Вороття немає

By Volodymyr Serdiuk

Війни лякають людей. Та люди, все ж, воюють. Страждаючи від болю і втрат, люди придумують свої власні історії про оточення та події, що у ньому відбуваються. Головний герой роману «Вороття немає» читає щоденники Колумба, намагаючись урятувати ясність мозку. Зі фронтових окопів, він подумки подорожує з Колумбом, щоби знову відкрити Америку, як свою власну Землю Обіцяну.  

• Language: Українська мова
• Publisher: Volodymyr Serdiuk
• Release date: Aug 6, 2023
• ISBN: 9798223971177

Volodymyr Serdiuk

Volodymyr Serdiuk is a Ukrainian Writer wanting to share his books also among the English-language Readers Worldwide.  Reading his books you'll get a chance to discover another European Nation's Way of Life, Way of Thinking, and Way of Love.

Book preview

ВОРОТТЯ НЕМАЄ

––––––––

(малий роман)

Екклезіаст: «... нехай помре звір, але й людина теж...»

––––––––

Присвячується тим, хто про це ще не здогадується.

(Автор)

––––––––

Сідало сонце. Відчуття тихої радості опустилось на мене разом із сутінками вечора. Короткого, як то восени, тихого й безвітряного. Я був злегка ошелешений цим відчуттям, яке, нарешті, примирило мене з моїм метушливим містом і важким нервовим днем, подарованим ним.

Я довго блукав парком, вдихаючи пахощі опалого листя, дослухаючись до заспокійливого сміху дітей та цокоту камінців, яким відпочиваючі підкликали брунатних насторожених білочок, обіцяючи їм їжу. Білочки були довірливими, і їх легко можна було підкликати, зате ніколи не вдавалося погладити.

Нагулявшись досхочу я залишив парк і перед тим як всісти до автомобіля, застібаючи рукавички, поглянув на небо, намагаючись передбачити якою буде погода, і спокійно відмітив, що небокрай налився червоним, віщуючи вітер.

Вдихнувши на повні груди, я відчув невірогідне, обвальне полегшення, як коли скидаєш важкого рюкзака після довгого пішого переходу. Я відчув свою молодість, і місто вже не здавалося мені ні напруженим, ані ворожим. Двигун машини працював заспокійливо-рівно, в теплому салоні було затишно і спочатку злегка запахло пропан-бутаном, та рух витіснив цей запах, замістивши його нейтральним запахом теплого заліза, який наповнював душу впевненістю.

Коли я проминув центр і навкруги поменшало рекламних вогнів, з неба почала сочитися м’яка, дрібненька мжичка, яка спочатку не заважала, але за деякий час примусила ввімкнути «двірники», які сьогодні не дратували мене своїми пружними монотонними порухами, а нагадували свого далекого предка -метронома і, отже, музику, і все, що з нею пов’язане: піднесення духу, спокій і лад в думках. Радіо саме награвало щось розмірене, танцювально-фонове, і я навіть зменшив швидкість руху, щоб потрапити в унісон гармонії звуків, рухів, кольорів та пахощів.

Лад панував навкруги, і лад панував у моїй душі.

Повільно проїжджаючи спорожнілими вулицями, я відчув, що, нарешті і в моєму житті панує лад. Щонайперше, лад із самим собою, а потім з містом, що оточувало мене, зі скромною тихою європейською природою, яку моє місто не розчавлювало в собі і не відштовхувало від себе, а якось шанобливо-лагідно розсувало, звільняючи простір для нових будівель, де-не-де залишаючи великими шматками недоторканий ландшафт: то озерцем, то диким лісистим схилом чи зачарованим охайним парком ламаючи бездоганно прямі смуги вулиць та ряди бетонних будинків. Колись, пам’ятаю, любив це місто і ця любов була взаємною, багатообіцяючою та заохочуючою. Потім був період розлучення, після якого я повернувся до міста цілком іншим, можливо навіть чужим його розмірено-цивілізованому існуванню, але, незважаючи на це, місто прийняло мене, давши шансу влитися у його раціональне, корисне і взаємо толерантне життя, даючи змогу придивитися до його традицій та звичок і, врешті-решт, вирішити, чи по дорозі нам, і обдумати, а куди я, власне, пориваюсь.

Залізничний вокзал обдав мене хвилею тривожних звуків сюрчків, металевого брязкоту, рипу раптового гальмування та какофонії перонних об’яв. Проїжджаючи повз нього я намагався не кидати погляду праворуч: не люблю я вокзалів, забагато їх було в моєму житті. Їхня плутанина різнобарвних вогників, людська метушня та чадні пахощі буфетів завжди нагадують про людську загубленість, самотність та невпевненість у вірності обраного шляху. Вокзал був чимось чужим у цьому місті.

Чоловічий улесливий голос розповідав по радіо про відкриття Америки Колумбом. Треба було б перейти на іншу хвилю, але не відрегульований світлофор, скажені таксисти, цілеспрямовано-поспішні відвідувачі вокзалу створювали посеред дороги таку колотнечу, яка потребувала потроєної уваги, і тому голос все розповідав та розповідав про труднощі мореплавання, аж поки я не проминув і вокзал, і пакгаузи, звертаючи до пивзаводу.

Я продовжував слухати слова тієї розповіді і відчував, що, коли усе оте правда, то якась вона не така, вилизана, мов слухняний причесаний хлопчик у чистих черевиках. Показна, не глибока.

Моя генетична пам’ять знала іншу.

*  *  *

ЧЕТВЕР, 6 вересня.

Ми вирушили від мілини о восьмій ранку й при сильному вітрі з моря пройшли до заходу сонця 60 миль, або 15 ліг.

На Псячих островах (Одна із назв Канарських островів.) узяли воду, дрова, м’ясо та все інше, що знадобиться. Йшли цілий день і ніч за спокійної погоди й уранці опинилися між Гомерою та Тенеріфе. Плутарх називав їх островами Щасливими. Дай Боже, щоб і нам пощастило.

*                    *                    *

Темрява загустіла майже до нічної. Густе блискуче небо стало темно-синім, теплий вітер інколи жбурляв у машину зарядом мжички, а то відносив завісу з крапель вбік і тоді, з десяток секунд, жодна з них не торкалася землі, пролітаючи над дорогою і, виконавши складне «па» дивовижного танцю, повільно й ліниво опускалися на зелену травичку газонів та в чагарі пустирів, на яких ще не почалося активне будівництво.

Виїхавши за місто, я почув запах куряви, ніби спокійна нудна вулиця обернулася на романтичну сільську дорогу-гостинець. Зранку і до підвечір’я я поспішав, постійно звіряючись з годинником і, все одно не встигаючи виконати всіх своїх обов’язків, і, здавалося, що така круговерть продовжуватиметься вічно. А ось тепер час зник. Я зняв з лівого зап’ястка годинника і пожбурив його до «бардачка», відчуваючи новий приплив полегшення, бо його цокання, навіть нечутне, дратувало мене завжди, нагадуючи про невідворотне.

Я керував, дивуючись сліпуче-білому кольорові розділової смуги і дивним бурим хмарам, пробитим зеленими та жовтогарячими плямами, в мені була спокійна пустка і впевнений захват від невиправного відчуття, що радість ця випадкова, недовговічна і нічим не підкріплена. Я ж бо знав, що майбутнього немає, і хоч руки мої ще впевнено тримають кермо, схоже на вузол, що з’єднує лінію минулого з точкою сучасності, знав наперед, що лінія майбутнього з цієї точки не виходить і радість моя сигналізує лише про одне - хвилина, про яку я мріяв і якої уникав відволікаючи, настане свого, строго визначеного часу, а цей час трапиться сьогодні вночі, і змінити вже нічого неможливо, бо їду я саме в тому керунку, де вона на мене чекає.

*                    *                    *

П’ЯТНИЦЯ, 7 вересня.

У п’ятницю і до третьої ночі в суботу море було спокійне. Люди теж спокійні, поступово прочухуючись від похмілля, починають працювати нормально. Це вже не перша моя подорож, але цього разу капітан у нас не дурний, цього разу дійдемо.

У трюмі борсаються черепахи, котрим доста морської трави, щоб залишитися живими, час від часу подають голос морські леви, яких ми теж почнемо їсти, коли обридне солонина. У трюм завжди просочується трохи води, їм там