Нездатні

By Гордон Корман

Нездатні — це сумнозвісний клас невдах, аутсайдерів і академічних катастроф. Альдо, коли розлютиться, перетворюється на Неймовірного Галка; Паркер до восьмого класу так і не навчився читати; Елейн запросто будь-кого сторчма спустить зі сходів; Кіана взагалі не зареєстрована в цій школі. Містер Закері Керміт колись був талановитим педагогом, але його кар’єру зруйновано через скандал із шахрайством. Тепер він над силу ходить на роботу й лише чекає виходу на дострокову пенсію. Та коли до неї лишається тільки рік, куратор школи й затятий ворог містера Керміта призначає його викладати в клас важких підлітків. Нездатні ніколи не думали, що стикнуться з учителем, який ставитиметься до них гірше, ніж вони до нього. І містер Керміт уявити собі не міг, що знову перейматиметься викладанням. Що ж відбуватиметься, коли найгіршому класу дістається найгірший учитель? Чудовий вибір для читання влітку чи будь-коли!

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Apr 7, 2023
• ISBN: 9786171701885

Book preview

Роздiл 1

Кіана Рубіні

Їхати до школи з Відьмачухою, та ще й із Чонсі, який скиглив на задньому сидінні, повірте, сумнівне задоволення.

Не зрозумійте неправильно. Я б теж і скиглила, і плакала, і капризувала, якби Відьмачуха була моєю рідною матір’ю. Та звісно ж, що у свої сім місяців Чонсі було байдуже, хто його мати. Він просто невдоволено рюмсав. Він весь час рюмсав. І коли був голодний, і коли ситий, і коли хотів спати. Рюмсав навіть тоді, коли, виспавшись, прокидався. Отже, буднями Чонсі плакав, скиглив і капризував сім годин із двадцяти чотирьох, а вихідними — цілодобово.

Виник навіть певний зв’язок між гучністю його крику й педаллю газу позашляховика. Що голосніше він скавулів, то швидше їхала Відьмачуха.

— Уті-путі, а хто тут такий веселенький? — сюсюкала вона через плече, повертаючись до автокрісла, розташованого в неї за спиною на задньому сидінні. — І хто це в нас такий дорослий, хто це такий веселий?

— Достоту не Чонсі, — запевнила я. — Агов, школа вже поряд, сповільнюйся.

Натомість Відьмачуха додала газу.

— Дитину заспокоює рух, — пояснила вона.

Може, так воно і є. Їй це ліпше знати.

Виписавши зиґзаґи між припаркованими машинами й вискнувши гальмами, ми нарешті зупинилися біля входу в школу. З машин виходили батьки зі своїми діточками, а я тим часом переконувалася в тому, що останній різкий посмик був таки зайвий: Чонсі фонтаном виблював сніданок. Каша випорснула на стелю й тепер скрапувала з вікон. Це ще одна фішка Чонсі. Його шлунок ніби помножувач їжі. Чонсі з’їдав чайну ложку, а вибльовував двадцять літрів.

— Виходь із машини! — сердито наказала мені Відьмачуха.

— Ти маєш піти зі мною, — нагадала я. — Мене без дорослих не зареєструють.

Та вона здавалася геть знесиленою від споглядання блювоти, якою була заляпана машина і яку вона тепер мусила вимити. Я їй співчувала.

Вона відповіла:

— Я зараз повернуся з малим додому, перевдягну його, потім помию машину. А ти поки що зачекай на мене тут. Десять хвилин, щонайбільше — п’ятнадцять.

Ну що мені було робити? Звісно, тільки чекати. Тож я витягла із позашляховика наплічник, розгублена, відійшла від машини, а мачуха тим часом зникла за рогом. Я навіть не встигла видати їй традиційний жарт про пармезан — саме такий запах має те, що вивергає із себе Чонсі. Коли я вперше приїхала з Каліфорнії до тата й Відьмачухи на гостини, то через цей запах подумала була, що вони їдять багато італійської їжі. Яке ж то було розчарування! Власне, одне з багатьох.

Отже, я стояла перед Гринвіцькою середньою школою та спостерігала за цілими роями дітей, які зліталися сюди першого навчального дня. Хтось поглядав і в мій бік, але таких було небагато. Нова дівчина. Чи й не подія! Нова дівчина, направду, цим не переймалася. Я тут не затримаюся — у Гринвічі я на якихось двійко місяців, поки мама подалася в Юту на зйомки фільму. Ні, вона не зірка, нічого такого, але ці зйомки можуть стати поштовхом до її майбутнього великого успіху. Протягом багатьох років вона заробляла на життя, знімаючись у комедійних програмах та рекламі, аж нарешті дістала роль у повноцінній картині. Тож я ніяк не могла поїхати з нею на вісім тижнів. Та, власне, мене й не запрошували.

Нарешті пролунав дзвінок, і натовп, просочуючись у двері школи, розчинився.

Відьмачуха досі не повернулася. Я запізнилася, а це не найкращий спосіб починати шкільне життя в Гринвічі. Та я тут ненадовго, тож не варто перейматися.

Я стану стародавньою історією задовго до того, як запізнення опиниться в моїй характеристиці.

Перевірила час на телефоні. Минуло двадцять хвилин, відколи мачуха поїхала й пообіцяла повернутися.

«Десять хвилин, щонайбільше — п’ятнадцять». Це СЧВ — стандартний час Відьмачухи. Набрала її, та вона не відповіла. Можливо, це означає, що вона вже в дорозі й за мить буде тут.

Але минуло багато секунд, а поцяткований блювотинням позашляховик досі не вигулькнув із-за рогу.

Зітхнувши, я сіла на лавку там, де батьки висаджують дітей із машини, і примостила наплічник на підлокітник. Відьмачуха — насправді її звуть Луїза — була не така вже й відьма, якщо направду. До неї простіше достукатися, ніж до тата, — можливо, тому, що різниця у віці між нами менша, ніж у Луїзи з моїм батьком. Відьмачуха не в захваті від того, що сама тільки вчиться бути мамою, а тут на голову їй упала ще й восьмикласниця. Проте намагалася бути доброю до мене… Та щось не завжди в неї на це ставало хисту. Як-от тепер, коли вона змушувала мене чекати наодинці перед новою школою замість того, щоб вчасно прийти й допомогти зареєструватися.

Відвернуло мене від роздумів ревіння двигуна. «О, нарешті!» Це лише на мить промайнуло в голові. Але ні — то не вона. То на всіх парах мчав іржавий старий пікап, рухаючись набагато швидше, ніж дозволяла собі навіть Відьмачуха. Сягнувши повороту, пікап заїхав переднім колесом на бордюр і сунув просто на мене. Інстинктивно я шугонула через спинку лавки — геть з його дороги.

Пікап пролетів за якийсь сантиметр від лавки. Бічне дзеркало збило наплічник із підлокітника й відправило його в політ. Увесь його вміст: теки, папери, пенал, спортивні шорти, кросівки, обід — розлетівся навсібіч, дощем опадаючи на тротуар.

Пікап з вищанням зупинився. З нього вистрибнув водій, на ходу намагаючись упіймати мої речі в польоті. Він шугав то сюди, то туди. З кишені його сорочки повилітали документи, і тепер він ганявся ще й за ними, а не тільки за моїми речами.

Я приєдналася до полювання і краєм ока стежила за водієм, роздивляючись його. Це був хлопець, підліток, мій ровесник!

— Хто дозволив тобі сісти за кермо? — захекавшись, бо ще не отямилася від небезпеки, спитала я в нього.

— У мене є права, — відповів хлопець наче так і годиться.

— Не може бути! — вигукнула я. — Ти ж мого віку!

— Мені чотирнадцять.

Він вивудив із передньої кишені ламіновану картку. Під фоткою прочитала: «Паркер Еліас», а вгорі було зазначено: «ТИМЧАСОВІ ПРАВА».

— Тимчасові? Це як? — поцікавилась я.

— А так, що мені можна їздити в сімейних справах, — пояснив він.

— Це куди? У ритуальне бюро? Ти ж мало не вбив мене.

— У нас ферма, — відповів хлопець. — Я відвожу продукти на ринок. А ще бабусю до старечого дому. Вона супер-пупер стара й машину вже не водить.

Мені ще ніколи житті не випадало познайомитися з фермером. У Лос-Анджелесі їх не так багато. Я знала, що Гринвіч — глушина, проте аж ніяк не сподівалася, що ходитиму до школи зі Старим Макдональдом.

Паркер простягнув мені наплічник із безладно втиснутими в нього речами. Дзеркало продірявило тканину, і тепер те місце було схоже на роззявлену пащеку.

— Я запізнююся, — затинався хлопець. — Вибач за наплічника.

І він, старанно уникаючи мого погляду, заскочив у пікап, запаркувався, відтак побіг до шкільної будівлі.

Відьмачуха так і не з’явилася в полі мого зору. Набрала її знову. Дзвінок одразу переадресувався на автовідповідач.

Що ж, вирішила, я сама розберуся з реєстрацією. Може, виграю час, поки заповнюватиму анкети, ну абощо.

На реєстрації — справжня божевільня. Тут багато дітей, які а) загубили розклад, б) не можуть упоратися з розкладом або в) домагаються змін у розкладі. Коли я пояснила задовбаній секретарці, що чекаю на своїх батьків та/або опікуна, щоб зареєструватися, вона просто показала на стілець і більше не звертала на мене уваги.

Попри те що я нічого не маю проти Гринвіцької середньої школи, твердо вирішила зненавидіти її. І хто мені що скаже? Провина за це здебільшого лежить на Чонсі, але не забуваймо й про Паркера Макфермера та його тимчасові права.

Задеренчав телефон. Есемеска од Відьмачухи: «Веземо Чонсі до педіатра. Спробуй упоратися сама. Приїду щойно зможу».

Секретарка вийшла з-поза адміністраторської стійки й, насуплена, стала переді мною.

— Ми не користуємося телефонами в школі. Доведеться вимкнути його й залишити в шафці.

— У мене ще немає шафки, — відказала їй. — Я новенька. І гадки не маю, куди мені йти.

З дірки в моєму наплічнику стирчав жмут речей, і секретарка висмикнула звідти папірець.

— Усе написано у вашому розкладі.

— У розкладі? А де його взяти?

Офіційно я ще навіть не записалася до школи.

— Ви повинні бути в кабінеті сто сімнадцять.

Секретарка завалила мене складними поясненнями про те, як туди дістатися.

— Уперед!

І я пішла собі. Я була геть виснажена. Пройшовши заледве половину вестибюля, зазирнула в папірець, який нібито мав бути розкладом. І це таки розклад. Тільки не мій.

Нагорі в ньому написано: «Еліас Паркер, восьмий клас». Це розклад Паркера Макфермера! Мабуть, речі перемішалися, поки ми їх збирали…

Ступила три кроки назад, у напрямку реєстраційної, і зупинилася. Не хочу знову мати справу із цією секретаркою. Немає жодного шансу, що вона зареєструє мене без Відьмачухи. А якщо в педіатра черга, сидіти мені на цьому тупому стільці всенький день. Ні, дякую.

Зважую альтернативи. Додому можна дістатися пішки всього за п’ятнадцять хвилин. Але дім насправді не дім, і бути там я хочу не більше, ніж тут. Якщо я вже завдала собі клопоту прокинутися й підготуватися до школи, то краще залишуся тут.

Я глянула на розклад Паркера. Кабінет 117. Ну гаразд, це не мій клас, але все-таки клас. І кому яка різниця? За наступні два місяці я однаково не дізнаюся тут нічого корисного — принаймні нічого такого, що можна буде застосувати, повернувшись до цивілізації. Я непогано навчаюся. А коли Відьмачуха нарешті дістанеться до школи, мене зможуть влаштувати в правильний клас і відправити в потрібне місце, де я також не дізнаюся нічого корисного. Я вже засвоїла урок номер один Гринвіцької середньої школи: чотирнадцятирічним не варто сідати за кермо.

Аж тут мені довелося засвоїти урок номер два: це місце — справжній лабіринт. Моя школа в Лос-Анджелесі була дуже відкрита: виходиш із класу — і опиняєшся на сонці. Ти знаєш, куди йти далі, бо бачиш це місце через двір. І нумерація кабінетів логічна. А тут за 109 іде 111, а на наступних дверях написано «КОМОРА E61-B2». Ну ж бо, скумекай!

Запитала, як дістатися потрібного кабінету, в кількох дітей, які без жартів пояснили, що кабінету 117 не існує.

— Але ж кабінет 117 мусить існувати! — вигукнула я, учепившись за рукав якогось хлопця. — Бо в мене там урок. — Показую йому розклад, обережно затуливши ім’я великим пальцем.

— Стривай, — насупився він. — А що таке «САК-8»?

Кліпаю. Замість звичайного розкладу, де для кожного уроку позначають свій кабінет, у цьому написано, що Паркер цілий день сидить у 117-му. Окрім того, в колонці «ПРЕДМЕТ» кожен рядок, крім «ОБІД о 12:08», містить код «САК-8».

— А, ось воно, — прочитала я внизу аркуша, де розшифровуються скорочення. «САК-8» — це «спеціальний автономний восьмий клас».

Хлопець із цікавістю подивився на мене.

— Нездатні?

— Нездатні? — повторила я за ним.

Він почервонів.

— Ну, знаєш, як непіддатливі. Тільки… — залепетав він, — вони не те щоб непіддатливі. Вони — ну… не здатні до навчання. Бувай! — І сказавши це, побіг далі коридором.

І тут я все зрозуміла. По його очах можна було прочитати, та й цієї інформації забагато. Ну куди ще влаштувати хлопця, здатного зіпсувати наплічник півтонною вантажівкою? «Нездатні» — це клас для тупих. У моїй каліфорнійській школі теж було кілька таких груп. Ми називали їх Дезорієнтованим Експресом але суть та сама. Мабуть, у кожній школі таке є.

Я майже вирішила повернутися до реєстраційної, щоб поскаржитися, аж раптом згадала, що скаржитися мені нема на що. Мене до класу нездатних ніхто не записував — це клас Паркера. Судячи з того, що я про нього дізналася, саме там йому й місце.

Уявила, як сиджу в приймальні цілий день, чекаючи на появу Відьмачухи. Якщо вона взагалі з’явиться. Коли здоров’ю Чонсі щось загрожує, — а це стається приблизно що вісім хвилин, — вона втрачає здатність фокусуватися на будь-чому іншому. Як каже тато: «Такі капризи в Луїзи». Він справді так каже. Тож ви можете собі уявити, яке почуття гумору в некаліфорнійської гілки моєї родини.

Тож я пішла до кабінету 117, що розташований у дальньому кутку школи, поряд із трудовою майстернею, кабінетом, де викладають предмет «Дім і кар’єра», і кімнаткою сторожа. Щоб туди дістатися, треба проминути спортзал, із якого на весь коридор смердить пітними шкарпетками та трішечки — смаженим м’ясом. Це лише тимчасово, нагадала собі. А позаяк я тимчасово не тільки в школі, а й у Гринвічі, то це — тимчасовість у квадраті.

Окрім того: клас для тупих, схиблений експрес, нездатні — то й що? Гаразд, можливо, вони не виявляють видатних академічних успіхів, але в іншому вони просто діти, такі самі, як інші. Навіть Паркер — загрозу для суспільства він становить лише за кермом пікапа, а загалом він звичайний восьмикласник, як і всі ми.

Серйозно, наскільки безнадійними можуть бути ці нездатні? Штовхаю двері й заходжу до кабінету 117.

Хмари диму випливали в єдине прочинене вікно: це горів кошик для сміття в центрі кімнати. Навколо нього зібралася юрба дітей. Вони підсмажували зефір, настромивши його на твердо-м’які олівці. Паркер серед них. Його зефір уже більше походив на брикет деревного вугілля.

— Ей, альо, зачини двері! Хочеш, щоб пожежна сигналізація спрацювала? — загукали до мене хором.

О боже, я потрапила до нездатних.

Розділ 2

Містер Керміт

Перший день у школі.

Я пам’ятаю, як хвилювався. Нові учні. Нові голови, у які я зможу вкласти знання. Долі, на які мені, можливо, удасться вплинути.

Ключове слово — «пам’ятаю». Це було тридцять років тому. Я був такий молодий — не набагато старший за дітей. Учителювання було не просто роботою. Воно було моїм покликанням, місією. Щоправда, місія була нездійсненна, але тоді я цього ще не знав. Я хотів стати вчителем року. Цієї мети я, власне, досягнув.

А потім почалися різні неприємні події.

У всякому разі, перший навчальний день мене більше не тішив… Мій п’ятдесятип’ятирічний двигун досі функціонував завдяки іншим маленьким радощам: останньому цоканню годинника перед дзвінком о пів на четверту; прокиданню вранці й усвідомленню, що сьогодні субота; неперевершеному оголошенню синоптика: «Через хуртовину всі школи не працюють».

А найкраще слово — «пенсія». Перший день у школі означає, що залишилося всього десять місяців. Замолоду я не міг уявити, що стану вчителем, який здійснюватиме підрахунки, маніпулюватиме формулами й лічитиме наносекунди до моменту, коли можна буде розпрощатися з цим кабінетом й усіма, хто в ньому. Аж ось, припливли.

Я відпив кави з величезного кухля. Мої колеги називають його Унітазом (коли думають, що я не чую). Вони нарікають, що я нібито замало вкидаю в спільну касу на каву, а п’ю більше, ніж належить. Зарази. Учні тупі, а телепні, які їх навчають, іще гірші. Колеги… та вони навіть не знають значення цього слова. Дідька лисого вони пропонували мені підтримку, коли все котилося під три чорти.

Доктор Таддеус навис наді мною в учительській, його костюм за три тисячі доларів сидить мов улитий. Супер-інтендант. Головний диктатор. Легенда, як він сам себе позиціонує. Куратор школи.

Поряд із ним — директорка Крістіна Варґас.

— Рада бачити тебе, Закері. Як літо?

— Спекотне, — відказав я, але вона й далі усміхалася. Вона одна з нормальних, і це змушувало мене нашорошити вуха. Таддеус використовував її для брудної роботи. Щось на мене насувалося. Нюхом чув.

— Відбулися певні зміни в розкладі, — оголосив куратор. — Крістіна пояснить