Втрачений караван

By M.M. Gaidar

Минув майже рік з того часу, як Кассандра розкрила жахливу правду про минуле своєї родини, проте це не допомогло їй загоїти свої рани. Намагаючись втекти від ганьби, пов’язаної із зруйнованою репутацією батька, а також від засудження суспільства, Кассандра вирушає у подорож до колоніального Єгипту. Однак за нею у путь вирушає зло могутніше і страшніше за будь-що, із чим вона мала справу раніше.

• Language: Українська мова
• Publisher: M.M. Gaidar
• Release date: May 19, 2023
• ISBN: 9798201572037

M.M. Gaidar

Hello, my dear readers. I am a Canadian-Ukrainian writer. Mostly, I gravitate towards the genres of Gothic mystery, epic and adventure fantasy. I'm a winner of the short horror story competition Twisted 50 that was held in London, in 2017. Another short story of mine was published in the compilation "The Christmas Whisper" in Kyiv. I write in English and Ukrainian.Currently, my home is in Canada where I'm working in the film industry as a screenplay writer and Script Supervisor.I am a coffee lover and cat admirer. I love reading and watching movies. To my mind, the best way to broaden one's life experience and get inspired is travelling. The idea of starting the series of novels about the private detective, Cassandra Ayers, was conjured in my mind while visiting Highgate Cemetery in London.Read as much as you can! This is the only way to live many lives.Вітаю вас на моїй сторінці. Я канадсько-українська письменниця. Пишу переважно у жанрі готичного детективу, а також епічного та пригодницького фентезі. Переможниця конкурсу коротких оповідань жахів Twisted 50, що проводився у Лондоні у 2017. Маю публікацію короткого оповідання у збірці "Різдвяний шепіт". Пишу українською та англійською мовами.Наразі проживаю у Канаді і працюю у кіно, пишу сценарії та виконую роль помічника режисера на знімальному майданчику.Люблю каву і котиків. Обожнюю літературу та кіно. Вважаю, що найкращий спосіб, у який можна набувати нового життєвого досвіду та натхнення - це подорож. Ідея розпочати детективну серію про Кассандру Ейрс, наприклад, мені спала на думку, коли я була на екскурсії на Хайгейтському цвинтарі у Лондоні.Читайте! Лише так можна прожити кілька життів.

Book preview

Пролог

Голі дерева виринали із сивого зимового туману, що оповивав Лондон вночі, немов потворні, намальовані чорнилом створіння. Бруківка, волога від снігу, надто кволого, щоб затриматися надовго, блищала у світлі газових ліхтарів.

Ворони сиділи гронами на гілках покрученого дерева, що росло навпроти будинку номер сто шість на Сент Джордж Сквер у Пімліко, і пильнували за його входом. Зрідка якась із них каркала щось неприємне, і знову все затихало.

Кожні кілька хвилин біля ґанку зупинялися екіпажі, з яких з’являлися чоловік або жінка, або пара гостей, котрі підіймалися сходами, самостійно прочиняли вхідні двері власним ключем, не чекаючи на супровід прислуги, і зникали всередині.

Молода жінка із коротким рудим каре прибула останньою у кебі. Коли водій хльостнув двійко каурих кобил, і подався геть, таємнича пасажирка озирнулася, перевіряючи, чи ніхто не стежив за нею, вкрутила недопалок сигарети в охайний горщик з невеличкою деревинкою біля входу і теж переступила поріг дому.

Вечірка була не гучною. Ніякої музики або сміху, лише стишене ритмічне бубніння. Світло у кімнатах було приглушене. Сусіди, можливо, і зовсім не помітили б, що у будинку сто шість на Сент Джордж Сквер перебували гості, якби рівно опівночі звідти не долинув нелюдський крик.

Сполошені ворони поринули у нічне небо, хрипло сповіщаючи про жахливе зло покликане у Лондон. Але їх ніхто не слухав.

Розділ 1

Дві смерті

1901 рік розпочався з двох смертей.

Двадцять другого січня померла королева Вікторія. До воріт її маєтку Осборн Хауз прикріпили оголошення: О 6:30 вечора, її величність королева зробила останній подих у колі своїх дітей та онуків. Навіть після шістдесяти чотирьох років правління, той факт, що велична жінка виявилася смертною, застав зненацька і збентежив королівську родину і всю націю.

Інша смерть, про яку також велися розмови в усіх куточках країни, сталася у в’язниці Ньюгейт. Там відбулася страта Джеймса Ейрса, лорда Данстана, якого напередодні визнали винним у вбивстві тридцяти семи жінок, а також одного чоловіка, Гарета Теппінгтона, у минулому дворецького у Какстон Холі. На цьому завершилася історія кривавого лорда і колекціонера смерті, як його навперейми охрестили газети. Але вона не завершилася для Кассандри. Насправді, для неї все лише починалося.

* * *

За сусіднім столиком у невеличкій кав’ярні непримітний клерк із Сіті допивав свою каву, читаючи The Guardian. З першої сторінки газети на Кассандру, яка сиділа навпроти клерка, відсторонено дивилося її власне зображення. То був ескіз доньки кривавого лорда із засідання суду, де вона провела кілька найгірших годин свого життя. Художник приділив увагу деталям — її маленькому капелюшку, сукні з високим комірцем і круглим окулярам з темними лінзами, що сповзли на кінчик носа. Читачів цікавили усі подробиці, які могли оживити засідання перед їхніми очима.

Намальоване олівцем зображення Кассандри сиділо на лаві зі сторони звинувачення з розпрямленими плечима, вдаючи, що незламна, але художник зміг безпомилково передати вираз її очей — помутнілий від страждань, якими супроводжувалося її життя з тих пір, як відкрилася правда про батька. Спадкоємиця лорда Данстана розповіла про смерть своєї матері — кричав заголовк газети The Guardian, захлинаючись сенсаційністю новини. У статті жінку, що сиділа на лаві, змальовували безліччю прикметників — зламана, охоплена сум’яттям, зацькована примарами минулого. Але що вони знали про те, як вона насправді почувалася?

Викурюючи сигарету за сигаретою під обстрілом гнівних поглядів власника кав’ярні, Кассандра відчувала, як відчай, якого вона ніколи не знала раніше, міцно охоплює її нутрощі і вичавлює із неї тремтливий видих. Немов неймовірно далека зірка, вона вже вибухнула, але нищівні наслідки цієї події галактичних масштабів ще не помітні, бо сяйво зірки ще долинає до спостерігача. Проте скоро масштаб трагедії стане відчутним. Кассандрі і до ворожки не треба було йти, щоб це передбачити.

— Кажу ж тобі, це вона, — огрядна жінка із жаб’ячим лицем нахилилася до чоловіка, котрий сидів за столиком навпроти неї, і блимнула очима в сторону Кассандри. І хоча вона стишила голос, шепіт її все одно долинув у кожен куточок невеличкої кав’ярні.

Компаньйон жінки кинув обережний погляд через плече, начебто перевіряв, котру годину показував годинник, що висів на стіні поряд із Кассандрою, але очі його немов випадково ковзнули по її обличчю. Вбивчий погляд василіска, яким та його наділила, змусив допитливого споглядача швидко відвернутися. Брови ропухоподібної жінки смикнулися вгору, коли співбесідник визнав її правоту — обидва упізнали доньку кривавого лорда.

— Як я завжди казала, аристократи — просто кровопивці, паразити, які годуються від нашої виснажливої праці, — жінка кивнула своїм власним словам, а її підборіддя, підперезане оксамитовою стрічкою капелюшка, колихнулося.

— Тихше, Бетті. Вона ж тебе почує, — прошепотів чоловік.

— То нехай! Моя бідна матінка служила в одному з таких шляхетних домів. І як вони віддячили їй за її важку працю? Ставилися до неї, як до бруду. Ми всі для них лише непотріб. Нас можна використовувати, принижувати, але тепер виявляється, нас можна ще й різати, як свиней.

Кассандра залишила біля чашки кілька пенсів і підвелася. Відчуваючи, що всередині у неї запалився і вже рокотав гнів, як вогонь у пічі локомотива, вона пішла до виходу, маневруючи між столиками.

— Сподіваюся, одного дня соціалісти до вас доберуться! — прошипіла жінка, коли Кассандра проходила повз їхній столик, змусивши ту зупинитися.

Величезний рот ропухи розтягнувся у напівпосмішці, коли вона з викликом подивилася на представницю ненависної аристократії. Кассандра витягнула залишки життя із сигарети і повільно занурила її в чашку кави, що стояла перед жінкою. Недопалок вмер із тихим сичанням. Дике полум’я болю і гніву, що палахкотіло в очах аристократки, змусило гостру на язик відвідувачку закладу вмовкнути.

— Обережніше, Бетті, — тихо проговорила власниця недопалка, що тепер плавав на поверхні кави, як утопленик. — Не гнівіть монстрів. Бо я вже дуже схожа на батька.

Прихильниця соціалізму почала перелякано хапати повітря ротом.

Коли двері кав’ярні зачинилися у Кассандри за спиною із мелодичним дзеленчанням китайських дзвіночків, вона глибоко вдихнула вологе, просякнуте кіптявою повітря Лондона, а потім поспішила до омнібуса на протилежній стороні вулиці.

Охайно одягнений джентльмен допоміг їй піднятися сходинками. Скоріше за все, він був людиною науки, бо щойно влаштувався на лавці всередині омнібуса, відкрив журнал присвячений євгеніці, яка саме набирала популярність. На обкладинці красувався профіль чоловіка з ідеально правильними рисами — надлюдини, виведення якої євгеніка і взяла собі за ціль.

Розглядаючи на обкладинці зображення людини, наче висіченої із мармуру, Кассандра не могла не дивуватися тому, що геніальні уми Гальтона і Дарвіна ніяк не второпають однієї простої істини: підпорядкувати людську природу, виміряти її лінійкою, окреслити циркулем, не значить зробити людину кращою. Їй взагалі здавалося, людина прийшла на землю не задля того, щоб змінюватися на краще, а була вона немов приречена на те, щоб постійно творити жахіття і спокутувати їх.

Омнібус рушив вулицею, повз згуртовані заклади, де можна було поголитися, одягтися у нове і придбати товари різного призначення, а також повз крамницю таксидерміста, де Кассандра працювала помічницею містера Крокера довгих десять років тому. Тоді вона щойно завершила навчання у школі-інтернаті на півночі країни і, не маючи перспектив на одруження, вирішила, що не буде повертатися в Какстон під опіку батька. Замість цього, вирушила до Лондона, щоб опанувати бодай якусь професію і самій забезпечувати себе. Звісно, це спричинило остаточний розкол між нею і батьком, хоча чи могла вона занапастити ще більше стосунки, у яких вже давно не жевріло ані любові, ані хоча б приязності одне до одного.

Опинившись у столиці, відрізана від родинного статку, Кассандра заклала у лихваря деякі коштовності, а на гроші, які вторгувала, винайняла крихітну кімнату у однієї добропорядної вдови. Спершу намагалася влаштуватися помічницею аптекаря, але там їй відмовили через відсутність жодного досвіду у фармацевтичній справі. Насправді, у неї не було досвіду в жодній справі: школа для дівиць, де вона провела три роки, не давала практичних вмінь, окрім ведення домашніх справ. Вона могла знайти місце гувернантки у котрійсь поважній родині, та не бажала мати жодного зв’язку зі своїм класом, де усі одне одного знали, і одразу б силоміць доправили її додому.

У юридичній конторі їй пощастило на короткий час влаштуватися секретаркою, але з нею розпрощалися, коли дізналися, що вона дочка лорда, яка втекла з дому. Гроші закінчувалися, а роботи у неї так і не було, була лише рішучість не повертатися у стіни Какстон Холу. Під час однієї з напівголодних прогулянок вулицями, Кассандра натрапила на крамницю таксидерміста і пригадала, як інколи допомагала батькові перетворювати тіла впольованих тварин на опудала для домашньої колекції — виявилося, у неї все ж таки є бодай якісь практичні навички. Пізніше того ж дня вона повернулася до тієї крамниці з добіркою своїх старих ескізів, де вона замальовувала опудала, коли батько закінчував над ними працювати.

Хоча ескізи сподобалися таксидермісту містерові Крокеру, він не потребував асистента. Але, певно, відчай, який він побачив на обличчі молодої розгубленої дівчини, розчулили його. Він запросив її випити чашку чаю і пригостив бісквітом. Поки вони чаювали, містер Крокер дізнався про її скрутне становище і з жалю запросив її допомагати йому зі справами. Платити зарплатню він не міг, бо сам ледь зводив кінці з кінцями, але запропонував жити у кімнаті над крамницею і харчуватися з його столу. Так і розпочалася її кар’єра у Лондоні. Навіть після того, як розпрощалася із роботою у крамниці, із містером Крокером Кассандра підтримувала теплі стосунки і регулярно листувалася з ним.

Вона поглянула на будівлі, що пропливали повз омнібус, а потім на пасажирів — незнайомці. У Лондоні її завжди оточували самі незнайомці. Спочатку це лякало її. Навичок знайомитися із новими людьми усіх класів та статків вона не мала, тож ніколи не могла знати напевне, що приховували всі ці люди за масками ввічливості. Але, як виявилося, найстрашніші монстри інколи серед тих, кого, здається, ти добре знаєш.

Яскраві плакати на дошці оголошень над головами пасажирів заманювали до галерей мистецтва, рекламували високої якості ячмінь компанії Робінсон, пристрій для схуднення від доктора Сандоу, а також вигідні ціни у всіх крамницях торгівельного центру Дебенхем і Фрібодіс, які стверджували, що Всі жінки бажають мати таку шовкову сорочку із візерунком. Модель у шовковій сорочці від Дебенхем і Фрібодіс кокетливо посміхалася пасажирам з малюнка.

Кассандра заплющила очі, щоб не бачити нав’язливого флірту на плакаті. Однак навіть у цій добровільній сліпоті, вона відчувала присутність інших: їхні коліна торкалися її, їхні пальці шаруділи сторінками книг і газет, метушливі звуки, що супроводжували життєдіяльність інших, заполонили її усамітнення. Всередині повільно розправляла крила до того здушена паніка — їй хотілося тікати, світ за очі, і ніколи не зупинятися.

* * *

Нова ручна планшетна фотокамера Кодак, значно менша за ті, якими Валентин користувався раніше, стояла на столі перед Кассандрою. Цю він придбав лише вчора на виставці новітньої техніки і тепер із захватом крутився біля неї, немов навколо дівчини, яку збирався запросити на вальс. Його напарниця споглядала цей ритуал, позбавлена будь-якого радісного збудження, ще й досі поглинута вже знайомою стрічкою спогадів, що прокручувалася у неї в голові кожного дня: засідання у суді, свідчення, задушлива зала, напружена тиша, в якій незлагоджено дихали легені десятків присутніх, затхлий запах одягу на працівниці поштового відділення з містечка Крастер, яка прибула до Лондону, щоб дати свідчення — кажуть, вона останньою бачила Кетрін Найтлі живою, до того, як та зникла назавжди. Але насправді незгладимим спогадом був сам батько: він гордовито височів над залою у відгородженій ложі для звинувачуваних із заведеними за спину руками, наче ніякий суд не мав над ним влади, наче він сам явився перед натовпом, щоб винести їм всім вирок.

Щойно закінчивши вихвалятися своїм новим придбанням, Валентин почав нарізати холодну шинку їм обом на ленч. Від запаху їжі, шлунок Кассандри болісно запротестував.

— І от я залишився сидіти там серед парочок, які голубилися, — базікав він із тишею. — Такий сором! До того ж, моя кузина добряче набралася і намагалася мене звабити, постійно плутаючи моє ім’я. Все гукала до мене Генрі, а відгонило від неї, як від винної бочки, — захихотів чоловік, пригадуючи. — Підозрюю, що Генрі — це той пройдисвіт, котрий провів ніч у нашому родинному маєтку під час полювання минулої осені. І, певно, провів він її не у своїй спальні, якщо ти розумієш, про що я.

Із силуваним блиском веселощів в очах, наче він розважав смертельно хвору дитину, Валентин подав до столу срібну тацю з холодною шинкою і сиром, а також відкорковану пляшку вина. Розлив багряний напій, який мав запах південної Франції, у два келихи.

— Дякую, що розмовляєш про всілякі дурниці, — Кассандра підняла келих на честь свого послужливого друга. — Я не готова до серйозних розмов.

Проте щось у виразі його обличчя свідчило про те, що він саме збирався заговорити про щось вагоме.

— Кесс, — Валентин всівся навпроти подруги. — Ти не можеш назавжди поховати себе в цьому своєму коконі спогадів. Поговори зі мною. Тобі стане легше.

На якусь мить їй здалося, що зараз вона зламається, що зараз затремтять її вуста, які вже боліли від силуваної усмішки, тому вона міцно стисла їх. Неможна дозволити слабкості взяти верх, інакше, попереду чекатиме лише прірва відчаю, а з неї не повертаються.

— Ми поговоримо, Валентин. Колись. Зараз ще не час, — сказала вона і прочистила горло від бентежних залишків емоцій.

Чоловік закинув у рота шматок холодного м’яса та сиру і запив все ковтком вина. Швидко прожував, певно, збираючись щось скоріше сказати.

— Давай заберемося з Лондона. Батьки скоро поїдуть з резиденції в Брайтоні. Ми можемо залишатися там стільки, скільки захочемо.

— А твоя студія? — здивувалася Кассандра. — Ти її залишиш?

— Мене заміщатиме мій учень. Погоджуйся! Ходитимемо гуляти на пляж. Я нарешті побачу твої оголені щиколотки, — він грайливо повів бровами. — Трохи прохолодно, але ж ти не боїшся холоду.

— Так, я не боюся холоду, — порскнула вона.

Кассандра видихнула дим сигарети через гіркий сміх. Власне бажання поїхати з цього міста виявилося напрочуд сильним. Роздумуючи, детектив обхопила губами сигарету. Більше тютюну, більше кави і ніякої їжі — і так вже не перший день. Вона ніби сама жадала себе зламати, але цього разу так, щоб вороття не було. Коли поглянула на Валентина, куточків її очей торкнулася небажана вологість: її любий друг, він все розумів, але нічому не міг зарадити.

— Погоджуйся, — стишено повторив він, майже благаючи.

— Не можу. У мене нова справа.

Міна у Валентина була скептична.

— Ні, справді, — запевнила Кассандра, старанно вкручуючи недопалок у шматок сиру, який вона не збиралася їсти. — Вранці я зустрічалася з містером Райлі з вулиці Гавернор. Каже, в його домі постійно таємничим чином зникають речі.

— То чому він не звернувся до поліції? Звучить, як звичайна крадіжка.

— Він запевнив мене, що зниклі речі не мають жодної цінності: старі тарілки, нічний ковпак, стрічка, що тримає гардини. Але найдивніше те, що потім всі ці речі знаходять у кімнаті, яка завжди зачинена на ключ.

— І як він це пояснює?

— Думає, що полтергейст, — Кассандра усміхнулася кутиком рота. — Старі знайомі, привиди і примари, полтергейсти і домовики. Я вже думала, мене ніхто ніколи не погукає на роботу. Але світ не без добрих людей. Завтра приступаю до розслідування.

Напарник кивав і жував сир з великими дірками. Думки, котрі він не знав, як виразити, визрівали у нього на язиці.

— Я тобі не потрібен у слідстві? — запитав він, коли прожував. — Нова камера робить вилазки на місце злочину ще простішими.

— Я спершу схожу на розвідку і подивлюся, що там і як. Думаю, як сказав би Шерлок Холмс, це справа на три люльки.

— Ти ж мені повідомиш, якщо тобі потрібна буде моя допомога?

— Звісно. Куди ж я без тебе? — але вони обидва знали, що працювати вона хоче насамоті. — Що ж, поїду я вже додому. Хочу почати думати над справою вже сьогодні.

Їхні погляди зустрілися. Він знав, що подруга насправді мала на увазі. Додому її кликала не її нова справа. Додому її кликав опіум. Лише йому вдавалося хоча б ненадовго приборкати її демонів.

— Ти маєш зупинитися, — тихо сказав він.

— Не переймайся так. Я все тримаю під контролем.

Авжеж, це було не так. Життя мчало на неї, як некерований локомотив, а Кассандра стояла на колії і дивилася, як він наближається, неспроможна поворухнутися.

Розділ 2

Непроханий гість на вечорі

Торгівельний центр поглинав все більше і більше людей, наче кит ковтає маленьку рибку. Запалені цікавістю очі покупців блукали довкола у пошуках обіцяних знижок на бавовняний муслін та панчішні вироби — у той день їх продавали за півціни. Щойно клієнти перетинали поріг закладу, де пропонували товари з усіх куточків імперії і навіть країв, що лежали за її межами, вирази їхніх облич чудовим чином змінювалися, немов їх одразу полишали всі турботи. І тоді, засліплені всіма чужоземними скарбами на полицях, які пропонувалися за розумну ціну, покупці вешталися поверхами центру, притискаючи до себе паперові пакети з покупками.

Кассандра стояла біля вітрини з рукавицями — вона вполювала пару із зеленої шкіри, яка ідеально пасувала до її окулярів зі скельцями того ж кольору, і тепер приміряла їх під наглядом вимуштруваного клерка зі службовою посмішкою в куточках вуст. Він подавав товари клієнтці такими бездоганними рухами, наче він не працював у торгівельному центрі, а прислужував на чаюванні імператорові Японії.

— Шкіра вироблена у Марокко. Найкраща, яку ви можете знайти в Лондоні, — сповістив чоловік, допомагаючи Кассандрі із застібкою.

— Загорніть мені цю пару, будь ласка, — попросила вона, насолоджуючись приємним доторком матеріалу.

— Поглянь-но на це! Як мило! — зграйка молодих жінок у сукнях кремового кольору, через що вони були схожі на ожилі тістечка, воркували над крихітними одежинками для немовлят. Одна із жінок була у делікатному стані — її круглий живіт гордовито випинався вперед. Раптом за трохи набряклими рисами обличчя жінки Кассандра впізнала Лавінію, її стару шкільну подругу, із якою не так давно її розвело життя.

— Я її беру, — сказала Лавінія і радісно вихопила одежинку з рук подруги. Втомлено зітхаючи, додала: — На сьогодні це все. Ноги жах як втомилися.

Ще й досі тримаючись за рукавиці з марокканської шкіри, Кассандра стояла в проході між вітринами і дивилася, як до неї наближалася компанія кремового кольору. Подруг було четверо, а за ними — ще дві служниці, навантажені коробками з придбаними капелюшками і обгортками з коричневого паперу.

Лавінію Кассандра не бачила вже більше ніж рік, з тих самих пір, коли вони востаннє зустрілися у домі містера Редлоу під час розслідування Хайгейтської справи. Після того, жодна з них не шукала зустрічі з іншою. До того ж, капітан Драммонд, чоловік Лавінії, не був прихильником емансипації жінок, а тому не схвалював дружбу своєї дружини з жінкою детективом. А може, віддаленню подруг посприяв той факт, що при останній зустрічі, Кассандра пообіцяла пристрелити капітана Драммонда, коли випаде