Вона має таємницю

By Маргарита Сурженко

Втративши батьків під час шторму, дівчинка Кіра опиняється на безлюдному острові. Блукаючи посеред тропічних дерев, вона знаходить покинутий храм, в якому раптом починає бачити потоки - потоки достатку та бідності, удачі та нещастя, світла та темряви... Кіра розуміє, що це - невідома їй раніше суперсила. За допомогою цієї суперсили Кіра не просто вибирається з острову, а починає нове життя.

Через кілька років, ставши відомою письменницею, вона виходить заміж за улюбленого чоловіка, але з часом виявляється, що її успіхи не всім подобаються, заздрість до її таланту призводить до того, що дехто хоче присвоїти її недописану книгу і взагалі… вбити її. Чи допоможе Кірі її суперсила? Чи врятують потоки?..

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (A)
• Release date: Jul 7, 2020
• ISBN: 9789660389397

Book preview

Розділ 1

Я сиджу біля океану і дивлюся на хвилі, що зустрічаються з камінням. Я дивлюся на птахів, які лягають на повітряні потоки і піднімаються вгору. Я торкаюся ногами води. Заплющую очі.

Я пірнаю в могутні хвилі океану і відчуваю їх силу. Стрімкий потік крижаної гірської річки несе мене, її холод пронизує мене наскрізь. Я лягаю на прозору воду басейну, і мій погляд спрямовується в нічне небо. І хоч у ньому не видно зірок, вода віддзеркалює вогні хмарочосів, і вони вселяють відчуття: я — частина майбутнього. Я пірнаю у річку, в яку заводи зливають промислові відходи, бруд залишається на моїй шкірі, світлий купальник стає коричневим. Я лягаю на хвилі моря, і воно утримує мене. А сонце вже сідає за горизонтом, і від цього вода стає рожевою, ці барви розливаються по тілу. Я — у потоці.

Я пам'ятаю, що тато того ранку був дуже піднесений, а мама — дуже гарна. Мені здається, вони знали, куди прямуватиме наш катер, і відчували кожну мить, смакували кожну секунду. Мама заплела мені «колоски», щоб я не намочила волосся. Намазала мене захисним кремом від сонця. Я підбігла до тата і покрасувалася перед ним у своєму новому купальнику з рюшами. Він сказав, що я його маленька русалочка. Я простягла йому рятівний круг, щоб він надув його. Він подивився на мене і сказав:

— Так ти ніколи не навчишся плавати!

І викинув його за борт нашого катера — ми ще стояли на пристані. На палубі тато почав готуватися до відправки. Я ж узяла мотузку і почала виловлювати круг, щоб затягти його на борт. Нічого не виходило — хвилі відносили його все далі й далі. Сонце вранці світило дуже яскраво. Хвилі так красиво виблискували, що я раптом вирішила: не можна здаватися! Я ще раз закинула свою мотузку, і вона зачепила круг. Потягнула — і ось моя здобич уже в руках! Я радо притулила його до себе і раптом побачила тата, що стояв поруч з риболовецьким ножем. Він повторив свою фразу:

— Так ти ніколи не навчишся плавати!

Підійшов і проткнув мій круг ножем і жбурнув його геть.

— Вирівняй плечі!

— Я ще не зовсім добре плаваю... Як у відкритому морі без круга...

— Довірся морю, відчуй його, — промовив батько. — Я ось уже кілька років вчу тебе плавати і бачу, на що ти здатна. Поки не повіриш у свої сили — так і будеш триматись за круг замість того, щоб вільно плити. Сміливіше!

— Але ж там дуже глибоко.

— Яка різниця? Адже вся сила — в тобі! Просто повір — і допливеш.

Я подивилася на мого дужого тата і повірила йому. Вирішила, я зможу і без круга.

Ми вирушили в плавання на катері. Про погоду щось казали по радіо, але тайською мовою, яку ні я, ні батьки не розуміли. Отож ми довірилися небу. Воно було ясне. Ми рішуче помчали у відкрите море. Я торкалася хвиль руками.

Ставало все спекотніше. Мама ще раз намазала мене кремом і дала капелюшка. Мотор перестав ревти, і ми повільно зупинилися посеред моря. Мама вже була в костюмі для пірнання, тато закріплював на її спині балони з повітрям.

— Плавай недалеко від човна, — сказала мама. — Тільки обережно.

— І ви теж.

Тато надягнув свій костюм, підштовхнув маму, а потім зістрибнув сам. Вони занурилися під воду. Там, де щойно море вирувало від бульбашок, вже була морська гладінь, і лише слабкі хвилі розходилися по воді. Я нерішуче торкнулася води кінчиками пальців ноги. Ні, ліпше було залишатись на катері.

Мій тато обожнював плавати, а мама була водним знаком за Зодіаком. Вони познайомилися у воді — побачили одне одного на глибині десяти метрів — у масках, в тісних костюмах і з аквалангами, незграбні й смішні. Але за легендою — закохалися одне в одного відразу, бо між ними виник якийсь зв'язок. Тільки згодом, піднявшись на поверхню, вони розгледіли одне одного краще, кожен про себе знаючи напевно, що зустріли того самого. А потім з'явилася я. Вони з дитинства намагалися привчити мене до води. Щодня занурювали мене новонароджену у ванну, а я вже тоді вередувала і в холодній, і в гарячій воді. Вимагала витягнути мене та покласти на сухе ліжко. Але вони не розуміли мене, тому щодня продовжували купати.

Коли я трохи підросла, мама часто розповідала мені казки про море та океан. Коли ми гуляли біля річки, вона казала, що життя — це вічний потік, і сенс життя в тому, щоб цей потік повсякчас рухався. Вона говорила, що цей потік і є Бог, і він завжди допомагатиме тому, хто намагатиметься свій потік рухати вперед. Адже людина в потоці — помічник Бога. Отже, потрібно лише довіритися потоку. Вона говорила, що чим би я не займалася в житті, я маю бути впевнена, що мій потік приведе мене до мети. І подумки уявляти, куди пливеш, і тоді потік принесе тебе в потрібне місце. Головне —вірити.

Тато був не таким глибокодумним. Він просто любив риболовлю, щоб приносити щедрий улов. Любив подорожі, щоб пірнати під воду з аквалангом. Він був добувач і дослідник. Мріяв переїхати з Києва кудись, ближче до моря. До Іспанії або хоча б до Одеси. Але міг вирушати до морських глибин лише під час відпустки, та й то ненадовго. Море снилося йому, підводне полювання було темою номер один під час розмов з друзями, а планування наступної подорожі було найулюбленішою темою під час сімейних вечерь. Коли я була дитиною, далекі мандри були не дуже популярні. Отож друзі татові дивувалися: чому він не купить для сім'ї квартиру? В Києві або ж біля його омріяного моря. Ми на той час жили в орендованій квартирі в центрі міста. Відповідь була очевидна — море. Як міг тато позбавити нашу родину зустрічі з морем, збираючи гроші на нерухомість? Ніяк.

А я була неначе не їхня дитина — боялася води. Адже у воді можна потонути, захлинутися, загубитись... Я не розуміла: як можна підкорити хвилі, підлаштовуватися під них? Та й навіщо, якщо можна ліпити палаци з піску на березі. Як можна розслабитися, відірвавши ноги від землі? Чому б не використовувати свої ноги — чудовий винахід еволюції’? Адже ми — не риби.

Мама і тато чомусь довго не виринали. На небі вже з'явилися хмари, подув холодний вітер. Хвилі стали вищі. Тато буде розчарований — адже я досі так і не пірнула у воду. Вирішила зануритися скраєчку, щоб намочити трохи купальник, тримаючись за драбину. Скажу потім батькам, що плавала...

Спустилася до води, вона була холодна, адже я добряче нагрілася на сонці. Занурилася і швидко вилізла. Батьки не поверталися. Я вже почала хвилюватися, зазвичай вони пірнали десь хвилин на двадцять. Мені здавалося, що минуло вже значно більше. Мій купальник встиг висохнути. Я походила по катеру, посиділа в каюті, знову підійшла до драбини та полізла до солоних хвиль, щоб намочити купальник. Цього разу навіть голову опустила, щоб волосся стало мокрим. А потім страх заполонив моє серце, я швидко полізла назад на катер, сіла, заспокоїлась, я у безпеці. Але батьки не повертались. Серце знову билось все тривожніше. А раптом на них напала акула? Або вони зачепилися там за каміння? А може повітря в балонах скінчилося?

«Будь ласка, поверніться!.. — благала я. — Я зараз занурюся у воду, а ви тимчасом повернетеся, гаразд?»

І я втретє залізла у воду, прихопивши з собою маску і трубку. Цього разу відпустила руку від дробини і віддалась морю. Махала ногами посеред хвиль. Опустила обличчя в масці під воду, намагаючись розгледіти щось на дні. Вода була прозора, і все було добре видно. Але їх я так і не могла вгледіти. Я вилізла і побігла за рушником, довго не могла знайти його. Хмари на небі стали сірими. Коли вибігла назад, тато вже стояв на палубі.

— Тату! Чом ви так довго? Де мама?

— Вона знайшла на дні скриню зі скарбами!

— Правда?

— Та ні. Просто побачила якусь рибу, ми такої раніше не бачили. А там далі —дуже красивий підводний риф. Невимовна краса, важко відірватися. Пірнеш із нами?

— Але ж сонце вже зайшло. Краще пливти до берега.

— Ну чому моя доня така боягузка? Ти просто боїшся пірнати, хіба ні?

— Боюся.

— Якщо не побореш свій страх — не зможеш знайти скарби. Адже вони — на глибині!

— Там усього лише слизькі риби. Я роздивлюся їх у акваріумі в місті.

— Уяви, як це — бути першим, хто знайде дивовижну рибу на глибині, в її природній середі!

Нарешті я почула плескіт води — то мама випірнула і почала вилазити на катер. Витягнувши трубку з рота, сказала:

— Пропоную попоїсти. — Вона зняла костюм і стала розтирати шкіру, що взялася мурашками від холоду. А тоді додала: — А потім пірнемо ще раз, а тоді пришвартуємося на острові, отам далі, по курсу...

Хвилі почали все сильніше гойдати катер, але це не хвилювало ні тата, ні маму. Вони захоплено говорили про підводні рифи і про риб.

Такими я їх і запам'ятала — піднесеними. Мама готувала обід, нарізала огірки та помідори, а я похапцем хапала щось і запихала до рота. Це була така гра — непомітно поцупити щось із дошки, адже так воно смачніше. Мама удавано сварила мене, але робила це лагідно, як і все, чого торкалася — руками, поглядом, словом.

Тато порпався з балонами. А я вже хотіла на берег, бо мені було нудно. Ми підобідали. З неба почав сіятись дощ. Замість того, щоб відпочити після обіду, батьки вирішили дослідити глибини ще раз. Одягли підводні костюми, стрибнули у воду.

Я взяла миску із рештками салату і сховалася від дощу під рушником. Дощ капав на огірки та помідори. Я їла і уявляла, що це чіпси. В нашій родині вони були під забороною. А мої однокласники могли хрумтіти їх досхочу! Я думала про те, що ще не засмагла як слід, бо сонце зайшло за хмари. І в школі мені навіть не повірять, що я була на морі.

Катер гойдало все сильніше. Я й не думала, що таке буває. Що сонячний день може так стрімко перетворився на штормовий. І блакитне небо стати чорним. Вітер, дощ та хвилі малювали таку картину, ніби от-от мав зчинитись ураган. Я трималася за поручень з надією: коли ж вони повернуться? Хвилі скаженіли, я ще ніколи не бачила таких. Мене кидало туди-сюди, порожня миска ковзала по палубі. Може хвилі розсердилися на мене за те, що не хотіла плавати? Може хвилі вирішили навчити мене?

А раптом вони вирішили забрати моїх батьків, щоб покарати мене, а потім і мене поглинуть?

Почало заливати палубу. Я заплакала. Зараз би дуже знадобився мій рятівний круг. Але він валявся на палубі з великою діркою. Я кинулась шукати в каюті рятувальний жилет чи рятівний човен. Знайшла великий жилет, начепила його. А коли чергова хвиля хитнула катер і затопила палубу, я випала за борт. Згадала мамині слова: потрібно довіритися потоку, розслабитися, і він принесе тебе куди треба.

* * *

Я відкрила очі і побачила сонячне небо. Нібито мені все те наснилося. Але це було насправді — я була на березі в жилеті, почала відкашлюватися... Навколо плавали уламки катера.

Я підхопилася на ноги, видивляючись своїх батьків. Їх же могло викинути на берег, як і мене! Вони мають бути живі! У них же балони!

Я блукала берегом, але не побачила нікого. Зайшла в море глибше. Знаєте як буває, коли потрібно виходити з дому, ти поспішаєш, а навушники знайти не можеш. Або блиск для губ. І ти ходиш туди-сюди по колу, дивишся в тих місцях, де вже дивився, блукаєш в пошуках того, що незрозуміло де заховано, точно знаєш, воно десь тут і не знаходиш. Надія тримає тебе в колі, не вирватись із нього ніяк. Ти плентаєшся тим же маршрутом вже вкотре, це безглуздо, бо надія сліпа і дурна.

Я шукала їх, кликала, кричала. Та лише вітер дув мені в обличчя, а сонце світило, як і раніше. Нібито вчора воно зрадницьки не кинуло нас посеред моря, полишивши на поталу урагану. Я ходила скрізь, але не знаходила тих, хто мені був так потрібен тоді.

Сіла на берег. Що ж тепер? Я вижила, але невже мене чекає тривала і болісна смерть? Від голоду чи дикої тварини, самотності чи страху, від урагану, холоду дикої ночі або ж від болю втрати. Залишалося лише чекати, у який саме спосіб життя буде стирати мене.

Я заплакала від відчаю і страху, але знову надія штовхала мене вперед. Я вирішила піти в глиб острова. Тут могли жити люди. Вони врятують мене, а потім знайдуть і моїх батьків, які десь у морі чекають допомоги.

Ліс був геть непрохідними джунглями, що вбивали надію на зустріч із людьми. Було несхоже, що тими лісами хтось ходив до мене. Доводилось щокроку прокладати шлях через густі хащі, як дряпали мої ноги. Я вже подумала: може, повернутися назад? Але вирішила іти далі. Попереду хоча був хоч якийсь шанс на порятунок.

Пробираючись через хащі, я дивилася на сонце, яке стало моїм компасом. Щодалі я заглиблювалася, то виразніше відчувала, що я — єдина людина на цьому острові. Тому зосередила свою увагу на пошуку чогось їстівного, фруктів чи кокосів. Але і їх як на зло ніде не було видно, що породжувало ще більший відчай. Але й спонукало продиратися крізь зарості, ніби якесь чуття вело вперед.

Через якийсь час я вийшла на галявину і побачила... будівлю. Спочатку дуже зраділа, але ретельніше роздивившись, побачила, що будівля геть зруйнована. Проте, до мене тут вже хтось жив, а значить я не в якомусь бермудському трикутнику чи певній непрохідній глушині, наскрізь зітканою з самотності. Значить, тут хоча б в минулому були люди, і мою самотність можна розбавити зв'язком з минулим, яке залишило сліди в теперішньому часі.

Крізь стіни вже встигли прорости дерева, їх покривав мох. Стару будівлю поглинала навколишня природа, знищуючи її. Звідкись раптом вибігла мавпа, подивилася на мене і стрибнула на дерево. Я засумнівалася — чи треба йти туди? В руїнах можна сховатися від дощу, якщо небо знову зробить мені цей сюрприз. Але там мене не знайдуть рятувальники, не побачать з літака, не почують з корабля.

Але щось змусило зазирнути в руїни. Цей стародавній закинутий храм манив, ніби магніт. Побоюючись мавп і прикриваючи долонею обличчя, я ступила на кам'яні сходинки і відчула босими ногами їх прохолоду. Земля була тепла і волога, а каміння вселяло якусь дивну впевненість своєю міцністю. Я зробила ще крок і опинилася біля дверей, які бовталися на петлях. Раптом з будівлі вилетіли птахи, я сахнулася, але потім упевнено ступила вперед.

Будівля була всередині чимось схожа на храм. У ній стояли напівзруй-новані колони, а навпроти дверей було піднесення і невелика статуя Будди. Той, що досягнув просвітлення, посміхався мені. Як же я йому позаздрила тоді. Він прожив своє довге життя і знайшов в ньому стільки причин для своєї просвітленої тихої спокійної посмішки, тоді як мої дні були приречені. Страх знову опанував мною. Я сіла на кам'яну сходинку біля Будди. Як же я буду тут? Здичавію, перетворюся на тварину? Помру від голоду? А якщо вцілію — чи побачу батьків? Навіщо, навіщо ми вирушили в цю кляту подорож! Якби ж то могла дременути з катера і потягнути їх за собою! Або ми залишилися вдома, щоб не летіти в ці далекі краї. Якби ж вони не пірнали в оті морські глибини, були зараз поруч. Якби ж не море.

А Будда все продовжував посміхатися мені. Сонячний промінь впав мені на коліно. Він був таким теплим, що в мить