Жінка війни (Zhіnka vіjni)

By Анна ( Anna) Шила (Shila)

«Жінка війни» — перша в України книжка, де історія збройного

протистояння на теренах нашої Вітчизни розповідається через долі жінок.

У видавництві «Фоліо» виходить друком третє видання цієї книжки, яке

містить у порівнянні з другим виданням 2018 року сім нових оповідань.

Вустами героїнь говорить Україна. Це голос, який варто почути і до якого

варто дослухатися. Ця книга — не документальна проза, а художньо-

публіцистична.

Тут факти поєдналися з художніми домислами авторки.

Й описані героїні синтезували в собі життєписи конкретних жінок із

долями, переживаннями, емоціями сотень жінок України, які вирушили

на Схід боронити свою країну. Кожна героїня книги — це символічний

образ. У ньому — життя й емоції багатьох жінок-воїнів. Це величний образ

України — української амазонки, в якій живуть краса і сила. В одній руці

вона тримає дитину, а в іншій — гвинтівку.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Nov 15, 2019
• ISBN: 9789660386013

Book preview

Жінка війни

Анна Шила

Folio

Жінка війни

Автор: Анна Шила

---

Copyright © Folio Publishing, Ukraine

ISBN: 978-966-03-8601-3

Contents

Анотація

Відгуки

Вступне слово

Історії 2019-го

Аліса

Іра

Ірина

Лариса

Леся

Олена

Світлана

Історії 2018-го

Яна

Альона

Аміна

Аліна

Анна

Анастасія

Вікторія

Жанна

Віта

Вілена

Олеся

Євгенія

Ірина

Катерина

Лілія

Марина

Маруся

Наталка

Оксана

Олександра

Олена

Ольга

Оля

Тетяна

Яна

Анотація

«Жінка війни» — перша в України книжка, де історія збройного протистояння на теренах нашої Вітчизни розповідається через долі жінок. У видавництві «Фоліо» виходить друком третє видання цієї книжки, яке містить у порівнянні з другим виданням 2018 року сім нових оповідань. Вустами героїнь говорить Україна. Це голос, який варто почути і до якого варто дослухатися. Ця книга — не документальна проза, а художньо-публіцистична. Тут факти поєдналися з художніми домислами авторки. Й описані героїні синтезували в собі життєписи конкретних жінок із долями, переживаннями, емоціями сотень жінок України, які вирушили на Схід боронити свою країну. Кожна героїня книги — це символічний образ. У ньому — життя й емоції багатьох жінок-воїнів. Це величний образ України — української амазонки, в якій живуть краса і сила. В одній руці вона тримає дитину, а в іншій — гвинтівку.

Відгуки

«Дякую за таку чудову розповідь».

9 червня 2017 року.

Аміна Окуєва

Український лікар, громадський активіст та військовослужбовець. Учасниця подій Революції Гідності та війни на сході України у складі батальйону «Київ-2»

«Ура-Ура! Вийшла чудова та захоплююча книга про історію 25-ти жінок-Воїнів. І велика честь для мене, що історія мого життя та розвитку від звичайного бійця-добровольця до створення найуспішнішого медичного батальйону «Госпіта-льєри» (що врятував понад 2500 поранених) в цій книзі є однією з ключових. Цікаві моменти з життя на війні, як це бути молодим командиром, 18-річною дівчиною на війні, як самотужки розвинути та досі керувати цією «махіною». Дякую за честь, пані Галино».

1 березня 2018 року.

Яна Зінкевич

Український доброволець-медик. Командир медичного батальйону «Госпітальєри»

«Хлопці вже отримали книгу і читають. Кажуть, дуже гарно. А я ще не можу ніяк доїхати додому, щоб забрати книжку. Дякую Вам за сумлінну працю та правдиві історії кожної з нас»

15 березня 2018.

Олена Мосійчук (позивний Мальок)

Військовий парамедик, батальйон спеціального призначення Нацгвардії «Азов»

«Странное ощущение — читать о своей истории на этой войне. То, что мне казалось обыденным, ей удалось передать «услышав между слов». Это первая книга о войне через истории женщин, их глазами. И мне интересно познакомиться с историями женщин, которых вроде и знаю, но зачастую нам просто кажется,что мы знаем человека».

17 березня 2018 року.

Ірина Баглай

Журналіст, кореспондент «Подробностей»

«Ви не уявляєте моїх почуттів...Особливо коли читала моя матуся, то в її очах стояли сльози. «Донечко, як я тобою пишаюся». Це найбільш важливе, що може почути дитина від мами. Для мене велика честь — бути з такими жінками, про яких написано у книзі. З війни неможливо повернутися в минуле життя, я з війни повернуся в майбутнє життя. Я в те вірю. Моя боротьба ще попереду. Я до останнього подиху залишуся воїном заради своєї країни. Я вірю в нас усіх. Дякую всім, хто вірить, підтримує та не складає рук. Ви надзвичайні. Служу народові України!»

19 березня 2018.

Вікторія Мірошниченко (позивний Руда)

Волонтерка, батальйон спецпризначення Луганськ-1

«Це честь — бути серед історій інших жінок у книзі. Говорила про людей на війні, які вражали. Намагалася передати свої відчуття щиро і без прикрас. Не буду багато розписувати. Краще один раз почитати. Дякую, пані Галино. Сподіваюся, що нові рукописи про інших жінок вже збираються».

19 березня 2018 року.

Яна Холодна

Підполковник ЗСУ, керівник військового радіо

«Армія FM»

«І я отримала свій примірник з автографом. Дякую за книгу, за історію, за пам’ять. Тут 25 жінок, 25 історій, різні за змістом, наповненням, переживаннями та емоціями, проте об’єднані однією ідеєю — протистояти агресії ворога. Безмежно дякую автору. Справжні речі творяться тут і сьогодні».

27 березня 2018 року.

Олександра Безсмертна

Старший лейтенант, прес-офіцер 36 бригади морської піхоти, володарка берету морських піхотинців

«Отримала книжку «Жінка війни», читала і плакала. Яке у всіх різноманітне життя! Діти читають про свою маму Ольгу і плачуть. Ну що мені хочеться сказати: «Все, буде Україна!» Галино Сліпушко, дякую тобі за цей витвір. І пам’ятай: я завжди поруч».

29 березня 2018 року.

Ольга Данилова

Волонтерка Херсонщини, член Ради волонтерів при Міністерстві оборони України

«Вже за кілька днів — 19 квітня, у Києві буде представлена книга, що об’єднала 25 жіночих історій війни. Я довго вагалася, соромилася, та все ж розповіла свою історію щодо російсько-української війни. І тепер, коли книга побачила світ, я зрозуміла, що моїм батькам і донечці дуже важливі такі прояви уваги і поваги до моєї персони. Для них — це заповнення простору моєї відсутності. Я не вважаю себе особливою і роблю те, що, на мою думку, зобов’язаний зробити кожний свідомий громадянин. Проте я дуже дякую авторці, що вмовила мене на цей крок. Тепер чекаю зустрічі й особистого знайомства з авторкою та героїнями».

5 квітня 2018 року.

Катерина Мельник

Військовий психолог, старший лейтенант ВМС

«Жінка війни» — 25 реалістичних історій про жінку-воїна, 25 прикладів майбутньому поколінню. Приємно бути однією з героїнь. Бажаю Вам нових творчих успіхів».

19 квітня 2018.

Тетяна Скородід

Сержант, військовослужбовець Окремого Київського полку Президента України, Управління територіальної оборони КСВ ЗСУ

«25 історій, 25 доль українських дівчат. Дівчат, сильних духом і тілом. Тих, хто змінює світ на краще. Тих, хто творить історію, виборюючи нашу Незалежність. Неймовірно красиві портрети ілюструють кожне оповідання. Галино Сліпушко, не зупиняйтеся. Творіть. У Вас прекрасно це виходить».

19 квітня 2018 року.

Оксана Гаврилюк

Полковник запасу, голова Правління БФ «ІКЦ», голова ГС «Дім ветерана»

Вступне слово

Війна... Жінка... Здавалось би, що це — несумісні феномени людського буття. Часто говорять, що у війни — не жіноче обличчя. Виявляється, ні! Війна має вираз жіночого обличчя, у більшості мов — це слово жіночого роду. Війна і жінка міцно пов’язані між собою. Це і проблема прав жінки у воєнному середовищі, й гендерна політика у Збройних Силах. Все це — питання живі, актуальні, які стоять і болять на порядку денному сучасного гуманітарного простору світу.

В Україні сув’язь «війна-жінка» налічує століття. Чи вивчав хтось історію жінки на війні? Ні. Немає такої спеціальної праці. Але історія є! І вона повинна бути написана, зафіксована.

У трипільську добу хлібороби Русі-України захищали свою землю, а жінки міцно тримали зброю, підносячи чоловікам замість зламаних списів і мечів нові. У часи Київської Русі княгиня Ольга стояла на чолі дружини, захищаючи єдність держави і силу Києва від усобиць удільних князів. В епоху Гетьманщини жінок на Запорізькій Січі не було. Але саме вони готували стратегічні запаси для козаків. Колосальною була роль національного жіноцтва у часи Першої та Другої світових воєн. Тоді жінка стала справжньою бойовою одиницею, тримаючи зброю і рятуючи життя солдатів.

Жінка у роки сучасної українсько-російської війни вийшла на бойові позиції, сміливо заявивши про себе як волонтер, медик, військовослужбовець. І тут постала гостра проблема рівності прав жінок і чоловіків на війні. Вони мають рівні права на смерть. Отже, всі інші права теж необхідно зрівняти!

Ця книжка — перша спроба написати художню сторінку до історії української жінки на війні. Це художньо-історичні роздуми про, те як на початку ХХІ століття українські героїні відстоюють незалежність і цілісність України. А ще — доводять своє природне право бути оборонцем, Берегинею Вітчизни нарівні з чоловіками. І це — важливий крок у справу рівності прав військових-чоловіків і військових-жінок.

У третє, допрацьоване видання увійшли в порівнянні з другим виданням 2018 року, яке включає 25 художньо-публіцистичних оповідань про українських героїнь, сім нових історій.

Світ не знає подібних сюжетів. Це — український досвід, пережитий по-жіночому. Він трагічний і героїчний. Про цей досвід Україна розповідає світові вустами жінок-борців. Борців за незалежність і єдність України, Берегинь своєї землі, готових віддати за неї життя в будь-яку мить!

Слава Україні! Героям слава!

Історії 2019-го

Аліса

«Ви завжди будете мене любити.

В ваших очах я — уособлення всіх гріхів, які у вас не стає сміливості зробити».

Оскар Вайлд «Портрет Доріана Ґрея»

Дехто з нас постійно перебуває на краю безодні, але так ніколи і не падає в неї. Війна — це безодня. Вона дивиться на тебе, навіть коли відходиш від неї за сотні кілометрів життя...

Кожна дитина обов’язково чимось обдарована. Особливо щастить тим, кому при народженні в маленьку пухку ручку вкладають «золоте» перо. Дар писати дається обраним з першим подихом, а от коли людина ним скористається — це справа часу та обставин, які завжди втручаються у людські долі. Наша героїня Аліса Котик на підсвідомому рівні завжди знала, що буде писати, і ще змалку зачитувалася до нестями. Дівчинка закінчила елітну гімназію, де навчалася в експериментальному класі за спеціальною програмою.

Перша вища освіта не задовольнила допитливу дівчину. Швидкий потяг Івано-Франківськ—Київ за дев’ять годин домчав Алісу до столиці, яка відкривала так багато можливостей. Не вагаючись, Аліса вступає в університет на факультет РК-технологій.

Нова освіта, нові знання та уподобання. З колишнім життям було покінчено, і молода жінка вирішила залишитися у Києві. Свій перший робочий досвід Аліса Котик отримує на радіо. Пізніше працює на посаді піар-дирек-тора у відомому продюсерському центрі й особисто знайомиться з українськими зірками шоу-бізнесу. І хоча згодом вирішила піти у «вільне плавання», робота у продюсер-ському центрі дарує їй одне з найбільш вагомих знайомств у її житті — зустріч із Кузьмою.

Разом із ним Аліса знімає багато спільних програм, записує кліпи, спілкується в професійному й особистому плані. На зйомках кліпу Кузьма робить пропозицію Алісі приєднатися до його команди у якості прес-секретаря. Тої миті палахкі очі Аліси були не в змозі приховати радість. Про таку роботу вона давно мріяла. Ця співпраця стала неймовірно плідною.

Негласно Алісу Котик називали піар-директором гурту. Вона взяла на себе зв’язки з пресою, спілкувалася з журналістами, писала тексти, організовувала конференції, готувала інтерв’ю, прямі ефіри, прес-релізи та інші інформаційні матеріали.

Мало не двометровий велетень Кузьма і маленька Аліса зростом метр п’ятдесят шість стали друзями нерозлийвода. Траплялося, що навіть уночі Кузьма міг зателефонувати у важливій справі. Аліса зривалася з ліжка, хапала таксі, їхала на Вітряні гори, де на неї чекав Кузьма з пропозицією... випити пляшку пива. Нічні розмови приносили плідні, часом несамовиті творчі ідеї. Аліса Котик згадує співпрацю з Кузьмою як один із найщасливіших періодів свого професійного життя. Вона мала змогу працювати з тими проектами, про які навіть не мріяла. Доля подарувала їй заповітну роботу і доброго щирого друга. І хоча саме Кузьма свого часу втримає Алісу піти на Майдан, шлях протистояння головному ворогові країни — російському агресору почнеться для Аліси Котик у визначений долею час. І це напевно знав і Кузьма, тому й намагався втримати, захистити. На війну завжди можна встигнути. Адже у нашому світі вони постійно відбуваються.

«Чекай на свою долю. Твій час обов’язково прийде», — досі відлунням відгукуються Алісі слова Кузьми.

Вона ділиться спогадами, що багато людей, які були знайомі з Кузьмою особисто, помічали його екстрасенсорні здібності. За кілька секунд він міг «зчитати» людину, зісканувати її з голови до п’ят і розібратися, хто перед ним — янгол чи демон, хоробрий чи боягуз, справжня людина чи фальшива, і що у кого на серці — радість чи печаль.

Якось Кузьмі прийшла ідея зняти «дружній кліп», де будуть самі друзі. Аліса часто його переглядає, там вона сміється і радіє. Ті дні назавжди в пам’яті. У тому житті вони всі разом, всі щасливі — Кузьма і всі його найближчі друзі. Кузьма... на жаль.

Євромайдан. Революція Гідності. Явище Майдану будуть ще довго досліджувати історики, психологи, соціологи і політологи. Майдан — це наш спосіб відстоювати свободу, наші громадянські права. Це наше пробудження і початок боротьби за справжню незалежність України.

Прокинувшись одного ранку, Аліса мала дивне відчуття. Ще раз продивилася новини, поглянула на обличчя учасників Майдану і, наче блискавка, вдарила думка: «Вони вже не повернуться до колишнього життя. Вони не стануть жити, як до Майдану. Вони вже інші».

Не змогла й Аліса Котик. «Тепер уже час», — промовила до себе і з головою поринула у волонтерську діяльність.

Волонтери. Це слово з початком АТО все частіше й частіше з’являється на вустах усіх свідомих українців. Аліса вже не могла сидіти склавши руки, не могла спинитися і чинити інакше. Вона завжди на всі сто відсотків віддається улюбленій справі, заглиблюється, віддає всі сили й натхнення. Волонтерство стає для неї справою життя.

Звісно, війна — не та справа, якій варто віддаватися. Однак Аліса не може діяти інакше. Вона приділяє волонтерству не лише вільний час, але й своє здоров’я, абсолютно забуваючи про себе. Кожній людині при народженні, окрім талантів, дається ще й янгол-хранитель. Так у цей важкий і небезпечний період життя Аліси з’являється той, хто має про неї подбати. Таким стає для неї Андрій, майбутній чоловік, з яким вона знайомиться на перших хвилях мобілізації у кінці 2014 року.

Бородаті чоловіки у військовій формі пахли порохом та пилом. Тоді Аліса не запам’ятала жодного обличчя. їх було так багато... Однак Андрій ще з першого погляду її запримітив. Саме про таку жінку він мріяв усе життя. Вони зустрічалися ще кілька разів поспіль, але Аліса була настільки віддана своїй волонтерській справі, що не помічала бороданя з глибокими і неймовірно синіми очима. Він спеціально приїжджав на ротації додому, відпрошувався в комбата, аби познайомитися з Алісою і завоювати . Однак жінка вперто його не помічала. А він слідкував за всіма новинами волонтерського центру і врешті-решт на одному із заходів привернув увагу майбутньої дружини.

Загалом, у волонтерських заходах беруть участь самі жінки. Тож Аліса миттєво звернула увагу на кремезного бороданя з тату, поруч із яким крутився схожий на нього, як дві краплі води, маленький хлопчик, син Андрія.

Бородань упевнено почав керувати процесом організації вертепу і ляльок-мотанок. Поверталися додому вже разом, бо Андрій виявився ще й сусідом Аліси. Йшли пішки, багато говорили. Того вечора Аліса розповіла про свої плани поїхати на схід з волонтерською місією. Зовні спокійний Андрій тої ж миті схопив Алісу за руку, зазирнув у очі, наче в самісіньку душу, і закричав: «Алісо, котику, не смій туди їхати! Ти не уявляєш, що таке війна!» Аліса згадує той момент і сміється, що діяла так само, як котик у мультику, і на фразу: «Не ходи туди, там на тебе чекають неприємності», — відповіла так само: «Ну як же не ходити? Вони ж чекають...»

І хоча Аліса чимало наслухалась історій «звідти», вона рвалася на схід, щоб особисто в усьому пересвідчитися. Не лякали її ані відсутність військової амуніції, ані відсутність елементарних побутових умов для життя. Навіть смертельна небезпека. Можливо, не вірила, можливо, прагнула розділити ту страшну ношу.

Свій перший заїзд на війну Аліса Котик згадує посміхаючись, хоча трапилася далеко не смішна історія. її забули колеги-волонтери... На жаль, траплялося й таке. Кінцевим пунктом призначення волонтерів стала бригада Андрія, лігво Східного Вовка. Хлопцям у подарунок привезли джип. Покинута волонтерами Аліса розгублено посміхалася і кліпала очима. Однак янгол-хранитель про неї подбав. Дивізіон Андрія саме виходив з фронту. Тож верталася Аліса з Андрієм та його бригадою, який впевнено відрекомендував симпатичну блондинку, як свою дружину. Аліса їде на війну одиначкою, а повертається вже в парі...

Андрія називають — Східний Вовк. А вовки утворюють пару на все життя. Назавжди лишаються вірними одне одному. Батько Аліси кохав її маму до останніх хвилин життя. І коли у нього трагічно відірвався тромб, його останніми словами були: «Зірко, ти кохаєш мене?»

Не менш шаленим було кохання дідуся і бабусі Аліси. Бідний парубок закохався у дівчину із заможної родини, однак відразу не зміг зробити пропозицію і вирушив на заробітки. Повернувся багатий, але кволий. А вона дочекалася його повернення і відмовляла всім, хто до неї сватався. Усім поколінням роду Аліси вдалося пронести почуття кохання через усе життя. Аліса зізнається, що Андрій страшенно схожий на її батька.

Повернулася Аліса додому якраз на 8 березня. Тихого ранку піднімалася сходами, коли зустріла сусідів. Ті радісно вітали зі святом. Аліса посміхалася у відповідь, їй хотілося стрибати від щастя, взути туфлі і кеди одночасно, танцювати, кружляти й обійняти цілий світ. Було так приємно, що всі вітали з поверненням з війни. «Звідки вони знають?» — думала про себе, коли нарешті зрозуміла, що вітали її зі святом 8 Березня...

Два світи. Вони до цього часу існують у нашій російсько-український війні. На жаль. Хтось уперто не помічає війни, не читає новин з Донбасу, живе своїм звичним буденним життям. А хтось постійно повертається на Схід, бо не може чинити інакше. Одночасно такий далекий і близький Схід... У кожного з нас — своя відстань до війни.

Життя тривало. Разом з Андрієм Аліса створила спілку учасників АТО в Івано-Франківську, яка стала однією з найдієвіших. Телефон не змовкав, адже ветерани потребували і шукали підтримки. На той час пара переживала не найкращі моменти своєї історії. Адже після повернення з війни важко віднайти себе в цивільному житті. Складно адаптуватися, інтегруватися у суспільство, яке не приймає колишніх ветеранів.

Андрій не цурався будь-якої роботи і влаштувався водієм маршрутного транспорту. Андрій — водій від Бога. Аліса завжди з ним — на передньому сидінні. Одна з найкращих піарниць України супроводжує коханого у найскладніші моменти життя. Та хіба то складно, коли разом? Не лише друзі пізнаються у біді, а ще й справжнє кохання проходить тест на міцність у найскрутніші моменти.

Як і кожна жінка, а ще така романтична особа, як Аліса, мріяла про отой «особливий момент». Хтось уявляє багато троянд, а серед їх пелюсток — обручку, хтось — шматочок тортика з перснем нагорі, хтось мріє, що коханий стане на коліно і промовить заповітні слова. Чекала на них і Алі-са. І дочекалася. Одного дня, не випускаючи з рук кермо, Андрій промовив: «Котику, ну ти нарешті станеш моєю дружиною?» Не було романтичної атмосфери, пелюсток троянд і палаючих свічок, — лише сині очі коханого, а в них сотні кілометрів пройдених шляхів понівеченого Донбасу.

Так Аліса вийшла заміж... за війну.

Одружилися за скороченою програмою. Вінчав закохану пару капелан батальйону «Госпітальєри» Сергій Мороз. Вінчання відбулося на водоспаді, до якого з’їхалися друзі з усієї України. Красива і щаслива Аліса у легкій білій сукні впевнено тримала сильну руку коханого. Здавалося, навіть водоспад завмер на мить, дослухаючись до клятв вірності новоспечених молодят.

Аліса ділиться, що люди — це її головний скарб. їй щастить на гарних людей по життю. Так бойовий шлях подарував знайомство з комбатом Яною Зінкевич, з якою Аліса познайомилася ще на початку війни. Довгий час Аліса привозила волонтерські передачі на Схід. Все частіше відвідувала медичний батальйон «Госпітальєри», які оголошували вишкіл за вишколом. Згодом Аліса й сама зголосилася і пройшла навчання. Група однодумців, служба, рота і медичний батальйон. Сьогодні «Госпітальєрам» вже п’ятий рік. Робити те, що принесе максимальну ефективність, дати максимальну користь тим, хто цього потребує; боротися до останнього, нести відповідальність за себе і пораненого; бути обачними, професійними і швидкими — такі головні принципи роботи госпітальєрів.

Син Андрія та Аліси Котик також пройшов вишкіл. «Тепер це у нас сімейне», — жартує Аліса. Госпітальєр-ський вишкіл може пройти кожна людина, старша і6-ти років (верхньої межі не існує). Жодному з нас не будуть зайвими знання, як діяти в екстремальних ситуаціях, як полагодити автомобіль у зоні бойових дій, провести евакуацію, як пройти психологічну адаптацію на фронті і вдома.

«Ті, хто вивчив мову війни, — назавжди інші, шкала цінностей перевернулася, і ти знаєш реальну ціну життю. Великий уклін лікарям, медикам і парамедикам, які на передовій стали руками Бога і повторно дають шанс нашим українським військовим побачити, що небо не впало! Велике «дякую» неймовірним людям — медикам у бронежилетах та камуфляжах. Ви робите більше, ніж можете, деколи ціною власного серця та душі. Від усіх, хто розуміє мову війни, у кого на серці викарбу-ване гасло госпітальєрів «Заради кожного життя!» — тричі слава медикам на передовій!»

— цитати з персонального блогу http://gk-press.if.ua/author/akotyk/

Символічно, але перший виїзд на ротацію Аліса разом з Андрієм зробили 24 серпня, на День Незалежності. На подібні свята орки сиплять, як ніколи густо. Таким чином «вітаючи» свого ворога. Дорога у півтори тисячі кілометрів видалася особливо довгою. Завжди балакуча і весела Аліса мовчала. Мовчав і Андрій. Кожен мовчав про своє. Обидва розуміли, що небезпека смертельна, і що можуть ніколи не побачити одне одного. Згідно з принципом госпітальєрів, одружених чоловіка та жінку ніколи не посилають на спільну ротацію. Таким чином їх намагаються захистити від одночасної загибелі.

Аліса вдивлялася в сині очі Андрія. Глибокі, як море, добрі, закохані і такі до болю рідні. Вона відчувала кожен подих Андрія, який дихав з коханою в унісон. На сто відсотків знала, що буде з коханим і в цьому, і в тому житті. А як же хотілося набутися з ним у цьому житті, у цій країні! Жити, бігати босими ногами по траві, варити каву, прокидатися і бачити сині очі Андрія, посміхатися від задоволення бути разом, готувати сніданки, мріяти, подорожувати і жити звичайним людським життям. Пізніше Аліса довго згадуватиме цей момент, але слів не вистачатиме. Неможливо словами описати почуття за кілька кілометрів до смерті.

Вони обидвоє повернуться з тої ротації і ще сильніше кохатимуть одне одного. У 2015 році Андрія з Алісою визнають найгарнішою парою Івано-Франківська.

Війна — потворна, про війну важко писати. А ще важче згадувати. Широкине. Аліса пам’ятає, як не могла помитися кілька тижнів, як у криницях плавали дохлі миші, і як хотілося напитися чистої води. Неможливо було нормально виспатися, бо в спальники залазили миші. «Це не вони приходять до тебе в хату, а ти приходиш до них у гості», — згадує Аліса. їжу доводилося ховати, бо нею бажали поласувати всі гризуни навколо. Інтернет був відсутній, телефони майже не працювали.

«Колись розкішне курортне містечко на березі Азовського моря перетворилося на руїни. Коли йдеш по вулиці, будинки розгублено обертаються за тобою роззявленими пащами зруйнованих стін. Вітер носить чиїсь приватні фотографії, порвані, не потрібні нікому документи, пустка заглядає в саму душу. Всюди загрозливі надписи «Заміновано». Та, власне, вулицями ніхто й не ходить — вони всі прострілюються ворожими снайперами, і ніхто там більше не живе, крім військових»; «Я рік відслужив в ЗСУ, зараз в МБ «Госпітальєри». Бачив усе. Думав, що бачив... Перше, що я відчув, як приїхав на позицію, — трупний запах на вулиці і нестерпне бажання звідти забратися і вивезти дружину Алісу, теж госпітальєрку»,

— цитати з персонального блогу http://gk-press.if.ua/author/akotyk/

Окрім своїх обов’язків парамедика, Аліса Котик ще здійснювала медико-психологічну допомогу на фронті. У її телефоні — десятки номерів телефонів тих, з ким вона говорила годинами — слухала, підтримувала, разом з ними плакала і сміялася. Психологічна підтримка особливо необхідна на фронті.

Щойно повернувшись з ротації, Аліса захворіла. Лікарі скрушно хитали головами, сумно проводжаючи очима до дверей. Визначали діагнози, виписували ліки, давали невтішні прогнози. Увесь цей час Андрій був поряд, не відходив від Аліси ні на крок, наче янгол-хранитель, відганяючи біду. І біда відступила. Маленькими кроками Аліса поверталася до життя. Але лікарі заборонили їй вирушати на війну.

Проблеми зі здоров’ям Аліси і фізична неможливість їздити на ротації у якості парамедика змушують Алісу згадати про свій талант. Аліса стає прес-секретарем медичного батальйону «Госпітальєрів». Знову починає професійно писати. Перо може бути сильнішим за меч. Інформаційна складова є основою у гібридній війні. Аліса вирушає на базу «Госпітальєрів». Супроводжує комбата Яну. Багато пише, веде сторінки у соціальних мережах. Організовує зустрічі. Пише статті, які стають бестселерами. Так текст «А в душі я танцюю...» отримав сім тисяч репостів за лічені години.

З «Госпітальєрами» Аліса Котик та Андрій пов’язані назавжди. З обласної лікарні Івано-Франківська на ротації виїздив вже не один десант лікарів на чолі з головним лікарем. Госпітальєри стали рідними для Аліси Котик, особливо вона прикипіла до Яни.

Яна Зінкевич — для всіх нас символ та приклад сили духу.

На сьогодні Аліса Котик разом з чоловіком займаються реабілітацією ветеранів в Івано-Франківській області. Андрій є одним із засновників «Бандерівського схрону» — центру для учасників АТО та їх сімей. Р азом з найближчими товаришами Аліса Котик та Андрій розвивають центр допомоги «Нові крила», який буде націлений на сімейну реабілітацію. Також Аліса Котик підтримує чоловіка, який є президентом асоціації футболу учасників АТО, у розвитку спортивної футбольної реабілітації. Нещодавно спілка взяла в користування закинуте футбольне поле, де планується побудова цілого стадіону.

Небо падає навіть на найсильніших. Настає час, коли безодня стає настільки близькою, що чуєш її шалений регіт. За роки війни Аліса втратила багато і багатьох. Як же болісно згадувати тих, кого починають називати «ван-таж-200». Як страшно повертати тіло побратима, на якого чекає мама, дружина, дитина... На свою річницю замість святкування Аліса разом зі Східним Вовком повезли додому «двохсотих». Якби порахувати всі ті кілометри, які Аліса проїхала шляхами Сходу, то можна двічі обігнути по екватору весь світ. Колись Кузьма сказав Алісі, що вона не розбирається у людях. На фронті Алісі варто один раз подивитися в очі людини, щоб відразу побачити її душу.

Аліса не вважає себе героєм або кимось незвичайним. Вважає, що виконувала і виконує свій громадський обов’язок, як кожен справжній громадянин України. Справжні герої ніколи не хизуються своїми вчинками. Вони просто роблять свою справу і йдуть до останнього, до перемоги. Справжні герої — серед нас. І про них хочеться писати, говорити і навіть кричати. До кожного, про кожного, до цілого світу і до всіх наших ворогів, щоб знали і боялися. На таких історіях мають виховуватися діти, майбутні гідні громадяни України.

За роки війни Аліса багато писала. Про своє життя, про життя на війні. Про життя і смерть. Адже не просто побачила на власні очі горе, вона спробувала його на смак. А потім перестала. Слова втратили сенс. Інколи люди не розуміють справжнього сенсу слів. І на якісь побутові речі говорять: біда... Та хіба погана погода — це біда? Або зламаний ніготь — це біда? «Я знаю, що таке біда. Ми привозили «двохсотих» до мами. Оце біда», — говорить Аліса. Важко ще і ще раз переживати втрати, і ті події, які пережила на власному досвіді на Сході. Не хочеться писати, а інколи навіть і говорити. Війна краде емоції, виїдає їх до кісток. Можна повернутися з війни фізично, але психологічно — ніколи. Не буває колишніх воїнів. У душі вони завжди на полі битви. Там, де навічно лишилися побратими, спалені села, втрачені життя і мрії.

«Пам’ятаєш, як колись? Передчуваєш весну через кожен пагінець, кожен котик вербовий, тепле сонце нагріває землю, і вона пріло пахне. Пробуджується. Посміхається спросоння пролісками, крокусами, калюжницями, кульбабки жовтими кутасиками заграють з тобою. Бувало, бачиш свіжу соковиту травинку і думаєш: яка ж вона на смак? Куштуєш... Хочеться жити. Гладити траву, нюхати землю. Око мліє від краси. Зелень і золото сонця...»

— цитати з персонального блогу http://gk-press.if.ua/author/akotyk/

Треба жити. «Повернутися» з війни у всіх значеннях цього слова — це головна задача ветеранів. Адже життя продовжується, а наша перемога наближається. Аліса продовжує писати для «Госпітальєрів». Улюблений комбат Яна на зв’язку. З нею вона завжди на одній хвилі. Магія письменництва поступово повертається у життя. Війна подарувала нових друзів і подруг. «Мої сестри», — так Аліса називає своїх дівчат з української добровольчої армії. Це більше, ніж кров. Вони є шаленою