Від війни до війни - Книга Жахіття (Vіd vіjni do vіjni - Kniga Zhahіttja): 1932 - 1938

By Олена і Тимур (Olena і Timur) Литовченки (Litovchenki)

Люди обурювалися у глибині душі, але відкрито противитися чинній владі й чекістському свавіллю вже не наважувалися. Це підштовхнуло радянське керівництво до рішення пройтися по україн­ських землях котком Голодомору 1932—1933 років. А також Кривавим терором 1937—1938 років, який знищував усіх без розбору — і своїх, і чужих… Однак лідерам Країни Рад цього було замало, й вони взялися розпалювати пожежу Світової революції також і в інших країнах. Розпочали з Іспанії…

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Apr 26, 2020
• ISBN: 9789660381889

Book preview

1932—1938

Передмова

Вирій. Поза простором і часом

Здавалося, мешканці Вирію давно вже звикли як до тутешньої краси, так і до тутешніх див. Однак те, що відбувалося зараз, привернуло загальну увагу, оскільки такого ніхто й ніколи досі не бачив: біля калинового куща на березі Живого Озера сидів Бог і... мовчки плакав!!! Прозорі сльози котилися з Його волошкового кольору очей, плуталися в пишних пшеничних вусах і сивій бороді, але зрештою все ж таки стікали до життєдайної водойми тонесенькими кривавими струмочками.

Саме так, кривавими! Бо варто було кришталево-прозорим краплинам торкнутися землі, як їхній колір миттю змінювався на тьмяно-рубіновий.

Сльози Самого Бога?!

Так, це було щось неймовірне. І саме тому ніхто не наважувався наближатися до нього. Все тутешнє птаство, починаючи від Ластівки-щебетухи й аж до Зозулі-ключниці, порозсідалося на гілках кремезного розлогого Дуба і шанобливо замовкло.

Цариця-Вужиха й Царівна-Вужівна боязко визирали з пишної мурави разом зі зміями, змійками, полозами й ящірками, не розуміючи, що все воно означає та як при цьому поводитися плазунам.

Навіть бджоли і джмелі не дзижчали в напоєному запаморочливими пахощами повітрі, а принишкли на листочках і квітах.

Про розгубленість душ людських годі вже й казати...

Усі чекали, коли ж ця незвичайність з’ясується. Отож нарешті витерши сльози з очей, сяк-так привівши до ладу намоклі вуса й бороду, Бог звернувся до мешканців Вирію:

— Любі мої! Ви знаєте, що це — Мій улюблений народ. Я благословив цих людей різноманітними талантами, поселив на найплодючіших чорноземах у світі — живіть собі, працюйте, їжте-пийте досхочу і будьте щасливими. Зважаючи на скрутну ситуацію, в якій опинився улюблений Мій народ, Я спочатку двічі посилав до нього пророків — тебе, Тарасе Григоровичу, і тебе, Іване Яковичу. Хіба ж зробленого замало?..

Бог обвів допитливим поглядом розгублених мешканців Вирію.

— То що ж сталося, Боже милостивий?.. — нарешті наважився звернутись до Всевишнього перший з пророків.

— Що змушує Тебе проливати сльози?.. — приєднався до нього другий. — І як це можна зрозуміти? Чом вони спочатку прозорі, а потім криваві?

— Неймовірно боляче дивитись на те, до якого стану довів себе улюблений Мій народ! Тільки сам себе й довів, так... — зітхнув Бог, і кришталево-прозорі сльози знов заяскріли в куточках Його очей. — Якби не схотів народ цей дати владу над собою іншим — не дав би! Все, що потрібно для опору, для обстоювання власної гідності, ці люди мали. Але ж пересварилися, перегризлися між собою, немов ті скажені пси!!! А мої посланці, які мали запалити серця магією красного слова й мистецького образу, — ті раптом злякалися... Отож і накрило пітьмою весь народ. І тепер дивлюсь Я на всю цю катастрофу і думаю-гадаю: ну чому, з якого такого дива Мої улюбленці дозволяють робити із собою таке?..

1932. Приречені

Дніпрогес, 1 травня 1932 року

Весна буяла у всій красі: соковита зелена травичка... прикрашені біло-рожевою піною цвіту гілки дерев... сонечко вже достатньо тепле, однак все ще не спекотне... щебетливі пташки і дрібненькі комашки... Тим паче, свято.

Ні-ні, свято не тому, що неділя — як кінець чергового робочого тижня.

І тим паче не тому, що неділя була не простою, а Великодньою: радянські люди в масі своїй давно вже відкинули всякі релігійні забобони заради побудови світлого комуністичного майбутнього, а не якогось там буржуазно-попівського «раю на землі».

І навіть не через Міжнародний день солідарності трудящих всього світу в боротьбі за краще майбутнє: права, знаєте, правами... але ж це свято регулярне, щорічне. Першотравень як був Першотравнем, так ним і залишиться ще на довгі-довгі роки. Аж до повної перемоги світового пролетаріату над усіма експлуататорськими класами.

Натомість перший запуск першого гідроагрегату новозбудованої Дніпровської гідроелектростанції — подія по-справжньому унікальна й неповторна. Той самий випадок, коли історія твориться у тебе на очах.

— Никифоре!..

Дружина дуже обережно й непомітно для інших штовхнула чоловіка під лікоть. Не відводячи погляду від чергового промовця, який в піднесеному тоні живописав перші успіхи індустріалізації та колективізації, він трохи нахилився до дружини й ледь чутно прошепотів:

— Чого тобі?

— Никифоре, він увесь час дивиться на тебе.

— Хто дивиться?

— Він...

— Хто він?..

— Ну-у-у... Отой...

— Та хто ж саме, можеш нарешті сказати?..

— Озирнися, тоді побачиш.

Никифор знав, що не можна відвертатися від жодного з промовців, які змінювали один одного на сцені. Адже всіх пропагандистів спеціально пригнали сюди заради того, щоб задурювати людям мізки. Якщо ж ти демонструєш явну зневагу до тупуватої, однак надмірно пафосної радянської пропаганди... О-о-о, в такому разі ти дуже, дуже небезпечний! І треба бути готовим до неприємних зустрічей в ОГПУ.

Живучи у Спичинцях, Никифор став мимовільним свідком кількох огидних випадків. Найгіршим було те, що їхніми жертвами (інакше не скажеш!) ставали учні старших класів Спичинецької школи, розташованої в колишньому палаці графів Собанських. Можна сказати — підлітки, які ще навіть життя не нюхали як слід. Слава Богу, садівника до подібного штибу справ не залучали, тим не менш, він чудово бачив, усе бачив... але що міг удіяти?! Та нічого.

А щоб кинутися відважно на захист цих нещасних підлітків?.. Якби чекісти серйозно взялися за нього самого, то неодмінно докопались би до його петлюрівського минулого. Теж не вихід. Звісно ж, ройовий Артеменко брав безпосередню участь в розстрілі такого видатного ворога встановлення радянської влади на українських теренах, як полковник Болбочан. Однак орденом за цей «подвиг» його навряд чи нагородять, а швидше...

— Никифоре, та подивись же на нього нарешті!

Цього разу в голосі Уляськи з’явилися такі наполегливі нотки, що він умить відірвав погляд від чергового промовця на сцені, озирнувся...

І тут же переконався, що його і справді нібито намагається зжерти самим лише поглядом якийсь інтелігентного вигляду немолодий чоловік, одягнений підкреслено просто, навіть із певною аскетичністю. Яскраве весняне сонечко відбивалося веселими зайчиками від круглих скелець його окулярів, що заважало як слід розглянути очі незнайомця — тому Никифорові здалося, що очі ці випромінюють щось зовсім недобре. До того ж невеличка інтелігентська борідка з вусиками надавали цьому чоловікові разючої схожості з одним вождем, приналежним до радянського пантеону... З цим... Ну-у-у, із цим самим... Як же його в біса звати?!

— Добридень! Перепрошую, ви теж прийшли на відкриття подивитися?

Це незнайомець звертається до нього. Треба щось відповідати...

— Так, прийшов разом із дружиною, — підтвердив Никифор якомога стриманіше. — Але ж це не дивно, адже я працюю на будівництві. А ви?

— А я вчителюю. Точніше, навіть трохи більше, ніж учителюю: працюю завучем вечірньої школи при заводі «Дніпросталь». Білоцерківцем мене звати. Олесем Карповичем Білоцерківцем. А вас?..

Щойно Никифор набрав повітря в легені для відповіді, як раптом згадав: ПЕТРОВСЬКИЙ!!! Ну, так, цього радянського діяча, ім’я якого він попервах не зміг пригадати, звуть Григорієм Івановичем Петровським! І цей товариш завуч вечірньої школи невловно схожий на цього чорта, портрет якого колишній садівник, а теперішній робітник Дніпрогесу нещодавно бачив в якійсь газеті. Точно, так воно і є: така ж інтелігентська борідка й вусики. Такі ж окуляри в тоненькій металевій оправі. А в душі, мабуть, такий самий кривавий кат, як і товариш Петровський.

— Перепрошую, то як вас звуть? Ви так і не назвалися.

— Га?..

Никифор сіпнувся від несподіванки, нарешті второпав, про що його запитують, і поквапився відповісти:

— Никифором мене звати. Никифором Артеменком. А це моя Уляся.

Вільною лівою рукою колишній садівник торкнувся плеча дружини, яка мимоволі зашарілася й відвернулась.

— А-а-а... це у вас що таке?

— Це?..

Никифор мимохіть поглянув на свою знамениту люльку, яку весь цей час тримав у правій руці незапаленою. Таке з ним іноді траплялося під час душевного неспокою. Зокрема, зараз він видобув з кишені люльку тому, що подумав про землі, відтепер назавжди поглинуті водосховищем. Про землі, якими колись гуляли волелюбні козаки-запорожці. Якби добряче покопатися в цих землях, то, либонь, не одну подібну люльку можна було б відшукати. Й не тільки люльку... Однак відтепер усі ці землі назавжди покрила вода...

* * *

Весна буяла у всій красі: соковита зелена травичка... прикрашені біло-рожевою піною цвіту гілки дерев... сонечко вже достатньо тепле, однак усе ще не спекотне... щебетливі пташки і дрібненькі комашки... Тим паче, свято. Свято не тому, що неділя, як кінець чергового робочого тижня. І тим паче не тому, що неділя була не простою, а Великодньою. І навіть не через Міжнародний день солідарності трудящих всього світу в боротьбі за краще майбутнє...

Ні, сьогодні мав відбутися перший запуск першого гідроагрегату новозбудованої Дніпровської гідроелектростанції — подія по-справжньому унікальна й неповторна. Можна сказати, історичного масштабу. А отже, хоч як Олесь Карпович ненавидів радянську владу, проте мусив прийти на теперішнє торжество. Справді, якби завуч вечірньої школи при «Дніпросталі» не продемонстрував разом з усіма належного ентузіазму, це виглядало би вкрай підозріло. Тоді місцеве ОГПУ мало би всі підстави зайнятися ним. А тоді, чого доброго, чекісти ще з’ясують, що Олесь Карпович Білоцерківець — зовсім не той, за кого себе видає...

І треба ж такому статися, щоб йому на очі потрапив... І не просто потрапив, а приперся і став майже поруч із ним якийсь йолоп-пролетар років тридцяти з гаком, котрий вирішив зобразити... самого товариша СТАЛІНА!!! Недарма ж бо він і так, і сяк крутив у руці вигадливу люльку. Ну точно так само, як цей ненависний більшовицький ідол — Великий Вождь і Вчитель товариш Сталін! Тьху, щоб ти провалився, паскуда...

— Добридень! Перепрошую, ви теж прийшли на відкриття подивитися? — абсолютно несподівано для себе спитав Олесь Карпович, оскільки йолоп-пролетар озирнувся на нього. При цьому в погляді пролетаря не було ані краплини люб’язності, сама лише ворожість.

— Так, прийшов разом із дружиною, — стримано підтвердив йолоп-пролетар. — Але ж це не дивно, адже я працюю на будівництві. А ви?

— А я вчителюю. Точніше, навіть трохи більше, ніж вчителюю: працюю завучем вечірньої школи при заводі Дніпросталь. Білоцерківцем мене звати. Олесем Карповичем Білоцерківцем. А вас?..

Пролетар не відповів, замислившись про щось своє. Цікаво, про що саме?.. Цілком можливо, він подумки прикидає, чи можна вірити словам співрозмовника. Чи раптом не є він колишнім повноважним представником гетьманської влади в Білій Церкві...

Хоча ні, це явна дурниця. Звідки йому знати?!

— Перепрошую, то як вас звуть? Ви так і не назвалися, — мовив Олесь Карпович, водночас намагаючись відігнати неприємні думки.

— Га?.. — йолоп-пролетар аж сіпнувся, потім поспіхом додав: — Никифором мене звати. Никифором Артеменком. А це моя Уляся...

І лівою рукою легенько торкнувся плеча дружини, яка зашарілася й відвернулась.

— А-а-а... це у вас що таке? — Олесь Карпович кивнув на його люльку.

— Це?..

Пролетар крутив люльку так і сяк, немовби вона потрапила до його рук уперше. Але що саме він готувався відповісти, так і лишилося невідомим, оскільки наступної ж миті натовп довкола вибухнув екстатичним ревінням. Ще б пак: по завершенні чергової промови на верхівці греблі Дніпрогесу раптом спалахнуло священне для всіх радянських людей ім’я:

В.І. Ленін

Гігантські літери, з яких складалося священне для трудівників усіх країн ім’я, були утворені десятками (якщо не сотнями) електричних «лампочок Ілліча», зіставлених в особливому порядку. В свою чергу, це означало, що перший гідроагрегат новозбудованої Дніпровської гідроелектростанції нарешті почав виробляти електричний струм!!! Перемога!!! Яким же прекрасним і величним було це суворе пролетарське торжество над усіма панівними класами минулого і теперішнього!!!

Слава, слава, навіки слава чесній праці!!!

Пролетарі усіх країн, єднайтесь!!!

Ура, товариші!!!

Ура-а-а-а!..

Кабінет генерального секретаря, будівля ЦК КП(б)У, Харків, ранок 6 липня 1932 року

— Послухайте... Чи можете ви мені дещо сказати? Тільки чесно.

У голосі товариша Косіора відчувалася така непідробна туга, що товариш Молотов поквапився заспокоїти його:

— Так-так, Стасику! Звісно, ми тобі скажемо все, що ти зажадаєш від нас почути. Тож запитуй, не стидайся.

Однак замість запитання товариш Косіор продовжував удивлятися в обличчя голові Раднаркому СРСР так пильно, що той зрештою всміхнувся й мовив іронічно:

— Овва, Стасику! Послухай-но, я тобі не красна дівка, щоб очі об мене мозолити. Чи ти язика з переляку проковтув, га?

Оскільки ж генсек ЦК КП(б)У продовжував нашорошено мовчати, товариш Молотов звернувся до ще одного присутнього в кабінеті:

— Лазарю, може, він і справді з язиком той... Що скажеш, як неабиякий фахівець в царині сільського господарства — міг наш Стасик з остраху язика проковтнути чи ні?

Невідомо, що там збирався сказати товариш Каганович. Хоча, якщо судити за дрібними бісиками в його трохи примружених очах, — то збирався покепкувати. Однак товариш Косіор нарешті наважився:

— Ви мені от що скажіть, тільки чесно: ви як... той... Коротше, з посади знімати мене приїхали?

— Знімати з посади?!

Товариші Молотов і Каганович миттєво перезирнулися і тут же розсміялися. Тоді голова Раднаркому СРСР акуратним жестом зняв виконане в мінімалістичному стилі пенсне, стомлено крекнувши, потер перенісся, повернув пенсне на місце й мовив:

— Щось ти, Стасику, той... Перетрухнув занадто. От я щось навіть не розберу, напудив ти в штани чи не напудив. Чи справді смердить у тебе в кабінеті лайном, чи не смердить?..

Він удав, нібито принюхується, після чого спитав стурбовано:

— А ти, Лазарю, що скажеш про запах гною, як великий фахівець із сучасного сільського господарства?

— Та хто його розбере, — знизав плечима товариш Каганович, однак тут господар кабінету мовив благальним тоном:

— Я ж просив чесно, а ви кепкуєте.

— А якщо чесно, то візьми папери, підготовлені до сьогоднішньої партійної конференції[1].

— І-і-і?..

— І прочитай проект Постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про план хлібозаготівель по селянському сектору».

— І все?..

Товариш Молотов тихесенько, крізь зуби застогнав від розчарування, тоді як товариш Каганович вигукнув спересердя:

— Та читай же, тюхтію!

— Чому це я тюхтій?!

— Та хоч би тому, що підготовлені твоїм же апаратом проекти партійних документів читати не вмієш.

— Давай, Стасику, бери свої папери і називай нам один за одним, що там у тебе на партконференцію приготовано.

Товариш Косіор взяв зі столу теку, розкривши її, почав перебирати вкладені всередину папери, доки не відшукав потрібний. А тоді за знаком голови Раднаркому СРСР прочитав:

Постанова Політбюро[2] ЦК КП(б)У «Про план хлібозаготівель по селянському сектору»

(Проект)

6 липня 1932 року

Визнати вірним встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянскому сектору в розмірі 356 млн пудів і прийняти його до безумовного виконання.

— Ну і?.. — суворо виблискуючи скельцями мінімалістичного пенсне в променях вранішнього сонечка, спитав товариш Молотов.

— Це я хотів би спитати: і що з того?

Генсек ЦК КП(б)У явно не розумів, тож голова Раднаркому СРСР наказав:

— Ще раз читай!

— Навіщо?!

— Читатимеш, Стасику, читатимеш, доки не зрозумієш суті написаного і не припиниш привселюдно смердіти від переляку.

Товариш Косіор знов прочитав проект Постанови Політбюро, а тоді закинув «пробну кульку»:

— Звідси видно, що ЦК КП(б)У з поставленим завданням в царині хлібозаготівель не впорався.

— А звідки це видно?! — здивувався товариш Молотов.

— Так, де саме в тексті Постанови бодай одним-єдиним словом згадується ЦК КП(б)У на чолі з тобою?! — підтримав начальника товариш Каганович, замислено погладжуючи свою чепуристу борідку клинцем.

— Але ж тут сказано, що план хлібозаготівель в розмірі триста п’ятдесят шість мільйонів пудів хліба встановлений саме ЦК ВКП(б)?..

— Так.

— І саме цей план визнається вірним?

— Саме так.

— Отже, хтось тоді неправий, і це...

— Ох, Стасику, Стасику!.. — посміхнувся товариш Молотов. — Справді, ЦК КП(б)У в цій суперечці повністю неправий, для того й маємо ухвалити на Політбюро прочитаний тобою проект постанови.

— Але тоді...

— Але хоча ЦК КП(б)У і неправий, він у тексті не згадується жодним словом. І навіть натяком. Так чи ні?

Товариш Косіор ще раз перечитав проект Постанови і нарешті був змушений визнати, що так воно і є.

— Отже, — зробив висновок голова Раднаркому СРСР, — хоча ти разом з усім твоїм Центральним Комітетом і докорінно неправий, однак ваша неправота не виставляється напоказ, вона маскується.

— А отже, ніхто тебе знімати з посади не збирається, — додав товариш Каганович. — Тому можеш не перейматися, нічого особливо жахливого для тебе ні на засіданні Політбюро, ані на партконференції не передбачається.

— А як же наша неправота?

— Ну, Стасику! Ви ж визнаєте цим проектом Постанови справедливість плану хлібозаготівель в розмірі триста п’ятдесят шість мільйонів пудів?

— Безперечно.

— Ну, отож і годі з вас. Але!..

Тут же погрозивши генсекові ЦК КП(б)У пальцем, голова Раднаркому СРСР з суворим виглядом додав:

— Але всі ваші помилки мусите виправити!

— Хочете, не хочете — це вже собі як захочете, — не менш суворим тоном додав товариш Каганович. Від його несподівано суворого каламбуру повіяло чимось загрозливим, тому товариш Косіор обережно спитав:

— Про які помилки, власне, йдеться?

— А про ті, на яких партія наполягає, — і товариш Молотов заходився загинати пальці: — У тебе, Стасику, колгоспний рух кульгає, ось тобі раз.

— Та не кульгає він...

— Ти що, з головою Раднаркому посперечатися раптом захотів?!

Товариш Косіор пригнічено замовк.

— Твої хохли — як навіжені, чесне слово! — товариш Каганович від досади ляснув лівою долонею об коліно. — То вступають до колгоспів, то тікають звідти. То бунтують так,