Третя кабінка — Лос-Анджелес

By Олена Захарченко

Почалося все з альбому малюнків. Героїня цієї книжки знала, що альбом, мальований загиблим у тюрмах НКВС бабусиним братом, безслідно зник. Коли він раптом потрапляє їй до рук, за дивних обставин, виникає багато питань. Хто зберігав його досі? Хто ці люди, що намальовані в альбомі? Кожна відповідь ставить нові запитання і відкриває нові таємниці.
Розкуркулення 20-х років, розстріли і арешти «ворогів народу» в 1934-39, українсько-польська різанина 1943, прихід «совітів» на Західну Україну, війна, табори військовополонених, втеча слідом за німцями на Захід, переслідування КГБ в 70-х роках, еміграція — це історія членів однієї української родини на тлі історії України ХХ століття.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: May 21, 2022
• ISBN: 9789666880300

Book preview

Частина перша

Марта

Дорога

І, отже, з самого початку.

Мені двадцять два роки, і я зовсім не знаю, що робити зі своїм життям. Я закінчила університет, але не хочу працювати за спеціальністю, та й спеціальність якась кумедна — іноземний філолог. Я хочу бути художником, але батько суворо заборонив мені навіть думати про це. Я не знаю, куди податися. Я говорю англійською краще, ніж російською, я знаю німецьку й іспанську, вмію грати на піаніно, їздити на лижах і танцювати танго. Я закінчила з відзнакою Львівський університет. Я стою на виїзді з заправки скраєчку, десь в середині Німеччини, і ловлю машину, щоб їхати автостопом сама не знаю куди. За автобаном на полі стоять і крутяться високі і величезні металеві вітряки, повільно ворушачи сірими лопатями.

Машини летять повз, обвіваючи мене вітром, блищить сонце в їхньому склі, не спиняються. Я бачу часом тінь свого відображення в машинах. У мене довге розпущене волосся, його тріпає вітер. Я в якійсь сорочечці в клітинку, джинсах, я почуваюся такою ж порожньою й безпам’ятною, як хмари, що скоро-скоро пролітають у яскравому літньому небі над моєю головою.

Я вже об’їхала автостопом усю Польщу, Голландію і Швецію. Купалася в Північному морі. Нанюхалася запаху трави на Амстердамських вулицях, цим запахом міцно просякнутих. Там я жила в центрі міста у старезному будинку з великим залізним гаком, що стирчав над входом в під’їзд, високо під дахом, з традиційно незавішеними вікнами в квартирах. У тому будинку колись була лікарня, потім його розпродали на квартири, і в одній жила строката компанія з веселих юних людей, без якогось певного заняття, вони підробляли на випадкових роботах, їздили по світу і влаштовували вечірки. На тих вечірках було повно гостей із усяких країн. Я подружилася з дівчиною з Ефіопії, і вона дуже просила мене в гості, в Ефіопію. Я вже навіть подумала — поїду, але нема грошей на літак. Грошей у мене взагалі було мало, але часто я ночувала безплатно, як от у цього Амстердамського Едо, хтось його мені порадив. Інтернет тоді ще був ледь-ледь, сервісів пошуку безплатного житла ще не існувало, але в мене був мобільний, і есімески звідти ходили до всіх.

Едо любив Амстердам і сердився, що його сприймають тільки як столицю порно і трави. Він водив мене кварталом повій, заводив у двори й показував, що життя тут тихе й дуже чемне — освічені люди, які працюють на хороших роботах, виводять песиків погуляти, а вечорами сидять на балконах, виходять у тихі двори й не зважають на туристичний галас з іншого боку будинку.

Едо був тільки одним із десятків тих, із ким я знайомилася випадково на пару днів. Так само недовго я була в Німеччині, у чемній родині, у глухій провінції, де жінки досі жили за принципом «кіндер-кухен-кьорх». Вони гуляли з дітьми на каруселях і гірках, купували булки в пекарнях, які відчинялися о сьомій ранку, їхні молоді няньки приїжджали в пекарні велосипедами і травили балачки своїми мовами, мовами країн, звідки приїхали, а господині нетерпляче чекали вдома гарячих булок до сніданку.

Я ночувала у Швеції в якогось далекобійника, з яким познайомилася на автобані, бо він мене підвіз — у його конурі, заваленій фантастичним сміттям.

З дівчинкою Іриною, мейл якої мені хтось дав — вона працювала в Німеччині нянею за програмою «оупер» — ми їздили цілі вихідні плюс понеділок. Їздили машиною її хазяйки, бо Ірина була дуже хороша нянька, господарі її любили й давали машину покататися, по черзі за кермом. Їздили маленькими містечками, де в центрі був фонтан, кірха й пам’ятник бронзовій свині, шукаючи слідів Братів Грім, а потім поїхали у Бремен, де дивилися на змагання сотень жовтих пластмасових качечок, яких випустили в річку, і кожна була підписана, і якась припливла першою.

Якоїсь ночі ми не могли знайти хостелу, і довго крутились якимось невеликим німецьким містом — вона якраз була за кермом. Вулиці були порожні, пізня ніч, ми шукали хоч когось, хто показав би дорогу до вокзалу, звідти ми вже знали як їхати. І от нарешті побачили двох, які брели вулицею. Але ті люди не розуміли її німецької й моєї англійської «Реілвейстейшн — ет чьо? Автозаправка ілі чьо?» — питав один у другого, бо вони були русскімі матросамі, які страшенно зраділи, що «дєвочкі понімают по-нашему», пообіцяли нас забрати на корабель «пока капітан нє прішол», і ми насилу від них відкараскалися. Вони ще чіплялися за дверцята машини, намагаючись відчинити, хоч я зразу позамикала все.

Ми ще довго нервово хихотіли дорогою до хостелу, а зранку будили одна-одну:

— Вставай, капітан прішол!

Я малювала Кьольнський собор і річку Рейн, Амстердамські базари і негрів, що продають важку нелегальну наркоту, польських монашок у польських електричках, вулиці, дахи, вікна — я заповнила вже цілий блокнот швидкими замальовками, бо фотоапарат я розбила ще десь у Польщі, в Перемишлі, у їхній маршрутці, де на мій рюкзак хтось наступив.

Тепер я їхала в Зальцбург, бо там народився Моцарт, і я хотіла на це місто подивитися.

З самого ранку мені не щастило, машини підвозили тільки недалеко, доводилося по годині-дві стояти на заправках і виїздах на автобани, поки якась таки спинялася.

Невдалий день.

Я втомилася, я дуже хотіла пити й пішла в крамничку на заправці. Узагалі я рідко до таких заходила, бо там дуже дорого, у великих містах я купувала все в супермаркетах, але вода — то ж вода.

На касі я забула і решту, і воду, забрала тільки рюкзак — кажу ж, день був явно невдалий, але наступний покупець покликав мене й віддав.

— Дякую, — сказала я, — тобто сенткю, ой, ну да — данке.

— Та будь ласка, — сказав покупець, і я на нього подивилася — наш чи що?

Більше він нічого не сказав, наш, чи, може, знає «будь ласка», смаглявий, як італієць, очі світлі, волосся чорне, одяг німецький. Мабуть, у його дітей теж нянька з України. Хоча не виглядає, що в нього вже є діти. Замалий.

Так подумавши, я пішла собі потихеньку на виїзд із заправки, стопити того, хто б мене підвіз і — о, ура! — перша ж машина застопилася.

Так, це був він.

Його звали Роман. Він був не просто наш — тобто, українець — ми з ним були з сусідніх міст, тобто сусідніх областей. Ми з ним одразу вирішили, що волиняки — тобто, ми — найкращі українці, бо поліщуки — як колорадські жуки, а галичани — жадібні. Він учився в Німеччині, тоді то було рідкістю.

Ми балакали весело й безперестанку — я скучила за українською, я вже три тижні говорила майже постійно тільки англійською, а він просто так. Біля дороги траплялися замки, траплялися гори й забігайлівки. В одній ми весело поїли.

Ми таки не встигли до Зальцбурга і спинилися в якомусь малесенькому містечку, але хостел був там тільки один, і «ітс фууул» — як сказала нам сонна дівчина, виглянувши з дверей і одразу закривши їх перед нашими носами.

— Та ну, — сказав Роман — Переночуємо в машині.

Ми поїли сухарів, які знайшли в багажнику, запили моєю водою і стали моститися спати.

Отут він, згрібаючи барахло з заднього сидіння, скинув ту сорочку.

Я впізнала її навіть тоді — уночі, при світлі фар, втомлена, зморена, голова мені боліла — я впізнала її одразу, бо вона — та сорочка — була така одна і другої бути не могло. Візерунок намалював Максим, а вишила Марта. Я бачила її багато разів на старій фотографії, в будинку дядька Івана, в Лос-Анджелесі, на полиці над каміном — збільшена копія старої фотографії, де вони всі строго сидять перед фотографом. І Максим у цій сорочці. Я розглядала її, водила по склу пальцем — такий чудний візерунок. Такий чудний візерунок — більш ніде такого нема.

Він мав бути в ній похований. Мені казали, що він був у ній похований.

Он вона.

«Буває ж! — подумала тоді я, — Напевне, хтось змалював узор і вишив таку саму».

А вголос спитала:

— Де це ти взяв?

— Це мого батька, — сказав він, — Батько — колекціонер. Він збирає чоловічий одяг, давній. Це одна з колекції його сорочок.

— Цікава. Хто її вишивав? Ти не знаєш, де її купили? — сказала я й відгорнула рукав. На манжеті, з внутрішнього боку сірою ниткою було вишите ім’я. Так, звичайно — «Максим». І мені здалося, що й почерк я впізнала, почерк, поверх якого вишито. Так писала тітка Марта. Вона ж мене писати вчила. Як я могла не впізнати?

1. Іванів ровер

Ця фотографія руда від старості. Серйозний чоловік із вусами. Жінка з високою зачіскою, у довгій сукні, шаль на плечах. І з ними їхні діти. Сидять худі, ще майже підлітки, Маруся й Іван, і стоять двоє старших, Максим і Марта. В усіх застиглі обличчя, перелякані очі дивляться в камеру. На нас.

Знизу на картонці є дата і штамп фотографа.

Розглядаючи її збільшену копію під склом у рамці в Лос-Анджелесі, я бачила тільки вершечки цифр дати. Вони складалися в різні комбінації, витягувалися вниз і мінялися. Але я знала, що там має бути. Я питала — 10 червня, 1941 рік. Майже через два роки після того, як у місто прийшли перші совіти.

А за півтора року до того, як зробили це фото, у листопаді 1939, Іван їхав з хлопцями, з однокласниками, містом, на роверах, покататись. Ровер був не його, а позичений. Позичений ровер, розумієте? Він обіцяв його віддати. Така дорога річ — і він мав обов’язково віддати його тому хлопцю, своєму сусіду, як обіцяв. Та біля церкви їх спинила нова совєцка власть, що недавно прийшла в Західну Україну, і закричала:

— Слезайте, пацаны! Велосипеды забираем!

Усі позлазили, бо вже знали, що якщо власть у формі, озброєна і п’яна, то краще з нею не сперечатися. Власть була тут тоді ще дуже недовго, але всі вже розібралися, що це за люди — розмова в них коротка. Садять у тюрму і стріляють. Ставляться, як до худоби. Мають тебе за якогось дикого папуаса, який не вміє говорити й ходить у пальмовому листі. Його треба негайно навчити законам і послуху, тобто бити і стріляти, поки не зрозуміє, хто тут тепер хазяїн. Усі вже знали, що буває з тими, хто з новою властю захоче сперечатися. Тому хлопці злізли, лишили велосипеди й відійшли. А Іван — ні.

— Не мій ровер! — казав, — Це не мій!

— Ты че, пацан?! Ты че? — гукнув один п’яний, озброєний, у формі. Його друзяки вже посідали у шкіряні велосипедні сідла й підсміювалися тепер із нього. Той, швидко знявши з плеча автомат, пустив чергу Іванові у груди, майже впритул.

Ні, що ви, ніхто його не судив і не садив. Нічого йому не було. Повитирав кров із велосипеда та й поїхав за своїми.

А хлопці стояли над Іваном і не знали, що робити, що кричати. Іван сіпався, кров текла в пилюку, ворони, потривожені пострілами, летіли з голих, майже зимових тополь біля церкви.

 — Я їм добре помстився! — казав мені Іван, і навіть через стільки років починав сердитися й задихатися. Як нервував — задихався. Чи то наслідки тих ран, тоді, біля церкви, чи то просто важке його життя, прожите з усієї сили.

Про те, щоб помститись, він почав думати, ще тільки відходячи від ран, видужуючи важко, під наглядом сестер. Мати бігала, шукала лікаря й ліки, тільки аби допомогло.

— Я їм помщуся, — казав Марті, яка сиділа біля нього, — Я не буду жити при цій власті. Я їх вижену або сам умру!

— Мовчи, — казала Марта. — Це чудо, що ти зараз вижив, ти хоч розумієш?! Нащо тобі був аж так треба той ровер?

— Бо він позичений був, ти що, не розумієш? І ти як хоч, Марта, а я не буду з ними жити! Я їм такого зроблю, що вони аж покотяться! Побачиш! От побачиш!

— Ти ще малий і дурний, — казала Марта й ішла до Максима жалітись на затятого малого.

— Вони ж не надовго, — казала Максимові, — Просто перечекати. Просто не лізти поперек дороги — і вони підуть геть, звичайно, підуть — подивись на них! А ми залишимося.

— Не знаю, — казав Максим.

Він був схожий на матір — високе чоло, довге обличчя, такий самий спокійний, слухняна чемна дитина, відмінник, завжди виховано-стриманий, завжди вірить у найкраще в людях. Мабуть, він би пішов учитися після гімназії далі — у Львівський університет чи ще кудись, але довелося йти працювати. Не вистачало грошей. Нова власть завернула все дуже круто. Гімназії вже не було, просто школа, і їхній батько — учитель у тій школі — отримувати став зовсім мало.

Максим пішов працювати в типографію — кашляв від фарби, мав чорні руки, але казав — нічого, не страшно. Тоді ж, сидячи ввечері вдома, він узявся малювати. Узявся малювати наперекір усім, наперекір категоричній забороні батька і проханням матері — батька послухати.

Став малювати від тієї безпросвітності, темних хмар, що насувалися на їхню цілком благополучну сім’ю, з невеличкого містечка — четверо дітей, простора квартира, високі стелі в кімнатах. Ще від самого початку Другої світової війни, коли спершу поляки повтікали, а потім прийшли совіти, стало ясно, що насувається щось погане, і це погане душило всіх якимись передчуттями.

Сестри просто мовчали, затаюючи страхи в собі, Іван сердився і хуліганив, а Максим почав малювати.

А малювати в них було заборонено.

Батько не пояснював, просто казав — ні, цього не можна. Все можна, а цього не можна. «Колись поясню», — додавав.

А так усе було дозволено. Маруся хотіла стати лікарем або медсестрою, Марта вчителькою, як батько, Максим колись збирався стати архітектором. Може, потім знов учитиметься, казав, але ніхто не вірив, бо попри щоденні справи, попри батьківське намагання жити як жили, попри Максимові приробітки, було зрозуміло, що стає все гірше, не вистачає на дрова, і не це ще найгірше, бо вже повезли до Сибіру тих, чия квартира знадобилася новій владі, новому начальству. Тим більше вчителів — учителі їх теж цікавили, і навіть не за квартиру, а просто щоб їх не було, бо є ким їх замінити, своїми, перевіреними, привезеними з Росії. Навіть скромних учителів математики.

Мамині сестри прибігали, сиділи, пили чай і шепотілися про щось, виганяли Марту й Марусю до іншої кімнати. У матері було троє сестер і двоє братів, а ще були двоюрідні — велика родина. А батько був сам. Зовсім сам, без рідні: ні тіток, ні братів, ні в перших, ні в других, ні хрещеної, нікого. Були, щоправда, в нього батьки — дід і баба — але вони давно померли, і могилки на міському кладовищі, яке зветься Грабник, уже заростали м’якеньким мохом.

Коли Івана поранили, підстрелили за той ровер, материні сестри приносили гроші й мед для хворого Івана, радили якісь трави, говорили про кращого лікаря. Зітхали й ішли.

Іван видужував.

Почав виходити з хати, балакати — і знов, і знов категорично говорив, що не житиме при цій владі, що за себе помститься і їх вижене або загине.

Він знав, куди йти.

Усі знали, усі чули про «хлопців з лісу», які з’явилися в навколишніх селах. Усі казали, що вони хочуть незалежної України. Усі чули, але ніхто не бачив. Іван ще малий, — говорили мамині сестри, прибігаючи в неділю поговорити. Іван ще зовсім малий, його до «хлопців» не візьмуть. Та й як він їх знайде?

Коли почалася війна, коли Німеччина напала, коли совіти втікали, розстрілюючи в’язнів у тюрмах, палячи архіви, кидаючи квартири й забираючи в армію всіх, кого встигали, коли в місто входили німці, Іван уже був серед тих, хто ходив у новенькій формі з жовто-синіми пов’язками на рукаві, хто помагав відкривати українські школи й розвішував усюди українські прапори. Він уже давно був серед них.

Тоді ж уперше пропав Максим.

Марта й Максим були дуже дружні, як дружні бувають діти-погодки, Марта ж тільки на рік за нього молодша. І коли в ті перші дні війни Максим зник, вона бігала містом у тому хаосі й шукала його, розпитувала всіх, навіть побігла в тюрму, коли відступили совіти, шукала брата, не знайшла.

— Не має розуму дівка! — кричала на неї мати — Куди ти бігала? Чого ти туди бігала? Тобі мало Івана й Максима? Ще сама хотіла десь влізти?

— А я маю сидіти вдома, як приморочена? — сердилася Марта.

Вона була більше схожа на батька — чорнява, смаглява, висока. Неслухняна, часто сердилася, вперто робила своє, часто через те встрявала в усякі історії.

— Я знаю, що з ним усе добре, — казав батько матері. — Максим у нас з малечку такий, що пропадає — то на базарі губився в три рочки, то на музику пішов і десь завіявся з хлопцями жабів ловити, ти ж пам’ятаєш? Так от і цього разу — побачиш, знайдеться!

Він не знайшовся.

Але Марта таки допиталася і знайшла людей, які бачили, як евакуйовували типографію, як вантажили у вагони все, що встигали, і як позабирали хлопців разом у вагони, щоб було кому те все перевантажувати, казали — за пару днів вернуться, але фронт так скоро пішов, що «за пару днів» у місті вже були німці.

Ну й Іван у новій уніформі вішав на школи й пошту жовто-сині прапори.

Після війни про Івана в сім’ї не говорили. Узагалі не згадували, ніби Івана ніколи й не було.

Коли через три роки закінчилася війна, німці пішли, а в місто прийшли другі совіти, сім’я жила вже на околиці, їх виселили ще німці, та воно й на краще, бо й будинку їхнього вже не було,