Неймовірні пригоди кота Платона та його друга Васька

By Наталія Граціанова

Неймовірні пригоди кота Платона та його друга Васька − це історія про дивовижні пригоди двох котів-одеситів: домашнього улюбленця Платона та простацького жигана Васька; про втрату ними рідного дому, про численні авантюри та несусвітні мандри на чужині та навіть в іншій галактиці. 

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jun 7, 2023
• ISBN: 9780880046619

Book preview

1. Кіт-одесит

І розпочалось це все в Одесі. В дивовижній і самобутній, залитій сонцем перлині Чорного моря; в місті парків і алей, тінистих вуличок і бульварів, повсюдно увінчаних віковічними платанами. Деревами-велетнями, що змикають над головами розморених спекою перехожих, свої могутні крони. Історія про двох нерозлучних друзів, справжню й безкорисливу дружбу, що народилась і зміцніла в місті портових кранів і пароплавних гудків, у південнім раю запашних і духмяних акацій, що тремтять на вітру витонченим перистим листям.

У середмісті Української Пальміри, на розі вулиць Дворянської та Ніжинської, в пересічному затишному одеському дворику, жила сім’я Артемія Пилиповича Троїцького, професора музичної академії, що знаходилась неподалік. А, як сказати точніше, на вулиці Новосельського, за п’ять хвилин пішки. У професора було двоє дітей, трійко онуків і величезний кіт породи Мейн-кун на прізвисько Платон. Про нього і йдеться далі.

Платон, а в простолюді Тоша, був взятий ще кошеням у котячому розпліднику. І подарували пухнастого найменшому з онуків професора Валерці на його десятий день народження. Мав смугастий подарунок неабияку погорду та маститий родовід. Малому виповнилось дванадцять, тож, і Тошці, виходить, було вже майже три роки.

Кіт був істинною прикрасою дому, величним і гордовитим красенем, справжнім представником хижого браття котячих. Судіть самі: великий, розкішний котяра тигрового забарвлення, близько сорока сантиметрів в холці, вусатий-смугатий з потужними лапищами, китицями на вухах і довжелезним кудлатим хвостом. На вигляд здавався суворим і непривітним. Проте, незважаючи на серйозність та похмурість морди, вирізнявся добротою, розсудливістю й веселою вдачею. І мало не одразу з появою в професорському домі, маленький нетяма став загальним улюбленцем.

Ранком, поснідавши та вмившись, Платон займав свій спостережний пост на підвіконні однієї з кімнат. Там він, з притаманною йому цікавістю, роздивлявся обтяжених вранішніми клопотами перехожих; одеситів, що сновигали туди-сюди у справах, поспішаючи на роботу, в школу або деінде. Спостерігав за неспішними й вальяжними гостями міста, відпочивальниками та туристами. Проводжав очима п’ятнадцятий трамвайчик, що вперто, день у день, колесив з вулиці Тираспольської на Слобідський ринок та, зі звичною надривністю, скрипів колесами на повороті.

Щоправда, були у Тоші заняття і поцікавіші за просте бездіяльне споглядання. Найбільш пам’ятними в досить одноманітному житті Платона видавалися його нечасті вилазки на вулицю, нетривалі відлуки з дому, вдень або вночі.

Таємничі, заборонені прогулянки вулицями приморського міста стали для Тоші справжньою відрадою, яскравим сполохом у низці прісних, буденних днів.

Особливою подією в його котобутті був променад Новим базаром. Це траплялося лише в ті рідкісні, щасливі дні, коли вдавалося втекти від домашніх і, потайки, вистрибнуть через вікно чи безтурботно залишені відчиненими балконні двері. І, згодом, ніким непоміченим, прошмигнути прилеглими до будинку вулицями й раптом опинитися на вулиці Торговій, де, власне, й знаходився ринок.

Неквапом він прогулювався м’ясними й ковбасними рядами, лукаво заглядав в очі покупцям і торговцям. Сновигав між прилавками й стелажами, сподіваючись отримати хоч скибочку, хоч шмат чогось їстівного; роздобути шматочок ковбаси, м’яса або рибки. Діловито походжав проходами, помахуючи своїм довгим хутряним хвостом. Ставив лапи на прилавок. Зворушливо мружився. Облизувався й голосно муркотів.

І, що цікаво, така невигадлива стратегія приносила свої плоди. Украй рідко уходив він з базару, спіймавши облизня. Сповна послуговувався він своєю красою, породою й шармом; в повній мірі володів мистецтвом котячої спокуси. Загалом, маніпулював людьми майстерно, зі знанням справи. Хотів і вмів сподобатися кожному.

— Дивись, знову цей чудернацький кіт з «голодного краю»! — голосно вигукнув хтось із торговців, звертаючись до своїх сусідів. — І чого це за ним не приглядають. Навіть якось дивно?!

— Він живе тут неподалік, лише квартал пішки, за рогом, — обізвався хтось з сусіднього прилавку, — бачив нещодавно, як він виплигував з вікна. Може й, дійсно, недоїдає. Хто його знає…

— Навряд?! — долучився до розмови небайдужий покупець. — Очевидно, то порода така ненажерлива. Скільки не даси, все одно голодний.

Після всього сказаного, дійсно, здається, що Платоша був нужденним, нещасним й ущемленим вихованцем. Як би не так! Він проживав своє життя в повному достатку, усіляких гараздах, сито й щасливо. І тягнуло його на подвиги зовсім не від голоду, а передусім від звичайнісінького котячого інтересу й нудьги. Бракувало хвостатому енергії та вражень.

Після прогулянки, не гаючи часу, щасливий і наїдений, Платон мчав додому. Стрілою летів він назад, щоб встигнути до приходу Валерки зі школи. Малий повертався раніше за всіх і, звісно, міг виявити пропажу.

— Де ти вештався, бешкетнику? Знову тинявся вулицями? — накидався на Тошу розлючений малий. — Ще раз побачу, все скажу дідові. Будеш сидіти під замком, в задусі. Ось-но побачиш, хулігане!

— Ще б пак, хто б сумнівався, — лютував про себе Тоша, — аби забороняти й повчати! А посиділи б самі безвилазно! Подивився б я на вас, розумників!

Тепер все залежало від Валерки.

— Аби тільки забувся він сказати про Платонові пустощі дорослим!!!

А як ні, то доведеться хвосту тижнями задовольнятися простим спогляданням завіконного життя і подумки розправлятися з нахабними птахами, що цвірінькають і зазирають через скло прямо котові у вікно. Та ще заздрити дворовим котам, вуличним пухнастим безхатькам, на його думку, вільним і щасливим.

Ось тоді вже точно вікно й балкон надовго залишаться зачиненими. Принаймні доти, доки не забудуться Тошині витівки, і невсипущий контроль не поступиться звичній необачності.

— Наступного разу, певно, буду пильніше! Авжеж, не припущусь вже таких безглуздих помилок, — мудрував собі Платоша, журливо нюхаючи віконну щілину.

Проте й надалі все повторювалось у Тоші за звичним сценарієм. Неодмінно надворі виникала якась непередбачувана ситуація, і він, попри всю свою розсудливість і серйозність, давав маху; а малий Валерка, тут як тут, ловив бідолаху на гарячому.

Увечері, коли вся сім'я збиралася за круглим столом у вітальні, Платон зазвичай жебракував. Дарма що він завжди був ситим, жебрацтво стало його своєрідним вечірнім ритуалом. Він по черзі підходив до кожного члена сім'ї, ставив передні лапи на коліна й дивився так мляво, млосно й жалібно, наче зранку не мав і ріски в роті. Потім ніжився на дивані або у своїй м’якенькій лежанці, точив кігтики, відпочивав у своєму хутряному будиночку і, час від часу, під'їдав приготовані йому частування.

Щоразу дорогою додому Артемій Пилипович купував своєму улюбленцю дещо смачненьке: різні хрустики, сушеності, снеки, м'ясні та рибні подушечки. Поза тим, найулюбленішим продуктом у раціоні хвостатого було свіже молоко, по яке хазяї ходили на ринок. За молоко Платон готовий був продати душу. Та й від домашнього сиру зі сметаною зрідка відмовлявся.

По вечері починалися забави. Щойно Валерка закінчував усі приготування до наступного шкільного дня, у квартирі починалися бурхливі ігри. Платон бігав за м'ячиком, ловив пір'їнку, підкидав рибку й заводну мишку, носився за паперовим бантиком, закріпленим на довгій мотузці. Мурчав від задоволення, як Валерка вичісував його спеціальною щіточкою.

Набігавшись, дрімав, згорнувшись клубочком на колінах у когось з домочадців. На ніч вкладався спати на дивані у вітальні або в спальні Артемія Пилиповича, затишно вмостившись на краю ліжка. А вранці, провівши всіх на роботу, в інститут та в школу, стрибав на підвіконня, де займав свій звичний спостережний пост.

2. Платон і Васько

Одного нічим непримітного липневого дня Платоша сидів на підвіконні та, за звичкою, спостерігав за життям, що вирувало на прибудинковому п'ятачку.

На порозі біля гастронома, на сонечку, грівся непоказний на вигляд дворовий кіт Васько, рудий жиган зі слідами вічних боїв на морді, поламаними вусами та облізлим хвостом. Утім, неприваблива зовнішність не відповідала Васьчиному внутрішньому світові. Вміючи постояти за себе у будь-якій вуличній сутичці, рудий залишався добродушним і незлобивим муркотуном. Неабиякий хист щуролова та добрий характер дозволили Василеві здобути любов і повагу у мешканців навколишніх будинків. Усі його підгодовували й часом навіть лікували, обробляючи після чергових бійок його садна й подряпини.

Платону подобався Васько, адже він був чи не єдиним вуличним котом, що ставився до Тоші по-братньому. Тоді як решта безпритульних котячих, дворових сусідів-одноплемінників, відверто недолюблювала пухнастого панича, як, власне, й всіх інших домашніх улюбленців.

Платоша познайомився з Васьком понад рік тому, посеред теплої літньої ночі, коли потайки розгулював дахом свого будинку. Звісно, нічні променади були для Платона безпечнішими за денні походеньки. Усі домашні міцно спали й гуляй собі, Тошка, хоч цілісіньку ніч. От тільки б під ранок встигнути повернутися додому, вчасно застрибнути у вікно, влягтися на диванчик і прикинутися мирно сплячим.

Платон моторно забирався по стовбуру тополі, що росла біля будинку, вміло чіплявся міцними кігтями за кору дерева; перебігав з гілки на гілку і, потім, діставшись до потрібного йому місця, влучно стрибав з нього прямо на покрівлю будинку.

Так і зустрів він одного разу вночі дворового рудого Васька, ватажка вуличної зграї та хазяїна кварталу. Той смирно сидів на шифері й зосереджено водив носом за ласкавим літнім вітром, намагаючись вловити всі ноти міського повітря, вхопити всі нюанси насиченого нічного ефіру. Після переповненого подіями дня, полювання та постійних розборок, він умиротворено споглядав дрімаючі в тьмяному блиску ліхтарів околиці, роздивлявся у світлі