Свої

By Світлана Фіялка

Цю збірку під символічною назвою «Свої» було написано за один рік. Якби цього не знати, а просто прочитати книжку з початку до кінця, могло б виникнути враження, що деякі поезії розділяють десятиліття. Тобто вірші тут дуже різні. Теми вчасні і позачасні, філософська лірика, замилування природою і чорно-білі картини війни, чуттєвість і сарказм, метафоричність і прямолінійність, експерименти з римами і ритмом — і це далеко не все, що можна буде тут знайти.  

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jun 16, 2022
• ISBN: 9780880037044

Book preview

ПЕРЕДМОВА

Ця книжка дуже схожа на нашвидкуруч начикрижений салат. Тут намішалося чимало всього різного: місцевих і екзотичних овочів та фруктів, цукру, перцю і солі. Вінегрет аматорський, приготований без рецептів, кухонних терезів і мірного посуду. Трапляються надто великі шматочки, щось хрустить на зубах, а якісь інгредієнти, можливо, комусь і зовсім не до смаку. А ще тут дуже багато кольорів… У всіх сенсах…

Спасибі тим, хто допомагав, надихав і підтримував мене. Дякую моїй родині. Моїм донькам, Олесі і Алінці, за сенс життя, ваші пісні, фортепіанні вечори та чудові малюнки, які прикрашають моє життя. Чоловікові Захару Грищенку — за невичерпне джерело натхнення з безліччю найкарколомніших інфоприводів. Мамі, Людмилі Фіялці, за нескінченну любов, самозреченість, терпіння і за те, що є той рай, куди можна приїхати влітку. По натхнення, по смаколики, по дитинство… Сестрі Анні Фіялці — за харизму, прямолінійність і філологічно-айтішні дискусії.

Дякую нашому Вчителю і Другу Ользі Орловій. Без Вас цієї книжки точно б не було. Навіть назву цієї збірки придумали Ви. Спасибі за мудрість, щирість, підтримку, віртуальні розмови опівночі і за те, що стали нам рідною! Ми з дівчатами Вас дуже любимо.

Також хочу подякувати моїм неймовірним колегам: за Ваші безцінні поради, надійність, доброту і душевне тепло. Спасибі, що Ви завжди поруч!

Дякую Євгенії Брезницькій: за тонкий гумор, дружні посиденьки і прогулянки, критику і просто за те, що Ви не любите поезію!:)

Спасибі моїм сусідам — міським і сільським. Навіть тим, кого знаю лише за звуком перфоратора, який супроводжував карантинні будні. Цей акомпанемент теж став джерелом незабутніх емоцій і натхнення.:)

Дякую моїй богодухівській вчительці української мови. Галина Таран, Ви неперевершені! Усі ті маловживані словечка в моїх віршах виринули завдяки Вашим спискам літератури на літо. Так що інші теж нехай тепер мучаться, пробираючись крізь мої опуси:)

Дякую своїм студентам. Ви дуже надихаєте. Аню Крутенко, спасибі за те, що з неймовірним запалом узялася впорядкувати це все. Ти фантастично талановита! Я дуже щаслива, що мала за честь навчати тебе й водночас навчатися у тебе.

Також найщиріша подяка всім-всім, хто мужньо витримував мої пости на Фейсбуку!:)

Спасибі Тернополю і тернополянам за надійний прихисток у важкі часи. ДЯКУЮ військовим, волонтерам і всім-всім українцям та іноземцям, які стоять і воюють на боці правди. Зло буде покарано. Слава Україні!

У СОБОРІ

У соборі

Сховалась від міста гучних дисгармоній,

Шмигнула у тишу квітучих лугів.

Відбивши навалу скорботних агоній,

Пірнула в цунамі охриплих вітрів.

Зібрала всі мрії в єдину торбинку,

Прощупала ґрунту надійную твердь.

Поглянула в небо, зробила зупинку

І склеїла скалки щербатих осердь.

Приклала до серця живий подорожник,

Криничної сили сьорбнула з відра.

Пройшлася між мальв величаво вельможних

І з маминих рук скуштувала добра.

Набрала роси і умилась з долоні,

Стрибнула в містичну Іванову ніч,

Звільнила думки, що пульсують у скроні,

Й закрила портали своїх потойбіч.

Вляглась в споришах і вдивилась у зорі,

Наслухалась ґвалту цикад-цвіркунів.

Забула всю втому і в цьому соборі

Відчула всю справжність окрилених снів.

Релакс

Поскладаю літо в снопи-обереги,

Назбираю сонця й понесу у сни.

Міцно залатаю зношені ковчеги

І зв'яжу огризки рваної струни.

Попрошу у неба чистої блакиті,

В морі нахапаюсь гребенястих мрій.

Радісно застигну у щасливій миті,

Відпустивши смутки з вітром у екзиль.

Насміюся лунко, стишу амплітуду,

Нагострю надійно списи і мечі.

Загорну у саван всю людську огуду

Й покладу на хвилі нишком уночі.

Над безмежжям моря покружляю птахом.

Передам свободі запальний привіт.

У польоті тому поборюсь зі страхом

Й обійму натхненно цей прекрасний світ.

Мірки

Мірки у селі свої —

Не в пошані кілограми,

Тільки ящики і тонни,

Часом — гранчасті стакани.

Шовковиці трусять ковдри

І безвинно пахнуть… винно.

Абрикосяться акорди,

У малиннику — кармінно.

На городі помідорно,

В погребі — банкетувато,

Овочево-різносольно,

Джемно, соково й салатно.

Картопля готова зранку

Доконати копачів,

Мусять бігти до сніданку

Кілометрами рядків…

Огірочок диню звабив,

В огудинні причаїв.

Кавунами бродить зрада —

Ріжуть — ледь почервонів.

У капусті — головасто,

В кукурудзі — качанясто.

А чуби хрумкої моркви

Трішечки чомусь зажовкли.

На подвір'ї гамірливо,

Діти босі, в дупцях — шило.

В кошенят свої турботи —

Ані діла, ні роботи…

Спека

В найдовші дні захмареного червня

Прокинулось світило й припекло.

Нещадно, неприкаяно, шалено

Протуберанцями хлюпнуло у вікно.

Поцілували промені черешню,

Вона уся рум'янцем узялась.

І полуницю звабили тутешню:

Солодша стала, медом налилась.

У полі світла тінь дощів минулих.

Земля парує диханням важким

Над килимами соняхів поснулих,

Котрі іще не підняли голів.

А сонце смалить, тавра випікає

На плечах невгамовних дітлахів.

Ще трохи, люди, ніч усе владнає…

Оркестром стоголосих комарів.

Ода бур'янам

Парасольками деревію бавиться вечір,

Гордовитий осот неприступно запруджує шлях.

Реп’ях сльотою зачепивсь за плечі,

Пристав, лоскоче й наганяє страх.

Милує око білизна дурману.

В оманливій красі — страшна отрута.

Сокирки сині з сивого туману

Тріпочуть маревом в житах, як на спокуті.

Гіркий полин кущиться гостролисто,

Вплітається березка в довгі коси.

Пасльону антрацитове намисто

Збирає на собі цілющі роси.

Петрові батоги синіють небом

І пнуться вгору в шалі буйноцвіття.

Там маки вкрились червонястим пледом

Від кропиви колючого лахміття.

Чебрець дрібнюнький запахами вабить,

Барвінок стелиться могилами забутих.

А чистотіл прогнав усіх і править

У чагарях і лозах неприступних.

Гірчак у полі впереміш з горохом,

І лобода обабіч причаїлась.

Рівчак увесь заріс чортополохом,

Ще й кропива глуха рядком вчепилась.

А конюшина не перецвітає,

Частує бджіл, джмелів і ос годує.

Цей всесвіт таємничо розмовляє,

А хто захоче, той його почує.

Феєрія

Вмочивши пензля в чарівну веселку,

Я намалюю дивокраєвид —

Де навіть в найтемнішім закапелку

Не стане місця для страшних харибд.

Там будуть мавки і добряк-чугайстер,

Цвістиме папороть у гавані лісів.

Оживить потерчат мій пензель-майстер,

Їм в очі крапне неба кольорів.

А потім я перемішаю ноти,

Як барв веселки, їх є тільки сім.

Та цього досить, зшию їх в акорди —

У спів пташок, у шум води, у грім…

Сім кольорів, сім нот… Сім днів пейзажі

Складаються в феєрії сюжет.

Там грають лиш казкові персонажі —

Розрада найсумнішої з планет.

Крилата мить

Тут думка шастає босоніж,

Не знає меж душі привілля,

Літають мрії на осонні

Між чарівного златопілля.

Тут все моє: земля і небо,

Тут розмовляє кожен колос,

А у пташиному лібретто

Злились і музика, і логос.

Джмелі рояться пелехаті

В рясних помпонах конюшини,

Гасають одуди чубаті

У лоні сизої долини.

Повільно вистигає вечір

Горнятком зоряного дива,

Смакують пироги із печі,

І тиша ластиться сонлива.

Тут за столом уся родина

І ангели заходять в хату.

Тут знову ти, немов дитина,

А кожен день — як мить крилата.

Дні

Влітають ранки колісницями

В напівмістичну темінь ночі,

Окутуючи багряницями

Окраєць неба й сонні очі.

У вікна й стіни позолочені

Стукоче промениста злива —

Й останні зорі спантеличені

Втрачають сяйво миготливе.

Виходять із долин туманами

Каскади посивілих тІней,

Самотні хмари магелланами

Пливуть над плесами у вирій.

* * *

Кружляють дні похмурі й сонячні

На каруселі нескінченності,

Щоб розлетітись в невагомості

Серед космічної безмежності.

За чверть

За чверть вже осінь… Сонячні куранти

Проб'ють ритмічно нам новий сезон.

Схололе літо відпливе у мандри,

Лишивши післясмак, немов бурбон.

Ще трохи волі… Зоряної зливи,

Примружених смаглявих вечорів…

Смаколиків із ягідного дива

І безтурботних просто неба снів.

А далі буде… Обважніють хмари,

Спадуть перуки з втомлених садів,

Каштани розкидатимуть динари

В сліди холодних затяжних дощів.

Похнюпляться забрьохані ялини,

І цноту айстр занапастить мороз…

За чверть… Та ще стоять погожі днини

І дуже обнадіює прогноз.

Мій край

Я з краю масного чорнОзему,

Де родять сади і баштан,

Де небо бундючиться грозами

І волі гаса вітрюган.

Я з раю потрійних веселок,

З долин запашних чебреців,

Де пісню виводять капели

Побожних пернатих митців.

Тут гордість дніпровської хвилі

І лугу квітучого шквал,

Тут зоряно на небосхилі

І місяць між зір, як вівчар.

Тут сном, живокостом, любистком

Зціляються тіло і дух,

Пегас вибиває копитом

Без примусу й жодних потуг.

Тут сила і щира гостинність,

Нетлінна й цнотлива краса,

Стежки в простодушну дитинність

Й пекуча прощальна сльоза…

Пілігрими

Відбуяла відпустка

Хутко.

Залишивши пелюстки

Смутку.

Доберусь я назад

У місто,

У великий стольний град

Безлисто.

Надолужу я п'янку

Тишу

І присплю у сповитку

Вірші.

Утечуть мої рими

Крізь сито —

Випадкові пілігрими

Літа.

Захід Сонця

Б'ється Сонце на скалки

І на хмарах лишає бурштинові рани.

Оживе на світанку,

Здійме стяг із вогненної лави.

Поки ж вправно і тихо

Небо жатиме серпик, скрадатиме зорі,

Міцно спатиме лихо

На перинах, матрацах і долі.

Все по колу спроквола.

Вранці в травах блищатимуть роси, мов лінзи.

День тягтиме за поли

І, як завжди, замурзає ризи.

Знов роздасть Сонце статки

Розіб'ється й закривавить небес горизонти,

Заганяючи скалки

В скроні ночі. Без болю і квоти.

Груші

На високій розлогій вербі

Дозрівають груші медові.

Диваки ходять по воді

І збирають зорі прозорі.

Казка топчеться очеретом,

Місяць жне неозоре небо,

Обертає вітер планету,

Хоч йому це й найменше треба.

Бовваніють думки-отари

На некошених пасовищах,

Та до ранку зникають чари,

Вітер — в поле, зірки — на горище.

Зірки

Зірки пропалюють небесний міх

І лОску додають Землі змарнілій.

Червоні, білі, сині… Безліч їх

На панорамі неба затверділій.

Он юна Вега у сузір’ї Ліри,

А на плечі Візничого — Капела,

Центавра налаштовує клавіри

Потрійні. Й відплива, мов каравела.

В зірок своє уявлення про час,

Свої пульсації й небесні рейси.

Яскравий Сіріус, окрилений Пегас,

А в Оріоні помирає Бетельгейзе.

Дощ

Розпанахує сонце

заколисаний обрій,

Будить світле і темне,

І усі півтони.

Потім, ніби в сильце,

Хмарі сірій і мокрій

Потрапляє смиренно

Без вини… Без вини…

Розгулялись дощі

Розмашистим кроком

По забутих стежках

І зимових садах.

Повмивали кущі

Й оголили пороки,

Що чаїлись в снігах

І на сполотнілих дахах.

Відступила зима

Всі права майнові

Й невід'ємні,

Поздавала позиції

І утекла у тили.

Тільки дощ не вгава,

Проливаючи сльози даремні

На сумні декорації,

Що ще довго біліти могли.

Місяць

Ніч налетіла й розбудила тишу.

Принишкла невгамовність гомінка.

Змінило небо чергову афішу,

Набризкавши на купол молока.

Звалився місяць на тарілку ставу,

Умився і ласкаво підморгнув

Зіркам, що нарядилися на славу,

Й очеретам на вірність присягнув.

Доріжку постелив на чисте плесо,

Залоскотав стривожену гладінь,

Посеред ставу зачепивсь за весла

Й намалював човна химерну тінь.

Торкнувсь латаття своїм ніжним шалом.

Зазолотіли квіти й попливли,

Зачарувавши маскарадним балом

В тонкім серпанку срібної імли.

В смак нагулявшись, місяць притомився

І сам зрадів рум'яному світанку.

З тарілки ставу кволо покотився

У закулісся гомінкого ранку.

Ластів'ята

На крила зіп'ялись малі ластів'ята,

Збираються в зграї, обдумують шлях.

Наповнились сумом дрібні оченята,

Та сліз не помітно на чорних дзьобах.

В них літо коротке і дім тимчасовий,

Хоч ліплять батьки і добротне гніздо.

Чи зможуть усі повернутись до нього? —

Цього достеменно не скаже ніхто.

Черкають небо, щебечуться з вітром,

Землею ходити не звикли вони.

Ці горді пташки випромінюють світло,

Хтось з них нам відчинить дверцята весни.

Вітер

Самопризначений

розбійкуватий гегемон,

Вар'ят-вітрисько

рвучко шарпа простір,

Нервово репетирує

армагедон,

Перевертаючи намерзлий острів.

Дере гіллЯм

по сірих вікнах і дахах,

Розвіює