Від війни до війни - Книга Невиправданих надій: 1923 - 1931

By Олена і Тимур Литовченки

Спокійного забезпеченого життя хочеться всім і завжди — особливо після масштабних катастрофічних потрясінь. Але за будь-яких умов людина має залишатися людиною... Чи так це насправді? Виявляється, разом з поліпшенням економічної ситуації починається криза влади у середовищі політичного керівництва компартії і крах надій з-поміж інтелігенції. А потім посилюється тиск силових структур на інакомислячих, що веде до дедалі більш стрімкого падіння духовного рівня нації...

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (A)
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660381896

Book preview

1923—1931 

Передмова

Вирій. Поза простором і часом

— Боже!.. Боже!..

Іронічно примружившись, Бог дивився тепер вже на двох прохачів. Один з них потрапив до Вирію майже щойно, другий вже давненько. Ясна річ, як «майже щойно», так і «давненько» — то лише за мірками бунтівної людської душі, для якої жалюгідні сто двадцять років уявляються мало не вічністю. Та й до такого віку дотягують далеко не всі з людей.

Ось узяти цих двох: Тарас прожив лише сорок сім літ, Іван же — п’ятдесят дев’ять. Ні той, ані інший навіть половини відпущеного строку не досягли, як вже з життя пішли! Отже, надто важко обом на землі було. Здавалось би, тепер їм варто заспокоїтися, перепочити, сил набратися... Але ж ні, ні й ще раз ні!!! Обидва навіть у Божому Вирії спокою ніяк не знайдуть. Якщо й підходять до нього, то неодмінно з тим чи іншим нездійсненним проханням.

Як-от зараз...

Хоча...

Ні-ні, схоже, на цей раз прохання має лише один із них.

Той, хто перебуває у Вирії довше.

— Боже!.. Боже!..

— І чого ж це ти хочеш від мене, любий Мій поете?

— Боже, як же Ти допустив таке неподобство?!

— Про яке саме неподобство йдеться, любий Тарасе? Поясни, будь ласка.

— Я ж іще як молодим був, то попереджав їх!..

— Кого попереджав? І про що саме?

— Та про це, про це!

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

— Чудова поема, — з іронічним виглядом посміхнувся Бог, — але до чого згадувати її? Не розумію тебе, любий мій Тарасе.

— До того згадав «Катерину» свою, що з москалями не можна мати справу!!! А вони мають...

— Та хто саме, хто?! Скажи вже нарешті...

Інший прохач, який мовчки дослухався до їхньої розмови, поклав товаришеві руку на плече і потягнув назад, немовби говорячи тим самим: «Підемо геть, це все марно». Але Тарас різко смикнув плечем і скрикнув:

— Мої співвітчизники!!! Боже, Боже, як же Ти допустив їх до такого неподобства, до такого занепаду?!

— Я допустив?! — тепер іронія читалася вже і в Божому голосі. — Любий мій поете, Я зробив людей вільними. Вони самі обирають, що їм миліше або хто їм миліший, і Я на цей вибір не впливаю.

— Але...

— Так-так, саме тут і ховається «але»! Моєму серцю так само боляче, коли люди чинять погано. Кожен негідний вчинок будь-якої людини глибоко засмучує Мене. Більш того — ображає.

— Чому ж Ти не перешкоджаєш злим людям?.. їхнім злим вчинкам?

— Бо хочу, щоб вони робили усвідомлений вибір на користь добра. Хіба ж це аж настільки важко зрозуміти?! Звісно, Я міг би їх примусити. Та якщо примушувати людей творити добро, то вони... перестануть бути людьми.

Попри очікування, другий прохач знов повівся несподівано. На відміну від того, що бувало раніше, сьогодні він не просив нічого й ні про що. Навпаки, знов спробував повести товариша кудись подалі — туди, туди, в осяяну яскравим сонечком нескінченну далечінь пишних ланів. І знову той скинув руку товариша зі свого плеча, мовивши трохи роздратовано:

— Облиш, Іване Яковичу, не заважай.

— Але ж Тарасе Григоровичу! Ми ж тільки-но про це говорили...

— «Тільки-но» — це коли?! Хвилину тому, годину чи місяць?! Чи, може, рік... ба навіть кілька років?.. А раптом ти всього лише хотів поговорити про це зі мною колись у майбутньому, га?..

Другий прохач розгублено замовк, бо й досі не звик до того, що час у Вирії спливає по-іншому. Точніше, пливе собі, як хочеться тутешньому господареві — Богові. Нібито лише вчора переселилася сюди людська душа, тоді як насправді її немає на землі вже довгих шість років. Хтозна, як далеко за цей час зазирнула в майбутне більш досвідчена Тарасова душа! І головне — що там побачила... Тому й непокоїться тепер сердега.

— Ах, поете мій улюблений, — звернувся до першого прохача Бог, і Його очі при цьому посерйознішали. — Я знаю, чим спричинене твоє обурення: новим імперським договором, підписаним буквально напередодні настання року тисяча дев’ятсот двадцять третього[1] від Різдва Сина Мого. Чи не так?

— Так, Боже, саме так.

— Особливо ж тебе обурює, що нарівні з ненависними ворогами твоєї вітчизни новий імперський договір укладали твої співвітчизники. Хіба ж ні?

— Так, Боже. І я не розумію, чому...

— Чому Я ніяк не завадив цьому, не відвернув неподобство?

— Так.

— Бо дуже люблю народ, з лона якого вийшов ти, мій поете. А тому хочу навчити твоїх співвітчизників...

Бог замислився ненадовго, перш ніж докінчити:

— Навчити відповідальності. Згоден, вони зробили зле, дуже зле — але ж у такому разі нехай зрозуміють нарешті, що за вчинене зло доведеться відповісти переді Мною! Для того й дана їм свобода волі, аби без примусу з Мого боку, суто добровільно творили добрі справи. Натомість за скоєне зло чи за бездіяльність доведеться відповісти на суді переді Мною. Рано чи пізно — але доведеться. Причому з усією суворістю, як і обіцяв Я колись людям... А щоб нагадати людям про їхню відповідальність, Я послав до них визначних майстрів слова: доки ви, любі мої поети, відпочиваєте тут, у Вирії, вони мусять збудити приспану століттями совість співвітчизників. От тільки не знаю, чи впораються майстри слова зі своїм завданням...

1923. На порозі нового життя

Лук’янівська в’язниця, Київ, 9 лютого 1923 року

Хіба це був суд?! Судилище!!!

Але кому на це поскаржишся — тим-таки більшовицьким комісарам?..

Найбільше це нагадувало перемовини сліпого з глухим, коли один торочить про одне, другий — про інше, в підсумку ж обидва ніяк не можуть порозумітися. Чесне слово: хто в ліс, а хто по дрова...

Судді робітничо-селянського військово-революційного трибуналу (по-простому кажучи — більшовицькі комісари) наполягали на тому, що отамани повстанських загонів були звичайнісінькими бандитами, які займалися масовими пограбуваннями і вбивством мирного населення. Але хіба перехопити обоз продовольчого загону чи пустити під укіс залізничний потяг, навантажений конфіскованим у селян зерном — це пограбування?! Та яке ж це в біса пограбування, якщо отамани не собі хліб забирали, а назад людям роздавали! Навпаки, такими акціями вони рятували українських селян від голоду. Власне, саме комісари безжальними конфіскаціями зібраного збіжжя, яке залізницею відправлялося до сусідньої Росії, змушували людей голодувати.

На це більшовицькі комісари заперечували: мовляв, перешкоджаючи постачанню хліба до Росії, «хохляцькі бандити» намагалися всадити ніж у спину Світовій Революції. До того ж отаманам пригадали, що їхні підривні дії в тилах Першої кінної армії не в останню чергу зірвали героїчний похід проти панської Польщі. А без прямої військової підтримки Країни Рад революція в Німеччині захлинулася...

Зважаючи на настільки жахливі «злочини», годі й дивуватися, що більшовицько-червоний трибунал виніс «холодноярцям» Голику (Залізняку), Гупалу, Дробатковському, Завгородньому, Здобудь-Волі, Ляшенку, Ткаченку та Яковенку найсуворіший вирок з усіх можливих — розстріл. Незрозумілим лишалося інше: з якого дива на смерть засудили не всіх?! Чому більшу частину українських повстанців та січових стрільців прирекли на каторжні роботи десь на півночі Росії?..

Тих, кого невдовзі мали розстріляти, відправили до камери № 1 Лук’янівської в’язниці, решту розсадили по сусідніх камерах. З якої причини смертний вирок не було виконано одразу ж по завершенні більшовицького судилища — себто вже 2 лютого, бранці не знали. Тюремники спілкувалися з ними не дуже охоче. Все, що вдалося з’ясувати, — це непевні натяки на очікуване невдовзі п’ятиріччя Червоної Армії[2]. Очевидно, комісари вирішили стратити ненависних ворогів Світової Революції у зразково-показовому порядку на своє сатанинське свято. А три тижні, проведені в камері смертників, мали би морально спустошити, а в підсумку зламати приречених.

Втім, вони аж ніяк не бажали коритися червоним комісарам. Й хоча контакти між в’язнями Лук’янівки були максимально ускладнені, «холодноярці» все ж таки підбурили своїх товаришів до повстання... а там нехай вже Бог помагає: бранцям вдасться здобути або жадану свободу — або скору смерть. Та в будь-якому разі, це буде героїчна смерть у бою, а не покірний кінець на колінах чи обличчям до стінки. За такий шанс просто гріх не поборотися!

Рівно через тиждень після винесення вироку — себто в п’ятницю, 9 лютого ранок розпочався, як зазвичай: наглядачі розвозили їжу. Та коли віконечко броньованої камери №1 розкрилося, то замість пом’ятої бляшаної миски звідти вилетіла і вліпилася черговому в обличчя грудка бруду, зібраного з підлоги камери. Неймовірно розлючений наглядач жахливо вибатькувався, негайно відкрив броньовані двері... та щойно переступивши поріг, впав під вагою тіл одразу трьох в’язнів, які наскочили на нього. Скрикнути не встиг, бо до рота йому вправно запхали завбачливо підготовлену ганчірку, а далі оглушили ударом по голові.

Інші наглядачі так і не второпали, що сталося. Вони лише побачили, як їхній товариш, жахливо вилаявшись, відіпхнув подалі возика із смердючою тюремною кашею, звареною з прогнилого пшона, відкрив камеру №1 і вскочив усередину. Не минуло і півхвилини, як звідти посипалися ув’язнені «холодноярці». Сотник Микола Опока, який біг попереду, відкрив вогонь з пістолета, відібраного у невезучого охоронця. Його товариш, який вибіг другим, кинувся відкривати двері інших камер.

Оскільки подібної зухвалості від, здавалось би, остаточно спустошених «хохляцьких бандитів» не очікував ніхто з наглядачів, початок бунту став дуже успішним: «холодноярці» дісталися до тюремної збройової кімнати, де захопили понад дюжину рушниць — і це не враховуючи пістолетів, відібраних у застрелених в коридорах наглядачів...

До Лук’янівки довелося терміново перекидати чекістське підкріплення. Поступово там розгорілося справжнє побоїще.

Будинок по вул. Притисько-Микільській, № 3, Київ, березень 1923 року

— Ну що ж, товаришу Загоруйко, вітаю тебе з нагородою! Та лежи ти, лежи, чортяко, й не рипайся зайвий раз... Ще встигнеш настрибатися. Особливо з нашою неспокійною роботою. Ну і як тобі нагорода? Подобається чи ні?

Пилип спочатку підвів очі на товариша Агеєва, потім знов опустив їх на руків’я нагородного нагана, перечитав напис, вигравіруваний на невеличкому латунному шильдику, акуратно приклепаному до руків’я:

Загоруйку Пилипу Арсеновичу, пильному охоронцеві завоювань Пролетарської Революції

Шильдик мав форму вигнутого дугою революційного прапорця з крихітною п’ятикутною зірочкою. Літери були витонченими, з витіювато закрученими хвостиками, гравірування дуже акуратним. А те, що колишнього слюсаря називали повністю — навіть по батькові написали попри те, що йому ще двадцять п’ять років не виповнилося... Та це ж насправді ого-го яке досягнення!!! Щоб не просто «Пилипу Загоруйку» чи «тов. Загоруйку», а «Загоруйку Пилипу Арсеновичу» — отакої!..

Тим не менше, він пробуркотів похмуро:

— Це всього лише наган. От якби ж мене маузером нагородили...

— Маузером?!

Товариш Агеєв дещо розгублено озирнувся на свого заступника, який стояв за спинкою його стільця, і з ошелешеним виглядом мовив:

— Ні, ти тільки поглянь на цього молодого нахабу! — але негайно ж розреготався і знов звернувся до пораненого:

— Ну, товаришу Загоруйко, ти й сказонув! Маузер... Та для того, щоб тебе маузером нагородили, ти не одного бандита мав би пристрелити, немов скаженого пса, а щонайменше півдюжини холодноярських куркуляк! А за самого лише Грисюка вистачить з тебе і революційного нагана.

— Так він же ж... Грисюк цей... Він же ж сам отаман Гайовий! Той самий, який не тільки Фастівщину... Він усю Київщину тероризував, можна сказати! І я його сам... оцією рукою!..

Пилип витягнув вперед руку й навіть показав, як саме застрелив ненависного куркуляку:

— Каххх!.. Каххх!..

— «Всю Київщину»?! Ото сказонув!..

Товариш Агеєв знов озирнувся на свого заступника, при цьому легенько мотнув головою в бік пораненого і пробурмотів:

— «Всю Київщину» — як тобі, га?..

— Ну-у-у... Грисюка він і справді вколошкав, то усі бачили, — примирливо мовив заступник начальника відділу по боротьбі з контрреволюцією й додав про всяк випадок: — І загалом героїзм та мужність виявив. Онде постраждав навіть.

— Що постраждав, то постраждав, не заперечую. І те, що паскуду Грисюка особисто він уколошкав, — теж правда, тому й нагорода. Але!..

Товариш Агеєв задер до стелі вказівний палець правої руки.

— Але ж Грисюк цей не належав все ж таки до бандитської групи «холодноярців», які збунтувалися в Лук’янівській в’язниці. Він їх лише підтримав разом з усіма іншими бунтівниками. А тому революційний наган за хоробрість і рішучість, виявлені в даному разі — це саме така нагорода, на яку ти заслуговуєш, товаришу Загоруйко. Отак! Чи ти не погоджуєшся навіть після цих моїх слів?

Міцно стиснувши руків’я нагородного пістолета в правій долоні, Пилип замружив очі й на декілька секунд завмер, зосередившись на латунному шильдику в формі прапорця, що опинився під пальцями. Було цікаво, чи спроможеться він розрізнити кінчиками пальців крихітну п’ятикутну зірочку та витіюваті, із закрученими хвостиками, літери свого прізвища, ім’я й по батькові. Але... Ні, не зміг! Якісь пошерхлості відчував, але літери то були чи ні — не міг би сказати напевно.

А все тому, що підступний капіталіст Марґолін, можна сказати, з самісінького дитинства люто й нещадно експлуатував його в своїх ремонтних майстернях заради отримання грабіжницьких надприбутків! Отож і загрубіли пальці юного слюсаря від тяжкої надексплуатації та інших знущань.

Ну, нічого, нічого! То колись давно, не те що до революції — ще до війни сталося. Він тоді був юним дурником, який мовчки гнув спину на клятого кровопивця. Але тепер годі! Годі!!! Тепер він стоїть на сторожі завоювань Пролетарської Революції, озброєний іменним нагородним наганом. І стоятиме надалі. Й нехай не тільки капіталісти-кровопивці, але й їхні прихвосні-куркуляки, так звані «повстанські отамани», а насправді — мерзотні бандити стережуться скорого, але справедливого суду!..

Ось про що подумав колишній слюсар, стискаючи руків’я нагородного революційного нагану. Він нарешті розплющив очі, кинув погляд на начальника відділу по боротьбі з контрреволюцією й мовив посміхнувшись:

— Та погоджуюсь я, товаришу Агеєв, погоджуюсь. Прекрасний подарунок зробила мені Революція. Це я так... як про мрію, про маузер сказав. Звісно ж, було б найкраще, якби всі бандити на нашій землі повиздихали, а потім також уся інша контра слідом повиздихала також... Але що поробиш?! Без нашої допомоги цього не станеться. Тому на нагородний маузер я ще настріляю достатньо мерзоти.

Сказавши це, сховав наган до кобури, не повертаючись на бік (щоб не потривожити рану в грудях), обережно поклав кобуру під подушку й гукнув кудись до сусідньої кімнати:

— Агов, Зюню! Принеси нам чогось... ну-у-у, сама допетрай, чого саме...

— Сподіваюся, про зілля для одурманення пролетаріату не йдеться?.. — товариш Агеєв стурбовано зсунув до перенісся густі брови, проте Пилип мовив з абсолютною серйозністю:

— Аж ніяк. Попоїсти, виключно попоїсти! Чекіст повинен мати чисті руки, палке серце і головне — холодну голову. А отже, голова має бути тверезою. Я пам’ятаю слова товариша Дзержинського, завжди пам’ятаю.

Начальник відділу по боротьбі з контрреволюцією знов обернувся до свого заступника і повторив своє:

— Тільки поглянь на нього. Як тобі наша молодь, га?..

— Коли остаточно одужає, то всій контрі такого жару задасть, що...

Заступник начальника збирався пояснити, якого жару задасть усій світовій контрі героїчний чекіст товариш Загоруйко після одужання, проте в цю мить до кімнати увійшла літня жінка з тацею, на якій були розставлені тарілки з наїдками. Це була Неоніла Купріянівна — теща постраждалого чекіста. Пилип відреагував на її появу роздратованим поглядом і вигуком:

— Мамо! Я ж не вас покликав, а Зюню, то де вона?..

— Нічого, нічого, дочка на кухні. Ну то й нехай собі... Нічого... А я тут замість неї. Нічого страшного, я впораюся.

Неоніла Купріянівна якомога ширше, мало не від вуха до вуха посміхнулася гостям, потім підійшла до розкішного на вигляд письмового столу, затисутого в куток кімнати, й заходилася розставляти просто на його полірованій поверхні тарілки з паруючою вареною картоплею й смаженою рибою, продовжуючи примовляти:

— Нічого, я замість дочки впораюся. Не звертайте уваги, все гаразд.

Та навіть розставляючи на столі наїдки, все одно продовжувала час від часу кидати оцінюючі погляди на начальника відділу по боротьбі з контрреволюцією і його заступника. Що ж, подібний вияв явно надмірної цікавості літньої жінки можна зрозуміти, а зрозумівши — вибачити.

Річ у тім, що Неоніла Купріянівна всіляко засуджувала поведінку і навіть сам стиль життя, яке її дочка вела ще з довоєнного часу. Справді, якій матері сподобалось би, щоб її дочка час від часу їздила на прогулянки до Кадетського гаю з чепуристим дженджиком паном Голубєвим чи усамітнювалася в мебльованих кімнатах, що на Несторівській вулиці, з непоказним на вигляд студентиком Петюнею?! Та це ж ганьба, справжнісінька ганьба для чесної удовиці, колишньої дружини купця другої гільдії!!! Тільки би подруги ні про що таке раптово не дізналися...

Таким чином, через постійні намагання Неоніли Купріянівни настановити непутящу дочку на путь істинну, стосунки із Зіночкою (яку з легкої руки студентика Петюні колись переінакшили на Зюню) складалися аж ніяк не найкращим чином. Не дивно, що не бажаючи вислуховувати постійні нотації «маман», Зюня намагалася триматися зі своїми кавалерами подалі від її суворих прискіпливих очей.

Так тривало, аж доки цей дурник Петюня не віддав життя за химеру хохляцької влади, найменші рештки якої давно вже видуло з усіх закутків Києва. Це сталося п’ять років тому. Після трагічної загибелі непоказного студентика Зюня була настільки прибита горем, що мати мимоволі пом’якшила своє ставлення до непутящої дочки. Вони примирилися й відтоді тихо-мирно існували на Спаській вулиці у флігелі на подвір’ї особняка, що колись належав покійному чоловікові Неоніли Купріянівни, а тепер був напханий якоюсь наволоччю не гірше від діжки оселедців пряного посолу.

А потім Зюня примудрилася охмурити молодого і перспективного в усіх відношеннях чекіста Пилипа Загоруйка. Познайомилися вони торік абсолютно випадково: чекісти затіяли чергову кампанію боротьби з «бувшими» глитаями та експлуататорами трудових мас населення, під час якої Неонілу Купріянівну з дочкою затримали на Житньому базарі, де вони намагалися продати по дешевці заради елементарного виживання деякі речі зі свого старого — дореволюційного ще життя. На щастя, справа двох «спекулянток» потрапила до молодого слідчого. Ним і був Пилип Загоруйко.

Як вони зблизилися — купецька удовиця так ніколи й не дізналася. Скільки не розпитувала дочку, вона лише вельми туманно натякала, що пристрасть до неї колишній слюсар уперше відчув під час чергового допиту. Під впливом такого скупого зізнання фантазія Неоніли Купріянівни домальовувала всякі різні картини... проте наскільки вони відповідали дійсності, Зюня так ніколи й не зізналася. Вона лише щоразу червоніла, опускала додолу очі... але не більше.

Утім, що було — загуло. Важливо інше: дочка Неоніли Купріянівни явно мала талант розпалювати вогонь пристрасті в серцях чоловіків, молодших за неї. Старшим був лише давно покійний Володимир Голубєв. І непоказний студентик Петюня, і чекіст Пилип були молодші. Кілька разів Зюня згадувала ще якихось закоханих гімназистів, але вони були ще задовго до війни, тому не враховувалися. Хоча теж були явно молодшими від Зюні.

Що ж до Загоруйка, то після пориву палкої пристрасті до колишньої купецької дочки, яка оволоділа ним під час допиту, він спромігся зупинити справу купецької удовиці та її дочки, а потім добився не тільки їхнього звільнення, але й повної реабілітації. Для цього, орієнтуючись на підказки майбутнього зятя, Неоніла Купріянівна розповіла під протокол, що ніколи не була повінчана з покійним своїм чоловіком і що купець другої гільдії примусив її до співжиття. А також що Зюня була народжена не від самого купця, а від одного з продавців його крамниці. Купець же дівчинку лише удочерив і виростив, як свою справжню дочку...

«Підправивши» таким чином питання класової приналежності обох жінок, Пилип одружився з Зюнею. Як вона сама, так і Неоніла Купріянівна були змушені змиритися з брехнею: вони чудово розуміли, що за наданий долею шанс потрібно хапатися і триматися щосили, інакше на них не чекає нічого доброго. Краще зганьбитися, ніж померти. Бо це навіть у Біблії десь було сказано[3] — от тільки де саме?! Втім, більшовики скасували Бога, тож пригадувати це зовсім не обов’язково.

Головне, що Зюня вперше офіційно, за всіма законами нової влади вийшла заміж. А також — що її чоловік, чекіст Пилип Загоруйко, перебував у своїй ЧК (або як стали казати віднедавна — в ГПУ) на хорошому рахунку. Принаймні разом з товаришами, придушуючи відчайдушний бунт «холодноярців» у Лук’янівській в’язниці, він примудрився власноруч застрелити якогось там важливого куркуляку. За це йому з родиною виділили нехай невеличку двокімнатну, зате окрему квартирку на Подолі, на початку Притисько-Микільської вулиці. А тепер от навіть іменною зброєю нагородили. Ба більше: для її вручення високе начальство завітало до них додому, на ту саму нову квартиру!..

Коротше, в теперішньому становищі Неонілу Купріянівну влаштовувало все, окрім двох речей. По-перше, мати її новоспеченого зятя не бажала знатися з ними усіма. Жила вона там, де й раніше, — на Трухановому острові. Колись давно, ще до війни, Пилип слюсарював у пароплавних майстернях купця Марґоліна, там і жив — у поселенні працівників Дніпровських пароплавств. Меланія Загоруйчиха (теж удовиця, до речі) просто не побажала звідти вибиратися. Пилип навідував матір раз на місяць, завозив їй гроші. Але щоразу повертався звідти похмурішим від грозової хмари. В подробиці не вдавався. На