Короткі історії довгого такси: частина перша

By Галина Триліс

Книга для широкого кола двоногих читачів, переважно дітей від 3 до 93 років. І найвужчого кола собак-читачів.
“Короткі історії довгого такси” – це повість, написана собакою та його хазяйкою. Навіть серйозному читачу буде складно протистояти чарівності чотирилапого героя. Його нетривкі роздуми про вічні питання світоутрою сповнені особливим колоритом і гумором.

• Language: Українська мова
• Publisher: Selfpublished
• Release date: Apr 13, 2022
• ISBN: 9791223003688

Book preview

ЧАСТИНА І

ДНІ І НОЧІ МАЛЕНЬКОГО ЧАПИ

* * *

Мама моя була непересічною. Від неї завжди пахло молоком. Пам’ятаю її м’якесеньку шерсть. Руду, з великими й маленькими плямочками. Двоногі гордовито називали це мармуровим окрасом. 

Батька не пам’ятаю. Знаю тільки, що то був вельможний пан, родовитий. Смуглявий, ставний. Іноземець.

Сьогодні я — дорослий достойний мужчина. Успадкував батькову лінію — брюнет досконалої статури. Звісно, не без руденьких акцентів. Живу в столиці. Буття в мене світське. Приглядаю за хазяїном і хазяйкою. Мислитель.

Почалося все того дня, коли прийшли двоногі. Пахло від них доволі стерпно.  Але мама моя насторожилась. Ми ж із братами, навпаки, вмирали від цікавості. 

Двонога взяла мене на руки й довго приглядалась. Була вона доволі мила. Двоногий стояв поряд. Він був... неоднозначний. Потім вони пестили мого плямистого брата й довго про щось говорили. 

Я вже тоді знав: вони — мої. 

Дорогу додому, до нового дому, я проспав. Від’їжджав як Adonis Night King, а приїхав уже Чапою. Отаке буває, коли довго спиш. На мене чекала затишна хатинка, виплетена з лози. Чхати я на неї хтів. Я був налаштований спати з ними. Я був маленький. І дуже красивий. Хіба я міг спати один та ще в окремій хатинці?

Але двоногі ніби змовились.

Довелося воювати: спершу я тихенько пискотів і ходив довкола дивана, згодом узявся безперервно скімлити, потім зажурено зітхав, далі заскавучав і, врешті-решт, завив з горя на весь дім. Нарешті, мене вмостили в кріслі, великому, зручному і м’якому. Проте наслідки були трагічними: зранку мене відвезли назад і віддали мамі.

Я шкодував про сотворене. Серце труїла образа. Було гірко.

Минали дні. Багато днів. Я чекав. Що не день приходили інші двоногі. Багато двоногих. Брали мене в руки. Дивились мені в очі. Та ніхто з них не пахнув так добре, як мої двоногі... 

Я чекав далі.

І вони повернулись... по мене! Все ж повернулись! Я сів біля їхніх ніг. І ні пари з вуст. Тільки поглядав, чи не забули про мене. Двонога тоді була велика й зручна — я лежав, умостившись на ній, і їхав додому. 

Мовчки. Не ремствуючи. Умиротворено.

На мене чекала хатинка. Та сама. З лози.

Я почав пізнавати смирення. 

В нагороду отримав м’якесенький килимочок. Отак, прирікаючи мене на страждання, вони вторгували недоторканість свого ліжка, я ж здобув довічну владу над двома об’єктами рухомого майна.

Ще на мене чекала несподіванка. Водночас зі мною в цьому домі оселився інший такса. Теж чорний. Теж маленький. Теж хлопчатко. І теж красень. Але не кращий за мене. Втім, він був якийсь чудний: жив собі в шафі і з’являвся лише тоді, коли я підходив до її дверцят. Надумаю гавкнути, він гавкає у відповідь. Заманеться стрибнути — і він стрибає. Спаде мені на думку почухати блоху, він враз і собі чухає. Це неабияк дратувало. Я гнівався, я лютував. Гавкав, аж заходився. Він валував у відповідь ще страшніше. Я б його був із’їв. Та не міг дістати. Адже він по той бік дверцят, а я — з цього боку.

* * *

Перші дні

Здавалося б, не так просто ходити на коротеньких ніжках. Але він усюди, наче хвостик, бігав за мною і дивився на цей світ зовсім ще дурненькими оченятами. Цей крихітний пузанчик легко діставався найвіддаленіших куточків квартири!

Він лазив під дивани й виповзав увесь у пилюці, ще й з павутинням на вусах. У такий спосіб цуценя докоряло мені за недобросовісне прибирання. 

Зате він видобув невідь звідки давно загублену улюблену заколочку для волосся! Приніс її в зубках і поклав мені до ніг.

Тоді й припустити не можна було, що без відома цієї вусатої мурзі вже нічого не з’їси. Два блискучих чорних ока завжди пронизливо свердлитимуть душу, докоряючи за кожний з’їдений шматочок. 

Тоді я не знала, що в моєму житті з’явився постійний свідок будь-якої моєї справи.

На кухню? — Я з тобою!

 комп’ютер? — Я з тобою!

В душ? — Я з тобою!!!

Найбільше його бентежило моє усамітнення в ванній кімнаті. Він заводив жалібних сумних пісень... Тож причина усамітнення хазяйки у вбиральні також не стала таїною для цієї нахабної, проте вкрай симпатичної вухасто-вусато-носатої істоти.

З перших місяців з’ясувалося: наш Чапа — той ще сонько. Він спав, кректав, сопів, смішно потягувався й відстовбурчував чотири коротесенькі лапи. І коли хто смів розбудити Його Юну Собачність, маленький пес промовисто й невдоволено буркотів.

Однак належних собаці звуків у перші дні від нього не було чути. Скімлив, пискотів, скавучав, але не гавкав.

На третій день Чапа, нарешті, гавкнув.

Лише разочок.

Якось нерішуче й несподівано для самого себе. Його чоло вкрилося зморшками подиву. Пес розгубився. До такого він вочевидь був не готовий. 

Незабаром він освоївся й почав пишатися своїм собачим хистом.

Чапа люто воював з відображенням у дзеркалі. Кожного разу, повертаючись із прогулянки, він помічав у дзеркальних дверцятах шафи свого конкурента і несамовито кидався на нього! Але, діставши злісну відповідь, вмить відстрибував назад, переляканий і приголомшений. 

Коли нарешті пес додивився, що ворог його — такий самий страхопудик, то посмілішав і з усією відвагою... тицьнув носом у дзеркало!

За мить у дзеркалі бовваніла щира спантеличеність, розмита в слинявих слідах мокрого носа.

* * *

Мій ворог, той, що жив у шафі, був мерзенний боягуз. Ніколи він звідти не виходив. Факт безперечний. І ганебний. Варто було гавкнути на злодія, той підбирав хвоста і благав милості. 

Одного воістину прекрасного дня я припинив наші дурнуваті сутички і... добряче дуцнув його в чоло. Бачили б ви його очманілу фізіономію! А з яким замилуванням дивилася на мене двонога!

Коли ми з’ясували стосунки з тією шафовою міллю, він скорився. І заходився наслідувати мою досконалість: повторював кожен рух сумлінно і покірливо. 

І ніколи більше не озивався.

Поступово я почав помічати його красу. То був вишуканий тип. Благородний. Охайний. І неймовірно блискучий. Дивний красень.

Оце тоді я й утямив — це ж Я.

Мудрі кажуть: той, хто переміг себе — переможе весь світ. Я переміг себе ще в юнацтві. Відтоді світ був — у моїх лапах. Так тривало кілька років, аж поки я не стрів кавказьку вівчарку.

Того дня я зрозумів: мудрі теж помиляються.

* * *

Ванна кімната

Нарешті Чапа визнав відображення в дзеркалі — своїм. Кілька разів на день пес підходив до дзеркала й довгенько себе розглядав. Можливо, саме тоді й виник культ Його Собачності.

За кілька місяців потреба самоспоглядання щезла. Чапа остаточно переконався у власній довершеності. А переконання його, як і належить порядній таксі, непохитні. 

Цей цуцик ще не змінив молочних зубів, а вже удавав велику мудрість життя. Тужно зітхати він навчився раніше, ніж проситись на вулицю. І дедалі більше скидався на отакого премудрого клишоногого гнома. Хоча це аж ніяк не заважало йому вершити непростимі для світлих голів неподобства й бешкетництва. І при цьому зберігати вигляд істоти з бездоганно чистою душею.

Оскільки пес був вхожий до вбиральні, то занадився акуратно брати в зубки кінчик туалетного паперу, що звисав додолу. Тримаючи папір у пащечці, він прямував до мене на кухню чи в кімнату. Цуценя поступцем розмотувало рулон і прокладало по хаті довжелезну паперову стежину. Приходило до мене й дивилося в очі — щиросердно, радісно і геть безневинно: Хіба ж я не молодця? Безпосередність цуценяти так зачаровувала, що й несила було його сварити. 

Але Чапа виявився не таким уже й простеньким. Спостерігши моє замилування, він заходився поширювати свою бурхливу діяльність. Свідомо.

Вбиральня чомусь найбільше його приваблювала. Через звичку кидати брудну білизну на підлогу я тепер нерідко виявляла чорного шкідника, що затишно вмостився зверху й солодко дрімає. Він піднімає сонні безневинні оченята, і мимоволі думаєш: Та й правда, що тут такого?

Потім він навчився стягувати халата й махрові рушники та вимощувати собі м’якеньке кубло. І що примітно — відлюдне!

Він цупив мочалки, ганчірочки, флакони з рідким милом та інший дріб’язок з ванної кімнати. А як баламутив пса туалетний йоржик! Чапа носив його по всьому дому, поважно задираючи носа (інакше йоржик упирався в підлогу й гальмував урочисту ходу). Приносив мені. Виразно пишався. І не віддавав! То ж зрозуміло, що було далі! Хазяйка бігає за цуценям, а те радісно тікає, розтріпуючи довкола воду з мокрого сіромашного йоржика. 

Одного разу я зачула грюкіт у ванній і кинулась туди, чи не пошкодилось моє щеня. Поганець був цілесенький. Але сидів уже не у вбиральні, а в своїй плетеній хатинці — добре нажаханий. Назовні стирчав лише кінчик носа. А від ванної кімнати аж до собачої хатинки стелився довгий шлях з туалетного паперу, який Чапа в запалі розмотав. Пристрасть юного собаки була така сильна, що рулон зірвався разом із кріпленням і загримів на підлогу... Таксеня залізло в своє сховище й затаїлось там у глибині — чи то від гуркоту, чи від передчуття виховної бесіди з хазяйкою. 

* * *

Двоногі тримають багато чудернацьких і безглуздих речей. 

Ще більше — роблять безглуздих справ...

Та це тепер я розумію. Бо став дорослим, досвідченим і мудрим.

Тоді ж я дивом дивувався.

Двоногі гострять зуби. Зранку й увечері. Я їм кісточку приносив — аби нею гострили, як нормальні істоти. Так ні ж! Не тямлять... Гострять зуби щіткою! 

Був час, вони мали зовсім неправильну щітку.

Вона бризкала водою — то так неприємно.

Вона дзижчала — теж якось прикро.

Вона лоскотала мого носа, коли я її нюхав, — то зовсім непростимо!

Я дратувався. Скаженів і гарчав.

Щітку замінили. Тепер вона не дзижчить і не лоскоче. Але смердить неймовірно. 

Вони мають ще одну річ. Справжнісінький непотріб. Пахне ще гірше, ніж щітка. Вона кидається на двоногих... І шипить!

От її я боявся. 

А потім здолав! Хоча інакше й бути не могло. З того часу вона боїться мене і переховується десь нагорі.  

* * *

Пустощі маленького звіряти

Цуценя шкодить нишком. Тоді підіймає оченята, безвинно і допитливо вдивляється в хазяїна і чекає, що ж буде далі.

Вони всі так роблять.

Втім лише такса робить це зумисно. Свідомо. Вивчає межу хазяйського терпіння і, випадково її перетнувши, удає глибоке каяття й провину. Тільки й лишається, що захоплюватись такою акторською майстерністю. 

Цуцик тремтить, жалібно підібгавши хвоста. В його нещасних переляканих очах — покірність і готовність прийняти всяке, навіть найстрашніше покарання.

Дивишся в ті очі, сповнені провини, і починаєш усвідомлювати свою безсердечну суворість! Адже через дрібничку готовий образити беззахисну крихітку. І якщо зробиш це — скористаєшся її повною залежністю від тебе.

Простягаєш руку... і гладиш маленький шерстяний клубочок. А цуценя, аж підстрибуючи від щастя, лизне тебе в обличчя… та й, дивись, уже звісило всі чотири лапки з хазяйської шиї. Отак, витівка за витівкою, такса сідає на голову, ще й породжує почуття провини у свого хазяїна. 

Чапа знав, що він — такса. Але й я знала, що він — такса. В цьому особливість наших стосунків, адже ми обоє розуміємо, що він — такса. 

Протягом перших місяців свої брудні справи він вершив удома. Розвиток цивілізації подарував чимало благ і серед них — дитячі пелюшки, що вбирають вологу і зручніші за газети!

Маленьке звіря швиденько втямило, для чого вони лежать на підлозі, і заходилось виявляти