Я — жінка! Реверанси долі

By Марія Маринченко

Що таке доля? Збіг випадковостей? Чи, можливо, прояв закономірностей?

В дану поетичну збірку я включила вірші про власний життєвий шлях, свої прагнення та сподівання.

• Language: Українська мова
• Publisher: Марія Маринченко (“Марічка Ясен”)
• Release date: Jun 26, 2020
• ISBN: 9781393883708

Book preview

Дорогий читач!

Мене звати Марія (Марічка Ясен). Я — поетеса за покликом душі.

Ще з юних літ пишу я вірші, і от, нарешті, час прийшов ділитися своєю творчістю зі світом. В поезії своїй шукаю зміст, не форму і, мов художник, я змальовую життя поміж рядків.

Які вони, жіночі мрії? У чому сутність життя? Про що думає жінка?

У даній автобіографічній збірці ви знайдете 100 віршів про складні життєві перехрестя, визначені пріоритети, прийняті рішення, бажання взаємності та непохитну віру в себе.

Тож, я запрошую у світ своєї поезії.

––––––––

Зустрінемось на сторінка́х...

Марія Маринченко

Я – жінка!

Я – сонечко...

Можу теплим проміннячком зігріти

Славетну Україну, народ, родину та рідні діти.

Я – місяць...

Вмію у темряві доріженьку освітити,

Допомогти, підказати, і, дійсно, добро робити.

Я – зірочка...

Можу виглядати близькою і яскравою,

Або заховатися за хмари одинокою й недосяжною.

Я – дерево...

Вмію зростити дітей, мов, листочки;

Виховати так, щоб прикрашали мене, як квіточки.

Я – ріка...

Можу вмитись слізьми, ніби, водою:

Щасливими від радості, або ж гіркими від болю.

Я – трава...

Вмію встелитися рясно й низенько.

Коли притопчуть, то відновлююсь дуже швиденько.

Я – вітер...

Можу знести перешкоду, якщо треба.

Довго слухаю та мовчу. Дам здачу, як є потреба.

Я – гора...

Вмію захистити тих, хто є зі мною;

Щоб вони жили спокійно, мов, за кам'яною стіною.

Я – донька...

Шаную, люблю батьків. Жаль, їх не стало.

Здатна ще більше любити, сумувати. Дорослою стала.

Я – мама...

Вмію віддано й безкорисливо дітей любити,

Щоб їх своєю материнською любов'ю сповна зігріти.

Я – сестра...

Можу, щоб і коли зі мною не траплялось;

Жити одним життям зі сестрою, братами. Родичалось.

Я – кохана...

Змогла б для когось великою любов'ю стати

Та сімейне життя кольоровими фарбами намалювати.

Я – калина...

Можу бути тією, що символом України зветься.

Щастя та біль рідного народу у моїм серці озветься.

Я – жінка...

Ви скажіть: "Ким тільки на цьому світі я не можу бути;

Щоб до миру, любові, щастя, добра стежину не забути?"

Тому, хто мене не знає, здається, що я – тиха, маленька.

Насправді, я – сильна... Змістовною є вся моя доленька.

Жіноча доля...

Жіноча доля... Та хто ж її знає?!

Вона то у радості під хмари несе,

То серденько жіноче до болю крає.

Своїми заплутаними стежками веде.

Весело райдугою майне на обличчі.

Розвеселить, підніме аж до небес.

Знов звивисто проведе по узбіччі.

Ніби, у жінці має власний інтерес.

Може радувати дитинством, юністю,

Зрілістю й розумінням суті життя,

Наділити коханням чи закоханістю,

Щастям у сім'ї, а чи розлученням.

Відігріє серце поцілунком дитячим -

Продовженням жінки на отчій землі

І забезпечить гарт віком дорослим.

Навчить дякувати батькам та рідні.

Обдасть холодним та буйним вітром.

Гуркотом грому, блискавиці донесе. 

Ніжно осяє жінку-берегиню світлом. 

Зігріє сонцем й омиє рясним дощем.

Озветься почуттями ранньою весною.

Навчить її любити, вірити, мріяти.

Замилує літечком, квітами й росою.

Доведе, що потрібно серйозно жити.

Жінка - донька, сестра та дружина.

Вона є вогником та берегинею дому.

Щаслива - у любові до дочки, сина.

Випромінює добро й приховує втому.

Чудово, коли вона проживає у парі.

Є щастя, розуміння, надійне плече.

Тоді у небі пропливають ясні зорі

Та ніхто її добрих крил не обпече.

Доля заманить жінку в осінь пізню.

Спочине... Полічить жіночі літа...

Зимою місячне коло заспіває пісню. 

Нічка у думках перейде у вдосвіта.

Жіноча доля... Та хто ж її знає?!

То горнеться, то сердиться на нас. 

Вітер доленосні сторінки гортає...

Може ще не один раз здивувати вас.

Я була нескорена

Життя мене навчало,

Жорстоко вниз кидало

Та потім підіймало

І знов вперед вело.

Здається, я втрачала

У людей надію й віру.

На собі визначала 

Терплячості я міру.

Терпіла та чекала.

Боролась і мовчала

Та знов в думках літала

До світлої мети.

Я була нескорена;

Тверда, немов, граніт

Та завжди була певна:

Не скорюся повік.

Не можна вік терпіти 

Приниження та глум.

Не буду більш тужити.

Позбавлюсь тяжких дум.

Я розірву всі свої пута 

Та викину їх геть.

Хай краще буде скрута,

Аніж такий кінець.

Моя воля – найсвятіше,

Що дав мені мій Бог.

Судилось самій жити,

Якщо не вийшло вдвох.

... І я не помилилась...

Он – сонце у вікні.

Я впевнена, всміхалось

Воно таки мені.

Всміхнулось, приголубило

Та освітило шлях.

Я так його чекала.

До нього я ішла...

Вклоняюсь нескореним

Та гордим у житті.

Ні! – думам нескінченним 

І Ні! – скажу журбі!

Йшла по стерні я

Йшла по стерні я, по орному полю

Своїми босими ногами...

Не поверталась та рвалась на волю.

Тримала небо