Протестантська етика і дух капіталізму

By Макс Вебер

Coцioлoг Мaкc Вeбep cтaв cвiдкoм глoбaльнoї мoдepнiзaцiї, якa вiдбувaлacя пo вciй Євpoпi нaпpикiнцi XIX — нa пoчaтку XX cтoлiття. Шукaючи вiдпoвiдь нa питaння, щo є пoштoвxoм дo циx пepeтвopeнь, Вeбep дiйшoв виcнoвку, щo цe нe cтiльки пoявa нoвиx тexнoлoгiй чи eкoнoмiчнa пoлiтикa, cкiльки тpaнcфopмaцiя пapaдигми миcлeння, cпpичинeнa Peфopмaцiєю. Нa думку aвтopa, пoшиpeння пpoтecтaнтизму cпpичинилo змiни мopaльнo-eтичниx пpинципiв, cтaвлeння дo пpaцi тa poлi людeй у cуcпiльcтвi, i як peзультaт — cтaлo виxiднoю тoчкoю для пoяви кaпiтaлiзму.у

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Apr 17, 2020
• ISBN: 9786177552290

Book preview

Weber_1000.jpg

Макс Вебер і його класична праця

Наше суспільне життя сьогодні зазнає радикальних змін. Іншими стають і наші теоретичні уявлення про нього. Суспільні науки помітно змінюють свою структуру, свій зміст і функції. Уперше за довгі роки працю в цій царині звільнено від пильного ідеологічного нагляду, втрачають свою вагу колись могутні лжетеорії і псевдонауки, відновлюються загальноприйняті в усьому світі норми і критерії науковості. Із забуття повертаються вітчизняні й зарубіжні мислителі, чия духовна спадщина впродовж тривалих десятиріч була недоступна нашому читацькому загалу.

Макс Вебер належить до найвпливовіших соціологів ХХ сторіччя. До його ідей та висновків сьогодні постійно звертаються фахівці — соціологи, економісти, історики і юристи, політологи і культурологи. Світову славу вченому принесли дослідження культурно-духовних джерел новоєвропейського капіталізму, праці з історії господарства й господарської етики світових релігій, новаторські відкриття в галузі соціологічної та політологічної теорії.

Цього вченого іноді називають «Галілеєм соціально-наукового пізнання» або «буржуазним Марксом». Звичайно, ці порівняння, як і будь-яка аналогія, умовні. Та є в цьому і дещиця істини. М. Вебер, так само як Е. Дюркгайм, В. Парето, Д. Г. Мід та інші класики світової соціологічної думки, причетний до методологічної революції в галузі соціології, внаслідок якої ця наука звільнилася від однобічних натуралістичних уявлень, зосередившись на вивченні сучасних форм соціальної взаємодії людей. М. Вебер вніс серйозні корективи в розуміння фундаментальної проблеми взаємозв’язку між економікою і суспільством. Він надав цій проблемі коректнішого наукового формулювання, показавши, що питання про «первинність» чи «вторинність» економічних відносин загалом перебуває за межами можливостей емпірично-наукового обґрунтування і що з емпіричного погляду обидві «великі каузальні гіпотези» — як Марксова, так і протилежна їй — однаково можливі. Спираючись на аналіз величезного фактичного матеріалу, вчений показав, що духовні запити людей можуть бути не менш важливим чинником історичного прогресу, аніж їхні матеріальні інтереси (що, зокрема, стало однією з причин, чому ідейні марксисти так довго замовчували його праці). Застосувавши поняття «раціоналізації», М. Вебер дав оригінальне пояснення особливостей економічного, соціально-політичного і культурного розвитку західного суспільства Нового часу, а це, відповідно, дозволило по-новому подивитися на предмет, функції і методи соціології. Його працю «Протестантська етика і дух капіталізму» справедливо вважають класичним твором світової соціологічної думки.

М. Вебер народився 1864 року в Ерфурті. Його батько обіймав відповідальні посади в міських управліннях Ерфурта, згодом — Берліна; був депутатом німецького рейхстагу і прусського ландтагу. Мати походила із родовитої і заможної сім’ї Фаленштейнів. Найкращі дитячі спогади майбутнього вченого пов’язані з колоритною постаттю його діда Г. Фаленштейна, учасника війни проти Наполеона, та його віллою на березі річки Неккар у Гайдельберзі, де сім’я відпочивала влітку. Берегинею духовності в родині була мати; глибоку пошану і любов до неї М. Вебер проніс упродовж усього життя. Ця жінка була вихована в дусі кальвіністської набожності й водночас мала добру класичну освіту. У домі Веберів часто бували відомі вчені і політичні діячі: Т. Моммзен, В. Дільтей, Г. Трейчке, Р. Беннінґсен та інші. Дід і батько М. Вебера брали активну участь у діяльності німецької націонал-ліберальної партії.

Макс був первістком у родині й у ранньому дитинстві тяжко перехворів на менінгіт: тривалий час його життя було під загрозою. Водночас його розумові здібності проявилися досить рано. «В інтелектуальному плані, — писав Вебер, — я дозрів доволі рано, тоді як в усіх інших — дуже припізнився» [3, 7]. Тринадцятирічним школярем він потай перечитує твори Ґете, цікавиться працями Спінози, Канта, Шопенгауера. У п’ятнадцять років у його поле зору потрапляють твори Геродота, Вергілія, Тита Лівія, Цицерона, Саллюстія та праці з історії європейського середньовіччя. Після закінчення гімназії в Шарлоттенбурзі Вебер вступає до Гайдельберзького університету, а згодом продовжує навчання в університетах Берліна, Страсбурга та Ґеттінґена. За прикладом батька своїм основним фахом він обирає право; однак поряд із юридичними дисциплінами інтенсивно вивчає економіку, філософію, стародавні мови. Закінчивши університетське навчання, впродовж 1883–1884 років він відбуває військову повинність, а потім деякий час працює в судових установах, водночас провадячи наукову діяльність — зокрема як активний учасник наукового семінару відомого історика права Л. Ґольдшмідта. Змолоду вихований у ліберальному дусі, у цей час М. Вебер зближується з такими самими, як і він, молодими гуманітаріями, що прагнули проведення в Німеччині буржуазних реформ — насамперед із В. Зомбартом, Ф. Майнеке, Е. Трьольчем, Ґ. Шульце-Ґеверніцем та ін. Разом із ними він бере активну участь у діяльності «Спілки соціальної політики», яку заснував «катедер-соціаліст» Ґ. Шмоллер. Дещо пізніше вчений приєднується до євангельсько-християнського руху, ставши близьким приятелем одного з його лідерів — Ф. Науманна.

У 1889 році М. Вебер захищає докторську дисертацію, присвячену історії середньовічних торгових товариств в Італії. Завдяки праці «Римська аграрна історія та її значення для державного і приватного права» (1891) вчений починає викладати право в Берлінському університеті. Невдовзі М. Вебер одружується зі своєю кузиною, донькою лікаря з м. Ерлінгаузен Маріанною Шнітґер. У цей час на пропозицію «Спілки соціальної політики» М. Вебер бере участь в одному з перших у Німеччині емпіричних досліджень становища найманих сільськогосподарських робітників у Східній Пруссії. Вивчення мотивацій трудової діяльності німецьких та польських батраків дало вченому чимало матеріалу для роздумів про роль релігійного виховання у виробленні ставлення до праці та формуванні типових ціннісних орієнтирів певних груп селянства. Тоді ж він публікує дослідження про біржу, в якому аналізує мотивацію діяльності учасників біржових операцій.

Згодом, у 1894 році, М. Веберові пропонують очолити кафедру політичної економії у Фрейбурзькому університеті, і він приймає цю пропозицію. У вступній лекції вчений торкається політичних питань, зокрема проблеми розбудови сильної національної держави. Підкреслюючи свою належність до буржуазного класу, М. Вебер водночас вказує на нездатність німецької буржуазії виконувати роль національної еліти. Засобом подолання політичної слабкості буржуазного класу має бути тривала і кропітка праця, спрямована на його політичне виховання, формування свідомості, що властива провідній і консолідаційній національній силі. З початку 1897 року Вебер очолює кафедру політичної економії Гайдельберзького університету, якою до цього завідував відомий лідер німецької історичної школи політекономії Карл Кніс. Тут він близько сходиться з істориком права Ґ. Єллінеком та істориком церкви Е. Трьольчем, погляди яких багато в чому збігалися з його власними. У цей час Вебер гостро конфліктує з батьком, якого звинувачує в нечуйному ставленні до матері; стосунки між батьком і сином так уже ніколи й не налагодяться.

Не пропрацювавши в Гайдельберзі й двох років, учений змушений був залишити викладацьку роботу через тяжку нервову хворобу.

Вебер цілковито втрачає працездатність: як зазначає його біограф, він «стає неспроможний ні читати, ні писати, ні думати» [3, 8]. Тривалий час Вебер лікується вдома та в санаторіях, неодноразово виїздить разом із дружиною до Італії, на тривалий час залишаючись у Римі та Флоренції. Покращало вченому лише навесні 1902 року. Вебер робить спробу повернутися до викладання, однак умови, які йому запропонували на факультеті права Гайдельберзького університету, видаються вченому принизливими, і він кидає роботу. Деякий час він веде замкнений спосіб життя, спілкуючись лише з вузьким колом друзів і знайомих; тоді ж детально описує власну хворобу, однак написане заклеює в конверт із поміткою «розкрити після 2000 року» (Маріанна Вебер знищила цей матеріал у 1944 році).

Поступово Вебер повертається до наукової та громадської діяльності. Отримавши велику спадщину свого покійного дядька і ставши матеріально незалежним, він відмовляється від викладацької роботи. Учений пише цикл статей під спільною назвою «Рошер і Кніс та логічні проблеми політичної економії», у яких піддає ґрунтовній критиці теоретичні уявлення історичної школи, що деякий час були близькі і йому самому. У методологічних питаннях М. Вебер солідарний з ідеями видатного представника баденської школи німецького неокантіанства Г. Ріккерта, книжці якого «Межі природничо-наукового утворення понять» дає високу оцінку. Однак, поділяючи гносео­логічні погляди Ріккерта, М. Вебер водночас серйозно переосмислює неокантіанську аксіологію (теорію цінностей). У 1904 році разом із Е. Яффе та В. Зомбартом він починає видавати часопис «Архів соціальної науки і соціальної політики». Перший випуск часопису відкривала програмна стаття М. Вебера під назвою «Об’єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання»; у другому й третьому було опубліковано першу частину праці «Протестантська етика і дух капіталізму» [4].

1904 року вчений на запрошення Гарвардського університету разом із Трьольчем приїздить до США, де вперше після тривалої перерви виступає з доповіддю на науковому конгресі та провідує на Півдні Сполучених Штатів сім’ї кількох своїх родичів по материнській лінії. З одним із них М. Вебер побував на зібраннях місцевих баптистських громад. Високо оцінюючи здобутки американської цивілізації, вчений, однак, зауважував, що в американському суспільстві прагнення до наживи, позбавлене будь-якого релігійно-етичного змісту, часом набуває суто спортивного інтересу.

Значний інтерес М. Вебер виявляє до подій першої російської революції. Щоб одержувати інформацію з перших рук, він за кілька місяців опановує російську мову й уважно слідкує за висвітленням революційних подій у російській пресі. Аналізу подій у Росії вчений присвячує такі фундаментальні праці, як «Становище буржуазної демократії в Росії» та «Перехід Росії до позірного конституціоналізму», а також низку статей. Як зазначають сучасні дослідники, між висновками «Протестантської етики» про природу сучасного капіталізму і працями Вебера про російську революцію 1905 року існує прямий зв’язок [5, 4]. Річ у тім, що М. Вебер гаряче симпатизував російському ліберальному рухові й уважав, що російське суспільство в принципі відкрите для сприйняття традиційних ліберально-демократичних цінностей, ідей свободи і демократії. Та він був свідомий того, що демократичні інститути й цінності не виникають автоматично внаслідок поширення сучасних форм капіталістичного господарювання; крім того, історичний розвиток Росії був специфічним, адже там не було бюргерства у західному розумінні цього слова, тобто такого суспільного стану, який упродовж століть ініціював боротьбу за громадянські права і свободи.

Іншим важливим чинником, що стоїть на перешкоді процесу демократизації російського суспільства, М. Вебер називає невирішеність національного питання. Учений прагне осмислити взаємозв’язок між проблемою російської демократії та питанням про національне самовизначення пригноблених націй, насамперед українців і поляків. Погляди М. Вебера на національне питання в Росії формувались під безпосереднім впливом М. Драгоманова, роботи якого соціолог знав і високо цінував [5, 12, 138–152]. Про ситуацію в Україні М. Вебера інформував безпосередньо Б. Кістяківський, з яким соціолог перебував у дружніх стосунках (це цікава тема, яка потребує спеціального дослідження).

Публікація «Протестантської етики» спричинила гостру полеміку; на автора посипалося чимало критичних зауважень. М. Вебер узяв участь у цій дискусії, пояснюючи й уточнюючи окремі свої тези та спростовуючи несправедливі, на його думку, закиди [6]. Водночас він став учасником дослідження професійних орієнтацій і професійної адаптації працівників у різних галузях важкої промисловості, яке здійснювала німецька «Спілка соціальної політики». Разом з її головою, відомим економістом Ґ. Шмоллером, і своїм братом Альфредом М. Вебер розробляє програму та методику дослідження. Зокрема, було передбачено вивчити вплив капіталовкладень у різні галузі промисловості й обігу капіталу в них на зміни у професійній структурі робітничого класу, професійних та «людських» якостях працівників, а також пояснити явища, пов’язані з негативним впливом рівня професійної кваліфікації працівників на технічний прогрес в окремих галузях промисловості. Досліджуючи цю проблематику, М. Вебер звертається до новітніх здобутків психології, фізіології, антропології, тривалий час проводить безпосередньо на виробництві. Праця «До психофізіології індустріальної праці» (1910), яку він підготував за цими матеріалами, поклала початок розвитку соціології праці в Німеччині.

З часом усередині «Спілки соціальної політики» виникає і поглиблюється протистояння між її засновниками та представниками молодшої генерації. Невдовзі останні — а серед них і брати Вебери, В. Зомбарт, Ф. Тьонніс та ін. — виходять зі спілки і на початку 1909 року створюють «Німецьку соціологічну асоціацію». З цього часу бере свій початок офіційна академічна історія німецької соціології. М. Вебер особисто докладає чималих зусиль до створення асоціації, на першому її з’їзді виступає як провідний доповідач (президентом асоціації було обрано Ф. Тьонніса). Тоді ж учений погоджується на пропозицію відомого видавця Р. Зібека ввійти до складу авторського колективу фундаментального видання «Нарис політичної економії». Робота над розділом цієї праці стала поштовхом до великого дослідження про взаємозв’язок між економікою й іншими сферами суспільного життя, над яким Вебер працював до кінця свого життя. Цю незавершену працю було опубліковано під назвою «Господарство і суспільство» лише 1922 року [7]. Продовжуючи роботу щодо уточнення предмета, об’єкта і наукового статусу соціології, яку розпочали Ф. Тьонніс і Ґ. Зіммель, М. Вебер публікує книгу «Про деякі категорії соціології розуміння», де обґрунтовує принципово нове бачення предмета і завдань соціології як науки [8]. Власне, йшлося про надання концептуальної форми тим ідеям, які вже знайшли практичне втілення в ході роботи над «Протестантською етикою». Водночас учений заглиблюється в музикознавчі проблеми. Його цікавлять соціологічні фактори, що зумовлюють специфічні особливості музичної культури Західної Європи (дослідження М. Вебера про раціональні й соціологічні засади музики опубліковано вже після його смерті).

Вілла Фалленштейнів у Гайдельберзі поступово стає одним з осередків духовного життя цього давнього німецького міста. У маєтку часто збираються як однодумці, так і духовні опоненти Макса й Альфреда Веберів: деякий час тут мешкав Е. Трьольч, часто бували Ф. Тьонніс, Ґ. Зіммель, Е. Блох, Е. Толлер, Д. Лукач, Ф. Ґундольф. Сучасники навіть відзначали свого роду інтелектуальну конкуренцію, яка виникала поміж колом Макса Вебера і популярним тоді гуртком відомого поета Стефана Ґеорґе, який тоді теж жив у Гайдельберзі. М. Вебер негативно ставився до естетизму і культу ірраціонального, властивих творчості представників «гуртка Стефана Ґеорґе»; зі свого боку, поет вважав Вебера «політичним скандалістом».

З початком Першої світової війни М. Вебер стає начальником військового шпиталю, розташованого поблизу його рідного міста. Деякий час він поділяє шовіністичні настрої своїх колег і шкодує, що не може брати безпосередньої участі у воєнних діях. Однак незабаром він починає мислити більш реалістично. Піддаючи гострій критиці політику кайзера Вільгельма та його уряду, М. Вебер виступає в пресі щодо майбутнього післявоєнного політичного устрою Німеччини. Його висновки однозначні: чинний мілітарно-бюрократичний режим зжив себе і мусить поступитися місцем демократичному устрою, за якого громадяни почувалися б суб’єктами, а не об’єктами політики. Від того, чи відбудуться демократичні перетворення, безпосередньо залежить майбутнє нації. Проекти перебудови німецького суспільства в напрямку соціалізму М. Вебер відкидав, оскільки вважав його вищим проявом «чиновницької диктатури». На запрошення Міністерства закордонних справ учений бере участь у роботі комісії з підготовки Версальського мирного договору.

Починаючи з 1915 року, в «Архіві соціальної науки і соціальної політики» з’являються публікації нової кількатомної Веберової праці «Господарська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії», її окремі томи, присвячені конфуціанству, індуїзму, буддизму та ранньому іудаїзму [9]. Робота також містить окремий «перехідний» розділ під назвою «Напрямки і щаблі релігійного заперечення світу». Ця праця залишилась незавершеною. Як свідчить один із листів М. Вебера, він ще планував дослідити розвиток європейського бюргерства античної та середньовічної доби, раннього християнства, середньовічного іудаїзму, ісламу, а також східного і західного християнства. Однак і те, що встиг зробити вчений у цьому напрямку, мало винятково важливе значення не лише для соціології. Найголовніше, що М. Вебер не лише заклав підвалини соціології релігії як окремої субдисципліни, а й обґрунтував нову парадигму соціологічного аналізу процесів культурно-історичного розвитку.

Після закінчення війни М. Вебер, окрім інтенсивної наукової роботи, веде й активну громадську діяльність. Стає членом «Народного союзу за вітчизну і свободу», що об’єднував діячів ліберальної орієнтації, виступає з доповідями на громадсько-політичну тематику. Найбільш відомими з них стали лекції, прочитані на запрошення «Вільної спілки студентів» Мюнхена: «Політика як покликання і професія» [10] та «Наука як покликання» [11], які іноді називають духовним заповітом М. Вебера.

Навесні 1919 року вчений приймає пропозицію Мюнхенського університету очолити кафедру політичної економії та розпочинає читати курси «Історія господарства» та «Загальні категорії соціальної науки». На початку літа 1920 року М. Вебер застудився і захворів на запалення легенів. Його не стало 14 червня 1920 року. Клопоти із систематизації та підготовки до видання його незавершених праць узяла на себе його вдова Маріанна Вебер, яка створила докладний життєпис цього визначного мислителя [12].

Над рукописом «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер працював упродовж 1903–1904 років. Такі доволі стислі терміни певною мірою зумовлені прагненням «підготувати», як він сам говорив, часопис «Архів соціальних наук і соціальної політики», у якому двома частинами було надруковано цю працю. Безпосереднім поштовхом до її написання стало знайомство М. Вебера зі статистичним матеріалом, який опрацював його учень М. Оффенбахер: дані свідчили, що серед баденських фінансистів, підприємців і кваліфікованих працівників переважають протестанти. Згідно з освітньою статистикою Бадена, Баварії, Вюртемберґа, Рейнських земель й Угорщини, кількість осіб, які сповідують протестантизм, серед тих, хто отримав вищу і середню технічну освіту, була значно більшою порівняно з католиками та представниками інших конфесій.

Учений надавав цим фактам принципового значення. Порівнявши їх зі своїми власними спостереженнями щодо становища працівників, зайнятих у сільському господарстві у Східній Пруссії, М. Вебер висунув кілька гіпотез про причини, які спонукають протестантів надавати більшого порівняно з католиками значення своїй професійній кваліфікації, рівню заробітку і соціальному статусу в цілому. Найбільш переконливим йому видавалося припущення про те, що існує певна внутрішня «вибіркова спорідненість» між догматичними засадами протестантизму (особливо його аскетичних різновидів) і тим, що відомий економіст В. Зомбарт, Веберів колега й опонент, називав «духом капіталізму».

Не буде перебільшенням твердження, що В. Зомбарт, так само як і Ґ. Зіммель, був одним із найближчих ідейних попередників автора «Протестантської етики». Саме він висунув та обґрунтував концепцію капіталізму як системи господарювання, що ґрунтується на прибутковості й економічному раціоналізмі, тобто доцільності, планомірності й обліку. «Капіталізм, — писав В. Зомбарт, — виріс із глибин європейської душі» [13, 316]. Це сталося тоді, коли притаманне новоєвропейській людині прагнення до діяльності, влади і багатства злилося воєдино з прагненням до порядку й організованості. Схожих висновків дійшов і Ґ. Зіммель, який у своїй широковідомій праці «Філософія грошей» (1900) спробував усебічно осмислити роль грошей не лише як регулятора ринкових стосунків, а і як чинника, який впливає загалом на людське спілкування і культуру [14].

Погоджуючись із деякими висновками В. Зомбарта і Ґ. Зіммеля, автор «Протестантської етики» більшої ваги надавав питанню специфіки того типу капіталістичних відносин, що утвердилися в господарському житті розвинених країн Заходу. Це відносини, в рамках яких господарська поведінка власників засобів виробництва орієнтована не на задоволення їхніх традиційних потреб, а на одержання прибутку і збагачення, але збагачення шляхом раціональної організації виробництва й мінімізації непродуктивних затрат. Сучасне капіталістичне підприємство ґрунтується на засадах рентабельності, уявлення про яку відсутнє як у традиційному селянському господарстві, так і в «капіталізмі» колонізаторів, авантюристів, завойовників тощо. Натомість «духом» сучасного капіталізму М. Вебер називає, як сказали б сьогодні, певний «менталітет», коли люди цілеспрямовано прагнуть збагачення в рамках своєї професійної діяльності й водночас свідомо обмежують себе у витратах на споживання, надаючи, знову ж таки цілком свідомо, своєму способові життя деякого аскетизму. Люди з такою ментальністю здатні без особливих внутрішніх труднощів адаптуватися до вимог капіталізму як раціональної економічної системи; з іншого боку, сама ця система швидко впроваджується й ефективно функціонує там, де такий менталітет набув масового поширення. У протилежному випадку розвиток «раціонального капіталізму» наштовхується на серйозні психологічні перепони, пов’язані з невмінням чи небажанням людей «раціонально» перебудувати свою економічну поведінку та, певною мірою, весь життєвий уклад.

Таким чином, «протестантська етика», «дух капіталізму» і сам капіталізм як економічна система, на думку М. Вебера, — це «вибірково споріднені» явища. Це означає, що між ними можна віднайти смислову співвідносність, що, однак, не дає підстав розглядати їх як ланки причиново-наслідкових зв’язків і вважати протестантизм причиною капіталізму чи навпаки. Кожне із цих явищ має власний сенс і власну логіку розвитку. Флоренція доби Відродження, як підкреслював М. Вебер, була центром тодішнього капіталістичного розвитку, ринком грошей і капіталів усіх великих держав того часу, проте її життя ще не було пройняте духом капіталізму. Натомість у XVIII столітті такі настрої панували серед жителів провінції Пенсильванія, де не було ані важливої промисловості, ані великих банків. Схилившись на бік Реформації, населення багатих західноєвропейських міст відчуло не знану раніше «духовну тиранію», однак терпіло її, не зменшуючи свого прагнення нагромаджувати капітал. Зрозуміло, що відому тезу про «надбудову як відображення базису» М. Вебер розглядав як надто сильне спрощення неймовірно складних взаємозв’язків між матеріальними і духовними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками історичного розвитку.

Праця М. Вебера спрямована не на обґрунтування того чи іншого варіанта філософії історії, а на розв’язання суто емпіричної проблеми — пояснення механізмів впливу релігійних мотивацій особистості на її економічну поведінку. Відзначаючи глибоку внутрішню несумісність між економічним раціоналізмом і відверто ірраціональними мотивами поведінки людини, яка прагне потойбічного спасіння, дослідник на основі фактичного документального матеріалу показує, як внутрішня логіка розвитку аскетичного протестантизму, зокрема його вчення про предестинацію, стимулювала формування уявлень про професійне покликання і професійну самореалізацію, під впливом яких складався новий стиль життєвої поведінки економічно активних верств населення. Протестантська етика не була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної системи, вона її не творила і не могла творити; однак нові цінності, сформульовані ідеологами Реформації, сприяли «прориву» системи традиціоналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це, зі свого боку, сприяло утвердженню в масовій свідомості нових, відмінних від традиційних, понять про професію, працю, дисципліну та ін., без яких неможливе нормальне функціонування сучасних економічних інститутів.

Не забуваймо і про те, що в «Протестантській етиці» йдеться насамперед про релігійний, духовний родовід капіталістичної економіки, про її давні, сьогодні вже суттєво призабуті корені. У міру того, як утверджувалась така економічна система, ці корені поступово відмирали, і сама пам’ять про них згасла. Сучасне господарське життя, як зазначав М. Вебер на початку нашого століття, як і вся сучасна культура, вже дуже далеко відійшли від духу аскези. Вони, як правило, відверто орієнтовані на зовнішні світські блага, і лише уявлення про «професійний обов’язок» зберігає певний відбиток давніх релігійних ідей. Варто згадати також і про те, що сама пуританська система цінностей, яка найбільше відповідала духові капіталізму, вельми неоднозначна, і її безпосереднє наслідування може призвести до висновків, які важко узгоджуються з гуманністю. М. Вебер не приховує цієї обставини, тому окремі його репліки на адресу капіталізму не поступаються у своїй гостроті Марксовим. Однак не забуваймо й того трагічного досвіду нашого століття, який показав, що спроби «скасувати» капіталізм насильницьким шляхом чи якось його «обійти» ведуть до наслідків, які в стократ жахливіші, аніж ті, про які говорили К. Маркс і М. Вебер.

У своїх пізніших працях М. Вебер ставив за мету глибше вивчити причини, чому вчення про світську раціональну аскезу змогло зародитися саме в рамках західного християнства. Він доходить висновку, що це пов’язано з особливостями самої християнської релігії та специфікою її вкорінення в господарське і культурне життя Заходу. Кожна із впливових світових релігій, до яких належить і християнство, має свою специфічну господарську етику — систему приписів, які визначають ставлення вірянина до праці, матеріальних цінностей, багатства тощо. Такі приписи зазвичай мають аскетичне спрямування. Усі світові релігії визнають, що порівняно з Божою досконалістю світ завжди недосконалий, тому поведінка того, хто прагне спасіння, повинна бути, як кажуть, дещо «не від світу цього». Кожна світова релігія на свій лад встановлює напрям і міру такого дистанціювання від світу. Певну роль у цьому відіграє і такий фактор, як соціальна позиція носіїв того чи іншого віровчення — тих, серед кого воно поширене найбільше [15].

З огляду на це М. Вебер убачав принципову різницю між господарською етикою християнства й іудаїзму — з одного боку, і відповідними приписами конфуціанства, індуїзму та буддизму — з іншого. Незважаючи на всі доволі суттєві відмінності в характері віровчення і культу, три останні релігії мають спільну рису: їхній аскетизм має пасивно-споглядальний характер. Конфуціанство — це станова етика «літераторів», високоосвічених імператорських чиновників, що з погордою ставилися до простого люду. Це етика «порядку», пристосування до чинної системи соціальних взаємин. «Релігією інтелектуалів» М. Вебер називає й індуїзм, водночас підкреслюючи, що, на відміну від конфуціанців, індуїсти не прагнуть державних посад, а утворюють спадкоємну касту «фахівців з особистих і обрядових справ» — касту, яка істотно впливає на суспільне життя, сприяючи закріпленню чинних порядків. Натомість буддизм, який виник дещо пізніше, був рухом жебрущих ченців, що пропагували аскетичний спосіб життя й узагалі не прагнули втручатися у світські справи. Таким чином, господарську етику трьох вищезгаданих релігій за її спрямованістю можна назвати етикою пристосування до світу (конфуціанство) або етикою втечі від світу (індуїзм та особливо буддизм). В останньому випадку ставлення релігії до будь-якої господарської діяльності може бути відверто негативним.

Принципово іншою була етична позиція щодо господарства й узагалі всього світського життя, відображена у священних книгах раннього іудаїзму та християнства. Останнє виникло як релігія мандрівних ремісників, ставши згодом «специфічно світською, бюргерською релігією». Унаслідок низки специфічних обставин прихильники цих двох релігій виробили переконання, що Господь послав їх у світ, щоб поліпшити його, а тому вважали припустимим активно й водночас раціонально діяти в найрізноманітніших сферах — господарській, політичній, культурній тощо. Така раціонально-активістська настанова також притаманна мусульманству, однак там вона розвинулася не повністю.

Християнська ідея раціонального «поліпшення світу», потрапивши на сприятливий ґрунт західноєвропейської бюргерської культури, стала могутнім інноваційним чинником. Певне значення тут мало також і те, що етичні норми Старого і Нового Заповіту викладені у простій, образній, доступній для масового сприйняття літературній формі. «Кожна дитина легко зрозуміє зміст гомерівського епосу чи основні події Махабхарати, однак етичні системи античної міфології, Бхагавадгіти чи вчення Будди не такі вже й прості для розуміння. Натомість "етичний, а також прагматично-космологічний раціоналізм, притаманний давньоєврейському Святому Письму, в принципі доступний для всіх... Уявлення про трансцендентного монотеїстичного Бога, який править світом то як цар, то як батько, який буває ласкавий і суворий, який любить свій народ, та водночас може жорстоко його карати, який дозволяє ублажати себе молитвою і діями відповідно до своїх вказівок, — це конструкція, що чітко та раціонально тлумачить світ й водночас доступна для розуміння простих людей і навіть дітей» [16, 415]. Таким чином, шляхом порівняльно-історичного аналізу господарської етики світових релігій М. Вебер підтвердив і поглибив висновки «Протестантської етики» щодо стимулювального або, навпаки, негативного впливу релігійних уявлень на економічну поведінку людей. Він показав, що духовні корені пуританської аскези сягають ще старозавітних часів, коли давньопалестинські пророки обґрунтували й утілили в життя засади раціональної етики, яка не вимагала втечі від світу і пристосування до його порядків, а вселяла надію на майбутню радикальну зміну цих порядків і спонукала активно сприяти наближенню цієї події. Отже, релігійні уявлення стають чинником, який сприяє формуванню соціальної позиції — у цьому разі критичної щодо чинного соціального ладу (цю проблему всебічно дослідив колега М. Вебера Е. Трьольч у своїй праці про соціальне вчення християнської церкви і християнських сект).

Критики М. Вебера — особливо марксистської орієнтації — не­одноразово докоряли йому тим, що він перебільшує значення релігійних чинників соціального життя і намагається видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Як було зазначено вище, автор «Протестантської етики» ніколи не прагнув підмінити однобічну «матеріалістичну» інтерпретацію причинних зв’язків історії культури так само однобічним «спіритуалістичним» поясненням. Беручи до уваги неймовірну багатоманітність і складність явищ історії та культури та їхній взаємовплив, він виходив із того, що обидва пояснення однаково можливі. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що