Podorozh z Mamajotoju v Poshukah Ukraїni: Ukrainian Language

By Artem Chapaj

Almost two months Artem Chapai spends driving a motorcycle, traveling through Ukraine - from Koloma to Lugansk and back, posing two questions to the people on his way: "What are you dreaming about?" and "What does Ukraine mean to you?". The answers that these ordinary citizens provided to Chapai on this long road through Galicia, Bukovina, Skirts, Cherkasy region, Kyiv, Woodlands, Sivershchina, Slobodian Basin, Zaporozhye, Crimea and Odessa regions, as well as the author's own adventures during the trip, are in this book. /// Майже два місяці Артем Чапай провів за кермом мотоцикла, мандруючи Україною – від Коломиї до Луганська і назад. Зустрічним людям він ставив два запитання: «Про що ви мрієте?» та «Що для вас значить Україна?». Як відповідали на них звичайні громадяни, що трапилися Чапаю на довгій дорозі через Галичину, Буковину, Поділля, Черкащину, Київ, Полісся, Сіверщину, Слобожанщину, Донбас, Запоріжжя, Крим і Одещину, а також про пригоди автора під час подорожі ви дізнаєтеся, прочитавши цю книгу.

Artem Chapaj - Podorozh z Mamajotoju v Poshukah Ukraїni

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Dec 1, 2012
• ISBN: 9781782678045

Artem Chapaj

Artem Chapai was born 1981 in Kolomiya. He studies at the SBU Academy, drops out during the ‘Ukraine without Kuchma’ period, but then graduates with the Bachelor degree from Mogilyanka. During his college years he works as a loader, courier, editor of a children’s magazine, translates movies for "Inter", works as a reporter for the MFA. As fate would have it, Artem ends up homeless in America: he lives in the no-go area of New Orleans after Hurricane Katrina, participates in the riots in Mexico, builds a log "in a paw" in Guatemala, digs trenches in Nicaragua. His first book Venture is published in 2008. His second book is the result of several months of travel around Ukraine. /// Артем ЧАПАЙ народився 1981 року в Коломиї. Навчався в академії СБУ, кинув навчання під час «України без Кучми». Закінчив бакалаврат Могилянки. Під час навчання працював вантажником, кур’єром, редактором дитячого журналу, перекладав фільми на «Інтері», був репортером при МЗС. Півтора року «бомжував» Америкою: жив у «чорному» кварталі в Новому Орлеані після урагану Катріна, брав участь у заворушеннях у Мексиці, будував зруби «в лапу» в Гватемалі, копав котлован у Нікарагуа. Перша книжка «Авантюра» вийшла 2008 року. Друга книжка стала результатом кількамісячної подорожі Україною.

Book preview

АНОТАЦІЯ

     Ця iсторiя майже нiкого не залишить байдужим: людям iз тієї чи iншої областi напевне здаватиметься, що про їхнiй край сказано надто мало, упереджено, або пропущено щось надзвичайно важливе. «Свiдомi» будуть не в захватi вiд того, що лiричний герой часто переходить на суржик та росiйську мову. Дехто зi сходу, можливо, не зацiнить сам факт, що розповiдь усе ж ведеться українською. Бiдним не сподобається, що автор – «буржуй», а багатим – що їх представлено переважно з погляду бiдних. Прихильники так званої об'єктивностi плюватимуться вiд неприхованої авторської небезсторонностi. Втiм, ця iсторiя задумана саме так: у нiй подано не «справжнiй» стан речей в Українi, а його суб'єктивне сприйняття людьми з рiзних куточкiв нашої країни, та ще й пропущене через суб'єктивнiсть того, хто вам тепер оце все переповiдає. Але саме у такий спосiб, необ'єктивно, сприймаємо навколишню дiйснiсть ми всi.

Артем Чапай

Подорож із Мамайотою В ПОШУКАХ УКРАЇНИ

Присвячено всiм людям, якi допомагають iншим

Я так люблю свою страну – и ненавижу государство

Lumen

Частина перша

1

Першу сотню кiлометрiв пiсля виїзду з Коломиї ми були щасливi. Нарештi! Закiнчилася довга зима сидiння за компом! Пiсля пiзньої весни снiг таки зiйшов, хоча ми вже втратили на це надiю. I ми починаємо здiйснювати свою мрiю: вирушаємо у подорож з метою пiзнання України.

Їдучи на Косiв, я весь час наспiвую собi рядки з пiснi про Довбуша: «Треба Кути не минути, до Косова завернути».

13 квiтня 2010 року. Погода прекрасна, синє-синє небо та поодинокi хмаринки на ньому. Ми стоїмо на пагорбi перед Уторопами Косiвського району. Перед нами – темнi гори, пiд ногами – нiжно-зелена трава та першi жовтi квiти, навколо – простори. Вже теплий вiтер трiпоче волосся, лоскочучи лоб. Пахне землею.

Моя Ромашечка дуже гарненька у своїй синiй мотокуртцi, яка пiдкреслює тендiтну фiгуру, та у щiльних джинсиках, якi пiдкреслюють… гм, також фiгуру. Ми усмiхаємось одне одному, вона стрибає навколо, фотографує мене та Мамайоту, комашок, квiточки, навiть якiсь стовпи у полi – все, що потрапляє в поле зору.

– Моя маленька мандрiвниця…

Я пiдходжу й нiжно її обiймаю за плечi, а потiм проводжу рукою вiд шиї по спинi й трохи нижче. Вона жартома ухиляється та прискоком бiжить схилом униз. I нам обом дуже радiсно.

«От якби такий настрiй був цiлу подорож», – думаю я, прекрасно розумiючи, що так не буває.

Пiд обiд того ж дня ми втомлено куримо серед куряви бiля ґрунтовки десь на румунському кордонi, в Чернiвецькiй областi. Вже трохи спiтнiли, й вiд мокрих футболок неприємно сверблять спини. Ромашечка мовчки затягується та зiтхає.

– Що сталося?

– Та оце думаю, що ось так iще кiлька мiсяцiв жити… – пххх, – дим iз рота, струменем набiк i донизу.

– А що?

– Та тяжко…

Ми стали тут, аби зiбратися на силах перед довгим перегоном по запилюженiй поганiй дорозi. Ранiше, у Глибокiй, молодий водiй вантажiвки нас попереджав сюди не їхати, а обрати трасу.

Проте нам неодмiнно потрiбнi третьоряднi дороги. Справжня Україна – невiдома, глибока, мовчазна – та, про яку нiхто не пише, i яку майже не показують по телевiзору. До того ж, ми не хотiли їхати через Чернiвцi: це велике мiсто зi жвавим трафiком не має об'їзної.

Спершу нiяк не можемо знайти поворот i в'їжджаємо пiд самiсiнький знак: до румунського Сирета – вiсiм кiлометрiв. Нарештi повертаємося, наважуємося виїхати на неасфальтовану дорогу зi шлагбаумом «КПП Порубне» та припискою «В'їзд заборонено».

Не вiримо, що нам таки сюди. Не раз питаємо дорогу. Стаємо за селом бiля якогось смiттєзвалища. Смердить. Дядько на Жигулях балакає з бульдозеристом. Я знову перепитую:

– Це дорога на Тернавку?

– Так, весь час прямо.

– А скоро буде асфальт?

– А цього нiхто не знає, – фiлософськи вiдповiдає чоловiк.

– Я маю на увазi, де? У Герцi буде?

– Так, у Герцi буде.

– А скiльки туди?

– Тридцять кiлометрiв.

– Ну що, – питаю в Ромашки, – їдемо?

– А куди нам тепер дiватися, – приречено вiдповiдає вона.

Ми подолали сьогоднi сто тридцять кiлометрiв. Для першого разу немало. Четверта по обiдi. Нам їхати ще стiльки ж, але попереду значно важчi пригоди. На щастя, ми цього поки не знаємо.

Утома не заважає помiчати навколишню красу. Буковий лiс через дорогу. Вдалинi примостилося село. Ми вже зробили безлiч спостережень, наспiлкувались iз купою людей. Привiдкрили для себе частину тiєї самої, хе-хе, України. Але про це пiзнiше.

Бо тим часом пiд'їжджає саме той молодий водiй, який нам радив сюди не пхатися. Дивиться на нас якось… ну, скажемо так, здивовано. Я знiчено розводжу руками й по-дурному всмiхаюсь. Вiн зупиняється.

– Так, знаю. Каюся. Ти попереджав. Але сюдою цiкавiше.

– А, ну якщо вам саме це потрiбне… Мабуть… Мабуть, цiкавiше… – але по очах бачу, що вiн сумнiвається в такому твердженнi.

Але оскiльки вiн добрий, слово «придурки» в його очах не читається. Тож я починаю свої розпитування. Його звуть Андрiй, йому двадцять шiсть, водiєм уже кiлька рокiв. Їздить лише по Чернiвецькiй областi, сам з обласного центру.

Усiм я ставитиму два запитання вiд редакцiї сайту, для якого пишу репортажi. Ставлю i йому: «Про що ти мрiєш?» та «Що особисто для тебе значить Україна?»

– Хотiлося б навколо свiту проїхати. Але за якi грошi? Побачити, там, i гейзери, i вулкани. А то тут петляєш по областi… Не скажу, що я такий аж патрiот. Сама країна красива. Але для «них» ми – бидло. Ми з жiнкою ще нiчого, вигрiбаємо. А коли дивлюся на iнших… Пенсiонери, скажiмо. Бо для «них» простi люди – гiвно. «Їм» усе одно, як ми живемо.

Гадаю, всi вже зрозумiли, хто такi «вони». Можновладцi. I ми ще почуємо цю думку в рiзних варiацiях вiд заходу до сходу, на пiвночi й на пiвднi. Людям «вони» вже остогидли до самих печiнок, остогидли усi «вони».

Дивлюся на мобiльний. На екранi вже якийсь румунський оператор. Ми за кiлька кiлометрiв вiд кордону. На дорозi, по якiй практично нiхто не їздить.

– А зараз нас обов'язково зупинять прикордонники, – напiвжартома кажу Андрiєвi.

Оп-па! Якщо серйозно: я знав, що жартую лише наполовину, бо вже бував у подiбних ситуацiях. Однак не думав, що мої прогнози здiйсняться настiльки швидко.

Їде патрульний джип. I звiсно, стає: на Мамайотi номери з iншої областi.

– Старший сержант Воробець, – вiддає честь один iз прикордонникiв, високий, трохи повний та рум'яний, аж пашить життям.

– Дуже приємно, – вiддаю честь я. Правда, до порожньої голови. Усмiхаюся – просто тому, що менi смiшно.

– А що це ви вирiшили сюди, до нас поїхати?

Показую карту, де заздалегiдь намальовано маршрут:

– Так цiкавiше.

– За кордон не збираєтеся?

– Тут не збираємося. Може, потiм… – i розповiдаю плани, якi ми потiм однаково змiнили.

Ромашка пiзнiше зауважує:

– Навiщо зайва iнформацiя? Навiщо те, що викликає зайвi запитання?

Втiм, прикордонники лише поусмiхалися та й повернули паспорти. Пiзнiше Ромашка скаже:

– Милi хлопчики.

I я з нею згоден.

А потiм почався офроуд…

Спочатку нiчого так. Посеред пiску слiд триматися вузької стежки-колiї. Мотоцикл – не машина: якщо занесе на пилюцi, упадеш на бiк, а не зупинишся. Але якщо триматися стежки – на нiй навiть нема ям.

– Ти знаєш, ця ґрунтівка краща за коломийський асфальт, – кажу Ромашцi.

– Не навроч…

I вона таки мала рацiю. Потiм почався щебiнь.

Ромашцi я тодi нiчого не казав – але досi дивуюся з того, що ми жодного разу не впали. Мотоцикл доводилося тримати щосили за кермо: вiн раз по раз норовив посковзнутися.

Двадцять кiлометрiв на годину. Болять передплiччя. Болить вiд напруження карк. Долонi всерединi рукавиць уже впрiли. За пiвтори години я геть виснажений. Стаю на перехрестi покурити. Руки трусяться.

Питаю у бабусi дорогу. Та вiдповiдає, але при цьому обходить мене колом, не пiдпускаючи ближче, нiж на двадцять метрiв.

Не думаю, що вона мене боялась: я ж був iз жiнкою, а значить, не бандит i не збоченець-геронтофiл. Iмовiрно.

– Мабуть, – кажу Ромашцi, – тут така соцiальна дистанцiя.

Ура! Уфф! У Герцi справдi асфальт. Запитую дорогу далi. Смаглявi чоловiки на автостанцiї вже не просто розмовляють iз румунськими словами, як та бабуся – по них видно, що вони i є румуни. «Матьорi румуни», як каже Ромашка.

Асфальт був тiльки у самому мiстi. Коли я побачив дорогу на Новоселицю, серце впало.

А починалося ж усе так добре… Ну, гаразд. Може, й не дуже добре.

2

– Так, ти дуже хрiново стартуєш! – Ромашка з жахом втискається в мене. Вона щойно вперше в життi сiла на мотоцикл. 27 березня 2010 року.

Я чесно попереджав її, що водiй з мене нiякий. Тепер вона вимушена зi мною погодитися. Коли пiсля зими я намагався завести Мамайоту, то не мiг цього зробити. Ромашка лише стала поруч: «Куди натиснути?»

– «Ось на цю кнопку» – «Грр!» – i Йобрик завiвся. Видно, її вiн полюбив. Вiдтодi я стiбався, що Ромашка – ацький байкер.

Ми вкотре двiчi глохнемо, коли я надто рiзко вiдпускаю важiль зчеплення, а потiм стартуємо стрибком, коли я нервово газую.

У першому сезонi, травнi 2009 року, щойно придбавши Мамайоту, я вирiшив покатати молодшого брата. На виїздi з гаража довелося пропустити транспорт, який iшов по головнiй, а тодi – я-а-а-к дали газу! Ми стали на цапа й почали криво їхати на задньому колесi, завалюючись то на лiвий бiк, то на правий.

– Ого, як у Мото Гран-прi! – нервово засмiявся брат. – Там їх пiсля такого на бордюри викидає дуже видовищно!

На наступному перехрестi повторюється те саме.

– Че-то мне как-то сцикотно, – знову нервово смiючись, цитує брат вiдомий вiдеоролик про Девiда Блейна.

От i тепер Ромашка на кожному перехрестi зi страхом втискається в мене. Очевидно, вона захоплюється моєю водiйською майстерністю. Дуже еротично, коли жiнка до тебе щосили притискається. Рекомендую.

Березень 2010 року. Ми з дружиною ще обоє працюємо, проте вже тренуємося перед виїздом.

Пiвстолiття тому, тисяча дев'ятсот шiстдесятого року американський письменник Джон Стейнбек мандрував, шукаючи Америку, й у результатi написав «Подорож iз Чарлi в пошуках Америки». Чарлi – це його пес. Як ви самi вiдчули, назва моєї розповiдi – вiдверта калька з назви його твору. Зате не плагiат – адже щойно я чесно зробив посилання.

Я намагаюсь описати Україну, якою ми з дружиною, а потiм i я сам побачили її з сiдла мотоцикла. Тому ця розповiдь i називається «Подорож iз Мамайотою в пошуках України». Мамайота – це наш мотоцикл, добряче беушний і вже на початку подорожi покоцаний «Йобрик»: так називають серед байкерiв маленьку 125-кубову Ямаху моделi ЙБР – YBR.

Чапай i Ромашка – молода родина, чоловiк i жiнка. Йому на час подорожi двадцять вiсiм, їй – двадцять два. Тут усе бiльш-менш зрозумiле: ну мало в кого якi iмена, чи то пак прiзвиська. Але звiдки оте дивацьке «Мамайота»?

У дитинствi я мрiяв про коня, щоб їздити ним Україною. Вiн називався би Мамаєм, – так, як вiдомий козак. А що? Чапай та його кiнь Мамай. Звучить!

Аж тут з'явився металево-пластиковий кiнь японського походження, тож ми японiзуємо iм'я, виходить Мамайота. Так, як Бабайота з незабутньої п'єси «Йоко та самураї» живого класика живої мови Леся Подерв'янського.

Самурайське iм'я коника мало стати – i, як побачите, стало – добрим знаком. Колись давнiше, ще у двi тисячi шостому роцi, в Америцi ми з друзями мандрували фургончиком, що називався, як i у згаданого вище Стейнбека, Росiнантом. Його було названо на честь коня Дон Кiхота, – i цілком неочiкувано справдилося передбачення про те, що «як ви яхту назовете, так вона i попливе». Наш Росiнант виявився клячею та врештi-решт здох. А козак Мамай, та ще й iз самурайським корiнням, – це потужно. Нам це ще знадобиться.

Тепер, на початку двi тисячi десятого року, проблем у нас лише двi. Перша – я погано їжджу. Друга: я повний нуль у технiцi.

– Звернися до Клапка, – порадив менi Титар, давнiй друг, а нинi шеф-редактор мотожурналу «Байк». – Вiн чудовий хлопець i теж iз Коломиї. Гадаю, вiн допоможе.

Отже, iсторiя починається саме з Клапка. Адже розповiдь про Україну – це передусiм i понад усе розповiдь про людей. Не архiтектуру ж i туристичнi цiкавинки описувати: на це є чудовий сайт, називається Вiкiпедiя. Охочим можу скинути лiнк.

Iгор Клапко справдi виявився чудовою людиною. В моїй подорожi менi чомусь зустрiчаються переважно позитивнi та свiтлi персонажi. Аж самому часом гидко: вже надто це все приторно й неправдоподiбно.

Павло Солодько (про нього далi) намагається мене переконати, що це тому, що сам я приторний, або, як вiн каже, свiтлий персонаж, а тому притягую до себе вiдповiдних людей. Я з цим категорично не погоджуюся. Буваю злий, матюкливий та саркастичний.

Отже, початок березня 2010 року: температура нарешті пiднiмається вище нуля, можна вперше пiдiйти в гараж до мотоцикла. Ми зустрiлись iз Клапком пiсля його нiчної змiни. Вiн працює в операцiйнiй у лiкарнi, а сам захоплюється мотоциклами. Їх у нього аж чотири штуки. Здається, бiльше нiчого Клапко й не має.

Рiч у тому, що Мамайота доволі сильно б/у. I пiсля перегону «Київ–Коломия» наприкiнцi минулого, мого першого сезону, коник почав шпортатись i погано заводитись. А сам я розiбратися не можу.

Щоразу, коли в цiй подорожi щось ламатиметься, бiля мене будуть iншi люди, оскiльки сам я все-таки вошивий iнтелiгент. I скiльки б не читав оту «Механiку мотоциклiв», яку менi скачав з iнету батько, нормально вмiю хiба пальцями по «клавi» стукати.

– Вiзьми на заправцi три лiтри бензину, а старий зiлляй, поки я прийду. У мене теж на старому бензинi не заводився, – каже Клапко.

I от у ранкових березневих приморозках я, також приморожений, посунув на заправку iз шоломом i трилiтровою банкою. Потiм чвалаю зi свiжим бензином у гараж i впадаю в зацiпенiння: а як зливати той бензин? У такому станi мене i застає Клапко.

– Отут, внизу вiд'єднуєш шланг, – смiючись, показує менi вiн.

Заливаємо замiсть старого палива нове, i – о диво! Мамайота заводиться з пiвоберта!

– То чого ж тобi бракувало?

– Ну, – знiчуюсь я, – в минулому сезонi, коли я його тiльки купив, вiн часто глохнув…

Ми їдемо до Клапка в гараж.

– Починається зона офроуду! – із задоволенням ендуриста Iгор їде по хрiнових коломийських дорогах.

Приїхали.

– Ти сам усе робитимеш, а я тiльки показуватиму, аби ти вчився, – застерiгає вiн мене.

Аякже! Iгор iз братом швидко не витримують i починають менi допомагати. Потiм це вже я допомагаю їм. Чим далi у двигун – тим я тупiший. I потiм все роблять уже вони. А я лише тупо спостерiгаю та подаю iнструменти.

Вони кiлька годин длубались у моєму мотоциклi. Показали, як помiняти масло. Я навiть цього не вмiв – отакий пекельний байкер.

Вiдрегулювали зазори клапанiв – саме цього й бракувало Мамайотi, щоб почати нормально заводитись. Й усе це вiдбувалося, нагадую для тих, хто забув, саме тодi, коли Клапковi, очевидно, хотiлося спати пiсля напруженого нiчного чергування.

Ось вам перша розповiдь про Україну. Подібне трапляється, звісно, в усіх її регіонах. I щоб вiдчути це повною мірою необхідно зібрати до купи багато рiзних випадкiв.

А для цього треба поїздити. Мотоцикл вiдремонтовано. Проте в тому-таки березнi двi тисячi десятого року знову вдаряють морози.

Iз Коломиї переїжджаємо до Калуша – вiд моїх батькiв до батькiв дружини. Уже вiд середини мiсяця я починаю психувати: незабаром, за домовленiстю з роботодавцем, я тимчасово звiльняюся, вже зовсiм скоро за нашими планами час вирушати в дорогу, а снiг лежить досi! Я щодня блукаю Калушем, де ми тепер допрацьовуємо останнiй мiсяць суто дистанційно – через iнтернет.

Пiсля роботи – у «Веселку». Це прекрасне кафе в центрi мiста, де за чотири гривнi можна випити кави. На зовнiшнiй стiнi – велетенська «геївська» райдуга. А всерединi – коротко стриженi, сповненi почуття власної гiдностi пацани. Та дiловi дiвчата в мiнi-спiдницях. Закордонна символiка на стiнi не турбує анi мачо, анi жiнок. Може, вони її не знають.

Ось до «Веселки» заходить пара: миловидна повнощока брюнетка та худий, як тичка, голений «під нуль» пацанчик. Сiдають – видно, що нудьгують. Не знають, про що розмовляти. Мовчать. I от дiвчина починає, як в iндiйських фiльмах, пiд пiсню Лу Беґи «Мамба намба файв» похитувати головою. А тодi нахиляється й нiжно цiлує свого хлопця.

А поруч шiстнадцятилiтнiй юнак авторитетно повчає когось у мобiлку:

– Та нах тобi ця малолєтка? Тебе ж через неї посадять! Тiльки що не так, криве слово, вона кидає заяву в мєнтуру, i тобi здєц.

У парку потай фоткаю перехожих, намагаючись вловити геометричнi фiгури з чорних постатей на бiлому снiгу. А самого розпирає нетерплячка: ну де ж та весна?!

Весна прийшла раптово.

Ще до кiнця березня, не дочекавшись кiнця своєї роботи, ми з Ромашкою починаємо намотувати круги навколо наших рiдних мiст. Ми переїхали знову до моїх батькiв, аби пiсля першого тренувального виїзду забрати мотоцикл iз гаража в Коломиї на стоянку бiля дому її батькiв у Калушi.

3

Над Коломиєю в сухiй пилюцi сiрiє березневий ранок. Хмарно, проте дощу чи снiгу давно вже не було. Останнi днi першого мiсяця календарної весни.

Перед магазином секонд-хенду за пiвгодини до вiдкриття зiбралася величезна черга. Аякже: субота. «Новий завоз, новий привоз», як кричать продавцi на київськiй Шулявцi. Хто перший встигне – тi розметуть найкращий одяг, щойно з плеча чи дупи якогось європейця.

Бiльшiсть мого власного одягу – з тiєї-таки крамницi. Таке враження, що на захiднiй Українi останнi кiлька рокiв практично всi купують «дешевий одяг на вагу». I правильно: це не тiльки економiчно, а й екологiчно. Навiщо китайцiв зайвий раз напружувати?

Ми покружляли кiлометрiв п'ятнадцять по Коломиї, аж поки змогли знайти виїзд. А коли ось-ось маємо виїхати на окружну, коли нам залишається буквально метрiв триста, впоперек дороги – гухх! Комунальники звалили дерево.

Аж руки опускаються з керма на колiна. Ми постояли-постояли, розвернулись i поїхали шукати iншої дороги. Дереворуби весело до нас усмiхаються: схоже, у цю мить вони щиро люблять свою роботу.

Така-от радiсть вiд учиненого западла – незначного, звiсно! – притаманна не лише моїм землякам. Уже дорогою назад пiсля подорожi по всiй Українi, наприкiнцi травня, я їхав через Молдову. Жену собi по головнiй на повнiй швидкостi. Аж тут з бiчної вирулює старий ЗIЛ , не пропустивши мене, тому я вимушений рiзко виїхати на зустрiчку, бо вже не встигаю загальмувати перед ним.

Звичайно, це було доволi небезпечно, але коли водiй побачив, що все нормально, i я на обгонi зустрiвся з ним поглядом, вiн менi весело заусмiхався й помахав рукою: «Привiт, друже!» Можливо, це вiд полегшення, що обiйшлося без аварiї.

Виїхавши на затяжний пiдйом, я навмисне дочекався цього ЗIЛа , який на черепашачiй швидкостi сунув нагору, й саркастично вклонився. Аж до землi – вiдмахнувши шоломом, немов мушкетерським капелюхом. Усi троє дядькiв, що були в кабiнi, знову життєрадiсно помахали руками.

Люблять нашi люди постiбатись i з чужих проблем – знову ж, незначних. Але це не значить, що вони не допоможуть. Якось у червнi, вже пiсля завершення подорожi, я їхав маршруткою з Iвано-Франкiвська на Калуш. Одна дiвчина дуже просила водiя доїхати до сьомої двадцять, бо у неї вiдходить автобус далi, на Грабiв. Маршрутка в селах, звiсно, все одно пiдбирає й висаджує людей, але водiй при цьому постiйно всiх пiдганяє:

– Давайте швидше, а то на Грабiв не встигаємо.

Пiд кiнець уже всi пасажири ледь не скандують: «Гра-бiв! Гра-бiв!». А водiй знай сигналить i обганяє всiх на своєму шляху.

Пам'ятаю сповненi жахом i нерозумiнням очi дiвчини за кермом авто з польськими номерами – наша маршрутка саме притерла її до узбiччя на крутому спуску. Мабуть, вона подумала, що потрапила в Дике Поле, де нiхто нiколи не чув про правила дорожнього руху.

– Так, у центрi хтось виходить? Виходять? Ну все, тодi Грабiв пролiтає!

Аж та дiвчина пiд кiнець не витримала:

– Та годi вже!!!

Проте на Грабiв вiн таки її пересадив. Устиг.

Ну то якими є українцi на перший погляд? Вже кiлька вилазок дозволили зробити певнi узагальнення.

Спершу тебе зустрiчають iз сумiшшю недовiри та цiкавостi, зрiдка навiть iз домiшкою неприязнi, хоча значно частiше з iронiєю, за якою, схоже, ховається сором'язливiсть. Але досить кiлькох промовлених щирим тоном слiв, i, якщо тiльки ти сам не мiзантроп, можеш розраховувати на певну дружнiсть i навiть обмежену дозу довiри.

Звичайно, будь-якi узагальнення кульгають настiльки, що жодним аналогiям i в страшному снi не снилось. Можливо, їх не варто робити зовсiм. Але спробуйте усвiдомити себе «незнайомцем» i простежте першi хвилини зустрiчi.

27 березня 2010 року, наша з Ромашкою перша вилазка:

– Що, ми в кiно попадемо? – дядько на возi помiтив-таки, що вiн потрапляє у кадр (дідько!). Гукає вже здалеку, замiсть «привiт». Контакт починається саме з цiєї, властивої українським чоловiкам (у жiнок вона iнших вiдтiнкiв, про це ще буде) iронiї, – способу подолати лiд дискомфорту.

Без фотоапарата