Справжня iсторiя раннього Нового часу

By Олексiй Мустафiн

Олексій Мустафін — відомий український журналіст і медіаменеджер, генеральний директор телеканалу «Мега». Закінчив педагогічний університет імені Драгоманова (історичний факультет). Працював журналістом у виданні «УНІАН-тижневик», часописах «Пост-Поступ», «День», «Київський телеграф», «Профіль», «Дзеркало тижня», на телеканалі «1+1». Очолював служби новин на каналах «Інтер» і СТБ. Автор телевізійних фільмів.
«Справжня історія Раннього Нового часу» — це книжка про народження сучасного світу, об'єднаного Великими географічними відкриттями, про добу абсолютних монархій і перших колоніальних імперій, Реформації і Просвітництва. Чому маленьким європейським державам вдалося підкорити цілі континенти? Кого насправді збагатили заокеанські золото і прянощі? Чим поява біржи допомогла науковій революції, а вживання кави — утвердженню прав і свобод людини? Як нестямне кохання могло знищити непохитні імперії? Де з'явилися перші газети і політичні партії? Ким насправді були загадкові масони і розенкрейцери? Відповіді на ці та багато інших питань дозволяють не лише дізнатися про цікаві факти, але й зрозуміти «логіку історії».

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Jan 1, 2020
• ISBN: 9789660369221

Book preview

Справжня iсторiя раннього Нового часу ISBN 9789660369221 Автор: Олексій Мустафін Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Олексій Мустафін — відомий український журналіст і медіаменеджер, генеральний директор телеканалу «Мега». Закінчив педагогічний університет імені Драгоманова (історичний факультет). Працював журналістом у виданні «УНІАН-тижневик», часописах «Пост-Поступ», «День», «Київський телеграф», «Профіль», «Дзеркало тижня», на телеканалі «1+1». Очолював служби новин на каналах «Інтер» і СТБ. Автор телевізійних фільмів.

«Справжня історія Раннього Нового часу» — це книжка про народження сучасного світу, об'єднаного Великими географічними відкриттями, про добу абсолютних монархій і перших колоніальних імперій, Реформації і Просвітництва. Чому маленьким європейським державам вдалося підкорити цілі континенти? Кого насправді збагатили заокеанські золото і прянощі? Чим поява біржи допомогла науковій революції, а вживання кави — утвердженню прав і свобод людини? Як нестямне кохання могло знищити непохитні імперії? Де з'явилися перші газети і політичні партії? Ким насправді були загадкові масони і розенкрейцери? Відповіді на ці та багато інших питань дозволяють не лише дізнатися про цікаві факти, але й зрозуміти «логіку історії».

ISBN 978-966-03-6922-1

© О. Р. Мустафін, 2014

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2014

Олексій Мустафін

Справжня історія Раннього Нового часу

Дітям

Розділ I. Доба відкриттів. Світанок Нового часу

Великі географічні відкриття і створення Португальської колоніальної імперії

1. Європейці вирушають у мандри. Відлік нової доби в історії людства, яку називають Новим Часом, — вчені зазвичай починають з 1492 року і пов’язують з Великими географічними відкриттями. Відкриття кінця XV—початку XVI століття і справді були незвичайними. Тогочасні мандрівники відкривали цілі континенти й океани, невідомі раніше їхнім співвітчизникам, прокладали шляхи довжиною в десятки тисяч кілометрів, зустрічалися з цивілізаціями, які ніколи навіть не здогадувалися про існування одна одної. І все це відбувалося з приголомшливою швидкістю, за життя кількох поколінь — тоді як дослідження Старого Світу, знайомого середньовічному європейцю, мешканцю Азії чи Африки, відбувалося протягом кількох тисячоліть. За лічені роки змінилися не лише уявлення людства про далекі й близькі краї, а й сам світ став іншим: як казали сучасники — більшим і водночас тіснішим.

Карта світу другої половини ХV ст. (Бібліотека Марчіана)

Великі географічні відкриття, однак, не були наслідком щасливого збігу обставин. Вони були підготовлені всією історією людства. Мандрівники нової доби спиралися на досвід і знання, накопичені попередниками. Далекі подорожі були б неможливими без корисних винаходів середньовіччя — компасу і астролябії, точних астрономічних таблиць і надійних географічних карт. Нарівні з каравелами наприкінці XV століття європейці почали будувати й великі кораблі, придатні для плавання у відкритому морі, — караки. Шукачі нових земель були захищені залізними шоломами та латами і мали вогнепальну зброю — гармати і рушниці.

Карака. Гравюра кінця XV ст.

Серед славетних мандрівників стародавнього світу і середньовіччя були вихідці з різних континентів. Великі географічні відкриття здійснювали переважно європейці. Вчені зазвичай пояснюють це тим, що саме європейці були найбільш зацікавлені у прокладанні нових торговельних шляхів. Адже індійські та китайські товари вони тривалий час змушені були купувати за цінами, завищеними арабськими посередниками, ще й сплачувати величезні мита до єгипетської скарбниці. Європейські ж вироби мешканців Азії майже не цікавили, тому за товари зі Сходу доводилося розраховуватися золотом або сріблом. Дорогоцінних металів на Заході добували дедалі більше, але потреба в них зростала ще швидше. Саме в пошуках золота і почали споряджати великі заморські експедиції. Справа ця була непростою, впоратися з нею могли лише централізовані держави із міцною королівською владою. До того ж саме в централізованих державах з припиненням феодальних усобиць з’явилося чимало «безробітних» шляхтичів, готових за прикладом хрестоносців шукати щастя і багатств на чужині.

Лісабон. Мініатюра початку XVI ст. (Музей Кондеш де Каштру Гімарайш)

Першими, ще в пізньому середньовіччі, на пошуки золота вирушили мешканці найзахіднішої держави Європи — Португалії. Омріяні багатства вони знайшли в Африці — на узбережжі Гвінеї, звідки з часом почали вивозити й рабів. Відкриті під час мандрівок острови за венеційським зразком перетворювали на колонії. Свої відкриття португальці намагалися тримати в таємниці. На їхнє прохання папа римський навіть заборонив найближчим сусідам португальців — іспанцям запливати далі Канарських островів. Але хіба могла зупинити заборона сміливців, що мріяли про нові землі?

Узбережжя Гвінеї і форт Ельміна. Португальська карта XVI ст.

2. Христофор Колумб і відкриття Нового Світу. З-поміж тих, хто прагнув доплисти не лише до Африки, але й до Індії та Китаю, був і генуезець Христофор Колумб. Тривалий час він жив у Португалії, де заробляв на життя виготовленням карт. Переконаний, як і більшість учених того часу, що Земля має вигляд кулі, Колумб запропонував сміливий план: дістатися омріяних земель, подорожуючи не на схід, а на захід — навпростець через океан. Відстань між Європою та Азією Колумб вважав не такою вже далекою, до того ж вірив, що в океані є великі острови, які можна використати для зупинки під час плавання, — він бачив їх на багатьох старовинних картах під назвами Антилія і Бразил.

Христофор Колумб. Портрет С. Пьомбо (Метрополітен-музей)

Спорядити експедицію до Азії Колумб спочатку запропонував уряду рідної Генуї, але той відмовився. Не зацікавився його планом і португальський король. Колумб писав листи до монархів Франції та Англії, кілька разів домагався прийому у володарів Іспанії — «католицьких королів» Ізабелли і Фердинанда. Врешті Ізабелла зглянулася на дивакуватого генуезця, дала дозвіл на мандрівку і навіть погодилася призначити його віце-королем усіх відкритих земель. Але гроші для експедиції її майбутній керівник змушений був збирати самотужки.

У серпні 1492 року три кораблі під командуванням Колумба нарешті вирушили на захід. Найбільшим з них — каракою «Санта-Марія» — керував він сам. Але розрахунки не виправдалися. Жодних островів посеред океану мандрівники не зустріли. Моряки, які раніше ніколи так довго не бачили суходолу, були налякані й обурювалися «зрадливим» капітаном. Колумб остерігався заколоту і навіть вів два щоденники подорожі: один справжній, другий — «підправлений», який міг трохи заспокоїти бунтівливу команду. Лише на 33-й день плавання — 12 жовтня — мандрівники нарешті побачили землю. На радощах Колумб дав відкритому ним острову ім’я Сан-Сальвадор (тобто «Святий Спаситель»). Він був упевнений, що досяг Азії, і називав місцевих мешканців індіанцями — тим більше, що справжніх індійців ніхто з учасників його експедиції до цього не бачив. Один за одним Колумб відкрив десятки островів, найбільшими з яких були Куба (сам Колумб вважав її не островом, а частиною материка) та Гаїті. Згодом усі вони дістали назву Антильських — на честь так і не знайденої легендарної землі.

Колумб у Новому Світі. Гравюра XVI ст.

Колумб до кінця життя вірив, що досяг Індії. Проте інші мореплавці вже невдовзі зрозуміли, що відкриті землі були аж ніяк не Азією, а новим, раніше не відомим континентом, який почали називати Новим Світом.

Договір 1494 року між Португалією і Іспанією про «поділ Світу» (Національна бібліотека в Лісабоні)

3. Європейські монархи «ділять» Землю між собою. Португальський король, дізнавшись про повернення Колумба, одразу оголосив, що досліджені ним землі мають належати Португалії. Але папою римським у цей час був уже іспанець Александр VI Борджіа, тож він поквапився оголосити території на захід від Азорських островів володіннями своїх співвітчизників. Португальцям довелося піти на переговори і врешті-решт укласти з Іспанією особливий договір. Усю Землю просто «поділили» навпіл — так, щоб лінія розподілу проходила трохи західніше від раніше проведеної папою і залишила землі, відкриті Колумбом, іспанцям, а території на схід від лінії — португальцям.

Однак інші європейські монархи не поспішали визнавати ці домовленості. Вже за кілька років з дозволу англійського короля до Нового Світу вирушила експедиція на чолі з венеційцем Джованні Каботом, який дістався острова Ньюфаундленд і сусіднього материка, оголосивши їх англійськими володіннями. Корабель для подорожі надав Каботу купець Річард Америк. Деякі дослідники впевнені, що саме тому Новий Світ із часом стали йменувати Америкою (за іншою, поширенішою версією, Америка своєю назвою зобов’язана фінансисту і мореплавцю Америго Веспуччі).

Карака «Метью» — корабель Кабота (сучасна реконструкція)

Васко да Гама. Портрет Г. Лопеша (Національний музей стародавнього мистецтва у Лісабоні)

4. Португальці в Азії. Поки іспанці та англійці намагалися дістатися Індії і Китаю західним шляхом, португальці наполегливо просувалися на схід. У липні 1497 року з Лісабона відпливла флотилія з чотирьох кораблів під командуванням Васко да Гами. Оминувши південь Африки, вже через півроку вона увійшла до Індійського океану. Мусульманські купці одразу побачили в португальцях небезпечних суперників і намовляли місцевих правителів проти прибульців. Однак да Гама виявився вправним дипломатом, використав суперництво між володарями на свою користь і знайшов не лише надійний прихисток для своїх кораблів, але й досвідченого радника, який привів флотилію найкоротшим шляхом до Індії. Це сталося у травні 1498 року.

Португальська флотилія 1500 року. Малюнок XVI ст. (Академія наук Португалії)

Повернення до Португалії було важким, але на батьківщині да Гаму зустріли як справжнього героя. Плавання до Індії, до того ж, принесло чималий зиск. Від продажу перцю, привезеного мандрівниками до Європи, отримали грошей у 60 разів більше, аніж було витрачено на експедицію.

Уже наступного року з Лісабона вирушила нова флотилія — тепер із тринадцяти кораблів. Діставшись західного узбережжя Південної Америки, її командувач оголосив його португальським володінням — це була майбутня Бразилія. Звідти флотилія попрямувала на схід. Щоправда, цього разу португальці вже не так прокладали нові шляхи, як намагалися прибрати до рук торгівлю в Індійському океані. З деякими місцевими володарями вони домовилися, а з усіма іншими поводили себе, як справжні розбійники — захоплювали і знищували кораблі мусульманських купців, обстрілювали та грабували заможні прибережні міста, і всюди засновували власні торговельні факторії. Занепокоєні індійські володарі звернулися по допомогу до єгипетського султана, який і сам був незадоволений появою європейців на сході. Проте у вирішальній битві з об’єднаним флотом мусульманських правителів біля Діу португальці здобули блискучу перемогу.

Діу під владою португальців. Малюнок XVI ст.

Відтоді переможці майже неподільно панували на морських торговельних шляхах, що з’єднували Індію з Африкою та Аравією. Португальський король навіть мріяв про завоювання Єгипту і «повернення» Святої землі, але для війни на суходолі сил у нього не було. Тому португальці зазвичай захоплювали лише окремі міста або ж острови біля узбережжя, які за кілька років перетворювали на потужні фортеці. Разом із володіннями в Африці та Південній Америці ці фортеці та торговельні факторії утворювали першу у світі колоніальну імперію.

Багатствами Індії апетити колонізаторів не обмежувалися. У 1511 році португальці захопили Малакку. Після цього кожний корабель, який зупинявся біля міста, змушений був брати на борт португальського шпигуна. Це дало змогу колонізаторам за кілька років вивчити навколишні землі і дістатися легендарних Молуккських островів, які у Європі називали «Островами прянощів».

Брама португальської фортеці у Малацці (сучасний вигляд)

Італійські війни і Високе Відродження

1. Західна Європа на межі століть. Початок Італійських війн. Панування над Атлантичним та Індійським океанами, величезні доходи від торгівлі зі Сходом перетворили португальського короля на одного з найбагатших монархів християнського світу. Але провідною державою Європи Португалія так і не стала. Вона, як і раніше, поступалася впливом і сусіднім централізованим державам — Іспанії, Англії, Франції, і подрібненій Священній Римській імперії. Прагнучи янайшвидше отримати зиск від торгівлі з колоніями, португальці самі доправляли привезені ними прянощі до Нідерландів, де їх великими партіями купували німецькі купці для перепродажу в інших країнах континенту. Усе це сприяло господарському піднесенню Німеччини та Нідерландів, але не самої Португалії.

Белемська вежа у Лісабоні (сучасний вигляд)

Найзаможнішою країною Західної Європи і надалі залишалася Італія. Саме в Італії наприкінці XV століття найвищого розвитку досягли мануфактурне виробництво та банківська справа. Багатства, накопичені генуезькими і флорентійськими банкірами, давали їм змогу позичати кошти для спорядження заморських експедицій португальцям та іспанцям. Посередницька торгівля також значною мірою залишалася в руках італійців — навіть після відкриття морського шляху до Індії венеційці постачали до Європи прянощі та інші товари з Близького Сходу. Щонайменше з XIV століття Італія була осередком нової культури — гуманізму і Відродження.

Міняйло і його дружина. Картина К. Масейса (Лувр)

Водночас, на відміну від сусідніх країн, Італія була подрібнена на десятки великих та малих держав. Найвпливовіші з них — Генуя, Венеція, Флоренція та Міланське герцогство — ворогували між собою і прагнули послабити одне одного. Римські папи, які керували не лише католицькою церквою, але й чималою власною державою, теж намагалися розширити свої володіння за рахунок сусідів. Та й в іншому поведінка очільників церкви мало чим відрізнялася від поведінки світських володарів — хіба що можливостей для збагачення в них було більше, як і коштів для будівництва величних соборів та палаців, збирання художніх колекцій і підтримки митців. Не відмовляли собі папи і в інших задоволеннях, що не мали нічого спільного із християнським ученням. Найсумнішої слави зажив Александр VI Борджіа. Його дії викликали обурення і в священиків, і в мирян, тож усе своє правління Александр VI боровся зі змовами та замахами на своє життя. Незатишно почувалися й інші володарі, які трималися на своїх престолах лише завдяки військовій силі. Навіть у найбільшій державі Італії — Неаполітанському королівстві, що знову стало самостійним наприкінці XV століття, влада монарха була непевною, а великі феодали лише чекали нагоди для того, щоб виступити проти короля.

Александр VI Борджіа. Портрет К. Альтіссімо (Музей Галереї Вазарі)

Головна вежа Міланського замку (сучасний вигляд)

Володарі сусідніх держав не поступалися феодалам у своїх намірах прибрати Італію собі до рук. Найспритнішим виявився французький король. Дізнавшись про смерть неаполітанського володаря, він оголосив себе його «законним спадкоємцем». Королівське військо майже не зустріло спротиву і вільно пройшло через усю Італію. Не лише Неаполь, але й інші держави півострова визнали зверхність Франції.

Джироламо Савонарола. Портрет Фра Бартоломео (Музей Сан-Марко у Флоренції)

2. Савонарола. Неспроможність місцевих володарів захистити незалежність своїх держав і всієї країни викликала обурення багатьох пересічних італійців. Вони вважали винними в нещастях батьківщини заможну міську верхівку, що потопала в розкошах та розвагах і занедбала громадські справи. Але були й ті, хто дивився на іноземну навалу з надією. Домініканський монах Джироламо Савонарола ще за кілька років до появи французького війська закликав флорентійців покаятися і повернутися до євангельських заповідей. Тепер він проголосив, що Бог наслав французів, щоб покарати італійців за гріхи. Під впливом палких проповідей ченця флорентійці у 1494 році позбавили влади свого володаря П’єро Медічі (сина і спадкоємця Лоренцо Пишного) і вигнали його з міста разом із усіма родичами.

Флоренція була оголошена республікою, але влада швидко зосередилася в руках Савонароли. Його прихильників — людей переважно незаможних — називали «скиглями», адже вони й самі проводили час у молитвах, і від інших вимагали відмовитися від «язичницьких» розваг, ігор і навіть яскравого одягу. «Сороміцькі» книжки, картини та скульптури, до яких Савонарола без вагань зараховував навіть шедеври Боттічеллі, музичні інструменти, гральні карти та парфуми спалювали на площах. Особливі контролери вдиралися до приватних осель, щоб перевірити, як їхні мешканці виконують заповіді Божі. Новий уряд намагався полегшити життя бідніших флорентійців — незаможних боржників звільнили від сплати боргів, замість старих податків запровадили десятину з прибутків, а згодом був створений державний банк, який надавав позики під невеликі відсотки.

За прикладом Флоренції Савонарола прагнув змінити увесь християнський світ. Він закликав церкву повернутися до «чистого» католицького вчення, викривав гріхи вищого духовенства та папи. Незадоволений Александр VI викликав бунтівливого ченця до Рима, а коли той відмовився, відлучив його від церкви. Савонарола оголосив, що засудити його може лише Вселенський собор, і спалив папську грамоту. Тоді відлученням почали погрожувати всім, хто слухав Савонаролу. Боролися проти проповідника і заможні флорентійці, незадоволені новим ладом у місті. Врешті Савонаролу звинуватили у «служінні дияволу». Ченця схопили, жорстоко катували і за вироком суду спалили на площі — так, як він сам це робив із книжками та картинами. Усі нововведення Савонароли були скасовані.

3. Високе Відродження. Спроби французів установити свою владу над Італією викликали спротив інших європейських монархів. У боротьбу втрутилися іспанці, а потім — німецький король, який прагнув імператорської корони і вважав Північну Італію власним «спадком». Скористатися суперництвом між сусідами намагалися папа римський і венеційці. Військові союзи швидко укладалися і ще швидше розпадалися, війська раз по раз сходилися в битвах, а в перервах між ними найманці вбивали і грабували мирних мешканців. За кілька десятиліть безперервних війн Італія була сплюндрована і знекровлена.

Спалення Савонароли. Малюнок XV ст. (Музей Сан-Марко у Флоренції)

Проте саме в цей час відбувається надзвичайний злет культури — живопису, скульптури, архітектури, філософської думки. Вчені навіть називають цю добу Високим Відродженням. Справжнім її символом став Леонардо да Вінчі — людина надзвичайно обдарована, допитлива і працелюбна. Він був поетом і живописцем, науковцем та інженером. У рукописах Леонардо, які збереглися до нашого часу, знайшли проекти парашута, кулемета, підводного човна та літальних апаратів. За його проектами зводилися мости і палаци. Леонардо не навчався в університеті і був упевнений, що знання можна здобути лише працею і досвідом. Навіть до живопису Леонардо ставився не лише як митець, але і як дослідник — бо вважав, що мистецтво допомагає пізнати світ. Найвідомішими художніми творами Леонардо є портрет Мони Лізи (його називають також «Джокондою») і фреска «Таємна вечеря», що зберігається в одній з міланських церков.

Леонардо да Вінчі. Автопортрет (Королівська бібліотека в Турині)

Джоконда (Лувр)

Таємна вечеря. Фреска Леонардо у церкві Санта-Марія-делла-Граціє в Мілані

Співцем гармонії, світла і краси називають молодшого сучасника Леонардо — Рафаеля Санті. Виконані ним картини на біблійні теми, портрети сучасників та зображення Мадонни (Богородиці) і сьогодні вважають зразком довершеності і художнього смаку. Запрошений розписувати внутрішні зали папського палацу у Римі, Рафаель створив славетні фрески, найвідомішою з яких є «Афінська школа». На ній можна знайти й портрет Рафаеля, виконаний ним самим, — такий портрет називають автопортретом. Себе художник намалював у вигляді учня, а зображені на фресці давньогрецькі філософи мають обличчя інших митців Відродження — Леонардо та Мікеланджело Буонаротті.

Рафаель Санті. Автопортрет (Галерея Уффіці)

Афінська школа. Фреска Рафаеля у Ватиканському палаці

Буонаротті зажив слави насамперед як скульптор. Ще замолоду він створив у Римі зворушливий образ Богородиці, що оплакує Христа (латиною її іменують «П’єта»). Повернувшись до Флоренції, він вирізьбив із мармуру статую Давида. Ця скульптура стала символом Флорентійської республіки, яка сміливо кинула виклик наймогутнішим монархам Європи. До творінь Буонаротті належать також статуя Мойсея і розпис склепіння Сикстинської капелли в Римі.

Мікеланджело Буонаротті. Портрет М. Венусті (Капітолійський музей)

Створення Адама. Фреска Буонаротті у Сикстинській капеллі

Видатними митцями доби Високого Відродження були також венеційські живописці — Джорджоне Барбареллі і Тиціан Вечелліо.

Інше мистецтво цікавило флорентійця Нікколо Макіавеллі — він першим намагався дослідити, як здобувають і утримують владу та керують державами. Свої міркування Макіавеллі виклав у книзі «Володар». Він доводив, що в політиці діють цілком земні закони, а успіх належить тим, хто використовує наявні обставини у власних інтересах, незважаючи на моральні обмеження. Сучасники були обурені — їм здавалося, що Макіавеллі виправдовує підступ, зраду і навіть вбивства. Згодом «макіавелівською» стали називати будь-яку хитру і безпринципну політику, хоча автор «Володаря» до таких дій ніколи не закликав. Він щиро прагнув об’єднання Італії під владою єдиного володаря — як це відбулося, скажімо, у Франції чи Османській державі, і переконував, що досягти цієї мети може лише сильний правитель з необмеженою владою. Мрії Макіавеллі не здійснилися, але для сусідських монархів його книжка стала своєрідним підручником з державного управління.

Давид. Скульптура М. Буонаротті (Галерея Академії у Флоренції)

Нікколо Макіавеллі. Портрет С. Тіто (Палаццо Веккьо у Флоренції)

4. Відродження за межами Італії. На початку XVI століття гуманізм і Відродження поширюються всією Європою. Певною мірою цьому сприяли й Італійські війни, адже саме завдяки ним навіть деякі монархи, не кажучи вже про пересічних вояків, вперше в житті опинилися в Римі, Флоренції чи Мілані. Скульптури, картини та рукописи вивозили до інших держав як військові трофеї. Студенти, науковці й митці їхали до Італії за новими знаннями і навичками. А коли поверталися додому, поширювали новий світогляд, нове розуміння мистецтва та нові смаки. Особливо відчутним італійський вплив був у Південній Німеччині, місто Нюрнберг навіть називали «німецькою Флоренцією».

Саме в Нюрнберзі народився Альбрехт Дюрер — найвидатніший німецький художник XVI століття. Він був добре знайомий із італійськими митцями і певний час навіть жив у Венеції, проте більшість своїх шедеврів створив на батьківщині. Серед них — портрети сучасників Дюрера і автопортрети. Найбільш уславилися численні гравюри митця. Зазвичай Дюрер вирізьблював їх на дерев’яних дошках, із яких потім робили велику кількість однакових відбитків. На відміну від живопису, купити такий відбиток могли й пересічні бюргери, і навіть заможні селяни. Попри те що гравюри є однокольоровими, Дюрер майстерно передавав рух, об’єм і навіть настрій персонажів. Найвідомішими дюрерівськими гравюрами є «Чотири вершники», «Рицар, смерть і диявол» та «Меланхолія».

Альбрехт Дюрер. Автопортрет (Лувр)

Чотири вершники. Гравюра А. Дюрера