Порожневірус.: Полювання на Морріґан Кроу

By Джессіка Таунсенд

Морріґан Кроу та спокій — це як квіти, що ростуть зі снігу: хіба таке може бути? Тільки нещодавно вона з друзями пережила свій перший рік у Товаристві Дивообраних у Групі 919. Тоді, рік тому, їй уже довелося зіткнутися з мерзенним злом і перемогти його. Тепер на Морріґан чекає нове випробування: підкорити силу, що здатна будь-якої миті вирватися з-під контролю та знищити дівчинку. Та от халепа: Невермур охоплює Порожневірус. Ця загадкова хвороба вражає Диво-тварин і перетворює їх на монстрів. Щодня жертв Порожневірусу стає дедалі більше. Морріґан має врятувати місто і знайти ліки від моторошної пошесті. Навіть якщо пошук рятівного еліксиру поставить під загрозу життя самої Морріґан…

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 1, 2022
• ISBN: 9786171700796

Book preview

Cover.jpgr990.jpgVivatLogo.jpg

2023

ISBN 978-617-17-0079-6 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Книжкова полиця підлітка»

Перекладено за виданням:

Townsend, Jessica. Hollowpox: The Hunt for Morrigan Crow (A Nevermoor book) / Jessica Townsend. — London : Orion Children’s Books, 2020. — 480 p.

Переклад з англійської Тетяни Скрипник

Дизайнер обкладинки Олена Железняк

Таунсенд Дж.

Т23 Порожневірус. Полювання на Морріґан Кроу / Джессіка Таунсенд ; пер. з англ. Т. Скрипник. — Х. : Віват, 2023. — 480 с. — (Серія «Книжкова полиця підлітка», ISBN 978-617-690-681-0).

ISBN 978-966-982-898-9 (укр.)

ISBN 978-1-5101-0530-0 (англ.)

Морріґан Кроу та спокій — це як квіти, що ростуть зі снігу: хіба таке може бути? Тільки нещодавно вона з друзями пережила свій перший рік у Товаристві Дивообраних у Групі 919. Тоді, рік тому, їй уже довелося зіткнутися з мерзенним злом і перемогти його. Тепер на Морріґан чекає нове випробування: підкорити силу, що здатна будь-якої миті вирватися з-під контролю та знищити дівчинку. Та от халепа: Невермур охоплює Порожневірус. Ця загадкова хвороба вражає Диво-тварин і перетворює їх на монстрів. Щодня жертв Порожневірусу стає дедалі більше. Морріґан має врятувати місто і знайти ліки від моторошної пошесті. Навіть якщо пошук рятівного еліксиру поставить під загрозу життя самої Морріґан…

УДК 821.111-312.9

© Jessica Townsend, 2020

© ТОВ «Видавництво Віват», видання українською мовою, 2023

З любов’ю присвячую цю книжку Джо Лоуренс та її подрузі місис Міллер, ім’ям якої я назвала Диво-качку з кабаре

Розділ перший

Група 919

Зима Другого

На гладеньких лискучих чорних дверях у яскраво освітленій гардеробній пульсувало золотавим світлом крихітне коло з літерою Д всередині.

«Заходь, — неначе промовляла ця літера з кожним спалахом ніжно-золотавого сяйва. — Не барися!»

Морріґан Кроу, застібнувши рукави накрохмаленої білої сорочки, вдягла чорне пальто й акуратно приколола до лацкана золотий значок у формі літери Д. І нарешті притисла кінчик вказівного пальця до невеличкого мерехтливого кола. Двері вмить розчахнулись — неначе дівчинка повернула ключ у замку. І вона зайшла до порожньої залізничної станції.

Ці тихі, спокійні ранкові хвилини Морріґан уже встигла полюбити. Зазвичай вона заходила до Станції 919 першою і на кілька секунд вдоволено заплющувала очі, прислухаючись до ледь чутного гудіння рейок. Це їздили десь у віддалених тунелях Дивополітену потяги — наче механічні дракони, яких пробуджують від сну машиністи й відчиняють двері пасажирам. І потяги-дракони, несучи в собі мільйони мешканців Невермура, мчать хитромудрим Сплетенням тунелів.

Морріґан, усміхнувшись, глибоко вдихнула.

Останній день осіннього семестру.

Їй це вдалося.

Ось уже на станції почали збиратися, розбиваючи на друзки тишу та спокій, інші учні з Групи 919: одні за одними розчахнулися вісім дверей, що займали всю стіну, — від багато оздоблених червоних, які належали Магіру Ібрагіму, до аркоподібних дерев’яних дверцят Ани Кало, які не мали жодних прикрас. Крихітна станція враз наповнилася гомоном.

Готорн Свіфт, найкращий друг Морріґан, був схожий, як зазвичай на початку навчального дня, на казна-що: в обох руках — по оберемку громіздкого спорядження для їзди на драконах, ноги заплітаються від такої ваги, сіра сорочка застібнута абияк, нечесані каштанові кучері стирчать на всі боки. А хитрющі сині очі так і волають про пустощі, які Готорн чи то тільки замислив, чи то щойно скоїв (Морріґан не хотіла знати, який із цих варіантів правильний). Архан Тет, який завжди був надзвичайно охайний і мав бездоганні манери, не промовив жодного слова — лише взяв у Готорна один з хитких оберемків спорядження та стримано кивнув йому на недбало застібнуту сорочку.

Каденс Блекберн, довгонога дівчинка з товстою чорнявою косою та брунатною шкірою, цього ранку вбігла на Станцію 919 останньою — за кілька секунд до прибуття потяга, що з пихканням випускав кружальця білої пари. Власне, складався цей потяг з одного-єдиного дещо обшарпаного вагона з літерою Д та числом 919. З його дверей наполовину висунулась керівниця групи — міс Чирі.

Це був Домашній вагон, що слугував Групі 919 Товариства Дивообраних одночасно транспортом і чимось на кшталт другого дому. Вагон наповнювали затишком крісла-мішки, старий бугристий диван, гори подушок і дров’яна пічка, що зігрівала дітей узимку. А ще — керамічна вазочка у формі білого ведмедя, де зазвичай було смачне печиво. Домашній вагон був для Морріґан одним з найулюбленіших і найзатишніших місць у світі.

— Дооооброго ранку! — усміхаючись аж до вух, вигукнула керівниця.

Тримаючи в руці кілька аркушиків паперу, вона енергійно махала ними дітям.

— Вдалого останнього дня семестру, школярики мої!

Міс Чирі як керівниця Групи 919 відігравала в їхньому шкільному житті дуже цікаву роль: машиністка Домашнього вагона плюс консультант із профорієнтації. Тобто її обов’язком було вести дітей заплутаним шляхом, що пролягав крізь перші п’ять років їхнього навчання в установі, яка мала найпрестижніший у всьому Невермурі статус, а також висувала своїм школярам найжорсткіші вимоги. Товариство Дивообраних складалося з непересічних людей, які мали кожен свій надзвичайний талант. Але майже всі вони були так зайняті великими ділами, що не надто приділяли увагу наймолодшим Дивообраним. Отже, без керівника Група 919 заблукала б у Товаристві Дивообраних, мов у величезному густющому лісі.

Морріґан не знала жодної людини з такою доброю та веселою вдачею, як у міс Чирі. Ця молода жінка зігрівала всіх дов-кола, мов сонце. Вона була чудова, наче свіже простирадло чи вечірня пісня солов’я. Або майстерно підсмажений тост. Її одяг сяяв усіма кольорами веселки, постава вражала бездоганністю, шкіра мала колір темного шоколаду, а усмішка була широка-широка. А коли на чорне кучеряве волосся міс Чирі, що скидалося на легку хмаринку, падало світло, Морріґан думала, що керівниця схожа на янгола… Хоча, звісно, дівчинка ніколи не промовила б уголос отаких, на її думку, до бридоти солоденьких слів.

Як дорослій людині, відповідальній за цілу групу школярів, міс Чирі, напевно, бракувало одного: благопристойної поведінки. Але Групі 919 вона подобалася такою як є.

— Останній! День! — скандувала керівниця. — Останній! День!

І весело задриґала ногами, навперемінку витикаючи їх з дверей — ще до того, як вагон зупинився.

— Міс Чирі! — перелякалась Ана. — Це ж НЕБЕЗПЕЧНО!

Молода жінка у відповідь кумедно витріщила очі, зображуючи «жах», та витягла вперед ще й руки, ніби захотіла вивалитись на платформу. І майже вивалилась, коли вагон раптом загальмував.

— Усе гаразд! — схопившись умить на ноги, вклонилася міс Чирі.

Діти, сміючись, заплескали в долоні — усі, крім Ани, яка розгнівано обвела одногрупників очима: личко полум’яне, біляві кучерики мало не стали дибки.

— Звісно, це дуже смішно. От тільки хто зупинятиме кровотечу, коли наша керівниця впаде на колію та зламає велику гомілкову кістку? Закладаюся, ніхто з вас навіть не знає, як накладати шину на ногу.

— Для цього в нашій групі є ти, Ано, — сказав Архан.

Він усміхнувся білявій дівчинці (на його блідих щоках з’явились ямочки), а тоді, нахилившись, вільною рукою позбирав папірці, що їх впустила на платформу міс Чирі.

— Саме так, лікарко Кало, — мовила борчиня Таддея Маклеод.

Із цими словами величезна м’язиста дівчинка штовхнула Ану в бік, від чого та мало не впала. (Як для Таддеї, це був легенький штурханець, але вона іноді забувала, що значно сильніша за одногрупників.)

Ана, відновивши рівновагу, невдоволено скривилась. Проте, схоже, дещо втихомирилася, коли почула від Таддеї «лікарко».

— Міс, а що це… — спохмурнів Архан, втупившись поглядом в один з папірців. — Нові розклади?

— Дякую, Арху. Допоможи мені, будь ласка, роздати їх, — відповіла керівниця, жестом запрошуючи Групу 919 до вагона. — Заходьте швиденько, бо спізнимося. Френсісе, прошу, постав чайник. Лам, роздай печиво з вазочки.

Коли міс Чирі вручила розклад Готорнові, той здивовано глянув на неї: сьогодні був останній день семестру, а нові розклади учні отримували раз на тиждень.

— Ви ж бо давали нам точнісінько такі в понеділок, міс, — мовив Готорн. — Пам’ятаєте?

Він гепнувся в крісло-мішок, а Морріґан, умостившись на дивані між Каденс і Ламбет, заходилась продивлятися свій розклад. Він був начебто такий самий, як і той, що їй дали на початку тижня: у вівторок — практичне заняття «Усі діалекти мови зомбі», у середу — майстер-клас «Спостереження за рухом планет», а потім — урок «Як знаходити та допитувати інформаторів» у крилі для занять з мистецтва шпіонажу на мінус п’ятому поверсі (цей урок сподобався Морріґан найбільше з-поміж усіх, що їх вона вже відвідала цього тижня: як виявилось, їй досить-таки легко вдається мистецтво шпіонажу).

Міс Чирі тим часом проказала:

— Авжеж, я пам’ятаю. Попри те що мені аж двадцять один рік, Готорне, мій старезний мозок таки дає змогу пригадувати далеке минуле — ба навіть те, що сталося чотири дні тому, — усміхнувшись, звела вона брову. — Це нові розклади. Будь ласка, придивіться уважніше до уроків на сьогодні.

Морріґан перевела погляд на стовпчик «П’ятниця» і, помітивши різницю, спитала:

— А що це таке — «С. і в.»?

— І в мене такий урок є, — мовив Готорн. — «С. і в.», мінус другий поверх. Останній у розкладі на сьогодні.

— У мене теж! — підвів руку Магір.

Учні загомоніли, порівнюючи розклади. Як виявилось, у всіх був сьогодні цей таємничий урок. Їхні розклади зазвичай були індивідуальні: міс Чирі старалася, щоб кожен розвивав свої унікальні здібності й працював над помилками. Тож це був перший для Групи 919 спільний урок приблизно за два місяці.

— Міс, а як розшифровується «С. і в.»? — прозвучав дещо стурбований голос Френсіса Фіцвільяма, який дивився на керівницю широко розплющеними карими очима. — А моя тітка Естер про це знає? Вона каже, що без її згоди ніяких змін у моєму розкладі не може бути.

Морріґан, звівши брову, глянула на Готорна, який у відповідь скорчив красномовну гримасу. Кілька поколінь Френсісових родичів — славетних Фіцвільямів і всіма шанованих Акінфенва — усі без винятку були членами Товариства Дивообраних. Наставницею Френсіса (а наставником зветься дорослий Дивообраний, який висуває кандидатуру дитини на членство в Товаристві, й тому має вплив на її навчальний процес) була сестра його батька, Естер Фіцвільям. Характер ця жінка мала дуже суворий та, на думку Морріґан, дещо скидалася на стару корову.

— А ще вона каже, — вів далі Френсіс, — мені не можна робити нічого шкідливого для моїх нюхових рецепторів.

— Яких-яких церепторів? — перепитала Таддея.

— Тобто для мого носа… Що тут смішного? Хороший нюх — це надзвичайно важливо для шеф-кухаря.

Із цими словами Френсіс нервово приклав палець до кінчика свого світло-брунатного, дещо веснянкуватого вмістилища нюхових рецепторів.

— Цей урок достоту не зашкодить твоєму надзвичайно важливому носу, Френсісе, — з легенькою загадковою усмішкою мовила міс Чирі. — Але більше я нічого не скажу.

До неї одразу прикипіло дев’ять пар очей, у яких читалася надзвичайна цікавість.

— Може, це… — випростався Готорн, — «Стрибки і в… все інше»?

— Ні. Хоча здогадка дуже змістовна.

— «Схованки і викрути»! — Таддея, уже ладна діяти, закрутила довге руде волосся у вузол та закасала рукави сірої сорочки. — Ми вчитимемося вводити супротивника в оману, так? Нарешті…

— «Сцена і вистави»? — озвався Магір.

— Знаю! «Собаки і вигул»! — заплескавши в долоні, підстрибнула на подушечці Ана. — Ми вигулюватимемо песиків?

Міс Чирі засміялася.

— Чудова здогадка, Ано, та не зовсім правильна, — здійняла керівниця обидві руки, закликаючи дітей до тиші. — А тепер, будь ласка, досить здогадок. Мої губи замкнено на замок. Я могила.

Ана, зсутулившись від розчарування, передала Магірові вазочку з печивом.

— Леф-села, — сказав він.

Це означало «дякую» ягаланською мовою, однією з тридцяти восьми, якими хлопчик вільно володів. Нещодавно він учив одногрупників вимовляти слова, які вважав «ключовими» у своїх улюблених мовах. Це були головним чином запитання «Як пройти до вулиці такої-от?», слова «дякую» та «будь ласка», а також різноманітна лайка. (Лайки, як помітила Морріґан, було найбільше через Готорнові наполегливі прохання.)

— Гіш фа ралім, — пробурмотіла засмучена Ана, напхавши рот печивом з ванільним кремом.

Магір поглянув на дівчинку, сповнений потрясіння й цікавості. Морріґан роззявила рота від здивування.

— Що таке? — спитала Ана, прожовуючи печиво.

— Це означає не «на здоров’я», якщо ти це хотіла сказати, — не втримавшись, розреготався поліглот.

— Ох, ти ж бо знаєш, я нічого не тямлю в іноземних мовах, — сердито зітхнула Ана. — А що саме я сказала?

Магір, Готорн і Таддея весело вигукнули в унісон непристойний переклад. Личко білявої дівчинки стало багряним; міс Чирі обурено витріщилась на школярів, а ті, однак, не припиняли хихотіти до самісінької зупинки «Станція Праудфутів».

Виходити з теплого затишного Домашнього вагона було страшенно неприємно. Та що вдієш — довелося дітям, помахавши на прощання міс Чирі, збитися в тісний гурт, щоб бодай трішечки захиститись від холоднючого вітру. Вони знали, що від дерев з Виючого лісу особливого захисту чекати не слід.

Сто акрів¹ території Тодобру — тобто Товариства Дивообраних — були розташовані в самісінькому серці Невермура. Територія ця була занурена в зимову погоду раніше, ніж решта міста: в Тодобрі вже кілька тижнів панував лютий мороз, від якого можуть замерзти шмарклі з чийогось застудженого носа. Загадкове явище під назвою «погода Тодобру» означало, що мряка в Невермурі — це злива чи дощ зі снігом на території Товариства.

Власне, хай би що виробляла погода за стінами Тодобру, у ньому всередині все завжди було трохи більше… Наприклад, якщо в Невермурі розбуялася невеличка гроза, небо над Тодобром укривалося кошлатими чорними хмарами, у яких спалахували сліпучі, мов кольоромузика, блискавки. І всякий, хто в таку погоду вештався територією Тодобру, ризикував стати мішенню для однієї з них.

Цього ранку діти змерзли до кісток, та це легше було терпіти, тому що, по-перше, крізь снігові хмари намагалося пробиватися сонце, а по-друге, усі пам’ятали: щойно скінчиться останній сьогоднішній урок — і прощавай, Тодобре, на цілих два тижні. І здрастуйте, різдвяні канікули… Морріґан дочекатися їх не могла. Адже ніяке інше місце не могло зрівнятися з її домом, готелем «Девкаліон», на Різдво. Усю зиму дівчинка мріяла про святковий гоголь-моголь, смажену гуску й шоколадні тістечка з прянощами.

Щоб не думати весь час про холоднечу, Група 919 усю дорогу до Дому Праудфутів далі висувала здогадки — дедалі химерніші — щодо розшифрування «С. і в.».

— О! Може, це «Створення і винищення»? — аж засяяв Готорн. — Що, як ми станемо після цього ВСЕМОГУТНІМИ БОЖЕСТВАМИ?

— А може, це «Співи і вірші», — озвалася Лам.

— Або «Соуси і варення», — припустив Френсіс.

Після цієї обнадійливої здогадки вся група вибухнула реготом. Та навіть ці пронизливі звуки не завадили Морріґан розчути слово «Дивосміт». Його прошипів котрийсь із кількох старших школярів, які щойно обігнали Групу 919 на лісовій доріжці.

Вона вже начебто звикла до цього, та все одно здригнулася. Майже два місяці минуло від того дня, коли її таємницю дізналося все Товариство Дивообраних. Іноді Морріґан, щоб не занепасти духом, згадувала слова Старійшини Квінн: «Так, вона Дивосміт, але ми вважаємо її нашим Дивосмітом — відтепер і назавжди».

Більшість членів Тодобру була доволі доброзичливою та розумною, щоб дослухатись до слів Вищої Ради Старійшин. Тож усі ці люди прийняли Морріґан як одну з Дивообраних — навіть попри те, що аж ніяк не раділи перебуванню серед них такої «небезпечної істоти». Та були й такі, що за першої-ліпшої нагоди намагалися змусити дівчинку почуватися непроханою гостею. Проте вона через це не надто й переймалася: нехай собі шепочуться та кидають на неї злі погляди — на її захист завжди готові стати одногрупники. Весь минулий навчальний рік їхня вірність зазнала надзвичайно суворої перевірки, і були такі часи, коли Морріґан гадала, що так і лишиться осторонь від своєї групи. Та нині вона була впевнена, що перебуває серед вірних друзів.

Каденс, яка теж почула цей шепіт, одразу мовила:

— Вкуси себе за язик.

Наступної миті пролунало верещання, а потім — приглушене «ой!»: це винуватець виконав повеління Каденс. Вона усміхнулася, скоса поглянувши на Морріґан, яка відповіла їй усмішкою на знак подяки. І мимоволі відчула малесеньке, але задоволення: ось такі переваги має дружба з гіпнотизеркою.

— Я все бачила, Каденс, — наздогнавши двох одногрупниць, неголосно проказала Ана. — Адже тобі відомо, що нам не слід використовувати свої дари проти інших школярів.

Гіпнотизерка, зневажливо пирхнувши, закотила очі:

— А тобі не слід бути нудною плаксійкою, яка безперестанку повчає інших. Але ж ти саме така.

— Якщо ти ще бодай раз таке втнеш, — набундючилась Ана, — я все розповім твоїй старшій викладачці.

Білява дівчинка, сердито тупаючи, наддала ходу. А Каденс пробурмотіла до Морріґан:

— Вона більше мені подобалася, коли не пам’ятала, хто я взагалі така.

Якщо Ана справді збиралася розповісти все жахливій старшій викладачці Школи потаємних наук, то, подумала Морріґан, нічогісінько із цього не вийде. Адже вона вже кілька тижнів сама намагалася поговорити з місис Меґетройд, але все марно. Щойно дівчинка помічала старшу викладачку в котромусь із коридорів Дому Праудфутів, як та вмить зникала в юрбі або, що було навіть гірше, несподівано перетворювалась на свою колегу зі Школи звичайних мистецтв, нестерпну міс Дабон. І що далі, то частіше Морріґан спостерігала ці перетворення. Тому думала: чи не навмисне уникає її Меґетройд… або це Дабон намагається завадити колезі?

Морріґан приблизно шість тижнів тому перестала носити сіру сорочку — атрибут форми учнів Звичайної школи, до яких належали Готорн, Ана, Магір, Арх, Френсіс і Таддея. Керувала цією школою, де навчалася більшість юних Дивообраних, старша викладачка Дульсінея Дабон. А складалася Школа звичайних наук з трьох відділів: на мінус третьому поверсі було розташоване приміщення Відділу практичних дисциплін, на мінус четвертому — аудиторії Відділу гуманітарних наук, на мінус п’ятому був Відділ екстремальних дисциплін.

У Школі потаємних наук, тобто другій з двох шкіл Тодобру, учнів було значно менше. Але розташована ця школа була теж на цілих трьох підземних поверхах — глибоко під п’ятьма наземними поверхами Дому Праудфутів, збудованими із червоної цегли. Учням Звичайної школи не дозволяли спускатись на територію Потаємної.

Тут було значно важче орієнтуватися, ніж на території Школи звичайних наук, де панував простий, зрозумілий порядок. Школа потаємних наук складалася не з відділів, а з незліченних залів для зборів чаклунів та відьом, майстерень, клубів, лабораторій, надсекретних мінітовариств та наднадсекретних гільдій, кожна з яких вивчала свій напрям езотерики. І жодна із цих гільдій не визнавала існування інших, та й власного теж. А скільки тут було зачинених дверей і запитань без відповідей… За останні шість тижнів Морріґан твердо засвоїла: йти треба туди, де в тебе урок за розкладом, і нікуди більше. Наприклад, не слід звертати до оповитого туманом коридору, якого ще вчора тут не було: пхнеш туди носа — неодмінно спізнишся на урок.

Дабон просто нетямилась від люті, коли дізналася, що Меґетройд поцупила в неї ученицю — тобто перевела зі Звичайної школи до Потаємної. Звісно ж, Дабон не відчувала до Морріґан ані крихти симпатії — власне, це були геть протилежні почуття. Старша викладачка Звичайної школи вважала, що Морріґан узагалі не місце в Товаристві Дивообраних, і не змогла стерпіти, коли дівчинці-Дивосміту видали так само насичений розклад, як в інших школярів. Дабон свого часу зробила все, щоб Морріґан відвідувала якомога менше уроків. І тепер, думала дівчинка, більш ніж імовірно, що ця старша викладачка з крижаним поглядом та сріблисто-білявим волоссям досі заважає їй навчатися.

— У тебе параноя, — мовила Каденс, коли Морріґан розповіла їй про свої підозри.

Двоє дівчаток ходили сюди-туди коридором на мінус сьомому поверсі, чекаючи на Лам, щоб разом піти на останній урок семестру.

— І взагалі, — говорила далі гіпнотизерка, — чого тобі треба від Меґетройд? Особисто я щосили намагаюсь її уникати.

Морріґан уже знала, що більшість Дивообраних також намагається триматись подалі від жахливої місис Меґетройд, і недарма… проте міс Дабон не подобалася дівчинці ще більше.

— Поглянь, — зітхнувши, показала Морріґан подрузі свій розклад на сьогодні. — «Як зазирнути в майбутнє», «Як знайти споріднену душу». А вчора було «Як зав’язати розмову з мерцем».

— Ти ж казала, що тобі це подобається! Ти обожнюєш усілякі моторошні штучки.

— Так і було. І є. От тільки я не розумію: чого це Меґетройд забаглося, щоб я ходила на ці химерні уроки? Вона ж бо сама казала, що я повинна вивчати… — Морріґан роззирнулась нав-коло, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, та додала дещо стишеним голосом: — Мерзенні Мистецтва.

У погляді Каденс на якусь мить промайнуло сум’яття. Їй було відомо про Мерзенні Мистецтва стільки само, скільки й Морріґан, — тобто не надто багато.

Морріґан знала, що Мерзенні Мистецтва — це вміння, якими повинен володіти так званий «досвідчений Дивосміт». І вона теж мусить цього навчитись, якщо взагалі хоче зрозуміти, що це таке — бути Дивосмітом. Дівчинка вже дещо вміла й тренувалась наодинці, та це були лише жалюгідні крихти. І в цілому світі існувала тільки одна людина, яка справді знала, що таке Мерзенні Мистецтва, та вміла застосовувати їх на практиці… але Морріґан ставало ніяково від самої лише думки, що вона має стільки спільного з ним.

— Я хотіла сказати… — вела далі дівчинка, — що я не ясновидиця! І не провидиця, і не відьма, і не…

— Та знаю я, знаю, що ти всемогутній Дивосміт, — неголосно відповіла Каденс. — Припини скиглити, подружко.

Гіпнотизерка саме помітила, що з кімнати для трансцендентних медитацій виходить Лам — як завжди, нікого й нічого не помічаючи, — і помахала провидиці рукою, привертаючи її увагу.

Учнів у Потаємній школі було значно менше, ніж у Звичайній, але ця різниця була не дуже відчутна: тутешні приміщення аж кишіли викладачами, аспірантами, академіками, дослідниками — не кажучи вже про гостей з Королівської ради чаклунства, Ліги паранормальних явищ і Спілки відьомських шабашів Невермура. Ну а сьогодні тут було багато старших і молодших школярів, які кожен на свій лад святкували останній день семестру. Ще б пак — майже всім учням Школи потаємних наук суворо заборонено виробляти таке поза шкільною територією! Виняток становили майбутні майстри ілюзій: як казала Меґетройд, «ілюзія — це лише фокуси, та ще й до нудного безпечні». (Морріґан вважала, що ці школярі марнують дорогоцінну свободу дій, бо використовують ілюзію головним чином для дурнуватих розіграшів: наприклад, створення в коридорах ілюзії собачого лайна чи зграї щурів. Навіть Готорн, який сам полюб-ляв усілякі розіграші, був прикро вражений такою, за його словами, «жахливо бідною уявою».)

А от молодшим школярам, які намагалися практикувати свої мистецтва — наприклад, чаклування — поза територією Потаємної школи, часто було непереливки. Меґетройд не просто карала, а знущалася з учнів: любила, наприклад, обрізати рукави їхніх зимових пальт, голити їм брови чи навіть підвішувати за ноги над містками Станції Праудфутів.

А втім, у межах трьох поверхів Потаємної школи учням було дозволено будь-що.

Сьогодні — мабуть, щоб якомога чудніше відсвяткувати останній день семестру, — кілька школярів-чародіїв поцупили з Відьомського крила ящик, повний пляшечок з усілякими зіллями, без ярличків. І тепер ці школярі, збовтуючи вміст пляшечок і підбадьорюючи одне одного, випивали зілля, а після того верещали — хто від сміху, хто від болю. Одна юна чародійка обпекла собі горлянку, бо цілу хвилину мусила видихати гарячу пару — мов закипілий чайник. У другого полопалися всі капіляри в очних яблуках. А третій заходився привселюдно обійматися з вогнегасником — йому дісталося зілля, що змушує людину закохатися в перший-ліпший предмет, який впаде їй в око.

— Лам, та поквапся вже, — пробурмотіла Каденс, побачивши, що провидиця відстала від них на кілька метрів.

— Стійте, — витягнула одну руку вперед Лам.

Морріґан і Каденс тієї самої миті завмерли, не ступивши кроку, який відділяв їх від місця перетину двох довгих коридорів.

Лам була обдарованою провидицею-радаром, тобто вміла передбачати майбутнє, але тільки дуже недалеке — у межах лічених секунд. Група 919 уже засвоїла, що краще прислухатися до застережень Лам: це часто допомагає уникнути як дрібних неприємностей на кшталт порізаного пальця чи розбитої чашки, так і справжньої біди. У тому, що ці передбачення здатні рятувати життя, Морріґан переконалася нещодавно — у ніч Геловмесу, коли прислухалась до загадкових слів провидиці та зрозуміла їх зміст. Без цього їй, Морріґан, не вдалося б знищити нелегальний Жахринок — тобто не допустити, щоб Каденс і Лам продали, мов товар, на аукціоні.

Якби Жахринок не вдалося знищити, хтось майже напевне віддав би кругленьку суму, щоб купити Каденс і відібрати в неї дар… проте на Лам чекала б значно, значно гірша доля. Власне, учениця Групи 919 «Ламбет Амара» насправді була принцесою Ламією Бетарі Аматі Ра з королівського дому Ра, що в Шовкових Долинах держави Східноспів. Її нелегально провезли до Вільної Держави із Зимноморської Республіки, і вона, здолавши випробування, стала однією з Дивообраних. Для Морріґан усе було точнісінько так — з тією лише різницею, що Лам перетнути кордон допомогли родичі. А Зимноморська партія — керівна в Республіці, — якщо дізнається про це, звинуватить усіх Ра в державній зраді та скарає їх на горло. Партія навіть існування Вільної Держави тримала в суворій таємниці від мешканців Республіки.

Група 919 заприсяглася нікому не розповідати таємницю Лам. Звісно, про це знав ще дехто: наставник Ламбет, міс Чирі, Старійшини та кілька мерзотників, які спромоглися уникнути загибелі на Жахринку й безслідно зникнути в нічній темряві. Проте восьмеро дітей з Групи 919 одностайно вважали: якщо вони берегтимуть таємницю Лам, якщо ніколи й нікому не розкажуть — їй ніхто не зможе заподіяти шкоди.

Каденс глибоко, нетерпеливо зітхнула й поглянула на годинник.

— Лам, ми запізнимось, якщо не…

— Стійте.

ХЛЮП! Жжжжжжжжжж…

Морріґан і Каденс нажахано спостерігали, як далі коридором один юний чаклун вилив на школярку, яка саме проходила мимо, цілу пляшечку зілля — чорної смолистої рідини. Та найгіршим було те, що від контакту з людською шкірою ця рідина перетворилась на… бджіл. На гудючих кусливих бджіл, які обліпили дівчину, наче то була квітка, повна пилку. Бідолаха кинулась бігти, верескливо відмахуючись від бджіл, а школярі-чаклуни — одночасно веселі й перелякані — помчали слідом, намагаючись їй допомогти.

Лам нарешті опустила руку. На її обличчі можна було прочитати: «Я ж бо вас попереджала».

— Можна йти далі, — неквапно рушила вона вперед.

***

Морріґан ще ніколи не відвідувала уроків на мінус другому поверсі — лише обідала тут разом з одногрупниками в одній з їдалень (ще на цьому поверсі були кухні та Комісаріат). Коли вони з Лам і Каденс дісталися зазначеної в розкладі кімнати, решта Групи 919 вже чекала на них у коридорі.

— «Смута і ватрушки», — сказав Готорн, затуливши собою вхід до кімнати. — Ось моя остання здогадка. Може, ви ще щось надумали? Кажіть, поки ми не зайшли.

— Та відійди вже, — пробурмотіла Таддея, відштовхнувши його з дороги.

Кімната була невеличка — десь учетверо менша за звичайну аудиторію — та зовсім порожня. І зовсім темна. Морріґан, поки всі інші заходили, обмацала стіну:

— Та де ж тут вимикач?

— Ой! Френсісе, це моя нога! От незграба…

— Вибач, я в темряві не…

ГРЮК! Це самі собою зачинилися двері. Діти принишкли.

— А де ж викладач? — почувся дещо тремкий шепіт Ани.

— Тихо, — прошепотіла у відповідь Лам. — Погляньте он на ту стіну. Зараз почнеться…

1 Акр — міра площі, що дорівнює 4047 квадратних метрів. (Тут і далі прим. ред.)

Розділ другий

Ретельно й хитро спланована низка подiй

Кілька секунд у кімнаті панувала цілковита тиша й темрява. Аж ось на стіні замиготіли й зарухалися чіткі картинки. Морріґан закліпала від несподівано яскравого світла.

Це був кінофільм про ніч, яку вона добре пам’ятала.

Дев’ятеро дітей вишикувались перед воротами Тодобру, що були вкриті акуратними візерунками із живих квітів. А гнучкі зелені лози утворювали напис:

Заходьте й приєднуйтесь до нас.

Школярі Групи 919 втупилися поглядами в самих себе на стіні-екрані, не розуміючи, для чого їм узагалі показують ці події, що сталися рік тому. Принаймні більшість з них цього не розуміла.

— А волосся в мене справді отак стирчить на всі боки? — прошепотів Готорн у вухо Морріґан.

— Справді.

— Круто, — кивнув він.

— То що нам робити? — спитала Таддея на екрані.

Морріґан на екрані, яка зіщулилася й мала дуже наляканий вигляд — а вона ж наче не дуже боялася тоді, — крадькома глянула на борчиню.

Аж тут у фільмі з’явилося те, що змусило руки справжньої Морріґан умить вкритися гусячою шкірою від кінчиків пальців до плечей. Цього вона не пам’ятала.

— Що… що це за істоти? — вхопила її за руку Каденс.

Морріґан, навіть якби знала відповідь, не змогла б нічого сказати: їй наче затиснули горлянку.

Дев’ятеро дітей з Групи 919, нічого не підозрюючи, стояли перед воротами Тодобру опівночі у Переддень Весни. Усі вони були охоплені захватом і чекали, затамувавши дух, на ту мить, коли їх привітають як нових членів найпрестижнішої установи Невермура.

І весь цей час просто за їхніми спинами виповзали з темряви десятки… невідомо кого. Морріґан не знала, як вони звуться, та це напевне були чудовиська.

Ці потвори — товсті, з багатьма кінцівками, укриті чорною лускою — були не зовсім тваринами, але достоту не людьми. Вони плазували землею, пересуваючись за допомогою могутніх передпліч; за кожним тягнувся довгий м’язистий хвіст. Їхні химерні обличчя — кутасті й широкі — дещо скидалися на людські. А очі цих чудовиськ були схожі на чорних жуків, що виблискують у темряві.

Морріґан ще ніколи такого не бачила: істоти ці, схоже, з’явились на світ як наслідок невдалого експерименту. Наче хтось захотів перетворити змій на людей… чи навпаки. Навіть на екрані вони були такі жахливі, що інстинкт самозбереження велів їй тікати. Але чомусь вона стояла незворушно й спостерігала.

— Це що, жарт? — писклявим тремким голосом промовила Ана. — Отакий геть невдалий жарт? Це ж зовсім не смішно!

Дівчинка побігла геть, але двері виявилися замкненими.

— Це не СМІШНО! — знову заверещала вона.

Інші восьмеро інстинктивно стали впритул одне до одного, охоплені чимдалі більшим жахом: змієподібні чудовиська підповзали ззаду — ближче й ближче — до дітей на екрані. Якби Морріґан не пам’ятала, що тієї ночі з нею та її друзями нічого не сталося, вона очікувала б жахливого продовження фільму, де чудовиська пожиратимуть дітей.

Звісно, цим істотам не вдалося підповзти до Групи 919. За лічені секунди до цього з нічних тіней постали людські постаті, що виявились чародіями у чорних накидках Тодобру. Без жодного шуму чаклуни відігнали потвор назад у темряву за допомогою химерних амулетів, що димились, і палахкотливих гілок.

Це було неймовірно — просто неможливо, — але діти на екрані зовсім нічого не помітили. Їхні погляди прикипіли до воріт, що вже почали рипливо відчинятися, запрошуючи нових Дивообраних до таємного світу великих звершень і пригод.

Однак Морріґан, пильно придивившись до обличчя Ламбет на екрані, помітила, що провидиця, стоячи трохи збоку від решти, дивиться розширеними від жаху очима назад, у темряву. Отже, Лам таки все бачила.

— А нам ти так нічого й не сказала, — неголосно мовила Морріґан, перевівши очі на обличчя справжньої Лам, яке було добре видно у світлі від екрану. — Чому ти мовчала?

Підборіддя провидиці ледь затремтіло.

— Я… — промимрила вона, — мені просто… здалося, що краще буде вас не лякати.

Тим часом дев’ятеро охоплених захватом дітей на екрані зайшли на територію Тодобру. І ніхто, крім Ламбет, не здогадувався про небезпеку, яка щойно їм загрожувала.

Морріґан, полегшено зітхнувши, ззирнулася з Готорном і Каденс, які стояли поряд з нею в напівтемній кімнаті, охоплені безмовним зчудуванням. Коли ворота на екрані нарешті зачинилися за дітьми й ніяких чудовиськ уже не було видно, у кімнаті неначе побільшало свіжого повітря. Аж раптом зазвучав посилений гучномовцем голос, і всі дев’ятеро глядачів (фільм ще не закінчився) підстрибнули від переляку.

— Гадаю, кожен з вас хоче знати, для чого вам улаштували цей кіносеанс.

Цей надтріснутий жіночий голос Морріґан одразу впізнала: Ґреґорія Квінн.

Вона була однією з трьох Старійшин — тобто високошанованих членів Тодобру. Вищу Раду обирали всі Дивообрані на початку кожної Ери, і троє Старійшин керували справами Тодобру аж до наступної. Морріґан розуміла, чому Ґреґорію Квінн обрали Старійшиною: це була низенька тендітна й дуже старенька жінка, проте вона вражала внутрішньою силою. Двоє її колег Старійшин — Гелікс Вонґ та Еліот Саґа — теж були вельми визначними особами, на думку Морріґан. (Утім, думала вона, зі Старійшиною Квінн їм не зрівнятися.)

— Протягом багатьох років, — лунав тим часом далі голос із гучномовця, — Товариство Дивообраних виконувало одне таємне завдання. Точніше, два однаково важливих завдання, об’єднаних в одне. Назва в них проста, бо більш пишномовної ми не вигадали: стримування і відволікання.

— Тобто… — зашепотів Готорн, — не соуси й варення.

Хай там як абсурдно це було, та Морріґан довелося затиснути собі рот рукою, щоб не вибухнути істеричним сміхом.

— Тихо, — штовхнула її ліктем під ребра Каденс. — Дивись.

Старійшина Квінн далі говорила на тлі фільму про ніч посвячення, що анітрішечки не була схожа на ту, якою запам’ятала її Група 919. Але на екрані таки відтворювались події саме тієї ночі.

Морріґан не забула, як почувалася, коли йшла разом з одногрупниками під’їзною доріжкою до Дому Праудфутів: можливо, хвилювалася трохи, але ж не боялася. Вона пам’ятала, як угледіла на вогнецвітах — сухих деревах, що височіли обабіч доріжки, — Дивообраних у чорних накидках. Усі вони, сидячи на горішніх гілках, тримали по свічці, й це видовище якимось дивним чином заспокоювало дівчинку. Вона думала про те, що все найважче лишилося позаду. Що їй вдалося пройти всі випробування й стати однією з Дивообраних, і тому далі вже буде легше.

Вона доволі швидко зрозуміла, що помилялась. Але тільки зараз усвідомила, як сильно.

За спинами дев’ятьох дітей на екрані зістрибнули з дерев якісь дивні постаті. Це були не Дивообрані — ба навіть не люди, а… просто добре замасковані під людей істоти.

— Що нам, заради семи районів, тут показують? — видихнув Арх.

Поступово загадкові фігури позбувалися маскування, що надавало їм певної схожості з людьми. Справжня ж бо їхня подоба нагадувала про велетенських грифів — згорблених полохливих птахів із жовтими очиськами й величезними скрюченими кігтями.

Морріґан аж диво брало, що вона та всі її одногрупники могли цього не помітити.

— На бога, тікайте! — мимоволі прошепотів Арх до Групи 919 на екрані.

Морріґан його розуміла: їй самій хотілося взяти свою копію з фільму за плечі й розвернути обличчям до небезпеки.

Вона зрозуміла те, що вразило її значно більше, ніж чудовиська, які виповзають з тіней чи сидять високо на деревах.

Вона тоді думала — як і вся Група 919, — що це чудове видовищне свято влаштували на честь їхньої перемоги у випробуваннях.

Лише тепер дівчинка збагнула, що ніяке то було не святкування. Їх просто відволікали. Відволікали заздалегідь спланованими точними видовищними діями, щоб вони дивилися туди, куди треба, і не помічали нічого, що коїлось довкола них.

Музиканти, які прямували разом з дев’ятьма дітьми під’їзною доріжкою до самісінького Дому Праудфутів, відволікали їх, щоб вони не помітили велетенських, не менших за дорослих людей грифів, які спустились на землю просто позаду них.

Яскрава мерехтлива арка у вигляді веселки відволікала їх від жахливого видовища: з кожного вікна Дому Праудфутів потекла кров. Струмені червоної рідини стікали цегляними стінами, наче у фільмі жахів.

Слон, який трубив коло мармурових сходів, не дав Групі 919 побачити, як кілька Дивообраних спрямували, певно, цілу тисячу павуків так, щоб вони проповзли просто по черевиках дітей.

І ніхто з них анічогісінько не зауважив.

А коли вони захоплено спостерігали, як у небі з’являються їхні дев’ять імен з драконового полум’я, жоден не озирнувся й тому не побачив, певно, найдивовижнішої за всю ту ніч події. Група дерев з Виючого лісу повитягала із землі корені й рушила — повільно, дуже повільно — до Дому Праудфутів, наче давня армія проклятих деревоподібних істот.

За цим було моторошно спостерігати, а проте… це було дивовижно. Навіть нажахана всім, що побачила, Морріґан мимоволі відчувала захоплення: її та всю Групу 919 змусили робити саме те, що треба, хоча вони й не здогадувалися про це. Їхні погляди та їх самих спрямовували туди, куди треба, точнісінько тієї миті, коли треба, і на точно відміряний час. Це був наче бездоганно поставлений і виконаний балет — хоча дев’ятеро «артистів» жодного разу не репетирували його.

— Нами керував якийсь псих, — сказав Магір.

— Ні, — похитала головою Морріґан, — не псих, а геній.

— Ви пройшли