Від війни до війни - Книга Спустошення: 1939 - 1945

By Олена і Тимур Литовченки

За два десятиліття радянської влади виросло нове покоління, виховане тотальною пропагандою, яке марило військовими подвигами «в ім’я світлого майбутнього». Мільйони українців пішли в засвіти у жахливих муках, втілюючи цю ідею в життя. Спочатку сталося військове зіткнення з Японією, потім із Польщею, затим з Фінляндією. А от початковий етап війни з Третім Райхом склався аж ніяк не на користь СРСР. У цей же період міцнішає національна свідомість патріотів України…

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (A)
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660381902

Book preview

1939—1945

Передмова

Порубіжжя між Вирієм і Пеклом. Поза простором і часом

Біля ніг Чура[1] скупчилися чотири душі. Щойно витягнуті з пекла Ярина Петрівна і Леонтій Харитонович, все ще не повіривши остаточно в таке несподіване щастя, рвучко озиралися то на древнього, як сам світ, бога, то на свого вкрай змарнілого онука з невісткою, яких вони досі навіть в очі не бачили. Що ж до малого Маратика, то він дивився лише прямо перед собою — туди, де за вогненною межею бовванів велетень Пек[2], оповитий пасмами чорного огидно-смердючого диму.

І не дивно: адже довгими гнучкими пальцями (швидше, схожими на мацальця) однієї з шести рук, задертої найвище від решти, повелитель пекла стискав шию жахливого злочинця. Того самого, який не тільки не виправдав надій, покладених на нього Сущим, але й не захистив власну сім’ю — синочка Маратика і дружину Любашу, а також матір Ярину Петрівну (яка за життя воліла називатися Аріною Пантелеймонівною) та батька Леонтія Харитоновича. Тих самих ощасливлених старих, які боязко притискалися до ніг Чура. А той дбайливо прикривав їх лазуровими полами свого плаща від пекучих іскорок, що вряди-годи перелітали з пекельної царини до вирієвої.

— І все ж таки не розумію, з якої такої ласки з першого рівня моїх володінь висмикнули цю престарілу парочку грішників, які замість сина-достойника виростили морального покруча? — спитала ліва голова велета, вишкіривши в недобрій посмішці жовтуваті ікла своєї пащеки.

— Пхе, знайшов чому дивуватися! — кахикнула димом права голова. — Їм там, у Вирії, завжди видніше. Це нам, сірим і вбогим, ніколи й нізащо не зрозуміти, яким чином і з якої...

— Сказано ж тобі, за них онучок попросив, причому попросив дуже затято, — Чурова рука обережно скуйовдила волосся хлопчини, тім’ячко якого ледь діставало богові до коліна.

— Оцей коротун, чи що? — спитала середня голова велета, з ненавистю придивляючись до Маратика.

— Звісно, він. Адже їхній другий онук зараз перебуває на землі серед живих, бо його шлях тільки-тільки починається.

— А цей?..

— А цей помер мученицькою смертю.

— Не він один так помер, — заперечила права голова.

— Мільйони померли, — підтакнула ліва.

— Але до цього хлопчини благоволить Сам Сущий, — парирував Чур.

— Ну то й що з того?! — запитала середня голова глузливо. — Як нам розцінювати твоє безглузде пояснення?

— Розцінюй як хочеш. Хоч тупочи всіма дев’ятьма твоїми ногами, хоч шістьма, хоч трьома. А хоч би й однією!.. — парирував добрий бог. — Сказано ж тобі, що хлопчина цей мав би найпершим з усього людства вийти поза межі Землі до космічного простору.

— Але ж не вийшов...

— Бо той, хто став твоєю здобиччю, не вберіг власного сина, — Чур кивнув на жахливого злочинця, котрий безвільним лантухом мотилявся у найвище задертій руці триголового велета.

— Отже, хлопчина не виконав...

— Але ж милість Сущого через це нікуди не поділася! Отож Сущий і дозволив хлопцеві вказати, кого я маю врятувати з пекла.

— Всього лише через так звану милість Сущого?!

— Не всього лише, а саме через Його безмежну милість, — підтвердив добрий бог і задоволено посміхнувся.

— Але чому з мого пекла забрали одразу дві душі, а не одну?

— Бо ці двоє прожили на землі, як чоловік і дружина. Як же один з них залишиться в пеклі, коли інший перейде до Вирію?! Що ти верзеш...

— Краще б обох у мене залишив, — без особливої надії на успіх мовила ліва голова велета.

— А як же бути з милістю Сущого?..

— Облиш. Нас краще пограбують, ніж проігнорують цю милість, — заперечила лівій права голова.

— Нічого, зате оцей мерзотник віднині стане окрасою найнижчого рівня наших володінь, — радісно повідомила середня голова. Після цього п’ять рук (пальці-мацальця яких міцно стискали горлянки ще п’ятьох засуджених на муки) були заведені подалі за спину велета, шоста ж рука, навпаки, висунулася вперед. Тоді Пек потрусив у димному повітрі безвольним тілом, і середня голова проскреготала:

— Так-так, це поросятко важить стільки, що гріхи затягнуть його на самісіньке дно наших володінь.

— Плаватиме там у крові безневинних жертв, пролитих через нього, — реготнула права голова.

— Кипітиме й варитиметься в цій крові, немов бараняча нога в казані з борщиком, — ліва голова облизнула чорним язиком жовтуваті ікла, дуже схожі на загострені колоди свіжозрубаного частоколу. — Сподіваюся, жоден нащадок цього негідника не спокутує його гріхів, і цей баранчик перебуватиме в пеклі довіку.

— Принаймні досі Сущого не зміг вблагати навіть той, до кого Сам Сущий виявив особливу милість, — Чур знов обережно скуйовдив волосся змарнілого хлопчини. — Хоча...

— Що?! Що означає твоє «хоча»? Що ти хотів сказати?.. — одночасно занепокоїлися всі три голови велета.

— Хтозна, чи не з’явиться серед нащадків навіть такого затятого грішника дуже могутня душа, яка спокутує і його провини?!

— Тільки посмійте... — загроздиво проскреготала середня голова Пека.

— В усякому разі, вирішувати це не мені й не тобі, а Сущому.

— Ну, так, Сущий!.. — зітхнула права голова.

— Хто б іще міг вирішити подібне, — підтакнула ліва.

Але немовби схаменувшись, добрий бог перервав злого:

— Утім, ми забалакалися. Нам час вертатися до Вирію, тобі ж необхідно помістити до пекла сьогоднішню здобич.

— Тоді останнє слово, — урочисто прорекла середня голова Пека. Після чого злий бог розсунув дві з дев’яти ніг, опустив новоотриману грішну душу між ними на вкриту вогнистими язичками поверхню, послабив хватку в’юнких пальців-мацальців і наказав: — Давай, мерзотнику, настав час для твого останнього слова.

Не вірячи в таку можливість, бранець обережно озирнувся на велета й прохрипів майже нерозбірливо:

— О-о-о, Дияволе Революції! Я стільки років вірою і правдою служив тобі, навіщо ж випробовуєш мене?! Чим я заслужив?..

— Що-о-о?! «Диявол Революції»?! Як ти мене назвав?! Як?.. — одночасно розреготалися всі три голови Пека.

— Та він, мабуть, зовсім з глузду з’їхав, якщо, навіть перебуваючи на наших теренах потойбіччя, плутає тебе з християнським дияволом!

— Це нічого не змінить, він мій, — хижо посміхнулася середня голова Пека, після чого велет знов підхопив засудженого і стрибнув у закривавлене жерло розпашілого провалля, прогугнявивши при цьому: — До мене пішли, до мене! На самісіньке дно моїх володінь!..

Що ж до Чура, то, обійнявши за плечі змарнілого хлопчика, його матір, бабусю й дідуся, добрий бог повів їх до Вирію, що майорів трохи віддалік світлою нерозбірливою плямою.

1939. І світ надломився...

В’язниця НКВС, вул. Жовтнева[3], № 39, Полтава, квітень 1939 року

Пилип Арсенович дуже довго намагався зрозуміти, що ж це з ним відбувається. Але так і не зрозумів, хоч і мав для роздумів цілком достатню кількість часу — цілих півтора року.

Коли позаторік у жовтні до нього в кабінет раптово увірвалися кілька озброєних людей на чолі зі старшим лейтенантом держбезпеки, який (негайно пред’явивши відповідну постанову) оголосив, що Загоруйко Пилип Арсенович відсторонюється від займаної посади начальника Петрівського райвідділу НКВС і має «слідувати за ним», стало зрозуміло: це кінець.

На той момент від кількамісячних «чисток» брали дрижаки вже повсюдно у Радянському Союзі, не тільки у їхній республіці. Камера Лук’янівської в’язниці, до якої доправили заарештованого, була напхана під зав’язку, і вже буквально після двох-трьох годин, проведених там, було зрозуміло: намагання впиратися хоч в якійсь найдрібнішій дрібноті неодмінно вилізе боком підслідному! Слідчі особливо не церемонилися у виборі засобів тиску і при бажанні вибивали будь-які свідчення. Тим паче, Пилипа Арсеновича запроторили до тієї самої камери, де він колись давно особисто застрелив одного з бунтівних холодноярських отаманів, за що отримав нагородний пістолет — тепер, звісно, конфіскований. Отака іронія долі!..

Отже, заарештований виявив розсудливість і оголосив про щире каяття в усіх мислимих (ба навіть немислимих) посадових злочинах, на які він йшов, нехтуючи революційною законністю, а іноді навіть здоровим глуздом. Тільки б його не били, не шмагали, не відбивали печінку, селезінку, нирки та інші тельбухи, не вивертали суглобів, не заганяли голки під нігті, не трощили кісток, не спилювали зубів, не «чистили» задній прохід, не підсмажували розпеченим залізяччям, не обливали по черзі окропом і крижаною водою, не затискали пальці (а також значно чутливіші місця) дверима... і все таке інше. Так, слідчі в усьому праві, а він заздалегідь винен по всіх пред’явлених пунктах — що б там не пред’являли!.. Він усе підпише, навіть не читаючи...

Саме так слідство надалі й відбувалося: про який би посадовий злочин не йшлося, Пилип Арсенович зізнавався в усьому. Під протокол. Безоглядно розкривав усі афери, в яких брав участь, починаючи від нібито «успішного» розслідування в далекому вже 1926 році справи щодо ворожого глузування над неоковирним пам’ятником товаришеві Карлу Марксу на вулиці імені Вацлава Воровського й завершуючи нещодавнім розкраданням цегли, що залишилася після руйнування двох подільських церков. Усі папери підписав не читаючи — «з повною довірою до справедливого слідства».

До речі, не надто здивувався, коли йому продемонстрували зізнання дружини, затриманої одночасно з чоловіком. Зюня примудрилася підписати два зізнання, що суперечили одне одному. Перший протокол засвідчував, що її подруга — Зубок Лариса Омелянівна разом зі своїм чоловіком — Зубком Глібом Борисовичем — справді причетні до зникнення вантажівки із закордонними тканинами, а також до підпільної торгівлі цими тканинами. Однак другий протокол стверджував, що до справи з крадіжкою імпортних тканин подружжя Зубків не причетне, що наклеп на них ініціював начальник Петрівського райвідділу НКВС Пилип Арсенович Загоруйко, а його дружина Зінаїда Євдокимівна Загоруйко діяла виключно під тиском чоловіка.

— То в чому ж тут правда, громадянине Загоруйко? — криво всміхаючись, спитав слідчий, зважуючи на долонях обидва протоколи.

— Правда і там, і там, — відповів підслідний, не моргнувши оком. — Де ви тільки схочете, там і буде правда. А моя дружина — молодчага, правильно вчинила, підписавши обидва протоколи. Я б повівся так само...

— Громадянине Загоруйко, ти хоча б розумієш, що, підписавши суперечиві протоколи, людина збреше бодай один раз?! — слідчий здавався обуреним. — Сподіваюсь, мені не треба пояснювати, чим попахує для підозрюваного введення слідства в оману...

Та підслідний наполягав на своєму, тоді два суперечливі протоколи допиту дали й йому: перший — що подружжя Зубків винне, другий — що вини на них немає, і що все це здійснювалося заради арешту й подальшого вербування Лариси Омелянівни Зубок органами НКВС.

— Ну що ж, громадянине Загоруйко, тобі в будь-якому разі кранти! — знизав плечима слідчий, коли підслідний також підписав обидва протоколи. Й додав: — Утім, як і твоїй дружині. Бо оскільки всі протоколи є суперечливими по суті, тепер ви обидвоє у нас на гачку.

— Я не сумніваюся в справедливості й законності слідства, моя дружина не сумнівається також, — вкотре запевнив Пилип Арсенович. — Що нам дали, те ми й підписали. Отже, так треба.

— Ти ще скажи, в ім’я Батьківщини...

— В ім’я Батьківщини, — кивнув він. — Тільки не катуйте...

Саме так проминули всі його допити — від першого до останнього. Всі мислимі й немислимі папери були ним підписані протягом чотирьох місяців, і станом на лютий 1938 року жодного предмета для подальшого розслідування не лишилося фізично. Здавалось би, настав час для суду й винесення обвинувального вироку, в суворості якого годі було сумніватися...

Але ж ні: Пилипа Арсеновича просто утримували в камері, не викликаючи на допити й загалом не турбуючи ніяким чином! Більше того: хоча заарештований поводився зразково, його тепер надовго переводили до одиночної камери. Днів на десять чи навіть на два тижні запроторять в «одиночку», потім на день-два повертають до загальної камери (ніби на перепочинок), тоді знов до «одиночки» чи в карцер... і знов... і знов... Попередять хіба що перед поверненням до загальної камери:

— Ні з ким не розмовляти, рота на замку тримати. Ясно?

І він слухняно мовчав, потайки насолоджуючись уже тим, що бачить поруч живих людей, чує їхнє белькотання, стогони, сопіння чи хропіння. Так проминув увесь 1938 рік.

Як раптом посеред цієї зими, знов-таки без найменших пояснень, Пилипа Арсеновича витягнули з «одиночки» разом з речами, запроторили не у «воронок» навіть, а в цілий тюремний автофургон і повезли кудись світ за очі. Виїхали ще затемна, на місце ж призначення прибули в розпал дня.

— Де це ми? — спитав заарештований одного з конвоїрів.

— У Черкасах, — відповів той. Та одразу ж отримав наганяя від начальника конвою:

— Не ляпай язиком!!! Тобі хто дозволив розмовляти з ним, га?!

У тутешній в’язниці пробули недовго — буквально кілька годин. Чому?! Важко сказати. Можливо, через балакучість молоденького конвоїра. Можливо, з якоїсь іншої причини... У будь-якому разі, Пилипа Арсеновича загнали до автофургона і знов кудись повезли. Тепер поїздка тривала, мабуть, цілу добу. При цьому вони навіть через Дніпро переправлялися.

Про новий пункт призначення заарештований вже не запитував, оскільки упізнав Полтаву, де випадково побував пару разів ще замолоду. В тутешній в’язниці НКВС Пилипа Арсеновича знов-таки запакували до «одиночки» й попервах залишили в спокої на цілий місяць. Але потім почали тягати на допити, причому з певною регулярністю — раз на два дні. Допити були якимись дивними, бо стосувалися його вже далекої чекістської молодості.

Чи добре пам’ятає він події зими 1921 року?

А якщо конкретніше — події другої половини січня 1921 року?

Зокрема, чи пам’ятає період свого перебування на Поділлі?

Якими справами там довелось займатися? А якщо докладніше?..

Попервах Пилип Арсенович спробував вдатися до старої тактики, апробованої ще в Лук’янівській в’язниці Києва:

— Я підпишу будь-які папери, без жодного спротиву візьму на себе будь-яку провину — тільки не катуйте!..

Тутешній слідчий — капітан держбезпеки — зреагував дивним чином: вийшов з-за свого столу, наблизився впритул до підслідного, не виявляючи жодного роздратування, холоднокровно відважив йому ляпаса і мовив:

— Мені не потрібні твої зізнання! Мені не потрібно, щоб ти брав на себе чужі провини. Мені потрібні твої правдиві відповіді. Правдиві, пойняв?..

А повернувшись на місце — повторив усі запитання: чи добре пам’ятає підслідний події другої половини січня 1921 року?.. чи пам’ятає він період перебування на Поділлі?.. якими справами там довелось займатися?..

Від допиту до допиту запитання ставали конкретнішими.

Що підслідний може розповісти про свою роботу в Гайсинському повіті?

А конкретно в Гайсині?..

А в Кібличі?..

А в Теплику?..

А в Марківці?..

В яких ще селах і селищах Гайсинського повіту він працював?..

Чи пам’ятає, як увечері 22 січня 1921 року, перебуваючи в Марківці, завітав до місцевого священика і попросився переночувати?..

З яких міркувань він — Пилип Арсенович Загоруйко — назвався співробітником ЧК Афанасієм Грищенком, а не справжнім ім’ям?..[4]

Як звали того священика?..

А його сина?..

Хто доручив йому застрелити сина священика в ніч на 23 січня?..

Чому саме тоді, а не раніше?..

Чим було подальше пограбування будинку: імпровізацією підслідного чи заздалегідь запланованою частиною операції?..

Хто відповідав за розробку цієї операції?..

А за її виконання?..

Як довго вистежували Миколу Леонтовича — сина священика?..

Чи добре пам’ятає підслідний події в Кіблицькій волості, що мали місце три дні по тому — а саме, 26 січня[5] 1921 року?..

А саме, події в Теплику?..

Кого саме переслідували там чекісти та міліція?..

Як звали переслідуваного?..

Які наслідки мало переслідування?..

Як звали міліціонера, якого підстрелив переслідуваний?..

Як підслідний (Загоруйко Пилип Арсенович) може пояснити той факт, що в рапорті повітового міліційного начальства той чоловік, якого переслідували в Теплику 26 січня, названий «чекістом Афанасієм Грищенком» — якщо це те саме ім’я, яким підслідний (так-так, Загоруйко Пилип Арсенович) назвався в ніч з 22 на 23 січня, коли просився на ночівлю додому до марківського священика Дмитра Леонтовича?..

У такому разі, якщо підслідний Загоруйко 26 січня брав участь у переслідуванні нібито «чекіста Афанасія Грищенка» в Теплику — ким насправді був цей переслідуваний, який поранив одного з міліціонерів?..

Пилип Арсенович не знав, що й думати про все це. Не знав, що відповідати на численні запитання капітана держбезпеки. Не знав, навіщо слідчому вся правда (саме правда, а не формальний підпис під вигаданим від першої до останньої літери протоколом!!!) про вбивство сина якогось там сільського батюшки, здійснене майже два десятиліття тому.

Губився в безплідних здогадах...

«3-й Комсомольський кінотеатр на Петрівці»[6], ріг вул. Шолом-Алейхема[7] і вул. Щекавицької, Київ, 1 травня 1939 року

— Не так!.. Що ці партачі назнімали?! Ох-хо-хо-о-о...

Валерка Струсь вже вкотре озирнувся праворуч і з явним незадоволенням подивився на літнього вже чоловіка, який з погано прихованою відразою спостерігав за подіями, що стрімко розгорталися на великому білому екрані.

Цікаво, що саме викликало незадоволення цього пихатого вусаня?! Кіно ж бо чудове, просто прекрасне. А він... Ех-х-х!..

От завжди Валерці не щастить. Завжди чомусь саме йому зустрінеться такий собі «правдолюб», котрому і те не так, і се. Добре, якщо це рідний дідусь, який під час Світової війни служив на «Пригодному», тому й наважився розповісти онукові про жахливу загибель «Імператриці Марії», про адмірала Колчака та інші подібні речі.

Хоча жодного зиску від знання подій, не відомих переважній більшості однолітків, Валерка не мав. Навпаки, це знання вилізло йому боком, коли перед їхнім класом виступав начальник райвідділу НКВС, а Кадка — їхня класна керівниця і вчителька географії — слухняно підтакувала поважному гостеві. Втім, як тодішній начальник райвідділу НКВС, так і Декабрина Аркадіївна зникли невідомо куди. А про зниклих — про тих, кого посеред ночі забирали «воронки», згадувати не годиться. Навіть подумки. Були — і не стало... І квит. Крапка.

Хоча заради перестороги Валерка й вирішив, що служити матросом (на зразок власного діда) все ж таки не варто. А раптом з якимсь адміралом Колчаком та й зіткнешся собі на лихо?! Натомість бути завзятим червоним кавалеристом... як-от Щорс, як батько Боженко... О-о-о, оце саме воно і є!!!

Раптом глядацька зала кінотеатру вибухнула задоволеним