Фріда Кало. Безжальна врода

By Жерар де Кортанз and Ірена Карпа

У біографії видатної мексиканської художниці Фріди Кало відомий французький письменник і журналіст Жерар де Кортанз відкриває перед читачами світ шалених почуттів, непримиренних пристрастей, безкомпромісної богеми та політичних інтриг. На сторінках цієї книжки постає вся суть Мексики — через образи її найвідоміших митців, її символи: Фріду Кало і Дієго Ріверу.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: Aug 1, 2023
• ISBN: 9789668659805

Book preview

Передмова

Здається, у кожної другої моєї знайомої дівчини є фотографія в образі Фріди Кало: коса короною, квіти в косі, виразні масивні прикраси, викличні брови, червоні губи, яскрава хустка з етнічним орнаментом… продовжувати? Причому, не обов’язково ці дівчата будуть займатися мистецтвом чи бодай чимось до нього дотичним. Просто образ мексиканської художниці настільки самобутній, що хоч-не-хоч, а навіть найспокійніша тітонька-бухгалтер ризикує задуматися, як же воно — бути такою. А надто після однойменного голлівудського фільму Джулі Теймор, який вже точно подивилися всі і їхня бабця.

Кольори і смаки гірко-солодкої Мексики завоювали глядача з перших кадрів, а музика до фільму відправила всіх в остаточний нокаут і взяла «Оскара». А все ж знаходилися люди, що шикали на всі ці відверті сцени, приміром, із одностатевою любов’ю: «Фі, як непристойно!» чи «І взагалі, скандальна баба була! Ото і є її єдине виправдання — та її хвороба, і що чоловік не любив. Але як таку любити?!».

Це прекрасно — такі реакції. Коли непересічну постать міряють не талантом і унікальністю долі, не силою вчинків і волею до життя, а отакими от морально-містечковими критеріями. Це значить одне: зачепило споживача, видається йому таким же близьким, як двоюрідна племінниця з сусіднього села. Браво, образ розкрито.

Коли чимало років по тому мені самій довелося зіграти Фріду у кліпі Soledad, найцікавіше було спостерігати за стадіями свого блискавичного перетворення в руках гримерів і стилістів. Тобі чіпляють на голову косу, живі квіти, домальовують антиконформістську легендарну брову, і дивним чином ти не впізнаєш сама себе — історії нещасного Фрідиного кохання, пристрастей, зрад, болю й поривання рухатися кудись вище, глибше, далі — все це накочується саме собою. Я не можу цього пояснити.

І тут, буквально рік тому, знайомий видавець на книжковому Арсеналі розповідає мені про такий собі байопік-не-байопік, аналіз-не-аналіз, історичну правду чи споетизований есей француза де Кортанза. Мовляв, все, що ви хотіли знати про Фріду, але вам ліньки було шукати в архівах. На що я відповіла йому, що ліньки мені було лише стояти в кілометровій чотиригодинній черзі до берлінського музею, де вперше експонувалася найповніша добірка як робіт самої Фріди, так і об’єктів, із нею пов’язаних.

Сукні, прикраси, листи, аудіозаписи, журнали включно з тим легендарним Vogue, для обкладинки якого Фріда позувала у Нью-Йорку. Мені тоді було важко стояти на спеці — як-не-як, дев’ятий місяць вагітності. Того я, трохи посоромившись (а я завжди соромлюся, коли доводиться поводитися «корисливо»), величезним пузом таки пробила собі дорогу до ми стецтва. Після виставки моя донька серйозно ризикувала отримати ім’я Фріда... Але я не наважилася.

Надто потужним був символізм.

Отож, за книжку цю я взялася з охотою. І відразу ж отримала купу бонусів: неймовірні життєві анекдоти автора, його софістікейтед, проте легкий і захоплюючий наратив, фарби мексиканської поезії, деталі тогочасного побуту й архітектури, переклад яких не відразу знаходився по словниках, культурологічну розвідку і романтичну історію усією гамою непростих рішень та емоційних вчинків.

Додайте до цього ще опис зміни режимів, епох, культурних героїв та очі самої Фріди, що за всім цим спостерігають, її гаряче серце, що проживає все, та її руки, що пишуть неймовірні, самобутні, ні на що не схожі полотна.

В цю книжку хочеться то занурюватися з головою, то читати її невеличкими гурманськими шматочками, зробити її настільною. Прочитавши «Безжальну вроду», стаєш якимось старшим, у хорошому сенсі, і мабуть багатшим, чи що.

Отже, насолоджуйтеся, ґуапос і ґуапас. Я можу тільки позаздрити вам, бо ви тримаєте цю книжку вперше рідною мовою, і ще навіть не починали цю прекрасну подорож.

Ірена Карпа

Автопортрет із віддзеркаленням

«Я не вірю у долю».

Фріда Кало [1]²

Моїй зустрічі з творами Фріди Кало передувало відкриття того, що в іншому місці я назвав би «невгамовним мексиканським безкраєм» [2]. Сталося це дуже давно. Тоді я навідувався до барокового поета-випиваки, страшенно худого й залюбленого в жінок (їх він задарював трояндами), у літературу ХІХ століття (яку щедро обдаровував передмовами) і у Мексику, про яку нічого не знав (або майже нічого) крім одного чудного вірша Аяпанко – «Canto de la mujeres de Chalco d’Aquiauhtzin»³. У цих одночасно войовничих, еротичних і жорстоких рядках ішлося про те, як у 1473 році Ахаякатль, на чолі свого війська, пройшов аж до головної plaza⁴ міста Тлателолько⁵, аби винищити плем’я теноча. Чоловіки з цього племені, втративши надію на перемогу, вдалися до химерної витівки: виставили проти ворога голих жінок. У цьому уривку, відомому під назвою «Сутичка квітів», де різня обернулася оргією з кокетуванням та похваляннями, зауважувалось, що «переможцем міг вийти лише наділений більшою сексуальною силою» (sólo podratri un farel muy bien dotado sexualmente):

«Повстаньте, сестри з персами з нефриту!

Повстаньте, змії-жінки зі спідницями із луски!

Повстаньте, сестри із язиками кораловими!

Із промежинами зі смарагдів і перцю!

Ходімо по квіти

Ходімо по квіти,

Що розполонились і яскравіють усюди!

Квіти вогню і води,

Квіти-щити,

Квіти кабанів,

Чарівні квіти, спраглі до чоловіків!»

Ось вам чудовий вступ до пізнання континенту, цивілізації, культурного простору, де відбулося плідне священне зіткнення Іспанії Карла V (Кортес, Фландрія, золотаві шоломи) і світу ацтеків, зітканого з накидок, вишитих зміїними мордами, зі стилізованих мушель, пір'я, масок, срібних кіл на червоному тлі, метеликів, складених з восьми білих пір’їн, що позначають вісім племен, які, згідно з легендою, залишили Ацтлан⁶; від цього зіткнення утворився всім відомий синкретизм. Кортес шукав амазонок і антиподів, що буцімто ходять догори ногами, ацтеки ж чекали на кентаврів.

Навіть не підозрюючи, мій приятель поет штовхнув мене до світу, який відтоді мене не залишав. Я кинувся пожадливо читати – уперше читати книжки, які відкрили майбутнє; у мене з’явилися літературні знайомства – такі, коли одне одного читаєш і одне одного перекладаєш, а ще обмінюєшся ключами, які відчиняють різноманітні двері, а то й ломами, здатними зламати щільно зачинені фортеці; часом доводилося пліч-о-пліч стояти у бійці, знову знаходити одне одного – і знову втрачати. У цьому сузір’ї я назвав би тільки дві зірки – головні, першорядні, стійкі, вирішальні: романіста Карлоса Фуентеса⁷ і поета Хосе Еміліо Пачеко. На диво, ім’я Фріди Кало жодного разу не порушувало наших розмов. Знадобилося три випадки – вельми далеких один від одного (Сартр назвав би їх «моментами»), – аби осяяння відбулося.

Перший трапунок ніби зійшов зі сторінок роману Пола Остера⁸. Одного разу мексиканський письменник і дипломат Фернандо дель Пасо запросив мене до себе незадовго до свого остаточного повернення до Мексики, де мав очолити культурний центр у Гвадалахарі. Він прожив у Парижі майже десять років – а бачилися ми лише під час конференцій, коктейлів, званих вечерь і круглих столів. Це треба було змінити. Час іще був. Мова зразу зайшла про історію сюрреалізму. Дружина й донька письменника – та й він сам – потайки вже роками спостерігали за одним диваком, чиє помешкання розташовувалося по інший бік дороги, якраз навпроти їхнього, але трохи нижче. Незнайомця вони шукали всюди – у сусідньому парку і в крамницях кварталу. Вигадували для нього якомога незвичніші версії життя – біографії, маршрути, звички, манії, генеалогічне дерево… Роздивитись його було досить важко – жалюзі були завжди зачинені, а в помешканні було досить темно. Іноді до нього приходила дівчинка, яка грала на піаніно («Розлучений батько бачиться з донькою під час шкільних канікул», – зробила висновок дружина Фернандо), дивилася телевізор, зрідка розчиняла віконниці, а одного дня перефарбувала дві кімнати, вікна яких виходили на вулицю. Дізнатися вдалося небагато: стіни помешкання вкривали книжкові полиці, і це мав бути письменник, адже він цілими ночами друкував на машинці, бувало, що й напівголий. Незнайомець не курив, не тримав домашніх тварин, не захоплювався садо-мазо, грав у теніс – про що свідчили ракетки, розкладені на етажерці, – і мав картину Антоніо Саури, одного з найпохмуріших іспанських малярів. Розчахнувши фіранки, Фернандо показав: ось воно, це славетне вікно! Його вікно! Розкривши таємницю, цей мексиканський детектив зробив мені прощальний подарунок: каталог Музею Фріди Кало, виданий у 1958 році комітетом Фундації Дієго Рівери. Так я вперше познайомився з роботами Кало. Ошелешення було брутальним: «Чорнило, кров, чад. Не знаю, яке саме чорнило використовувати, який відбиток має залишитися…» [3].

Другий трапунок – чисто видавничий. Коли у 1984 році видавництво М.А. звернулося до мене з проханням написати книжку про сюрреалізм для серії «Світ…», я довго відмовлявся (неабияк дратуючи цим видавця) присвятити один із розділів Фріді Кало, яка, на моє переконання, не належала до уславленого руху. Минуло двадцять п’ять років – і я залишився при своїй думці: твердити, буцімто творчість Кало належить до сюрреалізму, означає заштовхувати її до надто вузьких рамок. Перетворювати Фріду Кало на сюрреалістку безглуздо.

Останній трапунок носив професійно-політичний характер. Я належу до покоління, яке боролося за те, що ми називали тоді «звільненням жінки», – і через це впродовж одного сезону я обіймав посаду літературного редактора у видавництві «Des femmes»⁹. Незважаючи на крайнощі і помилки, те, чого вдалося досягнути директорці видавництва Антуанетті Фук, заклало підґрунтя подальшої історії фемінізму і (що менш очевидно) історії, власне, жінок, історії трансформації місця жінок у нашому суспільстві – нині всім відомо, що цій битві ще далеко до завершення… Серед інших книжок Антуанетта Фук видала й альбом під промовистою назвою: «Жінки-малярки: 1550-1950 роки». Авторки – Енн Сазерленд Герріс і Лінда Нохлін¹⁰ – ставили перед собою дві цілі: продемонструвати талант кількох мисткинь, про яких часто-густо забували саме через їхню стать, та спробувати збагнути і пояснити, чому і як жінок-малярок (як явище вони з’явились у XVI столітті і були тоді надзвичайною рідкістю) поступово більшало, поки вони не посіли належне місце у світовій культурі.

Усім відомі імена Рози Бонер, Соні Делоне, Марі Лорансен, Берти Морізо, Артемізії Джентілескі, Дороті Таннінґ, Сюзанн Валандон та Елізабет Віже-Лебрен. А скільки інших жінок-малярок мусили залишатись у тіні, у свого роду шафі зарозумілої зневаги, «забуті або згадувані лише як митці жіночої статі, не належні до своєї культури і не просто – митці» [4].

У цьому каталозі Фріді Кало знайшлося місце. Її представлено двома роботами: «Автопортретом зі зрізаним волоссям» (полотно, олія, 40 х 27,9), створеним у 1940 році, і «Портретом Фріди та Дієго» (полотно, олія, 99,1 х 80), написаним у 1931 році. Ці твори супроводжує досить цікавий текст: авторки розповідають про дитяче бажання, нездійсненну мрію, яку малярка плекала ціле життя, та про її усамітнення, пов’язане з інвалідністю, що з віком ставала очевиднішою; саме це нібито й призвело до специфічної тематики її творів: майже всі роботи Фріди Кало – переконані Енн Сазерленд Герріс і Лінда Нохлін – являють собою автопортрети.

Насправді Кало – одна з найзагадковіших і найглибших мисткинь; її розривають політичні вподобання, фізичний біль і кохання до Дієго – і саме цим ваблять мене її твори. Та поза тим, що Карлос Фуентес називає її «тридцятьма дев’ятьма роками страждань», залишається жінка, яка створила насичений барвами живописний світ – і її зойк прибрав видимих емоційних обрисів. Саме цю подорож углиб вельми своєрідного, дуже жвавого захопливого світу – унікального явища в історії малярства, – я й намагався переказати в цій книжці, яка не являє собою ані есе, ані біографію у класичному розумінні цього слова, а радше блукання лабіринтом однієї творчості і одного життя, уникаючи фальсифікацій, якими митець завжди насичує свої спогади.

У деяких начерках і полотнах Фріди Кало з’являється то часом дуже насичений зелений, то бляклий жовтий колір. Останньому вона давала досить своєрідне визначення: «Безум і таїна» [5].

Саме ці безум і таїна найбільше зворушують мене у полотнах Фріди Кало.

Фріда Дерев’яна Нога з Койоакана – міста койотів [1]

Дитинство в мене було дивовижне.

Фріда Кало [2]

Коли Федеративна республіка Мексика входила у ХХ століття, генерал Порфіріо Діас правив державою вже чотирнадцятий рік. І завдяки «безжальній, але дієвій диктатурі» [3] він залишався при владі аж до 1910 року. За його керівництва здійснювалось осучаснення країни під гаслом «лад і поступ»: небачений до тоді злет економіки, розвиток густої залізничної