Непутящий алкоголік, або Криза середнього віку

By Наталія Граціанова

У житті 44-річного Валерія Ялинського, держслужбовця одного з міністерств і донедавна зразкового сім'янина та працівника, назріває розлад. Невідь звідки з'являються страхи, спливають дитячі образи, зростає невдоволення собою та іншими. Повість «Непутящий алкоголік, або криза середнього віку» це розповідь про життєвий тупик, емоційне вигорання, неприйняття себе та оточення, заздрість та безпорадність.

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Dec 22, 2023
• ISBN: 9780880048903

Book preview

Розділ 1

За вікном сумною мелодією деренчав холодний жовтневий дощ, вистукуючи на бляшаних відливах журливу осінню чечітку. Крижаним потоком змивав із похмурих фасадів й дахів сліди нещодавно спочилого літа, яскравої барвистої пори, що мало не вчора поступилася своїми правами багряній осені. Дерева прощалися з різнобарвним опалим листям, низько-низько вклоняючись до землі в тужливому танку. Поривчастий вогкий вітер, пробираючи ніби наскрізь, гнав кудись у небуття сірі важкі хмари.

— Навіть природа зі мною заодно, — думав Валера, з явним роздратуванням поглядаючи то у вікно, то на будильник, то на мирно сплячу дружину.

— Ну ж бо, лунай «горн робочого люду»! Ось-ось і я підскочу з ліжка та миттю, з радістю, усмішкою та навіть з якоюсь наснагою стріну новий робочий день. Люди! Людоньки! Що нового-новенького? Які випробування готує мені прийдешній тиждень? Які завдання вдасться вирішити? Які навички опанувати? Наразі тільки бадьоро пробіжуся по калюжах, проїдуся в забитому до відвалу автобусі, потому поштовхаюся в метро. І я на роботі! У мене є робота! Ага! Мабуть, не всім так пощастило?! Як же все довкола чудово, життєствердно, мило! І, найголовніше, ось вони знову, мої щирі, доброзичливі й завше привітні співробітники. Чотири чарівниці, любки бальзаківського віку й трохи старші, пухкенькі красуні, жодного разу не обтяжені домашніми клопотами. Ні, брате, не працює. Справжнісінький самообман. Не легшає ані на йоту, а радше, гіршає. Як і раніше, ентузіазму нуль.

Валера підвівся з ліжка, підійшов до вмивальника і, поглянувши на себе в дзеркало, спробував усміхнутися. Утім, крім скривленої пригніченої фізіономії нічого, як і очікувалося, там не побачив.

— Ну й потвора ж ти, Валерчику! — примовляв він, пригладжуючи неслухняне волосся, що стирчало в різні боки.

У черговій психологічній книжці дружина Валери почерпнула важливу, як їй здавалося, інформацію і все намагалася донести її до домочадців:

— Прокинулися, подивилися у вікно, подякували новонародженому дню, потім усміхнулися своєму зображенню в дзеркалі й сказали: «Я здоровий, гарний, талановитий, фартовий. Мене оточують хороші, успішні люди, ну, і подібні до того афірмації…».

— Ага, вкотре забувся привітати дощ і сльоту. Напевно, день знову не вдасться… Ну, і красень же ти, Валерчику! Скажеш теж — потвора! Просто трохи не виспався, а так — Молодця! — аж очі вбираєш — зрештою, не втрачаючи надії, промовив перед дзеркалом сорокачотирирічний держслужбовець одного з міністерств, — у тебе, брате, без сумніву, ще все попереду.

— Отак, кожного дня без винятку, варто вести діалог із Всесвітом, — наполягала Олена, — слова та думки матеріальні.

— Схоже, що це не діалог, а монолог, промова в один бік, пусті балачки, — намагався пручатися Валера.

— Коли Лєнка перестала збирати мене на роботу? — раптом подумав він, шукаючи в холодильнику, чим поживитися, — напевно, вже кілька років, як спить, і за вухом не свербить. Синові в інститут на другу зміну, та і їй самій не доводиться поспішати. Добре, що хоч готувати не кинула, та й то гаразд. Хоча ні, трохи сумно. Хоч так хоч сяк: було в цьому ритуалі щось важливе, єднальне ніби.

— Ти не забувся часом, що сьогодні маєш заїхати до мами? Вона вчора дзвонила, — гукнула з кімнати Олена.

— Доброго ранку, Олено Прекрасна, — уже на виході з коридору уїдливо привітав дружину Валера, — пам'ятаю. Після роботи буду.

— Купи ліки проти тиску, в неї закінчилися, тож із магазину заскоч ще в аптеку. Не забудься.

— Слухаюся!

— Ще один пустий, безбарвний день, — міркував він про себе, — одноманітне листування зі службами та відомствами, канцелярщина, безглузді відписки, інтриги, плітки. Артіль «Марна праця», ось, що часто спадає на думку на дозвіллі. Якраз влучне визначення для моєї контори, кращого й не вигадати. Може, й геть недаремний, звісно. Хай так, це я вже перебільшую. Але занадто вже обридлий за стільки років так точно. Заіржавів ти, застоявся, вкрився нальотом, мохом, цвіллю! Змінити б щось! Давно вже на часі!

Та де там… — страшнувато, сумнівно. І чого страшитися? Усе чогось боїшся, озираєшся. Аби чого не сталося! Аби не опинитися за бортом, не випасти з обойми! Іди собі помаленьку, доженеш і стареньку. Ось моє гасло! Так і живеш! Курсуєш неупинно за одним маршрутом, як запрограмована кордова модель.

Після закінчення інституту, а це вже ні багато ні мало двадцять років, продовжуєш день у день прочиняти ті самі двері. А що я ще знаю або вмію робити? Не зберу думки! Комп'ютер — слабувато. З англійської мови тільки: «Май нейм із Валера» та «Ай ем фром Київ». Руки не те щоб із п'ятої точки, але й не надто майстровий, на жаль. Хіба що сторожею десь, якщо скоротять. Ні, ще можу «таксувати». Тож виживатиму якось, коли на те пішло.

Дорогою до матері Валера вступив у перепалку з контролером автобуса. А як без цього? Ні, проїзд він оплатив, як і зазвичай. Річ була не в тому. Не оплатив хтось інший. Якийсь приїжджий, у протилежному кінці салону. Гість столиці, що не розібрався з системою оплати. Навіть відстань не стала Валері перешкодою для «відновлення справедливості».

Почувши галасливу суперечку, Валерій, уже з самого ранку готовий атакувати без попередження, пробрався крізь юрбу, щоб пояснити перевірнику, у чому він, власне, схибив. Дати хамові раду — свята справа. До «бесіди» долучилися й інші небайдужі пасажири, для яких запити на справедливість і покарання були дороговказними.

- Іди на будмайданчик працювати, лоб здоровенний, — загрозливо шипіла на контролера жінка середнього віку.

— Зовсім ні сорому ані совісті. Призвичаївся до легких грошей, дармоїде! — підключився до обвинувачень літній чоловік.

— Ти що не бачиш, дурний, що людина тільки з поїзда? — вигукували з натовпу. — Хамлюго!

А, коли недолугого контролера все ж таки виштовхали гуртом з салону на найближчій зупинці, настрій у подорожніх помітно покращився. Ну, хоч якийсь позитив.

— Що вкотре в депресії?

— Мамо, знову починаєш? З чого ти взяла?

— Що ж я не бачу твою кислу фізіономію. Ти купив молоко?

— Так, купив!

— А ліки?

— Усе, що ти просила. Усе за списком. Нічого не забув.

— Дива та й годі!

— Як ти почуваєшся, матусю?

— На цвинтарі пропуски вже ставлять, напевно?

— Що вже знов трапилося? Маєш непоганий вигляд наче.

— Сьогодні наснився мені батько твій, покійний, — у холодному поту прокинулася. Усміхався приязно так, чудовий увесь такий, хоч до рани прикладай, і, як не дивно, тверезим був. Ніби кликав мене до себе, чи, може, здалося? Як думаєш?

— Мамо, може, на небесах усі тверезі? Чи все-таки наливають?

— На небі? Жартуєш? Боюся, що тато наш у конкуруючої сторони облаштувався.

— Ти так говориш, ніби тато й не просихав зовсім. Ну, випивав подеколи, періодами. Ясно, що німба над головою не спостерігалося? Не журися, мамцю. Тому, напевно, і усміхався тобі татко, що довго ще не зустрінетеся.

— Багато ти розумієш, синку! Подеколи… якби ж то подеколи. Чи забувся уже геть? Отже, думаєш, не скучив ще там?

— Без сумніву ні! Навіть не бери в голову.

— Ну, добре. А то хотілось би ще дожити до Ігоревого весілля.

— Доживеш неодмінно. Ще правнуків поняньчиш.

Насправді батько Валери був алкоголіком. Ні, не пересічним собі розпущеним пиякою, а щонайзвичайнішою жертвою класичного алкоголізму. Працював він інженером в одному з проєктних інститутів Києва, і з певною циклічністю запивав. Та не просто так, а у такий фірмовий спосіб, що майже кожен із запоїв закінчувався у лікарні, де за його життя боролася команда наркологів. А загалом, людиною він був непоганою: добродушною і порядною, і до того ж неабияким фахівцем. Ось тому з роботи його