Мистецтво вмирання

By Volodymyr Serdiuk

Роман «Мистецтво вмирання» описує дорослішання хлопчика і шлях перетворення його на мужнього чоловіка. На цьому шляху хлопчик загартовується різними випробуваннями у різних обставинах, часах і країнах. Він також закохується «до смерті». Але смертю цей роман не обмежується і не закінчується.

• Language: Українська мова
• Publisher: Volodymyr Serdiuk
• Release date: May 31, 2020
• ISBN: 9781393436300

Volodymyr Serdiuk

Volodymyr Serdiuk is a Ukrainian Writer wanting to share his books also among the English-language Readers Worldwide.  Reading his books you'll get a chance to discover another European Nation's Way of Life, Way of Thinking, and Way of Love.

Book preview

МИСТЕЦТВО ВМИРАННЯ

роман

(in Ukrainian)

Наше знання обмежене, оскільки ми недосконалі. До того часу, поки страшуся смерті, поки не маю любові, що закликає до всеосяжного самозречення, думка нездатна увібрати в себе повноту буття. Помремо - про все дізнаємось.

Л. Карсавін, історик, теософ.

*                           *                          *

Мене все ще тривожила доля хлопчика.

Була зоряна ніч. Хлопчик побачив це, коли ступив надвір.

Мама його спала, батька не було. Хлопчик спокійно одягнувся у своїй кімнаті і,  не вмикаючи світла,  вийшов. Коли мати й почує, вона не почне непокоїтись, подумає, що син пішов до вбиральні і спокійно засне.

Причинивши вхідні двері, хлопчик підтягнув «блискавку» на куртці до самого горла і застібнув кнопки на шкіряних рукавичках. Циферблат його наручного годинника висвітив другу годину ночі.

Хлопчик передбачав холод і сльоту, але було навдивовижу тепло й тихо. Він підвів голову, деякий час розглядаючи високе зоряне небо. Ані хмаринки.

Тихо зачинивши хвіртку, хлопчик пішов вулицею, тримаючись поближче до парканів.

Підійшовши до перехрестя яке освітлював тьмяний ліхтар, хлопчик прихилився спиною до штахетника і озирнувся в той бік, звідкіля рушив у темряву. Ніщо не насторожило його: тиха околиця маленького містечка спала спокійним сном, готуючись до завтрашнього дня. Останні п’яниці з ресторану пройшли цим перехрестям півгодини тому, палкі закохані, здригаючись від прохолоди, пробіжать тут, години за дві.

Та хлопчик усе ж постояв ще трохи, уважно вдивляючись в ніч, сам зливаючись з нею темними кольорами свого одягу.

Позад нього, за парканом, зашурхотіли кущі, але хлопчик не озирнувся на шум, спокійно проказавши: «Лессі!»

Він знав, що то підбігла велика руда собака. І ще він знав, що коллі - не дворняга, даремне гавкати не буде. Так і вийшло: впізнавши його, собака легко вискнула і залишилася стояти, очікуючи на розвиток подій.

Вирішивши, що прийшов час іти далі, хлопчик перетнув перехрестя, обійшов стороною пляму світла від самотнього ліхтаря і заглибився у парк.

Тут йому теж усе було знайомим - і він ішов крізь парк не алеєю, а стежкою, котра вилася поміж кущів бузини, молоденьких сосен та жасмину. Огинаючи старий польський цвинтар, стежка підіймалася на гору, і хлопчик ішов нею впевнено, хоча й трохи з осторогою. Не те щоб йому було лячно; людей він не боявся, але в голові весь час крутилися, наганяючи холодок за комір, усілякі ідіотські картинки, на зразок вурдалаків, снігових людей та інопланетян, що їх, звичайно ж, не можна сприймати серйозно, але вони лізуть за таких обставин до голови будь-якого вразливого хлопчика. Цей був вразливим. Йому було чотирнадцять.

Стежина обривалася на маківці невисокого пагорба. Верхівка була лисою, і звідси проглядалися вогні міста та ближнього села.

Підійшовши впритул до поваленої яблуні, хлопчик подумав: «Тут»... І сів на грубий стовбур, щоб відсапатись. Спочатку він подивився на годинника і зауважив, що той показував другу сорок. Заспокоївся і почав розшнуровувати правого черевика: вдома, поспішаючи,  він погано взув шкарпетку, і та натирала йому п’яту. Під п’ятою, у лівому черевикові, він відчував мідну монету, покладену гербом догори. Хлопчик не був забобонним, але так він завжди чинив раніше перед іспитами. Сьогодні у нього теж було щось ніби іспит. Не найважливішого, та все ж.

Зашнурувавши черевика, хлопчик знову застібнув рукавички і запхав руки глибоко до кишень. Почав думати, що він робитиме завтра після уроків, і по всьому виходило, що коли він цієї ночі ні в чому не помилиться, то до школи, ймовірно, взагалі ніхто не піде і, відверто кажучи, він уявлення не мав, що саме буде потім і як це відбувається у таких випадках. О другій сорок п’ять хлопчик підвівся і, повернувшись обличчям на північ, почав дослухатися ще уважніше. Але відлуння він почув набагато пізніше, а тоді, о другій сорок п’ять, одразу помітив миготливі вогники: два червоних і один зелений. Не відводячи від них погляду, хлопчик присів і, помацавши руками під поваленим стовбуром, одразу наштовхнувшись на холодний важкий метал. «Усе за планом», - подумав він одягаючи навушники, підіймаючи прицільні планки і скидаючи пластикову покришку з грубшого кінця рури. Не втримавшись, він зазирнув досередини рури, адже він жодного разу не бачив, що ж там всередині і ніколи не тримав цього приладу в руках, хоча все робив за інструкцією.

Те, що висвітило місячне сяйво, злегка розчарувало його: в рурі блищало скло, щось схоже на електричну жарівку.

Це, одначе, була єдина вільність; усі наступні маніпуляції він проробив у безперервній і чіткій послідовності: закинув руру на плече, лівою рукою клацнув тумблером блока живлення, а великим пальцем правої руки відвів запобіжника у бойове положення. Після цього він широко розставив ноги і, примруживши ліве око, правим припав до діоптра. Впіймавши вогники літака у хрестик прицілу, він почув у навушниках звук зумера: значить техніка працювала надійно. Але стріляти було зарано...

На плечі у хлопчика стриміла переносна зенітна установка «Стріла» застарілої модифікації, і він знав, що найбільш ефективний її постріл по літакові, який вже пролетить: маленька самонавідна ракета дожене літак за інфрачервоним випромінюванням його двигунів,  вцілить в дюзу і вибухне всередині. Хлопчику треба лиш натиснути на спусковий гачок коли почує зумера, усе інше відбудеться саме собою.

Зумер гудів безперервно, але хлопчик, на всяк випадок, порахував до трьох і лише потім смикнув спуск. Вибух перейшов у завивання реактивного польоту, а, рура, що раптово стала гарячою, обпалила щоку. Зверху опадали піднесені вибухом листя і курява.

Зірвавши з голови навушники і відкинувши руру за яблуню, хлопчик, з хвилюванням, стежив за летом яскравої зірки, яка наздоганяла пульсуючі спалахи бортових вогнів. Ракета летіла якось  дуже повільно, як на нього.

Але її політ був невмолимо цілеспрямованим і, нарешті, досяг цілі. У вишині спалахнула вогняна ромашка, а за секунду долинув глухий грім. Жовтогарячі пелюстки ромашки роз’єдналися і нахилились, опадаючи до землі.

Хлопчик ще чогось довго і напружено чекав, але більше нічого не трапилося, лише якийсь вогник, занесений вибухом занадто далеко, повільно і самотньо опускався не за визначеною траєкторією.

*                          *                           *

Хлопчик побіг. Майже біля самого виходу з парку назустріч йому вийшли з тіні чорних дерев дві чоловічі постаті.

- Не гупай так дуже!

- Ой!

- Чи усе нормально?

- Нормально. Та це не був бомбардувальник? Я не чув вибухів бомб.

- То був десантний «борт», що навіть гірше, але нехай це тебе не гризе. Ти свою справу зробив добре.

- Служу..!

Хлопчикові здалося, ніби він знову побачив у небі вогняну ромашку вибуху, а це просто лезо довгого ножа пробило йому серце, наповнивши очі останнім спалахом всепоглинаючого світла.

Так закінчилася ця історія для хлопчика. Ось чому я тривожився за нього. Бо сам колись був... Хлопчиком...

*                          *                           *

ВІДКРИТЕ ГИРЛО

Я зрозумів, що мені прийшов кінець, коли побачив його руді вуса та потертий знак «Відмінник міліції» на вицвілому лацкані.

Він ішов просто до мене, не поспішаючи, з упевненістю людини, яка твердо вирішила вчинити так. А не інакше. Я спостерігав за ним з-під приспущених повік, прикидаючись сплячим. Хоча добре знав, що це не подіє, як і минулого разу.

Він підійшов до мого крісла, зупинився, рипнув черевиками, звівшись на носаках, дзеленькнув ключами у складених за спиною руках і вимовив рівним голосом:

- Пішли.

Я мовчки підвівся, закинув за плече сумку і попрямував за ним. Морський вокзал хоч і не вирував, як удень, та все ж залишався галасливим. Була дев’ятнадцята година, і старшина, вочевидь, щойно заступив на чергування.

Ми спокійно пройшли повз поштове відділення та автомати з газованою водою до іншого залу. Він сам по собі, я сам по собі. Так мало видаватися стороннім. Але я знав, що він іде до чергової кімнати і мені належить ступати за ним. Як і минулого разу. Два дні тому.

Вдруге в житті мене затримував міліціонер і обидва рази ось цей старшина.

- Учора теж тут ночував? - запитав він у відділку.

- Так. Під ранок прийшов... - відповів я.

- Бачив коміка? - кивнув старшина до лейтенанта з червоною пов’язкою на лівому рукаві.

Той дивився на мене мовчки. Ніхто, ні міліціонери, ні двоє п’яниць за скляною загородою, не посміхнувся. Я витяг паспорта. Старшина забрав його і почав переписувати дані про мене на бланк протоколу.

- Чому ж сьогодні під ранок не прийшов?

- Заморився швендяти.

- «Швендяти»... - передражнив він мене, - Додому треба їхати, а не швендяти. Я позавчора попереджав, що здам тебе до спецприймальника?

- Попереджали.

- Ну, а ти?

Я здвигнув плечима.

- Знаєш хоч, що то таке?

- Ні.

- От темнота, і налякати нема чим. Востаннє запитую: коли від’їдеш?

- Та ви ж знаєте, грошей...

- Знаю. І у мене немає мільйонів, щоб відправляти таких як ти по домівках. Я все життя працюю, а у твоєму місті так і не побував, а ти, дивись, сів, приїхав, усе розтринькав і чекаєш. Коли дядя квитка придбає. У гуртожитку земляків не було?

- Ні, я сам.

- А на старших курсах?

- Усі на канікулах.

- Заробити треба. Нема чого канючити, - встряг до бесіди лейтенант, - он, хоч на товарній станції.

- Був. Без міської прописки не беруть.

- Тоді - в порту.

- На територію не пускають.

- А ще куди-небудь звертався? - запитав лейтенант, вже не так запально.

Розмова ставала нудною для всіх.

- На хлібокомбінат, на лікеро-горілчаний, на овочеву базу...

- І ніде не потрібні люди?

- Потрібні, але з міською пропискою.

- В університетському гуртожитку ти не міг пожити ще пару днів, поки б батьки надіслали грошей?

- Комендантка постіль забрала, наказала вахтерам, щоби гнали.

- Ну, а «до запитання» не міг попросити?

- Та що ти з ним, немов із маленьким, - втрутився старшина, - Людині сімнадцять років, навесні до війська йтиме. А ми його учимо жити. Нас, у його роки, вже не тримали за ручку! Мене то точно ніхто не панькав. Роботу проведено, - тицьнув він пальцем у мої груди, - на вокзалі щоб більше не бачив. Це моя дільниця, і я хочу, щоб на ній був порядок. Усе. Більше не повторюватиму. Вали звідси.

Він повів мене до виходу, штовхнув у спину.

Я повільно побрів віадуком над залізничними коліями, виразно уявляючи собі як він стоїть у скляних дверях: важкий, упевнений в собі, дивиться, щоб я не повернувся. А ліворуч від нього залізні літери складаються у слова:

«Наше місто - порт п’яти  океанів»

*                          *                           *

Школа гри на лірі.  Вправа І.

Вільно розкиньте руки й ноги. Зосередьтеся. Подумайте, чи вам дійсно хочеться уміти грати на лірі. Якщо хочеться, починайте перебирати струни пам’яті, викликаючи музику.

Тут, у цьому білковому житті, усе розрегульовано, все нестабільно, все неправильно. Буття - то нескінчений жах хаосу, де люди намагаються віднайти гармонію дійсності – а це таке ж дивне заняття, як і безглузде, про що свідчить досвід утрачених поколінь Який, нікого, правда, ще не витверезив. Інша справа - подорожі в безмежності! Там ти стаєш іншим, і, відчуваючи себе серед нескінченості, маєш право і можливість протинати її простори, ні перед ким не відповідаючи і не заявляючи своїх прав. Ти нічого не повинен доводити: ти там - і так повинно бути.

*                           *                          *

МІСТО СИНЬОГО МАРЕВА

Міста... Вони створені для життя людей. Чому ж у них, часом, так некомфортно? Де ж те, моє,  місто синього марева...

Якщо відверто, не так вже й багато міст я любив; значно менше, ніж жінок. І з тієї невеликої кількості першим був Порт-Роял. Ні, усе ж не найпершим, скажемо так - одним із улюблених.

Там я мав маленький будиночок. І на мене там колись чекали. Не лише мені подобався Порт-Роял - вільні люди всіх океанів, теплих та холодних морів, мріяли хоч раз у житті побувати в місті, де довкола - лише свої. А я там жив... Довго. Від середини життя і до... Не пам’ятаю. Спомини з тих часів обривисті, епізодичні, не дуже захопливі, як довгі і сумні штормові переходи.

Найчастіше мені згадується тихий вересневий день нашого повернення після півторарічної відсутності: місто ми побачили на світанку. Вахтові матроси, дуріючи, розхитували гамаки, розбурхуючи сплячих.

- Порт-Роял, джентльмени, Порт-Роял!

Ми, напіводягнені, заспані і мовчазно - щасливі потяглись на бак.

- Он він, он він! - повторював юнга, вказуючи напрям, не спускаючи очей з точки небокраю, як при команді «людина за бортом». Його обіймали та плескали по плечу: сьогодні він був героєм дня, і усі, віддаючи йому його славу, запалювали і, влаштовуючись зручніше, вдивлялись у далеку смужку, де сірість моря перетворювалась на синь неба. У місці їх зіткнення, неймовірно далеко і неймовірно низько імла була часто поколота золотими шпильками та туманною пульсуючою павутинкою світла.

- А чому так багато вогнів, адже ніч іще? - запитав хтось недосвідчений.

- Корчми працюють цілодобово, - відповів інший, викликавши істеричний сміх.

Нас трохи трусило: від вранішньої прохолоди, від хвилювання передчуття, від духоти очікування та невпевненості надій. Починалась «прихідна лихоманка». Не у всіх, звичайно. Старигани, почухуючись та спльовуючи за борт, поплентались досипати «своє законне», а молодь почала сперечатись, намагаючись за вогниками упізнати знайомі шинки та борделі.

Я теж дивився у той бік, поки світанок, наблизившись, не потопив гарячі іскорки  у своєму каламутному серпанку. А коли стало зовсім видно, обрій ліниво народив тонку буру ниточку суші, яка зрідка ховалася за гребінцями хвиль. Але ми були терплячі, ми знали, що до полудня ця, брудного кольору, ниточка перетвориться на прекрасні скелі, розкреслені терасами вулиць та обліплені ластів’ячими гніздами будівель. Зблизька ж, з рейду, Порт-Роял буде білим - білим, як французький королівський прапор, йому так і личить, місту королів моря, місту найдешевшого у світі золота.

Стрімкою кам’янистою стежкою я довго підіймався до свого будинку. Можна сказати, що він стояв вже за містом, хоча за декілька років, якщо місто буде так само впевнено рости, як і раніше, ця місцина може опинитися в центрі майбутнього Порт-Роялу.

Тут урвистий підйом закінчується і починається плато. Чудове місце, правда, вітряне і далекувато від порту, та що там робити в порту. Зате звідси видно усю гавань і далеко в море.

Занадто стрімкий схил. Я злегка засапався , та й скринька набила обидва коліна. Дідько його знає, до чого незручний пристрій! Я б краще узяв шматок делі, але інакше не донести крихких речей: а в скриньці лежали  мої подарунки.

Усе золото вмістилось у шкіряний пояс - з ним цього разу не дуже пощастило, зате у трюмах залишилась моя частка тканин, порцеляни, срібла та прянощів:  продам їх завтра. А може, притримаю, поки ціни знову підскочать вгору, побачимо.

Слава Богу, що взагалі повернулись. Відпливали ми не на такій ганебній посудині; двопалубний був фрегат, усе чин - чином, та його розбило об рифи, і з уламків ми протягом двох місяців, змайстрували тільки те, що маємо зараз: судно невідомої конструкції довжиною у п’ятдесят кроків та завширшки у шістнадцять. Бойових властивостей - жодих, зате довезла нас.

Прохолодний вітерець з моря, поки я відпочивав, стих і, поступово посилюючись, вже грів мою спину та потилицю гарячий степовий вітер.

Я не почув, як підійшла моя жінка. А коли випадково озирнувся, помітив її у трьох кроках від себе, зліва. Вона стояла навколішки з опущеною головою.

- Чому нічого не кажеш? - спитав я.

- Рада тебе бачити, мій пане.

Мені чомусь стало смішно: вона вимовила це, не підіймаючи очей.

- Іще що?

- Пан захоче ввійти в дім чи принести вечерю сюди?

- Сюди, сюди, насидимося ще вдома. А взагалі, стривай, не хочу я їсти, підійди до мене.

Так само навколішках вона підповзла до мене на відстань простягнутої руки і знову завмерла у смиренній позі.

- Як жила?

- Третя частина грошей, які залишив пан, ціла. Я розкопала город і вже не обов’язково усе купувати. Панське майно - недоторкане.

- Ніхто не ображав тебе?

- Ні, мій пане. Декілька разів приходили індіанці, та нехай пан не гнівається, лише декілька разів, і то у випадку крайньої потреби. Вони вважають мене своєю.

- А як ти з ними розмовляєш?

- Ми порозумілися.

Я подивився на неї уважніше, вона усе ще вдягала кімоно, зачісувалась на свій лад. Увесь її вигляд був чужим.

- Я думав про тебе. - натужно визнав я. - Ти й з вітром знайшла спільну мову.

- Пан - мій муж. Він добрий до мене. З першого погляду я пізнала, що це мій чоловік.

- Та вже ж. - пробурмотів я, згадуючи той день.

... Ми усі троє були у провислих капелюхах та мокрих чорних плащах, по очі зарослі бородами.

І добрим я ніколи не був.

То був маленький засніжений острівець, і підійшли ми до нього тому, що побачили водоспад. Хатинку помітили набагато пізніше, а тоді просто набирали прісну воду до анкерів.

Хатина стояла збоку, над озером, і її білі стіни були перехрещені чорними дерев’яними балками, як у мене на батьківщині, і дах був вкритий соломою, і навкруги були сосни. Усе це відсвічувалось у синій-пресиній воді, а зверху повільно падав лапатий сніг.

Ми мовчали, і мені хотілося плакати у цій тиші. Здавалося, що я потрапив у зачарований світ свого дитинства, тільки не чулося таємної мови чорнобривців. І в хазяїна хатини були не по-нашому вузькі очі, а волосся заплетене в косу.

Його дім був бідним, взяти там було нічого. Найціннішим у нього була дочка, яку ми й забрали. Ми навіть не вбили його, лише Карл милостиво врізав йому по переніссю ефесом палаша, коли він закричав на нас.

Зараз я розумію, що з таким же успіхом ми могли і вбити його, і спалити будинок. Але ми лише забрали його дочку.

Вона ковзалася на своїх дивних дерев’яних, схожих на козині копита, сандалях. І я зняв їх з неї і викинув до озера. Вона більше не ковзалась і мовчки йшла, дрібно – дрібно переступаючи по мокрому снігу босими ногами.

Ми всі тоді були дуже мовчазними, і усе це моторошно нагадувало мені мій забутий край. Я двадцять років не був на своїй гористій та лісистій сухопутній батьківщині. Останні три роки вона мені снилася особливо часто.

- Пан дозволить, щоб я його підправила?

- Так. - скинув я головою.

Мене треба було добряче підправити. Вона повернула до мене розкриті долоні, гріла шкіру, не торкаючись її. Очі мої заплющились самі собою, а її руки пестили мене, гублячись у скуйовдженому волоссі. Невідомі хвилі підносили та м’яко опускали мене, ритм нечутної мелодії колисав моє тіло, а теплий лагідний вітерець розчісував мою свідомість.

Усе життя мені щастило на відьом. Чи інших жінок просто нема?

- Ми були у тих місцях, звідкіля ти родом. Не на самому острові, а десь у тих місцях. Привіз тобі подарунки.

Я відчинив скриньку. Звичайно, вона не була дурепою. І серед дріб’язкового розсипу, що гріє жіноче серце, одразу помітила бронзову чашу, обплетену драконами; шестеро бритоголових монахів поплатилися життям за її захист, хоча й інші їхні брати (скільки їх там було, сто, двісті?) теж вознеслись до своїх богів на вогняних колісницях.

- Коли я помру, не продавай її, добре?

Вона кивнула.

- Залишиш онукам...

Заглядаючи до скриньки широко розплющеними очима, вона витягла чашу, але заплакала побачивши те, що я вважав серветкою:  шматок грубого паперу із розпливчастою незграбною фігуркою людини, зображеної аквареллю якось боком, та чорними змійками ієрогліфів... Розпростерла на колінах і почала плакати ще дужче.

- Чого ти? - здивувався я.

І вона, не дивлячись на мене, проспівала щось своєю пташиною мовою.

- Я знала, що пан добрий, він привіз мені часточку батьківщини...

- А що ти зробила для мене? Хлопці казали, що мене шукав земляк із листом з мого села?

- Лист був поганим. Я захистила від нього пана.

- Що ти зробила?

- Напоїла ту людину вином з тисової чаші. Він хотів зґвалтувати мене, а я попрохала почекати, і він заснув назавжди.

- А лист?

- Я поховала їх разом...

Зрозуміло. Отже, моя батьківщина усе ще в рабстві й двадцять років нічого не змінили у житті мого народу.

Від безсилля я вкусив її за плече. Вона скрикнула і знепритомніла. Мій рот миттєво наповнився її кров’ю...

Щось було у тій жінці, що змушувало мене почуватися відповідальним за неї. Я забезпечив її майбутнє і помер вдалині, не обтяжуючи її зору жалобними церемоніями. Мого кінця, загалом, не бачили люди, а останнім видінням того життя був сліпучо-білий, гарячий пляж, який пахнув щойно розрізаним огірком. Я відчував, що ще живий, але краби вже кусали мої ноги, а чайки знавісніло намагалися видзьобати мої очі – забарвлені у кольори морської хвилі.

*                           *                         *

Вправа ІІ.

Декілька століть по тому я розглядаю шрам від укусу на плечі коханої, посміхаючись, коли вона обурено запитує, де я навчився пити такий міцний чай. Вона забула, а я пам’ятаю де – на плато над Тихим океаном, у маленькому білому будиночку, збудованому невідомо ким, чай мене навчила пити вона сама.

До речі, той будиночок, один із небагатьох, вцілів, коли збунтувались гори. *  (* - Наприкінці ХVІІІ сторіччя піратська столиця, місто Порт-Роял, на узбережжі теперішнього Чилі, була знищена землетрусом і поглинута морем. Тепер на тому місці, над урвищем, стоїть лише декілька мазанок. У них проживають селяни, які розводять кіз.)  Мабуть, тому, що там мешкала праведна жінка. Чи, навпаки, це вона змела Порт-Роял, як змітають непотріб, коли зрозуміла, що ніколи вже море не приб’є до берега мій червоний прапор із двома золотими перехрещеними шаблями?

Я запитував про це. Вона казала, що не пам’ятає...

*                          *                           *

БРУДНИЙ ТУМАН

У місті реальності я не мав ні знайомих, ані друзів.

На віадуці через залізничні колії до мене радісно загукало двоє гарненьких дівчат,

- Привіт! Привіт!

- Ти де собі ходиш, коли ми тут стоїмо і чекаємо на тебе?

Це були повії, але то були живі люди.

- Немає де переночувати...

- Сердешний! - погладила мене по щоці білявка.

- Даш сороківник? - запитала чорнявка.

- Ні... - засумнівався я.

Тоді я ще був чемним і заощаджував на витребеньках.

- Дивись, як захочеш, - не образились вони.

- У нас із подругою - море любові!

- Приєднуйся! – здається, вони зрозуміли, що я занадто молодий для них, і тому запрошували не дуже настирно. Радше так, для проформи. І вечір іще був раннім та теплим, і клієнти могли трапитися з куди грубшими гаманцями.

- Любов - це прекрасно, - запевнив я їх.

- Ходи з нами, скуштуй її, буде хоч що згадати на старості років.

- Відчепися від нього, - перервала запрошення тверезіша чорнявка, - не бачиш, хлопчик гуляє. І на коханні він уже розуміється. Правда, красунчику?

Я зашарівся.

- Не соромся, я ж усе бачу.

Її погляд наче простромив мене, відкриваючи в мені мені самому незнані знання.

- Він знається на любові? - усе не могла вгамуватися білявка, - Йому є що пригадати?

- Так. - засміявся я, відходячи.

А вони дуетом фальшиво заспівали: «Вип’єм за любов..!», але не доспівали, зайшовшись істеричним сміхом.

Я теж злегка засміявся, і мій сміх був істеричним. Бо мені - таки було що пригадати...

*                          *                          *

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З НАРОДЖЕННЯ

Інколи ми згадуємо більше, ніж могли собі уявити, та дізнаємось про себе таке,  про що б ніколи і не запідозрили. Так сталося зі мною, зовсім недавно, у країні, яка раптом стала нам чужою.

Моя кохана народилась у Даугавпілсі, я завжди це не просто пам’ятав, я це відчував, блукаючи віками.

Крізь заслону, яка відділяла мою свідомість від усіх реалій навколишнього світу, я чув слова: «ампутація», «аорта», «новокаїн» та «четверте ребро».

Біль був таким сильним, що перестав бути просто болем, він охопив мене цілком і з чогось зовнішнього став моєю частиною, а потім я увесь перетворився на біль і занімів.

Я почав забувати де власне я, а де біль, і в цей час він здивовано затих. За ширмою туману хтось заговорив грузинською, а я подумав: «Олена народилася у Даугавпілсі». Зовсім не напружуючись, я побачив чорний штамп у свідоцтві про народження. За незграбними друкованими літерами  МЕСТО РОЖДЕНИЯ йшла каліграфічна із нажимом в’язь: Двинск.

Літери, збільшуючись, насунулись на мене. Вони росли, і гладенький папір спочатку став гулястим, а потім волохатим. Суцільна лінія туші розпалася на дві чорні борозни від сталевого пера; вони перетворилися на чорні плями на сірих торосах, і все зі свистом пролетіло повз мене. Усе це було формою і, отже, не відігравало великої ролі; усе цінне ховалося глибше, і найцінніше було суттю.

Вітер куйовдив моє волосся. Я реготав, потрапивши у 1227 рік. Ішов дощ, і багато хто оглядався на мене здивовано, але я радів відверто, і їхні сторожкі та здивовані обличчя теж почали посміхатися.

- Was machen sie?*  ( * - Ти що робиш? (нім.)

- Ich lebe!!!**  ( ** - Я живу!!! (нім.)

Я ж бо радів по-справжньому, пам’ятаючи, що в Ткварчелі моя смерть була невідворотно - сумною, хоча й тягучою.

Я затис меч під пахвою лівої руки і відкусив напівобірваний ніготь на середньому пальці правої. Моя кров була солоною та теплою, і я, смакуючи, лизав свій великий брудний палець. Потім я запхав його глибоко у мокре волосся за вухом, підстрибнув і знову заволав:

- Alles! Fertig!***  ( *** - Все! Кінець! (нім.)

- Du bist Dumkoopf!**** - засміявся хтось із наших.  ( **** - Ти дурний! (нім.)

- Aber ich lebe!*****  ( ***** - Але живий! (нім.)

Кнехти з Landman-ів******  (****** - наймані рицарі (давньонімецька.) збирали вбитих, зморені рицарі, усе ще ховаючись за інерцією за дерев’яний частокіл, дивились на поле під горою та узлісся неподалік, де язичники Тройдена рубали на шматки усі свої чотири каменеметальні машини. Вони розписувались у своєму безсиллі, бо фортеця була на диво яка хороша!

Чотири тижні вони обстрілювали нас руськими стрілами та рубали литовськими мечами. Завалювали градом каміння. Каміння було величезним, і його було так багато, що для спуску зі стіни мені не потрібна була драбина: я стрибав з однієї купи на іншу, поки не досяг землі.

Біля викладених у рядочок поранених я помітив знайому горбату постать у лахмітті.

- Гей, відьмо! - заволав я весело, трясучи рукою. - Зупини кров, що це вона лляє та й лляє!

Стара блиснула до мене очима, потім поглянула на палець без нігтя і злісно плюнула.

- Таке гарне тіло призначалося комусь  розумнішому!

- Ти про що? - не зрозумів я, зачудовано дивлячись, як кров від слини старої чорніла та засихала, згортаючись. Лизнувши її, я відчув жар, ніби пальця припалювали вогнем.

- Іди за мною!

Мені було смішно, і все ж я підкорився цьому зморщеному грибу. Ми ніби грали в таку гру, ми були зв’язані дивною шаною, невідомо чому.

Коли п’ять тижнів тому я виловив її в лісі, вона кусалася та шкрябалася не згірше за рись, але, глянувши мені у вічі, раптом скам’яніла і промовила людським голосом, що піде за мною до самого Дунебурга, бо там скоро буде багато хворих, а вона вміє лікувати. Я був розчарований, що це усього лише відьма, а не дика волохата людина, яку я бачив у лісах Франції. Якщо носити при собі шматок шкіри дикої людини, то усі вовки та собаки будуть від тебе втікати, а стара баба і є стара баба - користі мало.

У землянці, куди ми спустились, плакала дитина. Стара подала мені дитину до рук і сказала:

- Це твоя дитина. Дівчинка.

Я стояв, посміхався і не розумів, чого від мене хочуть. Дитина схлипнула й замовкла.

- Ти повинен залишитися з ними, з твоєю жінкою та дитиною.

Я байдуже подивився на жінку – вона лежала на долівці й байдуже дивилася на мене.

Між мною і жінкою на підлозі не пробігла жодна іскра порозуміння. Вона жила у своєму власному світі, а я – у своєму. Я був найманцем, і ще міг бути чорт зна ким. Єдине, ким я не міг сьогодні бути – це батьком. Вона була повією з обозу, що суне за військом. Дівчинку вона народила випадково, і намагатиметься щонайшвидше позбутися цієї небажаної дитини. Єдине, ким не могла сьогодні бути та жінка – то матір’ю.

- Ти щось плутаєш, стара.

- Ні, ти повинен залишитися.

- Облогу знято, днями магістр Ернст