M&M або Хроніки семи перпендикулярних ліній..

By Майк Новосад

Attention - 18+

The roads we take..
У когось - це, окутана еротичним флером повного місяця дорога, що веде до затишного столика на краю океану.. А в когось - дорога, що веде до, пришвартованого біля Дона Паула біч, заржавілого крейсера..
Дороги.. Мабуть - найвище досягнення людства.
Вашій увазі новий український блог-роман.
Події.. Все відбувається саме зараз.
Дійові особи.. Когось впізнаєте, когось ні, але то й не обов’язково – адже це фантасмагорія..
Ну майже документальна..))
Про що книга? Про прекрасну Україну.. Про людєй, про блядєй.. про класних пацанів і прекрасних дам.. Про різне кароч..
Маю надію тобі сподобається..

The roads we take..
Напевне не варто розказувати зустрічному подорожньому куди йдеш, бо йдеш туди, звідки він іде.
Мабуть краще розказати звідки йдеш ти..
Але, тим не менше - Вашій увазі - новий український блог-роман..))

• Language: Українська мова
• Publisher: Europe Liberal
• Release date: Feb 19, 2022
• ISBN: 9781005894795

Майк Новосад

Про автора? Майк Новосад. Про себе каже – Романтик з Великої Дороги. Насправді – антикомуніст, «антісовєтчік» і антиідійот.. А ще – кризовий менеджер, траблшутер, письменник і блогер..

Book preview

ЮҐА...

Юґа гнав по польовій дорозі..

Він швидко біг в ту сторону, де мали би бути залізні стовпи, на яких стоїть небо. Але Юґа цього не знав – він ніколи не читав про дитинство Шевченка. Він просто біг. Навіть ні - не біг, Юґа шпарив..

Шпарив, стискаючи в правій руці новенький Glock 17, з обшарпаним коліматорним прицілом.

- Цікаво - думав на бігу Юґа - якщо так гонити пару років... мабуть зміг би обганяти невеличкий моторолер...

Під кожен помах руки, сонячний зайчик від скельця коліматора, попадав йому то в праве, то в ліве око. Тоді Юґа декілька разів кліпав повіками, бурмотів під ніс: пшекурва Рубцов і продовжував викидати широко вперед, незвиклі до такої транс-аеробіки ноги..

- Транссексуал галімий... - подумав недобре про колишнього міністра внутрішніх справ Юґа, перечепившись ногою об щось на рівному місці..

Стояла липнева спека. Спиною, обпалюючи тільки позавчора зроблене тату, текли солоні струмені поту. Але Юґа терпів, бо тішився своїй першій наколці, як молодий ульянов-лєнін, знайомству з фанею каплан. Спершу, по його задумці - це мав би бути молодий зенненхунд з підписом: You will get both - and war, and shame! Мав би, але в салоні все перегралося. Кольщик Льоша, вислухавши ідею, якось так скривися без особливого захвату, та й за гугл-перекладач Юґа не був стовідсотково впевнений. Тому малюнок вирішили зробити інший - відтінений меч з терезами, що ніби висів у повітрі на фоні щита з зображеною на ньому похмурою будівлею у вигляді літери Е. Все це обрамлене вінком з дубового листя, по краю якого рекурсією йшов напис: ...Dyed Lukyan - кто не был тот будет, кто был нє забудет... Нижче, на фоні сонця, що встає над морем, арамейською було написано: Кавалер ложі густопсових тер’єрів. Але Юґа цього не знав і був переконаний, що там написано: Масоны уходят за Северное море...

До кольщика, в колишній готель «Мир», Юру завів Нестор. Рекомендував того, як супер спеціаліста і сказав, що сам дуже хоче собі щось в нього набити, але ще не придумав що.

– Воно й не дивно – подумав, з погордою, Юґа - Нестор рагуль закарпатський, а я он скільки книг прочитав... тому й придумав одразу. Треба було б Нестору може яку сотку за то дати... Ааа, - пішов він до дупи, най йому медмідь цицьки дасть... А Черчіля я собі потім на литці наб’ю...

Сонце смалило непокриту голову; сіль, як циганським батогом періщила спину - лиш би не стався гострий невротичний больовий синдром, бо серце таке може й не витримати... - думав Юґа не стишуючи крок. Спину дуже кортіло почухати, але обидві руки були зайняті, а тому він тільки бурмотів - як не сґачка то свеґблячка, але треба гнати, бо час іде на секунди...

Щоб хоч якось собі зарадити, він спробував, на ходу, стискати ноги колінами докупи. Він так робив колись на заводі, стоячи в черзі до дерев’яного клозету типу сортир, того, що біля «кузнєчного цеху». Тоді це допомагало. Зараз ні...

- Ех, якби тоді... з Томою... якби тоді була така татуха... може б в нас щось і вийшло – залетіло і відразу вилетіло йому з голови романтично-ностальгійне..

Час від часу, тильною стороною долоні, що стискала пістолет, Юґа витирав з носа піт та поправляв окуляри. Окуляри, весь час, пробували з’їхати золотою оправою за кінчик носа і впасти. Це його злило, але без окулярів він нічого не бачив, а тому терпів, не припиняючи спроб стискати докупи коліна.

Маніпуляції з колінами, ніяк не хотіли відволікти його увагу від злості на стерплу ліву руку. Вона звисала перпендикулярно вниз, та нагадувала поламаний маятник, що застряг на 18:30. Руку тягнув додолу медичний, шоколадного кольору, саквояж зі шкіри крокодила. Хоча сам саквояж скоріше мабуть все-таки тішив...

Важив гарненький саквояжик всього десять кілограмів. Але то було на самому початку цієї шаленої race for survival. А тепер, з кожним наступним кілометром, саквояж ставав чомусь все важчим.

- Йобаний оністрат - озвучив, за хвилю, якусь свою думку Юґа і спробував зігнути руку в лікті, але саквояж не дав цього зробити.

- Може заспівати якої..., - пробурмотів Юґа, і спробував затягнути - I will survive, проте одразу поперхнувся слиною, а тому змирився і далі продовжив бігти мовчки, з подивом поглядаючи на пилюку дороги перед собою - на ній не було жодних слідів..

***

Десять кілограмів – то ще не враховуючи ваги самого саквояжа та пари шкарпеток від фірми Falke, які з якоїсь, лише їй зрозумілої причини, до саквояжу впхала зденервована «дружина третього тисячоліття».

Хоча ні.. крім одного мільйона стодоларовими купюрами і пари шовкових шкарпеток, в саквояжі було ще півпляшки віскі Johnnie Walker (Blue Label). Пляшку Юґа сам, гарячково, схопив зі столика і втиснув у саквояж, вже майже вилітаючи з дверей. Втиснув і забув. Тому зараз, перебираючи в голові всі предмети, що так тягнули руку додолу, на пляшку він не злився. Не злився він і на упаковані в целофан купюри. Не злився навіть на шкарпетки, про які й гадки не мав. Юґа був дуже злий на дружину - бо затрахала дура. На водія Артура - бо заїхав в ставок і втопив машину. На годинник - бо важкий. На сонце - бо нахріна так смалити. А ще - на свій мокрий ніс, на окуляри, та на всіх ідіотів. Особливо на ідіотів. Фубля...

Був полудень, сонце стояло в зеніті і липнева спека позаганяла в тінь все живе. Навколо, на десятки кілометрів, не було ні душі. Лише нескінченна, пряма польова дорога, яка вела за обрій. Туди де, власне, й мали би бути вищеозначені залізні стовпи. Але стовпів не було. Не було і зустрічних чумаків, які б сказали:

- Юрку, куди ти женеш? Там немає нічого, дурнику. Nothing..

Нічого цього не було. Була лише зовсім порожня польова дорога, по якій з останніх сил, вимахуючи Глоком 17 та притискаючи до ноги саквояжа, частими дрібними кроками, бігла одинока незграбна фігурка чоловіка, що злився на весь світ.

- І ні одного біткоїна, сука... - мурмотів собі під мокрий ніс Юґа, а за ним, потужною курявою, здіймалася пилюка..

***

Аналогічно одинокий, але красивий і граціозний Беркут, самозакохано та статечно-величаво, ширяв над величним ландшафтом. Повітря несло його, ніжно підтримуючи за розкішні крила. Тільки він один, на разі, міг бачити цього, не зовсім спритного чоловіка, який щодуху біг на фоні такого неймовірного пейзажу. Власне тільки він один це і бачив - одинокий чоловік, а за ним двадцятиметровий шлейф піднятої куряви.

- Ото хуярить – подумав Беркут.

За хвилю думки Беркута знову переключилися на своє: дельтаплан.. який нахрєн дельтаплан.. я сам собі дельтаплан..

Але згодом він все ж проклекотів вниз:

- Чувак, може тобі який Uber викликати..?

Почувши голос з неба, виснажений мозок чоловіка подав команду - переляк і Юґа, не зупиняючись, пальнув на звук з Глока. Видно не влучив, бо зверху, чомусь голосом шкільної вчительки фізики, пролунало – Луценко, вон из класса, слепая тетеря... Юґа аж прищурив по-котячому вуха і максимально включив прискорення.

Тепер він біг та чомусь, на мотив пісні: Fly, Robin, fly, вигукував ритмічно три слова: Ґан, Фоґест, ґан..

***

...залізні стовпи і зустрічні чумаки... - алюзія на текст Оксани Іваненко Тарасові шляхи.

Glock 17 — австрійський пістолет від фірми Glock. Особливість конструкції - відсутність прапорця запобіжника і курка. Принцип дії — вихопив і стріляй.

...з фанею каплан - Фанні Каплан (Фейга Хаїмівна Ройтблат) - В радянській історіографії відома, як виконавець замаху на життя лєніна.

Зенненхунд - бернська вівчарка /Berner Sennenhund/. Порода виведена у швейцарському кантоні Берн. Черчіль - кличка собаки.

Race for survival - гонка на виживання.

Будівля у вигляді літери Е - будівля Лук’янівського слідчого ізолятора. Персонаж часто хизується своїм перебуванням в цьому закладі.

Тут і далі - про деталізацію одягу і аксесуарів. Хоча всі персонажі вигадані, проте всі деталі включно з музичними вподобаннями, документально відповідають вподобанням персонажів. Навіщо така деталізація? Для Історії..

Chapter two..

АЛЄЖА & САЛИВОН...

Беркут летів понад лісовою просікою..

Розвалившись на потоках теплого повітря, він майже не ворушив крилами. Його несло, його перло, його штирило, йому було в кайф..

З правого боку від просіки, на схилі невисокого узгір’я, ледь-ледь виднілося село. Сірі маленькі хатки села, майже зливались з горизонтом і лише одна хатинка виділялася з-поміж решти, своїм сліпучо-білим кольором. Також одразу кидалась у вічі церква з високим шпилястим куполом, пофарбованим насиченою голубою фарбою. Трохи осторонь, між селом і лісом було видно цвинтар з капличкою, що двоїлася у фата моргані полуденної спеки.

Лівіше села, від узлісся і, аж до злиття з небом на горизонті - перед Беркутом простиралася грандіозна долина. Під ним пропливали, розфарбовані у зелено-червоні відтінки, величезні, поділені на прямокутники, поля. На них не було ні душі. Було якось незвично тихо, лише нечутний вітер розколихував хвилями суцвіття конюшини.

Звідкілясь з-за горизонту, долину розрізав навпіл, не зрозуміло навіщо тут потрібний, насипний земляний вал. Починаючись невідомо де, він як висушена на сонці анаконда, тягнувся собі рівною, зелено-сірою лінією в ліс, а там просікою ішов далі - у невідомо куди.

Рівно зрізаний верх насипу мав вигляд польової дороги, вкритої віковою пилюкою та розпеченої липневим сонцем. Але на дорозі чомусь не було жодних слідів і виглядало на те, що нею ніколи ніхто не користувався.

- A ja to pierdole - бовкнув Беркут, ліниво розглядаючи дорогу під собою.

Воно дійсно виглядало трохи дивним - дорога, на якій не було жодних ознак її використання, чомусь вперто не заростала травою..

***

Колись цей насип, тисячами лопат, виклали підневільні вороги радянського народу. Вороги копали, носили землю, від того вмирали, наступні вороги - щоб не возити на цвинтар, закопували їх просто в схили насипу. Ворогів комуністи мали скільки завгодно, а якщо бракувало, то назначали ворогами когось з числа своїх. Куди потім поділися лопати - невідомо. Чому по насипу не проклали колію - теж. Все і всі кудись зникли, а вал залишився. Тепер його схили буйно заростали травою, а подекуди - ймовірно над закопаними, росли поодинокі кущі терну та глоду.

Була у насипу й своя власна назва – Штрика. Штрикою, цей шедевр комуністичної інженерної думки, нарекли локальні колгоспники, що були замешкані в тих краях на момент її будівництва. Колгоспники були радянські, а отже сірі і злиденні. Грошей за роботу їм не платили, але й на будівництво Штрики не гнали. За це колгоспники, де могли, співали «інтернаціонал».

Співали – це фігурально звичайно. Звичне радянське c'est la vie.

А потім і колгоспники кудись зникли..

***

Неподалік від лісу, Штрику перетинала вузька, поросла похилими вербами, маленька річка з милою назвою Барбара. На міст через Барбару, в комуністів мабуть не вистачило натхнення. Скоріше за все, з цієї ж причини, по Штриці так і не провели колію. Але тут не зовсім про це. Тут про принишкле село, про річку, про земляний насип, про безмежні поля обабіч нього.. Поля, що поросли пишною, червоною конюшиною, яка покривала всю рівнину аж за горизонт..

Скільки можна було бачити – тільки червона конюшина і обривки колючого дроту на вбитих кілках вздовж неюзаної дороги..

- Прям Will Rogers Highway - буркнув Беркут і розвернувся бік лісу..

Навколо, дійсно, було якось містично тихо. Беззвучний вітер гнав по небі хмари, тіні від них швидко пливли вздовж дороги, але виглядало так, ніби хтось вимкнув звук..

На цьому містичність не закінчувалася. Приблизно по середині, між Барбарою і горизонтом, при правому схилі Штрики, прилаштувалася дещо незвична споруда..

Це була відкрита видовжена тераса, з трьох боків огороджена невисокою рожевою балюстрадою.

Ніжно рожевий мармур від Rosso Alicante, з якого була виготовлена балюстрада, коштував не тих грошей, які можна було би просто так потратити на, не зовсім доцільний в цьому місці, шедевр невідомого архітектора..

Найдорожчий мармур в чистім полі, за десятки кілометрів від найближчого поселення..

Четвертою, відкритою стороною, тераса впиралася в дорогу, що проходила верхом насипу. Гаряча пилюка дороги, то набігала на підлогу тераси, то відносилася вітром - утворюючи розмиту лінію мініатюрних дюн. Міні-дюни кочували терасою, пересуваючись по помаранчево-золотистій плитці від Avenue Arcana, якою було викладено підлогу. Виблискуюча золотом плитка, здалеку кидалася в очі, на фоні приглушених відтінків, випалених сонцем схилів насипу.

Здалеку, зі сторони принишклого села, здавалось, що тераса висить в повітрі. Проте наблизившись, можна було побачити чотири колони,