Енсен Мазепа. Історичні картини

By Альфред Єнсен

Альфред Єнсен – шведський історик, слов'янознавець, перекладач, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові та Українського Наукового Товариства в Києві. Народився 30 вересня 1859 року в місті Гельсінгтуна, регіону Євлеборґ, Швеція. Навчався в Уппсальському університеті. Відомий передусім як перекладач багатьох творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова та інших. Зокрема Альфред Єнсен активно працював у галузі шведської україністики, друкував популярні статті, підтримував постійний контакт з українськими науковими установами, реферував українські наукові новини у шведських журналах. Помер у Відні 15 вересня 1921 року.

Книжка «Мазепа. Історичні картини» – це переклад історичної монографії Альфреда Єнсена, створеної в 1912 році. Постать Івана Мазепи і досі є надзвичайно суперечливою, по-різному переосмислюється й викликає різноманітні дискусії не лише в українській, але і в європейській спільнотах. Окрім цього, особистість та вчинки гетьмана постійно міфологізуються та романтизуються, овіюються численними теоріями, припущеннями і вигадками такою мірою, що навіть досвідченим науковцям важко відділити істину від вимислу. Дослідження Альфреда Єнсена не позбавлене суб’єктивних оцінок та висновків, проте в той же час становить неабияку вартість для українців, оскільки, по-перше, дозволяє поглянути на себе і свою історію очима видатного європейця, а по-друге, містить багато фактичного матеріалу, спогадів та листування, які можуть засвідчити невідомі моменти з життя Івана Мазепи та відкрити широкому загалу його об’єктивний портрет.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (A)
• Release date: Oct 16, 2020
• ISBN: 9789660389540

Book preview

Анотація

Книжка «Мазепа. Історичні картини» — це переклад історичної монографії Альфреда Єнсена, створеної в 1912 році. Постать Івана Мазепи і досі є надзвичайно суперечливою, по-різному переосмислюється й викликає різноманітні дискусії не лише в українській, але і в європейській спільнотах. Окрім цього, особистість та вчинки гетьмана постійно міфологізуються та романтизуються, овіюються численними теоріями, припущеннями і вигадками такою мірою, що навіть досвідченим науковцям важко відділити істину від вимислу. Дослідження Альфреда Єнсена не позбавлене суб’єктивних оцінок та висновків, проте в той же час становить неабияку вартість для українців, оскільки, по-перше, дозволяє поглянути на себе і свою історію очима видатного європейця, а по-друге, містить багато фактичного матеріалу, спогадів та листування, які можуть засвідчити невідомі моменти з життя Івана Мазепи та відкрити широкому загалу його об’єктивний портрет.

Енсен Мазепа. Історичні картини ISBN 9789660389540 Copyright © 2020, Folio Publishing

Альфред Єнсен

Мазепа. Історичні картини

Слово від автора

Весною 1909 року я вирушив — частково на ласкаво надані мені шведською казною кошти — на малороські терени (Галичина та російські губернії: Київ, Полтава й Чернігів). Передусім мене цікавили місцеві традиції та літературні пам’ятки, що стосувалися Карла ХІІ і Росії, бо я збирав по архівах, бібліотеках та музеях матеріали з тієї епохи.

Результатом моїх досліджень стала серія історичних картин на тему «Україна й епоха Карла ХІІ», у центрі яких перебуває український гетьман Мазепа. Його злощасне втручання в історію Швеції, фатальний збіг обставин та й особиста біографія викликають великий інтерес. Матеріали, знайдені на далеких берегах Дніпра, я згодом доповнив дослідженнями із шведського архіву.

Ця культурно-історична монографія про Мазепу зовсім не має на меті розв’язати надзвичайно суперечливу проблему стосовно військових планів Карла ХІІ під час його походу в Росію і жодною мірою не претендує стати новим відкриттям серед багатющої літератури про битву під Полтавою, її передумови та наслідки. Деякі деталі, до яких я тут удавався, не мають вагомого значення для історичної науки. Проте, намагаючись подати правдиву і якомога повнішу картину союзу Карла ХІІ з козаками, я сподівався прислужитися шведській науці й по можливості висвітлив деякі невідомі досі моменти.

Монографія не належить до так званої фахової літератури, — вона звернена до широкого загалу і не в останню чергу — до спраглої знань молоді, для якої оповіді про Мазепу та українських козаків можуть стати такою ж захоплюючою лектурою, як пригодницький роман, лише з тою перевагою, що усе, викладене тут, є справжньою історією, невід’ємною від нашої національної пам’яті. Книга про Мазепу повинна знайти дорогу до всіх прихильників історії епохи Карла ХІІ далеко поза тим вузьким колом спеціалістів, котрі займаються цією проблемою. Особливо нинішнього року, коли відзначається друге століття Полтавської битви. Історія Мазепи є історією політичного занепаду цілого народу.

Отакий популярний виклад аж ніяк, проте, не виключає, що моя праця (принаймні автор сподівається) становитиме певну історичну цінність, бо я скористався багатим матеріалом, писаним трьома слов’янськими мовами — польською, українською та російською, і численними працями, видрукуваними шведською. Дякую за це дослідникам епохи Карла Великого.

Пильне око суспільності ковзне й не зауважить мого авторитету славіста, і жоден вчений не сприйме всерйоз мою розповідь, та тим бажанішими будуть мої побіжні міркування й вказівки для тих, хто захоче поглибити студії у тому чи іншому напрямку.

Щоб по можливості зберегти колорит епохи, я, наводячи давні шведські джерела, залишив первісну транскрипцію, а перекладаючи листи й цитати із слов’янських джерел, зберіг деякі поняття й терміни в їх оригінальному звучанні, подавши одночасно у дужках шведський переклад.

Додаток про зображення постаті Мазепи в мистецтві та художній літературі знайде вдячного читача не тільки серед фахівців. Що ж до ілюстрацій, то вони промовляють самі за себе.

Альфред Єнсен.

Стокгольм, вересень 1909 року.

І. Земля і народ України

Історична фантазія читача понесе його у цій книзі до могутньої ріки Дніпра на Русі. Одна з найбільших рік Європи Дніпро, колишній Борисфен, змагається з «матір’ю Волгою» та «Дунаєм-батьком»: за розкішні, величні простори — колись, а згодом — за історичну славу. З Дніпра бере свій початок руська культура. Тут було засновано Київ, «матір городів руських», по Дніпру плили варяги, наші прашведські предки-вої, котрі заклали зерно державності у східнослов’янську землю. Дніпро вів до Чорного моря та до Міклагорда (давня шведська назва Константинополя), по ньому у чужі краї пливло золото та руська честь і слава. І незбагненна історична доля розпорядилася так, що Карл ХІІ, сам примарна тінь тої давньої епохи вікінгів, військовий авантюрник у кращому розумінні цього слова, мечем проклав собі шлях на ті далекі простори, щоб біля Дніпра завершити блискучу героїчну сагу свого чи, може, й шведського панування, а натомість зостатися при сумнівній славі та безсумнівній руїні.

Дніпро разом з Дунаєм є однією з тих слов’янських рік, котрі найбільше оповиті народною фантазією, а саме слово — очевидно, тюркського походження — споріднене з назвами рік Дон, Донець, Дністер, Дунай та іншими й означає «вода». Ця ріка оспівана скальдами, носіями трьох слов’янських мов: українськими, польськими та російськими. «Чудовий Дніпро при тихій погоді...» Українському читачеві знайомий цей опис М. Гоголя з його оповідання про Україну. На догоду іронії долі Гоголь, творець великоросійської літературної мови, був українського походження, справжнім сином України, чию національну та мовну самобутність усіма силами намагався заперечити й принизити великоруський брат. На теренах, що прилягають до Дніпра та його приток, і аж до самого гирла розмовляють по селах здебільшого малоросійською мовою, що належить до слов’янських мов і чию споконвічну самостійність і незалежність від великоруської мови усе частіше ставить під сумнів офіційна наука.

Історія малоросійського, або ж українського, народу ще й дотепер вкрита подекуди темними плямами. Навіть загальноприйнята назва «Україна» (саме слово означає «окраїну», «околицю» і стосується придніпровської території навколо Києва)1 довго залишалася не до кінця вивченою. Первісно князівство, що утворилося на берегах Дніпра із столицею у Києві, називалося словом скандинавського походження — «Русь»2, і немає жодного сумніву: руси, про яких розповідає у своїй хроніці Нестор, були переважно українцями. Тоді як назва «Росія» стосувалася російського царства, що виникло навколо Москви. У давніх рукописах трапляється латинізована назва «рутенці». Ця назва збереглася, і згодом рутенцями називали ту частину українського населення, яка проживала на території, загарбаній Австро-Угорською імперією.

Термін «Малоросія» (Мала Росія) як протиставлення «Великороси» (Московське царство) став загальновживаним у XVІІ ст. після об’єднання обох держав і згодом служив спільною назвою трьох губерній на схід від Києва — Чернігівської, Полтавської та Харківської. На сьогодні малороси вживають поетичну, але географічно неточну назву «Україна» для позначення усієї території, на якій розмовляють українською мовою.

Щодо чисельності малоросійського населення думки розходяться. Найвизначніший знавець українського народу та української історії, чий авторитет не підлягає жодним сумнівам, професор Михайло Грушевський (Лемберг (Львів) — Київ) подає загальну цифру 31—32 мільйони чоловік, з яких 5,5 мільйона проживає в Австро-Угорській імперії. Навіть якщо така цифра надто завищена, незважаючи на науковий авторитет професора Грушевського, все одно малороси належать до найчисленнішої слов’янської нації поруч з великоросами та поляками, і уже ця обставина гарантує малоросам увагу, на яку собі заслужила у багатьох відношеннях темна історія цієї нації.

Етнографічна територія, яку репрезентують малороси і яка в окремих випадках, як виняток, змушувала говорити про себе у контексті світової історії, простягається по обидва боки Дніпра і через неозорі степи тягнеться до північного узбережжя Чорного моря. Природними кордонами її є: на півночі — притоки Дніпра Прип’ять, Десна та Сейм; на заході — Карпати, Дністер, Сян та Буг3; на півдні — Чорне море і на сході — Дон. До України належать також менші мовні території на північно-східному узбережжі Криму, на Кавказі, між Доном та його притокою Маничем разом з Кубанню. Найпівнічнішими містами цієї поділеної поміж трьох держав території є Брест, Пінськ та Чернігів, найбільші міста на заході — Лемберг (Львів) та Холм (у руській Польщі); найпівденніше місто — Новоросійськ на східному узбережжі Чорного моря.

Як уже згадувалося, християнське князівство, що утворилося навколо Києва наприкінці першого тисячоліття нашої ери, було по своїй суті українським. Це факт, який часто оминається у російських історіографічних писаннях. Духовна література, що поширилася з Візантії на придніпровські терени, була оригінальнішою, світлішою й свіжішою, ніж суха, похмура догматика, яку насаджувала Москва і яка залишила свою важку печать на давній російській літературі. Дух лицарства, що пронизує знамениту поему про похід князя Ігоря проти половців, був далеким і чужим Москві. Тож коли Петро І почав свою велетенську освітню роботу, йому було дуже непросто, бо серед його духовних попередників та соратників не знайшлося визначних знавців мов та релігії. Довелося запрошувати випускників, випестуваних школою та академією у Києві, щоб, використавши їхню українську душу, прокласти міст, по якому розвинута візантійська культура змогла б вступити до все ще варварського великоруського царства.

Та не порятували українців їхні заслуги в царині культури. Коли на початку ХІІI століття татари з Азії вторглися у східну Європу, Україна стала першою жертвою страшних руйнацій, що завершилися знищенням Києва у 1240 році. А географічне положення і слабкість певних ділянок кордону дуже утруднювали відродження нової української держави, хоча самі українці — більшою мірою, ніж інші слов’яни — надавалися до цілеспрямованого політичного державоутворення. Більша частина України попала у залежність від Литви, і лише князям Галицько-Волинського князівства вдавалося ще деякий час протистояти процесам занепаду. Завдяки персональній унії Польщі та Литви (1386) поляки здобули перевагу на Україні, а після Люблінської унії (1569) панування Польщі стало суцільним, Литва та Русь (Білорусія разом з Україною) повністю перейшли під владу могутнього польського королівства.

На перший погляд здавалося, що ця васальність ніяким чином не ущемила свободи українців. Сігізмунд Август4 у 1572 році підтвердив «рівноправність» українців з поляками, а через двадцять чотири роки узаконив цю рівність польсько-українською церковною унією, за якою греко-православна церква ставала під верховенство папи римського, але залишала за собою право повної релігійної свободи5. У ті часи ще можливі були такі факти, як той, що у 1621 році Сагайдачний — перший українець, який прийняв офіційний титул гетьмана, — допоміг полякам у битві під Хотином проти турків.

Та це взаємопорозуміння було, зрештою, вимушеним, бо обидва народи за своєю природою абсолютно різнилися між собою. Кожен виношував свій ідеал свободи. Політичною метою українців було демократичне з елементами комунізму суспільство, а польська шляхта тим часом створила Річ Посполиту — аристократичну олігархію з королівським етикетом. Результатом релігійної унії стало вторгнення єзуїтів у Придніпров’я, де вони силою та хитрощами проводили католицьку пропаганду, а політична унія обмежила права та свободу українців. Тепер їхня доля залежала від гетьмана, призначеного польською короною, а також від польських чиновників та шляхти, яка визискувала місцеве населення подекуди прямо — шляхом податків, а подекуди опосередковано — через єврейських орендаторів. Селяни мусили сплачувати податки з будь-якого приводу: за риболовні верші та пасовиська, за мливо та оранку, за хрещення дітей та заручини.

Політичне невдоволення поглиблювалося також і новими постановами, як, наприклад, забороною продавати селітру та порох козакам, бо за спеціальним розпорядженням усі незареєстровані козаки, тобто, не внесені в офіційні реєстри — списки оплачуваних державною казною воїнів, повинні стати кріпаками у поміщиків. Зростаючий опір українців проти поляків носив політичний, релігійний та передусім — соціально-економічний характер і наприкінці XVI століття вилився у хвилю могутніх повстань, які супроводжувалися жорстокими репресіями з боку польського уряду. Історія та народна творчість зберегли імена багатьох «розбійників», які віддали життя за свій — український — народ. Серед них передусім варто назвати Северина Наливайка з Острога, брат якого, Дем’ян, був священиком при дворі шляхетного мецената, князя Костянтина Острозького, у чийому замку на Волині було надруковано першу слов’янську Біблію6. Військо Наливайка було розгромлене, а його самого схопили й стратили у Варшаві 1594 року. За широко розповсюдженими чутками Наливайка було спечено живцем у розжареному мідному бику. Та ця «історія», на яку, між іншим, покликається й український письменник Іван Франко зі Львова, є, зрештою, легендою, фантазійним відлунням минулих часів, переказом фінікійського міфа про Молоха та античного міфа про тирана Фаларіса з Агрігента.

Інший український народний вожак, Тарас Трясило, страчений 1632 року, став історичним прототипом головного героя в чудовій повісті Гоголя «Тарас Бульба», перекладеній, до речі, шведською мовою. Гоголь залишив у літературі, певне, найпрекрасніший пам’ятник Україні та епосі придніпровської військової романтики.

* * *

Під тиском нестерпних умов, коли Україну з одного боку плюндрувала татарва, а з другого — точила піт та кров польська шляхта, населення змушене було втікати й шукати надійного сховку. Внаслідок цього процесу утворилася інституція, що належить до найцікавіших суспільних явищ в східній Європі, — козацька республіка, котра виникла у нижній течії Дніпра. Спершу там панував, можливо, первісно-общинний лад, але згодом в силу певних обставин розвинувся поділ на касти. У ньому проявилися анархічні, індивідуалістичні та комуністичні риси української нації.

Слово «козак»7, споріднене за значенням з розповсюдженим в Угорщині та серед південних слов’ян словом «гайдук», певно, азіатського походження і пов’язане з монгольською навалою; воно згадується також у листі кримського хана Менглі Гірея до царя Івана Грозного, датованому 1492 роком, де мовиться про ординських козаків. Пізніше це слово часто зустрічалося на східних та південних теренах сьогоднішньої Росії, і значення його мінялося залежно від місцевості. На Кримському півострові козаки творили певну соціальну верству, вони обробляли землю та платили податок військовими трофеями. На заході Росії це були вільні землероби, а на берегах Дніпра, Дону та Волги козаки жили головним чином з рибальства.

Поступово козаки, які жили по середній та нижній течії Дніпра, стали прибирати виразно войовничого характеру, бо волелюбні українці добували собі зі зброєю у руках не тільки засоби для існування, а й боролися за волю та незалежність свого народу. До них усе більше й більше стало приєднуватися людей без сталого притулку, а то й просто авантюристів,