Засновники: Історія створення PayPal та Кремнієвої долини

By Джиммі Соні

Ілон Маск, Емі Роу Клемент, Пітер Тіль, Джулі Андерсон, Макс Левчин — імена, які бентежать нашу уяву. Колись ці люди були невідомими творцями пересічної компанії, яка проводила онлайн-платежі, а сьогодні їх вважають одними з найвпливовіших у технологічній галузі. Після створення PayPal вони фінансували та консультували провідні компанії світу: Tesla, Facebook, YouTube, SpaceX, Yelp, Palantir, LinkedIn тощо. Під час роботи вони зіткнулися із жорсткою конкуренцією, внутрішніми розбіжностями, онлайн-шахрайством та крахом доткомів у 2000-х роках, проте їхній успіх був безперечний. Проаналізувавши сотні інтерв’ю та документів, автор розповідає, як ці люди назавжди змінили наш світ. Завдяки їхній винахідливості та невтомним пошукам було створено багато чого з того, що формує наш світ сьогодні: цифрові стартапи, системи безготівкових валютних операцій, мобільні додатки для грошових переказів.

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jun 4, 2023
• ISBN: 9786171701847

Book preview

Частина 1

Сицилійський захист

1

Фундамент

Випуск журналу Soviet Life за лютий 1986 року містив десятисторінковий репортаж: «Мир і добробут у Прип’яті». Якщо вірити цій статті, Прип’ять була якоюсь космополітичною ідилією. «Сьогодні в місті живуть люди понад 30 різних національностей з усього Радянського Союзу, — писали автори. — Вулиці потопають у квітах. Багатоквартирні будинки стоять серед соснових гаїв. Кожен житловий масив має неподалік школу, бібліотеку, крамниці, спортивні та ігрові майданчики. Уранці людей навколо небагато. Неспішно гуляють лише молоді жінки, які штовхають перед собою дитячі візочки».

Якщо місто взагалі мало якісь проблеми, це був лише брак вільних місць для новоприбулих. «Прип’ять наразі переживає бебібум, — стверджував мер. — Ми вже побудували багато дитячих садків та ясел і будуємо ще більше, але вони досі не можуть задовольнити попит».

Попит був зрозумілий, бо Прип’ять стала домівкою для радянського технологічного дива: Чорнобильської атомної електростанції. Ця станція була важливим роботодавцем і, якщо вірити статті, забезпечувала людей добре оплачуваною працею та енергією: «екологічно значно чистішою, аніж теплоелектростанції, що спалювали величезні обсяги викопного палива».

А як щодо безпеки? Одного радянського міністра спитали про це прямо, і він відповів з усією впевненістю та переконаністю офіціозу. «Імовірність аварії через розплавлення, — похвалився він, — один на 10 000 років»¹⁷.

Лише через кілька місяців після того, як журнал розписав чудове (хто б сумнівався) життя Прип’яті, місто перетворилося на зотлілу радіоактивну руїну. О 1:23 ранку 26 квітня 1986 року четвертий реактор Чорнобильської АЕС розплавився, що призвело до вибуху, який зірвав десятитонний дах будівлі. І незабаром небо Прип’яті забриніло від радіоактивного матеріалу, що більш ніж у чотириста разів перевищував скинутий на Хіросіму.

Коли вибухнув Чорнобиль, Максиміліану «Максу» Рафаїловичу Левчину було десять років, він спав за півтори сотні кілометрів звідти. Пізніше він пробудиться до життя, змінений і сформований цією катастрофою. У ті перші тривожні миті батьки вивезли його з братом на поїзді. Під час подорожі його перевірили на радіацію лічильником Ґейґера — і апарат подав сигнал тривоги. Винним у радіації був трояндовий шип, що застряг у його взутті, але ненадовго він запанікував від думки про можливу ампутацію ноги.

***

Чорнобильська аварія вплинула на всю родину Левчина, зокрема його матір Ельвіну Зельцман. Вона була фізикинею і працювала в радіологічній лабораторії Інституту харчових технологій.

До Чорнобиля це було дуже спокійне місце. За словами сина, жінка проводила дні, перевіряючи безпеку українських (нерадіоактивних) запасів хліба. Але після Чорнобиля, коли з півночі України почали надходити радіоактивні продукти харчування, кількість її обов’язків зросла — як і терміновість роботи.

Щоб допомогти їй працювати, радянський уряд виділив для кабінету Ельвіни два комп’ютери: радянський ДВК-2 та східнонімецький Robotron PC 1715. Час від часу Левчин супроводжував матір на роботу, і спочатку комп’ютери здавалися йому нудними та незграбними. Так було до появи гри «Стакан» для ДВК-2 (одна з назв «Тетрісу», який створили 1984 року інженери Академії наук Радянського Союзу). Гра його зачепила.

Незабаром Левчин звернув увагу також на Robotron. На ньому було встановлено компілятор мови програмування Паскаль — програма, що перетворювала введений людиною код на машинні команди. Також у коробці лежала інструкція до піратської програми Turbo Pascal версія 3.0, що пояснювала, як користуватися компілятором. Такі тексти були рідкістю в Радянському Союзі, і для Левчина ця інструкція стала справжньою знахідкою.

Невдовзі Левчин навчився писати простенькі програми — і це його зачарувало. «Розуміння того, що ти можеш наказати машині зробити в майбутньому щось, про що ще сам не знаєш, було дуже глибоким усвідомленням, — скаже він через багато років. — Відтоді мені не потрібно було все знати, щоб отримати результат. Я міг просто почати писати, і все відбувалося пізніше саме»¹⁸. Раніше Левчин прагнув стати вчителем математики, але тепер хвалився, що, коли виросте, програмуватиме комп’ютери.

Левчин насолоджувався своїми першими кодами та іграми, але комп’ютери були там не для розваги. Вони були призначені допомогти Ельвіні реєструвати радіацію в радянських продуктах харчування. Жінка бачила, що технічні навички сина перевершують її власні, тому почала брати його із собою на роботу й уклала з ним угоду: комп’ютери будуть цілком у його розпорядженні одразу після виконання її завдань.

Це залишало Левчину небагато часу для кодування на дозвіллі. Тому, щоб зекономити дорогоцінний час роботи на Robotron, він розробив свою систему — написання коду олівцем на папері. У парку поблизу будинку його родини він окреслював і редагував свої програми від руки. А коли мамині завдання були виконані, Левчин переносив уміст свого блокнота в комп’ютер. Потім машина мала видати вердикт: «Якщо набрати дослівно з мого блокнота, чи воно компілюватиме й запуститься одразу, чи я маю ще все налагодити?»¹⁹

Такий процес навчання мав суворі правила. «Моїм стандартним самовизначенням як програміста завжди було те, що я розпочав із цих старезних комп’ютерів, — каже Левчин. — Усе це було… дуже методичне програмування багатьма різними мовами… Можливо, це зробило мене трохи більш зарозумілим, але, безумовно, дуже наполегливим як розробника. Гадаю, я ніколи насправді не мав легких шляхів»²⁰.

***

Не шукати легких шляхів було родинною традицією Левчина. Як євреї, що жили в антисемітській державі, вони, щоб чогось досягти, мусили працювати вдвічі більше й стикалися з перешкодами, яких інші не знали. Одного ранку батько Левчина прокинувся та знайшов зірку Давида, намальовану на їхніх вхідних дверях. Вони казали синові, що через його релігію стати відмінником у школі буде єдиним шансом вступити в хороший університет.

Попри всі перепони родина багато чого досягла, а очолювала цей шлях бабуся Левчина по материнській лінії. Докторка Фріма Йосипівна Лукацька була маленькою силою природи, що здобула диплом з астрофізики й працювала в Києві у Головній астрономічній обсерваторії АН УРСР. Вона просувала галузь астрономічної спектроскопії, науку вимірювання «величин затемнення» зірок, її розлогі роботи «Автокореляційний аналіз яскравості нерегулярних та напіврегулярних змінних зір»²¹ і «Властивості оптичного випромінювання змінних та квазарів» друкували в престижних журналах.

Для Левчина бабуся була втіленням сили духу — жінка, що тріумфувала в галузі, де панували чоловіки, і єврейка, що досягла успіху в недружній країні. Її витримка здавалась йому майже надприродною. У рік народження Макса в Лукацької діагностували рідкісну та агресивну форму раку грудей. «Вона фактично сказала: Я не можу померти. У мене тут онук. Тож вона змусила себе прожити ще двадцять п’ять років, — згадує Левчин. — Я мав цей живий приклад людини, яка не здається за жодних обставин»²².

На початку 1980-х років, коли Левчин був підлітком, радянська економіка була вже у вільному падінні, а політбюро — в паніці. Лукацька почала відчувати тривожні відлуння Другої світової війни, жахи якої бачила на власні очі. Родина підозрювала, що КДБ стежило за батьком Левчина, і була велика ймовірність, що рано чи пізно він може зникнути.

Лукацька звернулася за фінансуванням до агенції з допомоги єврейським біженцям і домовилась, що Левчини емігрують в Америку. Від’їзд родини тримали в цілковитій таємниці. «То був один з тих божевільних років, коли я приблизно за дванадцять місяців знав, що ми збираємося поїхати з країни, і не міг нікому розповісти»²³, — згадує Левчин.

Родина вирушила в аеропорт, тягнучи за собою пожитки. Попри чудову липневу погоду, Левчини прибули в термінал, закутані в довгі зимові пальта, щоб уникнути потреби їх декларувати. Після фінальної розмови з радянським прикордонником (який недвозначно нагадав, що їхня еміграція остаточна) вони сіли на свій рейс до Сполучених Штатів.

***

Закутані в пальта, Левчини висадилися в Чиказькому міжнародному аеропорту імені О’Гари 18 липня 1991 року, за день до того, як місто накрила шалена спека. За якісь копійки вони продали свої пальта підпільному торговцеві. Але навіть той дріб’язок був геть не зайвим. Перед самим від’їздом з України курс радянського карбованця різко впав, що зменшило заощадження родини з кількох тисяч до лише кількох сотень доларів.

Для його рідних переїзд до Сполучених Штатів був ризиковим, але для Левчина, якому щойно виповнилось шістнадцять, це був перший крок епічного квесту — і початок великої пригоди. Він завжди добре вчився й хотів отримати підтвердження виписки з його української школи від Чиказького управління освіти. Замість просити про допомогу батьків, він самостійно сів на міський автобус, щоб здійснити задумане.

Проте він вийшов не на тій зупинці й опинився посеред житлового масиву Кабріні-Ґрін, одного з найнебезпечніших тоді кварталів міста. «Я просто блукав там і думав: О, тут ніхто на мене не схожий. Привіт, чудовий американський народе, — згадує Левчин. — Я зовсім розгубився… Я був кощавий єврейський хлопчина з пишною чуприною і мав такий вигляд, ніби на мені одяг з Ленінської фабрики в Санкт-Петербурзі — що так і було»²⁴.

Левчин швидко асимілювався. Незабаром після приїзду до Америки він знайшов у смітті поламаний телевізор, який родина фізиків полагодила. Тепер хлопець міг дивитись комедійний серіал «Різні ходи» та, як він розповість через багато років журналістці Сарі Лейсі, переймати свою англійську в уродженця Гарлема Арнольда Джексона у виконанні Ґарі Коулмана. «Де ви вчили англійську?» — спитає Левчина один з його вчителів, якого зацікавить накладання нью-йоркської вимови на київську. «Та що ви таке торочите, пане-добродію?» — відповів він. Учитель м’яко запропонував Левчину розширити медійну дієту²⁵.

Мова та культура були нові, але одне залишалось незмінним — любов Левчина до всього комп’ютерного. І в Америці він нарешті отримав таку машину у власне користування. Це був подарунок від родича, і він мав те, чого не мали його старі апарати: підключення до інтернету. Незабаром Левчина поглинула всесвітня павутина, де він відшукав мережі та форуми, повні споріднених йому цифрових душ.

Він знайшов їх також на заняттях. У школі Стівена Тінга Мазера на північному боці Чикаго Левчин приєднався до шахового клубу, допомагав керувати комп’ютерним клубом і грав на кларнеті в шкільному гурті разом з другом, а пізніше колегою в PayPal Еріком Кляйном, що грав на тромбоні. У школі Мазера Левчин продемонстрував перші ознаки своєї фірмової скрупульозності. Його товариш, а пізніше співробітник PayPal Джим Келлас згадує, що якось вони з Левчиним залишилися самі наприкінці заняття з мистецтв. Знуджені, вони вирішили покидати в стіну ножі, наче дартс. «Макс … перфекціоніст. Він завжди прагне бути найкращим в усьому, що робить. Тож він сидить там, показує пальцем і такий вимірює вагу, кажучи: О, це буде ідеальне положення для кидка, — згадує Келлас. А я такий: Ні, ні, ні. Просто кидай сильніше»²⁶.

Левчин мав чудові результати з математики та біології, тож, коли настав час подавати документи до університету, він підійшов до шкільної методистки, сповнений амбіцій: Левчин хотів вступити до МТІ. «Я сказав: Я дуже хочу потрапити до МТІ. Ви повинні відправити мене до МТІ. А вона така: Що ще, в біса, за МТІ?»²⁷

Левчин, звісно, мав на увазі Массачусетський технологічний інститут, але в Америці його знали під іншою абревіатурою. Тож методистка порекомендувала йому звернутися натомість до розташованого неподалік Іллінойського університету в Урбана-Шампейн (ІУУШ). Тут теж була проблема: термін подання туди документів Левчин уже проґавив. Утім коли він уважніше вивчив вимоги, то помітив, що дедлайн для іноземних студентів ще не минув. Він побачив можливість: «Я іноземець, — сказав він. — Я не громадянин, приїхав до США менш ніж два роки тому, хто мені що скаже?» І під таким приводом його прийняли.

***

Утомлений від життя вдома, Левчин переїхав до університету на два тижні раніше. Їдальні були ще зачинені, тому він почав своє студентське харчування у McDonald’s на Ґрін-стріт. Також намагався не висуватися. Перед приїздом до кампусу Левчин отримав листа з інформацією, що вітальний комітет зустрічатиме нових міжнародних студентів у сусідньому аеропорту Вілларда. Це його не надто надихало.

«Я боявся, що мене викриють як самозванця», — згадує він. Тож того дня, коли його мав зустрічати комітет, він залишив кампус і поїхав до аеропорту з двома заново спакованими валізами в руках. Він удавав новоприбулого — неначе щойно приїхав до Америки, де жив уже два роки. «Уся схема (чи афера) була досить складна», — каже Левчин.

Афера чи ні, але прийом Макса Левчина на навчання в Іллінойський університет став щасливим збігом обставин: перспективний, енергійний інженер потрапив до одного з комп’ютерних епіцентрів світу. Протягом десятиліть дослідники ІУУШ ставали першопрохідцями цифрових технологій і створювали одні з перших у світі соціальні мережі. І саме коли Левчин розігрував своє прибуття з-за кордону, Національний центр суперкомп’ютерних технологій (NCSA) на базі університету анонсував новий браузер під назвою Mosaic. Серед інших покращень Mosaic додавав до мережі графіку та спрощував процес встановлення браузера — зміни, що збільшили популярність інтернету та прискорили його розвиток; а ІУУШ був у центрі всього цього.

Для першокурсника Макса Левчина комп’ютерні тріумфи університету були відчутні, але в той час він шукав того, чого хочуть усі нові студенти коледжу: приналежності та розваги. І те і те він знайшов у кампусі Квод-Дей, де на новоприбулих чатували різні студентські організації. Левчин помітив групу людей, що мали всі ознаки ботанів і стояли біля комп’ютера з картонною коробкою біля монітора. Коробка прикривала екран від сонця — і сигналізувала майбутнім членам Асоціації обчислювальних машин (ACM), що сонячне світло не заважатиме екранному часу. «Це мої люди»²⁸, — вирішив Левчин.

Насправді так і було. Засноване в середині 1960-х років відділення ACM ІУУШ швидко стало хабом для всього обчислювального в кампусі й фактично домівкою для поколінь студентів-комп’ютерників. На час прибуття Левчина до кампусу різні групи за інтересами ACM займалися всім: від розширення мережевих можливостей до імерсивної віртуальної реальності. «Я бачив цілі факультети інформатики, — похвалявся один з тогочасних членів ACM, — з меншими комп’ютерними потужностями, ніж в одному нашому представництві»²⁹.

Левчин почувався тут удома й невдовзі вже мешкав у представництві ACM у Цифровій комп’ютерній лабораторії (DCL) більше, ніж у своїй кімнаті гуртожитку в Блейсделл-голл. «Можу вам сказати, що гітарна композиція Еріка Джонсона Ah Via Musicom триває рівно стільки, скільки поїздка від Блейсделла до DCL на велосипеді о сьомій ранку. Я перевіряв це дуже багато разів»³⁰, — повідає він журналу випускників університету через багато років.

***

У ACM Левчин також зустрів двох старшокурсників, що пізніше відіграють центральні ролі в його житті та у PayPal: Люка Носека та Скотта Беністера. Вони познайомилися, коли Носек з Беністером якось завітали до представництва ACM пізнього вечора. Відвідувачі натрапили на Левчина за клавіатурою, він майже не помічав їхньої присутності. На той час Левчин уже був там таким завсідником, що вони ним зацікавилися.

— Над чим працюєш? — запитав Носек.

— Роблю симулятор вибуху, — сказав Левчин.

— Але що він робитиме? Яка буде його мета? — спитав Беністер.

— Що ти маєш на увазі? Він просто гарний, — відповів Левчин. — Він у реальному часі й щоразу обчислює заново якийсь випадковий вибух.

— Гаразд, але навіщо? — спитав Носек.

— Не знаю. Хіба він не класний? — мовив Левчин.

— Зараз вечір п’ятниці. Тобі ніде не потрібно бути? — поцікавився Беністер.

— Ні… Я люблю це. А вам ніде не потрібно бути? — парирував Левчин.

— Ми збираємось створити компанію. Ти маєш піти з нами, — відповів Носек³¹.

Як і Левчин, Люк Носек виріс в іммігрантській родині, що втекла від комунізму. Родом з Польщі, він приїхав до Сполучених Штатів у 1970-х роках.

Носек мав блискучий розум, схильність до техніки та любов до навчання, але вважав школу задушливою. «Я почав думати, що маю вивчати те, що цікаво мені, а не те, чого мене вчать»³², — зазначає Носек. Мама пообіцяла йому, що коледж стане досвідом більш вільного та незалежного навчання.

Носек обрав ІУУШ, бо туди було простіше вступити, але пішов звідти задовго до того, як формальна освіта знов розвіяла його ілюзії. «Під кінець першого року я вже намагався вигадати, як вийти з класу», — каже він. Носек проаналізував журнал своєї групи і визначив мінімальні вимоги для здобуття диплома. І коли це тільки було можливо, він намагався компенсувати результатами тестів свою невиправдану відсутність на заняттях.

Він шукав інших з подібними думками та невдовзі знайшов ACM. «ACM була… маленькою антиосвітньою групою бунтарів», — каже Носек. Носек відчував, що ACM виокремлюється навіть на тлі студентських організацій. «Ми помітили, що люди, які долучалися до інших студентських груп, використовували їх як сходинки, щоб не вибиватися із системи». Членів АСМ система не хвилювала — вони поєднували бунтарство з творчістю, виготовляли інноваційні прототипи й проводили нішеві експерименти.

Один із цих експериментів стосувався створення онлайн-автомата для напоїв у представництві ACM. «Ми думали, що одним з найцікавіших використань інтернету буде поставити автомат для безалкогольних напоїв у нашому офісі», — каже Носек. Автомат прозвали «Кофеїн», і, згідно з бюлетенем факультету інформатики, члени АСМ «установили мікроконтролер на вінтажний торговий автомат Dr. Pepper і підключили його до інтернету так, щоб студенти могли купувати напої, проводячи своїми студентськими»³³.

Носек та інші члени АСМ пишалися цим розумним автоматом — водночас ідеєю та складністю її втілення. «Влізти в торговий автомат і підключити його до інтернету було дуже складно, — зауважує Носек. — За той час, що нам для цього знадобився, ми, мабуть, могли б створити eBay».

***

Перш ніж вони познайомилися з Левчиним, ACM також звела Носека зі Скоттом Беністером. Беністер стане першим з їхньої трійці, хто вирушить до Кремнієвої долини, першим, хто продасть стартап та інвестує в найперше втілення PayPal, а згодом — стане членом ради засновників.

Родом з Міссурі, Беністер рано взявся за технології. У школі, а потім коледжі він мав пристрасть до створення вебсайтів і вступив у ІУУШ через виняткову репутацію закладу в обчислювальних науках.

На час їхнього знайомства з Носеком Беністер ще виступав проти обмежень традиційної освіти й почав сприймати коледж як об’єкт для зламу. Він вигадав кілька способів обійти правила ІУУШ, зокрема зухвалу схему, в якій сам створив компанію, найняв себе стажером, а потім використовував це стажування, щоб заробляти додаткові бали.

Позбавлений забобонів, наполегливий, м’якоголосий та із «зачіскою, як в Ісуса»³⁴, Беністер став для Носека з Левчиним дороговказом, вони втрьох швидко потоваришували й почали працювати разом. Першим їхнім спільним проєктом була футболка для Інженерного дня відкритих дверей 1995 року — організовуваної студентами щорічної конференції, гедлайнером якої тогоріч був співзасновник Apple Стів Возняк. Виготовлення чогось незначного згуртувало цю трійцю й дало їм упевненість, що одного дня вони зможуть створити щось велике.

Коли вони познайомилися ближче, Носек з Беністером провели для Левчина прискорений курс лібертаріанства. Вони вдвох уже заснували разом лібертаріанську студентську групу, і Беністер кодував її вебсайт. Разом вони намагалися надихнути своїми ідеями Левчина, переконати його відвідувати різні лібертаріанські події та читати книжки на кшталт «Джерела» Айн Ренд і «Шляху до кріпацтва» Фрідріха Гаєка. «Носек з Беністером були рушіями нашої групи, — каже Левчин. — Вони палали лібертаріанською любов’ю. А я просто казав: Хлопці, я лише хочу писати код. Я завжди почувався трохи тупуватим Бітлом»³⁵.

Цариною Левчина була програмна інженерія. Беністер якось спробував написати власний код Перлом — функціональною, але грубуватою мовою програмування, яку напівжартома називали «інтернетівським скотчем». Левчин був нажаханий. «Тримай це від мене подалі, — сказав він. — Воно таке громіздке»³⁶. Зі свого боку Беністер був радий довірити Левчину написання коду. «Макс — та людина, що переконала мене не стати програмістом, — визнає Беністер, — бо він був такий вправний»³⁷.

Вони об’єднали свої відповідні таланти заради першого серйозного проєкту групи під назвою SponsorNet New Media, спроби створити рубриковану рекламу для вебсайтів. Команда вела бізнес на свої спільні заощадження, а потім, коли ці гроші скінчилися, з кредитних карток. І SponsorNet дав невеликий дохід, достатній, щоб команда найняла працівників і орендувала офіс унизу Гантинґтонської вежі — знакової в Шампейні споруди. «Ми були студенти. Тому для нас справді піти й винайняти офіс, — згадує Беністер, — було… неабияким досягненням».

Щоб зосередитися на SponsorNet, Беністер узяв академвідпустку на семестр. Левчин та Носек працювали за сумісництвом, з хиткою рівновагою між навчанням та своїми обов’язками у SponsorNet. Підприємство протрималося трохи більше ніж рік. «За той рік ми спалили всі Скоттові статки, останні Люкові копійки та мій особистий капітал, якого ще не існувало, — пізніше згадуватиме Левчин про долю SponsorNet, — і тепер неминуче зайшли в глухий кут. Постійні пошуки фінансування були невдалими, а наших заробітків було недостатньо, щоб вогні сервера світилися далі»³⁸.

Попри крах SponsorNet став досвідом постання та їхньою першою спробою наймання команди, створення продукту, його продажу та заробляння (або в цьому разі втрати) грошей. «Не думаю, що PayPal був би можливий без нього»³⁹, — каже Носек.

***

Левчин (останній із цієї трійці, хто ще вірив у навчання) згадує часи SponsorNet та ІУУШ з любов’ю: «Я був дуже щасливий ботан. Я ходив на всі свої заняття, і вони мені подобались… Якщо потрібно було вибирати між навчанням, програмуванням, дівчатами та сном, я віддавав перевагу двом першим».

Розклад занять Левчина був насичений технічними курсами, але один з його нетехнічних курсів залишив глибокий слід. На заняттях з кінематографії Левчин вивчав визнані критиками стрічки XX століття й надзвичайно захопився фільмом Акіри Куросави «Сім самураїв». «Я вважав це кіно найкращим в історії, — каже він. — Ніколи не бачив нічого подібного».

Під час літніх канікул Левчин постійно крутив цю чорно-білу стрічку тривалістю три години й двадцять сім хвилин. «Тільки я, телевізор і кондиціонер… Того літа я дивився Сім самураїв щонайменше двадцять п’ять разів. Я вже не міг без них». На час написання цього Левчин стверджував, що подивився класику Куросави вже понад сто разів — і називав її своїм єдиним джерелом «управлінської підготовки».

На особистому фронті Левчин зрештою примудрився «завести дівчину», але його відданість кодуванню ускладнювала романтичні стосунки. «Пам’ятаю, як одного разу прийшов до неї додому і, щойно ввійшов, засів у туалеті писати код».

Дівчина постукала у двері й спитала:

— Що ти взагалі тут робиш?

— Що? У нас побачення, — відповів він, розгублений запитанням.

— Ні, це не побачення. Ти кодуєш у мене в туалеті⁴⁰.

Для Левчина написання коду (все одно де) було єдиним джерелом захвату та натхнення. Для світу написання коду ставало шляхом до багатства та впливу.

Один з випускників ІУУШ Марк Андреессен допоміг розчистити цей шлях. На старших курсах він стажувався в університетському Національному центрі суперкомп’ютерних технологій (NCSA). Там він допоміг створити браузер Mosaic, а потім спрямував свої таланти на захід і запустив компанію Netscape. Незабаром Netscape вийшов на ринок Nasdaq, а Андреессен опинився на обкладинці журналу Time.

«Мабуть, ніде наші молоді випускники не досягли наразі таких висот, як на інтернет-арені, — повідомляв бюлетень Факультету інформатики в середині 1990-х років. — Коли ми почали стежити за першими розробниками Mosaic після того, як вони пішли з NCSA, відзначати згадки про них у пресі було легко. Дуже скоро це завдання почало забирати весь час, і зрештою ми здалися». Ці згадки підтверджували зростання культурної спадщини інтернету: 1994 року журнал Fortune назвав Mosaic продуктом року — «поряд з бюстгальтерами Wonderbra та серіалом Могутні рейнджери»⁴¹.

Факультет інформатики ІУУШ раптом став дуже популярний. «Я вступив до Іллінойського університету через Марка Андреессена»⁴², — визнає Джавед Карім, майбутній співробітник PayPal, а пізніше співзасновник YouTube. У школі Карім був фанатом Mosaic, і коли він дізнався про походження цього браузера, обрав собі за коледж ІУУШ. Він вступив туди й ще до початку занять на першому курсі отримав роботу в NCSA.

Успіх Андреессена надихнув це покоління іллінойських інженерів: він став доказом того, що інтернет — це економічна сила, а не просто ексцентричне хобі. «По-справжньому мене (і, ймовірно, багатьох інших людей в Іллінойському університеті) сформувало це постійне відчуття можливості в повітрі через Mosaic, а потім Netscape, — пізніше скаже Левчин журналу випускників ІУУШ. — Це було усвідомлення, що студенти на кшталт нас створюють дивовижні інструменти, яких ця галузь узагалі не очікувала»⁴³.

***

Скотт Беністер був переконаний, що золота лихоманка інтернету надто спокуслива, щоб її проґавити, тому покинув ІУУШ заради своїх амбіцій. Люк Носек не дуже прагнув кидати коледж отак одразу, але подвоїв зусилля, щоб скоріше отримати диплом і поїхати на західне узбережжя.

Коли двоє його близьких друзів зачепилися в Каліфорнії, Левчин теж подумував кинути навчання, щоб присвятити весь час підприємництву. Але про це, звичайно, потрібно було сказати його повернутій на освіті родині. Розмова була коротка: «Твоя бабуся вже й так помирає, — говорили йому батьки. — Ти що, хочеш прискорити цей процес?»⁴⁴ Для Левчиних ступінь бакалавра був лише першою сходинкою освітніх щаблів. «Вища освіта в нашій родині означала… не нижче доктора філософії»⁴⁵, — розповість Левчин San Francisco Chronicle через багато років після суворої відповіді батьків. Розчарований, він повернувся до ІУУШ, щоб отримати диплом.

Його мрії про західне узбережжя були поставлені на паузу, але він мав багато інших занять. Не встиг SponsorNet зазнати невдачі, як Левчин запустив своє наступне підприємство NetMomentum Software зі створення рубрикованої реклами для вебсайтів газет. Але воно теж надовго не затрималося. Проєкт приніс Левчину перший досвід гіркого розлучення засновників, коли він зі своїм колегою не зійшлися в думках про продукт і його розвиток.

Обмежений у коштах, він створив консалтингову компанію, щоб надати професійного вигляду своїм зусиллям у галузі програмування. Видозмінив залишки NetMomentum (її логотип NM) і назвав свою фірму NetMeridian Software, заснувавши її разом з товаришем по навчанню в ІУУШ Еріком Гассом.

Проєкт NetMeridian став одним з перших комерційних успіхів Левчина. Програма ListBot від NetMeridian була примітивним менеджером інтернет-розсилки й духовним попередником Mailchimp та SendGrid. Продукт запустили, а потім він почав процвітати, та так, що сервер Левчина й Гасса вже ледь справлявся. Щоб іти в ногу з попитом, вони вклали гроші в кількатисячодоларовий сервер Solaris, що важив 90 кілограмів і прибув на великій вантажівці.

NetMeridian показав другий успіх з проєктом під назвою Position Agent. Навіть у догуглівські дні кінця 1990-х років верхні позиції в пошуку Lycos, AltaVista чи Yahoo були вельми бажані. Position Agent допомагав адміністраторам вебсайтів відстежувати їхню позицію. Проєкт став для Левчина інженерним переворотом: лічильником рейтингу, що оновлювався без потреби для користувача перезавантажувати сторінку.

Але успіх NetMeridian водночас був благословенням і прокляттям. Зі збільшенням кількості користувачів інфраструктура мала триматися на рівні, але в Левчина не було коштів на ще більші сервери. Тому він повернувся до моделі фінансування, яку вперше використав за сутужних часів SponsorNet: щоб фінансувати зростання компанії, він повигрібав усі кошти з кредитних карток, що повісило на нього великий борг і заплямувало кредитну історію на довгі роки.

***

Номінально Левчин був засновник NetMeridian, перспективного стартапу програмних послуг. Насправді він був двадцятирічний хлопець по вуха в боргах, що намагався зберегти платоспроможність. На щастя, на кодувальників, котрі могли працювати цілодобово, був великий попит, і Левчин отримав вигідне замовлення від Джона Бедфорда, керівника фірми під назвою Market Access International (MAI).

Левчин говорить, що Бедфорд «витягнув його з бідності» завдяки замовленням на програмування, за які платили кілька тисяч доларів на тиждень. Головним продуктом MAI був компактдиск з передплатною базою даних конкурентної розвідки для споживчих продуктів і пакетованих товарів. Гроші були не зайві, навіть попри те що Левчин вважав програмне забезпечення на базі Microsoft «нестерпно поганим»⁴⁶.

На додачу до MAI Левчин знайшов також роботу з програмування в Інженерному корпусі армії США, дослідний центр якого був неподалік кампусу. «Я отримав армійську перепустку й мав ходити на справжню військову базу, — каже Левчин. — Я їздив туди на велосипеді та припинав його знадвору». Платили там чотирнадцять доларів на годину, а крім того, робота Левчина давала йому рідкісну нагоду: шанс для молодого програміста вештатися військовою базою і теревенити з пілотами гелікоптерів.

Його компетенцією було аудіопрограмне забезпечення, вбудоване в армійську систему керування повітряним рухом. «Коли я туди потрапив, вони вже мали цей величезний уривок коду, ще й Паскалем, між іншим», — каже він. Творець цього програмного забезпечення був відсутній, тож підтримувати його випало Левчину. «Я мав дізнатися, як створюють справжні системи».

Користувачами цього програмного забезпечення було зашкарубле командування бази — публіка, що раділа льотним схемам на папері й була скептична до автоматизації. Щоб подолати їхні вагання, Левчин створив інтерфейс, схожий на паперовий метод. «Якось я витратив тиждень, міркуючи, як створити форму, що матиме точні розміри смужки паперу», — зауважує він.

Коли користувач щось набирав, форма Левчина прокручувалася, але його непокоїло, що мерехтлива анімація екрана була на вигляд надто «психоделічна» та «божевільна». Утім начальство називало її «ідеальною». «Наші люди використовуватимуть це, бо знають», — сказали вони Левчину.

***

В Інженерному корпусі Левчин зіткнувся з іще одним новим досвідом: естетичною критикою своєї праці. «Мені казали, що моя програма ідеально функціональна — але не крута…» — згадує Левчин. Тоді він здув порохи зі старого творіння — симулятора вибуху. Він зробив його заставкою свого програмного забезпечення й таким чином додав трохи крутизни до нудної роботи відображення схем польоту.

На той час Левчин і сам піднабрався крутизни. Він курсував між військовими базами (наприклад, Форт-Драмом у Нью-Йорку та Кемп-Ґрейлінгом у Мічигані) — і повертався з яскравими байками. Робота військового підрядника також показала йому темніші реалії армійського життя. Одного разу він дізнався про двох військовослужбовців, гея та лесбійку, що були офіційно одружені одне з одним, але жили з іншими партнерами. «Це називають армійський шлюб», — пояснив Левчину товариш з бази. У часи до появи правила «не питай, не кажи» (коли геям, лесбійкам і бісексуалам забороняли служити у війську) такі «армійські шлюби» були поширені. «Дивлячись на все це, я значно виріс», — каже Левчин.

Невдовзі одна з темних реалій мало не зачепила його самого. Під час роботи там Левчина Інженерний корпус почав перейматися іноземними працівниками та інформаційною безпекою. На жаль, для дослідного центру в Урбана-Шампейн це означало загрозу втратити більшу частину його програмістських талантів і залишити складну комп’ютерну систему в руках персоналу, не знайомого з її обслуговуванням.

Левчин теж був «на олівці», але тут втрутився його керівник: Левчин далі працюватиме над програмним забезпеченням для гелікоптерів і отримуватиме додаткову платню у вигляді комп’ютерних деталей.

На якийсь час це спрацювало, а згодом корпус вирішив залишити своїх іноземних працівників, хоч і з тривожною обмовкою: підрядники без громадянства США муситимуть носити жовті ідентифікаційні мітки. Левчин згадує: «Якщо ти носив один з таких бейджиків, за тобою пильно наглядали. Не можна було навіть з-за столу вийти. А якщо ти виходив, тебе скрізь супроводжували».

Єврейському біженцю ці бейджики навіювали болісні паралелі. «Сам я не мусив це робити, але деякі мої рідні мусили», — каже він. Левчин пішов з Інженерного корпусу армії США, однак залишив собі ту мітку на згадку про найдивніше відгалуження на його шляху.

***

До випуску Левчин керував NetMeridian, а тим часом наполегливо зубрив матеріал для іспитів і продумував свій наступний крок. Його друзі готувалися до життя далеко від Урбана-Шампейн, утім Левчин бачив себе прив’язаним до цього місця. NetMeridian був успішним проєктом, але у світі до хмарних обчислень компанія покладалася на свій масивний, немобільний сервер. Допоки сервер стирчатиме в Іллінойсі, Левчин буде там само.

Рятівну мотузку йому кинув Скотт Беністер. До того часу Беністер уже створив та продав одну компанію в Кремнієвій долині. Зі своїх нових висот він у серпні 1998 року став посередником продажу продуктів NetMeridian ListBot та Position Agent. Левчин офіційно досяг результату й тепер міг «утекти до Каліфорнії» — ступити перші кроки підприємницької подорожі, що назавжди змінить цифровий світ.

Початок був скромний, бо Левчин відмовився платити перевізникам. Натомість пішов до агенції з оренди машин і взяв їхню другу за величиною вантажівку. Зі своїм сусідом по кімнаті Еріком Гассом він завантажив туди все з офісу, зокрема обережно використовувані столи та стільці з IKEA. Вони забили вантажівку та Гассову «тойоту» дощенту й розпочали подорож на захід. «Краєвидами ми не милувалися. Я просто хотів якнайшвидше дістатися до Пало-Альто», — сказав про поїздку Левчин.

2

Подача

За власним визнанням, Пітер Андреас Тіль з дитинства досягав усіх можливих високих суспільних показників: спочатку чудово вчився в школі, а потім вступив до Стенфордського університету, де здобув юридичну освіту. «Я постійно мусив з кимось конкурувати — від молодших до старших класів, а потім коледжу, — пізніше розповість Тіль у виступі перед випускниками, — і, коли пішов просто до юридичної школи, я знав, що конкуруватиму на тих самих іспитах, які складав з дитинства, але можу сказати всім, що робив це, щоб стати професійним дорослим».

Після юридичної школи його успіх тривав, коли він отримав престижну роботу в апеляційному суді. Але потім трапилась логічна невдача: він не пройшов співбесіду до Верховного Суду. Для Тіля ця відмова стала катаклізмом. «Це було схоже на кінець світу»⁴⁷, — зазначить він пізніше. Це підштовхнуло Тіля до «кризи чверті життя та намагання знайти себе»⁴⁸, під час якої він покинув право, приєднався до міжнародної фінансової групи Credit Suisse як трейдер деривативів, а 1996 року повернувся на захід.

У Каліфорнії він почав усе заново, збираючи гроші від друзів і рідних для запуску геджфонду під назвою Thiel Capital, зосередженого на глобальних макроекономічних стратегіях і валютних інвестиціях. Через два роки, коли Тіль розпочав пошук першого співробітника фонду, він скористався резервом знайомих талантів. На другому курсі Стенфорду Тіль з приятелем Норманом Буком випускали незалежну студентську газету під назвою Stanford Review.

Перший випуск цієї газети одразу проголосив її вперте бунтарство: «Насамперед ми хочемо подавати альтернативні погляди на широкий діапазон нагальних проблем у стенфордській спільноті»⁴⁹. Тіль відповідав за збір коштів, редагування та привертання уваги. Він також писав редакційні статті на початку кожного випуску, серед яких були трактати під заголовками «Відкрита чи порожня свідомість?», «Інституціоналізований лібералізм», «Західна культура та її провали» і «Важливість бути чесним»⁵⁰.

Прихильникам газета пропонувала ковток свіжого повітря на противагу задушливій стенфордській політкоректності. На думку недоброзичливців, вона вдавалася до лицемірного адвокатства диявола й ставила провокацію вище за суть. Незабаром газета стала відома в кампусі своєю політичною неортодоксальністю. Пізніше її перший головний редактор саме через це заживе недоброї слави і в Кремнієвій долині.

Stanford Review пережила випуск своїх творців і ще довго пов’язувала Тіля з кампусом. Після випуску він час від часу відвідував організовувані газетою заходи й саме там уперше зустрівся зі стенфордським випускником з Техасу на ім’я Кен Говері. Вони трохи потеревенили й залишилися на зв’язку.

Невдовзі Тіль залишив Говері голосове повідомлення із запрошенням приєднатися до Thiel Capital. Вони зустрілися за вечерею в стейкгаусі у Пало-Альто, щоб усе обговорити. Після кількох годин вечері Говері був вражений — не лише глибиною знань Тіля, але також його далекоглядністю. Говері повернувся до гуртожитку й сказав своїй дівчині: «Пітер — мабуть, найрозумніша людина, яку я зустрічав за свої чотири роки в Стенфорді. Думаю, я міг би працювати на нього решту свого життя».

Для дівчини, друзів і рідних Говері то була смішна заява. Він уже отримав вигідні пропозиції від провідних фінансових фірм східного узбережжя й тепер відхилить їх усі заради… чого? Фонд Тіля не мав жодних інших працівників, крім самого Тіля. Він не мав навіть офісу.

Проте Говері був заінтригований — і радше цією людиною, ніж зародковою фірмою. Говері цікавився стартапами й технологіями, а Тіль, схоже, відкривав шлях до цих світів. Тут було заради кого ризикнути. Тому після випуску Кен Говері підписав угоду з Thiel Capital.

***

Після цього розпочався інтернетівський бум — просто на задньому дворі Тіля та Говері. Інтернет-фірми почали ставити себе в один ряд зі старими американськими компаніями на фондових біржах, і на захід потекли мільярди доларів. Попри те що Тіль уже досяг певного успіху як глобальний макроінвестор, він бачив у прагненні до всього інтернетівського вигідну можливість інвестувати в перспективні технологічні стартапи.

Він вважав, що, якщо хоче процвітати на цій арені, його фірмі потрібна відповідна адреса, а саме — на Сенд-Гілл-роуд у Менло-парку, осередку видатних венчурних фірм Кремнієвої долини. Тіль відправив Кена Говері на пошуки офісного приміщення — перше завдання Говері у Thiel Capital. Завдання було не з легких. В умовах, коли інтернет захоплював землю, невисокі будівлі на Сенд-Гілл-роуд мали листи очікування, а здавали їх за суми вищі, ніж мангеттенські офіси з панорамою Центрального парку.

Говері обійшов усю Сенд-Гілл-роуд пішки, сподіваючись, що особисті розпитування допоможуть щось знайти. Після сповненого розчарувань дня відмов він дійшов до своєї останньої зупинки (Сенд-Гілл-роуд, 3000), де побачив літнього пана, що підстригав живу огорожу. Говері підійшов до нього й спитав, з ким може поговорити про оренду. Як виявилося, огорожу підстригав сам власник будівлі — сімдесятисемирічний Том Форд, ветеран Другої світової війни й місцевий барон нерухомості, якого іноді можна було застати за причепурюванням власних володінь.

Чоловік провів Говері в будинок, де дістав план приміщень. Він поводив пальцями по рядках уже зайнятих офісів і зупинився на тому, що здалося Говері якоюсь плямкою на сторінці. «Що ж, офісу в мене немає, — сказав він, — але є ця комірчина, яка може вас влаштувати».

Форд провів Говері до комірчини. Віник, швабра, кілька відер і різноманітних засобів для прибирання вздовж стін. Говері погодився на це місце, і Форд склав простенький п’ятисторінковий договір оренди. Тож Говері заходився приводити до ладу нову штаб-квартиру Thiel Capital. «Ми купили в господарчій крамниці кілька металевих цифр і прибили їх до зовнішньої стіни, — згадує Говері, — щоб це менше було схоже на комірчину»⁵¹. Замість вікон для зв’язку із зовнішнім світом Форд подарував своїм новим орендарям два постери з видами природи, щоб милували око.

***

До 1998 року компанія Thiel Capital уже мала працівника та «офіс» на Сенд-Гілл-роуд, тому розпочала технологічні інвестиції. Одна з її найперших ставок спрацювала: інвестиція в компанію, яку створив перспективний випускник Іллінойського університету на ім’я Люк Носек.

Після випуску Носек переїхав до Каліфорнії і довго не міг нічого там знайти. Завжди товариський, він відвідував незліченні інтернетівські вечірки Долини. На одній з них він розговорився з кимось із гостей, хто мав зв’язки у Netscape, і вже незабаром отримав роботу в тамтешньому департаменті розвитку бізнесу.

На новій роботі Носек відвідував усі конференції та технологічні заходи, які тільки міг знайти. На одному такому заході (зібранні Асоціації стартап-підприємців Кремнієвої долини) на панельній дискусії про освітню реформу сидів друг Носека Скотт Беністер. Після презентації один з учасників дискусії сказав, що Беністер і Носек будуть раді познайомитися з його сусідом по кімнаті в коледжі Пітером Тілем.

Усі четверо зустрілися в Hobee’s, місцевому закладі мережі швидкого харчування, і перша зустріч перейшла в наступні. У своїх імейлах Носек з підморгуванням називав ті зібрання «сніданковим клубом мільярдерів». «Ми всі вірили, що інші багато чого досягнуть», — пояснює він. За їжею вони обговорювали останні новини техніки, філософії, освіти, стартапів, а ще їх перспективи на майбутнє. Саме тут Носек дізнався про інтерес Тіля до інвестицій у стартапи.

Ще задовго до початку роботи в Netscape Носекові теж свербіло запустити стартап. А коли він став штатним співробітником великої компанії, ця сверблячка тільки погіршала. «Я нічого не робив у Netscape»⁵², — зізнається він. І вже за рік його звільнили.

Але безробіття відчинило двері до створення його власної компанії. Його ідея мала назву Smart Calendar — цифрове оновлення для календаря, і Носек переконав Тіля інвестувати в проєкт. «Якщо подивитись назад, з ним майже все було не так», — скаже пізніше Тіль про Smart Calendar. Насичений простір електронного календаря мав «неначе двісті компаній»⁵³, що змагалися за панування. Зіткнувшись із зустрічними вітрами ззовні та конфліктом усередині (після сварки зі співзасновником Носека усунули від справ), Smart Calendar закрився.

На відміну від інших крахів, за Smart Calendar Носек тужив почасти тому, що він коштував його новому другові Пітерові Тілю грошей. «Думаю, це зашкодило моїм стосункам з Пітером, бо я втратив його гроші»⁵⁴, — згадує Носек. Але для Тіля цінність Smart Calendar була не так в інвестиції, як у прискореному курсі вивчення стартапів. Носек продемонстрував покроковий шлях злету та падіння компанії і провів Тіля крізь лабіринт інтернет-маркетингу, залучення клієнтів та розроблення продукту.

Пізніше Тіль згадуватиме свою інвестицію в Smart Calendar як багате джерело навчання — невдачу, уроки якої (зокрема розумного вибору співзасновників та мінімізації конкуренції) вимостили шлях до успіху PayPal. Для Носека готовність Тіля розмовляти далі з ним після краху Smart Calendar теж стала уроком: вона демонструвала, що втрата грошей у Кремнієвій долині не схожа на втрату грошей деінде. Тут ти заробляв бали за спробу — не лише за результат.

***

Поки Носек був зайнятий розбудовою своєї компанії, а Тіль — свого фонду, Макс Левчин думав про щось більш приземлене — кондиціонер. У його скромній квартирі в Пало-Альто кондиціонера не було, тож доводилось імпровізувати. Левчин виявив: якщо ходити стенфордським кампусом і відвідувати лекції, відкриті для публіки (де він сідав ззаду й заплющував очі), можна насолоджуватися перепочинком від спеки.

Одного разу під час таких відвідин Левчин побачив рекламу лекції Пітера Тіля. Тема лекції (фінансові ринки та торгівля валютою) не дуже його зацікавила, проте він уже чув про Тіля від Люка Носека й знав, що Тіль інвестує в стартапи. Коли Левчин прийшов до аудиторії в стенфордському Інженерному центрі Термана, він з подивом побачив там натовп менший, ніж очікував, де навколо Тіля сиділа лише купка відвідувачів, наче на семінарі.

Попри обмаль слухачів, виступ Тіля вразив Левчина. «Отакої, якби я колись потрапив до фінансового світу, — думав він, — я хотів би бути на боці цього чувака». Він також побачив у Тілевій фінансовій хватці відображення чогось іще: «Це вочевидь не комп’ютерник, але він ботан»⁵⁵.

Після закінчення лекції Левчин залишився, щоб спробувати поговорити з Тілем. Левчин бачив, що спійманого у, схоже, неприємну, неочікувану пастку зі збору коштів «Тіля потрібно було рятувати», тому втрутився. «Привіт, Пітере, я Макс… друг Люка»⁵⁶.

Інший співрозмовник зрозумів натяк, і Тіль звернув увагу на Левчина.

— То чим ти займаєшся? — спитав він.

— Мабуть, створю свою компанію. Я вже робив це в Іллінойсі, — сказав Левчин і пояснив, що його попереднє підприємство NetMeridian нещодавно купили.

— О, чудово! Треба буде поснідати разом, — відповів Тіль.

Наступного ранку Левчин неправильно розрахував відстань до узгодженого місця зустрічі — Hobee’s. Через поспіх, щоб встигнути вчасно, він приїхав увесь спітнілий і ледь вичавив із себе вибачення. Тіль уже потягував свій улюблений тамтешній смузі (червоно-біло-синій) і мав незворушний вигляд. Левчин сів, і Тіль заходився розпитувати його про ідеї стартапу.

Першою ідеєю Левчина було оновлення продукту, який продавала фірма Market Access International, що давала йому роботу за договором у коледжі. MAI продавала представлення фізичних та роздрібних товарів, і Левчин думав, що там може бути також ринок баз даних для онлайнової реклами. «Хтось має поритися в павутині, зібрати ці банери і об’єднати їх у базу даних. Там є можливість створити Market Access для реклами онлайн»⁵⁷, — сказав він.

— Гаразд. Цікаво, — зауважив Тіль.

Стримана реакція співбесідника була відчута, тож Левчин перейшов до своєї наступної концепції. Ще в коледжі він створив застосунок для PalmPilot (тодішнього найкрутішого у світі портативного пристрою), щоб розв’язати проблему для друзів, які керували великими комп’ютерними системами. Ці системні адміністратори покладалися задля безпеки на картки-ключі завбільшки з кредитку. Кожен комп’ютер був прив’язаний до картки-ключа, що видавала одноразовий код доступу, але друзі Левчина мусили носити із собою громіздку купу карток.

Левчин назвав своє творіння SecurePilot, і воно перетворило генерацію пароля багатьма картками-ключами на один-єдиний застосунок на портативному пристрої. «Я фактично переніс усе на PalmPilot, щоб мої друзі могли викинути свої дурні пристосування»⁵⁸, — каже Левчин.

Це було зовсім непросто. Картки-ключі мали складну криптографію і швидко породжували коди. SecurePilot мав триматися з ними на рівних, щоб уникнути роздратування користувачів, але слабкий процесор PalmPilot робив швидкість технічним викликом. «Є якесь мистецтво в тому, як ти прискорюєш програму — водночас із погляду користувацького інтерфейсу та математики, — скаже він пізніше інтерв’юерці Джессіці Лівінгстон. — У математиці ти маєш бачити, скільки можеш витиснути з неї, а в користувацькому інтерфейсі ти маєш створити враження, що це не надто довго»⁵⁹.

SecurePilot подолав і математику, і мистецтво — а на додачу заробив платних клієнтів. Левчин брав по 25 доларів за завантаження, і до того часу, як він сів за столик у Hobee’s із Тілем, уже мав прибутковий продукт. Левчин пояснив Тілю, що скромний успіх SecurePilot натякав на щось більше — бізнес-можливість на перетині портативних пристроїв і мобільної безпеки. Він пророкував майбутнє, у якому PalmPilot та аналогічні портативні пристрої стануть незамінними.

Тіль був налаштований скептично.

— Я вже бачив такі пристрої, — сказав він, — але для чого вони?

— Ну, наразі вони зручні для нотаток, — визнав Левчин, — але я вірю, що одного дня ці штуки замінять собою блокнот, диктофон, читання електронної пошти на робочому столі… — Він припускав, що колись усі носитимуть суперкомп’ютер у кишені.

Тіль натиснув сильніше.

— То в чому проблема?

— Проблема наразі у відсутності шифрування. Якщо хтось украде мій PalmPilot і знатиме мій пін-код, мені гаплик. Він отримає все, — пояснив Левчин. — Потрібно це зашифрувати.

Тіль почав розуміти потенціал. Але він мав питання, головне в усьому цьому: генерувати одноразові паролі було одне, але чи зможе процесор PalmPilot упоратись із шифруванням імейлів, документів та інших файлів? Чи не виходять ідеї Левчина за межі технологій під рукою?

— Про це я й кажу, — відповів Левчин.

Студентом він проводив наукові дослідження з криптографії невеличких пристроїв, а із SecurePilot утілив їх у життя. Ефективне мобільне шифрування стало його одержимістю та галуззю, у якій, на думку Левчина, він мав конкурентну перевагу.

Усе це, схоже, переконало Тіля, який зі скептика перетворився на