Відрубність Галичини (Vіdrubnіst Galichini): Том 1 (Tom 1)

By Іван (Іvan) Франко (Franko)

До вибраної публіцистики та есеїстики І вана Франка увійшли як добре відомі, так і заборонені в радянський час твори, а також ті, що були спотворені цензурою. Есеї були вибрані за їхньою актуальністю у наш час та за сьогоднішніми запитами читачів. Нікого не залишать байдужими статті Каменяра про проблемні стосунки українців з поляками і росіянами, бо ці теми є пекучими й зараз. Стаття «І ми в Європі» показує нам, як грубо і тотально мадяризували угорці закарпатське населення, як замикали школи, переіначували географічні назви, затираючи будь-який слід по українцях. З цікавістю читач довідається про всі підступи москвофільства, фінансованого Москвою. Адже це теж сьогодні, в час війни, є актуальною проблемою. Поруч з цими архіважливими статтями поміщено й розділ, присвячений народним віруванням.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Feb 27, 2020
• ISBN: 9789660382176

Book preview

Title

Відрубність Галичини ISBN 9789660382176 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

До вибраної публіцистики та есеїстики Івана Франка увійшли як добре відомі, так і заборонені в радянський час твори, а також ті, що були спотворені цензурою. Есеї були вибрані за їхньою актуальністю у наш час та за сьогоднішніми запитами читачів.

Нікого не залишать байдужими статті Каменяра про проблемні стосунки українців з поляками і росіянами, бо ці теми є пекучими й зараз. Стаття «І ми в Європі» показує нам, як грубо і тотально мадяризували угорці закарпатське населення, як замикали школи, переіначували географічні назви, затираючи будь-який слід по українцях.

З цікавістю читач довідається про всі підступи москвофільства, фінансованого Москвою. Адже це теж сьогодні, в час війни, є актуальною проблемою. Поруч з цими архіважливими статтями поміщено й розділ, присвячений народним віруванням.

Іван Франко

Відрубність Галичини

Значіння Івана Франка

Коли перед нашими духовими очима уявимо собі загальний образ діяльності Івана Франка, побачимо, що вона була незвичайно велика, ріжнородна та всестороння. Автор поезій, повістей, оповідань, драматичних творів, творів для дітей і молоді, перекладач чужих літератур, дослідник народньої словесності, історик літератури, критик, публіцист з великим знанням політичних і суспільних наук, популяризатор майже в усіх областях науки, редактор, громадський діяч, бесідник і агітатор — отсе Іван Франко в освітленню своєї діяльності. Сам він сказав про неї на обході його 25-літнього ювілею ось що: «В усій своїй діяльності бажав я бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного зайняття до іншого. Се було саме випливом мого бажання — бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли се. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукувала мене кидатися на ріжні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача, те гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що сей брак концентрації зашкодив мені як письменникові, але в нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджували інтереси до духового життя і громадили матеріал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тільки на таких фундаментах, на таких стінах може здвигнутися пишне, сміле склепіння».

Франко зовсім не сказав про себе забагато, коли назвав себе одним з тих, що «розбуджують інтерес громадянства до духового життя». Він справді весь час своєї діяльності старався зацікавити громадянство всіма сторонами людського життя, всіма проявами людського духа, виявляючи безприкладну всесторонність своїх духових інтересів, свого знання і свого таланту. Але сказав він про себе рішуче замало, зачисляючи себе до тих, що «громадять матеріал, обтесаний бодай з грубшого». Се правда, що в своїй діяльності брався він за всяку потрібну працю, не цурався «громадити матеріал, обтесаний бодай з грубшого», також тоді, коли до сього не примушували його обставини заробітку. Одначе побіч такого матеріалу зоставив він у своїй письменській спадщині багато-пребагато річей, які мають вічну вартість для культури, які на все зостануться перлинами творчості людського духа.

Яко поет дав Франко українській літературі цілі скарби поетичної творчості, яка в поемі «Мойсей», написаній тоді, коли його талант у своїм розвитку осягнув ступінь найвищої зрілості, піднеслася на вершини геніяльності. Лірика й епіка, теми любовні, історичні, політичні, суспільні, фільософічні — мають в нім однакового мистця. До нього українська поетична творчість розвивалася майже виключно під впливом народньої поезії, а проби йти за европейськими взірцями не переходили середньої міри. Він перший великий поетичний талант, який присвоює українській поезії европейські взірці, як щодо форми, так і щодо змісту. В історії української поезії побіч генія Шевченка стоїть талант Франка яко символ нового, вищого ступеня розвитку української поетичної творчості.

В оповіданнях і повістях дав Франко безліч чудових малюнків з життя нашого народу: селян, робітників, інтелігенції. Переважають в них і скількістю і красою образки з життя робочого народу. Йдучи за тогочасною европейською школою реалізму в літературі, осяяний чоловіколюбними ідеями 19-го віку, малює він не тільки їх гірке життя, але також показує, що в тих простих, бідних і темних людей, прибитих темнотою, важкою працею і нуждою, є гарна, чиста людська душа, якій тільки не дають проявитися суспільні порядки.

Як у поезіях, так і в оповіданнях дав Франко повний, незнаний досі в українській літературі тип — тип жида, який виступає перед читачем в авреолі всіх гарних прикмет людської душі.

В області драми Франко тільки пробував своїх сил, неначе почуваючи їх надмір. Та хоч драма не була його спеціальністю, одначе й нашу драматичну літературу збагатив він творами з літературною вартістю.

У своїй літературній творчості обдарував Франко також малих читачів дитячого та хлоп’ячого віку творами, які треба поставити на перше місце в нашій літературі для дітей і молоді.

У науковій області спеціальністю Франка були досліди над українською народньою словесністю й українським письменством. Тут він заяснів яко першорядний фолькльорист, історик і критик. І тільки жаліти треба, що він не осягнув у свій час університетської катедри, де міг би був свобідно розвивати сю свою наукову діяльність. Та все-таки вспів він дати поважне число цінних студій, які здобули йому славу першорядного українського вченого.

Побіч власних творів присвоїв Франко українській літературі чимало скарбів чужих літератур, перекладаючи їх на нашу мову. Як сам творив, так і перекладав він найріжнородніші річі: поезії, оповідання, повісти, наукові статті і т. ін. Найціннішими є переклади поетичних творів, які перекласти може тільки поет. Та для духового розвитку громадянства чимале значіння мають також переклади повістевої й наукової прози.

Що як письменник поклав Франко великі заслуги для вироблення й розвитку української літературної мови, се розуміється само собою. В сій області важна була також його редакторська діяльність.

До вище вичислених родів письменства долучається незвичайно багата й всестороння публіцистична діяльність Франка, яка щодо скількості творить величезну більшість його письменської праці. Стоїть вона в тіснім зв’язку з цілістю його творчості, є тільки одною з її форм і почасти її синтезою. В поезії, оповіданню, повісти, драмі, науковім досліді творив Франко вартості тривкі, постійні, вічні; в публіцистиці поет, белетрист, учений давав синтезу своєї творчості для щоденного ужитку. Зокрема належить зазначити, що яко публіцист заслужив Франко, стараючися писати про наші справи в чужомовній пресі — польській, російській, німецькій. Його статті у віденськім тижневику «Die Zeit» були перлами публіцистики й про них вдячно згадала віденська преса з приводу його смерті.

З індивідуального становища, зі становища літературної слави публіцистична діяльність Франка була безперечно дробленням його таланту. Але з суспільного становища була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий письменник і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартості, — він кидався у вир щоденного життя, де публіцистика була в нього оруж-жям щоденної боротьби за ідею.

Коли Франко схарактеризував ріжнородність і всесторонність своєї діяльності яко змагання бути людиною, ми на основі його діяльності можемо назвати його великим громадянином. У ній присвічувала йому одна ідея, ріжні роди її були тільки способами до одної цілі: вести український народ шляхом всесвітнього, загальнолюдського поступу.

Став Франко до сеї громадянської праці як один з творців і провідників напряму, який в історії нашого національного розвитку одержав назву радикалізму. Сей наш радикалізм, під яким розуміємо рух, що розпочався пропагандою Драгоманова й викликав серед українського громадянства в Галичині глибокі переміни поглядів і способів громадянської діяльності в усіх областях громадянського життя, — се неначе друге українське національне відродження. Як Котляревський і Шашкевич творці українського відродження тим, що ввели в літературу народню мову, так радикалізм відродив наше національне життя тим, що ввів у нашу літературу, в нашу політичну думку, в наше розуміння суспільних відносин, в наші культурні змагання новий ідейний зміст, нові поняття, які осягнула в своїм розвитку Европа, поняття, в основу яких лягло змагання до всестороннього розвитку народньої маси як основи суспільного життя.

Під політично-суспільним оглядом став наш радикалізм в особах своїх найвизначніших представників під прапором соціалізму, який увійшов також до програми радикальної партії. Одначе пропаганда соціалізму се тільки один з проявів діяльності українського радикалізму. Притім соціалізм українських радикалів не був зовсім одноцільною доктриною. Драгоманів уважав себе анархістом Прудонівської школи, Франко в своїм соціалізмі був еклектиком, з молодших одні були марксистами й заложили соціально-демократичну партію, інші, ті, що помагали творити національно-демократичну партію, перестали вірити в правдивість соціалістичних доктрин, вкінці ті, що досі творять радикальну партію, хоч мають в своїй програмі соціалізм, і теоретично і в практиці відстали від соціалізму.

Заслуга українського радикалізму в справі соціалізму лежить в тім, що творці і провідники радикалізму перші ввели в нашу політичну літературу поняття соціалізму, привчили громадянство ставитися до соціалізму не як до «злочинної утопії», тільки як до поважної суспільної проблеми. А те, що зостало з тої соціалістичної пропаганди українських радикалів яко цінний набуток української політики, се переконання про потребу глибоких демократичних політично-суспільних реформ.

Та сим далеко не вичерпується діяльність і заслуги радикалізму. Адже Драгоманів розпочав свою пропаганду в Галичині від критики нашої тодішньої літератури, від вказівок, як треба збирати й науково використовувати етнографічний матеріал, що треба читати з европейських літератур, аби знайти вірний шлях для розвитку української літератури, від боротьби з церковним авторитетом у літературних, наукових і політичних справах і навіть — з огляду на москвофільство — від доказування потреби вживання народньої мови в літературі. А в політично-суспільних питаннях Драгоманів — хоч сам був соціалістом — не переставав вказувати, що між західноєвропейським соціалізмом і обломками консервативно-клерикального світогляду тодішньої нашої інтелігенції в Галичині є ще просторе поле демократизму з його змаганнями до політичних і суспільних реформ, на якім можуть працювати для народу всі ті, кому соціалізм видасться занадто крайнім або утопійним напрямком.

Сі уваги вистануть, щоб показати, що український радикалізм обіймав усі явища духового життя народу. А дослід над нашим розвитком показує, що скрізь викликав він глибокі переміни, так, що тепер в усіх областях нашого життя можна знайти елементи, які в наше життя вніс радикалізм.

Як один з творців і провідників українського радикалізму Франко своїм великим талантом найбільше причинився до тих перемін, які радикалізм викликав у життю нашої суспільності.

Виступаючи з своєю пропагандою в Галичині, Драгоманів хотів був поставити своєю девізою «destruam et aedificabo» (зруйную і збудую), одначе признав її занадто смілою і тому змінив її на: «destruam et aedificabitis» (зруйную, а ви збудуєте). Тою первісною девізою Драгоманова можемо найліпше схарактеризувати діяльність Франка: се було справді руйнування й будування, руйнування старого й будування нового, яке означає новий, вищий ступінь в нашім національнім розвитку. Завдяки свому великому талантові будував Франко те нове в усіх областях духового життя народу, зоставляючи скрізь печать свого духа.

Ведений реформаторським запалом, почасти також заставлений обставинами, Франко не обмежував своєї діяльності на український народ. Він вірив у побіду своєї ідеї, вірив, що вона принесе нове життя його народові й, щоб прискорити прихід тої хвилі, не жалів праці також для польського громадянства, думаючи, що коли його ідея там затріумфує, тоді поляк перестане бачити свій національний обов’язок в обороні польського панування над українським народом. Ведений сею вірою, Франко поклав чималі заслуги для розвитку соціалізму серед поляків, не щадив праці, щоб покликати до життя й поставити на ній польську людову партію, працював не тільки як чорнороб, але також в ім’я ідеї в польській пресі. І не була се фраза, тільки дійсне признання заслуг, яким закінчив посмертну згадку про Франка «Kurjer Lwowski», пишучи: «Честь пам’яті письменника, який також польське письменство збагатив своїм пером!»

Ми бачили, як ся часть діяльності Франка покінчилася, і чули його власні слова про той кінець. Яко літературний критик Міцкевича міг Франко під вражінням хвилі бути несправедливий. Але чи він сам не був зраджений? Чи не зрадила його віра його в те, що працюючи для польського громадянства, працює для свого власного народу, чи не зрадили його польські товариші праці, польське громадянство, для якого він працював? Ті польські гурти, яких він уважав своїми товаришами по ідеї, зростали — також завдяки його праці — в силу та значіння. Але рівночасно з сим займали вони щораз більше вороже, непримирливе становище супроти змагань українського народу до самостійного життя. І коли польський соціально-демократичний публіцист Гекер у краківськім «Naprzod-і» в посмертній статті про Франка підносить, що Франко в соціалістичнім катехизмі з 1878 р. «став на становищі незалежности Польщі», — то дух Франка міг би йому відповісти з-за могили: «Так, я був за вільною Польщею, але ви, польські соціалісти, мої товариші по ідеї й праці, зрадили мене й хочете, щоб Україна була невільницею вашої вільної Польщі!»

Про політично-суспільні погляди Франка вже сказано, що він у своїм соціалізмі був еклектиком. Не належав він до ніякої соціалістичної школи, ані не витворив своєї власної доктрини, тільки робив вибір з ріжних соціалістичних доктрин. Ще найбільше підходив би він до тих напрямків у соціалізмі, які під окликом протесту проти односторонності марксизму виявилися як «ревізіонізм» у Німеччині, «реформізм» в Англії і т. ін. Під кінець своєї політичної діяльності своєю участю в заснуванню національно-демократичної партії зазначив він, що не стільки прикладає ваги до форми суспільного устрою в будучності, скільки до змагань до політично-суспільних реформ у межах сучасної можливості.

В історії української культури в Галичині Франкови належиться перше місце яко борцеві за волю думки проти церковного авторитету в духовім розвитку нації.

У процесі витворювання свідомості єдності української нації Франко займає визначне місце не тільки яко великий талант, творчість якого стала духовим добром цілої України, але також яко свідомий пропагатор єдності окремих частей України для спільної праці. Вплив Драгоманова на його галицьких однодумців зазначився і тут корисно. Вже сама особа Драгоманова була неначе символом єдності російської й австрійської України; Драгоманів старався також, щоб дійсні зв’язки між його однодумцями по обидва боки кордону вдержувалися й міцніли. Ми бачили, як Франко особисто їздить до Києва, щоб зорганізувати видавництво журнала, як за гроші київських Українців видає в Галичині річи, які не могли б тоді знайти місця в інших українських видавництвах у Галичині, як «Народ» також користується поміччю російських Українців. Почуття єдності української нації знаходить вислів і в поетичній творчості Франка. Між його патріотичними віршами знаходимо вірш «Розвивайся, ти високий дубе», написаний 17 марта 1883 р., якого початкові строфи звучать:

«Розвивайся, ти високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люде.

Розпадуться пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

Встане славна мати Україна

Щаслива і вільна —

Від Кубані аж до Сяну річки

Одна, нероздільна».

«Вільна, від Кубані аж до Сяну-річки одна, нероздільна Україна» — се не тільки поезія, се вже ясне означення політичних границь й ідеалу політичної незалежності українського народу.

Інший патріотичний вірш Франка: «Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить» став одною з українських національних пісень.

Громадянські заслуги Франка не вичерпуються його безпосередньою громадянською діяльністю; він в усіх областях своєї діяльності був громадянином, стараючися красою й силою свого слова збудити громадянські почування, запалити до громадянської праці. Не в тім тільки його великість яко громадянина, що він проповідував означені громадянські ідеали, — се роблять також інші, — але в тім, що він віддав для сеї проповіді свій великий письменницький талант, ту велику силу й красу слова, яка чарує серця й уми. В сім саме лежить велике громадянське значіння красного письменства та його великих мистців — таких, яким був також Франко.

Коли б діяльність Франка розложити на складові части й оцінювати кожду часть зокрема, — то кожда з них вистала б, щоб її творця признати великою людиною. Уявім собі Франка тільки яко поета, або як автора оповідань і повістей, або яко дослідника української народньої словесності й українського письменства, або яко громадянського діяча й публіциста, — в кождій з сих областей перейшов би він до історії як найвизначніший або один з найвизначніших людей свого часу.

Коли ж візьмемо на увагу, що все те творить образ діяльності одної людини, то сміло можемо назвати Франка найбільшим з сучасних синів України, виїмковим явищем всесторонньої сили людського духа, постаттю, що навіки яснітиме в історії нашого розвитку величчю й безсмертністю своїх діл, які будуть невичерпаним джерелом духових вартостей для грядущих і грядущих поколінь українського народу.

Михайло Лозинський [1]

Австрійський спадок

Задушні дні у Львові 1848 р.

Саме сьогодні (1 падолиста 1888) минає 40 літ від пам’ятного бомбардування Львова. Не давній час, а все-таки тодішні події так неподібні до того, що бачимо тепер, що, справді, іноді вірити не хочеться. Не забуваймо, що задушні дні у Львові 1848 р. важна та фатальна дата в історії Галичини. Бомбардування Львова і спричинена ним побіда реакції були першою й остатньою рішучою побідою нівеляторсько-го централізму над самостійним розвоєм Галичини. Система Меттерніха, що перед тим, до марта 1848 р. налягла була на Галичину та цілу Австрію, мов густа мряка, по грізних бурях наполеонівських війн, була подекуди елементарним нещастям, а не побідою. Те, що настало по остатнім дні жовтня та першім падолиста 1848 р., мало зовсім інший характер. Користаючи хоч би з позорів опору, централізм нагрянув і з окликом «Vae victis» систематично ламав відразу видні парості, що розвинулися були в часі пам’ятної «весни народів», а дедалі йшов усе глибше, добирався до коріння, до серць і умів. Те, що сьогодні в нас шириться під сумними назвами сервілізму, браку цивільної відваги, трусливості, благородної денунціації і т. п., все те в значній часті плоди та наслідки побіди, віднесеної 1 падолиста 1848 р. генералом Гаммерштайном над Львовом.

Мають те до себе побіди брутальної сили, що зразу родять обурення та завзяття, потім сум і зневіру, а пізніше, як іржа, перегризають слабші уми до шпіку костей, перетравлюють їх кров і нерви, переміняють їх людську сутність. Що спочатку не одному видавалося актом сумної та осоружної конечності, хвилевим схиленням карку перед хуртовиною, з якою годі боротися, з часом робиться привичкою, принципом, точкою виходу цілої приватної та публічної політики. Сим способом ми дожили до таких явищ, що люди, які перед 40 роками в’їздили до Львова в тріумфі, тягнені або несені через молодіж, зі свіжими знаками ланцюгів Шпільберга та Куфштайна на руках і ногах, — ті самі люди тепер числяться до провідників «пожарної сторожі», що своєю головною метою ставить гасити дух свободи; що люди, які перед 40 роками стояли на чолі самостійного руху та підписували свої імена під прокламаціями, що починалися від слів: «Wolność! Równość! Braterstwo!» — сьогодні, мов ті похилені воли в ярмі, ступають скромно під окликом: «Przy tobie, Panie, stoimy i stać chcemy!», розбиваються за конфесійними школами і признають корчму національними святощами, на які шарпатися можуть тільки безбожники, гайдамаки та тромтадрати.

Тому думаю, що трохи докладніше представлення тої сумної події, крім чисто історичного інтересу, не позбавлене буде також інтересу сучасного, як причинок до характеристики людей та політичних течій, яких вплив у теперішній хвилі не лише не належить до минувшини, але навпаки, здається чимраз дужчає.

Аби зрозуміти причини та значення кривавої катастрофи в задушний день 1848 р., треба хоч побіжно кинути оком на всю історію того року, особливо на ті її хвилі, що шуміли та ломалися в нашім краю.

Страшна катастрофа 1846 р. порушила до глибини галицьку суспільність, та не пригнобила її духу. Не було спокою в Галичині ані в р. 1846, після різні, ані в р. 1847, коли день страчення Вісньовського та Капусцінського у Львові мало що не стався днем кривавої демонстрації та розливу крові на львівському бруку. Незадоволення та якесь глухе дожидання кипіло в умах і не давало їм завмирати.

Тому не диво, що «мартова буря» 1848 р., скоро тільки зірвалася у Відні, зараз майже зі скорістю електричного току перебігла до Галичини і викликала вуличні демонстрації 19, 20 і 21 марта, повні нечуваного в історії Львова запалу. Здавалося наразі, що вся Галичина в тій хвилі розпалася на два противні собі та ворожі табори; в однім таборі був увесь народ без різниці станів та віросповідань, скуплений під гаслом: свобода, рівність і братерство, а в другім були креатури Меттерніха, або, як тоді говорено: реакція, бюрократія та камарилья. Здавалося також у першій хвилі, що той другий табір на всіх точках поражений і погромлений впливом революції і незабаром мусить розпастися та щезнути безслідно.

Тим часом ті погляди вже по перших днях упоєння показалися злудними. Народний табір зовсім не був такий одностайний та однодушний, як се здавалося в першій хвилі. Поперед усього саме міщанство львівське, що в тих рухах на позір брало дуже живу участь, далеке було від того розуміння справи, яке мали проводирі руху, а особливо від охоти боротися за свободу або хоч би тільки сміло та мужньо боронити того, що вибороли вже інші. Добру ілюстрацію поглядів того міщанства, а особливо заможної, «реальностевої» його часті, тобто властителів домів та ґрунтів, дають безіменні записки одного міщанина, списані на великім аркуші паперу і переховані в бібліотеці ім. Оссолінських (рукоп., ч. 2439), із якого подаю тут важніші уступи в перекладі.

«У вівторок 21 марта 1848. Від самого ранку студенти та голота зібралися в числі коло 500 осіб і по шість у ряді парами ходили по вулицях, викрикуючи: «Wiwat, niech żyje Polska!» Коло 10 год. зібралися всі у губернатора і станули перед палатою, голосно домагаючися оружжя, аби видано його академікам та технікам. Коло 4 год. збіглися студенти та голота перед магістрат і кричали перед одвахом (будинком головної місцевої військової коменди, «Hauptwache»), аби військо носило білі кокарди, так як ми всі, і аби військо присягло їм на вірність, або нехай зложать оружжя і віддадуть їм. У тій хвилі військо обступило середмістя від дерев’яної торговиці коло Валів, перед домініканську дзвіницю, коло арсеналу, просто коло другого обік жидівської школи, коло Стадіона (губернаторської палати) просто як фаерпікета (будинок огневої сторожі) аж до плацкоменди, вниз коло Бернардинів аж до площі Фердінанда (тепер Маріяцької), а потім аж до театру Скарбка, де був кінець. Перед одвахом станули гусари (на конях) і піхота фронтом, а та голота з оружжям до 200 карабінів у порядку ходили по ринку. Нарешті ті студенти, коли побачили військо, зупинилися, а каноніри поздіймали дашки з гармат при одваху, і намірили до вулиці. Тоді в ринку зробився великий перестрах, так що всі склепи позамикано і серед народу зробилося велике замішання. Комісар поліції Гіршберг потиху в уніформі ходив тайком по місті і пошепки просив людей, аби замикали склепи та не випускали домашніх. Так воно й сталося, і аж до 8 год. вечором доми та каме-ниці були позамикані. Якийсь Білінський приступив до гармати і ліг на ній, але інші взяли його, і він пішов із ними. На другий день о 7 год. рано його взяли до поліції».

«Дня 22 марта. Добжанський одурів і його взяли з дороги. Того дня була варта, академіки стояли з оружжям при школі (університеті), і приліплювали картки по місті, аби господарі, майстри та родичі не випускали нікого з домів, аби не було збіговища».

Як бачимо, з тих записок можна вичитати, що хто хоче, тільки не симпатію до вуличних розрухів, ані розуміння їх значення. Цікаве тут також те, що військова тактика вже в марті була така сама, як пізніше в жовтні, а становище війська, що облягало середмістя в часі бомбардування, було таке саме, яке в своїй записці подав «славетний» львівський міщанин.

Та се був тільки початок. Кождий день приносив нові роздвоєння в таборі «народовім»; кожде нове питання, що виринало в тій повені змін, родило різні погляди, зачіпало суперечні інтереси. Перша кість незгоди, се було питання знесення панщини та увільнення мужиків, питання, агітоване в Галичині ще від р. 1833, а на перший план висунене в початку нещасливого р. 1846. Демократи-теоретики, світліше міщанство та часть земельних властителів були за негайне увільнення люду та за дарування панщини. В тім дусі розпочала агітацію свіжо зав’язана Rada Narodowa. Та значна часть шляхти нерадо дивилася на сей «вибрик доктринерства», або була йому зовсім противна. Обіжники Rady Narodowej, де-не-де виконувані, паралізували органи губерніальні, а тим часом сам уряд постарався перебігти поляків і зніс панщину, а через те позискав для себе селянство, та зате розбудив величезний галас не лише серед шляхти, але також серед міських елементів демократичних. Шляхта обурилася на те, як смів хтось шарпнутися на приватну власність, якою, на її погляд, була панщина, а демократи в тім акті вірним інстинктом відчули перший сигнал реакції. Спосіб знесення панщини через уряд треба вважати фактом дуже важним у історії нашого краю, що мав рішучий вплив на всю дальшу історію того року, а в дальшій лінії на весь розвій галицьких відносин аж до нашого часу. Під впливом того факту шляхта, поквасившися трохи, в значній часті хилилася на сторону уряду в своїй організації «Ziemianstwo», від сильного уряду ждучи охорони перед мужиками, які декуди (в Цуцилові, Гусакові й інших місцях) допускалися вибриків проти панів, а далі надіючися сплати за панщину та корисного полагодження справ сервітутових, пропінаційних і т. п., а не раз покликаючи поміч того уряду проти елементів демократичних та революційних, що на погляд шляхти грозили підкопанням усякого суспільного порядку та викликанням великої війни.

Під впливом того факту демократи та прихильники живішого руху (емігранти, що громадами прибували до Галичини з Франції, Італії та Бельгії) почали посуватися чимраз далі наліво та будувати всякі можливі шанці проти погроз реакції. Такими шанцями були організації Rad Narodowych у Львові та по інших містах, були гвардії народові, для яких домагалися оружжя і для яких при опорі уряду поляки старалися дістати оружжя аж із Франції, було, нарешті, явне нав’язання зносин із збунтованими уграми, які мусили допровадити діло до крайності і викликати неминучий вибух повстання.

У додатку до тих змагань виринула справа руська. Виринула з джерел природних правом історичної конечності, але коли в тій завірюсі натрапила на опір із боку поляків, навіть таких світлих, як Август Бельовський (гл. його статті в «Dzienniku Narodowym»), і коли притім огорнула головно людові маси та духовенство, тісно зв’язане з ними, то не диво, що природним ходом подій оперлася також о уряд проти поляків, так само проти шляхти (з суспільно-політичних причин), як і проти демократів та доктринерів (головно з національних причин). Особливо руські гвардії народні, що почали творитися в серпні за почином Івана Борисикевича[2], а далі з’їзд руських учених, що відбувся у Львові в жовтні та в очах поляків був грізною та небезпечною демонстрацією проти їх змагань, рішуче вплинули на доведення відносин крайових до крайнього напруження та на приспішення катастрофи.

Киньмо оком на стан партій та напрямів у переддень катастрофи, бо се поможе нам зрозуміти її. Центральний уряд був у значній мірі здезорганізований та безвладний, маючи проти себе майже всю інтелігентну суспільність. Одинокою його підпорою було військо та селянство, яке скрізь, у Східній та Західній Галичині, явно виступало проти сторонників руху та само добровільно ставило варти по дорогах, відбувало наради та висилало петиції до віденського сойму за поділом Галичини та в справах сервітутових. Військо було до крайності роздразнене ненастанним поготов’ям; те роздразнення збільшав раз у раз неможливий тон преси та щоденний вид рухів гвардій народових. Не минав майже ані один день, у якім би десь не прийшло до стичок та бійки наслідком провокацій чи то з одного, чи з другого боку. У Львові тим часом у таборі народовім кипіла боротьба партій. Rada Narodowa, що відіграла таку важну роль в мартових днях, у вересні та жовтні вже втратила свій переважний вплив, і мала його тим менше, чим завзятіше хотіла грати роль диктатора або якогось конвенту національного в краю. Вона хотіла бути головним органом «політики польсько-угорської», се значить змагання, що йшло до повстання проти Австрії в злуці з уграми. Один із президентів тої ради Дзержковський та її член адвокат Дунецький були вислані на чолі численної депутації на Угорщину, аби оглянути терен і заключити умови. На жаль, одначе, діяльність у самім нутрі ради народової не дописувала. Дня 18 жовтня розв’язався комітет, вибраний нею для запомагання емігрантів, що вертали з заграниці. Сей комітет, зложений із 26 членів та такого ж числа заступників, не вважаючи на щедро напливаючі складки та майже силою збирані по провінції податки, лишив 1000 ринських довгу. Се був великий скандал. Не меншим скандалом було те, що Rada Narodowa погребла важну та жизненну думку домашнього конгресу, в якім мали взяти участь усі стани, всі корпорації, всі редакції, товариства і т. ін. Проект того з’їзду вийшов був від людей уміркованих, хоч і не сервілістів, які бажали не революції quand meme[3], але тільки суспільної реформи.

Бачачи неможність спільного ділання з Радою Народовою, ті елементи, «прихильники ідеї про всевладність люду, демократи, радикали та всякого роду соціалісти», як самі вони називали себе, згуртувалися коло «Gazety Powszechnej», переміненої пізніше на «Postęp», якої видавцями були Кароль Відман, Євгеній Хшонстовський, Ян Захаріясевич і Генрик Сухецький[4]. Той часопис, який треба зачислити до найліпше редагованих галицьких видавництв, зробився незабаром органом виділу міського, що зав’язався дня 9 жовтня, далі органом головної коменди гвардії народової. Він був противний союзові з уграми, гаряче промовляв за розумне і справедливе трактування справи руської, за скликанням домового конгресу, для якого виставлено ось яку програму, досі не позбавлену життєвого інтересу. Конгрес мав обдумати способи до заспокоєння ось яких крайових потреб: 1) устрою громад на основах чисто народних, свобідних та демократичних; 2) регуляції відносин колишніх підданих, служеб-ностей церковних та домінікальних на основах, прийнятих соймом державним і при помочі місцевих комісій; 3) національного виховання; 4) розширення прав гвардії народової; 5) реорганізації всіх нижчих і вищих урядів; 6) гарантії за торгівлю крайовими виробами; 7) заведення нових судів; 8) розширення статуту товариства кредитового земельного на всі селянські ґрунтові гіпотеки, отже, також на ґрунти рустикальні; 9) відділення адміністрації політичної та фінансової Галичини від цілості держави, аби наш край не був визискуваний для інтересів, що лежать поза його інтересами та добром, і був метою сам для себе; 10) поєднання релігійних обрядів, реформи інституцій духовних та церковних, відлучення церкви від держави, надання всіх прав громадянства священикам та по знесенню десятин, месового[5] і т. ін. забезпечення їм удержання з інших джерел, і нарешті 11) скликання сойму крайового на якнайширшій основі виборчій, а власне такій, аби на кождих 25 тисяч громадян припадав один посол».

Я навів дослівно сю програму раз тому, аби показати, що й посеред загальної гарячки тоді дехто думав тверезо та глядів ясно й далеко в будучину, а по-друге, тому, аби тим виразніше відтінити той, справді трагічний, бік тодішніх подій, що реакція, поборюючи революційні змагання, в самій речі нанесла також смертельний удар уміркованим елементам, знищила зав’язки легальної, конституційної праці.

Тим часом і в лоні міського виділу почали звільна перемагати елементи революційні, може, під впливом чимраз незносніших відносин у краю та чимраз гарячіших відомостей із Відня.

Дня 25 жовтня виділ міський шле адрес «збунтованому» Відневі, а рівночасно Rada Narodowa ухвалює адрес до віденського сойму, аби видержав на своїм становищі австрійської конституанти.

Дня 27 жовтня приїхав новоіменований губернатор Галичини Вацлав Залеський і привіз командантові львівської гвардії народової Вибрановському цісарський патент, яким іменовано його генерал-майором і начальним командантом гвардії народової в цілім краю. Була, отже, хоч би лиш de titulo формальна крайова армія з центральною одностайною командою.

Дня 28 жовтня читаємо в «Gazecie Powszechnej» відозву: «Організуймося відповідно до остатніх теперішніх революційних здобутків, а в хвилі забурень суспільних нехай усе буде нам провідна одна спільна думка — демократична Польща! «Ex ungue leonem!»[6] — із сього уступу хто ж не пізнає авторів повстання 1846 р., членів «демократичної централізації» в Версалі та Парижі, або «централів», як їх їдко називає Вибрановський? Очевидно, й виділ міський не міг опертися їх впливові, так як не оперлися їм поодинокі легії гвардії народової, а особливо найінтелігентніша та найрухливіша легія академічна.

Нарешті дня 30 жовтня в остатнім числі «Gazety Powszechnej» читаємо ось що: «Повідомлення. Головний виділ міста Львова визначив із-поміж себе комісію безпеки та публічного порядку, що має під собою гвардію народову. Задача сеї комісії дбати про безпеку та порядок публічний і вживати для сього всіх відповідних способів. Члени сеї комісії для відрізнення в разі потреби будуть носити як зверхню відзнаку білу стяжку з кокардою на накритті голови, та карту легітимаційну. Кождий мешканець Львова, постійний чи часовий, має бути послушний тій комісії або її поодиноким членам і поступати відповідно до її постанов». Як бачимо, се було уставлення свого роду диктатури, революційного «comite du salut public» — на жаль, остання постанова міського виділу.

Аби не розводитися занадто довго, не входжу тут у подробиці катастрофи, відомі зрештою досить докладно зі споминів Вибрановського, з історії Гельферта та з численних споминів, поміщуваних від часу до часу в різних галицьких часописах. Пригадаю тут тільки головні факти.

Дня 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площі Фердінанда, а тепер Маріяцькій, гвардисту народового кравця Навроцького так сильно, що той іще тої самої ночі вмер. Постала сильна тривога між людністю на вість, що вояки мордують гвардистів. По вулицях заторохтіли барабани, взиваючи гвардію до зброї. Се дало привід ген. Гаммерштайнові до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Від касарні артилерії залунали три гарматні вистріли, алярмуючи рівночасно військо й людність. Купи народу спішать до ринку, військо обступає середмістя, гренадери виходять із головного одваху в ратуші.

По площах заточують гармати, намірені на устя головних вулиць. Кілька їх уставлено перед каменицею генеральної команди біля рогу бернардинської дзвіниці, інші — на площі, перед готелем Жоржа, гирлами звернені в вулицю Театральну, при якій стояли: університет, де тепер руський Народний Дім, зал редутовий старого театру, де тепер площа Castrum, у якій відбувалися засідання Rady Narodowej і т. ін. Зайнята військом воєнна позиція мусила довести до вибуху, не вважаючи на всі мирові зусилля ген. Вибрановського та представників міщанства. Якийсь ремісницький хлопець, ідучи з дрючком на плечах поперед одвахом, спровокував військову сторожу і стався причиною перших вистрілів із ручного оружжя. Перші вистріли впали від вояків і були гаслом, по якім народ кинувся будувати барикади. Протягом ночі їх збудовано кілька. Одна замикала доступ до ринку від вул. Галицької, друга перетинала вул. Театральну коло костьолу єзуїтів, третя була в вул. Домініканській, інші в вул. Краківській, Вірменській, Собеського й ін. Барикади, крім одної при костьолі єзуїтів, були нужденні та крухі.

Цілу ніч тяглися переговори між Гаммерштайном і Вибрановським. Гаммерштайн не хотів відкликати війська з зайнятих становищ. Вибрановський доказував, що становище війська супроти розбурхання люду грозить найбільшою небезпекою. Нарешті стануло на тім, що барикади мала людність розібрати, а військо, не покидаючи своїх становищ, мало отворити люки і пропустити гвардію, аби розійшлася з ринку. Що такий відворот не міг відбутися без випадку, се було більше ніж правдоподібне. Чи гвардисти відгрожувалися війську, чи вояки перші зневажили гвардистів, досить, що в різних місцях прийшло до галасів, поки нарешті під час одної такої авантури хтось не вистрілив до вояків. На той вистріл військо відповіло цілою сальвою. Тоді народ і гвардія кинулися знов будувати барикади. Ще хвилю здужали репрезентанти міщанства відтягти вибух, аж коли коло год. 10 рано з вікон домініканського монастиря впали два вистріли на артилерію, військо сипнуло на місто градом куль, а уставлена на Високім Замку батарея почала валити ракетами та гранатами в ратуш, театр і університет. Аж о год. 12 Гаммерштайн на просьбу самого губернатора велів заперестати бомбардування і подиктував місту відому капітуляцію, якої головні точки були: очищення гвардії з підозрених елементів, зложення оружжя, взятого з арсеналу в марті, і видалення всіх емігрантів.

Бомбардування було страшним нещастям для Львова. Згоріли ратуш разом із судовою регістратурою та частю бухгалтерії, далі театр із редутовим залом, будинок головної школи, техніка з музеями та збірками науковими, університет зі збіркою моделів, кабінетами зоологічним, анатомічним, ботанічним та бібліотекою з 40 000 томів книжок і рукописів, між якими була збірка старих документів із монастиря Тинця та цінна бібліотека Гареллі, а надто 15 приватних домів. Страту оцінено на мільйон ринських. Страту в людях обчислила секція санітарна Львівського магістрату на 55 осіб убитих або таких, що померли від ран, і 75 ранених. Військо числило 3 вбитих і 13 ранених, утім числі також один офіцер німецького полку (Deutschmeister). Цікава річ, що Відень і Галичина помінялися своїми дітьми при кривавім ділі нищення свободи: у Відні визначився галицький полк Парма, зложений майже з самих русинів, а у Львові полк Дойчмайстер, зложений майже з самих віденських німців.

Лук’ян Кобилиця

Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX в., написав д-р Іван Франко

І

«Весна народів», як називають іноді 1848 рік, була досить бурлива та неспокійна. В ній не лише сходило те, що посіяно в попередніх часах важкого гніту, але й сіяно з гарячковим поспіхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пізніше. В Австрії, щодо марта 1848 р. дрімала, мов замерзлий ставок, під корою бюрократичного германізму, нараз розбурхалися хвилі національних і соціальних суперечностей; де досі чути було лише муркотання доносів, розпоряджень та патентів або острі поклики про «beschränken Unter-thanenverstand»[7], а що найбільше скромні запитання лібералів «Darf ich so frei sein, frei zu sein?»[8], тепер залунали гучні окрики: конституція, вільність друку, народна гвардія, історичні права народностей, а за ними пішли й інші: проч з панщиною, проч з єзуїтами, проч з привілеями верстов і національностей, автономія, федералізм і соціалізм. Усе те мішалося та перепліталося, перескакувало від окликів всесвітньої любові та братерства моментально до проявів дикої расової та класової ненависті, від шумних заяв про свободу й рівноправність до чинних нападів на тих, хто думав інакше, до тихих доносів та прилюдного обкидування болотом. Імпортовані з заходу ліберальні та радикальні ідеї дивовижно ламалися та карика-турувалися на нашім нерівнім ґрунті, мішалися з домашніми традиціями панщизняної доби, викликали появи незвичайні, часто комічні, частіше трагічні, в усякім разі інтересні, як усі появи розховстаної людської природи, що, вирвавшися з тісних рамок перестарілого ладу, шукає нового русла, нової рівноваги суспільних елементів.

Серед тої хуртовини незвичайних появ заслугує на пильну увагу епізод, якого видовищем був благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами, околиця над ріками Черемошем та Путилівкою, в колишнім Русько-Кимполунзькім околі, в теперішнім Вижницькім повіті на Буковині. Героєм того епізоду був гуцул Лук’ян Кобилиця, простий, неписьменний селянин, що завдяки незвичайним обставинам бурливих років зайняв деяке місце в історії того часу і звернув на себе увагу німецьких і слов’янських істориків. У 1848—1849 рр. звістки про нього друкуються в польських, руських та німецьких газетах; в новіших часах йому присвятили більш або менше докладні студії Вурцбах у своїм «Біографічнім лексиконі», Гельферт у своїй «Історії Австрії», Кайндль у своїх студіях про Буковину, проф. Смаль-Стоцький у своїй «Буковинській Русі» та проф. О. Колесса. Та не досить сього: сам гуцульський народ звеличав його пам’ять у піснях і не забув його імені й досі, нав’язавши до нього різні легенди, а талановитий буковинський поет Федькович звеличав його пам’ять у поемці, яка у часі її написання видалася так смілою й революційною, що її більше як 20 літ не сміли не то друкувати, але навіть переписувати, так що вона дійшла до нас лиш у одній, припадково захованій копії.

Отся Федьковичева поема, якої одиноку копію я віднайшов 1878 р., уперве звернула мою увагу на особу Кобилиці. В рр. 1882—1883, пробуваючи у Вікні в домі д. В. Федоровича й збираючи матеріали для життєпису його батька Івана Федоровича, я знайшов у тамошнім архіві деякі причинки, а з уст д. В. Федоровича й його матері Кароліни Федоровичевої я чув те, що оповідав про Кобилицю покійний Іван Федорович. Пізніше я почав через знайомих добиватися докладніших і повніших звісток і, дякуючи ласкавій увазі д-ра Теофіла Окуневського, одержав у р. 1885 інтересні спомини про Кобилицю, списані священиком села Ферескулі над Черемошем, покійним о. Білинкевичем, на основі оповідань старих гуцулів, священиків, урядників і т. ін., що знали добре ті події. Пізніше, бувши 1898 р. у Довгополі над Черемошем, я чув також дещо про Кобилицю від тамошнього 72-літнього гуцула Осьвіцинського. Матеріали з усної людової традиції зібрали надто Купчанко, д-р Ол. Колесса та проф. Кайндль; в біжучім році зібрав деякі нові матеріали д. Р. Заклинський, та сими новими матеріалами я не міг покористуватися.

На основі тих друкованих і рукописних матеріалів я й беруся змалювати той епізод «бурливих літ»; що має в своїм осередку Лук’яна Кобилицю.

II

Лук’ян Кобилиця родився в перших роках XIX в. У р. 1848 йому було не більше 45 літ. Він був родом із села Плоскої на Буковині, в так званому Русько-Кимполунзькім окрузі, недалеко місточка Путилова-Сторонця. Се був гуцул не зовсім звичайний. Високий ростом, стрункий, він був білий на лиці, мав світле волосся, що густими кучерями спадало йому на плечі, і типове подовгасте лице з меланхолійним виразом. Те лице, добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на іконах. Ся подібність впадала в очі різним людям, що знали Кобилицю; про неї в своїх оповіданнях завсіди згадував Ів. Федорович; незвичайний вираз його лиця підтвердив мені недавно також радник Т. Ревакович, який від свого тестя, бувшого мандатора Пірожка, чув ось яке оповідання: «Коли по утихомиренню гуцульського розруху 1843 р. арештували Кобилицю і привели до Путилова, пани домагалися від комісарів доконче, щоб Кобилицю прилюдно перед зібраним народом покарати киями, надіючися, що се осоромлення підкопле його популярність серед народу. Комісари не були тому противні й веліли привести Кобилицю. Але коли він війшов до канцелярії, то хоч і був зв’язаний, але вираз його лиця, його постава і його спокійні та розумні відповіді зробили таке враження, що комісари не важилися диктувати йому таку соромну кару».

Федорович характеризував його так: «Усе задуманий і не скорий до розмови, Кобилиця в течію загального розговору рідко вкидав свої два-три слова, але ті слова все свідчили про його розум, енергію та скуплену думку. І загалом уся постава Кобилиці свідчила про щось незвичайне: він подобав іноді на якогось пророка, говорив уривано та загадково, а іноді на чоловіка, що привик розказувати». При тім, як подає о. Білинкевич, він був перший багатир на всі гори, мав багато худоби, коней, овець, молока, бджіл, меду, воску, убрань і всякого достатку. Його жінка була гуцулка, замолоду перша красуня, та й пізніше, в бурливих роках, не стратила ще своєї принадності, хоч трошки погрубшала. Вона походила із славного та впливового серед гуцулів роду Єрошок. Дітей, наскільки можна догадуватися, у них зовсім не було, а бодай у ніяких писаних ані усних звістках про них не знаходимо згадки.

Аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба доконче кинути оком на ті соціально-економічні відносини, серед яких він жив і яких розвій виніс його на історичну арену. Село Плоска за панщизняних часів належало до так званого Русько-Кимполунзького околу, до якого, крім того, належали села Сергії, Сторонець-Путилів, Тораки, Кисилиці, Дихтинець, Устє-Путилів, Стебне, Довгополе, Конятин, Яблониця, Мари-ничі, Петраші, Розтоки, Підзахарич і Межиброди. Ті села, заховані серед високих гір, над ріками Черемошем і Путилівкою, здавен-давна жили окремим життям, багато де в чому не подібним до життя на долах і на підгір’ю. Природні обставини робили тутешніх мешканців-гуцулів переважно пастухами-вівчарями, стрільцями та дереворубами; рільництво займало лише дуже мале місце в їх господарстві. Від віків вони не знали панщини, бо хоча ліси й полонини в горах були понадавані панам, але ті пани в горах не жили, іноді й у цілім своїм житті не показувалися туди і вдоволилися тим, що їх невідомі піддані складали їм від часу до часу добровільні дарунки, які з часом звичай перемінив на постійні, але все-таки дуже невеличкі данини. Такий стан застає й затверджує в XVII віці так званий хризов воєводи Константина Дуки з 28 вересня 1693 р.

Сей хризов признавав селянам на власність ґрунти, викорчувані ними власноручно з-під лісу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смів присвоювати собі ґрунту іншого підданого. За уживання тих ґрунтів піддані платили панам чинш, багатші по 2, середні по 1,5, бідніші по 1 левові, надто відкушували десятину сіна таксою по 2 паралі (3 крони) від сажня і давали десятину від збіжжя та данини зі здобутків стрілецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знає, про право вирубу не згадує; земля й ліси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. ніякої вартості. Сей хризов і пізніше, за австрійських часів, не був законно скасований, хоча економічні відносини тим часом значно змінилися, народу намножилось, землі управної прибуло, ліси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартості, по селах, навіть по гірських селах Молдавсько-Кимполунзь-кого околу per fas et nefas[9] почали заводити панщину, а чинші й данини щораз більше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькім околі добачаємо той сам процес: пани починають щораз більше обмежати волю підданих, різними способами витискаючи від них то нові данини, то служебності. Дарунки, які по давньому патріархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступі в володіння маєтністю, переміняються на постійні данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормовані досі традицією або усними умовами, переносити на папір. Укладаються угоди між панами й підданими нібито для пам’яті, але швидко показується, що ті угоди понакладали на селян такі тягарі, яких не знали їх батьки й діди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин і Спетки на свого дідича Айваса, що домагається від них данин бринзою, сиром, повісмами, овечими шкірами і до того панщини. В тім самім році жалуються піддані іншого пана Джурджована на подібні здирства: нові процеси йдуть у рр. 1814, 1815 і 1825. Селяни домагаються переведення кризова Дуки, забезпечення їх у посіданні ґрунтів, лісів і лук. Пани відповідають, що чинш підвищено тому, бо піддані не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вівці на панських полонинах і рубають дрова в панських лісах. Вироки судів і оречення надвірної канцелярії в тих справах бували різні, але виконання вироків усе полишано панам, які в разі не корисних для себе вироків старалися замість їх виконання переводити нові «добровільні» угоди і тим викликали нові скарги підданих. Урядові стало, нарешті, сього забагато, і декретом з 22 мая 1826 р. порішено, що лиш такі угоди панів з підданими мають правну стійність, які не перечать хризовові Дуки або будуть добровільно прийняті підданими. Розуміється, що й ся еластична постанова не зарадила лихові. Пани все вміли знайти собі серед селян поплечників, що були готові за марну надгороду підписати їм таку угоду, якої їм хотілося; вміли перед цісарською комісією поставити не дійсних від-поручників громади, а своїх заушників, уміли, де треба, підплатити комісарів, проволокти справу або попросту ігнорувати цісарські рішення, руйнуючи та кривдячи непокірних селян, а особливо громадських пленіпотентів.

Та ось у р. 1838 іменовано старостою в Чернівцях бувшого Станіславівського старосту Казимира Мільбахера, чоловіка, щиро прихильного селянам і ненависного шляхті, яка не звала його інакше, як кривим чортом[10].

Роздивившися в відносинах[11], Мільбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всі угоди панів з підданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи ті угоди були затверджені окружною властю, чи ні. Який переполох підняв сей циркуляр серед буковинської шляхти, видно ще в 1848 році в виданім дідичами пропам’ятнім письмі. «В р. 1838, — читаємо там, — буковинським округом завідував надвірний радник Мільбахер, чоловік нерозсудний і дуже запальчивий. Уже в ту пору він без страху й докорів сумління розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичині. Обіжником з 29 червня 1838 р. він толкував буковинський status quo по своїй уподобі та розумінню і наказав з усіх амвон опублікувати права дідичів, общипані, з усіх боків. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, він вияснював їм, що всі уложені та окружною властю позатверджувані панщизняні угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено іскру словом і письмом, і швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дідичів, що виступили з протестами проти сеї самовільної господарки урядників, бюрократія окричала здирцями селян та безсердечними тиранами. Таким робом Буковина при загальнім заколоті думок уже в р. 1838—39 була близька до такої катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичині. «Се не побільшення, — говориться далі, — але сумна, загальнозвісна правда, що в тім часі дідичі та посесори, загрожені в своїм існуванні, зневажувані підданими словом і ділом, висміювані та переслідувані начальником округу (себто Miльбахером), умирали з гризоти, божеволіли або самі собі відбирали життя»[12].

Розуміється, не всі пани брали собі так до серця се трагічне положення; вони вислали як стій зашкалення на Mrn^ бахера до губернії, яка обіжником з 22 цвітня 1839 р. скасувала обіжник Miльбахера і признала важність «добровільних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вересні 1839 р. брат цісаря Фердинанда архікнязь Франц Кароль був на Буковині, дідичі жалувалися перед ним на Miльбахера а, осмілені ласкавим послухом у нього, в марті 1840 р. вислали депутацію до цісаря і добилися того, що найвищою постановою з дня 21 падолиста 1840 Miльбахера перенесено до Львова.

III

Розворушення, викликане тими подіями, довело до селянського бунту, що вибух у Путилові 1843 р. Не бракувало й інших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаємо, прим., що там фермент ішов із того, що село було поділене між двома властителями: половина належала до дідича Ромашкана, а друга — до камери. «Mісцева адміністрація, — жалуються 1848 р. дідичі, — остро дивилася на пальці панам, але в камеральних добрах дивилася крізь пальці на всякі надужиття»; се треба розуміти так, що в камеральних добрах селянам було легше, і для того ті, що були підданими приватних осіб, прикріше почували неоднаковість положення й бунтувалися. Особливо путилівський дідич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть підданих своєю жорстокістю та притисками: ся ненависть лунає й досі в піснях і оповіданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту. Селяни жалувалися, що їм забороняють рубати дрова навіть у їх власних лісах, жалувалися на овечу данину, на високі чинші, на данину бриндзою та на те, що пан силує їх до панщини. Особливо за ліс ішла найзавзятіша сварка; се стверджують і досі заховані в пам’яті спомини місцевих старих людей. В Путилові збунтовані селяни допускалися збитків на папських побережниках; по одних оповіданнях обсмолювали їм волосся, по других — полапали їх, поналивали їм гарячої смоли на голови, а руки порозпинали на патики і так їх пригнали з лісу до пана та й кажуть: «Шо-сьте нам за вовків у ліс прислали? Нам вовків не потрібно». На дідичів напав страх; до Чернівець побігли тривожні вісті про бунт у горах, і тамошній староста вислав комісарів з 900 мужами війська до Путилова. «Але люди, — оповідає старий, звиш 70-літній гуцул Осьвіцинський у Довгополі, — зійшлися перед вояків, більше як 500 люда, і повклякали перед ними. Тоді комісар казав, аби йому видали бунтівників. Вони не хотіли, то він сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: військо поставив по хатах. Вояки різали воли: шкіру лишали, а м’ясо варили й їли». Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякі віктуали.

Сучасна пісня говорить:

Ой ріжуть сірі воли, жовніри ся ділют,

А Джурджован, то славний пан, нічо му ни вдіют...

Звоювали Путилову в велике говінє,

Та забрали барабульки, нима й на насінє.

«Тих бунтівників, — оповідає далі Осьвіцинський, — позаковували й повсаджали до арешту. Потім з’їхав староста і позасуджував їх: тому 10 буків, тому 15, тому 20 і так далі. То їх били від рана до обіду, а решту били потім по полудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж йому рука спухла; то він руку перев’язав хусткою і бив далі». Про се биття згадують і інші очевидці. «Не єдному і 100 буків дали», — каже один, а другий додає: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

Як учасник того бунту й одна з його жертв згадується й Кобилиця, але яка була його участь у бунті, докладно не звісно. Цитована вже народна пісня, звісна в двох значно відмінних варіантах, хоч оба записані в одній місцевості, в Сергіях, говорить лише, що

Зачьили си депутати з панами тьигати.

Казали нам депутати, що нам гаразд буде,

Збиваймо си у громаду, комісия буде.

Очевидно, депутати тут — сільські пленіпотенти, які остерігають громаду перед приїздом комісії, що мала довести до порозуміння між паном і селянами. А