Прихована рука Китаю: Як КНР непомітно захоплює світ

By Клайв Гамільтон and Марайке Ольберґ

Комуністична партія Китаю (КПК) прагне перебудувати світовий порядок, що збудований на принципах демократії, прав людини і свободи слова. Кінцева ціль — знищити колективний Захід зсередини, використавши його відкритість та ліберальні цінності проти нього самого. По всій Північній Америці та Європі КПК формує свою агентуру серед політичної та бізнес-еліти, Волл-стріт, Голлівуду, аналітичних центрів, університетів та китайської діаспори. В хід ідуть підкуп, залякування, маніпуляції, незаконне прослуховування й організовані державою хакерські атаки.
До армії КПК належить величезна глобальна мережа нібито «приватних» китайських компаній, «громадських» фондів і «наукових» центрів, що підпорядковуються напряму КПК, виконують поставлені нею завдання та звітують їй. Китай хоче збудувати нову колоніальну систему, щоб помститися за «століття приниження» й перетворити слабші країни на своїх васалів.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 11, 2024
• ISBN: 9786178277123

Book preview

Hidden_Hand_2500.jpg

Дякуємо, що купуєте електронний контент! Віримо, що Ви не надсилатимете його іншим. Адже кожна гривня — це оплата праці не тільки автора чи перекладача, а й цілої команди людей, які працювали над цим виданням!

Якщо ж ви отримали цю книжку безкоштовно, знайте, що за Кримінальним кодексом України стали співучасником злочину, адже свідомо користуєтеся краденим! І це ваш особистий внесок у беззаконня!

Ніколи не пізно виправити цю прикрість і придбати книжку:

«Прихована рука Китаю»

«Наш Формат» — це будувати цивілізовану Україну, де поважають закон.

Книжка вийшла за підтримки ГО «Реформація»

Клайв Гамільтон

Марайке Ольберґ

Прихована

рука Китаю

Як КНР непомітно захоплює світ

Переклала з англійської Юлія Каздобіна

«Наш Формат» · Київ · 2023

Анотація

Свого часу Комуністична партія Китаю (КПК) перемогла у громадянській війні завдяки «використанню сільської місцевості для оточення міста». Тепер КПК використовує Глобальний Південь для оточення Західної цивілізації, прагнучи перетворити бідні країни на своїх васалів та встановити світову гегемонію. Водночас КПК активно вибудовує агентуру на Заході, щоб підірвати ліберальні демократії зсередини. У цій блискучій книзі автори викривають справжні цілі та методи КПК, її глобальну агентурну мережу й закликають дати відсіч черговому комуністичному «вовку в овечій шкурі».

Перекладено за виданням: Clive Hamilton, Mareike Ohlberg. Hidden Hand (Richmond, Hardie Grant Books, 2020, ISBN 978 1 74379 557 6).

First published in the Australia by Hardie Grant Books. Published by permission of Hardie Grant Books (Australia) and Nordlyset Literary Agency, LLC (USA) via A.K. Agency.

Уперше опубліковано в Австралії видавництвом Hardie Grant Books. Опубліковано з дозволу Hardie Grant Books (Австралія) та Nordlyset Literary Agency, LLC (США) через компанію A.K. Agency.

ISBN 978-617-8277-12-3 (електронне видання)

Усі права застережено. All rights reserved

© Clive Hamilton, Mareike Ohlberg, 2020

© Cover image: Watercolour map, Niddle/Shutterstock; Paint in water, Picsfive/Shutterstock; China flag, T. Lesia/Shutterstock, 2019

© Каздобіна Ю., пер. з англ., 2023

© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

Вступ

У заспокійливій вірі в те, що історія стоїть на боці демократичних свобод і вони врешті-решт усюди переможуть, завжди був певний елемент мрійництва. Світові події останніх двох-трьох десятиріч засвідчили, що ми більше не можемо сприймати їх як належне. Універсальні права людини, демократичні практики та верховенство права мають потужних ворогів. Може, хтось і не погодиться, але Китай під керівництвом Комуністичної партії є найгрізнішим із них. Партійна програма передбачає вплив і втручання, є добре спланованою та зухвалою, спирається на колосальні економічні ресурси й технологічну міць. Широкомасштабна кампанія з підриву інституцій у західних країнах і здобуття прихильності їхніх еліт досягла успіху, на який лідери партії не могли й сподіватися.

Демократичні інституції та світовий порядок, збудовані після Другої світової війни, виявилися крихкішими, ніж можна було уявити. Вони уразливі до нової зброї в політичній війні, яку сьогодні проти них ведуть. Комуністична партія Китаю (КПК) використовує слабкості демократичних систем, щоб підірвати їх. І хоча багато хто на Заході не поспішає це визнавати, демократичні країни невідкладно мають стати стійкішими, якщо бажають вижити.

Загроза, яка походить від КПК, порушує наше загальне право жити без страху. Багато громадян Китаю, що живуть на Заході, а також тибетці, уйгури, прихильники руху фалуньгун та активісти, які відстоюють демократію в Гонконгу, перебувають на першій лінії репресій КПК й живуть у стані постійного страху. Урядовці, науковці та керівники бізнес-структур бояться бути покараними фінансово, накликавши на себе гнів Пекіна. І цей страх заразний та токсичний. Він не має стати звичною ціною, яку нації муситимуть платити за життя в достатку.

Немає жодної західної демократії, яка не відчула б на собі цього впливу. Пекін сповнений зухвальства, адже зустрічає дуже слабкий опір, він намагається примушувати й залякувати дедалі ширше коло людей. Навіть для тих, хто безпосередньо не відчуває на собі важкої руки Пекіна, світ змінюється завдяки поступовому експортові авторитарних норм Китаю по всій Землі.

Коли видавці, кінематографісти й театральні режисери вирішують цензурувати погляди, які «можуть образити почуття китайського народу», вони відкидають свободу висловлювання. Простий твіт, який засмутить Пекін, може коштувати комусь роботи. Коли очільники університетів тиснуть на дослідників, щоб ті пом’якшили критику КПК, або забороняють далай-ламі перебувати на території університету, розмивається поняття академічної свободи. Коли буддійські громади клянуться у вірності Сі Цзіньпіну, а до церковних громад підсаджують інформаторів, під загрозою опиняється релігійна свобода. Коли система нагляду, яку побудував Пекін, стає дедалі масштабнішою та доходить до кібервтручання й відеозйомки громадян, котрі відвідують законні акції протесту, відбувається порушення особистої приватності. Сама демократія опиняється під ударом, коли організації, пов’язані з КПК, та агенти партії корумпують політичних обранців і коли для досягнення своєї мети Пекін залучає впливові бізнес-лобі.

Ця книжка описує, що, чому і як робить КПК для впливу, втручання та підривної діяльності в Північній Америці й Західній Європі (надалі — Захід). Діяльність КПК в Австралії (детально описана в книжці «Тихе вторгнення» (Silent Invasion. China’s Influence in Australia)) та Новій Зеландії згадуємо епізодично. Але важливо пам’ятати, що партія працює над переформатуванням усього світу, і, незважаючи на різні підходи, досвід Заходу дуже схожий на досвід країн у всьому світі. Важко пригадати країну, яка не стала б об’єктом широкомасштабного цілеспрямованого впливу Китаю — від Самоа до Еквадору, від Мальдівів до Ботсвани. Дії КПК на Глобальному Півдні потребують детального вивчення та викриття, але таке завдання виходить за межі цієї книжки.

КПК наполегливо намагається переконати людей у Китаї та за кордоном, що вона виступає від імені всього китайського народу. Вона прагне, щоб її сприймали як гравця, який має право бути суддею в усьому, пов’язаному з Китаєм, і наполягає, що для китайців, хоч би де вони перебували, любити країну означає любити партію, і що лише ті, хто любить партію, насправді люблять країну. Вона стверджує: партія і є народ, тож будь-яка критика на її адресу спрямована проти китайського народу.

Дуже тривожно, що так багато людей на Заході піддаються на цю хитрість і чіпляють на критиків політики КПК ярлик расистів або сінофобів. Так вони не захищають китайський народ, а придушують або маргіналізують голоси китайців, які протистоять КПК, і голоси переслідуваних нею етнічних меншин. У найгіршому ж разі вони є агентами впливу партії. Отже, у цій книжці ми чітко розмежовуємо Комуністичну партію Китаю та китайський народ. Коли використовуємо слово «Китай», маємо на увазі політичну одиницю, якою управляє КПК, у тому самому сенсі, як, наприклад, ми говоримо, що Канада проголосувала за резолюцію Організації Об’єднаних Націй.

Злиття партії, нації та народу в одне поняття призводить до різноманітних непорозумінь, чого, власне, і прагне КПК. Через це дехто вже почав сприймати китайські спільноти за кордоном як ворогів, коли в реальності багато з них є найпершими жертвами КПК — і ми це побачимо далі. Вони найкраще поінформовані про діяльність партії за кордоном, і деякі з них хочуть брати участь у розв’язанні проблеми.

Розрізняти партію та народ також життєво важливо, щоб зрозуміти, що протиборство між Китаєм і Заходом не є «зіткненням цивілізацій», як дехто стверджував. Перед нами не якісь «чужі» Заходу конфуціанці, а авторитарний режим, леніністська політична партія із Центральним комітетом, Політбюро й генеральним секретарем, що спираються на колосальні економічні, технологічні та військові ресурси. Справжнє зіткнення існує між репресивними цінностями і практиками КПК та свободами, утіленими в Загальній декларації прав людини ООН: свобода слова, зібрань, релігії та переконань; свобода від переслідування; право на приватність; рівність перед законом. КПК всі їх відкидає — словом або ділом.

Люди, які живуть безпосередньо біля Китаю, розуміють це набагато краще, ніж більшість на Заході. Саме це розуміння підживлювало нещодавні протести в Гонконгу та привело до переобрання в січні 2020 року президентки Тайваню Цай Інвень. Промовистим голосуванням переважна більшість тайванців сказала КПК своє гучне «ні».

Деякі представники лівого спектра, хоча раніше захищали пригнічених, знаходять причини заплющувати очі на природу китайської влади на чолі із Сі Цзіньпінем. Вони забули, як тоталітаризм може пригнічувати права людини. Водночас тривога, викликана діяльністю КПК, перетинає політичні лінії розділу. І дуже важливо, що це відбувається в конгресі США, де демократи й республіканці створили об’єднання для протидії Пекіну. Те саме відбувається в Європі. Попри незгоду з інших питань, носії правих і лівих поглядів сходяться на тому, що Китай під керівництвом КПК є серйозною загрозою не лише правам людини, а й державному суверенітетові.

Причини, з яких багато людей на Заході применшують або відкидають загрозу з боку КПК, є темою цієї книжки. Одна з причин, звичайно, полягає у фінансовій зацікавленості. Як сказав Ептон Сінклер: «Важко змусити людину зрозуміти щось, коли її платня залежить від нерозуміння цього». Ще одна причина — особливо вона стосується деяких лівих — це аргумент «а_подивіться_на_себе». Китай, може, й робить якісь неприємні речі, йдеться в такій аргументації, а як щодо США? Ця тактика була ефективнішою, коли місце в Білому домі займав Дональд Трамп. Але хай би якою була критика США та їхньої зовнішньої політики і в історичній перспективі, і сьогодні — а ми ставимося до неї дуже критично, — вона в жодному разі не применшує та не виправдовує кричущих порушень прав людини і придушення свободи з боку КПК.

Також у Сполучених Штатах, як і в інших демократичних краї­нах по всьому світу, незважаючи на всі їхні недоліки, продовжує існувати дієва опозиція, у результаті виборів змінюється керівництво країни, суди переважно не залежать від держави, різноманітні медіа працюють без обмежень і часто доволі жорстко критикують владу, повнокровне громадянське суспільство здатне організовано протистояти проявам несправедливості. Китай під керівництвом КПК не має нічого з переліченого. Автократичні схильності деяких західних лідерів і справді викликають занепокоєння, але їх обмежує система, в якій вони здійснюють повноваження. Автократичних імпульсів Сі Цзіньпіна майже ніщо не стримує — і таких стримувань стало ще менше, коли він із соратниками відкинув політичні домовленості, які запровадила партія для попередження появи ще одного такого верховного правителя, як Мао Цзедун. Отже, хоча на Заході та в демократичних країнах загалом є багато проблем, політична модель, котру пропонує КПК, не є рішенням.

Частину труднощів, які виникають на Заході з усвідомленням загрози КПК, може пояснити невігластво, як і те, що Заходу раніше не доводилося протистояти подібному противникові. За часів Холодної війни жодна країна капіталізму не мала таких широких економічних зв’язків з Радянським Союзом. Усвідомлюючи економічну та стратегічну вагу Китаю, у багатьох державах намагаються дізнатися про нього більше, тоді як він витрачає значні кошти на те, щоб допомогти нам «краще зрозуміти Китай». Отримувати інформацію з перших рук, на перший погляд, здається розумним, але, як ми продемонструємо в цій книжці, такий шлях глибоко хибний.

1

Огляд прагнень Комуністичної партії Китаю

Комуністична партія Китаю твердо налаштована без жодного пострілу змінити міжнародний порядок і відформатувати світ за своєю подобою. Замість кидати виклик ззовні, вона роз’їдає спротив зсередини, здобуваючи прихильників, змушуючи замовкнути критиків і підриваючи інституції.

І поки аналітики з обох боків Атлантики в запеклих суперечках вирішують, чи класифікувати Китай як опонента, чи навіть як ворога, КПК визначилася вже тридцять років тому. У пострадянському світі вона уявляє себе оточеною ворогами, яких має перемогти або нейтралізувати. Поки КПК та її прихильники на Заході люблять говорити, що проти Китаю розпочато «нову Холодну війну», сама партія вже протягом багатьох років веде ідеологічну боротьбу проти «ворожих сил». Для КПК Холодна війна так і не скінчилася.

Партія прагне переформатувати міжнародні союзи та змінити те, як її сприймають у світі. Так вона збирається подбати для себе про постійне панування всередині країни, а також розширити свою аудиторію та зрештою зробити Китай світовою потугою номер один. Плани партії широко висвітлено в промовах і документах. Стратегія втілення спрямована на еліти західних країн. У результаті її реалізації вони мають або радо прийняти китайське домінування, або змиритися з його неминучістю та припинити спротив. Центральним елементом стратегії щодо деяких країн є мобілізація матеріальних ресурсів і політичного впливу китайської діаспори з одночасним придушенням критичних голосів.

Спираючись на свій величезний економічний вплив, Китай викручує руки, чинить дипломатичний тиск, працює в режимі «єдиного фронту» та встановлення «дружби», маніпулює медіа, аналітичними центрами й університетами — і всі ці прийоми перетинаються та підсилюють ефект один одного. Дехто скаже, що Китай своїм впливом не відрізняється від будь-якої іншої країни. Звичайно, не всі дії партії в цій сфері унікальні, але масштаб, рівень організації та завзяте використання інструментів примусу відрізняють дії КПК від дипломатичної практики інших країн.

Як найбільший виробник у світі та друга за обсягом економіка Китай, мов магнітом, притягує до себе західний бізнес і багатьох західних політиків. Деякі галузі промисловості істотно залежать від доступу до величезного китайського ринку, і Пекін радий використовувати цю залежність як політичну зброю. Один уважний спостерігач зазначив: «Якщо ви не робитимете того, що від вас хочуть політичні лідери Пекіна, вони покарають вас економічно. Вони беруть політиків по всьому світу в економічні лещата. Роблять так уже багато років, і це дає результати»¹.

Часом стискання лещат стає дуже помітним. Наприклад, після того, як у Канаді 2018 року заарештували одну керівницю компанії Huawei Мен Ваньчжоу, КНР заблокувала імпорт канадських соєвих бобів, ріпаку та свинини. Пекін відреагував у дуже схожий спосіб, коли 2017-го Південна Корея після агресії з боку Північної почала встановлювати американські системи протиповітряної оборони. Пекін ужив сорок три заходи у відповідь, зокрема заборону туристичним групам з Китаю відвідувати Південну Корею, витіснення з КНР великого корейського бізнес-конгломерату, заборону в’їзду для південнокорейських попзірок, блокування імпорту електроніки та косметики². На цьому Пекін не зупинився. У жовтні 2019 року він вимагав від престижної Вищої музичної школи імені Істмена при Університеті міста Рочестер (штат Нью-Йорк) напередодні її запланованого турне Китаєм виключити трьох південнокорейських студентів зі свого найкращого оркестру³. Посилаючись на шкоду, якої зазна́є репутація школи в Китаї, якщо тур не відбудеться, декан погодився не брати корейців у турне. Тільки після гучного обурення з боку студентів і випускників ухвалили рішення скасувати тур⁴.

Коли генеральний менеджер баскетбольної команди Houston Rockets Деріл Морі наприкінці 2019 року висловив у твітері підтримку гонконгським протестувальникам, агресивна реакція Пекіна була миттєвою⁵. (Бурю критики у твітері, як видається, підняли тролі та фейкові акаунти з Китаю⁶.) Телевізійний показ матчів за участю Rockets призупинили для величезної аудиторії китайських фанатів команди. Пекін гнівно заявляв, що Морі «образив почуття китайського народу». Державний мовник Центральне телебачення Китаю змінив визначення свободи слова, додавши до нього «виклики національному суверенітетові та суспільній стабільності»⁷. У розпачі намагаючись захистити свій доступ до дедалі більшого ринку Китаю, Національна баскетбольна асоціація США висловила улесливе вибачення, яке звучало так, ніби його підготували в Центральному відділі пропаганди⁸.

І хоча кількох прикладів надто жорсткого покарання досить, щоб посіяти загальний страх, Пекін віддає перевагу туманним погрозам, які, звісно, може сам заперечити, щоб змусити потенційних жертв губитись у здогадах. Як сказав Перрі Лінк, така невиразність лякає людей більше, бо ніхто не може виключити себе, а ті, хто раніше вже потрапляв у поле зору, «накладають на себе жорсткіші обмеження»⁹.

Пекін перетворився на віртуоза темного мистецтва застосовувати економічну силу. Причина частково в тому, що останніми десятиліттями через дотримання принципів відкритого ринку західні лідери не готові з політичною метою вдаватися до торгових маніпуляцій. І саме тому світ був шокований, коли 2018 року Дональд Трамп розпочав торговельну війну проти Китаю. Хоча Трамп помиляється в багатьох інших речах, він має рацію в тому, що Пекін давно й систематично порушує принципи міжнародної економічної взаємодії та уникає відповідальності за це.

Широкомасштабна програма Пекіна з інвестування в закордонну інфраструктуру, відома як ініціатива «Один пояс — один шлях» (ОПОШ), є довершеним інструментом економічної політики, або, точніше, економічного шантажу. Вона створює можливості для будівельної галузі та величезних резервів китайського капіталу, одночасно задовольняючи інвестиційні потреби тих країн, яким бракує власних коштів і які відрізані від основних світових джерел фінансування. Важко встояти перед пропозицією кредиту з низькою ставкою, особливо якщо він не містить додаткових умов, пов’язаних з довкіллям або чимось іншим¹⁰.

Водночас цілі ОПОШ, також відомого як Новий Шовковий шлях (див. список скорочень), виходять далеко за межі створення можливостей для надлишків китайського капіталу або допомоги біднішим країнам. Ця ініціатива — основний механізм, який Пекін використовує для перебудови світової геополітичної системи¹¹. Характерна для Сі Цзіньпіна лінія поведінки сьогодні так органічно вплетена в майже всю діяльність китайського уряду за кордоном — комерційну, технологічну, освітньо-наукову, культурну, — що її неможливо відділити від загальної дипломатичної практики КНР.

Сі Цзіньпін не раз згадував ініціативу «Пояс і шлях» (Belt and Road Initiative, BRI) як необхідний елемент побудови «спільноти єдиної долі людства»¹². І хоча ця ідея може бути милозвучною для західних вух, її мета — китаєцентричний світ, тобто такий, яким його уявляють яструби, котрих Сі Цзіньпін поставив на керівні посади. На їхню думку, світ на чолі з Китаєм потрібний для «великого відродження китайської нації»¹³.

Отже, ОПОШ — найпотужніше знаряддя, за допомогою якого Пекін змінює повоєнний міжнародний порядок¹⁴. У відвертій промові 2015 року оборонний стратег, генерал-майор Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) у відставці Сяо Лян описав ініціативу «Пояс і шлях» виключно як інструмент, за допомогою якого КНР досягне домінування над США. За його словами, це нова китайська форма глобалізації, якій неможливо противитися та успіх якої вимірюватимуть заміною долара на юань у ролі світової валюти, і це залишить Сполучені Штати «спустошеними»¹⁵. Хоча Сяо схильний до надвеликих амбіцій, геостратегічна логіка ОПОШ чітко проглядає і в інших випадках, як, наприклад, у злитому в публічний доступ протоколі китайсько-малайзійської зустрічі 2019 року стосовно ОПОШ. У ньому йшлося: мовляв, попри «політичну природу» проєкту, громадськість має вважати, що в його основі лежить ринкова логіка¹⁶.

Прикметник, яким найчастіше описують ОПОШ, — «величезний». І коли високопоставлений китайський дипломат Ян Цзєчи заявив у квітні 2019 року, що «Пояс і шлях» «не грає в дрібні геополітичні ігри», він казав правду¹⁷. Колишній редактор журналу Far Eastern Economic Review Наян Чанда описує ОПОШ як «відвертий прояв претензій Китаю на владу у ХХІ сторіччі»¹⁸.

Як і інші так звані паралельні інституції, які створив китайський уряд, наприклад Азійський банк інфраструктурних інвестицій, ОПОШ ніби не становить виклику для наявних інституцій інших країн, водночас поступово переформатовуючи їхні інтереси та зміщуючи глобальний баланс сил. Ключова частина логіки КПК у сфері глобальної та регіональної силової динаміки — визначення «основної суперечності» й «основного ворога», проти якого можна об’єднатися. У глобальному масштабі цим ворогом є Сполучені Штати, яких треба відколоти від союзників та ізолювати.

Брекзит, розбрат усередині Європейського Союзу та обрання Дональда Трампа створили для Пекіна стратегічну можливість послабити трансатлантичний альянс і ще дужче розмити європейську єдність. КПК довго вважала ЄС переважно другорядним молодшим партнером США, а нині вона розглядає його як великий приз. Здобувши прихильність Європи, Китай сподівається переконати світ, що він є «носієм ідеї багатосторонності» й дуже доречною противагою гегемонії та одностороннім діям США¹⁹. Пекін хоче мобілізувати європейців на підтримку своїх ініціатив у світі, що розвивається. (І хоча ми не торкатимемось їх у цій книжці, схожі стратегії розвалу союзів застосовують і в інших частинах світу.)

Незважаючи на всі новини про «боргову дипломатію», «глобальну взаємопов’язаність» і «взаємовигідну співпрацю», є очевидним, що мети стратегічного перебалансування, якій підпорядковано ОПОШ, досягають не лише шляхом політичного впливу, а й через витончену та багатогранну стратегію глобального управління суспільною думкою. ОПОШ — це про поширення сили шляхом контролю над умовами дискусій. (Ми розвиваємо цю аргументацію в розділі 6.) Уже немає сенсу обмежувати розмову про ОПОШ питаннями бізнесу й економіки, бо вона проникає всюди — від мережі аналітичних центрів Шовкового шляху, договорів з медіа та зв’язків між культурними установами до встановлення побратимських зв’язків між містами і людських обмінів. Усе це частини меморандумів ОПОШ про порозуміння.

Сьогодні КПК продовжує неабияк нервуватися через «ідеологічне проникнення» з боку ворожих сил, які мають намір змінити режим у Китаї. Методичка, котру опублікував Центральний відділ пропаганди у 2006 році, пояснює: «Коли ворожі сили хочуть принести розбрат у суспільство та скинути політичний режим, вони завжди спочатку роблять шпаринку в ідеологічній сфері, у яку можна пробратися, і вносять плутанину в думки людей»²⁰. Цей спосіб мислення часів Холодної війни надважливий для розуміння міжнародної діяльності КПК, яка насамперед виносить на глобальний рівень бажання партії подбати про внутрішню стабільність режиму.

Перед лицем загрози ідеологічного проникнення КПК вирішила, що найкращим захистом є напад. Отже, коли її лідери кажуть, що міжнародний порядок треба зробити «демократичнішим», «відкритішим» і «різноманітнішим», то це кодова назва порядку, в якому «статус авторитарних систем і цінностей у світі дорівнює статусу ліберально-демократичних», за висловом Мелані Гарт і Блейна Джонсона²¹.

У квітні 2016 року партійний бойовий листок Global Times для своїх читачів відхилив завісу над способом мислення КПК, розмістивши виправдання системи інтернет-цензури «Велика стіна» як тимчасового захисного інструменту, що «не дає Заходові реалізувати свої наміри ідеологічного проникнення в Китай»²². Тобто, коли КПК змінить погляди світового співтовариства, коли її цінності, політичну систему та державну політику повсюдно приймуть, буде подолано загрозу, яку для КПК становлять західні ідеї, й потреба у «Великій стіні» може відпасти. Партія вважає, що сьогодні вона достатньо могутня, щоб трансформувати світовий дискурс²³.

Пекін намагається змусити світову спільноту уникати китайських дисидентів і поборників незалежності Тайваню. Він хоче, щоб міжнародна спільнота підтримувала думку, що КПК — це єдина партія, здатна правити Китаєм. Він також жадає визнання, що його економічна та політична система має перевагу над західною демократією й ліберально-капіталістичним економічним порядком, що Китай під керівництвом КПК, на відміну від США, є відповідальним глобальним гравцем, дії якого спрямовані на благо людства.

Дехто доводив, ніби спроба експортувати партійну ідеологію неодмінно зазнає невдачі, але, як ми побачимо далі, цей аргумент більше не діє. Для інших заяви Пекіна, що він є відповідальною світовою потугою, як і його критика на адресу «безвідповідального глобального негідника» США, є привабливими, зокрема, у світлі викриттів Сноудена, катастрофічного вторгнення в Ірак і закликів Дональда Трампа до зміни режиму у Венесуелі. Іронія ситуації з Трампом у тому, що він потужно протистояв зусиллям Китаю в економічній площині й водночас діяв на руку КНР, ізолюючи США від союзників, збільшуючи їхню уразливість до втручання КПК. Китайський вплив у Європі вітають ті, хто не довіряє Америці, а також деякі євроскептики, котрі розглядають Китай як противагу Європейському Союзові чи більшим і сильнішим європейським країнам.

За межами цих таборів багато хто висловлює сумніви в ефективності демократії та захоплюється китайською системою авторитарного правління. Інші, зокрема юрби західних журналістів, перебувають під враженням від швидкого розвитку та технологічного прогресу Китаю під час безкоштовних турів. Але вони забувають, що, наздоганяючи інших у своєму економічному зростанні, чимало країн просувалося так само швидко, а також вони ігнорують той факт, що сама КПК десятиліттями стояла на заваді будь-якого прогресу в Китаї. Багато хто на Заході повторює заяви компартії, що вона витягла 700 мільйонів людей з бідності, однак точніше було б казати, що протягом трьох десятиріч після заснування в 1949 році КНР вона тримала сотні мільйонів людей у бідності, й лише коли дозволила деякі базові свободи — володіти приватною власністю, відкривати бізнес, змінювати місце роботи та проживання — китайський народ сам вивів себе зі злиднів.

2

Леніністська партія йде у світ

Властивий КПК спосіб мислення часів Холодної війни

Один з улюблених риторичних прийомів китайської партії-­держави для відвернення критики — звинувачувати своїх опонентів у «маккартизмі» або в тому, що вони «мислять категоріями часів Холодної війни». Речниця МЗС Китаю Хуа Чуньїнь часто використовує останнє висловлювання паралельно з не менш улюбленим «мислення в стилі гри з нульовою сумою»¹. У 2019 році націоналістична Global Times проголосила, що найбільший національний виробник телекомунікаційного обладнання Huawei став жертвою «хайтек-маккартизму»². Посол Китаю у Великій Британії Лю Сяомін описав американські навчання зі свободи мореплавства в Південно-Китайському морі як «дипломатію канонерок, мотивовану мисленням часів Холодної війни»³. Навіть засудження катастрофічного стану справ у галузі прав людини в Китаї відкидають як таке, що коріниться в цьому способі мислення⁴.

Відлуння звинувачень у мисленні часів Холодної війни часто можна почути й на Заході. У березні 2019 року на глобальному симпозіумі в Пекінському університеті Сьюзен Ширк, заступниця помічника держсекретаря в адміністрації Клінтона, попереджала про «червоні жахалки Маккарті» проти Китаю, що визрівають у США⁵. Ширк вважає, що «стадний інстинкт» змушує американців бачити всюди китайську загрозу, і це може мати катастрофічні наслідки⁶.

Ситуація викликає не лише сум через легковажне відкидання цілком виправданих побоювань. Вона також сповнена іронії, адже не так багато людей мислять категоріями Холодної війни настільки глибоко, як самі очільники КПК. А під керівництвом Сі Цзіньпіна таке мислення сягнуло ще більших масштабів. У своїй промові в грудні 2012 року новий генеральний секретар партії Сі попереджав, що, незважаючи на економічне зростання, Китай має пам’ятати уроки падіння СРСР. Він визначив три конкретні невдачі, які стали вироком для радянської імперії та призвели до її стрімкого руйнування. По-перше, очільники Комуністичної партії Радянського Союзу не зуміли встановити контроль над збройними силами. По-друге, вони не змогли приборкати корупцію. По-третє, відійшовши від своєї ідео­логії, особливо під керівництвом Михайла Горбачова, КПРС зняла перешкоди для ідеологічного проникнення «західних ворожих сил». Компартія сама прирекла себе на смерть⁷.

Для пильних спостерігачів промова Сі стала першим сигналом про те, що марно сподіватися на його перетворення на ліберального реформатора, який зробить Китай ще відкритішим і дозволить йому інтегруватись у міжнародний порядок⁸.

У березні 2019 року флагманський теоретичний журнал КПК «Цюші» («Шукати правду») опублікував уривок з іншої промови Сі, виголошеної в січні 2013-го перед 300 членами Центрального комітету партії. Темою було «відстоювати та розвивати соціалізм», і доповідач казав партійцям, що китайська система зрештою тріумфуватиме над капіталістичною, але вони мають підготуватися до «довгострокової співпраці та до протиборства між двома системами». Він повторив попередження — мовляв, визначною причиною розвалу СРСР було те, що «вони повністю відкинули історію Радянського Союзу та історію КПРС; вони відкинули Леніна і відкинули Сталіна; вони займались історичним нігілізмом (тобто критикували минуле власної партії) та внесли хаос у свою ідеологію»⁹.

Слова Сі не були порожньою риторикою, слідом за ними відбулися рішучі дії. У квітні 2013 року Центральний комітет партії підготував цир­куляр «Комюніке щодо актуального стану ідеологічної сфери», широко відомий як Документ № 9. У цьому сумнозвісному розпорядженні, доведеному до відома керівних кадрів партії на рівні префектур і вище, було окреслено сім «облудних ідеологічних трендів», які їм більше не веліли підтримувати: західна конституційна демократія, «універсальні цінності», громадянське суспільство, неолібералізм, західні принципи журналістики, історичний нігілізм і сумніви в соціалістичній природі соціалізму з китайською специфікою¹⁰. Партія категорично відкидала демократію та універсальні права людини, і невдовзі після того, як розпорядження розіслали, було запущено жорсткий маховик репресій проти мешканців Китаю, які їх просували. Документ № 9 поклав початок новим спробам КПК викорінити ідеї, які, на її думку, можуть загрожувати її владі¹¹. Здавалося, партія дотримувалася вислову, приписуваного Сталіну: «Ідеї потужніші за зброю. Ми не дозволяли ворогам мати зброю, чому ми маємо давати їм ідеї?».

У жовтні 2013 року пресі злили документальний фільм для внутрішньої аудиторії «Мовчазні змагання»¹² — імовірно, його створив Національний університет оборони НВАК. У дев’яностохвилинній стрічці повторювалися звинувачення, що Сполучені Штати намагаються змінити режим шляхом «ідеологічного проникнення» в Китай. Фільм указував на іноземні громадські об’єднання, наприклад Фундацію Форда, а також на «перефарбованих» китайських науковців, які становлять «внутрішню загрозу». Після того як фільм потрапив у мас­медіа, Global Times спробувала представити його як погляд кількох націоналістично налаштованих військових дослідників¹³. Але агресивна кампанія проти «неортодоксального мислення» в китайських університетах, зміцнення контролю над медіа та нове законодавство, як, наприклад, новий закон 2018 року про іноземні громадські об’єднання, який суворо обмежив діяльність міжнародних ГО, стали відлунням попереджень, які прозвучали в «Мовчазних змаганнях», наводячи на думку, що цей документальний фільм представляв бачення КПК ідеологічних загроз, які постали перед партією¹⁴.

А втім, більшість західних спостерігачів продовжили ігнорувати заідеологізовану природу режиму Сі, і тільки тепер це починає поступово змінюватися. У серпні 2017 року Джон Ґарнаут, колишній пекінський кореспондент і радник в уряді Австралії, який глибоко розуміє внутрішню кухню партії, прочитав перед високопоставленими австралійськими чиновниками непублічну лекцію, під час якої розповів про повернення Сі до способу мислення Сталіна та Мао¹⁵. Хоча той робить більший наголос на ідеології, ніж інші, Ґарнаут зауважив, що справжній поворотний момент стався в 1989 році, коли лідери партії відчули шок від студентських протестів на площі Тяньаньмень і вдалися до їх насильницького придушення. А за п’ять місяців вони були ще глибше стривожені падінням Берлінського муру, яке спровокувало розвал могутнього соціалістичного блоку. Вони зосередили увагу на «ідеологічній безпеці» як на необхідній умові збереження режиму¹⁶. Анн-Марі Бреді продемонструвала, що ці події змусили партію суттєво розширити пропагандистську й ідеологічну роботу¹⁷. Основний наголос у ній роблять на політичній індоктринації всередині країни та недопуску в Китай «ворожих ідей».

У 1990 році Джозеф Най сформував концепцію м’якої сили¹⁸. Лідери партії сприйняли його ідеї як доказ того, що Америка планує ідеологічний підрив Китаю. Уривки з книжки Ная «Неминучість лідерства» (Bound to Lead) майже відразу переклали китайською та в січні 1992 року опублікували у військовому журналі Military Affairs Translations Press. У передмові військові редактори пояснили, що вони «спеціально запросили» професійних перекладачів з Пекіна, щоб швидко передати зміст китайською та викрити плани Америки¹⁹. Вони повідомили читачам, що Най пропонує зорганізувати інтенсивніший культурний та ідеологічний потік до Китаю, колишнього Радянського Союзу та третього світу, щоб змусити ці країни прийняти американську систему цінностей. Сполучені Штати планують просувати своє домінування у світі не лише політичними методами, а й культурними та ідеологічними, і китайському народові потрібно зрозуміти, що боротьба з американським задумом «мирної еволюції» буде довгою, складною та напруженою²⁰.

Думка, що Китай стоїть на порозі змагання не на життя, а на смерть із ворожими західними силами, які намагаються посіяти в країні хаос, глибоко пустила корені в КПК. У 2000 році Ша Ціґуан, посадовець Відділу зовнішньої пропаганди, який за кордоном називають Інформаційним офісом Державної ради, навіть доводив, що Захід протягом попередніх десяти років вів проти Китаю «бездим­ну Третю світову війну»²¹. Інакше кажучи, «ідеологічну диверсію» не сприймають як абстрактну небезпеку. Рух соняшників у Тайвані 2014-го та Рух парасольок у Гонконгу того самого року витлумачили як західну змову, спрямовану на дестабілізацію Китаю²². Те саме, звичайно, стосувалось і протестів у Гонконгу, які почалися 2019 року, хоча насправді марші за демократичні свободи були багатолюдні.

Ані допуск Китаю до Світової організації торгівлі наприкінці 2001 року, ані дедалі більша взаємозалежність із західними економіками не пом’якшили занепокоєння ідеологічним проникненням. Якщо якісь зміни і сталися, то в період між 2000-м і 2004-м, коли в Східній Європі відбулися кольорові революції, що призвело до посилення параноїдальних настроїв у КПК. Партійні структури замовили низку досліджень падіння Радянського Союзу²³. У 2004 році в партії вперше визнали, що нема гарантій утримання контролю над важелями влади. Там почали розуміти, що потрібні надійніші, постійні джерела легітимності, ніж економічні показники, які можуть упасти, та націоналізм, який може мати зворотний ефект, якщо партії не вдасться задовольнити очікування надто націоналістично налаштованих громадян²⁴.

Лідери партії побачили, що економічний вплив Китаю не дає йому достатньо сил, щоб формувати міжнародний дискурс, тобто те, як інші країни сприймають КНР, її систему та роль у світі. Суд міжнародної громадської думки, як зрозуміли в партії, дійшов висновку, що «Захід сильний, а Китай — слабкий»²⁵. Це необхідно було змінити, знадобилися «влада дискурсу» та імідж, відповідний статусу²⁶.

«Велика зовнішня пропаганда»

У 1993 році Ванґ Хунін, молодий професор університету «Фудань» у Шанхаї, який за кілька років до того відвідав деякі американські університети, підхопив концепцію м’якої сили та познайомив з нею ширше коло китайських науковців-міжнародників у статті, опуб­лікованій у «Журналі університету Фудань» (Journal of Fudan University)²⁷. Спочатку м’яку силу в КНР сприймали як таку, від якої треба захищатися, але згодом на неї подивились як на знаряддя, кот­ре Китай може використовувати сам. У 2017-му Сі Цзіньпін несподівано доправив Ванґа гелікоптером до головного керівного органу партії — Постійного комітету Політбюро, що складається із семи осіб.

Ванґ став одним з найдовіреніших заступників Сі й офіційно — п’ятим серед найвпливовіших людей у Китаї. Нині Ванґ є головним ідеологом держави, який відповідає за роботу в галузі пропаганди та суспільної думки²⁸.

Ванґ Хунін продовжує будувати на фундаменті, закладеному десятиріччя тому. Переформатування міжнародної підтримки КПК, її ідей і державної політики на попередніх етапах були частиною теорії про те, як вона може піднятися до статусу глобальної сили, не викликаючи спротиву з боку усталених потуг²⁹. У грудні 2003-го в промові для вузького кола тодішній генеральний секретар партії Ху Дзіньтао заявив, що «створення сприятливого середовища міжнародної громадської думки» є важливим «для національної безпеки та соціальної стабільності Китаю»³⁰. КПК схвалила залучення всього суспільства до китайської пропаганди за кордоном. Цей підхід відомий як «велика зовнішня пропаганда» і долучає більше урядових структур, а також більшу частину населення до роботи на зовнішній інформаційній арені³¹.

Щоб почуватись у безпеці, КПК має зробити свій меседж «найгучнішим у наш час»³². Той факт, що зусилля, спрямовані на набуття глобальної легітимності, переформатування світового порядку та спрямування світового дискурсу, є внутрішньо мотивованими, не робить їх менш важливими. Навпаки, те, що їхня мотивація пов’язана зі стабільністю режиму, означає, що ставки для партії найвищі.

Якщо мотиви ідеологічного проникнення та нової Холодної війни ідей залишаються незмінними від 1990 року, то способи, якими партія намагається нейтралізувати загрозу, значно змінились і стали набагато агресивнішими. Ще 2005-го в статті «Про зовнішню пропаганду та розбудову здатності партії правити» один з теоретиків КПК пояснив, як зміна міжнародної громадської думки може запобігти розхитуванню влади партії всередині країни. У матеріалі йшлося про китайську пропаганду, спрямовану на іноземців, яка має стати «аванґардом боротьби з мирною еволюцією»³³. Пропаганда допомагає дискредитувати меседжі ворожих сил ще до того, як вони досягли Китаю³⁴.

Очільники партії та китайські науковці розглядали фінансову кризу 2008–2009 років як можливість для Китаю стати впливовим голосом у світі та представити свою політико-економічну модель у вигляді альтернативи західному ладові. Аналітики партії підкреслювали, що криза викрила слабкість фінансової дерегуляції та недостатнього нагляду. Вони стверджували, що, порівняно із цим, обережніші реформи в Китаї можуть запобігти такому крахові. У результаті в китайських наукових колах уперше виникла широка дискусія про «китайську модель» як таку, що її можна експортувати по всьому світу в ролі альтернативи західним моделям управління³⁵.

Під головуванням Сі Цзіньпіна ці зусилля набули нової якості. Тоді як попередні покоління керівників уникали поняття «китайська модель», КПК сьогодні на міжнародному рівні відкрито просуває те, що вона називає «китайським кейсом» і «китайською мудрістю»³⁶. Під час Національного народного з’їзду 2019 року Колін Ліннвебер, американець, який працює на офіційну китайську державну агенцію новин Сіньхуа, проголосив: «Широко визнано, що ключем до успіху Китаю є його система демократії»³⁷. Під час візиту до Парижа у 2019 році Сі Цзіньпін запропонував «китайський кейс» та ініціативу «Пояс і шлях» як розв’язання проблеми розмиття довіри та співпраці в міжнародній спільноті³⁸.

Як твердять у Національному фонді на підтримку демократії, авторитарні держави, як-от Китай, покладаються не на м’яку силу, а на жорсткішу, тобто застосовують примус і маніпулятивний вплив³⁹. Підтвердження можна побачити в китайському обговоренні цієї теми, де набагато більше уваги приділяють частині «сила», ніж частині «м’яка».

Було б помилкою не відчувати стурбованості через намагання КПК просувати «демократію з китайською специфікою», інші ідеї з китайською специфікою (права людини, правова система тощо) або вірити, що ці зусилля неодмінно зазна́ють невдачі через непривабливість системи. Велика частина цільової аудиторії партії в країнах, що розвиваються, та на Заході особливо нічого не знає про Китай, окрім його економічних досягнень. Дехто вважає, що західні уряди й медіа «спотворюють імідж Китаю». Інші, за даними нещодавніх опитувань, вважають авторитарніший уряд привабливішим, і деякі тези КПК насправді можуть знаходити в них чималий відгук, адже партія використовує кризові явища в демократичних країнах, щоб відтінити сильні сторони Китаю. І Брекзит, і обрання Дональда Трампа у 2016 році КПК радо використала як докази того, що демократія неодмінно призводить до хаосу й неефективності⁴⁰.

Партія керує

У липні 2021-го Комуністичній партії Китаю виповнилося сто років. У 1921-му вона складалася з трохи більше ніж десятка членів, а виросла до 90 мільйонів, має власні збройні сили на 2 мільйони військовослужбовців і багато структур, які прагнуть контролювати всі сфери життя в китайському суспільстві. У неї є державний апарат, що дає змогу виходити на міжнародну арену у вигляді, який решті світу здається нормальним. Водночас у дискусії про китайський вплив у світі багато хто на Заході залишає партію за дужками.

Один з найбільших викликів у відносинах з Китаєм полягає саме в цій політичній неосвіченості іноземних колег, особливо на тлі того, що кількість пов’язаних з партією структур впливу, які приховують свій зв’язок із нею, постійно зростає. Міжнародна спільнота часто не розуміє всеосяжної ролі, яку КПК відіграє в Китаї. Щоб збагнути, наскільки партія домінує над усіма іншими установами, зверніть увагу, що Націо­нально-визвольна армія Китаю (НВАК) не є державною, це збройне крило КПК⁴¹. Директорів державних підприємств призначає Організаційний відділ компартії. Китайські медіа належать не державі, а партії: контрольний пакет — у руках пропагандистського апарату КПК.

Надто багато хто на Заході говорить про Китай так, ніби партії не існує, але зосереджувати увагу на ній конче потрібно, якщо ми хочемо зрозуміти політичну природу гравця, з яким маємо справу. Китайський вплив за кордоном, як ми продемонстрували, є продовженням внутрішніх цілей партії, адаптацією її внутрішніх стратегій та урядових установ. Дії КПК стають зрозумілими, лише якщо розглядати їх крізь призму її особливостей та історії.

На початку існування Китайської Народної Республіки були часи, коли китайські установи та громадяни вільніше взаємодіяли з іноземцями. Сі Цзіньпін повністю розвернув цю тенденцію поступового послаблення контролю. Добре відомим є випадок, коли на ХІХ з’їзді КПК 2017 року він використав цитату Мао, щоб пояснити роль, яку партія відіграє в Китаї: «Уряд, армія, суспільство та школи на півночі, на півдні, на сході й на заході — партія керує всім». І це не порожні слова. Через пів року, у 2018-му, під час свого щорічного з’їзду Національний народний конгрес оголосив про низку змін, які призвели до розпуску кількох урядових структур і їхнього злиття з відділами партії⁴². Усім відомо, що кожну делегацію, якій дозволено поїхати за межі Китаю, супроводжує принаймні один партійний чиновник, який пильнує за всіма іншими⁴³.

КПК є ленінською партією, мета якої — стати «передовим революційним загоном» китайського народу. Саме тому її задумали як центрову організацію, що пронизує всі сфери життя китайського суспільства та стоїть над усіма іншими структурами, зокрема над армією і державними установами. Найважливіші та найпотужніші установи, які працюють на ниві впливу, завжди були частиною партійної бюрократії, а не китайського уряду, схожого більше на продовження руки КПК. І Відділ пропаганди, і Відділ міжнародних зв’язків, і Відділ роботи «Об’єднаного фронту» входять у партійну структуру.

Завдання Відділу роботи «Об’єднаного фронту» (який розглянемо в наступному підрозділі) — підтримувати зв’язки з усіма силами поза межами КПК, як-от визнані релігійні організації та інші групи за інтересами. На нього також покладено місію скеровувати 50–60 мільйонів осіб китайського походження за кордоном. Його завдання всередині країни та за кордоном чітко не розмежовані через сімейні та бізнесові зв’язки діаспори з Китаєм.

До порівняння: Відділ міжнародних зв’язків (див. розділ 4) відповідає за підтримку зв’язків з політичними партіями за кордоном⁴⁴. Він виконує роль певного радара, який виявляє молодих і перспективних іноземних політиків до того, як ті здобудуть загальнонаціональне визнання та посади⁴⁵. У травні 2018 року Сі виголосив промову, у якій наголосив на керівній ролі партії в міжнародних відносинах Китаю⁴⁶. Анн-Марі Бреді зазначає: «Ці зміни демонструють, як революційні та трансформаційні підходи й методи в зовнішній політиці КПК тепер вплітаються у фундаментальніші види діяльності в галузі міжнародних відносин, як-от торгівля, інвестиції та зустрічі на найвищому рівні. Востаннє ці два аспекти поєднувались у 1940 році, до того, як КПК прийшла до влади»⁴⁷.

Звичайно, державні органи продовжують працювати у сфері впливу, але вони перебувають під жорстким контролем партії, слугують її інтересам і виконують її накази. Тоді як деякі попередні керівники намагалися розмежувати партію і державу та поступово звести роль КПК до кількох базових функцій, Сі Цзіньпін рішуче розвернув цей тренд у зворотний бік.

Така сама ситуація і в економіці. Приватний бізнес давно мав створити партійні осередки, але тільки під керівництвом Сі цю вимогу почали знову широко застосовувати. Усі великі та середні фірми, серед яких і ті, що належать іноземцям, мають сформувати партійні організації в себе на підприємствах⁴⁸. І хоча корпорації, які працюють на міжнародних ринках, як-от Huawei, Alibaba та Tencent, доклали багато зусиль, щоб мати вигляд незалежних від КПК, різниця між приватними та державними підприємствами в Китаї поступово нівелюється.

Об’єднаний фронт

Розуміння впливу КПК на Заході неможливе без розуміння роботи об’єднаного фронту КПК, який спонукає, залучає та примушує тих,