Вовчий місяць: Роман

By Олексій Волков

Рукопис роману нагороджено Спецвідзнакою Міжнародного літературного конкурсу «Гранд-Коронація слова - 2015».
Герой роману «Вовчий місяць», колишній вчитель історії, під Новий рік в глушині українських лісів відкопує унікальну знахідку. В цей же час один з найвпливовіших магнатів Південної Америки таємно вирушає в Україну, де на момент його приїзду скоєно кривавий резонансний злочин – масовий розстріл людей. Не пов'язані, на перший погляд, між собою події стають основою карколомного сюжету, де головний герой змушений протистояти цілому світу. Проти нього безжальна корумпована система, готова в будь-який момент знищити непокірну людину, яка, ніби скабка на гладенькій дошці, заважає усім. Чи можливо перемогти в такій ситуації?
Герої книжок Олексія Волкова завжди борються до останнього, а читачу пропонується пережити ще одну непересічну гостросюжетну історію, яку майстерно змоделював неперевершений маєстро українського детективу. Імена героїв та назви міст вигадані. Будь-який збіг з реальними подіями є випадковим.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: May 30, 2022
• ISBN: 9789668659744

Book preview

ISBN 978-966-8659-74-4. © Нора-Друк, 2016.

І

Маріо дель-Боска важко сперся грудьми на край столу. Кулаки розтислися і долоні пошерхлих рук пройшлися поверхнею з червоного дерева. На мить його нижня щелепа «виїхала» наперед, проте одразу ж стала на місце. Цей характерний жест свідчив про вагання. Потрапляючи на різного роду роздоріжжя, рішуча й вольова людина ніколи не замислюється надовго. Рішення завжди швидкі, виважені і шкодувати про них не доводиться не лише їй, а й тим, хто крокує услід.

Масивний стіл ручної роботи посунувся, не витримавши ваги. А підборіддя зрадливо смикнулося у повторному русі. Такого не бувало давно.

Єдина людина, котра бачила це збоку, замовкла, очікуючи на результат, від якого залежало багато що. Дуже багато. Годинник, що займав майже цілу стіну від підлоги до стелі, здавалося, намірився зупинитися, а важезний позолочений маятник не розумів, за рахунок чого досі відліковує секунди, коли усе навколо зависло перед визначальним кроком.

Пауза затяглася.

Зрештою той, від кого залежало геть усе, наважився. Груди його й надалі тиснули стіл, проте пальці зробили ледь відчутний рух і той, хто упродовж останніх років завжди знаходився поруч, одразу це побачив. Отже, рішення визріло. Інакше й бути не могло. Нехай довше, аніж завжди, проте привід того вартий.

Тиша бриніла напругою.

– Гаразд, Батістоне. Схоже, нас таки чекає подорож. Я хочу знати, що це за країна.

– Занедбана діра, загалом.

– А конкретніше?

– Матеріал готовий, патроне. Бажаєте зараз?

– Так.

Високий широкоплечий чоловік середніх літ перехилився через поруччя крісла і вставив «флешку» у гніздо блока пам'яті. Величезна, на півстіни, «плазма» спалахнула матовим світлом. Система швидко завантажувалася, проте той не забажав чекати:

– Це одна з країн, які утворилися після розпаду Радянського Союзу у девяності роки минулого століття. Має з нами дипломатичні стосунки. У географічному відношенні – ось, між Росією та Європою...

Завантаження відбулося і керована пальцем Батістона стрілочка окреслила на екрані межі території, що сягала морського узбережжя.

– До Євросоюзу не належить... – уточнив дон Маріо.

– Звісно, ні. Хоча... Останнє десятиріччя зусилля політичної верхівки країни спрямовані саме на це і зараз питання про європейську інтеграцію стоїть серйозно як ніколи. Реально за усіма ознаками країна третього світу. Недосконалість політичної системи, низький рівень життя, виробництво практично відсутнє. Країна є одним з основних постачальників дешевої робочої сили до Західної Європи, Сполучених Штатів і навіть Росії, з якою роками конфліктує на ґрунті територіальних питань. Корумпована держава з високим рівнем злочинності. 

На екрані «плазми» одна за одною з'являлися діаграми, а керована Батістоном стрілка вправно вела боса углиб далекої країни. 

– ...ось... Рівень доходів цієї частини населення нижче межі виживання, визначеної ВООЗ. Від самого початку проголошення їхньої незалежності у цьому плані не змінилося майже нічого. Результат кількох революцій – перерозподіл влади з подальшою зовнішньополітичною та економічною дестабілізацією країни. Ось їхні витрати на медицину та освіту. Водночас оце перелік найбагатших людей країни та зосередженого у їхніх руках капіталу. Це політики та бізнесмени. 

– Серйозне розшарування...

Сигара у руках дель-Боски зрештою потрапила під «гільйотину», отримала вогню й густий ароматний дим поплив кімнатою. В очах читалася неабияка зосередженість, коли помічник, його «права рука» упродовж останніх десяти років, продовжував розповідь про невідому країну, що наче за іронією долі розташувалась акурат на протилежному боці земної кулі. Батістон завжди робив усе фундаментально, тому картина складалася доволі чітка й зрозуміла.

– Основні імпортери – Китай та Росія. Оце їхні містечка... дрібного калібру. Оце – села. Оце дороги.

Дон Маріо лиш похитав головою.

– Через них проходить й один з основних наркотрафіків з Близького Сходу до Західної Європи. Ось, зверніть увагу. Це за нашими федеральними даними.

Слайд-шоу тривало, і на екрані картини смітників та зруйнованих війною територій продовжували змінюватися елітними ресторанами та столичними пейзажами. Рука дель-Боски зробила цілком визначений рух.

– Достатньо. Дякую, Батістоне. Більше не треба. Добряча «помийна яма». Зрозуміло. Хотілося б тільки уточнити, яка частина потоку їхніх емігрантів осідає у нас.

– Вже зроблено, – стрілка попрямувала у відповідний бік і на екрані з'явилися нові цифри. – Їхня діаспора у нашій країні налічує на сьогодні близько трьохсот тисяч. Щоправда, в основному це люди, які потрапили до Південної Америки на початку ще минулого століття і зараз вони звичайні громадяни, дотичні до своєї колишньої батьківщини хіба що рудиментами культури. Потік теперішніх емігрантів незначний, втім, таки існує.

Рипнув стіл, звільнений від ваги масивного тіла і дель-Боска пройшовся залою. Океан сьогодні спокійний. Хвилі мирно накочувалися на скелястий берег, а коли піна відступала, галька іскрилася барвами під світлом призахідного сонця. Ще трохи – і червонястий диск торкнеться обрію. 

– Скільки часу минуло від його появи у мережах?

– Сьогодні десятий день.

– І жодної реакції на наше звернення?

– Жодної. Або він більше не з'являвся в інтернеті, або... це взагалі не те.

– Я прийняв рішення, – дель-Боска швидко повернувся до крісла, всідаючись навпроти свого помічника. – Гадаю, імовірність висока. І нам потрібно діяти. Зволікати більше не можна. Це й так диво, що досі ніхто крім нас не наштовхнувся на нього. А тепер, коли натрапили ми, небезпека зростає. Якщо уявити, що наші системні адміністратори десь прокололися... або ж хтось із них працює на дві сторони...

– У нас надійні люди. Ручаюся. Проте...

Батістон вагався якусь мить.

– Патроне, я можу висловити власні міркування?

– Звісно, – погляд дона Маріо залишався зосередженим. – Я буду тобі вдячний за це.

– Тоді я застеріг би вас від поїздки, – стишивши голос, Батістон нахилився до нього. – Принаймні, вас особисто. Це може виявитися пасткою. Грою з боку наших ворогів та конкурентів. Імовірність такого розкладу ще вища.

– Імовірність, як така, існує завжди. – Рука дель-Боски спромоглася на інший характерний жест, обтерши гостро окреслений клин сивіючої бороди. Рух, який свідчив про неабияку зацікавленість та натхнення. – Але... будь-кого з нас – і мене і тебе... і навіть президента можна прибрати, не сплітаючи такого хитромудрого павутиння.

– Можна, – згодився помічник. – Але ліквідація фігури вашого калібру одразу викличе такий резонанс, що мало не видасться нікому. І наслідки будуть надзвичайно серйозними для усіх, навіть зацікавлених у подібній акції. А так... Ваше зникнення невідомо де, у нетрях занедбаної країни, назва якої ні про що не каже дітям у школі. Де ані цивілізації, ані закону. У них запросто ув'язнюють політичних опонентів. А заморожений збройний конфлікт на сході країни? Там за бажання не знайдеш кінців. І нічого не з'ясуєш. Патроне, пошліть мене. Адже я неодноразово доводив вам свою відданість. Ви сплануєте операцію, а виконаємо ми. І якщо усе вдасться, то успіх однаково буде вашим. Якщо ж ні... Я зумію дати собі раду. А вам у разі чого легше буде допомогти мені звідси.

– Дорогий мій Батістоне, – посмішка дона Маріо при цьому вийшла не надто веселою. – Я повністю довіряю тобі і вдячний долі, що маю такого друга та помічника. Проте існує один нюанс. Мені скоро шістдесят. За ці роки я встиг зробити немало. Наша корпорація міцна як ніколи. Я сам визначаю власну політику і навіть впливаю на політику держави більше, аніж якби був сенатором або президентом. У мене є земля, море, гроші. Та водночас роки минають, і невдовзі я буду позбавлений сил і можливості власноруч реалізовувати замислене. А доля тим часом дарує щасливий випадок – можливість здійснити те, про що мріяли мій дід, а потому і батько. Оцими самими руками я можу стерти ганебну пляму, яка майже сторіччя лежить на моєму роду. Чого варта людина, що знехтує таким шансом?

Дель-Боска знову підійшов до вікна, вдихаючи вечірній бриз. Диск сонця помалу занурювався у далеке марево океану, дихання якого мирно погойдувало яхти. Скоро ніч, коли засинає усе навколо. Усе, крім нього. Океан ніколи не спить. Схоже, цієї ночі їм не спатиметься обидвом.

– Питання щодо поїздки вирішене. Завтра ж негайно роби туристичні візи. Ми з тобою, Хорхе і Рауль. Обери маршрут через якусь із країн Західної Європи. І зрозуміло, усе в режимі найсуворішої секретності. Інша група нехай летить через Туреччину. Очолюватиме її Пасарелла, склад у п'ять чоловік визначиш сам. Нехай вилітають негайно, облаштовуються у їхній столиці й будуть напоготові. Це страховка – про всяк випадок. І останнє. До нашої групи треба знайти ще одного, п'ятого. В ідеалі це повинен бути етнічний українець, емігрант з числа останніх, не скомпрометований у політичному та кримінальному розумінні на своїй колишній батьківщині. Вимоги до його освіти та загального розвитку, сам розумієш, високі. Зверни увагу на моральні якості й надійність цієї людини, залучи психолога. Знаю, це важко зробити у короткий термін, але мусиш. Нам украй потрібен надійний гід – людина, що почувається у цій країні своїм. Сталися б у нагоді і його зв'язки.

– Буде зроблено, патроне. Не сумнівайтеся.

Вийнявши «флешку», Батістон вимкнув екран. Проте, щось завадило йому вийти. За роки вірної служби він вивчив свого боса і зараз бачив, що залишається ще щось, останнє, недоказане. Тому й завмер на мить в отворі дверей.

– І ще одне, Дієго, – Дель-Боска підвівся і наблизився до нього упритул. – Підготовка так чи інакше забере кілька днів. Тому... мені дуже б хотілося ще раз на прощання вийти в океан. Накажи приготувати сейнер. На післязавтра.

Ця картина постала в очах дона Маріо несамохіть. Хвилі, що гойдають судно, і океан – хоч куди глянь. Солоні бризки в обличчя, скрип лебідки і живе срібло, що переливається, сиплеться, грає, коли стомлені руки тягнуть сіті. Густе вологе повітря заходить у груди разом із рибним запахом під вигуки команди. І відчуття, що є у цьому світі щось цінне, справжнє, своє.

ІІ

Заднє колесо джипа ще глибше забурилося у болото, перемішане з прілим листям. Занедбана лісова дорога йшла нагору, водночас різко повертаючи праворуч. Колії, ще давно вибиті «Уралами», що возили ліс, збереглися дотепер, коли возити вже нічого. Натомість поміж кинутого напівзогнилого гілля порозросталися чагарники, роблячи ліс непридатним ні для чого. У жодній країні не знайдеш чогось подібного. Проте тут, у царстві суцільного безмежжя, така ситуація – нормальне явище. Кілька градацій лісників різного штибу, що пройшлися угіддями за час існування «своєї« держави, зуміли до ноги винищити багату й живописну місцину. Деревина кралася похапки. Менш цінне кидалося просто на місці, захаращуючи довкілля. Грубий кругляк вивозився за «бугор», набиваючи кишені чиновників, не схильних замислюватися стосовно долі країни, та годуючи родини простих лісорубів, які час від часу скрушно хитали головами, проте жували справно. Ті, хто до пори до часу стояли сходинкою нижче, хижо заздрили, очікуючи, коли більш вдатні, понаїдавшись, втечуть або ж сядуть, – і тоді приходили самі, продовжуючи «святу» справу. Одна плеяда змінювала іншу і здавалося, цього багатства вистачить на усіх.

Забракло. Принаймні тепер тут робити було нічого. Не лише їм – взагалі нікому. Грибникам, мисливцям, селянам – усім, кого вабив ліс. Нікчемний чагарник утворив джунглі обабіч зарослих папороттю колій, даючи повне право буржуям та мафіозі на кшталт Дель-Боски вважати помийною ямою не лише це конкретне місце – взагалі цілу соціально-біологічну нішу, де відбуваються подібні явища.

Богдан виліз із машини і, брязнувши дверцятами, обійшов навколо. Сталося найгірше – його «бобик» намірився сісти на «живіт». Колеса шарпонуло убік по мокрій багнюці, і тепер навіть високий кліренс машини не рятував від прикрості. Хоч як крути – це не «Урал». Сидіти тепер як не до нового пришестя, то до Нового року поза сумнівами. 

Скочивши до кабіни, він максимально викрутив передні колеса. Трошки назад – мусило б піти. І одночасно вбік, вискочити з колії. Тільки б не перестаратися, інакше кранти. Розверне впоперек, затягне у чагарник – тоді хоч стріляйся. Звідси вже ніхто не витягне.

Понижена передача. Мотор збільшив оберти. Ну, з Богом. Ну!

Джип смикнувся і, викинувши колесами зайву порцію болота, засів ще глибше. Гаплик. Треба ж було! Хоча, чого ж... Ще б трошки! А інакше – щодня туди й назад по два з половиною кілометри. Плюс машина близько села. Зайві очі не потрібні. Однаково треба якось долізти туди. Нічого. Ще не вечір.

Розчинивши задні дверцята, Богдан витяг домкрати й лебідку. Спокійно. Є час. Вдягнувши рукавиці, він піднімав по черзі колеса, мостив під них хмиз і патики. Піт рясно стікав по скронях. Ще раз. Тепер досить. Домкрат ліг до багажника і, забивши у пень металевий кілок, Богдан нарихтував механізм. Рушати своїм ходом небезпечно – знову скине і тоді двогодинна праця котові під хвіст. Напнувся трос і передок джипа націлився догори. Аби витримало. Ну ось...

Завів мотор. Тепер спокійно. Поволеньки, на силовій передачі його «бобик» рухався вперед і помалу входив у поворот. Тричі довелося вилазити і контролювати положення коліс. Усе. Цього разу пощастило. Далі несподіванок не буде. Машину кидало на горбах, перед щораз занурювався у чорну стоячу багнюку, що розліталася по чагарях і лепехами ляпала на дах та вікна. Останнє гибле місце. Ну! Гахнувши пузом у чергову баюру, його «броник» таки виліз на пагорб.

На місці. Руки тремтіли від перенапруги та хвилювання. Нічого. Тепер залишається виключно приємне. Відкоркувавши банку пива, він спорожнив її одним духом. Відпустило. Від куртки йшла пара. Настрій покращав сам собою. Чого було нервувати? Місце для табора – краще не знайдеш. Якихось сто кроків звідси – і вже ніхто не побачить.

У завзятті кинувши машину, Богдан рушив туди, рахуючи пошепки. Сто двадцять. Все, досить. Сьогодні організаційний день. Виспатися й відпочити. Звільнивши заднє сидіння, він постелив спальник і переодягся в сухе. Потім підрубав зайві кущі, розтяг маленький намет з гумовим дном, поставив у ньому стільчик і таганок, розклав по кутках реманент. Увімкнув «летючу мишу». Синє полум'я таганка горіло весело й завзято. Грубезний гострий ніж вправно вирізав круглий верх банки і консерва зашкварчала, у наметі запахло свининою з квасолею. Дозволивши собі ще одну банку пива, він умить проковтнув вечерю і згорнув «кухню». Тепер і життя веселіше.

Щільний брезент накрив машину. От і все. Можна вмикати світло. Тут не буває нікого, і все ж таки... Далі – відпочивати. Зручно вмостившись, Богдан розкрив ноутбук. Тихо зашелестів вентилятор, засвітився екран. Улюблений метеорологічний сайт відкрився одразу – на цьому схилі пагорба пристойно «тягнув» ЛДС на відміну від основного мобільного оператора. Якраз півгодини до сну, щоб остаточно усе розрахувати. І, звісно, помріяти.

Ситуація не змінилася. Переглянувши кілька сайтів, Богдан закрив ноут. Що ж, не дарма. Не даремно він перетнув добрий шмат країни, не дурно пхався крізь чагарі та відкопував «бобика». Сніг та морози обіцяли аж на четверте, практично під саме Різдво. А прогнози стосовно різких погодних змін зазвичай спізнюються. На добу як мінімум. А то й на усі дві. Отже, часу вдосталь. Встигне.

Грудень минав без морозів та снігу. Отака млява зима, а радше – затяжна осінь. За два дні Новий рік. Почнеться січень – «вовчий місяць» за календарем стародавніх римлян. До морозів та снігу шість днів, а це означає, що можна встигнути. Є усі шанси, якщо звісно, справдяться власні прогнози.

Римляни згадалися не випадково. Саме вони й були винні у тому, що цьогорічний сезон змарнувався. Стільки часу й зусиль дарма. Справдилася одна з головних заповідей археологів – не копай надто глибоко. Він не втримався. Адже не єдиним хлібом живе людина. Азарт, захоплення. Жага самоствердження врешті-решт. Ось що підклало свиню.

Ну і, звісно, стара любов. Історія – вона мов повія, і далеко не кожна жінка може нею стати. Щось таке куревське має бути в її натурі, якась продажна хтивість. І тоді легко здавати себе в оренду будь-кому, подекуди навіть отримуючи задоволення. З усіх наук вона найбільш схильна до цього. У будь-якому суспільстві той, хто має силу й гроші, володіє на неї винятковими правами. І що потворніше суспільство, то у вишуканіші пози її ставлять, щоб користати без зазріння совісті.

Юність – той вік, коли почуття чоловіка до жінки є найчистішими. Нехай вони хибні та наївні, адже йому ще не відома справжня сутність жінок і реальна природа стосунків. У цей період життя юнак лиш прагне кохати і не здогадується про те, яких потворних форм іноді набувають почуття й відносини. Так і Богданові свого часу довелося закохатися у красуню на ім'я Історія. Закохатися до нестями, не підозрюючи, ким вона є насправді, і отримувати істинне задоволення від споглядання та доторків до прекрасного, величного, далекого й невідомого.

Та процес чоловічого змужніння незмінно супроводжується набуттям досвіду, нерідко негативного, гіркого. І коли та, на яку дивишся мов на богиню, направо й наліво лягає під сильних світу цього, настає гірке прозріння. Саме такою виявилася Історія. Ця велична і прекрасна наука готова була підкорятися кожному, хто платив «бабло» або мав владу. Вона залюбки погоджувалася на усе – від рольових ігор до відвертого збоченства – аби протриматися у цьому житті й догодити тому, хто на даний момент був господарем. І горе іншим, хто мав необережність проникнутися чистим почуттям до такого стерва.

Богдан не міг дати собі ладу. Як за часів, коли чіпка комуністична рука тримала геть усе, так і згодом, коли все розсипалося і кожен «новий» волочив нещасну до свого ліжка, він відчував цей потяг. Отак буває – тягне до жінки, тоді як від неї самі розчарування. А тягне й далі. І нічого не вдієш.

Повія найцінніша замолоду. До гарного тіла тягнеться найбільше жадібних рук. Її користають найчастіше. Сто років – дуже багато для звичайної жінки, проте замало для дами на ім'я Історія. Цей вік – лише юність. А могутніх вабить цнота. Тому більшість спотворень та брудних спекуляцій заради вигоди – довкола двох cвітових воєн.

До зрілої жінки вже менше охочих. Проте, якщо гарна, то й нею не гребують, і їй теж доводиться відпрацьовувати на совість. Жінка на ім'я Історія є зрілою у пятсот років. Тому й доводиться нерідко перевертатися у трунах гетьманам та гайдамакам, потерпаючи від зусиль тих, кому у надлишку бажання забракло «молодого тіла».

Стара ж, як правило, не потрібна нікому. Яке з неї задоволення? Такій дають спокій і, позбавлена звичного попиту, вона... автоматично перестає бути продажною. А отже, не викликає відрази й зневаги. А справжня краса... хіба ж може її знищити вік? Продажність Богдан вважав найгіршою вадою, найганебнішим гріхом жінки. Тим-то й тягло його найбільше до епохи скіфів та давніх римлян, де попри грубий шар пилюки найрідше траплялися масні відбитки брудних та хтивих рук господарів життя.

Спати не хотілося. Заплющивши очі, Богдан подумки планував завтрашній день. Попрацювати доведеться по-дорослому. Насамперед прокопати шурф у глибину на краю балки і «мацнути» на всі боки. У самій же балці на середині схилу фонило так, що не залишалося жодних сумнівів – під землею масив чорного металу. Що воно таке? Хоч би це були «німці»... Саме таке походження знахідки гарантувало максимальний прибуток.

«Німцями» на жаргоні копачів називалися будь-які знахідки німецького походження, здебільшого часів двох останніх воєн. Каски, ґудзики, фляги, зброя, боєзапаси. Усе це мало цінність, особливо коли артефакт добре збережений. Усе це приносило гроші, проблема яких зараз постала особливо гостро. Усьому знаходилося місце на так званому чорному ринку.

Упродовж останнього тижня припущення мучили нещадно. Усі вони мали під собою гідну основу. Відокремлюючись від величезної маси «чорних копачів» завдяки фаху, який у свою чергу визначав стиль та методи його роботи, Богдан мав цілком заслужений успіх. Виростити картоплю може кожен. Посадити, а потім за якийсь час викопати. Принцип начебто один. Та професійний агроном завжди матиме кращий урожай. І ніколи кількість м'язово-лопатних зусиль, помножена на ентузіазм та витрачені на техніку кошти, не перевершить викопаного в історичних архівах за умов відповідного підходу.

А підхід надзвичайно простий. У землі потрібно довго копирсатися, доки натрапиш на щось цікаве. І зовсім не факт, що бодай якась ниточка потягнеться від знахідки ще глибше. Зовсім інша ситуація в архіві. Там навпаки будь-що, витягнуте з укритої пилюкою полиці тягне за собою інше, часто-густо більш цінне. За умов, звичайно, що це не спотворено або не вигадано зацікавленими у відповідному результаті, яких на світі хоч греблю гати!

Справжньої історії не знає ніхто. Навіть у випадку, коли йдеться про оту молоденьку «повію», цей шанс вже реально втрачений. Адже живих очевидців подій вже немає. А те, що написано – писалося зацікавленими людьми, здатними поправляти і навіть перекручувати історію так, як це вигідно на момент написання. Потім усе знов переписується та правиться іншими на основі попередніх матеріалів і з кожною докторською дисертацією ефект «зіпсутого телефону» набирає розмаху, а кінцевий продукт не сприймається людьми, ще здатними мислити тверезо. Не дарма ж ходять анекдоти на кшталт того, в якому Матросова підштовхнули на амбразуру. Людську сутність не обдуриш. Кожен у цьому житті добре розуміє що буває, а що ні – хоч скільки агітуй і хоч як розвінчуй...

Тим не менш, досвід історика вчить вирізняти реальні факти й уміти витягати їх з-під будь-якого ідеологічного лушпиння. Цього разу до Богданових рук потрапила цікава інформація. З нагородного архіву царської армії. Загін козаків вчинив диверсію, яка завдала значної шкоди німецькому війську, за що осавул Петро Бернатович отримав «хреста», інші – також різні відзнаки. В архівних паперах чітко вказувалося місце проведення операції – Балащанський ліс неподалік села Балащин. Сама ж диверсія полягала у зруйнуванні залізничної гілки, якою техніка та боєзапас доправлялися на фронт, що проходив на той час далі на схід. Одразу після здійснення операції російська армія перейшла у наступ і прорвала фронт, оскільки німці в окопах залишилися практично ні з чим. Усе виглядало вірогідним окрім одного – біля Балащина не проходило жодної залізничної колії.

Глибокої осені, замішуючи звиклими до бездоріжжя колесами болота Західної України, мотався Богдан від села до села польовими дорогами, розпитуючи старожилів. Усе складалося наче на замовлення. Залізнична гілка справді існувала. Прокладена ще поляками і використана німцями під час першої світової, вона була демонтована повністю у тридцять девятому році після приходу радянських військ і вивезена на південь для іншої стратегічної залізниці. Насип зруйнувався і заріс деревами та чагарником. Тим не менш, Богданові вдалося відшукати кілька «костилів» та гайок і скласти приблизний маршрут цієї гілки, яку так і не зміг відновити в архіві.

Тепер варто було починати. Теоретично вузька смуга місцини довжиною у сотню кілометрів, досі вільна від зазіхань неграмотних копачів, була справжнім клондайком. Де як не навколо залізниці, якою усе везлося, можна надибати різного роду знахідки! Покинута техніка, підземні склади... Лісиста місцина поблизу лінії фронту з ідеальними можливостями для транспортування.

Залишок сезону, цілковито й дурно відданого римлянам, становив неповний місяць. Проживши його у лісі, Богдан видобув не один корець болтів, якими кріпили рейки до шпал і котрі залягали переважно на глибині до двадцяти сантиметрів. Усе це «залізобетонно» підтверджувало гіпотезу існування залізничної гілки і чітко визначало її напрямок. Шукати ж по-справжньому належало на відстані кількасот метрів по обидва боки, а це потребувало стільки часу!

Обираючи вигідні ділянки для можливого влаштування складів, він несподівано натрапив на доволі велике поховання і довго не міг розібратися, кому воно належить. Та обставина, що загиблі не мали жодних регалій, свідчила про одне – кладовище є місцем масової страти людей. Кілька куль, знайдених серед кісток, підтверджували припущення. Місце належало привести до первинного стану і забратися геть. Навіть серед «безбашенних» копачів існує правило – не плюндрувати знайдених могил. Богдан завжди ставився до подібних місць з особливою шаною. А віднедавна, після знайомства у нетрях інтернету з головою одного з обласних товариств «Спадщина», ще й почав повідомляти кординати таких місць. Будучи бідними, немов церковні миші, у розграбованій державі подібні товариства існували як видимість прогресивного статусу і реально могли надзвичайно мало. Навіть після отримання таких даних чекати на появу тут відповідних структур можна не раніше, ніж через рік-півтора.

Поховання забрало дорогий час. Двічі металошукач виловив сторонні речі, що не мали стосунку до загиблих, а були тут випадковими. Староримська монета та застібка з плаща легіонера – доволі часті знахідки археологів-ентузіастів у цих місцях. Ще одна монета, неймовірно пошкоджена, була італійською або ж іспанською, проте значно старішою» від похованих кісток – орієнтовно сімнадцяте сторіччя. Самі по собі ці знахідки мало що вартували, проте затримали його на місці, змусивши розбиратися що й до чого.

І ось наприкінці дощового листопада, коли давно вже належало махнути на все рукою і готуватись до зими, сталися події, що різко змінили плани. Богдан знайшов два місця, де металошукач, розрахований виключно на «чорне», проте здатний «бачити» глибше, зафіксував ущільнення маси. Водночас змінилися метеорологічні прогнози і сніг з морозами несподівано відкотилися за Різдво. Сезон, що так вимучив його, обіцяв продовження. Хто б міг таким знехтувати?!

Десь глибоко в душі не надто вірилося, що за якихось два тижні сльотавої зими вдасться вирівняти стан справ, але щонайменше одна експедиція таки мала відбутися. Інакше спокою не матимеш до весни. З'їздивши на три дні додому, відмивши по-людськи руки, чистий та виспаний він знайшов сили й натхнення повернутися і тепер лежав у спальнику, скрутившись калачиком на задньому сидінні «лендровера», що попри усі неординарні позашляхові якості був ровесником мало не самого Уінстона Черчиля. 

Останньої миті, коли вже огортав сон, з'явилась якась упевненість у завтрашньому дні. Упевненість та віра в удачу. Той, хто у відповідь на негаразди лиш по-новій закачує рукави, рано чи пізно досягає мети. Треба лиш сподіватися і не шкодувати зусиль.

ІІІ

Василь стояв на розі вулиць Пушкіна і Наливайка й боязко озирався.

Його худа скулена постать втиснулася у тінь понівеченого негодою каштана і здригалася від уявного майбутнього. Із закапелків колишнього овочевого магазину, а тепер маркету викидали й вантажили до буса порожні ящики. Овочевий, куди мама посилала по бараболю й моркву, згадався не випадково. Спогади з далекого дитинства наринули хвилею й змусили здригнутися та сховати голову у плечі. Будь-яку людину, котрій довелося пережити важкі часи, законно цікавить питання: де оте найгірше – вже у минулому чи ще попереду? Василь ніколи не переймався подібним, адже був твердо переконаний – у майбутньому.

Той, хто швидким упевненим кроком наближався з протилежного боку, аніж очікувалося, ніяк не був схожий на людину, котру нещасний так чекав і з якою пов'язував стільки надій. Жилавий широкоплечий чоловік з худим обличчям у довгому пальто наопашки насунувся несподівано близько і обійняв його, притуливши голову до себе.

– Васильку... Це ти? Чого мовчиш? Що з тобою? Ти що, п'єш?

У відповідь той лише дрібно трусився. Сльози залили очі.

– На голці?! Колешся, падло...

Міцні руки притягли Василя до грудей і так вони стояли кілька секунд. Невже оце нещастя – його брат? Скільки ж років? Відсторонившись, затуманеними очима Василь розглядав Дениса, намагаючись зловити знайомі риси. Щось таки є. Але звідки оці очі, сивина? І погляд...

– Діньку, це ти?

– Атож бо... Ходімо. Ходімо звідси. Нікого за собою не притяг?

– Нікого, точно.

– Еге... Ти ж наче у тумані. Давно брав дозу?

– Вже досить...

– Горе ти кончене... Пішли.

– Куди?

– Та ж не до готелю, звісно. І не до тебе. Ходи, розповіси усе толком. А тоді подумаємо, що з тобою робити. Забив би с-суку... 

Автобус довіз до кінцевої зупинки і, вийшовши, вони заглибились у територію відстійників. Похилена буда мала служити місцем зустрічі й сховищем до настання темряви. У кутку стояла заплічна спортивна сумка. Витягши з неї кульок, Денис нарізав балик і простяг братові.

– Їж.

– Не хочу.

– Їж, кажу! І розповідай.

– Краще ти. Я ж про тебе зовсім нічого. Де був увесь час? Ми думали...

– У тебе проблеми, не у мене, – заперечив Денис. – Тож давай по суті і без сопель.

– А звідки ж ти дізнався?

– Нізвідки. Рідна кров, напевно. Так сталося, що мусив таки завернути сюди. Не втримався, задзвонив.

– А мати як помирала, у холоді та без ліків – тобі рідна кров нічого не підказувала?

Здавалося, Василь навіть злякався власних слів і несамохіть зіщулився в очікуванні цілком законного стусана.

– Нічого, – спокійно відповів брат. – Кажеш, півтора року... Це десь літом... Хоча, було якесь паскудне відчуття. Але при таких справах, як у мене, воно завжди паскудне. То звідки, ти кажеш, ті уроди?

– З Дуляївської області. Але тут увесь час сидять. Кришу мають. Круті вони.

– Пусте, – заспокоїв Денис. – Не переймайся. Скільки там було «дурі»?

– На сорок «штук»...

– Це добре.

– Що ж доброго?!

– Якби на п'ять – то замало, щоб рейвах такий здіймати. Якби на чотириста – то забагато, щоб вони самі усе вирішували. А на сорок – якраз те що треба. І тим, хто кришує, будь певен, вони ані слова не сказали. Якраз той капіталець, щоб самим на тобі заробити. Так що усе вдало, братухо.

– І що тепер?

– Нічого. Завалю їх і по всьому.

– Як – завалиш?!

– Мовчки. Ніхто ж не знатиме, що вони тебе приплутали, що на «лічильник» поставили. Що обіцявся ти їм післязавтра о п'ятій усе принести. Розумієш? Такі справи робляться однаково як у вас, так і у нас. Завалю цих лохів і з кінцями. Поїдеш зі мною, на «казахи». І там можна жити, побачиш. І з голки тебе, паскуду, там знімуть. Шкода, хату не встиг продати. Ну, так вже й лишиться. Біс із нею.

– Боюся я, Діньку, – прошепотів Василь.

– Подивися на себе, – глузливо промовив той. – На твоєму місці і я боявся б. Нічого. Зараз підеш додому. Як задзвонять – скажеш, що за продаж «хати» вже домовився, бабло матимеш післязавтра в обід. Я прийду як зовсім стемніє. Приготуй, щоб вода була тепла, помитися. І бритва. Та й разом спокійніше ночувати. Не бійся. Кінчимо їх і по всьому.

Запала тиша. Кожен думав своє.

– Діньку, – нарешті озвався Василь. – А тобі вже приходилося?

– Про що ти?

– Ну... валити когось.

– А ти гадав, я уперше такий впевнений?

– Ти... кілер?

– Ні. Не кілер. Але доводилося пару разів. У таких справах бував... Не сци, прорвемось.

– Я... на мене краще не покладатись.

– А я й не збираюся. Сам. Все, годі накручувати. Помовч. Краще про маму розкажи. Як жили?

– Різно... А ти... Скажи, Діньку, це ти його тоді завалив? Правда, виходить? Чи все-таки...

– Правда, – важко зітхнув Денис. – Я й завалив. По дурості. Хотів крутішим від пацанів бути. Їхня крутість у татових бабках була. А моя... гадав – справжня. Ну а потім... Хоча, вони також били. Але хто ж має бути винним, як не байстрюк? Тих відмажуть. Відмазали?

– А як же ж. Тільки... поміж людьми говорилося, що то вони, а на тебе скинули, бо ти ніхто...

– І що – зовсім їм нічого?

– Зовсім, – похитав головою Василь. – Великі люди тепер. Бізнесом займаються. А один – на міського голову навіть хотів іти.

– Біс із ними, – махнув рукою Денис. – Ми тепер також не босота. А шлях – у кожного свій.

– І машина у тебе є? – якось по-дитячому запитав менший брат.

– Звісно.

– А яка? Джип?

– Приїдемо – побачиш, – Денис жартома насунув шапку йому на очі. – Велика і чорна.

– А я що там робитиму?

– До технікуму підеш. Ще не пізно. На кухаря.

– Чому на кухаря?

– А що – зле? Ліпше «дур» малоліткам продавати і самому колотися? Кабак нормальний хочу відкрити. От і будеш там шеф-кухарем. Не кинеш – власними руками задавлю.

– Кину, – пообіцяв Василь, – гадом буду – кину! А зараз... мені б... хоч якось... Здохну до післязавтра! Нічого не зможу! Засиплемось...

– Не засиплемось, – похмуро всміхнувся Денис. – Навпаки. Нехай бачать, що тобі зовсім кепсько. Все, чеши додому. І запам'ятай – по цій «трубі» лише зі мною. Ну! Візьми себе в руки! 

Хитаючись, Василь підвівся і тихо, немов тінь, вислизнув за двері, а за кілька хвилин його скулена постать промайнула на валу й зникла за деревами. На обличчі Дениса не лишилося жодних емоцій, наче й не було зустрічі з братом, якого не бачив більше п'ятнадцяти років. Кам'яний вираз застиг на ньому і лише швидкий погляд глибоко посаджених очей якось по-звірячому зондував усе навкруг. Рука потяглася під припалий пилюкою рубероїд і знайшла брудний пакунок. Інша розгорнула тканину й витягла пістолет. Матово зблиснули витерті грані. Зваживши зброю, Денис відправив її до внутрішньої кишені пальто.

Відтепер її місце було там.

ІV

У вечірньому лісі такої пори майже ніч. Темрява миттєво ловить за очі. Ось щойно ще читалося застереження на пачці цигарок, а за кілька хвилин вже не бачиш, куди вганяєш штик лопати. Забракло зовсім трішки. «Чорний» шукач фонило так, що Богдан, відклавши його, взявся до звичайного. От тепер звичне у таких випадках «ого...» прохопилося несамохіть.

Ого...

Там було щось таке... Здавалося, зараз скінчиться земля і почнеться одне суцільне залізо. Саме залізо. Та ніч насувалася швидко й невідворотно. На мить ставши, Богдан відчув колотун. Усе ж мокре. Цілий день копав. Боліла спина й пекли долоні. Стоп. Хоч як кортіло, а здоровий глузд наказував зупинитися. Однаково зараз нічого не розбереш. Завтра з першими проблисками світанку – сюди. І це вже буде зовсім інша музика. Щось таке не сиділо, ні – товклося у середині, що геть усе навколо втратило сенс. Залишилося дві речі – він і те, що у нетрях.

А руки продовжували роботу. Штик рискаля наштовхнувся на тверде. Дзенькнуло глухо та переконливо. Ось і воно. Десять сантиметрів убік – і той самий ефект. Ще далі – тут належало копнути глибше. І знову. Знайшов.

Руки тремтіли не так від перевантаження, як від хвилювання. Що це? Військовий склад? Що у середині? А може уламки гармат? Отак їх покалічених поскидали у байрак і засипали, щоб ворог не скористався. А може... Може просто лист грубої бляхи, забутий робочими під час демонтажу залізниці. Усього-навсього. І це найбільш імовірний варіант. А там, у другій балці, до якої ще не дійшли руки, такий самий, як дві краплі.

Рискаль, наче не згодний з подібним ходом думок, отримав друге дихання. Дзенькало постійно і невдовзі земля вже не набиралася й не викидалася. Час братися до іншого інструменту. Ні, таки пізно. Скинувши рукавиці, Богдан обмацав фрагменти, що проступали з надр. Пальці зосереджено товкли болото, обстежуючи нерівності. Проте, очі вбирали лиш морок. Це була не бляха.

Спав погано. Відмивши й намастивши кремом руки, перевдягся у сухе й ліг. У такому стані багато можна дати за гарячий душ хоча б на три хвилини. Ну, хоча б на дві! На одну... Уявив, як гарячі струмені змивають піт та бруд, тіло свіжішає й набирає сили. А тоді повноцінний сон. Мрії мої, мрії... Перекрутившись на сидушці, він заплющив очі.

А зранку вони розплющилися ще удосвіта. Дивно, але в тілі відчувалася бадьорість. Опустивши скло, хапонув свіжого повітря. В лісі туман. Богдан вмивався довго і з задоволенням, заким у наметі на таганку варилася кава. Пилося швидко. Двічі ковтнув чогось, щоб потім не муляло. Під грудьми хололо. Що ж там? Тільки б не склад зі снарядами. Що цього разу підкине копацька вдача? Яким буде її передноворічний подарунок?

Коли розвиднілося достатньо, тамуючи хвилювання, він рушив по схилу. Скочивши в яму, обдивився і змів залишки ґрунту з того, що вперто не бажало визначатися. Дивина та й годі. Швидко відчистивши болото, побачив іржаву поверхню, майже рівну, що ішла навскоси. Ну, тримайся...

Працювалося легко і швидко. День є день. Натхнення подвоювало сили. Міняючи рискаль на шкребки та металеву щітку, Богдан поступово відвойовував у земних надр щось незрозуміле і велике. Контури того, що відкопували руки, не збиралися звужуватися углиб, а навпаки розходилися на всі боки. Та зрештою з'явився кут. Суміжна поверхня опускалася строго донизу. Оце діла... Такий собі металевий бункер? Звідки?! Ото було б...

Ні про що подібне чути й читати не доводилося. Просування углиб несподівано зупинилося, оскільки у гонитві за темпом він практично засипав самого себе. По скронях текло. Розкидавши зайвий ґрунт навколо, Богдан знов рушив углиб. Воно виявилося майже гладким, проте не зовсім прямокутної форми. Що за зараза?

Місця знову бракувало. Поспішаючи, він далі закопував себе, від чого робилося тісно. Належало стриматись і розширитися кудись убік. Застромивши рискаль у бокову стінку шурфа, який вже сягав людського зросту, він наліг від душі. Скреготнуло так, що продерло по карку. Рот роззявився несамохіть. Там також було залізо. Щось не менш грандіозне знаходилося поруч, зовсім близько.

У повітрі з'явилися білі мухи, нагадуючи, що давно не літо і треба рухатись. Як же недоречно закінчується рік! Погода може просто не дозволити. І так диво, що копаєш у січні! Але дав би Бог хоча б розібратися у знахідці. Тоді цілу зиму можна будувати плани на новий сезон і готуватися. Долоні відпочили. Грунт вилітав догори новими порціями. Тут вже не йшло так легко. Те, що знаходилося поруч з першою знахідкою, було не таким рівним. А швидше, зовсім не рівним. Воно не бажало відкопуватися. Глина не вибиралася, застрягала у незрозумілих деталях і це дратувало дедалі більше. Що за мара?

Лаючись крізь зуби, Богдан таки відчистив маленький фрагмент – близько тридцяти сантиметрів, коли зрозумів, що такий самий, причому з'єднаний з ним знаходиться поруч. Один в один! Прозріння прийшло зненацька. О, Боже... Гусениця!

З земних глибин дедалі більше проступав фрагмент якоїсь гусеничної техніки! А оте перше, велике, гладке з'єднувалося з нею і являло собою єдине ціле. Що це?! Особливо щасливим копачам вдавалося знаходити танки, але ж це не був танк! Відколупавши ще трошки, Богдан зсунув шапку й пошкріб потилицю. Який же це танк? Невідомо що. Дуже віддалено об'єкт нагадував сучасну техніку для вкладання газових труб. Щось подібне доводилося бачити. Але... Взявши зубило, він сколов кілька шарів грубої та крихкої іржі. Ще трохи. Зайве гриміти не хотілося. Зрештою, блиснуло. Ця хрінотінь потрапила в землю тоді, коли ще жодних трубоукладачів не існувало.

Укотре розкидавши зайвий ґрунт, Богдан відвойовував нові сантиметри. А потім... Кортіло схопитися за голову. Очі бачили, а голова відмовлялася сприймати. Неочікуваність і вагомість знахідки не те що вражала – змушувала «випасти в осад».

Це все-таки був танк. Але не той, відомий усім, з часів Другої світової. Експонат Першої світової за вагомістю знахідки не йшов у жодне порівняння з технікою Другої світової війни. Обчистивши двометровий фрагмент, Богдан остаточно зрозумів, що не помилився. А ще відчув приплив жару до обличчя та грудей і характерне відчуття, що став обранцем долі. Втім, до справжнього набуття статусу щасливчика залишалося ого-го скільки...

Вискочивши нагору, Богдан озирнувся. Чого, питається? Тут же ж ніколи й нікого. Та про існування так званого закону підлості знає кожен. Швидко збігавши до джипа, він витяг маскувальну сітку і розтяг над ямою, намагаючись, щоб її вистачило й на гори викиданої землі. Наносив хмизу. Потім присипав листям. Ну, тепер принаймні здалеку непомітно. Все, мити руки...

Кава зварилася швидко і, вмостившись