Від війни до війни - Книга Пожежі (Vіd vіjni do vіjni - Kniga Pozhezhі): 1914 - 1922

By Олена і Тимур (Olena і Timur) Литовченки (Litovchenki)

«Історію України неможливо читати без брому», — стверджував відомий український політик, державний діяч і літератор першої половини ХХ століття Володимир Винниченко. Сказане (а також зроблене, зокрема, самим автором цих слів) повною мірою можна застосувати до періоду Першої Української Республіки. Життя окремих людей — всього лише маленькі епізоди у глобальній історії, і в людських долях залишає незгладимий слід і Перша світова війна, і наступні революції...

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Apr 24, 2020
• ISBN: 9789660381834

Book preview

1914—1922 

Передмова

Вирій. Поза простором і часом

Промені пекучого сонця, що зависло над самісіньким обрієм, заливали все довкола. Вже не одне десятиліття провів він тут, проте й досі не звикнув до цього яскравого сяяння та до нескінченності літа...

— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!

Прикрившись долонею від усепроникного світла, чоловік спробував розгледіти сірувато-брунатну пташку з вохристим волом, яка примостилася десь на верхніх гілочках. Проте марно: занадто височезним був Дуб, аж надто буйно кучерявилося його листя.

От якби перетворитися на Сокола й поринути у безхмарне волошкове небо — хіба що тоді!..

Хоча ні: угледівши хижака, перелякана зозуля, найшвидше, встигне кудись сховатися, попри те, що у Вирії ніхто нікого не вбиває. Так, смерті тут не місце, оскільки це — Божий рай... Втім, з хижаками все одно краще не жартувати, бо мине зима, птахи повернуться на рідну землю, а там панують геть інші закони. Там ні сокол, ні орел, ані яструб тебе не помилують. Тож краще не звикати до райського життя.

Принаймні пташкам.

Бо йому, як і решті людських душ, звикати довелося.

Причому мимоволі.

Просто тому, що він потрапив сюди — до Вирію.

Раптом оте «ку-ку» урвалося, тож чоловік негайно поспішив скористатися цією обставиною, спитавши нетерпляче:

— Агов, пташко! Скільки часу мені ще тут стирчати?!

— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! — послужливо почала рахувати зозуля.

— Ого! Чому ж так довго?! Чому, чому?

Це нікуди не годиться. Треба негайно вертатися на батьківщину. Навіщо йому блаженний райський спокій, коли на рідній землі досі панують біль і страждання, зневіра і розчарування?

Боже, Боже!..

— А-а-а, Тарасе! Знов із тим самим проханням? Стривай-но, хвилинку...

Він нахилився, опустив на землю Царівну-Вужівну й мовив ласкаво:

— Повзи собі, іншим разом договоримо.

Сріблясто-сіра стрічка прошурхотіла в густій смарагдовій травиці в тому напрямі, де в затінку попід розквітлим кущем шипшини на дочку чекала мати. Пристаркувату Царицю-Вужиху можна було впізнати за золотавими ріжками діадеми, якою була увінчана її голівонька.

— Ну от, тепер усе гаразд. Готовий вислухати твоє прохання, чоловіче.

Іронічно примружившись, Бог дивився на нього.

Знає, все знає старий мудрагель! Хоча... власне, якби навіть не знав, здогадатися було неважко. Адже за проведену тут половину століття він тільки й прохав про одне-єдине:

— Боже, відпусти мене на землю, на Вкраїну милу!

Сонний спокій Вирію сколихнувся від щирого сміху. Все птаство на одну-єдину мить припинило щебетати. Гадюки, полози й вужі здивовано висунулися із соковитої мурави. Бджоли припинили монотонне гудіння. Та всі швидко повернулися до своїх справ. І дійсно: всміхнувся Бог — ну то нехай собі сміється, якщо весело старому дідугану!

— Тарасе, Тарасе... Скажи, чим тобі мій Вирій не милий?

— Усім милий, Боже.

— Ну то й насолоджуйся, відпочивай душею! А як весна настане, то полетиш на свою Вкраїну соловейком. Хіба ж тобі хто забороняє?..

— Ні, Боже, соловейком — це не те, чого я хочу. Соловейком я щовесни туди відлітаю, а восени, як Зозуля-ключниця вхід до Вирію відімкне, — назад вертаюся разом з усім перелітним птаством.

— То чого ж тобі іще треба, чоловіче?!

— Людської долі, Боже, людської долі дай мені...

Негайно в туманній далечині виникла велетенська брама, одвірок якої був викладений немовби яскравими величезними рубінами. Тому здавалося, нібито брама палахкотіла вогнем. Але постоявши деякий час, видіння здригнулося, потім затремтіло, немов від землетрусу, й розтануло. Тоді знов заговорив Бог:

— Ой, Тарасе, Тарасе... От скажи, навіщо це тобі?! Чи протягом минулого життя ти мало натерпівся?! Поглянь, яка краса довкола!..

— Так, згоден: від цієї райської краси аж подих перехоплює...

— Ну, то чого тобі ще треба?! Ти ж живописець — насолоджуйся неземною цією красою, доки...

— Не можу.

— Чому?

— Бо вона таке розповіла, що...

Обидва одночасно поглянули туди, де біля калинового куща на березі Живого Озера прилаштувалася красуня, невловно схожа на лісову мавку, як її уявляють собі волиняни. Зазвичай її можна було зустріти у багатьох куточках Вирію, аж до найвіддаленіших. Перехворівши в земному житті на туберкульоз кісток, тепер красуня насолоджувалася повнотою рухів. Але що ж сталося тепер, чому вона присіла на бережку, зануривши босі ніженьки у прохолодну живу воду?..

— Мабуть, це після вашої розмови, — припустив Бог.

— Авжеж, — кивнув чоловік і додав тихіше: — Нелегко згадувати те, що їй довелося пережити. І позбутися тяжких споминів неможливо, як не крути.

— Тому я й не розумію, навіщо ти раз у раз просишся на землю? Причому неодмінно в людській подобі, а не у тимчасовій пташиній! Ну, навіщо воно тобі?.. Поясни бодай один раз.

Потрапивши до Вирію, кожна душа обирала подобу, в якій почувалася найкомфортніше. Саме тому Тарас виглядав тепер буйноволосим романтичним юнаком... Тим не менш, на якусь невловну мить Богові здалося, що чоловік знову перетворився на лисого вусатого дідугана з плечима, немовби придавленими незримим тягарем.

— Я вже пояснював, — якось неохоче пробурмотів Тарас.

Одразу ж зрозумівши, про що йдеться, Бог процитував:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу...

І додав посміхнувшись:

— Отже, ти хочеш стати свідком цього видовища. А можливо, навіть підштовхнути співвітчизників до рішучих дій. Хіба ж ні?

— Маєш рацію, як завжди, — зітхнув чоловік.

— Ну, ще б пак!

— А ще не відпускаєш мене на землю в людській подобі через обрáзу. «А до того я не знаю Бога...» От через ці слова й не відпускаєш.

— Тарасе, Тарасе!.. — Бог щиро посміхнувся. — Міг би заперечити тобі. Проте людина влаштована таким дивним чином, що чим більше і палкіше їй щось доводити, тим менше вона віритиме.

Чоловік похмуро промовчав.

— Ну, от бачиш... Тож не стану доводити очевидне, а просто скажу: ні, у своїх припущеннях ти помиляєшся. Категорично.

— Тоді відпусти, Боже! Не соловейком на одненьке літечко, а так, щоби знов прожити людиною серед людей. Як відпускав мене сто років тому...

— Повторюю: ні!

— Чому?..

— Не час, Тарасе, ще не час. Колись-то відпущу, та не зараз.

Чоловік похнюпився, трохи помовчав і спитав непевно:

— А може, ти Україну нашу розлюбив?..

— Ні, не розлюбив, — посміхнувся Бог, — навпаки, кого люблю, того найбільше й випробовую. Ти й подібні до тебе зробите це випробування легшим, ніж заслуговують улюблені мої діти. Тому я тебе й не відпускаю на землю в людській подобі. Тому і її торік забрав у Вирій.

Бог коротко кивнув у бік схожої на мавку красуні й додав:

— А через рік ще одного сина цієї великої землі сюди заберу... Не назавжди, але заберу. Тож відпочивайте тут, у Вирії, сил набирайтесь: бо на благо любої України вам ще доведеться послужити. Колись, але не тепер.

1914. Під знаком «Двоголового Орла»

Київ, початок березня 1914 року

Що не кажіть, але немає в древньому Києві місця, ліпшого від Володимирської гірки! Вона прекрасна в будь-яку пору року і в будь-який час доби.

Протягом останнього року Яків переконувався в цьому неодноразово. Укотре відвідавши у поточних справах Адріана — архімандрита Михайлівського Золотоверхого монастиря, — він прямував до паркової альтанки, щоб побути там бодай п’ять хвилин і насолодитися чудовим краєвидом. Який пейзаж подобався юнакові найбільше? Сказати важко... Ні — навіть просто неможливо!

Весняна молоденька зелень і ніжні квіткові пахощі?.. Яскраво-волошкове літнє небо та нестримно-шалене буяння природи?.. Оберемки пожовклого, жовтогарячого, багряного листя, змішані у неймовірних пропорціях, вимочені рясними осінніми дощами й огорнуті патлатими туманами?.. Міцний зимовий сон під пухнастими сніговими ковдрами всього живого з надією на чергове пробудження?.. Все це вражало щоразу, підносило вище від знаменитих київських пагорбів аж до самого сонця!..

І тим гірше почувався юнак тепер, почувши в цій самій парковій альтанці, де він неодноразово переживав невимовний захват, легковажний дівочий сміх і глузливу відповідь на своє запитання:

— Яшунько, мій гарненький дурнику, ви щось таке верзете неймовірне, що мені аж весело зробилося... Звісно ж, ви маленький йолоп. Тож не сподівайтеся, будь ласка, що все сказане вами під час нашої сьогоднішньої зустрічі я можу вважати бодай трохи серйозним.

— Як, себто...

— Себто, ваші слова не варті навіть виїденого яйця.

— А раптом?..

У бідолахи аж дихання перехопило від напруги, проте Зіночка лишалася непохитною, немов підніжжя монумента Святому Володимиру — хрестителю Русі:

— Яшунько, якщо ви говорили серйозно, то тим самим образили нас обох. Якщо ж несерйозно... Тоді ви просто йолоп. А на йолопів не ображаються. Їх просто ігнорують. Тому віднині між нами все скінчено.

— Але ж...

— Будь-які відносини між нами у подальшому неможливі, та й годі!

— Але все ж таки...

— Я сказала — годі! Все, не бажаю більше чути від вас подібних дурниць! Затямте це собі, будь ласка.

— А може...

— Не може. Не бажаю чути від вас нічого подібного. Все, годі з мене!

Сказавши це, Зіночка попрямувала засніженою алеєю до виходу з парку, навіть не озирнувшись на прощання. Що ж до горопашного Якова, то він стояв посеред альтанки, не знаючи, що вчинити. Звісно, йому дуже хотілося наздогнати цю гордовиту дівчину, а наздогнавши — владно схопити за плечі, розвернути обличчям до себе, обійняти, потім щось сказати... Так-так, неодмінно вимовити щось вагоме й розумне, при цьому прибравши вольового виразу обличчя... А коли Зіночка розгубиться (а вона розгубиться неодмінно) — негайно поцілувати ці прекрасні, такі жадані вуста!..

Однак фатальне: «Не бажаю чути від вас нічого подібного. Все, годі з мене!» — було сказано найрішучішим тоном. А якщо так...

Якщо так, тоді що він може зробити?! Наздогнати... Владно схопити за плечі... Поцілувати... Овва, через подібні дурниці можна хіба що по пиці дістати. А тоді між ними все буде скінчено. Причому назавжди!

Ну-у-у... Якщо добре подумати, все і без того скінчилося. От саме тут, наприкінці зими 1914 року, в ажурній альтанці на Володимирській гірці — у найкрасивішому місці древнього величного Києва. То що ж він втратить, усе ж таки наздогнавши самовпевнену гордовиту красуню?!

Чи все ж таки втратить... А раптом Зіночка погодиться, щоб вони й надалі залишалися бодай приятелями?! Звісно ж, цього замало... Та краще хай буде прохолодне приятелювання, ніж нічого! Якщо дружні відносини між ними збережуться, Яків час від часу бачитиме свою милу, дихатиме з нею одним повітрям, ходитиме там, де й вона. Хай уже краще так, ніж загалом ніяк.

Тому гімназист стояв посеред альтанки, не знаючи, як краще вчинити. Стояв і дивився на крихітну темну фігурку, яка вже дісталася кінця заметеної пухнастим снігом алеї. В голові раптом виник чи то ліричний, чи, може, навпаки глузливий уривок поетичної строфи:

Юнкер Шмидт из пистолета

Хочет застрелиться.

Звідки це?.. Здається, з Козьми Пруткова. А може, й ні... Чи таки звідти?! Втім, якби у Якова був пістолет, він би прагнув застрелитися так само, як і той юнкер Шмідт. Тільки от де звичайний гімназист міг би роздобути пістолет? Якби ж він був юнкером...

На роль власника доленосного пістолета міг би претендувати швидше Голубєв. От тільки навіщо його старшому товаришеві стрілятися, якщо Зіночка благоволить саме до нього — нещодавно блискучого унтер-офіцера, а тепер студента Київського Імператорського університету Святого Володимира?! Насамкінець, його авторитет у «Двоголовому Орлі» був куди міцнішим, ніж у Якова.

Ну так, гімназиста час від часу відправляли з дрібними дорученнями до самого архімандрита Адріана. Та по суті йшлося тут виключно про участь патріотичної молодіжної організації у встановленні пам’ятника Іскрі й Кочубею на Микільській площі. При цьому Яків був усього лише кур’єром, таким собі хлопчиком на побігеньках. Звісно ж, завоювати прихильність в очах яскравої красуні Зіночки за таких умов неможливо. А коли йшлося про більш серйозні справи, то для них у «Двоголовому Орлі» знаходились і більш серйозні люди, з якими сором’язливий гімназист змагатися аж ніяк не міг.

Взяти того ж таки Володимира Голубєва. Він і унтер-офіцер, і член Союзу російського народу, і один із засновників Всеросійського національного студентського союзу — і це не враховуючи членства у патріотичному молодіжному товаристві «Двоголовий Орел» на посаді секретаря. Коли треба, Голубєв діяв не словом, а кулаками: він міг зацідити в нахабну пику і Пугачу з «Последних новостей», і Ларському з «Южной копейки», і загалом будь-якому ліберальному дряпоперу.

А як же добре він зарекомендував себе під час суду над Менделем Бейлісом! Як нещадно його полум’яне слово палило підлих убивць Андрійка Ющинського — безневинної ритуальної жертви кровожерливої жидви!.. Якби юдейські багатії не витратилися на підкуп ліберальних писак на чолі з Короленком, Горьким та іншими покидьками — о-о-о, тоді б заклював їх усіх «смажений півень»!!! Але ж кляте плем’я підкупило навіть губернатора Ґірса, а коли того змінив новий губернатор Суковкін — і цього чинушу озолотили також. Якби не всеосяжний нахабний підкуп, не уникнув би прикажчик цегельного заводу Бейліс відповідальності за скоєне. Можна тільки уявити, якої слави зажив би у такому разі й Володимир Голубєв...

Хоча і без цього він був дуже авторитетною персоною в Києві, з якою мимоволі рахувалися навіть чиновники. Зрозуміло, красуня Зіночка беззастережно віддавала перевагу йому, а не якомусь гімназистові. Злі язики пліткували навіть, що час від часу ця дівчина разом з Голубєвим прогулювалася влітку до Кадетського гаю, а взимку відвідувала мебльовані кімнати чи інші подібні місця.

Яків нізащо не бажав вірити у подібні плітки. Ба більше — готовий був бити пліткарів нещадно, до крові! І бив би, якби це не були такі ж самі члени «Двоголового Орла», як-от він. А вчиняти рейвах у їхньому збіговиську... Навіщо?! В такому разі його, як безпосереднього винуватця розбірок, могли позбавити важливої місії, що полягала у відвідинах резиденції архімандрита Адріана. Іншого ж козиря, який давав би надію хоч колись сподобатися красуні Зіночці, гімназист не мав.

Якийсь нещасливий сьогоднішній день...

Ах, краще б забути все, що сталося в альтанці на Володимирській гірці, й не згадувати ніколи! Він би й забув із радістю, але ж це нічого не змінить... Нічого. Анічогісінько!..

* * *

Лихо підкралося непомітно. Причому, як і в справі Бейліса, все сталося через підступність жидів. І як лише цих вилупків земля носить?! Незрозуміло — але факт.

Почалося з того, що в неділю, 24 лютого[1], поодинокі масонські агенти почали таємно зносити живі квіти то до однієї, то до іншої з двох київських хат, де колись жив так званий мужицький поет Шевченко. Але справжній вибух божевілля охопив священний Київ наступного дня: понеділок 25 лютого позначився грандіозними маніфестаціями на честь столітнього ювілею того ж таки Шевченки! Підступні жидо-мазепинці завалили квітами церквицю на Поштовій площі, де певний час простояла труна з тілом поета, коли його везли ховати до Канева. Так само були уквітчані фасади хатинок у Хрещатицькому провулку[2] і на Вишгородській вулиці[3]. Щодо останньої нехай — то ж якась напівбосяцька Пріорка. Натомість Хрещатицький провулок — це ж самісінький київський центр! Можна вважати, тили міської Думи... Отаке-от неподобство.

Не можна сказати, щоб «Двоголовий Орел» збирався дивитись на це неподобство склавши руки. Аж ніяк! Попервах найбільш запальні молоді патріоти вирішили сформувати бойові дружини, щоб улаштувати «очищувальний похід» — кулаками й цеглинами (і що там ще під руку потрапить) розігнати чужовірних зрадників святої Батьківщини. Але хитрі недолюдки своїми кривавими грішми й нечестивими обіцянками спокусили студентів-лібералів, які поповнили й без того щільні лави мітингувальників. Їх було так багато, що вище керівництво «Двоголового Орла» зважило на завчасне попередження поліції та, згнітивши серце, скасувало героїчний «очищувальний похід».

Вирішили обмежитися «писульками». Насамперед, 26 лютого у генерал-губернатора Трепова було виклопотано згоду на відправку термінової телеграми Його Імператорській Величності Миколі ІІ. В цій телеграмі (з подачі керівництва «Двоголового Орла») генерал-ад’ютант Федір Федорович Трепов висловив найпалкіші вірнопідданницькі почуття на адресу єдиного й неподільного Престол-Отечества, а також готовність істинних патріотів не пошкодувати живота свого на захист найвищих цінностей Російської імперії, беручи приклад з Хмельницького, Кочубея та Іскри. 27 лютого від Його Імператорської Величності надійшла відповідь, де государ-імператор Микола ІІ через начальника Південно-Західного Краю висловлював патріотичній молоді свою найвищу сердечну подяку. Про що генерал-ад’ютант Трепов і поспішив повідомити керівництво «Двоголового Орла».

Ясна річ, з точки зору запальної молоді, яка й досі рвалася начистити кому треба нахабні мармизи, незначущий «обмін писульками» дорівнював повній капітуляції. Насилу вдалося остудити їхні голови й переконати юнаків, що все не так погано, як здається: якщо сам государ-імператор за них — то хто ж тоді проти них?!

Отже, під орудою Володимира Голубєва і редактора газети «Двоголовий Орел» отця Федора Синькевича почала готуватися до публікації низка матеріалів, присвячена останнім подіям. Насамперед, йшлося про передовицю, де в найпохмуріших тонах описувалися масові демонстрації з приводу столітнього ювілею «мужицкого поэта Шевченки». Зокрема, тут цитувалися крамольні гасла «Геть Росію, хай живе Австрія!», «Смерть царату!», «Волю малоросам!» та інші подібні нісенітниці.

Окремі розвідки були присвячені: по-перше — викриттю зрадницької суті всього ворожого руху; по-друге — дослідженню його розгалужених зв’язків з таємними масонськими ложами, що мали на меті стерти Російську імперію зі світової карти; по-третє — таємним і явним зносинам зрадника Мазепи зі Світовим Сіоном, уособленим так званим безбожним королем Карлом ХІІ Шведським; по-четверте — доказам масового інфікування так званої «малороської шляхти» нечистою кров’ю через «козацькі» роди всяких різних Боруховичів, Герциків, Крижановських, Магеровських, Марковичів, Маркевичів, Мацуненків, Перехристів, Чернявських, Шафаревичів та інший людський непотріб; по-п’яте — перегукам центральних програмних положень теперішнього руху з «Протоколами сіонських мудреців».

Викривати все це свинство було вкрай соромно, та куди ж подіти правду?! Тим паче через дії цих недолюдків у небезпеці опинилося святе Престол-Отечество... Ні-ні, якщо не знезаразити цей гнійний фурункул тепер, потім може бути занадто пізно.

З іншого боку, газетну передовицю і всі заплановані розвідки мало було написати. Їх ще слід було показати на предмет консультацій різним поважним персонам. Зокрема, Якову було доручено віднести копії редакційних чернеток до Михайлівського Золотоверхого монастиря й передати на узгодження архімандритові Адріану. А заразом поцікавитися у владики, як просуваються справи з монументом на честь Кочубея та Іскри: бо якби він уже стояв на Микільській площі, то це стало би красномовним сигналом усім на світі нелюдам: розвалити Російську імперію не дамо нікому! Богдан Хмельницький вказує на Москву, промовляючи бронзовими вустами святу істину: «Навіки разом!» — і Кочубей з Іскрою так само мають нагадати про історичний вибір Малоросії.

От з якою місією гімназист прибув сьогодні зранку до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Спочатку все нібито пішло добре. Чернетки статей від нього прийняли, показати папери архімандритові розраховували якнайшвидше. Зважаючи на безчинства ворогів та їхню небезпеку для Престол-Отечества, розгляд матеріалів обіцяли не затримувати. Рекомендували повернутися до монастиря ввечері: а раптом питання залагодиться вже сьогодні?! Чом би й ні...

Окрилений цією обіцянкою, Яків повівся як завжди: вийшов на Володимирську гірку і попрямував до альтанки, щоб насолодитися прекрасним зимовим краєвидом... Як раптом — отаке диво: в альтанці сиділа не хто інша, як його пасія Зіночка власною персоною!!! Виявляється, сьогодні зранку красуні теж закортіло помилуватися тутешнім пейзажем.

Уздрівши в цім знак долі, юнак картинно опустився перед красунею на одне коліно й зізнався у своїй палкій пристрасті. Спочатку дівчина розгубилася, але потім дзвінко розсміялася. Втім, це анітрохи не розхолодило гімназиста. Навпаки, рум’яна від морозу Зіночка здавалася такою гарненькою, що юнацьке серце розімліло остаточно. І він патетично скрикнув:

— О володарко мого серця, я доведу моє кохання за будь-яку ціну!

Це зізнання спричинило такий потужний напад сміху, що з куточків дівочих очей мимоволі поповзли діаманти сльозинок. Зіночка дбайливо промокнула їх тонюсіньким мереживним носовичком, а потім, щосили намагаючись виглядати бодай трохи серйозною, зауважила:

— Але ж, Яшунько, дорогенький мій, прошу взяти до уваги ту скорботну обставину, що я трохи старша від вас... на пару років. Невже вас не обходить, що наші тісні взаємини виглядатимуть таким собі мезальянсом?

— Не обходить, о пані мого серця! — завзято вигукнув юнак.

— Ну, що ж... Не знаю, що там ви собі надумали, проте я не хочу, щоб мені закидали розбещування юних гімназистів. Майте це на увазі.

Невідомо, з якої причини це сталося: можливо, через шалене пульсування юної крові у скронях, а можливо, і через загальну неуважність, проте в її відповіді Яків виділив одне лише слово «розбещування». Тож і зреагував саме на нього, не продумавши як слід свої слова:

— О пані мого серця! Не зважайте на ці брудні плітки — я їм не вірю. В моїх очах ви така само кришталево-чиста, як оцей пухнастий сніжок, що вкриває все довкола. Тим паче якщо йдеться про ваші відносини з паном Голубєвим,