Звір з вересової пустки

By M.M. Gaidar

Це друга справа Кассандри Ейрс у серії про містичні злочини. Поки вона бере участь у розслідуванні на вересовій пустці, між нею та Валентином Дюваром, її партнером і фотографом, встановлюється більш тісний зв'язок. Вона також дізнається про дещо тривожне стосовно її батька, а примари з її минулого знову виринають, щоб змусити її шукати відповідей стосовно того, що реально, а що ні.

• Language: Українська мова
• Publisher: M.M. Gaidar
• Release date: Oct 26, 2022
• ISBN: 9781005121150

M.M. Gaidar

Hello, my dear readers. I am a Canadian-Ukrainian writer. Mostly, I gravitate towards the genres of Gothic mystery, epic and adventure fantasy. I'm a winner of the short horror story competition Twisted 50 that was held in London, in 2017. Another short story of mine was published in the compilation "The Christmas Whisper" in Kyiv. I write in English and Ukrainian.Currently, my home is in Canada where I'm working in the film industry as a screenplay writer and Script Supervisor.I am a coffee lover and cat admirer. I love reading and watching movies. To my mind, the best way to broaden one's life experience and get inspired is travelling. The idea of starting the series of novels about the private detective, Cassandra Ayers, was conjured in my mind while visiting Highgate Cemetery in London.Read as much as you can! This is the only way to live many lives.Вітаю вас на моїй сторінці. Я канадсько-українська письменниця. Пишу переважно у жанрі готичного детективу, а також епічного та пригодницького фентезі. Переможниця конкурсу коротких оповідань жахів Twisted 50, що проводився у Лондоні у 2017. Маю публікацію короткого оповідання у збірці "Різдвяний шепіт". Пишу українською та англійською мовами.Наразі проживаю у Канаді і працюю у кіно, пишу сценарії та виконую роль помічника режисера на знімальному майданчику.Люблю каву і котиків. Обожнюю літературу та кіно. Вважаю, що найкращий спосіб, у який можна набувати нового життєвого досвіду та натхнення - це подорож. Ідея розпочати детективну серію про Кассандру Ейрс, наприклад, мені спала на думку, коли я була на екскурсії на Хайгейтському цвинтарі у Лондоні.Читайте! Лише так можна прожити кілька життів.

Book preview

РОЗДІЛ 1

Ніч звіра

Маленькі срібні місяці коливалися у калюжах, що застигли у багнюці на узбіччі дороги. Аж поки раптом їх не розігнали колеса карети, яка промчала повз. З гуркотом вона щезла у темряві.

Щойно ніч проковтнула два ліхтаря, які погойдувалися на боках втікачки на чотирьох колесах, спокій знову встановився на Седлвортській пустці. Маленькі срібні місяці заколисалися на поверхні калюж, а мешканці пустки повернулися до своїх звичних справ. Сова пірнула у польоті над пушицею, що коливалася й шипіла на вітрі, і вхопила мишу. Тонесенький писк. Шурхіт крил. Тиша.

Окрім цієї маленької трагедії, ніч здавалася спокійною. Проте був й інший хижак, що вийшов на полювання тієї ночі. Його не цікавила ані миша, ані заєць. Він ступив на дорогу і пішов услід за каретою.

Незважаючи на багнюку й хитке колесо, та давала добрі дев’ять миль на годину. Одна пасажирка, міс Манн, поспішала на пізній потяг, що відбував із Грінфілду, тож містер Бернс, водій, робив усе можливе, щоб дістатися станції вчасно. Він покладався на флягу з кавою добре розведеною водою і на своїх двох коней, Кліта і Дарія, названих на честь героїв давнини. Про них чоловік дізнався у в’язниці — довелося ділити камеру із обізнаним сусідом, у якого і читати трохи навчився.

Водій думав, як йому пощастило, що зміг влаштуватися на роботу, беручи до уваги його кримінальне минуле. Однак пан Гемпшир, власник готелю і його працедавець, виявився людиною доброю, і дав колишньому в’язню другий шанс. Таку нагоду містер Бернс не збирався розтринькувати, ще чого. Мав намір доставляти постояльців готелю вчасно, завжди бути ввічливим, тримати коней у чистоті, а своє життя — у порядку. Нарешті його справи, здавалося, йшли у гору, коли раптом потужний ривок із гучним тріском відправив карету боком у багнюку.

Ледь не викинутий із водійського сидіння, містер Бернс насилу виліз із заваленої карети і пішов перевірити, що сталося: злетіло одне із задніх коліс.

— Це ще що за лихо? — він роздивився кінець осі, розщеплений у такій манері, яка викликала підозру, а чи бува хто не доклав до того сузиль? — Джентльмени, боюся, я змушений вас попросити…

Коли зазирнув у середину карети, водій угледів дивне видовище — усі п’ять пасажирів лежали звалені одне на одному у кутку і, здавалося, спали собі. Але ж від такого струсу всі вони мали прокинутися. — Що це тут коїться?

Містер Бернс відсторонився і помітив у місячному сяйві силует чоловіка, що стояв перед вигином дороги у тому напрямку, звідки вони приїхали.

— Агов! Нам тут допомога потрібна! — крикнув йому водій.

Щось у постаті незнайомця здавалося дивним. Пропорції його тіла видавалися неприродніми. Може то просто оптична ілюзія, посилена місячним світлом?

Однак дивні чутки ходили про цю пустку серед місцевих. Містер Бернс ніколи не надавав їм значення, бо йому не було справи до дурнуватих пліток, але загрозу він наче шкірою відчув, тому і потягнувся за рушницею, що завжди возив із собою під сидінням. Силует на вигині дороги кинувся до нього.

Пальці водія одерев’яніли від того, що він довго правив кіньми у холоді, але і того більше від жаху. Він відкинув ствол, дістав два патрони із кишені, заклав їх, заклацнув ствол. Все це тривало цілу вічність, наче у кошмарі. А незнайомець наближався із нечуваною швидкістю: ніхто б не повірив у таку спритність, якби не побачив на власні очі.

Містер Бернс вистрілив у нього, але чоловік ухилився. Друга куля потрапила у ціль, проте зупинила нападника лише на якусь мить. Він замахнувся. П’ять довгих кігтів зблиснули у світлі місяця перед тим, як розсікли шию водієві. Удар збив його з ніг.

Містер Бернс покотився у зарості пушиці, що шепотіла щось зловісне. Тепла волога швидко витікала з його тіла через глибокі порізи на шиї. І коли життя вже полишало його, він подумав: —Як жахливо, що міс Манн не встигне на потяг.

Хижак наблизився до карети і зазирнув всередину через прочинені дверцята. Всі пасажири міцно спали. Лише Джон, хлопчик чотирнадцяти років, лежав із відкритими очима, хоча і не міг поворухнути жодною частиною тіла, наче був дерев'яною лялькою. Він заціпенів під завалою тіл решти пасажирів і безпомічно спостерігав, як кігті незнайомця, довгі й гострі, як кинджали, почали різати й патрати їхню плоть.

РОЗДІЛ 2

Пророцтво Анни Єви Фей

Тієї самої ночі чортівня іншого роду відбувалася у театрі Друрі Лейн у Лондоні. Одного чоловіка обезголовили, жінку розпилили на шматки, а ліхтар, якщо вірити обіцянкам, відправили через час і простір до рук його власника, що проживав у Індії.

Ці та інші видовища публіці збирався продемонструвати неперевершений Гаррі Келлар, американський ілюзіоніст. Він перетнув Атлантику з єдиною метою — вразити глядачів Великобританії, котрі, хоч і були однією з найбільш економічно й науково розвинених націй, дуже вже полюбляли, коли їх дурили дешевими трюками.

Цей самий американець, одягнений у смокінг та білосніжну манишку, вже виступив перед королівською родиною, де отримав схвалення її величності у вигляді стриманого кивка головою — розраховувати на більше було не варто. Тепер містер Келлар міг виступати перед простим людом.

Яскравий банер над входом до театру проголошував Келлар, Видатний Ілюзіоніст. Трохи нижче було вказано, що особлива гостя, міс Анна Єва Фей, також запрошена виступити перед лондонцями.

— Дієвий засіб від головного болю, — прокоментувала Кассандра, зупиняючись перед плакатом, на якому намальований Гаррі Келлар успішно відтинав собі голову; тулуб його залишився сидіти на стільці, у той час як голова зависла над ним у повітрі з виразом вражаючого спокою, як на когось, хто розлучився із власним тілом. — То так ти собі уявляєш весело проведемо час?

— Ну нарешті. Я вже думав стара знайома буркотлива міс Ейрс так і не з’явиться, — розсміявся Валентин і потягнув її за руку вверх сходами, маневруючи у натовпі захоплених відвідувачів.

— Я кидаю палити, тому не звертай уваги. Але якщо серйозно. Ти ж знаєш, я заробляю на тому, що викриваю такі трюки.

— Гаррі Келлар звичайний ілюзіоніст, артист. Розумієш? Ніхто тут не обкрадатиме бідолашних вдів. Тож чому б тобі просто не розслабитися і не насолодитися виставою?

А веселощів у театрі того вечора було вдосталь. Великі червоні диявольські голови з пап’є-маше вирячували свої очі на помірно налякану публіку. Штучні пломені вогню з тканини витанцьовували у потоках спрямованого повітря. Шматочки побитого скла таємничо виблискували на стінках кіоску ворожки. Актори одягнені у костюми графа Дракули, монстра Франкенштейна та інших персонажів жахастиків перетворили вестибюль Друрі Лейн на пекельну оргію, наче з картини Босха. Така атмосфера особливо пасувала до Дня усіх святих, що саме наближався.

Кассандра і Валентин пройшли до гардеробу, де обміняли свої пальта на бирки з номерками. Коли Валентин допомагав своїй подрузі зняти пальто, дещо на її руці привернуло його увагу.

— Це що, перстень твоєї матері? — напружився він, не відводячи очей від прикраси на її пальці.

Кассандра кинула погляд на перстнь з трьома рубінами й розсипом діамантів. Насправді, вона не повинна була навіть мати цю дорогоцінну реліквію. Потрапила вона до неї за щирим збігом обставин, завдяки двом злодюжкам, яких вона допомогла затримати у справі пограбування могил на Хайгейтському цвинтарі трохи більше, ніж тиждень тому. Ті двоє доклали неабияких зусиль, щоб видобути персня з могили матері Кассандри у спробі залякати її і змусити повірити у містичну оказію.

— А що такого? — не зрозуміла детектив його занепокоєння.

— Не знаю. Воно ж було поховане у могилі цілих два десятиліття. Його усі ці роки носив мрець. Це якось… моторошно.

— Які дурниці. Мерці — це лише плоть і кістки, котрі зберігаються, як родинні реліквії у коробках, аж поки від них нічого не залишиться. Навіть спогаду.

— Чарівно. Зроби мені послугу. Не складай для мене надгробну промову, коли я помру, — Валентин тихенько посміявся. — Захоплююся твоїм прагматизмом.

— Прагматизм — чудова річ, єдине дієве заспокійливе у житті, сповненому жахіть.

— Не можу не погодитися.

Вони разом пройшли до наступної зали, де натовп зібрався навколо автоматичної ляльки під назвою Психо. То був маленький індієць, котрий сидів у позі лотоса й грав у віст з усіма, хто бажав. Особливо допитливий чоловік з натовпу оглядав чудернацьку ляльку і дерев’яну скриньку, на якій та сиділа, рішуче налаштований розгадати секрет, як працював механізм у неї всередині.

— Цікаво, як невідоме змушує людину втратити спокій і сон, — прокоментувала Кассандра, звертаючись до свого друга, — але щойно таємниця розкривається, ми рухаємося далі, наче це ніколи і не мало значення.

— Говорячи про таємниці, — Валентин все ніяк не міг заспокоїтися стосовно розмови, яку вони розпочали у вестибюлі. — Твоя фотокартка, що я зробив у своїй студії…

— Що з нею?

— Примарна рука на твоєму плечі.

— І що?

— Ти знайшла пояснення?

— Що саме ти хочеш почути, Валентине? Що я тепер вірю у привидів? Лише тому, що ти щось там спіймав на камеру?

— Але які ще пояснення тут можуть бути?

— Не знаю. Але я певна, на те є якась наукова причина.

— Справді? Яка ж це?

— Та що завгодно. Не спрацювало обладнання. Може є якесь явище, яке фіксує наші думки у негативах? Наука про це може і не знає досі.

— Ну годі тобі, — скривився фотограф. — Фіксує думки у негативах? Створення фотографії — процес, котрий складається із суто хімічних реакцій, нічого такого, що не могла б пояснити проста наука. Чому ти завжди така вперта? Чому не визнаєш, що я зміг вловити дух твоєї матері?

— Тому що привиди не існують, — відрізала жінка. — Я витратила роки свого життя на те, щоб довести це, щоб навчитися, як розвінчати паранормальне, вивести на чисту воду шахраїв. Не буду я змінювати свою думку через одну дурну фотографію.

— Добре. Облишимо це.

— А вам, містере Дювар, варто перевірити власних асистентів. Можливо, саме вони підроблюють фотографії у вашій студії.

Їхня перепалка відбувалася посеред веселого натовпу, який рухався від автоматичної ляльки Психо до Найбільш фантастичного шоу ковтання мечей на світі. Рівним йому, як стверджував плакат, було лише Ковтання куль із револьвера, що стріляв та Ковтання електричних лампочок — вистави, які проводилися за участі артистів у костюмах з близького сходу.

— Ну годі. Я не мав наміру компрометувати твої погляди, — сказав Валентин. Він жестом руки запросив подругу до сусідньої зали. — Підемо?

Минула мить — і Кассандра посміхнулася у відповідь. Врешті решт, вони збиралися провести цей вечір весело.

— Ще чого, містере Дювар, — сказала вона. — Мої погляди вам скомпрометувати не вдасться.

— Не провокуй мене, — він хихикнув.

На банері над входом до наступної зали, куди вони прямували, червоною фарбою було виведено Знайди свою найкращу сторону. Всередині кімнати стіни вкривали криві дзеркала.

— Це має бути весело, — захоплено сказав Валентин.

Він повстав перед найближчим дзеркалом, яке магічним чином одразу ж зробило йому ноги довгими і тонесенькими, як ходулі. Його рука, схожа на спагеті, потяглася до Кассандри і притягла її ближче до сусіднього дзеркала, яке збільшило їй груди до розміру баржі.

— Якщо це не забезпечить мені вигідний шлюб, то я тоді не знаю, що робити, — розсміялася вона, а коли побачила відображення величезної чеширської посмішки Валентина, розреготалася ще дужче.

— Мені завжди казали, що у мене чарівна посмішка.

Вони обидва заходилися у беззвучному, безпомічному реготі. Валентин вхопив напарницю за руку, і вони перейшли до наступного дзеркала. У цьому їхні голови виглядали немов дві ріпки з маленькими очицями посадженими близько одне від одного.

Минув якийсь час, перш ніж Кассандра помітила, що Валентин так і не відпустив її руку. Усвідомлення наче струмом її вдарило. Вона вже давно ні з ким не трималася за руки. Останнього разу, коли це із нею відбувалося, вона знаходилася у стосунках, що в результаті ледь не вартували їй всього, її репутації і навіть здоров’я. А після, знадобилося кілька місяців, щоб вона прийшла до тями.

Щоб там не означало це тримання за руки, Кассандра не була певна, що хотіла дізнатися. На щастя, у той момент, коли вона непомітно вивільнила руку, саме пролунав гонг, закликаючи усіх до початку вистави. Двоє рушили до зали, куди вже стягувався натовп.

Червоний оксамит зали театру Друрі Лейн прийняв у свої обійми десятки лондонців та гостей столиці. Колиска Шекспіра, Крістофера Марлоу та інших безсмертних класиків от-от мала перетворитися на палац надприродних і моторошних справ.

Кассандра і Валентин знайшли свої місця у партері. З одного боку від них сиділа пара з Уельсу, судячи з їхнього говору, а з іншого — двоє чоловіків похилого віку і ексцентричного вигляду, котрі обмінювалися фразами французькою.

— Має бути чудова вистава, — висловив свої сподівання Валентин, влаштовуючись зручніше у кріслі.

— Не можу дочекатися. — Його партнерка блиснула у напівтемряві саркастичною посмішкою. Однак думки її крутилися навколо дивного відчуття через доторк плеча напарника до її плеча. Добре, що коли згасло все світло, їй було легше приховувати збентеження, що палало на її щоках.

Гаррі Келлар з’явився на сцені одягнений у чорний смокінг та чорні туфлі, у контрасті з якими біла манишка та рукавички у пітьмі сцени, здавалося, рухалися окремо від його тіла, немов чоловік був і справді безтілесний. Дві білі рукавички розлетілися у протилежні сторони у жесті, який змусив глядачів замовкнути.

— Від Занзібару до Борнео, — заговорив Келлар — його потужний голос пронісся через темний простір зали й загубився десь під самою стелею. Він був з тих, хто розмовляв із пафосними паузами між реченнями. — Від Тібету до Перу. Я вивчав мистецтво долати сили природи, котрі здаються нам нездоланними. Цього вечора, ви узрієте відтинання голови від тіла, щезання ліхтаря, що належить моєму товаришу в Індії, а також, таємницю невичерпної пляшки. Але спершу, я пропоную вашій увазі результат моєї подорожі до Індії, де я навчався у найкращих факірів мистецтву… левітації. — Довга пауза. Збуджений зойк пронісся залою. — Тисячі років факіри зберігали секрет їхньої сили, котрий здавався незламною таємницею навіть для мого вивчення. Факіри вищої касти зазвичай виступають на великих народних святах, таких як початок свяченого місяця Мухаррам, повноліття принців династії Нізам і, звісно ж, коронації та візити королівської родини. Мені пощастило бути присутнім на усіх цих торжествах. Я спостерігав за цими майстрами і, дозвольте зізнатися, після трьох десятиліть, що я провів у ролі ілюзіоніста, і після усіх моїх подорожей навколо світу, я все одно не міг знайти жодного пояснення їхніх здібностей. — Десятки пар очей виблискували у темряві аудиторії, невідривно слідкуючи за Гаррі Келларом продовж довгої паузи у його промові — він давав можливість глядачам усвідомити величність того, чим він збирався з ними поділитися. — Однак не хвилюйтеся, після місяців навчання й усамітнення, я знайшов відповідь. Пані та панове, пропоную до вашої уваги принцесу Карнак!

Промінь світла софіту впав на мініатюрну жінку, що стояла на сцені поряд із Келларом. Принцеса Карнак була одягнена у традиційний індійський костюм і рухалася із граційністю й поставою королівської особи, хоча насправді являлася дружиною Гаррі Келлара, котра народилася в Австралії