Українська постпсихологічна Автодидактика

By Валерій Курінський

Пропонована книжка знайомить із унікальною та всесвітньо відомою методикою самонавчання, яку застосовують сьогодні люди різноманітних професій та покликань у безлічі галузей. Серед сфер її активного використання — лінгвістика, філософія, точні науки, спорт, оздоровлення, художня та літературна творчість, танець, живопис, спів, музика та інші мистецтва.
Систему під назвою ПостПсихологічна Автодидактика понад 20 років тому розробив Валерій Курінський — український філософ, академік, педагог-просвітитель, композитор і виконавець музичних творів, художник і письменник, учений, який використовує в роботі більш ніж 100 іноземних мов. Запропонована ним нова, сперта на модерний науковий ґрунт філософія руху та навичкового розвитку дозволила тисячам людей вільно читати в оригіналі шедеври світової літератури та говорити без акценту багатьма іноземними мовами, почуватися належними сучасній глобальній культурі та знайти своє унікальне призначення, відкрити багаті можливості власної «біології» та духовності.
Видання упорядковане на основі лекцій, які В. О. Курінський прочитав 1991 року у Львові, і становить першу з двох частин курсу постпсихологічної автодидактики. Тут містяться також сучасні (2004 — 2005 років) авторські репліки, уривки з інтерв’ю, автобіографічні вставки, що доповнюють і поглиблюють основний текст книжки.

• Language: Українська мова
• Publisher: Andrew Afonin
• Release date: Aug 9, 2017
• ISBN: 9781386386070

Book preview

Українська

постпсихологічна

Автодидактика

Валерій Курінський

Пропонована книжка знайомить із унікальною та всесвітньо відомою методикою самонавчання, яку застосовують сьогодні люди різноманітних професій та покликань у безлічі галузей. Серед сфер її активного використання — лінгвістика, філософія, точні науки, спорт, оздоровлення, художня та літературна творчість, танець, живопис, спів, музика та інші мистецтва.

Систему під назвою ПостПсихологічна Автодидактика понад 20 років тому розробив Валерій Курінський — український філософ, академік, педагог-просвітитель, композитор і виконавець музичних творів, художник і письменник, учений, який використовує в роботі більш ніж 100 іноземних мов. Запропонована ним нова, сперта на модерний науковий ґрунт філософія руху та навичкового розвитку дозволила тисячам людей вільно читати в оригіналі шедеври світової літератури та говорити без акценту багатьма іноземними мовами, почуватися належними сучасній глобальній культурі та знайти своє унікальне призначення, відкрити багаті можливості власної «біології» та духовності.

Видання упорядковане на основі лекцій, які В. О. Курінський прочитав 1991 року у Львові, і становить першу з двох частин курсу постпсихологічної автодидактики. Тут містяться також сучасні (2004 — 2005 років) авторські репліки, уривки з інтерв’ю, автобіографічні вставки, що доповнюють і поглиблюють основний текст книжки.

Редактор Наталя Іванова

Semper tiro!

(Завжди новобранець!) -

Давньоримський вислів, який полюбляв Іван Франко.

ЗМІСТ

Invitation: Вітаємо у залі постпсихології

До читача: найпершого і найліпшого

 (Передмова від редактора)

В. Курінський: Переднє слово

Лекція 1. Правила автодидактики

у якій відбувається перше знайомство з «мовною фізкультурою» і з’ясовується, чому природі вигідно давати нам інструменти для швидкого й безболісного навчання «іноземщини»

Лекція 2. Самоаналіз автодидакта

де час перетворюється на «фізичну величину», яка може змінювати свої параметри, наприклад, розширюватися від нагрівання високими і високотемпературними станами переживання прекрасного

Лекція 3. Асоціативність

де з ’ясовується, що людина може керувати підсвідомими процесами, вивільняючи свою «домашню геніальність» і здобуваючи в самій собі одного з найліпших «культурних менеджерів»

Лекція 4. Алгоритм початкового періоду

яка пропонує ключі, щоби прочинити двері до гуманітарної майстерні автодидакта, і хоча вона й міститься «всередині нас», доступ туди й облаштування стає по-справжньому легким і радісним, коли отримуємо сертифіковані природою технологічні знаряддя

Лекція 5. Що таке мова

яка створює сприятливий клімат для появи Дилетантів у лінгвістиці, оскільки мов і знаків довкола та всередині нас більшає і це «змушує» змінювати власні уявлення про мову, а комусь — уперше ці уявлення формулювати

Лекція 6. Повтор і повторність

у якій наша внутрішня Поетичність шукає різних шляхів виконання того самого вірша, тієї самої особистості чи думки, стаючи нашою внутрішньою Творчістю

Лекція 7. Складення плану самостійних занять

і тут наш навчальний кабінет наповнюється багатьма «великими дрібницями» і стає лабораторією поліглота, дослідника і «мандрівного філософа», який уміє подорожувати, не полишаючи домівки

Лекція 8. Розподіл роботи на стадії

в якій тільки п ’ять сходинок відділяють нас від торкання нескінченності навчального процесу, і це в одних викликає замріяність, в інших — подив, у третіх — велике полегшення та виверження енергії

Post Scriptum: Запитання

В. Курінський: Післяслово

Покажчик імен і творів

Список праць В.О. Курінського

INVITATION… 

Вітаємо у залі постпсихології

Автор постпсихологічної методики самонавчання, всесвітньо відомий учений Валерій Олександрович Курінський — це людина, яка читає й перекладає з більш ніж 80 мов, влаштовує лекції, проводить навчальні семінари та вистави «театру думки» (винайдений автором жанр) в Україні, Росії, Болгарії, Чехії, Австрії та інших країнах світу. Він — педагог і вчений, прозаїк і поет, художник, автор сотень симфоній та авангардних музичних мініатюр. В. Курінський виступає зі скрипковими та фортепіанними імпровізаціями та концертами, проводить майстер-класи з літературної творчості, опанування іноземних мов та ін.

Постпсихологічна автодидактика — це навчальна парадигма, принципи якої широко застосовані в багатьох галузях людської діяльності. Вона забезпечує сучасну людину ефективними інструментами повноцінного існування в культурі. Зокрема, йдеться про:

— опанування іноземних мов — як шлях до іншомовних текстів; щоб читати, спілкуватися, дізнаватися нове й бути в контексті та в ритмі світової культури;

— володіння творчими навичками, збільшення креативності — гра на музичних інструментах, заняття мистецтвами, наукою, філософією, літературою тощо;

— найширший доступ до інформації — уміння знайти й обробити її, максимально скориставшись можливостями, які пропонує «ера електронної інформації»; не обмежувати своїх інтересів;

— фізичне здоров’я та грамотне «використання» власного тіла — для занять спортом, танцем, музикою та співом тощо, для всебічної активності й енергійності; цьому слугує найсучасніша філософія руху, розроблена у постпсихології;

— управління психічними процесами — для ефективної роботи мислення, пам’яті, відчуттів, для концентрації уваги та творчого імпровізування.

Ми продовжуємо справу, започатковану й пронесену багатьма поколіннями української інтелігенції — дбати про чистоту, якість і технологічність знань, умінь, духовного досвіду, якого набуває людина.

Будучи, з одного боку, сукупністю прийомів навчання, постпсихологічна автодидактика є практичним інструментом. Так, принцип одночасного вивчення кількох іноземних мов, що його колись запропонував та обґрунтував засновник і нинішній керівник постпсихологічних рухів Валерій Олександрович Курінський, призвів до реальної революції в педагогіці, зокрема — у лінгвістичних студіях. Нині тріумвірат англійської, німецької та французької мов у програмах гімназій або вищих навчальних закладів України та світу не є «дивиною», радше нормою. Але цьому передувало тривале ламання стереотипів, яке почалося з реального «гуманітарного винаходу» В. О. Курдського. За його методиками учні:

— самостійно і швидко оволодівають китайською чи японською ієрогліфікою;

— вчаться літературної творчості;

— розмовляють іноземною мовою без найменшого акценту…

З другого боку, постпсихологічна автодидактика є в питомому сенсі слова філософією та наукою, яка мотивує появу й використання окремих освітніх технологій. Це система поглядів на:

— людину, особистість, її «біологію» та духовність;

— мислення й інтелект, пам’ять, сприйняття, емоції;

— працю, навичку, рух;

— соціум та його опорні цінності;

— стосунки людини з культурою;

— зв’язок еволюції людства (у тому числі й як біологічного виду) з культурою;

— філософію та науку — в якості .метафілософії і метанауки.

Постпсихологічна автодидактика дозволила сотням науковців різного фаху, як із точних та природничих, так і з гуманітарних царин, консолідуватися довкола «вічних» проблем духовності, відчувши під ними твердий та об’єктивний ґрунт, сенс, по який волає людська природа. Постпсихологія єднає в логічний вузол освіту, культуру та еволюцію людини як біологічної, соціальної та духовної істоти.

Постпсихологічні ідеї, що виникли на ґрунті актуального знання про людину, поширюються не тільки в педагогіці та психології, але й у математиці, фізиці, лінгвістиці, соціології, естетиці, мистецтві, спорті¹.

З Валерієм Курінським співпрацювали — Сєрґєй Курдюмов (директор Інституту прикладної математики, Росія), Владімір Буданов (фізик, Інститут філософії, Росія), Владімір Партушев (соціолог, Росія), Джеймс Роуз (математик, США), Дерм Барет (професор Гарвардського університету, вивчає явище діалектики; США), Сет Рассел (математик, фізик, працює над проблемами AI — «штучного інтелекту»; Велика Британія), Роберт Крафт (лінгвіст, Австралія) та інші вчені; а також наукові й освітні інституції різних країн, педагоги, молоді науковці, учні. Віталій Сундаков, президент російської Академії виживання, відомий мандрівник, чиї праці сьогодні набувають особливого розголосу, визнає «Автодидактику» Валерія Курінського «найкращою в світі книжкою з виживання; книжкою, яку я мріяв написати сам».

Тисячам людей Автодидактика допомагає розкрити й реалізувати свої природні здібності. Це означає не тільки ефективно навчатися свого фаху або конкретних навичок, але й завдяки грамотно влаштованому процесові освіти входити в систему світової культури та людської еволюції, яка на культурі зростає.

До читача: найпершого і найліпшого…

(Передмова редактора)

Велика удача і чималий труд — стати гарним читачем. Але це може розпочатися в одну мить, після раптової зустрічі, яка привабить правдивістю. Правда ця, наче інший бік чуда, інший його вияв, дарує світогляду й добутим знанням нове життя.

Її не можна розпізнати, якщо, за звичкою, бачити довкола себе тільки «знайомі» явища. Вона — «додатковий» простір дійсності, раніше не знаний так глибоко і правдиво, як тепер. Поки людина існує на майданчику, де, здавалося б, усе давно пізнане й «інвентаризоване», справжній світ не існує для неї. Він вимагає делікатного уміння: бачити, думати, відчувати, і чим сильніші ці відчуття, тим більше вкорінені в невідомому та в передчутті справжнього… Тоді дійсність припиняє бути комфортним придатком до твого побуту, а починає існувати як велика і нескінченна подія, в якій знаходиш себе самостійним, зацікавленим, активним діячем. Вона виявляється дивиною, подарунком, «буденним чудом», що розквітло поряд із нами і робить нас особистостями. Вигук: «Еврика!» — і ми по-новому відкриваємо не тільки світ, але й самих себе, свої стосунки зі світом та власними уміннями.

Це рівнозначно новому народженню. Замість вузенького кабінету з одним віконцем — океан можливостей. А головне, мабуть, — те, що кожна хвиля цього безмежжя, наче повів свіжості, відновлює в тобі душу, передає їй схвильованість, від якої розкриваються нові обшири мислення. Чарівність цього процесу — у правдивому, загостреному відчутті того, що тільки це хвилювання, свіжий, осяйний погляд, безпосередній контакт зі справжньою, наповненою дійсністю має сенс; лише з ним ти приходиш до джерел свого існування… Життя більше не вкладається у звичні мірки «режиму» — хоч і схваленого суспільством, та, з точки зору твоїх власних відчуттів, прагнень і думок, не завжди осмисленого й раціонального. Зате світ невідомого поводиться з нами набагато відвертіше, чесніше. Він рахується з людиною, з геніальністю її природи. І вже в цьому світі ми почуваємося сподіваними, вільними, зацікавленими в тому, що робимо.

«Постпсихологічна Автодидактика» Валерія Курінського має саме такого читача, народжує його, цінує та підтримує, забезпечуючи всім «приладдям» для ефективної праці. Тому вона є рівною мірою феномен культури, мистецтва, філософії та соціального буття. Одна з форм її існування — «квант» людської свідомості та самоусвідомлення. Або нова якість думки, що може докорінно поміняти (наче пункт в алгоритмі комп’ютерної програми) систему мислення. Або — книжка, яку ви тримаєте у руках. Або ж авторський виступ, з якого ця книжка постала і в який буде розгортатися, у міру читання, зваблюючи до діалогу та участі.

«Автодидактика» створює середовище спілкування — і, чи не вперше для багатьох людей, можливість поспілкуватися з тим загальнолюдським генієм, який живить культуру і частинка якого існує в кожному з нас. Це середовище достатньо широке, щоб задовольнити найбільші сподівання: з Постпсихологією працюють сьогодні в усьому світі. Але й не тільки в тому справа. Навіть маленьке, локальне середовище, яке може створити кожна людина на рівні власних потреб і можливостей, не поступається цьому всесвітньому масштабові — за повнотою, інтенсивністю чудових подій та знайомств. У родинному колі, серед друзів, однодумців і навіть на самоті (хоча ця «самота» й умовна) ви стаєте учасником великої «антропологічної експедиції», шукаючи незнаних «істот» у самих собі, а також істотності, з якої починається життя.

Чимало читачів цієї книжки не є унікальні й нічим, окрім своєї правдивості та природних талантів (!), не прикметні. Це будь-хто з сучасного світу, але вони справді, не на словах, хочуть бути сучасними. Через те їхні інтереси завжди ширші за звички, а знання — повсякчас оновлюються. Освіті тут ніколи не кладеться край, як і самому мисленню… Це люди, яких свого часу притягла думка про культивування особистості. Дехто з них, розгорнувши «Постпсихологічну Автодидактику», імовірно, з подивом побачить, що для цієї справи існують спеціальні «садівничі» правила.

Постпсихологія повелася з багатьма гуманітарними та філософськими питаннями дуже гостро, майже шокуючи тих, хто звик до їхнього, по суті, придаткового статусу. Не прийнявши цього шоку, нам дуже важко буде розпочати цю розмову. Багато хто пам’ятає, як іще за радянських часів «гуманітарні» науки вважалися другорядними порівняно з технічною галуззю. Колишні стереотипи знаходять, де прорости, й на новому ґрунті. Уже сьогодні наче й немає вагомих підстав для того, щоб культура, духовність, гуманітарна галузь перебували «в загоні». Відкрито міжкультурні кордони, з’явилися високотехнічні засоби здобуття й обробки інформації… В одну мить ти можеш реально чи віртуально опинитися в іншому куточку світу, розкуштувати кардинально інший світогляд. Людство оптимістично розучує партитуру «прав і свобод людини», самовизначення націй та водночас розбудови глобального соціокультурного і політичного проекту… Зрозуміло, що й для України це був геніальний шанс поновного відкриття національної культури.

Але «програма» дала збій через те, що для втілення цих можливостей не знайшлося зручних та належних інструментів. Нам здається, що ми «опанували» культурні цінності, але ж у якому обсязі, в якій глибині? І чи «опанували», в такому разі, духовність?.. Познайомившись насправді-то тільки з уривками світової культури (далося взнаки недостатнє володіння іноземними мовами), та й не виробивши бодай якоїсь продуктивної світоглядної бази, не маючи засобів опрацювання цього колосального матеріалу…

Чи багато хто нині зізна́ється у справді серйозному, молитовному ставленні до такого явища, як культура? Динаміки, екрани, полиці книгарень часом налаштовують на відчуття, що з культури начебто вичавлена здатність дивувати й радувати, паморочити відкриттями, додавати сенсу та оновлювати світ, достоту олюднювати людину. Зачарування таємницею її появи в людському бутті замінене готовністю сприймати відпрацьований шаблон. Вона немовби зужита і прожита; не унікальне явище, а соціальний, економічний чи політичний об’єкт. І тут уже не суттєво, чи то йдеться про масову, або кон’юнктурну культуру, чи про споживання продуктів, на які існує «інтелектуальна мода» в науковій спільноті.

Для багатьох культура — випадкова гостя, засіб розваги, додаток до «життя», дрібненька прикраса на тілі буденщини. Вона (картина, музичний твір, книжка), мовляв, є, але її «могло б і не бути, нічого через це не змінилося б»… Це «абищо» для заповнення вільних годин. Або ж — інший варіант — її замикають в «елітарних» лещатах, і це вже цілковите шаржування самих сподівань на те, що культура може бути насправді значущою частиною буття кожної людини. Часом культура стає схожою на безправного короля, якого всадовили на високий трон, оточили багатослів’ям та етикетом, але за всім цим — тільки збайдужіння до колишньої царської слави, бо всіма справами в «королівстві» порядкує «міністр-адміністратор»…

Ставленням до культури визначається зрілість суспільства, і український іспит на дорослішання, вочевидь, поки проходить доволі мляво. При цьому не тільки занедбується власна історія та духовна спадщина (мистецтво, світогляд, мораль), але й покривається зморшками немочі обличчя сучасного українського світу. Тут зневажено людину, її право на повноцінне життя, на реалізацію здібностей та участь у величезному соціальному проекті — національній культурі. Логічним наслідком цього є відрив і від культури світової.

Щоб особисто відчути дію цих процесів, не конче мати посвідчення будь-якої мистецької Спілки, бути дипломованим митцем, до якого суспільству й державі байдуже… На особистість та її природну інтелігентність зазіхає консервативна система освіти й науки, їй шкодить розгубленість у питаннях культурної та інформаційної політики з боку всіх чотирьох гілок влади, недооцінка безлічі об’єктивних чинників і законів, які діють у галузі духовного розвитку, пізнання, навчання, творчості…

У цьому сенсі Постпсихологія здійснила справжню інтелектуальну «диверсію», наполігши на об’єктивному змісті й науковому розв’язанні опорних питань, що пов’язані з культурою та розвитком людини. Після речей, які винайшов Валерій Курінський, уже неможливо, не гідно дозволити собі недбалість у міркуваннях про внутрішній вимір людського буття, говорити про культуру й мистецтво як про «додаток» до буття зовнішнього. Це стає не менш абсурдним, аніж ствердити: «Існує чудовий лікар, який врятував кількасот людських життів. Він є — але його могло б не бути. Байдуже, це нічого не змінить…» Та й, узагалі, як вам подобається думка про відкриття, винахід у галузі «неточної» науки — психології, педагогіки або філософії? В. О. Курінський свого часу поставив їх урівень «точним», додавши нечуваної раніше імперативності й осмисленості.

Найперше з цими відкриттями була революціонізована лінгвістика. На прикладі вивчення іноземних мов В. Курінський наочно показує, як організовується в людині лінгвістичне відчуття культури. Він починає роботу над мовами з руху, а сам рух кладе в основу розуміння стосунків людини з джерелом краси, захватів і хвилювання, неповторного та еволюційного за своєю суттю. Від моменту природної еволюції, коли ці стосунки з прекрасним зав’язалися вперше, Постпсихологія починає відлік існування всього людського виду — і знаходить такій позиції наукові підтвердження…

З лінгвістики, мовби з опанованого музичного етюду, яким започатковується майстерність, — виростає й універсальна модель самоосвіти, Постпсихологічна Автодидактика. Практичні результати, яких дозволила досягти методика В. Курінського у володінні мовами, справді виявилися ефектні та ілюстративні. Тут віднайдено інструменти для того, щоб людина органічно «включалася» в мову, говорила без акценту, отримувала насолоду від такого знайомства і радо йшла до нових. Відтак іноземна мова стає засобом входження в іншомовну культуру, а не громіздким страхаючим бар’єром на шляху до неї. І бажано, щоб у сучасної людини таких інструментів було якнайбільше — можливо, саме на цю думку вас надихне приклад багатьох слухачів та учнів В. Курінського, що самостійно студіюють китайську ієрогліфіку, або й самого автора, який, перекладаючи більш ніж зі 100 іноземних мов, заперечує в собі якісь спеціальні лінгвістичні обдарованості…

Тут би зробити останню заувагу, після якої розпочнеться ваше спілкування з книжкою.

Коли винаходять нову, ефективнішу електронну схему чи, скажімо, зручніший спосіб виконувати гімнастичну фігуру, — це негайно йде у практику. Аналогічно, для того щоб виховати таку саму вибагливість до «гімнастики» мислення, потрібні реальні вправи, майданчики для роботи. Можна знайти багацько стимулів для того, щоб вивчити іноземну мову і проконтролювати, наскільки хутко й результативно протікає навчальний процес. Але чи так уже часто ми усвідомлюємо потребу навести лад у своєму мисленні, ушляхетнити помешкання, в якому трудиться душа?..

Чим слабша інтелектуальна активність суспільства, тим воно менше потребує такої-от внутрішньої «санітарії». І навпаки — якщо в нас не змовкає потяг до інтенсивної творчої праці, якщо нам не байдужий власний розвиток, то ми щонайбільше «зацікавлені» в тому, щоб оті духовні механізми не зношувалися і працювали з найліпшим ефектом.

Українською лекції з Автодидактики було прочитано у березні 1991 року у Львові.

Багато речей, промовлених на тих зустрічах п’ятнадцять років тому, сьогодні звучатимуть дещо інакше. Це пов’язане зі зміною контексту, науковим поступом, а інколи — з бажанням точніше проговорити деякі речі.

Тому крім основного тексту, укладеного на основі лекцій, ця книжка містить сучасні авторські зауваги та роз’яснення, ширші проекції, фактаж і термінологію, автобіографічні вставки. Вона читається по-різному: від фрагмента — до паузи, від початку до останніх крапок або навіть із кінця. Головне — якщо вам передасться атмосфера спілкування, імпровізації та неквапливого осмислення себе. Це аудиторія, в якій щиро раді гостям, слухачам та учасникам.

Валерій Курінський

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Що таке «автодидактика»?

Що таке постпсихологічна автодидактика?

І що таке українська постпсихологічна автодидактика?

Почнімо з цих питань, бо йдеться тут, безумовно, про трохи різні речі.

«Автодидактика» (самонавчання) — це стародавнє слово, яке походить із давньогрецької: ᾴυτός — «сам», διδάσκω — «вчу».

Говорячи ж «постпсихологічна автодидактика», ми підкреслюємо уже не древність слова, а те, що це явище, відоме віддавна і сьогодні переосмислене з позицій сучасної науки, має риси постпсихології, про яку йтиметься далі. Відбувається те, що можна назвати внутрішніми змінами у стосунках з самим собою. І це надає новій автодидактиці тих рис, про які ми говоримо як про постпсихологічні.

Починати цю «революцію» треба, мабуть, із запитання: що є людина? Чи є людиною те, про що ми говоримо у «науковому» плані про неї як про примата? Примат означає ссавець — як «написано» в книжках. Ссавець — і на цьому кінець! Справжнє торжество дарвінізму… Звичайно, нічого не маю проти дарвінізму як такого, але мені особисто цього недостатньо. Справа не в тому, що я відмовляюся бути в цьому чудовому складі команди живих істот, яка до своїх ланів включає і ссавців, — а в тому, що тоді я не розумію самого себе. Що означає «ссавець»? Це слово досить специфічно відбиває нашу «сутність»: мовляв, поссав — і вмер. Попоїв, попоспав і …помер! Виглядає убого…

І коли розумієш це, то стикаєшся з необхідністю створення нової парадигми. Треба придивитися: можливо, людина має якісь інші підстави існування, окрім фізіологічно-соціальних («Ми зробилися людьми, бо працювали, для того щоб прогодуватися…» — і так далі — бачите, як звідси виразно проглядають «ссавці»?). Натомість ми можемо йти далі, розглядаючи, яким чином в людині розвивалися її особливі специфічні якості й властивості. Якщо зазирнути в історію появи людей на Землі, серйозно звернутися, наприклад, до знахідок Луїса Лікі та його наукових нащадків, поглянути передусім на те, чим займалася «мавпа», коли стала людиною, — тоді ймовірно знайти цю визначальну людську рису.

Проробивши усе це, відкриємо для себе, наприклад, такий вражаючий факт: виявляється, що флейта і людина практично одного віку! І з цим же віком у печері «Trois freres» у Франції археологи знаходять чудові, ба навіть геніальні малюнки — вони досі збереглися і свідчать: у розумінні сутності людини треба йти від того, коли вона почала сприймати прекрасне.

Люди не так давно з’явилися, і те, що вони мають з мавпами спільну фізіологічну платформу, не повинно їх соромити. Бо мавпа ніколи не зможе сприйняти ту красу, що її відчула людина. У цій еволюції нас цікавить не щелепа, не хвіст, який відпав, не рудименти і не форма черепа — а інша морфологія життя, яка, власне кажучи, і є специфічно людською. Це морфологія існування станів, які пов’язані з милуванням і замилованістю, з захватом. Із тим, що можна назвати кількома десятками чи й сотнями слів, але всі вони належатимуть до однієї сукупності категорій, яку очолює поняття прекрасного.

Така парадигма, звичайно, не тільки пояснює походження людини, а й створює широкий інструментарій, який дає нам змогу нарешті влаштувати себе. Через використання поняття й різновидів прекрасного дозволити собі вийти з ентропії (безпорядку), яка панує в наших поглядах на те, чим є організм і як його використовувати.

До своєї «Філософії здоров’я» я взяв за епіграф рядок із Осіпа Мандельштама: «Дано мне тело. Что мне делать с ним?». Цілком напевне, що «цар звірів» лев, якого я дуже поважаю як тварину (в усякому разі, не менше, ніж мураху або іншу живу істоту), ніколи не міг і не може поставити собі такого запитання. Що ж до людини, то вона сприймає світ і себе так, ніби творить усе це, причому творить свідомо, і чим більш усвідомлено, тим більше вона людина. У лева це відбувається лише підсвідомо, і якщо він і «творить» щось, то тільки задля «левового продовження» — щоби зберегти свою «лінію життя». Людина ж задовольняється життям, лише коли відчуває певні, суто людські стани. Вони є і психічні, й надіндивідуальні, тобто складові якоїсь «загальної психіки», але не «колективного підсвідомого» (як це називали класики психології), а навпаки — колективного усвідомленого.

На цих підставах ми й будуємо нову парадигму навчання, парадигму життя, з допомогою якої людина має змогу розуміти себе через культуру, займатися філософією. А філософія потрібна людині такою ж мірою, як, скажімо, водію — фактичне вміння сидіти за кермом, знання правил керування машиною (а не самі права й диплом).

Окремого коментарю потребує поява «української постпсихологічної автодидактики». Кожна наша ідея неодмінно належить до певного напрямку думок, який існує не перший рік, інколи — й не перше тисячоліття. Принцип їхнього влаштування має стосунок до етносу, до племені й роду. Незалежно від твого бажання, ти обов’язково маєш національну ментальність, адже без неї не існує людини.

Ця особливість транслювання психічних станів та особистіших ознак, яку ми називаємо ментальністю, виховується, і «подолати» її досить важко. Звичайно, якщо виховати яничара — людину, споріднену зі своїм етносом лише генетично, — то вона до цього етносу не належатиме. Наука не фіксувала жодного випадку, який би доводив: тільки тому, що людина має гени, вона зробилася носієм національної ментальності. Це така ж нісенітниця, як і вірити, що, живучи в тропічному лісі, можна раптом навчився грати на скрипці. Таке неможливо за означенням, адже перш ніж грати, треба, по-перше, побачити скрипку, по-друге — скрипача, по-третє, дізнатися, як він тримає скрипку й смичок, по-четверте, усвідомити, що існує музика, причому музика певної категорії, а також оркестри й інші скрипачі, врешті — що існують переживання… Бачите, я зачепив лише один предмет — скрипку, — а скільки всіляких нюансів! Усе це обігрується у внутрішньому світі, помножене на тисячі явищ і трансльоване тільки через життєвий досвід. Ти не народжуєшся українцем, китайцем або американцем. Ти стаєш ним.

Сьогодні ми починаємо звертати увагу на ціннісність національних факторів та особливостей, поводження й ритуалістики, всього культурного й культурологічного загалу, який існує і наданий нам — тим «живим» людям, які були колись «ненародженими» для Шевченка. Отож, можемо зробити такі рисочки в автодидактичній поведінці людини, тобто в самонавчанні, які стосуватимуться більшою мірою українського читача, українського автодидакта-самоука.

Слово «самоуцтво» раніше мало трохи принизливий відтінок: «А, то він не має диплома… Він — самоук!» Але самоуками були одні з найкращих мислителів. Усі знають про Григорія Сковороду — великого автодидакта (хоча він, окрім того, вчився в різних університетах). Так само й Осіп Мандельштам (який, до речі, походив з України, бо його батько народився в Єлисаветграді). Перелік не матиме кінця — взагалі, важко уявити освічену людину без автодидактики, самоуцтва. Хто вчився, обов’язково був здатен навчити себе. Але це відбувалося не стільки на науковій основі, стільки за рахунок трансляції деяких штибів і методів «по вертикалі» — від діда до внука. Інакше кажучи, за рахунок народної педагогіки — якщо й не всенародної, то принаймні такої, що стосувалася певної верстви населення. Наприклад, російського дворянства: у найосвіченіших дворянських сім’ях діяли свої принципи навчання. Для прикладу можна згадати родину Владіміра Набокова.

Усі сукупні риси нашого світосприйняття (Weltanschauung, називають його німці, і, до речі, в такому ж вигляді це слово перейшло до англійської), врешті, після багатьох перетворень, трансформацій, «метемпсихозів» лягає в основу своєрідної «народної педагогіки». Наприклад, те, з чим українці сьогодні мають справу в соціальному плані, значною мірою збереглося ще від часів, коли тут, уперше в Європі, розвинулася система жіночої освіти. Це наша дійсність, яка задає характер усьому тому, що ми тепер здатні створювати в самоосвіті. Через те нині вже не можна сказати, що «самоук» — це принизливе назвисько «бездипломника», адже на тих, хто хотів по-справжньому вчитися, завжди чекала кропітка, велика і тривала самонавчальна робота. Інакше не буває. Хіба що хтось «ввімкне штепсель», «натисне кнопку» — і ти все знаєш?.. Нісенітниця! Щоб навчатися, треба проходити через культурні переживання й набувати відповідні високі стани – оце головне.

По щирості, я пишаюся тим, що можу зараз поставити цей акцент: українська автодидактика. Безумовно, всі нації прекрасні, і я не міг би назвати жодної, яка не була б унікальною. Так само прекрасні всі мови, хоч одна — на свій манер, інша — в чомусь інакшому.

Й ось в українському світі я знаходжу чудову сполуку рис, надзвичайно приємних для мене — адже теж належу до цієї нації. Вони пов’язані насамперед із тим, що українець (можливо, це стосується слов’ян узагалі) вміє насамперед відчувати. Перцепція українця — це перцепція гострого вуха з чутливим слухом, який розпізнає багатство інтонацій світу і сам уміє видобувати їх. Це музика людей, розвинених музикально. Свою музику мають усі народи, однак і ступінь, і характер мелодійності при цьому різний: наприклад, в одних більша увага до ритму, в інших — до мелодії і т.д. В українців же гармонійно розвивалися всі сторони музикальності.

Якось, відвідавши ще у 1960-х роках Могильов і зайшовши там на звичайний базар, я був вражений: це звучала музика епохи! Одразу 5-6 мов, ще більше національностей — і всі один одного розуміють! Від мосту Дружби, повз Дністер ходять один до одного цигани, євреї, гагаузи… кожен говорить своєю мовою, але це не перешкоджає спілкуванню. І всі — філософствують!.. Схожа ситуація трапилася у Кам’янець-Подільському: там можна було стати свідком «натуральної» (не тієї, про яку пишуть у наукових словниках) аглютинації: зрощення мусульманського мінарету з християнським храмом. Фантастично! По-перше, в тому міститься велика символіка, а по-друге, це може бути не тільки бахаїстським знаком, а й символом чи «брендом» новітньої дружності, нового типу «міжнародних» стосунків. Мова йде не про змішування конфесій чи подібні речі, а про рису соціального влаштування. Саме через те, що вона властива українській культурі, я з такою насолодою нині тут існую. Тут, де все ж таки, незважаючи на те, що люди завжди вміли воювати, — і непогані вояки були вони, наші предки, — є якась мирна основа. І ще — це не менше вабить, і про цю рису також не маємо забувати — наш потенціал. Там же, у Кам’янець-Подільському, відчуваєш якусь приховану столичність (це містечко було столицею України за часів Директорії), але є й те, що тільки розгортається. Україна має стільки культурологічних бутонів, що треба лишень дати їй сьогодні по-справжньому сучасну технологію, яка допомогла б українській природі розгорнутися. Ця природа основне вже зробила сама, і сучасна цивілізація не може їй заважати — тільки допомагати.

Нарешті, ще одне цікаве для нашої теми міркування стосується характеру сприймання. Я не думаю, що в тих, хто спостерігав чи й досі спостерігає сільське життя, не з’являється така проста думка: сільська людина — як і багато сільських людей у світі, наприклад арабські фелахи… — дуже філософічна. Однак філософствування «українського філософа з народу» має прикметну особливість: це величезна самостійність мислення. Я спостерігав за цим усе життя і знаю з досвіду, від самого дитинства, що таке самостійність у позитивному сенсі того слова (доводиться робити це застереження, бо «самостійництво» також стало своєрідним принизливим «прізвиськом» в устах деяких політиків — або на їхню адресу). Самостійність — як варта похвали людська риса — означає уміння людини не стільки відособлено й автономно існувати в світі (це була б ментально автотрофна людина, яка лишень демонструє свою самодостатність), скільки розуміти саму себе, спілкуючись з усім світом. Інакше кажучи, якщо вона відчуває, то уміє й адекватно сприймати, бо знаходить потрібні знакові системи.

Українська людина здатна до перцепції, сприйняття, як і всі люди. Але в українців розвинена ще одна якість — аперцептивність. «Аперцепція» означає сприйняття вдруге. І не дарма кажуть: «Хохол, поки не помацає, не повірить!» Говорячи «науково», це заанґажованість більшості наших органів сприйняття, яка надає певності у тому, що ти справді відчуваєш реальність.

Якимсь чином це допомагає мені перейти на ноту більшого довір’я у спілкуванні, знайти особливий шлях викладу…

Такі спостереження цікаво наводити, бо саме ці рисочки створюють врешті цілісний, без дріб’язковості, але дуже розгорнутий і наповнений маленькими подробицями план викладу нашої системи самонавчання, системи, яка дозволяє жити більш напружено й ефективно. Думка про наші ментальні особливості просякнула всі мої міркування щодо цієї важливої справи — автодидактичної змоги бути.

Сподіваюся, така маленька інтродукція допоможе зрозуміти, чим ми з вами будемо займатися далі, коли говоритимемо, писатимемо, читатимемо про українську постпсихологічну автодидактику.

Лекція 1. Правила автодидактики

у якій відбувається перше знайомство з «мовною фізкультурою» і з’ясовується, чому природі вигідно давати нам інструменти для швидкого й безболісного навчання «іноземщини»

Почнімо з найголовнішого — з правил автодидактики. 

Перше наше правило, напевне, прозвучить парадоксально: нічого не треба запам’ятовувати з наміром запам’ятати. Можна було би поставити тут крапку. Але пояснення мусить бути, і досить довге. Отже…

Якщо говорити про якусь квінтесенцію цієї системи, то вона полягає в тому, що ми використовуємо головним чином парадоксальну інтенцію. Як пояснити цей термін? Замість грецького слова парадокс тут можна вжити інше: симуляція. Тоді, мабуть, і дитина нас зрозуміє, бо що таке «симулянт», ми знаємо добре. Симуляція незапам’ятовування — ось завдяки чому можна відразу встановити правильні стосунки з предметом, з об’єктом сприйняття.

Отож, як ми діємо, згідно з цим правилом? Ми робимо вигляд, що нам не потрібно запам’ятовувати! Звичайно, хтось скаже: це смішно, адже мені треба запам’ятати і я про це знаю…

Безумовно, питання складне. Та якщо ви згадаєте своє дитинство і те, як ви «роздвоювалися», кажучи про себе у третій особі — він, — то зможете все це легко проробити. Тобто опрацювати матеріал, який тепер у вас з’являється в думці і може бути названий інтроспективно-психологічним матеріалом.

Є такий цікавий вираз: «Die Summe innerer Bewegungen…» — або «сума внутрішніх рухів», які людина виконує легко, із грацією, називається душею. Чи знаєте, хто це сказав? А той самий «поганий», на погляд деяких — не уточнюватиму, яких саме, — читачів, Фрідріх Ніцше… Сума внутрішніх рухів, які відбуваються в нас і які, до речі, відбивають світ зовнішній (а це вже за Локом).

Саме з цього й треба починати: зі спостерігання внутрішніх рухів та їх моніторингу немов у роздвоєному вигляді. Роздвоєння особистості — це здоровий стан людини, що рефлектує, а нездоров’я — коли ти не роздвоєний і не спостерігаєш за собою. Внаслідок отого нездоров’я — у плані педагогічних тонкощів, — людина дуже погано вчиться. В усякому разі, надто довго і, здається мені, з украй великим заниженням своїх можливостей. А це нездоров’я проявляється на кожному кроці!

Часто ми схильні ототожнювати своє я з фізичним тілом. Але це спрощує розуміння того, чим є людина, адже окрім фізичного свого єства, ми належимо ще й над-індивідуальному, вселюдському буттю.

Окрім того, цей погляд страшенно ускладнює будь-які спроби раціонального, грамотного керування собою, власними здатностями (мовляв, «Моя рука — це ж я сам, а не щось моє, що мені належить»).

Коли ти «роздвоєний», твоє я об’єктивується і ти отримуєш змогу бачити себе як зовнішнє явище. Відбувається принципова річ: перетворення того другого, «відстороненого» я на тимчасовий інструмент фізичної чи ментальної роботи — засіб споглядання, відчуття, бачення і т.д. Тимчасовий, бо це перетворення ніколи не є кінцевим. По кожній об’єктивації я відбувається нова, і ще нова, і т.д. Ти нікуди «не підеш геть» від цього відсторонення, від другого я, що постійно в тобі народжується. Воно немов «кварк» — друге я існує одну мить, яка враз перетворює нас на діяча свого внутрішнього життя.

Той «головний протагоніст», за яким дивиться «спостерігач» у нас, завжди непізнаний і новий. Щоб пересвідчитися в цьому, треба стежити за ним самим — не за його вчинками. Малюючи картину життя, ти водиш пензлем за тим, хто говорить, або слухає, або пише… — і тоді бачиш, як він змінюється і знову й знову стає для тебе цікавий. Уявіть анфіладу з кімнат у дзеркалах: нескінченне відображення — дзеркало в дзеркалі… І хоч якою вона була б вигинистою, конструкція створена так, щоб ряд зображень не переривався. Попереднє відбивається у наступному. Так і ми: постійно в собі підглядаємо за тим, хто підглядає.

«Спостерігач» — узагалі, особа загадкова і з фізичної чи психологічної точки зору, і навіть з точки зору містичності, невід’ємної від усього, що точиться в людині. Спостерігач не мислить сам, але здатен дивитися за тим, хто мислить. Він не може думати, а тільки «множить» ту «другу людину», яка «вмикається» в цей момент і «думає за нього». Ця людина змінюється, а спостерігач лишається константою. І при цьому (готові до парадоксів? Бо ж без них годі й говорити про такі складні речі!) — не може сам себе «впіймати», побачити.

Навіщо ж він потрібен? — хочеться запитати. Не діє сам, себе «вхопити» не може… Річ у тім, що спостерігач допомагає тобі лишатися об'єктивним. Він — єдина реальність, на яку можна спертися. Саме через той тип споглядання, який постійно розмножує і «я, що мислить…», і самих «підглядальників», при цьому лишаючи часточку незмінності, ми можемо говорити про такі речі, як свідомість чи концентрація уваги і т.д. Спостерігача в собі відчуває кожен, навіть не розуміючи, що це таке. Його не впіймаєш, але він завжди є… І, мабуть, його може бачити тільки Бог…

Сам спостерігач постійно «відходить убік». Він споглядає «друге я», але й про нього самого ми — у цю ж хвилину! — говоримо в третій особі. Щойно ти це помітив — і парадокси починають множитися нескінченно! Наприклад: спостерігач не має здатності мислення, але треба вважати, що він її має. І тоді він справді думатиме, а ти зможеш ним керувати. У людини «відсталої», яка не вміє чи не хоче ввімкнути свій інструмент самоспостереження, спостерігач мовчатиме — вона ж і гадки не мала, що він існує чи, тим більше, мислить… Але така людина зливатиметься зі стихією, що виникає на фізіологічному, природному рівні. Нібито природному, бо насправді для людини не природно бути рабом — ані рабом ззовні, ані всередині, тобто рабом того хазяїна, який фізіологічно керує процесами в тобі — хоча ними має порядкувати над-індивідуальне.

Це надзвичайно дивне й цікаве явище, і хоч би скільки розбиратимеш його — остаточної ясності не буде: питання не просто затемнене, а затемнене назавжди. В нас безперервно розгортається химерна діалектика, в основі якої — оцей акт роздвоєння та змін. Але чи й треба з’ясовувати, як воно є насправді? Та й буття влаштоване так, що в ньому не може бути чогось зайвого, «позабуттєвого». Коли вже певний факт чи процес має місце, хоч би й унікальне (жодна тварина не вміє «роздвоюватися»!), то він — реальний. Знову, продовжуючи аналогію з дзеркалами, згадайте: як у скалці розбитого дзеркала відбивається все те, що було й у цілому…

Розмова про «роздвоєння» має інший смисл: річ у тім, що, як свідчить практика, саме таким чином зручно мислити, діяти в своєму внутрішньому світі! А там, де розкривається зручний шлях до блага, треба ним користатися. Ситуація блага штовхає людину на виконання того, що для неї природніше. І протеїстичність усього нашого внутрішнього світу означає, що ми постійно спонукаємо в собі розвиток. Вона не дає розуму лінуватися — а світ же ж для того й даний нам, щоб його вдосконалювати: йдучи від совісті, від соціальних утілень самого себе, а найголовніше — від утілення того, що тобі дав «Небесний Начальник», або, як кажуть масони, «Головний Архітектор». Цей дарунок допомагає будувати своє, тобто самовтілюватися².

У стані «роздвоєності» людина має змогу ставити перед собою мету як перед «іншим я», однак при цьому в другій «версії» вона не зґвалтована цією метою. Тому одне з найголовніших правил, які варто сьогодні усвідомити хоча б на рівні того тотального раціоналізму, до якого нас привчала традиційна система навчання, — це парадоксальна інтенція, своєрідний жартівливий намір, або, скажемо інакше, симуляція самого досягнення мети. Якщо я хочу правильно користуватися своїм організмом, власними внутрішніми рухами, то маю вибудовувати (і видобувати) парадоксальну інтенцію.

«Роздвоєння» готує все необхідне підґрунтя для того, щоб увага скеровувалася у конкретне, правильне русло. І тоді вона легко литиметься: для організму це найліпший стан перцепції. Людина ніби й керує цим «інструментом» сприйняття — і ніби не керує. Це опосередковане й ненасильницьке, «ділове» керування, бо ти створив увагу за рахунок роздвоєння й об’єктивації «я». Відчуття стосуються передусім мого внутрішнього світу: я повинен відчувати, це природно. А коли кажеш собі: «Ану, ти ж зверни-но увагу!» — починається штучність, і ми втрачаємо те, що маємо в собі органічного. Мало сказати: «Будь уважний!» — потрібно керувати процесом спостерігання, щоб отримати повноту перцепції. В цьому маленьке постпсихологічне відкриття.

«Інструмент», «знаряддя» — це не «мертві» речі. Один із героїв Андрея Платонова, машиніст, ставився до свого паротягу з такою ж турботою, як до свійської тварини, до живої істоти. Візьмемо інший приклад: чим є скрипка для скрипача? Звичайно, це цінний інструмент, який він береже. Але перебільшена турбота тут зайва — не можна інструмента «боятися». Як говорив Генріх Нейґауз: «Нужно владеть роялем, а не позволять ему владеть тобой». Звісно, музикант ніколи не псуватиме інструмент і не висловиться про нього так, щоб спаплюжити саме творіння… Так-от досвід спілкування з собою як з об’єктивованим я, що його прагнеш розглядати «байдуже», «об’єктивно», переноситься на досвід роботи з «інструментом».

Розуміння всього цього дає ту релаксацію, звільнення від внутрішньої затисненості, втоми (втома тепер буде лише вегетативною), якої ніколи не здобути іншими шляхами, хіба що «психіатричними» вправами. Усього на життя ми маємо близько 10 000 усвідомлених прожитих днів — то чому ж не скористатися ними якнайкраще?

Друге правило пов’язане з інтересом: робити лише те, що цікаво. Й уже чую, як чийсь внутрішній голос хоче запитати: а де ж я візьму той інтерес і цікавість? Відповідь проста: я зроблю цей інтерес!

Щоб роз’яснити, перейдімо від пояснення правил до іншої, також однієї з головних частин постпсихологічної автодидактики — до початкових прийомів будування і конструювання актуалізованого інтересу.

Ми прекрасно знаємо, що не можна не цікавитися коханою людиною. Але також помічаємо, що іноді коханий або кохана мовби обридає. Дивишся на нього чи на неї — і ніби любиш, але… обрид, і все. Це відчуття підсвідоме, і його можна назвати дуже простим терміном, який переосмислила і взяла до вжитку постпсихологічна автодидактика: адаптація. Так само, як у практиці дантистів: до вставних щелеп пацієнт має адаптуватися, тобто звикнути. Звикнути аж до такої міри, що не помічатиме їх. Цікаво, чи не так? А не помічаєш — отже, не викликається справжній, живий, органічний інтерес — і тоді я нудьгую з тією улюбленою людиною. Люблю все ж таки, а нудьгую, бо в той мент не відчуваю чогось справжнього…

Як відновити це? Існують два шляхи, щоб та людина змінилася, стала раптом якоюсь іншою. Жінки, до речі, це підсвідомо відчувають і починають у такі моменти трошки «чудити». Ой, це одна з їхніх найкращих рис!.. Але, нагадаю, те ж саме коїться і в педагогічних справах. Ми дивимося на підручник і думаємо: «Люблю історію… Та чогось тільки… так би й викинув кудись цю книжку!» Особливо навесні.

Що ж із цим удіяти? Перший спосіб — справді «викинути історію», тобто залишити її в стороні. Але потім повернутися, бо є щось загальне, почуттєве, підсвідоме, яке згодом поверне нас до неї. І при цьому не буде так званої ідіосинкразії. Це майже допотопний, primordial, метод, який ми будемо використовувати у дещо зміненому вигляді. Але є й інший прекрасний прийом, також сьогодні всім нам відомий, хоч ми й «забули» переосмислити його і зробити легітимізованим у педагогіці. Це «ламання іграшок», або роздрібнення матеріалу.

За допомогою цього простого прийому я маю змогу таким чином організувати спостереження за собою, щоб помітити, коли мій внутрішній рух — innere Bewegung — почне з’являтися самостійно, бо це й означатиме, що мені цікаво. Якщо рух асоціацій саморозвивається, самоз’являється, то в мене є інтерес.

Тому ми й почали нашу розмову з того, що треба навчитися хоч трохи «роздвоюватися», хоч трішки рефлективно спостерігати за тим, що ж у мені коїться. Опановуючи певний предмет за цим правилом, людина вчить зовнішнє (а не внутрішнє, те, що вже «має»).

Коли спостерігаєш себе як предмет, то опосередковано можеш вийти і на об’єкт, який досліджуєш. Тут на перший план виступає вже не абстрактний «предмет, який треба вивчити», — абстрактний, бо не «вмонтований» у перцепцію. Серйозне, природне сприйняття, повне цікавості, властиве лише тим, хто мовби питає себе: «А як я сприймаю цю річ?» Уявіть себе дитиною, що вперше бачить зливу — оце так! Одразу увага переноситься на перцепцію, бо вона — нова! її можна назвати емоцією першого разу. А для нас «ми» і є завжди чимось уперше побаченим. Найбільш «чужа» людина — це я, за яким спостерігаю, бо воно щомиті змінюється. Той, хто живе інтенсивно і займається самоспогляданням, виразно бачить цей внутрішній розвиток.

Одна з основних спромог людини — та, що вона вміє перетворювати зовнішнє на враження, захвати, трансцендентні стани. Завдяки цій вражаючій механіці стосунків між зовнішнім та внутрішнім світом ми отримуємо задоволення від життя. Це наша даність і винагорода, те геніальне, що створила природа. І, до речі, воно властиве всім. З певними поправками, але в усіх людей організми, в принципі, однакові, і це веде до соціалізації внутрішнього стану, коли ти об’єднуєшся з іншими, ти поміж них — рівний.

Людина, що прирівнює себе до «фізіологічного ансамблю», до зібрання органів, втрачає спроможності, які вона мала б, ідучи, на противагу цьому, до надіндивідуального. Це надіндивідуальне — також наша природна частка, але це єдине в організмі людини, що не може бути відсторонене, оскільки воно і є пунктом спостереження, споглядання.

У вентрімедіальній ділянці лобової частини кори головного мозку, по суті, здійснюється організація нашого відчуття краси — через етичне, тобто через совість. А це і є зв’язок із людством, причому він виховується в нас, транслюється й реалізується — його не просто дано, як, скажімо, генетичні підоснови нашої приналежності до людства. Саме цими двома шляхами — через генетику і через трансляцію культури — ми отримуємо насправді людське в нас.

Спостерігач тому й невловимий, що належить надіндивідуальному. Через те ми маємо в собі щось від людства в цілому, а також від Божественного. Хоч це знову звучить як парадокс, але спостерігання може бути по-справжньому людським, лише коли індивідуальне з над-індивідуальним «спаяне». Інакше — немає мислення та світогляду. Побудова світогляду — це також акт відсторонення. Мати світогляд означає сприймати інших людей як носіїв думок і світоглядів: «Один думає так… Ось інший, який… Поряд із ним ще хтось, який вважає…» — і так далі, щоб у певний момент сказати: «А он, далі, ще хтось, і він…

О! Так це я!…» З’являється демократизм! Усі ми рівні в тому, що складаємо людську спільність у вертикальному та горизонтальному часі. І в ім’я цього ти стаєш «відстороненим».

Таке відсторонення можливе, коли ви дісталися світоглядного розвитку, тобто коли ваш світогляд не якась книжкова річ, а природна властивість. За право реалізовувати свої перцептивні можливості та будувати світогляд люди боролися довго й віддавна. Йшли до цього за будь-яку ціну, відчуваючи необхідність, закладену природою – пізнавати, вчитися й використовувати свої знання, бо вони дозволяють вийти за межі. Олександр Македонський почав завойовувати світ, щоби пізнати його – не для того, щоб довести могутність Греції… Давні полководці переслідували не просто завойовницькі, а культурологічні цілі. Бо саме культура встановлює зв'язки між світоглядами різних людей і допомагає нам, у свою чергу, мати власний світогляд.

Звичайно, правило номер один — симулювати незапам'ятовування — дається до виконання вкрай важко. Тотальний раціоналізм, який панує й досі, — примушує нас ставити перед собою мету: запам’ятай! Але проведіть відповідний експеримент, і побачите, що контрольна група, яка використовуватиме цей парадоксальний намір, матиме набагато більші успіхи у запам’ятовуванні. А взагалі, вже час робити спроби на собі!

Це тільки початок… І знову виникає запитання (ми повертаємося часто до того, чого вже торкалися, і будемо часто так діяти в цих лекціях): як узагалі досягти актуалізації інтересу, «тримати його в руках»? Звісно, його треба зробити, і для цього існують сотні методів. Якщо розглянути всю територію автодидактики, осягти її думкою, то побачимо, що тут діє загальний принцип: роби все так, щоб тобі було цікаво!

Це і є шлях від конформізму до логіки, то твоєї природної логіки. І зламати цей принцип не так просто. Почніть робити лише те, що цікаво, — одразу з’являється потреба обирати. Вибір, або рефлекс свободи, на жаль, зовсім забутий класичною педагогікою, і з ним тепер мають справу …психіатри, констатуючи високий рівень астенізації серед учнів. Цей рефлекс у нас від природи: наприклад, коли ми йдемо до школи чи дитсадка, він проявляється у небажанні туди ходити — там немає волі й свободи вчинків. Але можна вийти з цього становища, не порушуючи волі сотень батьків: для цього педагог має створити такі умови, щоб хоч у якомусь обсязі, на певній території, в ареалі якихось дій дитина могла робити все, що забажає. Йдеться не про вседозволеність, а про виховання культури бажань.

А тепер згадаймо, що ми в своєму внутрішньому світі також є дітьми — і все життя маємо до себе ставитися як самоуки. Зрозуміло, не уподібнюватися до давніх флагелантів, які, ходячи по вулицях, били себе батогами в бажанні завоювати таким чином милість Божу… Ми не будемо так чинити щодо своєї внутрішньої людини й дитини. Щоб добре вчитися, треба бути добрим до свого внутрішнього дитинчати.

Від оцих моїх пропозицій, від їх обдумування ми потроху набуватимео правильних установок. В автодидактиці ці установки називаються постпсихологічними позами. Що маємо на увазі? Уявіть психічне тіло (дуже модний сьогодні вираз, чи не так?). Його можна побачити таким же, як реальне фізичне тіло. Припустімо, ось воно перед нами, «стоїть»… І уявімо, що це психічне тіло (тобто психіка) має якийсь об’єкт або завдання, наприклад, запам’ятати віршовий рядок чи слово, або зробити рух душі для виконання на музичному інструменті. Для цього насамперед важливо розмістити тіло таким чином, щоб його частинам та органам зручно працювалося. Це положення й називається постпсихологічною позою.

Найголовніша у навчанні поза — евристична. Ви знаєте, про що йдеться — бо згадуєте одразу про Архімеда з Сіракуз, який кричав «Геврика!» (або «Еврика!»), коли біг вулицями отих Сіракуз дуже скупо вдягнений… Утім, якщо пам’ятати у зв’язку з евристикою лише цю притчу-приповідку, то знань буде замало. Треба придумати й додати до цього таке, що спрацьовувало б у будь-яких умовах.

Тому пропоную, для прикладу, уявити інше: свого друга-грибника — або самого себе, якщо ви грибник, — і цей він іде відпочивати у досить дивний спосіб. Спершу він із десяток разів за ніч прокидається, чекаючи, коли ж нарешті можна буде встати й їхати до лісу. Далі він їде — наче на роботу, але при цьому говорить собі: я дуже гарно відпочину! Шукаючи гриби і ніби працюючи, він насправді відпочиває. Оце і є пошук, тобто евристика, евристична поза, — і водночас робота.

Цей приклад дуже органічний і настільки точний, що його можна назвати «установочним», себто таким, що викликає пост-психологічну позу.