Жінка війни (Zhіnka vіjni)

By Анна (Anna) Шила (Shila)

Книга «Жінка війни» — перше в історії України видання, де збройне протистояння на теренах нашої країни розглядається через історії жінок.

Оповідання написано на основі бесід з 25 жінками — парамедиками, волонтерами, журналістами, військовослужбовцями, які вирушили на Схід боронити свою Вітчизну. Авторка розповідає про вистраждані долі героїнь, але водночас кожна з них — це символічний образ, у якому втілено життя й емоції багатьох жінок-воїнів. Їхніми вустами говорить Україна.

Це голос, який варто почути і до якого варто дослухатися.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Feb 27, 2020
• ISBN: 9789660383197

Book preview

Вступне слово

Війна… Жінка… Здавалось би, що це — несумісні феномени людського буття. Часто говорять, що у війни — не жіноче обличчя. Виявляється, ні! Війна має вираз жіночого обличчя, у більшості мов — це слово жіночого роду. Війна і жінка міцно пов’язані між собою. Це і проблема прав жінки у воєнному середовищі, й гендерна політика у збройних силах. Все це — питання живі, актуальні, які стоять і болять на порядку денному сучасного гуманітарного простору світу.

В Україні сув’язь «війна-жінка» налічує століття. Чи вивчав хто історію жінки на війні? Ні. Немає такої спеціальної праці. Але історія є! І вона повинна бути написана, зафіксована.

У Трипільську добу хлібороби Русі-України захищали свою землю, а жінки міцно тримали зброю, підносячи чоловікам замість зламаних списів і мечів нові. У часи Київської Русі княгиня Ольга стояла на чолі дружини, захищаючи єдність держави і силу Києва від усобиць удільних князів. В епоху Гетьманщини жінок на Запорізькій Січі не було. Але саме вони готували стратегічні запаси для козаків. Колосальною була роль національного жіноцтва у часи Першої та Другої світових воєн. Тоді жінка стала справжньою бойовою одиницею, тримаючи зброю і рятуючи життя солдатів.

Жінка у роки сучасної українсько-російської війни вийшла на бойові позиції, сміливо заявивши про себе як волонтер, медик, військовослужбовець. І тут постала гостра проблема рівності прав жінок і чоловіків на війні. Вони мають рівні права на смерть. Отже, всі інші права теж необхідно зрівняти!

Ця книжка — перша спроба написати художню сторінку до історії української жінки на війні. Це художньо-історичні роздуми про, те як на початку ХХІ століття українські героїні відстоюють незалежність і цілісність України. А ще — доводять своє природне право бути оборонцем, Берегинею Вітчизни нарівні з чоловіками. І це — важливий крок у справу рівності прав військових-чоловіків і військових-жінок.

Тут — 25 історій. Кожна основана на реальних подіях. Всі персонажі — справжні. Їхні історії були написані у процесі та в результаті спілкування з Героїнями.

Світ не знає подібних сюжетів. Це — український досвід, пережитий по-жіночому. Він трагічний і героїчний. Про цей досвід Україна розповідає світові вустами жінок-борців. Борців за незалежність і єдність України, Берегинь своєї землі, готових віддати за неї життя в будь-яку мить!

Слава Україні! Героям слава!

Яна

«Хочеш миру — готуйся до війни.

Хочеш вижити на війні —

вмій собі допомогти.

Хочеш рятувати життя наших

воїнів — ставай госпітальєром».

Яна Зінкевич

З самого малку — за правду і справедливість. Розумна і красива. Одна з перших добровольців, які поїхали на Схід України відстоювати незалежність і територіальну цілісність нашої держави, допомагати українським військовослужбовцям боротись із ворогом. Тендітна і витончена. Зовні — спокійна і холодна. Стримана і рішуча. Відповідальна й часом жорстка. Володіє всіма видами зброї. Учасниця бойових дій. Засновниця і командир медичного батальйону «Госпітальєри» Української добровольчої армії. Талановитий керівник і природжений лідер. Та, що вижила всупереч важким травмам після жахливої автокатастрофи. Дівчина зі зламаним життям, роздробленим хребтом і страшним прогнозом бути інвалідом на все життя. Та, яка отримала вироки лікарів: «З таким діагнозом не живуть» і «безплідна на все життя». Та, яка не здається і вірить у чудеса. Молода мама маленького янголятка. Та, що перемагає. Та, яка не мріє, а діє. Це — Яна. Їй — 22 роки.

З дитинства Яна мріяла стати лікарем. Хотіла рятувати життя людей. Закінчуючи школу, дівчина вже уявляла себе майбутнім медиком і  готувалася до вступу. На жаль, виявилося, що самих знань було не достатньо. А давати хабаря Яна та її родина принципово відмовилися. Тож дівчина вступила на біологічний факультет. Тоді довелося відмовитися від дитячої мрії.

Говорять, для того, щоб бажання здійснилося, його треба відпустити. Саме так трапилося з мрією Яни. І хоча з першої спроби Яна ще не стала лікарем, вона почала рятувати життя людей і без медичної освіти. Щойно почалася війна на Сході, Яна зрозуміла, що не може сидіти, склавши руки. Не в силах мовчати. І що має бути там — на фронті. Кожна людина відповідає сама перед собою згідно з власною совістю. Яна не могла вчинити інакше. І поїхала добровольцем на лінію фронту. Швидке навчання, коротка адаптація і служба на нульових позиціях. Робити все, що можеш. Робити все, що у твоїх силах. Яна взяла на себе відповідальність служити начальником медичної служби «Правого сектора».

Свій перший справжній бій Яна пережила біля села Карлівка Донецької області. Коротка битва. Перші поранені. Перші загиблі. Добровольці не розуміли, що відбувалося навколо. Йшла справжня війна, про яку всі знали лише з книжок і художніх фільмів. Ситуація була незрозумілою, але смерть не чекала. Продовжувала зростати кількість поранених і загиблих, тому Яна прийшла до висновку, що потрібно приймати екстрені рішення щодо організації медичної допомоги пораненим бійцям. Саме тоді почався шлях Яни до створення батальйону «Госпітальєри». Сотні людей проходило через ніжні руки дівчини. Поранені, загиблі. Організація похорон. Але найважчим завданням було повідомляти про загибель бійців їхню рідню. Емоції зашкалювали, але відкидалися, бо заважали працювати.

Кожен день має бути по-справжньому прожитий, бо може стати останнім. Не варто витрачати час на непотрібні й неважливі речі. Так вважає і чинить Яна. Чіткі інструкції, сплановані дії, сталеві нерви, детальні звіти і пошуки можливостей і грошей з єдиною метою — допомагати рятувати життя українських військовослужбовців.

Взвод, рота, батальйон. Більше двох із половиною тисяч урятованих життів за три роки. Військовослужбовці, медики, парамедики, професіонали з логістики — більше п’ятисот осіб пройшли через батальйон. Люди з великим серцем, які, ризикуючи собою, рятують життя інших. Життя заради життя. Розповідаючи про госпітальєрів, Яна починає говорити гучніше. У голосі відчуваються гордість і пошана. Люди, які за власним бажанням піднялися на боротьбу за волю рідної країни, не можуть не надихати. Так звані госпітальєрські вишколи вже давно завоювали популярність і славу серед бійців і цивільного населення через професійну подачу знань й особливу дружню атмосферу, в якій проходять навчання.

«Госпітальєрський травневий вишкіл завершено. За плечима —лекції, тренінги, бойові симуляції, синці, трошки крові, три команди, зламаний палець, віра у свої сили, дружба, парамедицина… А що попереду, буде вирішувати комбат Яна. Той із курсантів, хто поїде на свою першу ротацію на передову в якості асистента досвідченого госпітальєра, стане так званим «кошеням», відчайдухом, який випробує свій бойовий дух на реальній війні. Якщо цей життєвий екзамен пройде успішно, можна буде думати про членство в сім’ї «Госпітальєрів». А хтось повезе додому міх корисних знань і обов’язково зможе застосувати їх у випадку екстреної ситуації», — доповідають «Госпітальєри» — Українська добровольча армія.

Госпітальєрів називають ангелами-хранителями. Вони завжди займають найскладніші ділянки фронту. Залишають рідні домівки, сім’ї, затишок і комфорт заради постійного перебування на війні. Замість звичного життя — постійна небезпека й обстріли. Замість друзів — «двохсоті» у мішках для трупів. Навіщо? Адже можна відсиджуватися у мирному Києві чи у будь-якому іншому безпечному місті. Можна ходити на стабільну роботу, прокидатися за годинником і планувати вихідний день. Можна злітати на каву до Відня, відчуваючи себе європейським громадянином. Але ні. Ті, які називають себе госпітальєрами, мають інші пріоритети. Серця госпітальєрів безмежно великі та заточені під милосердя. Життя згідно з совістю й усвідомлення того, що робиш дійсно велику справу, — це єдиний плюс.

Авдіївка. Ранок почався з масивного артобстрілу. Касетні бомби. Формування нових позицій. Руїни і понівечена техніка. Покинутий цвинтар посеред уламків колишнього життя. Війна триває вже котрий рік, перетворившись на нудну і тягучу жувальну гумку. У мирному Києві війна не болить. Не сплять лише «Госпітальєри». Вони продовжують виконувати свою роботу кожного дня. Вранішня перекличка позицій. Старші груп звітують про ситуацію. Доповідають, як минула ніч. Бажають найкращого, але готові до найгіршого. Надходять робочі повідомлення.

«У нас тяжкий поранений. Абдомінальне поранення, осколок зі шлунка, гемопнемоторекс, осколковий перелом ключиці. Він дуже тяжкий. Операцію робили головний хірург МО і головний хірург АТО. Опісля наші лікарі авдіївські шили, ми асистували з перев’язками й обробками ран».

«Танковий обстріл! Всі звідтіля! І він продовжується! Мда… Оце деньок буде…»

«На нашій ділянці один «двохсотий». Шансів не було. Його привезли у стані клінічної смерті, але майже тридцять хвилин проводили реанімаційні заходи прямо в коридорі. Крупнокаліберна куля пробила бронік, навіть пошкодила його автомат».

Це все слова тих, які називають себе госпітальєрами.

На війні життя і смерть ідуть пліч-о-пліч, інколи тримаючись за руки. Це розуміє кожен із «Госпітальєрів». Із кожним втраченим життям зникає і шматочок сердець «Госпітальєрів». А з кожним урятованим пораненим серце відроджується і стає більшим. Бути госпітальєром — це більше, ніж бути просто медиком чи парамедиком. Бути госпітальєром — це готовність допомагати і рятувати щомиті.

«Тут так заведено. На місці загибелі воїна ставлять хрест. Тіла бійців-героїв уже давно спочивають на Батьківщині, але всі вірять, що душі їх прилітають допомагати побратимам воювати з російською нечистю. Ось так, серед руїн, понівеченої техніки й уламків колишнього життя стоїть такий цвинтар. Щоб ніхто ніколи не забував, якою ціною здобувається спокій в Україні. Кому війна не болить, ці тексти не читають, а так би хотілося, щоб пам’ять про справжніх героїв, які загинули за нас, була вічна, а повага і вдячність людська — хоча б щира. Полеглі, але не забуті! Слава Україні!» — написав на своїй сторінці у соціальній мережі один із «Госпітальєрів».

Батальйон «Госпітальєри» діяв і продовжує діяти на спонсорські внески. Серед проектів «Госпітальєрів» — навчальний центр, вишколи бійців, евакуація та робота безпосередньо у гарячих точках АТО, інформаційне висвітлення реальних подій на передовій, медичне забезпечення і супровід батальйонів, евакуація поранених, травмованих і загиблих, проведення похоронів, медичний супровід евакуйованих добровольців.

Кожен бажаючий може пройти вишкіл. Але лише вибрані здатні потрапити для складу «Госпітальєрів». Сім днів триває вишкіл. Сім днів курсанти знаходяться в умовах, максимально наближених до військових. Сім днів дається на те, щоб перевірити себе на силу духу. Війна не пробачає сумнівів. Рішення на війні приймаються блискавично. Помилки коштують найціннішого — життя. Серед тренерів і кураторів — досвідчені медики, парамедики, учасники бойових дій. Молодих «Госпітальєрів» лагідно називають «кошенятами». А питання «Чому госпітальєри всі такі класні?» вже стало риторичним. Не кожен, хто пройшов вишкіл, вливається до лав «Госпітальєрів». Але отримані знання й досвід стають безцінними і практичними на все життя. А ще госпітальєрами не стають, ними народжуються. А вишкіл дає лише поштовх до того, щоб прокинутися і почати жити своїм справжнім життям. У лави «Госпітальєрів» ідуть не заради грошей чи слави. Є багато місць, де можна заробити гроші та прославитися. У «Госпітальєри» йдуть за покликом серця.

«Ми заступаєм на «Промку», там, звичайно, пекло! Багато поранених…», «О! Яно, мене відправ!..», «Я! Я хочу на ротацію!..», «Я бронюю серпень, беру відпустку за свій рахунок!..» Так говорять госпітальєри.

Грудень 2015 року видався для Яни зовсім не святковим. І хоч Україна переживала страшні часи, такого новорічного подарунку від долі дівчина не очікувала. Автомобіль, в якому вона знаходилася, сім разів перевернувся на дорозі. Яна отримала травми, які, здавалося, були несумісними з життям. Повний перелом хребта, зламана ключиця, сім зламаних ребер, внутрішні крововиливи, забиті внутрішні органи, велика крововтрата і… кома.

Спочатку за життя Яни боролися українські медики. Через кілька днів вона потрапила на лікування в Ізраїльську клініку. За Яну молилися рідні, друзі, бійці і матір- Україна. Молитви були почуті. Яна пройшла через випробування на міцність і вирвалася з цупких обіймів смерті. Життя дівчини було врятовано, але і назавжди перекреслено. Лікарі не приховували правду. Яна почула, що вже навряд чи зможе ходити і повернутися до повноцінного життя.

А як же знову бігати по росі та відчувати стопами м’яку зелену траву? Виявилося, що про такі прості речі треба було забувати. Медики рекомендували займатися реабілітацією, але звикати до життя в інвалідному візку. А ще Яна дізналася, що ніколи не зможе стати матір’ю. На той час їй було лише двадцять років. Аварія розділила молоде життя на дві половини. Молодість ще не встигла навтішатися, як опинилася прикутою до інвалідного візка. Швидка і спритна жінка була паралізована й обмежена в рухах. Яна не уявляла, як зможе постійно бути малорухливою. Адже її колишнє життя — то був суцільний рух.

Відразу після повернення в Україну Яна поїхала на бойові позиції. Тепер власний біль став її постійним компаньйоном. Та, яка рятувала життя, допомагала іншим, тепер мала допомагати сама собі. Біль був настільки сильним, що інколи доводилося переривати поїздки і по кілька годин на день лежати під крапельницями. Доля, здавалося, не припиняла випробовувати Яну на міцність. Але жінка не здавалася і, зціпивши зуби, продовжували жити і працювати. А потім трапилося диво.

Одного дня Яна дізналася, що… вагітна. Звістка здавалася неможливою і водночас такою бажаною. Лікарі були впевнені, що Яна ніколи не зможе стати матір’ю, але доля мала інші плани. Спочатку Яна зраділа, а потім злякалася. Під час реабілітації жінка приймала важкі медикаменти, які могли зашкодити ще ненародженому немовляті. Яна стояла перед вибором — дитина або реабілітація. Розум стверджував, що треба дбати про власне життя і здоров’я. Лікарі в один голос твердили, що вагітність уб’є Яну.

Укотре жінці довелося стати перед вибором — життя чи смерть? На війні Яна часто бачила, як помирали люди. Але тепер мова йшла про її власне життя і життя маленької душі. Шансів, що дитина народиться здоровою, було дуже мало. Крім того, у випадку продовження вагітності Яні довелося б відмовитися від знеболюваних та інших ліків. Але почути таке омріяне «мама» стало для Яни найголовнішим. День за днем жінка виношувала своє дитя. Обережно стежила за кожним кроком. Щодня здавала необхідні аналізи. Нестерпні фізичні страждання супроводжували майбутню маму щохвилини. Яна не сподівалася, що доносить дитину до необхідного терміну. А ще ненароджена дитина могла завмерти в утробі щомиті. Так говорили лікарі.

У пологовий будинок Яна їхала, як на смерть. Навіть написала заповіт. Але майбутня маленька українка лише потішалася з того, як сильно всі переймалися за її життя. Юна госпітальєрка і майбутня воїн народилася вчасно, з нормальною вагою й іншими зразковими показниками. Як назвати доньку, Яна навіть не сумнівалася. «Якщо Бог залишив мені життя, то я маю зберегти і життя моєї донечки», — стверджує Яна. У нас говорять, якщо Бог дає дитину, то будуть сили і на її виховання. На цю дитину чекали сотні друзів і побратимів Яни. Богданка — три кілограми абсолютного щастя. Час збігав швидко. Разом із маленькою донечкою Яна навчалася ходити. Жартувала, що їй соромно, бо донька починала ходити впевненіше за маму.

Життя продовжується і в інвалідному візку. Говорять, що Господь посилає людині стільки випробувань, скільки вона здатна винести. Є речі, про які Яна нікому не хоче розповідати. Є речі, про які Яна хотіла б забути. Нове буття перетворилося на боротьбу за власне життя кожного дня. Та чи можна життя в інвалідному візку назвати життям? Частіше людина доживає, а не живе.

По-перше, це нестерпні фізичні болі, які не можуть заглушити навіть сильні знеболювальні. Це не лише болі від отриманих травм, а й нові відчуття, які додалися після аварії. Болить усе, навіть те, що не може боліти. Це докладання неймовірних зусиль для виконання простих рухів, які фізично здорова людина робить, не замислюючись. Це вдвічі, а то і втричі більше часу на дії, які раніше можна було зробити за кілька хвилин.

По-друге, це боротьба із застарілою бюрократичною системою. Коли навіть у інвалідному візку треба доводити, що ти — інвалід. Показувати страшні знімки, де не вистачає частин кісток, і виправдовуватися за те, що дата на знімку застаріла для медичної комісії. Це неможливість навіть зі сторонньою допомогою потрапити у всі публічні місця, враховуючи лікарні. Неможливість рухатися вулицями міста, бо вони не обладнані для інвалідів. Це відсутність транспорту для інвалідів. Яна, яка пройшла через сотні боїв і винесла на своїх руках сотні бійців, не змогла протистояти заіржавілій і гнилій системі.

А ще болить душа за втраченими відчуттями. Відчувати тепло і холод ногами. Відчути лоскіт трави під ногами. Можливість бігати по траві чи вільно лежати на спині, вдивляючись у синє небо. Бовтати ногами у теплому морі, розкидаючи бризки навколо. Підкинути дитячого м’ячика. Побігти наввипередки. Крутити педалі велосипеда. Носити підбори, які хоч і не любила до травми, але зараз чомусь стали подобатися. Шльопати босими ногами по теплій підлозі й заварювати собі каву, коли сонце лише підіймається на сході. Бути фізично самодостатньою та незалежною в усьому. Здорові люди не замислюються про такі прості, але важливі речі. Лише втративши їх, можна зрозуміти, які вони важливі. Хіба може людина почуватися хворою, зламаною, але щасливою? Вирішувати їй самій.

Життя — це виклик. Життя в інвалідному візку — це поєдинок із самим собою. Це безкінечна боротьба, яка не має винагороди. Бо все найкраще, здається, вже було. Доводиться вчитися жити, як до травми. Починати все спочатку. Вчитися любити інвалідний візок. Гарно виглядати в ньому. Займатися спортом, тренуватися. Спілкуватися з друзями, робити свою справу, ходити в кіно, читати книги, гуляти з собакою, народжувати дітей, помічати прекрасне, любити і дозволяти іншим любити себе, допомагати людям, приймати допомогу, бути сильною і слабкою, мріяти, грішити, закохуватися. Бути прикладом. Знати, що на тебе дивляться багато очей і надихатися від цього. Виправдовувати довіру людей, які опинилися у схожій ситуації. А ще — керувати батальйоном. Складати ЗНО і готуватися до вступу в медичний університет.

Незважаючи на всі песимістичні прогнози лікарів, Яна жива і продовжує працювати. Стала мамою. Так само займається реабілітацією. Кожного дня долає біль, зневіру і журбу, які здатні отруїти навіть здорову людину. Яна стала джерелом сили і натхнення для інших людей. Приймає участь у благодійному марафоні, мета якого — збирати кошти на спортивні протези для українських воїнів. Регулярно їздить на бойові позиції, проводить ротації парамедиків. Долає сотні кілометрів, а з ними — біль і втому. Яна продовжує піднімати дух не лише на фронті, а й у мирному житті.

«Прошу репосту! Хто де, а я — на Благодійному марафоні задля «Переможців». Наша мета — зібрати кошти на спортивні протези для українських воїнів! Приєднуйтесь до нашого проекту! Ми майже всі без рук, без ніг або на візочках, але з нами весело!»

Пізно увечері, залишаючись на самоті, Яна запитує себе: «Чому я?» Але відповідь приходить лише одна: «А чому ні?»

«Хочеться побажати, щоб ми були добріші один до одного. Добро може робити справжні чудеса, полегшувати біль, об’єднувати багатьох зовсім чужих людей, легше переносити складнощі життя. Мені подарували добро — врятували життя, ви мені даруєте добро, підтримуючи мене. І я підтримую у відповідь кожного, хто цього потребує.

Два дива в моєму житті вже стались — я вижила тоді, коли неможливо було вижити, і народила доньку, коли неможливо було мати діток до кінця життя. Треба вірити у казку, у неможливе, треба самим робити чудеса. Кожного разу, коли ти можеш допомогти комусь, — просто зроби це і радій, що Бог відповідає на чиїсь молитви через тебе.

Творіть добро! І нехай наші діти ніколи не бачитимуть горя війни і втрат. Ми заслуговуємо жити у світі добра — без війни і зла! Особисто я зроблю для цього все, що буде необхідно, і не здамся.

P.S. Беріть приклад і не вішайте носа. Більшість ваших проблем взагалі не існує, або вони просто надумані. Ви можете зробити все, що забажаєте. Треба вірити у себе і свої сили», — так говорить Яна Зінкевич.

Альона

«Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

Тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить... доганя!»

Ліна Костенко

З перших днів Майдану — до Перемоги, якою б далекою вона не була. 21 листопада 2013 року назавжди залишиться у пам’яті українців визначальним днем, коли Мустафа Найєм закликав усіх небайдужих зібратися на майдані Незалежності, тепло вдягнувшись і взявши з собою гарячі каву та чай. Саме тоді країна голосно заявила про свій протест, по суті, не маючи перед собою ані конкретного плану, ані організації дій, ані грошей, а лише мрію та сліпу віру, яка запалила в серцях тисяч українців незгасимі вогні світла та боротьби.

Доленосні слова Мустафи та випита в той вечір не одна чашка кави на Майдані стали волелюбним еліксиром і для Альони, розбудивши у ній пристрасть до боротьби та жагу до перемоги. Буквально з першого дня Альона включилася в роботу, відклала всі інші справи, в тому числі свій доволі стабільний та успішний юридичний бізнес. Переважна більшість українців не могли залишитися байдужими, люди стали об’єднуватися, почали створюватися різні громадські організації, які взяли на себе функцію допомоги учасникам Майдану та новосформованим добровольчим батальйонам.

Допомагаючи іншим та приймаючи активну участь у волонтерській діяльності, Альона завжди діє дуже спокійно, врівноважено, бо життя вже навчило не поспішати, цінувати кожну хвилину. Паралельно з волонтерською діяльністю Альона займається впровадженням закону про трансплантацію органів від неспоріднених донорів. На фронті гинуть дорослі чоловіки, а у дитячому відділенні в столиці, не дочекавшись пересадки життєво необхідного органу, помирають маленькі українці. Зібрані гроші на лікування дитини передаються від одного до іншого малюка, так і не встигаючи бути витраченими.

Альона зовсім не випадково стала членом робочої групи зі впровадження закону про трансплантацію. Вісім років тому жінка ледве залишилася живою.