Цифрові кочівники. Тея

By Svitlana Suvorova

Тея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.

• Language: Українська мова
• Publisher: Svitlana Suvorova
• Release date: Jul 17, 2023
• ISBN: 9798215484067

Svitlana Suvorova

Доброго часу доби, я — українська інді-письменниця, працюю в жанрах фантастики та гумору. Маю публікації оповідань у збірці “Різдвяний шепіт” спільно з іншими авторами.Під час творчого процесу на одну сторінку написаного тексту припадає дві сторінки видаленого. У вільний час малюю комікси про письменників “Пригоди Крапочки” та опікуюсь літературною спільнотою “Book Майстерня”.В душі “ботанік, що ще не вмер”, а також дуже люблю пташок, тому всі поїздки кудись супроводжуються “он, диви що полетіло/росте”.Улюблені автори: Бредбері, Дяченки, Булгаков, Мирний.

Book preview

Світлана Суворова

Цифрові кочівники: Тея

Цифрові кочівники: Тея

© 2023 Світлана Суворова. Усі права захищені.

Жодна частина цього твору не може бути відтворена в будь-якому вигляді без письмового дозволу автора.

Арт обкладинки згенеровано Midjourney.

Тея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю не помри, вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.

Зміст

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Про автора та серію

Дізнатись більше

Розділ 1

Похорони в підземці завжди короткі. Кілька друзів, металеві ноші з тілом і важкі покриті кіптявою двері крематорію. Скількох я вже так провела? Не дарма кажуть, що лутери довго не живуть.

І сьогодні я ховаю подругу. Зою. Її вивозять із сусідніх дверей. Коліщата розпачливо шкребуть зелену плитку на підлозі. Вони не хочуть їхати туди, а я не хочу бачити цього, проте мушу. Мушу хоча б заради пам’яті про неї.

Зоя незвично бліда і більше нічого не видає, що вона мертва. Здається, що Зоя просто спить і не чує ляскання дверей, з-за яких не вертаються. Працівник крематорію знімає з її ноги бирку і недбало засовує собі до кишені. Проходячи повз, він пришпилює мене до стіни важким осуджуючим поглядом. Він знає. Нічого не скаже, але знає хто ми, бо я стою тут одна. Більше ніхто не прийшов.

І коли Зоя зникає за чугунними дверима, я розвертаюсь і йду геть. Все. У рюкзаку, здається, каменюкою хитається на моїй спині її коротке життя – речі, які згодився віддати мені працівник крематорію. Я вже заглядала всередину і знаю, що мене обікрали, проте мовчу. Бракує спорядження для вилазок, а головне підвіски, підвіски-зірки, яку носила Зоя. Її я хотіла лишити собі, а тепер не можу, і це завдає більшого болю, ніж голод. Останнього разу я їла два дні тому.

Позаду себе чую голоси. Надто голосні для цього провулку, тому ховаюсь в темряву подалі від проблем. До Дюка мені ще чотири повороти. І зараз я хочу лише одного, щоб про моє існування ніхто не довідався. Непомітна, тому жива.

Четверо чоловіків вивалюються у хирляве світло тунельного ліхтаря.

– Та що ти взагалі знаєш? – перші слова від них, які я встигаю розібрати.

Штовханина – і один так недоречно зачіпає мене у темряві за ящиками.

– Сюди йди. Сюди! – кричить один з них, тягнучи мене за капюшон до світла.

Я зустрічаюсь з ним поглядом і розумію, що до нього починає доходити, кого він вполював. Відстібаю капюшон і тікаю. Не хочу бути сьогодні ще й побитою. За моєю спиною гримлять об бетон ящики.

– Лутерша? Лузерша!

Ці слова, кинуті в спину, не зачіпають мене. Я вже давно збайдужіла до слів, бо байдужа в підземці означає жива.

До контори Дюка я добігла швидко. Під дверима крім охоронця як завжди тупцяє ще двоє-троє лутерів. Але головоріз біля входу пропустить мене перед них. Всередині горить червоне світло, і жінки, що сидять попід стіни, схожі на звалище понівечених трупів. І це не далеко від правди – кожна з них у свій час стала річчю. А бути річчю в підземці навіть гірше ніж лутером.

Дюк сидить у кріслі із заплющеними очима. Його масне волосся зібрано у тугий хвіст на потилиці. Для збувача він надто худий, але це не моя справа. Поруч бильця, зігнувшись, принишкла дівчина. Нова. Я раніше її тут не бачила.

– Що принесла, мала? – замість вітання питає Дюк.

Його слова звучать чітко і наказово. Здається, такий голос не може належати такому вшивому виродку, і Дюк його в когось налутив.

– Сьогодні небагато, – відповідаю йому.

Ставлю пакунок на стіл. Жовтий папір відхиляється і пришвидшує момент моєї ганьби, але Дюк робить вигляд, що нічого не бачив. Тому дівчина, що до цього скніла біля бильця, встає. Її пальці із чорним лаком на нігтях акуратно розгортають папір. Вона виставляє у ряд білі з дрібними рожевими квітками чашки і блюдця – весь мій лут за останню вилазку. На її ногах я бачу синці, які не ховають короткі шорти, і розбиту губу, але це теж не моя справа.

– За це багато не дам, – каже Дюк, а я намагаюсь вгадати на скільки це може бути мало і чи вистачить на їжу.

Дівчина дістає з шухляди коробку і тримає перед ним. У коробці гроші. Стільки, скільки мені ніколи не заробити. Він спиняється на одній дрібній монеті. Я беру. Я не можу не взяти.

– Чув про Зою. Тіло вже спалили? – питає Дюк.

– Так, сьогодні, – відповідаю йому.

– Шкода, доведеться передати маршрут іншому.

– Не треба. Я візьму.

Мені хочеться вибігти з цієї затхлої кімнати, але я не можу – Дюк ще не закінчив.

– Не треба, мала. Є варіанти простіші та безпечніші.

Його рука гладить бильце крісла. Він знає, що я маю погодитись сама. У підземці небагато законів, але ті, що є, не пустий звук.

– Я піду на маршрут, – повторюю знову.

Нарешті ловлю від Дюка жест, що можу звідси вимітатися, і йду. Я здогадуюсь, що те саме він пропонував і Зої. Молодій і гарній Зої, що тепер мертва.

У тунелях о цій порі неспокійно, людно. Ті, хто працюють в теплицях, вертаються додому. Я впізнаю їх по загрубілим рукам та одягу зі слідами землі. Бути одним із них престижно, але я не вони. Тепличники ростять для нас у надрах підземки їжу. Жоден з них не був ззовні, не бачив неба. А я його бачила. Воно зле.

Один з них несе ящик з картоплею. Тієї монети, що дав мені Дюк, не вистачить навіть на одну. Ящик минає мене і зникає за натрудженими спинами інших тепличників. Я могла вкрасти – і ніхто б навіть не помітив, але не буду. Зоя б мені цього не пробачила. Якщо і падати на саме дно, то хоч не в день її похорон.

Двері свого житла я бачу здалеку – на них білою фарбою вкотре написано непристойне. Мітка. Хтось знає, що я ходила на маршрут і щось принесла. Якби вони знали що, то не марнували фарби. Двері не зачиняю – якщо будуть ламати, то грошей на нові у мене нема. Сама лізу до сховку. Светр Зої в кутку нагадує, що раніше я ховалася не одна. Тепер мені тут забагато місця.

Я чекаю на гостей довго, так довго, що встигаю заснути, проте ніхто так і не прийшов. Певно, їх спіткало лихо побільше. Моє ж лихо висіло у чотирьох стінах безмовною тишею. Я знаю, чому Зоя пішла на той маршрут. Знаю, тому і корю себе.

Багатоповерхівки, що були над підземкою, вже давно обібрали. Там більше нічого не знайти, але решта міста, та частина, до якої треба спуститись, пройти давно опустілою вулицею… шляхом, який вбиває.

Я замикаю нарешті двері. З верхньої полиці дістаю жовту чашку із червоним написом, затертим настільки, що й не прочитати. У ній засохлим гербарієм тулиться до стінок чайний пакетик, бозна-скільки вже заварений. Інакше воду, що тухла в бутлях, пити неможливо. Чайник відразливо загарчав, зовсім не соромлячись тиші довкола. Я прикипіла поглядом до його червоної лампочки, що нагадувала запалене око якогось давно забутого монстра.

У підземці у надлишку були лише дві речі: крематорії та електроенергія. Якщо й існувало пекло, то воно було тут. Зоє, сподіваюся ти тепер у кращому світі. Скоро я до тебе приєднаюся. Скоро.

Рукавиця захисного костюму тихо рипить, коли я відстібаю карабін. Беззвучною і непомітною бути в костюмі складно. Він обліплює всю мене, лишаючи лише невеликий скляний просвіт для очей, у правому куті якого тріщина.

Пам’ятаю, що я довго не хотіла вдягати костюм, До того, як він потрапив мені в руки, хтось у ньому помер. Це я знала напевне. Інакше спорядження лутера не дістати. І скільки я його не чистила, вимити запах когось чужого, кого я не знала, але стопами якого йду, так і не змогла.

Під ногами шарудить сміття. Я чую це все, бо навушники викручені на максимум. Вчасно почую – лишусь жива. Я знаю як звучать істоти, як звучить смерть. У підземці таких як я часто порівнюють зі щурами, щурами, що розносять заразу, проте не хвороби вбивають лутерів. Коли Зоя востаннє повернулась з поверхні, на її щиколотці ледь помітною відмітиною червонів укус. Я бачила як вона вмирала. Ми, можливо, і непотріб, прокажені, яких стороняться, щоб не підхопити заразу, але і ми не заслуговуємо на таке. А ще Зоя майже нічого не розказувала про ту вилазку, лише те, що втекла, а Зоя не з тих, що втікає.

Зазвичай по шахті ліфту я підіймаюсь аж на дах багатоповерхівки. Із підземки веде багато таких ходів. Але сьогодні я відстібнулась на другому поверсі і тепер стою і дивлюсь на сходи, дивлюсь вниз, туди, куди лутер не має йти, якщо хоче вижити. Бо висота не така небезпечна як істоти.

Біля важких металевих дверей під’їзду завмираю, вслухаюсь, якщо не почую зараз, то потім буде пізно, але в навушниках лише хрипка тиша.

Двері не піддаються. Я натискаю на них усім тілом, худим скелетом, обвішаним спорядженням, усім, чим маю, – і нарешті випадаю назовні. Тут яскраво, надто яскраво, особливо після підземки. Мій костюм з дешевих і на його склі немає затемнення. Але повільні лутери живуть ще менше звичайних, тому це неважливо. Бігти треба вже.

У навушниках починає тріскотіти. Я нарешті бачу перед собою фонтан – облущене вітрило, по якому колись струменіла вода. За площею, де він, межа, куди нормальні лутери не ходять. Проте я вже давно не нормальна. Я у відчаї.

У інші часи я б пошукала безпечніший шлях, довший, проте безпечніший. А так біжу площею. Мене видно. І шум у навушниках тому підтвердження.

З розбитої вітрини магазину, що праворуч, з’являється перша істота – чорна обвуглена тінь. У підземці вірять, що істоти колись були людьми. Мені на це байдуже. Я вірю лише у власні ноги і знаю, що близький контакт з істотою несе смерть.

З-за рогу виринає ще одна – і я ледь не налітаю на ядучі обійми попелу й мороку. Коли їх більше однієї, то довіряти тріскоту в навушниках вже безглуздо. Утікаю іншою вулицею, залишаючи позаду і площу, і фонтан, і, здається, ще й можливість повернутись.

З тіні зруйнованої стіни виповзають ще дві, але завмирають, стоять. Сьогодні істоти неприродньо спокійні, але в мене немає часу думати чому. Я пірнаю у темряву дверей і зачиняю їх за собою. Якщо тут буде істота, то все, якщо ні, то ще трохи поживу. Лутери постійно грають в цю лотерею, а я, куди не дівайся, лутер.

Темрява шипить у навушниках. Там за стінами на мене полюють, а тут я поки жива. Контакт втрачено, тому скоро істоти від мене відчепляться, мають відчепитися. З полегшенням видихаю наскільки дозволяє респіратор і йду до сходів, бо чим вище-нижче, тим безпечніше.

Коридор другого поверху зустрічає чотирма однаковими металевими дверима. Всі вони замкнені, але хіба це колись було проблемою. Підсідаю до однієї з відмичкою – і через пару хвилин можу заходити. Але зустрічають мене голі бетонні стіни. Житло пусте, без жодного натяку на лут. По черзі відчиняю й інші двері – там те ж саме. Підіймаюсь на поверх вище, за шість годин обходжу всі двадцять з гаком, дійшовши аж до даху, але не знаходжу нічого. Взагалі. Ні деталей, ні хоча б сраних чашок – жодного натяку, що тут колись жили люди.

Подумки кляну Дюка, але той ящір в підземці, в безпеці. Що йому станеться з моїх прокльонів? Треба нарешті визнати, що мої справи як ніколи кепські. Якщо я повернусь ні з чим, то в мене буде два варіанти: подохнути з голоду або стати річчю. Обидва варіанти не вселяють особливого оптимізму. Треба йти далі. Якщо підіймусь на дах, то, можливо, зможу прокласти мотузку ще кудись.

На горищі темно і порожньо. Моя хода звучить тут луною. Я сторожко дрейфую цим пустим простором. Я знаю, що лутери ще не зустрічали істот вище четвертого поверху. Знаю, але ж все буває вперше.

Ліва рука вибухає болем. Я оглядаюсь, але довкола нікого. Біль повзе по долоні вище до плеча і розтікається жаром по тілу.

Смак металу, – казала Зоя в останні свої години. І я зараз відчуваю те саме.

Ще два спалахи болю в спину та ногу виводять мене з оціпеніння. Я біжу до ходу на дах. Мій невидимий ворог так і побажав лишитися невидимим.

Двері піддаються напрочуд легко – і над моєю головою вже небо. Я ледве переставляю ноги. Болить просто нестерпно. Зоя згасала два дні, а в мене, певно, не буде стільки часу. Знімаю рукавицю, щоб глянути на руку. Укусу майже не видно, він згубився поміж набряклої шкіри і мережива потрісканих капілярів. Але я знаю, що він був. Все з чогось починається. Навіть безславна кончина.

Волочу своє тіло ще пару кроків – і мої ноги остаточно здаються. Гірко усвідомлюю, що навіть врятувати себе від агонії я більше не здатна, – до краю даху задалеко, а біль надто сильний. Він дозволяє лише дивитись. На колінах.

Проте я ще ніколи не була так високо. Дев’ятиповерхівки, п’яти, шести здаються звідси іграшковими на дні великої коробки із ряду будинків-велетів.

Я стягую з голови шолом. Яка вже мені різниця? Дихати без нього набагато легше. Живі лутери так не роблять, поверхня вбиває, але я вже майже не живий лутер. Хтось із подібних мені колись знайде тут моє тіло, забере костюм, щоб в ньому вмирали нові й нові відчайдухи. Мене ніхто не згадає. Для них я безіменна. Лише для Зої у мене було ім’я.

Світ довкола починає змазуватися в одну безпросвітну пляму. З носа капає. Я підставляю долоню і ледь розрізняю, що то кров. Майже все.

Я вглядаюсь в мазки кольорів довкола, хочу наостанок хоч щось впізнати, але не можу. А потім бачу руки. Чітко. Я знаю їх. Підіймаю погляд – Зоя, але очі в неї сірі, чужі. Такі очі не можуть бути людськими. Але подруга посміхається до мене – і помирати стає вже не так страшно. Я стаю тим, чим до мене стала вона, – спогадом.

– Сектор тридцять три. Там, на даху. Бачиш? – протарабанила жінка, повертаючи штурвал.

– Бачу, спускай мене.

Марк намагався не зустрічатися поглядом з Дарою, готував дронів. Її голос після вчорашньої розмови звучав чужо. Вона все вирішила без нього, сказала лише тоді, коли вони вже відлітали з Марсу.

Довкола чоловіка зароїлися з десяток чорних куль із золотим сяючим оком посередині кожної. Вони чекали наказу. Його наказу, а Марк споглядав крісло пілота, в якому так впевнено сиділа Дара. Вона може не пережити імплантації іскри, а він точно не переживе її смерті. Менше двох відсотків виживає.

– Виходжу, – Марк зробив ще кілька кроків до відкритого люку.

Внизу відживало свій вік місто-в’язниця, місто-фортеця. З часом воно поховає в собі всіх, кого прийняло. Місто-труна, звідки не вертаються. Якщо за деякі вчинки є смертна кара, то тут вона доповнювалася передсмертною агонією.

І сьогодні вони підлетіли надто близько до міста. Зазвичай на ловців так не полюють. Міста – то табу, там блукають найсильніші почвари, які належать Імперії. Марк давно знав, що ловців вабить присутність людей. І зараз, пірнаючи в сірі сутінки хворобливого земного неба, це знання пробіглося неприємним холодом по шкірі. Він – людина. Він тут. Він мисливець і приманка водночас.

Марк тихо приземлився на сусідньому даху. Кулі не відлітали далеко, малювали в повітрі упорядковану сітку. Їхня мовчазна присутність замість того, щоб дарувати спокій, дратувала. Вони – нагадування про те, що він має зробити, що прийняти.

– Що там? Датчики здохли. В місті глушилки стоять чи ти забув? – прозвучало в передавачі.

– Бачу двох ловців. Прийняли людську подобу, значить відчули мене, – відповів він.

На це йому б хотілося почути щось на кшталт будь обережний, але Дара мовчала. Марк глянув на кулю, що повисла у нього над плечем. Заряду має вистачити на обох ловців. Марк наостанок глянув угору, де чорною мухою усівся на брудне небо їхній зореліт. Ні, Дара не передумає. Марно чекати.

Кулі нарешті полетіли вперед, оточили, засліпили довколишнє жовтим синтетичним полум’ям. Вони знали свою справу. Найбільша з них ковтнула яскраву білу точку, що засяяла після спалаху. Якби була ніч, то її можна було б сплутати із зорею, зіркою, що якимось дивом впала з небес. Але Марк ніколи не був поетом чи хоча б романтиком.

Чоловік прикріпив кулю зі здобиччю до пояса, а потім зачепився поглядом за тіло, що залишилося лежати там, де раніше стояли ловці. Місцева. Тож ловець був один і він змарнував заряд. Почвара полювала на неї, не на нього. Через людську подобу істот і мертві датчики складно одразу розібрати. Вона щось шепотіла, щось нерозбірливе, ледь перебираючи губами слова. Навряд чи до нього.

Смерть – наймилосердніше, що могло статися з цією дівчиною. У міста на Землі відправляють за особливі провини, відправляють помирати, але дівча на подив Марка вперто вирікало нерозбірливі слова. Їй лишилось небагато. Ловець не вбив, доб’є отрута аконітів. Почорнілі судини були явною ознакою, що вона вжалена.

Проте Марк досі стояв і дивився на неї, ледь торкаючись кулі зі впійманою іскрою. Чоловік робив вибір, хоча те, що він не пішов одразу, говорило, що вибір вже зроблено. Все погане, чим була невідома дівчина, здавалося дріб’язком поруч зі смертю Дари, смертю, яка ще не сталася і якій він не дозволить статися.

Марк зняв кулю з поясу. Вона дивилася на нього єдиним золотавим оком і тихо дзижчала. Дара ніколи його не пробачить, але з часом має зрозуміти.

Куля ковзнула з його руки, вистягла довге конусоподібне жало і зробила те, для чого призначена. Губи дівчини нарешті спинились.

– Що там? – почувся в передавачі голос Дари.

– Підіймаюсь, – відповів Марк.

Він глянув у сизе небо чужої йому планети – і вперше за останні роки відчув, що вчинив правильно.

Дара не говорила з ним вже два дні. Лише інколи заходила подивитися на його знайду. Незнайомка після імплантації ще не прокидалася, але й не помирала. Проте що б не сталось далі, Марк був спокійний, на Землю вони прилетіли востаннє. Більше такої можливості не буде. Дара житиме. Але разом з тим чоловік розумів, що те, що він зробив, тягне за собою неприємності.

Тихо гула зелена діаграма, кидаючи свою присутність на найближчу стіну біля ліжка. Марк потер перенісся, намагаючись прогнати втому. Все ж він сподівався, що дівчина скоро помре. Це б остаточно закрило проблему. Чим довше вони сиділи на реабілітаційній станції, тим більше він сподівався.

– Принц поцілував принцесу. Вона прокинулася від зачарованого сну. І з того дня вони жили довго та щасливо! – проскандувала Дара. – Здається, я знайшла інструкцію як розбудити оце.

Дара тримала в руках книжку, паперову. На станції було повно антикварного обладнання, що покинуте позирало на непроханих гостей із запилюжених полиць. Звісно, серед цього мотлоху були і книжки.

– На її