Вогняні брами: Героїчний епос про битву під Термопілами

By Стівен Прессфілд

Дружина з трьохсот спартанців на чолі з царем Леонідом та декілька військових союзників вирушили до Термопільського проходу, щоб бодай на якийсь час зупинити мільйонне військо перського царя. Усі вони знали, що йдуть на неминучу смерть. Битва під Термопілами – один із найвідоміших прикладів хоробрості, а «Вогняні брами» – один із найкращих мілітарних романів не лише про цей історичний епізод, але й про війну загалом. Про війну як вона є. Криваву, брутальну, нещадну і брудну війну, в якому дивом залишається місце для людськості, а те, що ми бачимо як героїзм, перефразовуючи слова одного з персонажів роману, – лише робота, яку треба зробити добре.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 11, 2024
• ISBN: 9786178120016

Book preview

gates-of-fire-1000.png

Дякуємо, що купуєте електронний контент! Віримо, що Ви не надсилатимете його іншим. Адже кожна гривня — це оплата праці не тільки автора чи перекладача, а й цілої команди людей, які працювали над цим виданням!

Якщо ж ви отримали цю книжку безкоштовно, знайте, що за Кримінальним кодексом України стали співучасником злочину, адже свідомо користуєтеся краденим! І це ваш особистий внесок у беззаконня!

Ніколи не пізно виправити цю прикрість і придбати книжку:

«Вогняні брами»

«Наш Формат» — це будувати цивілізовану Україну, де поважають закон.

Стівен Прессфілд

ВОГНЯНІ БРАМИ

Героїчний епос

про битву під Термопілами

Переклала з англійської

Олена Замойська

«Наш Формат» · Київ · 2023

АНОТАЦІЯ

Битва під Термопілами — один із найвідоміших прикладів хоробрості, який пам’ятає людство, а «Вогняні брами» — один із найкращих романів про війну. Криваву й нещадну, де хтось ігнорує всі правила й говорить тільки мовою кількості. І водночас війну, де є хоробрість і жертовність, адже знаєш, за що стоїш.

Ця книжка — розгорнута відповідь на питання, яке автор вкладає в уста перського царя Ксеркса: «Що за люди були ті спартанці, які за три дні перебили не менш ніж двадцять тисяч найдобірніших царських воїнів?». Як вони гартували відважність? Кого любили, над чим сміялись? Одразу й не скажеш, що цій історії 25 століть. Надто резонує із сучасною війною в Україні.

ISBN 978-617-8120-01-6 (електронне видання)

Перекладено за виданням: Steven Pressfield. Gate of Fire: An Epic Novel of the Battle of Thermopylae (New York, Bantam Books, 1998, ISBN 978-0-553-38368-3).

All rights reserved including the right of reproduction in whole or in part in any form. This edition published by arrangement with Doubleday, an imprint of The Knopf Doubleday Group, a division of Penguin Random House LLC.

Усі права застережено. All rights reserved

© 1998 by Steven Pressfield

© Maps copyright, 1998 by David Cain

© Замойська О., пер. з англ., 2023

© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

Присвячую матері й батькові

Звитяжними в битві були всі лакедемонці й теспійці. Та найвідважнішим оголосили спартанця Дієнека, який перед початком бою з мідійцями почув від якогось трахінця, мовляв, перських лучників так багато, що коли вони стріляють, маса стріл затуляє сонце. Дієнек зо­всім не збентежився через таку перспективу, а сміючись відповів: «Добре. Тоді ми битимемося в тіні».

Геродот, «Історія»

Лисиця знає багато трюків,

їжак — один, але хороший.

Архілох

ПЕРЕДМОВА

ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ

Історія людства позначена незліченними збройними конфліктами. Війни, на жаль, часто ставали способом розв’язання, здавалося б, цілком банальних питань. Причин розпочинати їх було доволі. Люди вбивали одне одного за ресурси, території, політичні інтереси, особисту гідність, за минуле і майбутнє. Одначе війна — це не лише коли йдеться про смерть. Там, на згарищах і руїнах, у координатах екстремального для психіки стресу, знову і знову впродовж віків народжувався особливий тип людини — воїн.

Книжка Стівена Прессфілда «Вогняні брами» переносить читача на одне з найвідоміших у світовій історії полів бою — під Термопіли. Кілька тисяч греків із ядром у 300 спартанців протистояло значно численнішому війську персів — одній із найбільших армій тогочасного світу, що загрожувала Елладі та її народам. У нерівній боротьбі й кривавих боях мужні воїни Спарти до останнього боронили вузький прохід між скелею та морем, щоб не пропустити ворога. Вони свідомо обрали стоя­ти на смерть, бо вірили в перемогу, яку згодом таки здобудуть їхні нащадки і яка була б неможливою без подвигу батьків!

Поля запеклих боїв поростали травою, біль утрати губився у швидкоплинній мінливості людського буття, пам’ять стиралася серед здогадів про історичні факти, які поступалися місцем переказам, переспівам, епічним міфам — оповідям. Поміж цих літературних жанрів і нині можна натрапити на якусь глибоку й чисту істину про справді людське. Там особиста честь має значення. Там відвага здатна бачити попри морок страхів. Там братерство — єдиний спосіб вижити. Там ведуть особистим прикладом і здобутим авторитетом, а не химерними обіцянками.

Команда Української академії лідерства переконана: щоб вести за собою, слід навчитися здобувати. Віримо, що наше життя в наших руках, наша країна — теж. Тому не втомлюємося плекати в серцях студентів дух воїна, особи, яка віддана перемозі — над собою, над життєвими викликами, над супротивником будь-якого масштабу й калібру. Формування молодого покоління українців на цінностях воїнської звитяги й мужності залишається одним зі стратегічних пріоритетів для нашого майбутнього у вільній, квітучій і безпечній країні.

Книжку «Вогняні брами. Героїчний епос про битву під Термопілами» нині вивчають у військових вишах США, проте вона буде корисною не лише для військовиків, адже в ній розкрито тему ціннісного лідерства, подано алгоритм формування людини-­воїна, запропоновано механізми досягнення бажаних цілей, вказано шлях до перемоги.

На прикладі лідерства розпочався український переклад книжки, коли студенти Академії загорілися ідеєю створити його для своїх наступників — і зробили це за кілька тижнів. Згодом молоді вдалося зацікавити українським перекладом і самого Стівена Прессфілда. Тепер перед вами уже фаховий переклад від «Нашого Формату».

Пропонуємо вам, як і нашим студентам під час прочитання цієї книжки, відповісти на запропоновані запитання і відшукати справжнього воїна в лабіринтах власного серця.

• Які ваші найбільші страхи? Що вам допомагає їх долати?

• У чому для вас проявляється мужність у характері людини?

• Де ваша «ахіллесова п’ята»? Як ви долаєте власні слабкості?

• Що допомагає вам стійко триматися в сучасних реаліях?

• Що змушує рухатися далі в моменти психічного виснаження?

• Про що вам говорить фраза «виконувати звичні речі за надзвичайних обставин»?

• Чи здатні ви приймати допомогу? Що дається вам легше: приймати допомогу чи надавати її? Чому?

• Якою має бути команда вашої мрії? Якою командою має бути українське суспільство, щоб подолати теперішні та прийдешні випробування?

Віримо, що цей твір зміцнить вас і надихне й надалі боротися за нашу перемогу. Бо ж перемог не дарують, їх здобувають!

Команда Української

академії лідерства,

червень 2023 року

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Року 480 до н. е. перське військо під проводом царя Ксеркса, що налічувало два мільйони бійців, як стверджував Геродот, спорудило мости над Геллеспонтом¹. І ця сила-силенна воїнів вирушила маршем підкорювати й поневолювати Грецію.

Відчайдушно намагаючись затримати ворога, дружина з трьохсот добірних спартанців вирушила до Термопільського проходу, де відстань між горами й морем така вузька, що численну піхоту і кавалерію персів можна було бодай почас­ти нейтралізувати. Ця елітна дружина готова була покласти життя, сподіваючись бодай на кілька днів стримати нашестя мільйонів.

Триста спартанців та їхні союзники упродовж тижня опиралися нападникам, а коли їхня зброя затупилася й потрощилася в боях, боролися «голими руками та зубами» (як писав Геродот), аж їх нарешті поконали.

Спартанці та їхні союзники-­теспійці полягли всі до одного, втім, приклад їхньої героїчної самопожертви надихнув греків, які згуртувалися й восени і навесні вщент розбили персів при Саламіні та Платеях, не давши загинути ще в зародку початкам західної демократії і свобод.

У Термопілах є два монументи. Біля підніжжя сучасного пам’ятника Леоніду — спартанському царю, який поліг у битві, — викарбувана його відповідь Ксерксові, який зажадав від спартанців скласти зброю. Леонід відповів: «Molon Labe» («Прийшов, то візьми»).

Другий монумент, стародавній, — це необтесаний камінь із вирізьбленими на ньому словами поета Сімоніда. Мабуть, це найвідоміша у світі епітафія воїнам:

Подорожній, скажи спартанцям,

що тут ми всі полягли,

бо так звелів нам закон.

Книга перша

КСЕРКС

ЗА НАКАЗОМ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ Ксеркса, сина Дарія, Великого Царя Персії та Мідії, Царя над Царями, Царя земель, володаря Лівії, Єгипту, Аравії, Ефіопії, Вавилонії, Халдеї, Фінікії, Еламу, Сирії, Ассирії й народів Палестини; правителя Іонії, Фрігії, Вірменії, Кілікії, Каппадокії, Тракії, Македонії та Закавказзя, Кіпру, Родосу, Самосу, Хіосу, Лесбосу та Егейських островів; державця Партії, Бактрії, Каспії, Сузіани, Пафлагонії та Індії²; повелителя всіх людей від сходу та заходу сонця, Найсвятійшого, Найпреподобнішого та Найвисокопоставленішого, Непереможного, Непідкупного, Благославенного Богом Агурою Маздою³ і Всемогутнього серед смертних. Так зволила Його Величність, і так записав Ґобарт, син Артабаза, його літописець:

«Отже, після славетної перемоги війська Його Величності над вишикуваними підрозділами противника на підступах до Пелопоннесу, над спартанцями та їхніми союзниками на переході до Термопіл, винищивши ворога до останньої людини і звівши трофей на честь цієї переможної битви, Його Величність у Богом дарованій мудрості зажадав поглибити знання про деякі піхотні тактики ворога, до певної міри успішно застосовані супроти військ Його Величності, і дізнатися, ким були ті воїни, які, хоч і не зв’язані васальним чи підневільним обов’язком, зіткнувшись із нездоланними перешкодами та перед лицем неминучої смерті, з власної волі залишилися на позиціях і полягли всі до останнього.

Висловлений Його Величністю жаль із приводу втрачених знань і відповідей на питання дійшов до захисника Його Величності, бога Агури Мазди. Під колесами бойової колісниці, серед численних трупів людей, коней і в’ючних тварин, що громадилися на місці битви, відшукали вцілілого елліна (як називають себе греки), важко пораненого і ледь притомного. Його Величність наказав цілителям під страхом смертної кари вдатися до будь-яких засобів, щоб порятувати життя полоненого, і Бог уволив бажання Його Величності. Грек пережив ніч і наступний ранок. Завдяки дбайливій опіці царського цілителя за десять днів у полоненого відновилися мова і свідомість; він, хоч і прикутий до ліжка, не лише зміг говорити, а й висловив палке бажання так учинити.

Старшини, що взяли полоненого, зауважили в його зброї й одязі кілька незвичних деталей. Під бойовим шоломом вони виявили не традиційний повстяний підшоломник спартанського гопліта⁴, а шапку із собачої шкури, що її носять ілоти⁵ — лакедемонські⁶ невільники, кріпаки-­землероби. Натомість — і це незбагненно для воїнів Його Величності — щит і зброя полоненого були виготовлені з найкращої бронзи й інкрустовані рідкісним гібернійським⁷ кобальтом, а на шоломі був поперечний гребінь повноправного спартіата⁸, старшини.

Під час попередніх допитів виявилося, що манера розмови полоненого є сумішшю найшляхетнішої філософської й літературної мови, що свідчило про глибоку обізнаність з епічними творами еллінів, та найгрубішого, простацького жаргону, більшість якого не до снаги витлумачити навіть найкращим перекладачам Його Величності. Утім, грек зголосився перекласти ці вирази самостійно, й так і вчинив, удаючись до окре­мих фраз примітивною арамейською та перською мовами, які, за його словами, опанував під час морських подорожей за межі Еллади. Я, літописець Його Величності, прагнучи вберегти вуха Його Величності від непристойностей і подекуди огидних висловів, що їх уживав полонений, намагався пропус­кати образливі слова, щоб Його Величності не доводилося їх вислуховувати. Одначе Його Величність у Богом дарованій мудрості наказав своєму слузі тлумачити дослівно, добираючи слова і звороти, що докладно відповідають грецьким. Так я й намагався вчинити. Молюся богам, щоб Його Величність не забув про власний наказ і не винуватив свого слугу за деякі вислови поданого далі перекладу, які можуть образити (і, напевно, образять) будь-якого культурного слухача.

Записано й подано шістнадцятого дня місяця улулу⁹ п’ятого року після сходження на трон Його Величності».

1

ТРЕТЬОГО ДНЯ ТАШРІТУ п’ятого року царювання Їхньої Величності військо імператора перейшло південний локридський кордон¹⁰, продовжуючи нестримний марш углиб центральної Греції, й отаборилося навпроти східного схилу гори Парнас, де, як і під час багатьох інших маршів із Азії, люди і коні випили до останньої краплини всю воду з місцевих водойм.

Наведений нижче перший допит відбувся в похідному наметі Його Величності через три години після заходу сонця, по завершенні вечері й усіх двірських справ. У присутності воєначальників, радників, вартових, магів і секретарів цар наказав привести грека. Полоненого принесли в паланкіні; очі йому зав’язали, щоб не смів споглядати без дозволу Його Величність. Перед тим, як дозволити чоловікові говорити в присутності Його Величності, маг промовив закляття і здійснив ритуал очищення. Полоненого напутили звертатися не безпосередньо до Його Королівської Милості, а до старших вартових — Безсмертних¹¹, що стоять від царя ліворуч.

Старшина Безсмертних Оронт наказав грекові назватися. І той відповів, що звати його Ксеон, син Скамандріда з Астака — міста в Акарнанії. Той чоловік Ксеон зазначив, що насамперед хоче подякувати Його Величності за збережене життя, а також висловити вдячність царським цілителям і захват їхньою вправністю. Не підводячись із паланкіна і задихаючись через численні ще незагоєні рани легень та грудної клітини, він попередив Його Величність, що не знайомий із перським стилем бесіди і, на нещастя, обділений хистом поета й оповідача. Сказав, що історія, яку він розповість, не про полководців чи царів, бо був він не в тому становищі, щоб спостерігати за політичними інтригами великих. Він може лишень оповіс­ти про те, як жив сам і що бачив як зброєносець у підрозділі важкоозброєної піхоти, обозний служка. Можливо, мовив полонений, Його Величність почує мало цікавого в цій оповіді пересічного бійця, «людини рядової», як висловився грек.

Відповідаючи через Оронта, старшину Безсмертних, Його Величність запевнив, що саме таку історію він прагне почути найдужче. Його Величність сказав, що вже вдосталь наслухався про інтриги великих від розвідки, а тому жадає почути «історію піхотинця».

Що за люди були ті спартанці, які на очах Його Величності за три дні перебили не менш ніж двадцять тисяч найдобірніших царських воїнів? Ким були ті солдати, кожен із яких поліг, забираючи із собою в царство мертвих по десять або, за деякими донесеннями, навіть по двадцять воїнів? Якими вони були? Кого любили? Над чим сміялися? Його Величність розумів, що вони, як і всі люди, боялися смерті. Тож яка філософія спонукала їх погодитися на неї? А найдужче, мовив Його Величність, він хотів би дізнатися про почуття цих людей, чоловіків із крові та плоті, побачених ним на полі битви, але туманно, здаля — нерозрізнені озброєні постаті, всуціль перемащені кров’ю, сховані під обладунками та шоломами.

Схиливши голову з пов’язкою на очах, полонений проказав подячну молитву якомусь зі своїх богів. Він ствердив, що розповідь, яку жадав почути Його Величність, була саме тією історією, яку він міг розповісти правдиво, і саме тією історією, яку прагнув розповісти.

Безперечно, це його власна історія — і так само історія воїнів, яких він знав особисто. Та чи вистачить терпцю Його Величності? Бо історія ця не може звестися лишень до битви, а мусить початися з подій, що їй передували, бо тільки в їхньому світлі та з їхньої перспективи можна збагнути справжнє значення й сенс життя і вчинків воїнів, яких Його Величність побачив на підступах до Термопіл.

А що це було до вподоби Його Величності, полководцям, воє­начальникам і радникам, то греку подали келих вина з медом, щоб він утамував спрагу, і звеліли розпочинати звідти, звідки забажає, й розповідати так, як вважає доречним. Той чоловік, Ксеон, знову схилив голову і розпочав:

* * *

МЕНЕ ЗАВЖДИ ЦІКАВИЛО: що почуваєш, умираючи?

У бойовому обозі була вправа, під час якої нас використовували замість мішків до биття для спартанських важкоозброєних піхотинців. Називалася вона «Дуб», тому що нас ставили вздовж ряду дубів край Отонської долини, на якій спартіати і шляхетні воїни вправлялися у військовій майстерності восени й узимку. Ми вишиковувалися в десять шеренг, опираючись на землю сплетеними з лози щитами заввишки з людський зріст, а воїни нас тіснили, наступаючи по вісім шеренг водночас спочатку повільною, потім швидкою ходою, відтак підтюпцем і, зрештою, чвалом. Від почергових ударів їхніх щитів нам мало перехопити дух — так воно і ставалося. Це нагадувало зіткнення з горою. Коліна, хоч би як їх напружував, підгиналися, мов стеблини під зсувом землі, а за якусь мить мужність покидала наші серця; нас скошувало, мов висохлі стебла лемешем рала.

Ось що почуваєш, умираючи. Під час битви за Термопіли єгипетський гопліт проштрикнув мене списом трохи нижче сонячного сплетіння. Але я відчув не те, на що можна було сподіватися: здавалося, мене не проткнули, а довбонули навідліг, як у тих боях під дубами.

Я гадав, що мерці віддаляються, споглядаючи життя безпристрасними й мудрими очима. Але досвід показав інше. На мене нахлинули почуття. Здавалося, не залишилося нічого, крім почуттів. Моє серце щеміло й розбивалося на друзки, як ніколи досі. Почуття втрати завдавало мені пронизливого, всеохопного болю. Я побачив дружину й дітей, мою милу кузину Діомаху, яку так палко люблю. Побачив Скамандріда, мого батька, й Евніку, мою матір, а ще Бруксія, Дектона та Самогубця — ці імена нічого не скажуть Його Величності, але для мене ці люди дорожчі за життя й перед лицем смерті залишалися найдорожчими.

Вони відлетіли геть. І я відлетів геть від них.

Я згадав братів по зброї, що полягли зі мною. Відчув із ними зв’язок, стократ дужчий за будь-який інший, що я зазнав за життя. І сповнився невимовного полегшення, збагнувши, що розлуки з ними я боявся більше за смерть. Я відмовився від нестерпних мук уцілілого в битві, від почуття самотності й зради, що їх зазнають ті, хто з власної волі чіпляється за останній подих, коли їхні товариші вже віддали душу богам.

Стан, який ми називаємо життям, завершився.

Я помер.

Та, попри почуття неймовірної втрати, існувало гостріше почуття, що його, як я тепер знаю, дізнали й мої товариші по зброї. Це жаль.

Про те, що наша історія загине з нами.

Про те, що ніхто й ніколи її не дізнається.

Я дбав не про себе, не про власне себелюбство чи марно­славство, а про них: Леоніда, Александра та Полініка, Арету, яка залишилася без домашнього вогнища, і, насамперед, про Дієнека. Те, що його хоробрість, розум, потаємні думки, якими він поділився зі мною, те, чого він із товаришами досягнув, і те, за що страждав, просто щезне, відлетить геть, наче дим лісової пожежі, — ось що було нестерпно.

Ми дійшли до ріки¹². Почули вухами, які більше не були вухами, і побачили очима, які більше не були очима, потік Лети і багатостраждальних померлих, чий тривалий термін під землею добігав кінця. Вони поверталися до життя, випивши води¹³, яка вщент стирає пам’ять про існування в царстві тіней.

Але нам, загиблим поблизу Термопіл, доведеться чекати ще довгі віки, щоб випити води з Лети. Ми ще пам’ятали.

Плач, що був не плачем, а помноженим болем сердець вої­нів, які поділяли мої почуття, надавав цій тужливій картині невимовного пафосу.

Потому, позаду мене, якщо в тому світі, де всі напрямки зводяться до єдиного, існує поняття «позаду», з’явилося таке величне сяйво, що я та й усі ми відразу збагнули, що випромінювати його може лише бог.

Далековлучний Феб, сам Аполлон у бойових обладунках, ішов посеред спартіатів і теспійців. Не пролунало жодного слова — у словах не було потреби. Божественний Лучник уміє відчувати людські страждання, тож померлі зрозуміли без слів, що він, воїн і цілитель, явився, щоб підтримати їх. І так зненацька, що я не встиг навіть здивуватися, бог подивився на мене, найнікчемнішого й найостаннішого, хто міг би на це сподіватися, хоча йшов я пліч-о-пліч із Дієнеком, моїм господарем за життя.

Я мав стати обраним. Тим, хто повернеться й розповість. І враз мене охопив біль, дужчий за всі, що я доти відчував. Навіть вабливість життя, навіть розпачливо шуканий шанс розповісти нашу історію видавалися нестерпними, як порівняти з болем від того, що доводиться покинути тих, кого я так полюбив.

Але перед божою величчю благання були неможливі.

Я побачив інше світло — тьмяніше й різке — і зрозумів, що це сонце. Я стрімко летів назад. У моїх тілесних вухах лунали голоси. Жовніри перемовлялися єгипетською й перською мовами, а їхні руки у шкіряних рукавицях витягали мене з-під купи мерців.

Єгипетські піхотинці згодом розповіли, що я зронив слово «локас», яке їхньою мовою означає «прутень», і вони реготали, витягуючи моє понівечене тіло на світло дня.

Вони помилялися. Це слово було «Локсіас»¹⁴ — шаноблива грецька назва Аполлона Хитромудрого, або ж Аполлона Уникливого, що його оракули¹⁵ завжди пророчать туманно й ухильно, — і я чи то кричав на нього, чи то лаяв за жахливу відповідальність, покладену на мене, хоч я не мав до цього жодного хисту.

Так само як поети кличуть Музу, щоб віднайти свій голос, я хрипко бурмотів заклик до Далековлучного.

І якщо ти, Божественний Лучнику, справді обрав мене, дозволь своїм зграбним пірчастим стрілам вистрілити з мого лука. Позич мені свій голос, Далековлучний! Допоможи мені розповісти історію.

2

ТЕРМОПІЛИ — ЦЕ ТЕРМАЛЬНІ джерела. У перекладі з грецької ця назва означає «гарячі брами» — бо до джерел, як відомо Його Величності, ведуть лише два вузькі проходи (грецькою pylae або pylai), утворені прямовисними схилами, — Східна і Західна брами.

Фокійський мур, під яким точилося стільки запеклих боїв, вибудували не спартанці й не їхні союзники. Він існував задовго до битви: мешканці Фокіди й Локриди звели його в давнину для захисту від північних сусідів — тессалійців і македонців. Коли спартанці прийшли, щоб узяти прохід під контроль, мур уже був зруйнований. Вони відбудували його.

Елліни вважають, що джерела і прохід належать не лише місцевому люду, але й усім грекам. Відомо, що тамтешні води мають цілющі властивості, тому влітку там юрми купальників. Імовірно, Його Величність завважив чарівливість тінистих гаїв і купалень, а також священних дібров Амфіктіона¹⁶ й ту чудову звивисту стежку, що простягається вздовж Левової стіни, яку, подейкують, звів із каменю сам Геракл. За мирної пори біля цієї стіни зазвичай ставлять барвисті шатра торговці з Трахіна, Антели й Альпен, щоб обслуговувати відчайдушних прочан, які завітали на води.

Біля підніжжя кручі, обіч Середньої брами, б’є присвячене Персефоні подвійне джерело, яке називають Скіллійським. Саме на цьому місці, поміж Фокійським муром і пагорбом, де згодом відбулася остання смертельна битва, спартанці поставили табір. Його Величність знає, що в навколишніх горах обмаль джерел питної води. Земля між брамами зазвичай така суха і вкрита курявою, що купальні наймають служників, які задля зручності купальників зволожують стежки. Сама ж земля тверда, наче камінь.

Його Величність бачив, як швидко маси протиборців розмісили на твань оту тверду, немов мармур, глину. Я зроду не бачив такої глибокої багнюки, ще й утвореної з крові та сечі нажаханих людей, які там билися.

Коли передові загони спартанців перед борнею прибули до Термопіл, за кілька годин до основного корпусу, що рухався пришвидшеним маршем, вони з подивом виявили дві групи купальників — одну з Тиринфа, а іншу з Халкеона, загалом тридцятьох чоловіків і жінок різного рівня оголеності, які розбрелися довкола. Що й казати, тих людей неабияк здивувала раптова поява скіритів¹⁷ у червоних обладунках — добірних воїнів віком до тридцяти років, відомих прудкістю ніг і вмінням битися в горах. Скірити розігнали купальників, продавців пахощів, масажистів, торговців фіговими тістечками і хлібом, дівчат, що намилювали тіла і втирали у шкіру олійки, хлопчиків, які розтирали тіла, і решту (всі вони добре знали про перський наступ, але сподівалися, що недавній буревій у долині унеможливив наступ із півночі). Воїни конфіскували всю їжу, мило, білизну й ліки, а головне — купальні намети, які згодом, святково здіймаючись над різаниною, видавалися надто недоречними. Скірити поставили ці намети в тилу, у спартанському таборі біля Середніх воріт, призначивши їх для царя Леоніда та його вартових.

Проте цар Спарти відмовився від запропонованого прихис­т­ку, бо вирішив, що це неподобство. Важка піхота спартіатів теж відмовилася від такої придоби. За іронією, такою звичною для людей, які знайомі з війною, наметами скористалися спартанські ілоти, теспійці, фокійці, раби з Опунтської Локриди та інші обозні прислужники, що дістали поранення стрілами і дротиками. Та після другого дня битви ці люди теж відмовилися від укриття. Ошмаття святкових барвистих наметів із єгипетського льону, як бачив Його Величність, придалося лише для захисту в’ючних тварин, мулів і віслюків, таких наляканих видовищем і запахом битви, аж погоничі не могли їх стримувати. Зрештою, шатра порвали на шмати, якими перев’язували рани спартіатів і їхніх союзників.

Коли я кажу «спартіати», мені йдеться про офіційний грецький термін, яким називали лакедемонців шляхетного стану, повноправних спартанців — гомеїв¹⁸, тобто «рівних». Жоден вільний спартанець зі стану періеків, другосортних спартанців, не цілковито повноправних громадян, і жоден чоловік із навколишніх лакедемонських міст не боровся біля Гарячих Брам, проте наприкінці битви, коли спартіатів залишилося аж так мало, що вже не було кому вишикуватися у фалангу, деяким «елементам закваски», як висловився Дієнек, а саме визволеним рабам, джурам і бойовим зброєносцям дозволили встати на вільні місця.

Його Величність може пишатися тим, що його військо розгромило цвіт Еллади, вершки її найдобірніших, найзвитяжніших воїнів.

Щоб пояснити моє становище в обозі, мушу відхилитися від теми, але сподіваюсь на те, що Його Величність буде терплячим.

Мене взяли в полон, а точніше, здався я сам — дванадцятирічний геліокекавменос. Цим насмішкуватим прізвиськом, що дослівно означає «обпечений сонцем», називають підлітків-­дикунів, засмаглих до чорноти, мов ефіопи. Таких хлопців і нині повно в горах, було їх чимало й до першої Перської війни. Спершу мене віддали до спартанських ілотів, стану рабів, який лакедемонці створили з мешканців Мессенії й Гелосу, підкорених і поневолених багато літ тому. Але ті землероби відмовилися від мене через певні фізичні вади, які зробили мене непридатним до їхньої праці. До того ж ілоти ненавиділи чужинців і не довіряли їм, побоюючись навушників. Майже рік мав я собаче життя, аж поки доля, удача і боже провидіння привели мене на службу до Александра, спартанського юнака і вихованця Дієнека. Це врятувало мені життя. Мене визнали, хоч і не без іронії, вільнонародженим, а оскільки я виявляв певні риси хижака, якими захоплювалися лакедемонці, мене підвищили до статусу парастатес пайс — щось на штиб тренувального напарника для юнаків, зарахованих на аґоґе — безжальний тринадцятирічний курс військового виховання, що перетворює хлопчаків на спартанських воїнів.

Кожного важкоозброєного піхотинця зі стану спартіатів на війну супроводжує хоча б один ілот. Еномотархи¹⁹, командувачі підрозділів, беруть двох. Таким був і Дієнек. Старшини його рангу нерідко обирають за ­зброєносця вільнонародженого чужинця чи навіть молодого мотакса — неповноправного хлопця або ж байстрюка, якому, одначе, дозволили навчатися в аґоґе. На жаль чи на щастя, мій господар обрав на цю роль мене. У поході я ніс його обладунки і дбав про них, стежив за вмістом його торби, готував їжу й постіль, перев’язував рани, себто робив усе необхідне, щоб не відволікати його від військових навчань і битв.

У дитинстві, до того як доля спрямувала мене на шлях, який завершився біля Гарячих Брам, я мешкав у місті Астак в Акарнанії, на півночі від Пелопоннесу, там, де над морем із заходу здіймаються гори, з яких відкривається вигляд на Кефалонію, а за горизонтом розташовані Сікелія²⁰ й Італія.

За затокою можна розгледіти острів Ітаку, домівку хитромуд­рого Одіссея, хоч сам я ані малим хлопцем, ані згодом ніколи не мав честі ступити ногою на священну землю героя. Мої тітка й дядько обіцяли відвезти мене туди на десяті уродини. Але наше місто впало: всіх чоловіків мого роду перерізали, жінок продали в рабство, землю наших предків захопили, і я став вигнанцем без домівки та рідних, якщо не враховувати двою­рідної сестри Діомахи, за якихось три дні до початку мого десятого року під небесами, як сказав би поет.

3

КОЛИ Я БУВ МАЛИЙ, на батьковому хуторі працював раб на ім’я Бруксій, хоча я вагаюся, чи доречно називати його рабом, адже Бруксій мав більшу владу над батьком, ніж той над ним. Та й над нами усіма, особливо над матір’ю. Як господиня дому вона відмовлялася залагоджувати найнезначніші хатні справи (а що вже казати про важливі!), не порадившись спочатку з Бруксієм і не отримавши його схвалення. Мій батько звертався до нього з будь-яких питань, окрім міської політики. Та й сам я цілковито перебував під його впливом.

Бруксій був елієць²¹. У дев’ятнадцять років його полонили аргійці²². Вони осліпили юнака киплячою смолою, та завдяки знанням про цілющі зілля згодом він почасти відновив зір. Але рабське тавро аргійців — бичачий ріг — залишилося на Бруксієвому чолі. Батькові він дістався сорокарічним, як компенсація за затонулий у морі вантаж гіацинтової олії.

Як на мене, Бруксій умів геть усе. Він міг вирвати хворий зуб без гвоздики чи олеандра. Міг переносити полум’я голіруч. І, що було найважливішим із мого дитячого погляду, знав усі заклинання й чари, що відвертали безталання і вроки.

Як я вже казав, єдиним слабким місцем Бруксія був його зір. На відстані десяти кроків від себе він сліпав, наче кріт. І це було джерелом мого таємного, ба навіть гріховного задоволення, адже він повсякчас потребував хлопчика, який дивився б замість нього. Я по кілька тижнів не віддалявся від Бруксія, навіть під час сну, бо він наполіг, що наглядатиме за мною, тому завжди спав на овечій шкурі біля мого маленького ліжка.

У ті дні видавалося, наче війни спалахували щоліта. Пригадую постійні військові навчання навесні після посівної. Бруксій знімав батькові обладунки, що зазвичай висіли над вогнищем, змащував кожне кільце та клепку, вирівнював вістря й направляв ратища, як сам він казав, «двох основних і двох запасних» списів, замінював мотузяні та шкіряні ремінці на гоплоні — круглому дерев’яному щиті з бронзовою облямівкою. Навчання відбувалися на розлогій рівнині на заході від кварталу гончарів, просто під міськими мурами. Ми, малі хлопці й дівчата, брали із собою парасолі від сонця й палянички з інжиру, якнайвище видряпувалися на мур, щоб краще бачити, і спостерігали, як наші батьки тренуються під сигнали сурмача і бій бойового барабана.

Того року, про який я оповідаю, спалахнула гучна суперечка щодо пропозиції пританіарха — очільника ради міста, земле­власника Онаксімандра. Він наполягав, щоб усі чоловіки стерли зі щитів особисті чи родові емблеми і замінили їх на однакові «альфи» на честь нашого міста Астака. Він нагадав, що на всіх спартанських щитах вирізьблена гордовита «лямбда» на честь їхньої країни, Лакедемону. «Прекрасно, — насмішкувато відповів хтось, — але ж ми не лакедемонці». Хтось пригадав історію про спартатіата, на щиті якого був зображений не символ, а звичайнісінька муха завбільшки зі справжню. Коли інші бійці насміхалися через це, спартанець відповідав, що в бою він так наближається до ворога, що муха видається тому величезною, наче слон.

Щорічні військові навчання відбувалися за однаковим сценарієм. Перші два дні царював запал. Чоловіки так тішилися звільненню від землеробства чи ремісництва і так раділи возз’єднанню з товаришами (а також утечі від дітей і жінок), що навчання набувало присмаку свята. Зранку і ввечері складали ритуальні пожертви. Скрізь розливався насичений аромат м’яса, пшеничних булочок, медових солодощів, свіжих інжирних паляниць, рису та ячменю, обсмажених у щойно витиснутій кунжутній олії.

На третій день у бійців з’являлися пухирі. Важезні щити-гоплони до крові натирали передпліччя та плечі. І хоч вояки переважно були землеробами, загартованими важкою працею, та насправді більшу частину робочого дня вони переводили в прохолодних приміщеннях за підрахунками, а не за плугом. Під час тренувань вони втомлювалися й пітніли. У шоломах було гаряче. На четвертий день бадьорі вояки починали вдаватися до правдоподібних відмовок, мовляв, щось потрібно зробити по господарству, щось у майстерні, і невільники безсоромно їх обкрадають, і підсобники гризуться через дурниці. «Погляньте лишень на цю рівну шеренгу на полі навчань, — гиготів Бруксій, примружено поглядаючи на мене і на інших хлопчаків. — Коли з неба посиплються стріли й метальні списи, вони вже не виступатимуть так злагоджено. Кожен із них тіснитиметься праворуч, ховаючись у тіні товариша (він мав на увазі щит бійця, який стоїть поруч). А коли зітнуться із шеренгою ворогів, праве крило висунеться вперед на пів стадія²³, і кінноті доведеться заганяти їх назад на позиції!»

А втім, військо наших містян (у разі загальної мобілізації ми могли виставити до бою чотириста важкоозброєних гоплітів), попри здорові черева і тремкі коліна, вважало себе більш ніж гідним шани, принаймні за моєї пам’яті. Той самий пританіарх Онаксімандр мав дві пари захоплених у керіонійців волів, землю яких наше військо разом із союзними військами аргійців й елевтерійців безжально плюндрувало впродовж трьох років, спаливши сотні господарств і вбивши понад сімдесят осіб. Мій дядечко Тенаґр у ті часи запопав собі міцного мула і повні обладунки. Майже кожен із наших чоловіків щось там загарбав.

Та повернімося до навчань наших вояків. На п’ятий день чоловіки міста почувалися вкрай виснаженими і починали нудьгувати на остогидлих маневрах. Вони подвоювали пожертви богам, сподіваючись, що безсмертні змилуються над ними і компенсують будь-який брак полеміке техне (мистецтва війни) або ж емпейрії (досвіду) в нашому війську. В їхніх лавах виникали величезні прогалини, і ми, хлопчаки, спускалися зі своїх місць із іграшковими списами та щитами і ставали на спорожнілі позиції. І це вказувало на те, що пора завершувати. Попри невдоволене буркотіння вболівальників і на безмежну втіху вояків лунав сигнал фінального шикування. Представників союзників, які того року гостювали в місті (Аргос прислав свого стратега автократора, тобто головнокомандувача цього великого міста), відпроваджували на глядацькі місця, і наші знову збадьорілі вояки-­містяни, знаючи, що навчання добігло кінця, хапали геть усю свою зброю й гордовито марширували перед глядачами.

Ця остання подія сповнювала всіх неабияким захватом і супроводжувалася музикою й найвишуканішим частуванням, а що вже казати про терпкі вина, і завершувалася нічним від’їздом селянських возів, кожен з яких тягнув додому три­дцять кілограмів бронзових обладунків і вісімдесятикілограмового вояка, який голосно хропів.

Того ранку, що визначив мою долю, все пішло шкереберть через яйця куріпок.

Серед багатьох талантів Бруксія найпершим був хист полювати на птахів. Він був майстром пасток і ставив сильця саме на ті гілки, на які сідала майбутня здобич. Клацаючи так тихо, що годі було почути, хитромудре сильце замикалося, делікатно ув’язнюючи полонянку в «черевичку», як називав його Бруксій.

Якось увечері старий невільник крадькома виманив мене за птахівню. З награною урочистістю він підняв свого плаща, демонструючи останню здобич — запального й вой­овниче настовбурченого самця дикої куріпки. Я аж нетямився від захвату. У нашому курнику вже було шість приручених самичок. Самець означав одне: яйця! Яйця були вишуканими ласощами, і я, малий хлопець, міг заробити за них на ринку ціле багатство.

Отож за якийсь тиждень наш маленький бешкетник уже походжав у курнику, мов пихатий владар, а незабаром я вже обережно тримав повні пригоршні дорогоцінних яєць.

Ми йдемо до міста! На ринок. Я так хотів потрапити до нашої ятки і виставити на продаж яйця, аж розбудив кузину Діо­маху ще вдосвіта. На ринку продавався діавлос — сопілка з двома тростинами, яку я мріяв купити, а Бруксій обіцяв навчити мене заманювати її звуками лисок