Паратіхіон

By Oleg Bazylewicz and Олег Базилевич

 Паратіхіон – грецька назва зовнішнього периметру древніх стін Константинополя. Роман "Паратіхіон" – майже 20-річна історія війни і миру, кульмінація якої – завоювання Константинополя турками-османами в 1453 році. Дана книга повністю ґрунтується на історичних фактах і подіях, а також на відомих нам записах того часу.

Київ і Краків, Рим і Константинополь, Русь і Московія, Німеччина і Італія, середньовіччя і ренесанс, політика і війна, християнство та іслам, католицизм та православ'я, спроби унії та "церковного сепаратизму" – проблематика цього сюжету складна, суперечлива, і як на диво, наздвичайно актуальна в наш час.

Адже саме тоді закладалися основи багатьох майбутніх конфліктів і проблем, багато з яких і сьогодні не мають вирішення: єдність Європи, пошук нових шляхів для торгівлі і комунікацій, руйнування Київської митрополії, відчуження і церковне уосіблення Московії, і численні протиріччя на Балканах.

У центрі подій, які лягли в основу роману, опиняється загадкова історична постать – книжник і воїн, київський русич на ім'я Нестор-Іскандер, якому судилося помандрувати тогочасною Європою, взяти участь у складних подіях тих буремних років і написати свою відому на увесь світ книгу "Повість про здобуття Цариграду турками". Його життя і доля може бути ключем для розуміння того, що відбулося тоді і продовжує відбуватися зараз.

Жанри:

- історична драма

- військова драма

- пригоди

- медієвістика 

• Language: Українська мова
• Publisher: Oleg Bazylewicz
• Release date: Nov 7, 2018
• ISBN: 9781386129868

Oleg Bazylewicz

PhD – Social & Economic Geography; Natural Resources & Environmental Protection Writer, Screenplay Writer, Artist – olegbazylewicz.wordpress.com

Book preview

ПЕРЕДМОВА

XV століття, Європа. Константинополь, столиця Візантійської, або Римської, чи Ромейської, імперії, як її тоді за традицією називали, був захоплений туркамиосманами у 1453 році. Імперія вже довгий час занепадала, і ближче до середини століття її територія, яка колись майже повністю охоплювала все Середземномор’я, поступово зменшилась до невеликих володінь у Греції і, власне, самого міста Костянтина. Місто було пограбоване і зруйноване хрестоносцями у 1204 році, і так і не змогло відновити своєї колишньої величі, краси і могутності. Лише тільки внутрішні негаразди у молодій османський державі, і непрості стосунки османів з численими сусідами щонайменше на півстоліття відклали падіння міста.

Але середньовіччя вже завершувалось. Здобуття османами цього міста позначило остаточне настання нової епохи у світовій історії. Сильна і агресивна Османська імперія на декілька століть стала одним з найважливіших чинників європейської політики та історії. Європейські торговці і мореплавці почали шукати нові шляхи на Схід. Невдовзі португалець Васко да Ґама пропливе навколо Африки в Індію, а наприкінці століття Колумб зробить своє дивовижне відкриття, яке назавжди змінить дальшу долію світу. 

Константинополь століттями сприймався як найважливіша геополітична константа; як вічний, раз і назавжди даний символ християнства, і, незважаючи на довготривалий занепад – як найбільш багате і красиве місто, котре своєю славою далеко перевершувало всі європейські столиці. Місто, захищене подвійною стіною імператора Феодосія, вважалось неприступним – штурм вдався тільки хрестоносцям, та й те тільки з кораблів, а решта ж спроб численних ворогів протягом всієї довготривалої історії міста закінчувалась провалом. Тому падіння Константинополя стало справжнім шоком для Європи. Відомий франко-фламандський композитор Ґільом Дюфе (Guillaume Du Fay) створив з цього приводу чотириголосу ламентацію, сповнену глибокого смутку та непідробного, автентичного середньовічного жаху – музику, яка й сьогодні нікого не залишає байдужим.

Але місто розчарувало загарбників – його велич і казкові багатства, як з'ясувалось, вже цілковито належали минулому. Константинополь, або, як здавна називали його слов'яни, Цариград, на той момент вже був лише міфом та символом царственості. Можливо, саме це розчарування – одна з причин мовчання турецьких джерел щодо подробиць тривалої облоги та багатьох штурмів міста. Майже все, що ми знаємо про події весни 1453 року, відомо нам зі спогадів та записів учасників оборони – учасників, яким пощастило вижити.

Серед цих джерел особлива роль належить Повісті про здобуття Цариграду турками. Це дивовижний твір, написаний людиною на рідкісне подвійне ім’я Нестор-Іскандер. У короткій приписці до повісті він повідомляє про себе, що був ще у дитинстві взятий в полон і потурчений, протягом довгого часу постраждах у ратних хождєніях, але, залишаючись таємним християнином, симпатизував обложеним. Увійшовши з турками до міста, він від достойних мужів дізнався про події оборони, дав повний опис всієї кампанії, і потім переховувався у різних місцях – укриваяся семо і онамо.

Більше про Нестора-Іскандера та про те, як, власне, і була написана ним ця книга, нічого не відомо. Оригінал рукопису не зберігся, або досі не знайдений. Повість багато разів переписувалася. Найбільш давні списки з тих, що дійшли до нас, зроблені у першій половині XVI століття. Повість має велике історичне значення – у ній з подробицями та знанням військової справи, і вочевидь по гарячих слідах, описані найважливіші події. Але її літературне значення є чи не більшим за історичне – вона справила величезний вплив на дальший розвиток літератури Русі та Балкан.

Нестору-Іскандеру слід віддати належне за історичну достовірність викладу подій та обставин облоги і штурмів Цариграду, як він назиав це місто; за гостре око і розуміння подій, а також за літературну майстерність, з якою подано увесь цей цікавий і цінний матеріал. Але сучасні дослідники часто піддають сумніву правдивість відомостей автора про себе самого – якщо ця невеличка автобіографічна приписка у кінці повісті насправді належить йому. Насправді, важко уявити собі, як потурчинець з дитинства, вихований на чужині у повному відриві від книжної мови і книжкової традиції Київської Русі, міг написати цю повість, при цьому не тільки цілком спираючись на таку традицію, але ще й зробити настільки цінний внесок у її дальший розвиток.

Цей сумнів, а також вочевидь прекрасне знайомство Нестора-Іскандера з людьми і подіями у місті під час облоги, про які нам також відомо і з інших джерел, дозволяють зробити припущення, що автор повісті – русич, знавець книжок і святого письма, тобто, найбільш ймовірно, київський чернець, який перебував у місті під час облоги. Безсумнівно, він брав активну участь у подіях, які потім описав. Але обставини, за яких з’явилася загадкова автобіографічна приписка до повісті, залишаються нез’ясованими. Цілком можливо, це приписка належить переписникові, а не самому автору, або має на меті скоріше приховати, ніж прояснити якісь важливі біографічні обставини.

В будьякому разі, історичні факти, достовірно нам відомі з багатьох джерел, можуть слугувати основою для того, щоби уявити деякі події життя Нестора-Іскандера – таким, яким воно було, або цілком могло бути, в ту дивовижну, буремну та доленосну історичну епоху. Є певні підстави вважати, що ця людина сама могла стати тим Босфором, на берегах якого зустрілись Європа і Азія, християнство та іслам, православ'я та католицизм, середньовіччя і ренесанс.

Події тих далеких вже років, як виявляється, і сьогодні актуальні. Вузли, зав’язані тоді, і досі не розв’язані. Проблеми, не вирішені в той час, доводиться вирішувати тепер, і значно більшими зусиллями. Грандіозна історична драма XV століття багато в чому є також і драмою сучасності.

I

Болгарія, 1453

Караван біженців повільно тягнувся на північ звивистою гірською дорогою. Візки, запряжені переважно віслюками і мулами, котилися повільно і скрипіли колесами. На підйомах люди сходили з возів і йшли пішки, а іноді і підштовхували свій транспорт вперед. А тоді знов сідали, вмощуючись серед свого нехитрого скарбу, вузлів, мішків та плетених корзин. Речей було небагато – брали саме необхідне, а з огляду на нестачу тяглової сили і велику кількість людей, мабуть, багато чого довелося лишити там, де колись був дім. Щоправда, судячи з одягу, це були бідні люди, які ніколи не мали багато майна. Греки становили більшість, але було ще декілька вірменських і болгарських родин. Деякі з біженців були вдягнені як мусульмани.

На передньому возі,  в який було впряжено два мули, їхало як раз двоє таких – один вражаюче кремезної статурі, високий смаглявий чоловік середнього віку, схожий на араба, з суворими рисами обличчя і швидким, гострим поглядом блискучих чорних очей з-під насуплених широких брів. Інший був середньої статури, світлошкірий, зеленоокий, трохи схожий на турка, десь такого ж віку, хіба що, може, трохи молодший, але вже з першою сивиною, яка почала пробиватись у його невеликій, кучерявій і темнорусявій бороді. В кожного з них на голові була чалма, така ж сіра від дорожньої куряви, як і їх простий, вигорілий на сонці полотняний одяг.

Компанію їм складало грецьке сімейство. Бородатий і широкоплечий, але невисокий на зріст чоловік був у простому темному вбранні. Його напівсиве кучеряве волосся прилипло до лоба окремими завитками. Його дружина була вся в чорному. Судячи з того, як вільно теліпався на ній одяг, вона була колись трохи огрядна, але хоч зараз зараз схудла і змарніла, все ще мала твердий і досить впевнений погляд і жорстку лінію рота, і по рисах її обличчя все ще читалася її колишня краса. Їх дочка, худорлявий підліток років не більше чотирнадцяти, вже, здавалось, втратила інтерес до навколишніх краєвидів і дивилася просто перед собою. Мати помітила її відстороненість і, покачавши головою, притисла дочку до себе.

Останньою на цьому возі була молода жінка, гарна гречанка у розквіті своєї жіночої краси. Вона була вдягнена бідно, як і інші. Її волосся було темне і кучеряве, риси обличчя дуже миловидні, а якби вона посміхнулась, було б видно гарні ямочки на її щоках. Але їй зараз було не до посмішок – вона інколи трохи прикушувала нижню губу, а її великі чорні очі напружено оглядали дерева і кущі край дороги, яка вже деякий час йшла під великою горою. Гора почала місцями нависати над кам’янистою дорогою своїми сірими скелястими боками, відділена від неї лише вузьким пасмом сірозелених, вкритих пилом зарощів.

Старий, битий шлях почав хилитись трохи донизу і проминув дивне кладовище, яке залишилось справа – на більшості могил були однакові прості хрести, кожний з яких являв собою дві товсті, часто криві палки, нашвидкуруч зв’язані мотузкою. Попереду вже було чути шум кам’янистих перекатів швидкої неглибокої річки, до переправи через яку наближався невеликий втомлений караван, і гомін стрімкої води трохи підбадьорив людей і тварин.

Здоровань, схожий на араба, якому дуже не сподобалось кладовище, тепер насуплено дивися навкруги, і нарешті незадоволено покачав головою, напівголоса промовивши декілька слів своїм друзям, греку і русявому. Дружина грека раптом зблідла і ще міцніше пригорнула дочку до себе, а великі очі молодої гречанки одразу стали ще більшими і неспокійно забігали по кущах справа від дороги. Чоловіки повільно запустили руки між мішки і кошики, намацуючи держаки мечів.

Кам’янистий шлях почав робити поворот, входячи у невелику лощину. І тут з густих заростей, розмахуючи мечами і шаблями, на дорогу висипали башибузуки. Їх була, мабуть, майже сотня, і вони кинулися в атаку з різкими криками і завиваннями, вочевидь намагаючись налякати біженців і остаточно позбавити їх здатності чинити опір. Але великої потреби в тому не було – загін розбійників був великий і добре озброєний, і караван, атакований зненацька, не мав жодних шансів.

Тікати теж не було куди. Біженці у хвості каравану намагались розвернути вози, але відступ був відрізаний – група озброєних вершників перекрила дорогу. Серед них виділявся один, в дорогому обладунку і на білому арабському коні з багато прикрашеною збруєю. Це був високий і сильний воїн середнього віку, з виразними рисами обличчя і охайною борідкою, очевидно, якийсь знатний бей – його можна було б навіть назвати гарним, якби не хижа і досить зловісна посмішка, з якою він витягнув з піхов свою криву перську шаблю-шамшун і показав воїнам напрямок атаки, а сам повільно поїхав вперед, слідом за ними, у супроводі одного з вершників, з захватом роздивляючись картину нерівного бою.

Чоловіків, в яких була при собі якась зброя, і які намагались захистити свої вози, було атаковано з різних боків і одразу ж порубано. Галас стояв неймовірний – лише від нього одного здавалось, що все перевертається догори ногами. Розбійники вже стягували до купи і в’язали дітей і молодих жінок, нещадно вбиваючи старших, хворих, поранених і всіх тих, кого, на їх думку, складно буде потім продати; і почали вже копирсатись в нехитрому мотлосі біженців, перевертаючи деякі вози.

Лише біля першого возу, де араб, турок і грек, прикриваючи один одного і жінок, відчайдушно відбивалися, бій ще тривав. Їм навіть вдалось вбити декількох нападників, і вони явно намагались розчистити шлях втечі в бік густих заростей справа від дороги. Особливо виділявся високий та кремезний араб, озброєний важкою турецькою шаблею-кіліджем. Його рухи, швидкі і напрочуд точні, видавали в ньому досвідченого воїна. Наносячи кожний удар, він наче знав, що треба буде зробити в наступний момент і звідки прийде нова небезпека, і завершення кожного його руху було початком нового.

Цей був танок смерті, лячний і захоплюючий. Саме так справжній воїн б’ється у своїй останній битві, і горе тим, хто насмілюється відкрито йому протистояти. І коли приголомшені нападники вже трохи відступили, вражені несподіваним опором, молода гречанка побачила вершників, які наближались з тилу розгромленого каравану. Вона, безсумнівно, пізнала бея на цьому білому арабському скакуні, і переляк на її обличчі одразу змінився виразом ненависті. Бей теж її пізнав, посміхнувся і голосно вигукнув щось своїм людям, які знов кинулись до першого воза.

Але тепер в хід вже пішли стріли. Бородатий грек тихо зойкнув, випустив меча, і почав валитися, хапаючись руками за праве переднє колесо свого воза. Турок і араб пригиналися, але теж дістали поранень. Турок швидко глянув на переляканих жінок, потім на араба и ледь помітно показав головою в бік кущів. Той коротко кивнув, крикнув жінкам щось, і ті побігли до заростей, а араб знову кинувся на нападників, намагаючись прикрити втечу. Старша жінка отримала стрілу в ногу і впала, її дочка кинулася до матері, але дівчину одразу схопили двоє башибузуків. Араб вже не міг їм допомогти – в нього знову поцілили, тепер вже декілька разів, і хоч він ще відбивав удари, поступово задкуючи, було ясно, що він вже почав втрачати контроль і довго не протримається. Молода гречанка, підхопивши довгу спідницю руками, бігла до заростей. Русявий турок глянув на неї, вона повернулася лише на мить і кинулася бігти далі.

Вершники наближались. Башибузуки розступилися, даючи їм дорогу і чекаючи на нерівний поєдинок. Русявий перекинув в ліву руку меч, а правою підхопив списа, який належав одному з вбитих башибузуків, і зробив декілька повільних кроків назустріч вершнику на білому коні. Бей люто скривися, підняв над головою шаблю і пришпорив коня. Його супротивник зробив вигляд, що збирається метнути списа, і бей прикрився круглим щитом, але в останню мить турок неочікувано відстрибнув в сторону і щосили вдарив коня списом у лівий бік. Кінь голосно заверещав і впав, але вершник, мабуть, достатньо часу провів у різних військових вправах, тому, падаючи разом з конем, згрупувався, покотився, швидко підвівся, неушкоджений і лютий, і з шаблею в руці кинувся на свого кривдника.

Інші вершники і башибузуки не мішалися, лише дивилися на цей двобій, голосно щось вигукуючи і підбадьорюючи бея. Результат бою здавався їм цілком передбачуваним – але ж русявий турок вже був поранений, не мав захисного обладунку, і відбиваючи удари бея, швидко дістав два нових пошкодження – в ліву ногу і в бік. Але розлюченість, перевага і самовпевненість зіграла з беєм злий жарт – зібравши останні сили, русявий вдало ухилився від зухвалої атаки і вбив його коротким, спритним і несподіваним ударом під підборіддя, коли бей вже, здавалося б, от-от доб’є свого пораненого супротивника.

Бей захрипів, захлинаючись кров’ю, і впав, навіть не встигнувши схопитись руками за жахливу рану. Русявий чоловік опустив меча. Його власний танок смерті було закінчено. Спираючись на меч і стрибаючи на одній нозі, він подолав декілька кроків, притулився спиною до колеса воза і повільно сів просто на дорогу біля тіла грека, яке лежало поруч у калюжі крові. Башибузуки кинулися були добивати пораненого, але один з вершників зупинив їх голосним наказом, і зневажливо махнув рукою.

Бо чоловік і без того конав. В плечі в нього стирчала стріла, він відклав свій меч і двома руками тримався за глибоку рану на боці, ліва нога його була перебита нижче коліна. Йому вже паморочилося. Біль відступав. Відчуття власного тіла втрачалося – вже майже не було рук, ніг, ран... І шум розгрому, галас і плач дітей і жінок, і вигуки нападників – все це злилося у потік якихось звуків, які трохи нагадували шум гірської річки. Всі ці звуки дивно белькотіли разом і поволі слабшали. Чоловік не міг вимовити останніх слів молитви, і не встиг навіть сказати їх подумки. Он яка ти, смерте моя – тільки й промайнуло в його голові.

Пперш ніж свідомість його затягнув кривавий туман, він ще встиг глянути в бік заростей і зрозуміти, що їх супутниця, молода гречанка, скоріше за все, врятувалась. А останнє, що він побачив – як розбійники зв’язують дочку грека. Дівчина мовчала у заціпенінні і навіть не пручалася. Поранена дружина грека, кульгаючи на одній нозі, ще намагалась висмикнути дочку з рук розбійників і кричала щось – він тільки розібрав пронизливе будьте ви прокляті, перш ніж її обезголовлене тіло впало, як сніп, на дорогу. Вибух грубого реготу і все – більше він вже не бачив і не чув нічого.

*******

Молодій гречанці пощастило. Вона встигла сховатись в заростях. Трохи здалеку, з-за кущів, вона бачила, як голова русявого турка впала на груди, і притисла руки до рота, намагаючись не закричати. Башибузуки більше не звертали уваги ні на що, крім тіла бея, яке лежало неподалік, і навколо якого вони скупчилися. Вершники спішилися і теж підійшли, перемовляючись. Їм вже не було ніякого діла і до пошуків молодої жінки, якій несподівано пощастило втекти. Вони завершили грабунок, швидко покидали все на декілька возів, пов’язали бранців, прибрали своїх загиблих  і поранених, забрали і тіло бея, і повільно віддалилися, голосно перемовляючись і обговорюючи подробиці бою, який так неочікувано забрав життя багатьох з них, та ще й їх командира.

Тільки-но вони пішли і голоси їх стихли, гречанка вибралася на дорогу. Її одяг був роздертий, і сама вона дістала декількох серйозних подряпин, але вже не зважала на це. Вона бігла до першого воза, повз вбитого араба, обезголовлене тіло дружини грека, і повз тіло самого грека – вони всі лежали там, де їх забрала нагла смерть. Вона бігла до турка – або до того чоловіка, який був трохи схожий на турка – і дивилася тільки на нього.

Він ще дихав, слабко і переривчасто, але був непритомний. Його кров вже утворила невеличку калюжку, і жінка на гаяла часу на вияви емоцій. Вона, мабуть, добре знала, що робити в таких випадках, і робила це неодноразово. Спочатку треба зупинити кровотечу. Жінка швидко підхопила меча, яким щойно бився її герой, і почала роздирати на смужки перший-ліпший шмат тканини, яка могла б згодитися на перев’язку. В хід пішов один з порожніх мішків, и ще якась відносно чиста ряднина, яка знайшлася на возі. А тоді жінка, вкрай обережно і намагаючись зайвий раз не ворушити пораненого, добре перев’язала його рани – це було зроблено швидко і з очевидним знанням справи.

Раптом жінка зупинилась, бо зрозуміла, що більше нічого зробити зараз не зможе.  Вона піднялася, прибрала волосся зі спітнілого чола і подивилась на дорогу – вперед і назад, наскільки було видно. На дорозі не було нічого, крім декількох порожніх возів, мертвих людей і тварин, плям крові і якогось мотлоху, розкиданого тут і там. Хоч би хтось йшов або їхав. Тільки би не лихі люди. Вона проговорила декілька слів напівголоса, стала на коліна і почала молитися. А тоді вже почала плакати, розуміючи, що від неї вже нічого не залежить. Нічого. Вона молилася про допомогу і порятунок, молилася гірко і гаряче, майже беззвучно, і сльози котилися по її обличчю, залишаючи мокрі доріжки на вкритих пилом щоках.

*******

Вона не знала, що як раз біля цього злощасного повороту дороги, у густих заростях під крутими скелями, починалась непримітна стежка. Звиваючись і вивертаючись, стежка вперто дерлася вгору кам’янистими, зарослими схилами, розгалужуючись на поворотах – ці розгалуження вели незваних гостей далеко від того особливого місця, куди стежка насамкінець приводила лише тих, хто добре її знав. Цим місцем був невеличкий монастир, заснований ще за царя Бориса першими відлюдниками, які оселилися в тутешніх горах.

Місце було вибране дуже вдало – адже відлюдники не вибирають невдалих місць. Невисокий кам’яний мур, складений з грубо обтесаного каменю, огороджував невелику монастирську будівлю, вузьке подвір’я, мініатюрну церкву і ряд келій у печерах. Все це наче ховалось біля самої вершини у густо зарослій лісом лощовинці між двох великих скель, і ставало помітним лише тоді, коли потаємна стежка підходила вже до самого муру. Підйом цією стежкою, довгий і небезпечний, був непростою справою навіть для ченців, які знали кожний її камінь і поворот. На пласкій вершині гори дерева розступались і залишали ченцям трохи землі, яка і давала їм можливість прогодуватися. А з-під сусідньої скелі било чисте гірське джерело. Отже, місце дуже добре підходило тим, хто прагнув уникнути залежності від світу і заховатися від нього так, щоб і знайти було нелегко.

І правда, від цього світу варто було ховатися. Ченці любили круті неприступні схили своєї величезної гори, яка берегла їх від біди у ці лихі часи. Скелі обривались на схід і мали безліч усамітнених і непомітних закуточків, у яких так добре буває зустрічати світанок у тиші і молитві. Невидимі знизу, ці закутки відкривали чудовий вид на ближні і дальні околиці. Під час нападу башибузуків на купку біженців, на одній з таких площадок знаходився ігумен, отець Петро.

Це був літній, але досить кремезний і міцний ще чоловік, постава і хода якого видавала в ньому людину, яка довгий час провела на військовій службі. Незважаючи на рясну сивину в його густій бороді, очі його ще мали завзятий молодий блиск, і неочікувано сірий колір на цьому широкому, смаглявому обличчі, по якому навскіс йшов довгий і глибокий старий шрам. Зберігши гостроту зору, як це часто буває властиво горцям, він одразу оцінив те, що відбувалось внизу, тим більше що подібні картини на цьому самому повороті дороги йому вже доводилось бачити раніше. Він зітхнув і швидко пішов до монастиря – треба було зібрати нечисленну братію, адже там, на дорозі, ще можна було знайти тих, хто вижив і потребував допомоги.

В таких випадках, коли треба було якнайшвидше опинитись внизу, ченці скорочували шлях, двічі покидаючи свою звивисту стежку, щоби спускатися по товстих мотузках, заздалегідь прихованих у потаємних місцях. Ченці трималися за мотузки руками, відштовхивались від скелі ногами і швидко спускалися, призвичаєні до такого способу пересування. І коли вже всі були внизу, то перш ніж вибратися на дорогу, Петро пересвідчився, що розбійники вже пішли, а тоді вже мовчки дав знак йти вперед.

Руки молодої гречанки, перед тим складені у молитві, тепер піднеслись до обличчя – вона, здавалося б, не могла повірити, що ось вони, ченці, з’явились просто нізвідки, з-за кущів в якихось двох десятках кроків просто перед нею. Вона так і стала на рівні ноги, з розведеними руками, не в змозі сказати нічого, і все дивилась на Петра, який швидко крокував до неї, похитуючи головою. А тоді вже кинулася до нього, намагаючись щось сказати, але голос відмовляв їй, вона лише плакала і тягла Петра до воза.

Наймолодший з послушників, високий, рудий і худорлявий, з рідкою золотою борідкою, вже був там. Він сказав із сумнівом, качаючи головою:

-  Здається, крім жінки, живий ще тільки цей мусульманин. Але, мабуть, вже скоро зустрінеться зі своїм Аллахом.

-  Зробимо все, що можемо, а там як Бог дасть, – відповів Петро.

Було видно, що ігумен теж добре розуміє, що треба робити, і як можна спробувати врятувати життя при наявності таких поранень. Він швидко оцінив стан потерпілого.

-  Добра жінка все зробила правильно, зупинила кровотечу. Молодець. Можеш вже говорити? Як тебе звати?

-  Анна...

-  Добре, Анна, годі вже плакати. Тепер допоможи нам, треба закріпити ліву ногу, вона перебита. А потім піднімемо до нас, мотузками, на гору, якомога швидше. Треба змайструвати для нього ноші. Піднімемо, обробимо рани, а потім будемо молитися і чекати. І ще в нас є трави.

-  Мусульмани грабують і вбивають християн, а ми маємо їх рятувати?

Високий рудий грек-послушник, здавалось, був налаштований трохи недружньо. Петро подивився на нього із докором.

-  Ми ж підібрали тебе тут так само, пам’ятаєш, Порфіріє? І цей турок теж йшов з біженцями. Отже, в нього також була причина для втечі. Судячи з усього, він добре бився, як і його друзі. Он, скільки крові скрізь! Допоможемо Анні і йому, якщо вже більше тут допомагати нікому! Всіх інших треба поховати. Ви знаєте, що вам робити. До праці!

Порфірій далі вже не сперечався. Анна, яка вже цілком опанувала себе, заходилася допомагати йому та іншим ченцям. Вони мали з собою необхідний інструмент. Швидко нарубали більш-менш прямих палок, змайстрували ноші і хрести для могил, зв’язуючи палки мотузками. Анна на мить затримала погляд на руках одного старшого ченця, який швидко робив хрести, і гірко зітхнула.

Петро підняв меча, який належав потерпілому, зробив ним декілька вправних рухів і уважно роздивився ґарду, трохи спохмурнів і задумливо подивився на важкопораненого, а потім обережно загорнув меч в ряднину.

-  Ми не можемо взяти жінку, в нас чоловічий монастир... – з сумнівом проговорив Порфірій.

Анна напружено подивилась на Петра. Петро перехопив цей погляд і посміхнувся.

-  Так, чоловічий. Тобто, для справжніх чоловіків. А справжній чоловік ніколи не залишить жінку на дорозі, тим більше в такому положенні, в якому вона опинилася. Молодий ти ще, Порфіріє, ще треба тобі трохи життя повчитися...

Петро зітхнув, і рудий Порфірій одразу спалахнув швидким рум’янцем. Анна просто сказала:

-  Дякую, отче...

-  Ну, то ворушіться вже, часу обмаль! – наказав Петро.

*******

Підйом важкопораненого у швидко змайстрованих ношах майже не вершину гори забрав багато сил і часу. Але, як правильно здогадалась Анна, ченці робили це вже не вперше – на дорозі під горою досить часто відбувались криваві сцени, схожі на цю. Особливо в останні роки. І кладовище з безіменними хрестами, на яке подорожуючі звернули увагу перед самим нападом, поступово зростало.

Поспішаючи, але з обережністю, ченці несли пораненого своєю вузькою, небезпечною стежкою, і піднімали його ноші вгору на мотузках вздовж скелі. Це видіння потім переслідуватиме його все життя – він бачив себе наче згори і трохи збоку, скривавленого, перев’язаного і закріпленого на ношах з якихось палок. Бачив, як він розгойдувався на мотузках над прірвою, між життям і смертю. І чув, як перемовляються між собою ченці, як осипаються зі стежки під їх ногами дрібні камінці, і як пориви вітру гудуть серед гілок дерев. Бачив і чув це настільки чітко, що все минуле життя здавалось йому наче у серпанку, наче майже не було ніколи того життя зовсім, а була лиш ця картина, і ці звуки. Смерть? А що це таке? Хіба вона існує? Її ж нема, як і нічого іншого, а є лише тільки оце, таке дивне і неземне відчуття свободи і радості, і небувалої легкості, якої ніколи раніше, і ніколи потім не доводилось йому пережити.

Ще було трохи жалю і співчуття до цієї нещасної людині, що теліпалася на мотузках десь там, внизу... Наче то й не він був... А ще він бачив Анну, яка теж дерлася вгору цією небезпечною стежкою, і серце його сповнювалось тривогою за неї. І водночас він відчував скорботу і тугу, згадуючи про загиблих друзів. І навіть встиг здивуатись, скільки всього водночас він може у цьому своєму стані відчути і пережити.

Потім була порожнеча, і раптом, одним поштовхом, повернулось відчуття свого тіла, такого наболілого, важкого і хворого, що перш ніж знову зануритися у біль і гарячку, він ще встиг пошкодувати про те прекрасне відчуття чистого, невагомого польоту, яке щойно довелося йому пережити.

Потім були якісь темні постаті, які поралися навколо нього, і знову башибузуки на дорозі, біля річки, і вода, така холодна і стрімка. Вода. І полум’я свічки. І знову тіло – о, скільки в ньому болю, краще б воно не поверталось, а залишалось б там, на дорозі... І тоді вся його свідомість, здавалось, зменшувалася до крихітних розмірів одного-єдиного, але найсильнішого бажання – щоби все це, нарешті, припинилось.

А потім був ранок, і спрага пересохлих губ, і світло, що падало в келію косим променем з маленького, вузького вікна. І біля вікна – немолодий чоловік міцної статури у чернечому вбранні, який дивився кудись у променисту сонячну далечінь, що була там, назовні. Не повертаючись, цей чоловік промовив турецькою:

-  Лежи, не рухайся. І не кажи нічого. В тебе мало сил, але тепер їх буде більшати. Гірше позаду, ти житимеш.

А тоді повернувся до пораненого і уважно подивився на нього очима, неочікувано сірими на широкому смаглявому обличчі із глибоким і довгим старим шрамом, і продовжив говорити, наче відповідаючи на питання, які ще не були поставлені.

-  Ти був непритомний декілька днів. Дістав декілька поранень і втратив багато крові. Ми зробили, що могли, і молилися за твоє одужання. Ні, дякуватимеш Анні і Порфірію. Взагалі, це вона тебе врятувала. Зупинила тобі кровотечу. Бо ти, здається, вже не збирався дочекатись допомоги... Ні, потім будеш дякувати, не зараз. Зараз мовчи, нічого не кажи...

Ігумен повернув голову до низьких і вузьких дверей, грубо збитих з нерівних дошок. Двері рипнули і впустили всередину високу постать молодого рудого послушника, який незручно протиснувся в келію. Порфірій тримав у руках невеликий глиняний глечик. Вода. Поранений тихо ворухнувся, але ігумен наказав Порфірію, цього разу грецькою:

-  Ні, не давай йому пити самому. Він ще занадто слабкий. Змочи йому губи.

Ворушитись було, справді, не варто – гострий, сильний біль пронизав все тіло. Здавалось, воно все тепер було одною суцільною раною. Але навіть крізь цей біль важкопоранений зрозумів, що ігумен не турок і не грек, хоч і говорив обома мовами відмінно. Щось у плавній, мелодійній вимові підказало вуху пораненого, яке за багато років звикло до розмов з чужоземцями, що перед ним – болгарин. Зібравши сили, яких, він знав, буде на одне лише слово, він ледве чутно промовив:

-  Дякую...

Петро посміхнувся, чомусь невесело і задумливо, і знову подивився у вікно. І відповів, тепер вже болгарською:

-  Добре, відпочивай. Бачу, нам ще багато про що треба буде поговорити.

І потім знову грецькою:

-  Порфіріє, не залишай йому пити!

*******

Проходили дні і тижні, і сили поступово повертались. Поранений вже міг самостійно пересуватися, правда, поки що лише на одній нозі і спираючись на палицю, яку вимайстрував для нього невідступний молодий грек Порфірій, який отримав відповідний наказ від Петра. Ще була слабкість, і біль, який особливо мучив вночі, коли дуже важко було знайти положення, у якому не було б так нестерпно, і можна було б хоч трохи поспати. Ночами посилювався і душевний біль, і це було, мабуть, навіть гірше. Всі втрати, прикрості і невдачі відчувались і переживались набагато гостріше.

Але одужання було безсумнівним. На ногу, перебиту ударом шаблі нижче лівого коліна, ставати ще не можна було, але особлива дерев’яна колодка, яку приладнав до ноги все той же Порфірій, утримувала кістки у правильному, як вважав Петро, положенні, і це залишало надію, що вони зростуться, як треба.

Анна проводила з пораненим навіть більше часу, ніж Порфірій. Коли постраждалому прийшов час вставати, але сам рухатися він ще не міг, їх можна було бачити втрьох – Анна з одної сторони і Порфірій з другої допомагали йому робити перші непевні кроки. Братія ставилася до Анни дуже поважно, і навіть з деяким захопленням, але до врятованого чоловіка – трохи недовірливо. Він іноді чув, як ченці говорили один до одного напівголоса, називаючи його не інакше як мусульманин. Навіть Порфірій, котрий допомагав йому в усьому, теж називав його саме так. Щоправда, у вустах молодого грека це звучало якось невимушено і необразливо, чого не можна було сказати про інших ченців. Але врятований приймав це з легким серцем – мабуть, він і сам вже не знав, хто він тепер. І, до того ж, він був глибоко вдячний цим людям – вони ж серйозно ризикували, і доклали стільки зусиль, щоби врятувати йому життя.

Ігумен уникав розмов. Хоча він часто навідувався в келію і питав про самопочуття хворого, але більше ні про що говорити не хотів. Але одного разу вирішив таки ознайомити підопічного з ходом своїх думок, зупиняючи його щоразу, як той хотів щось відповісти.

-  Ми ще поговоримо. Я хочу зрозуміти, хто ти. Ти був вдягнений, як мусульманин, і, як ми помітили, обрізаний. Ти говориш турецькою, грецькою і болгарською, але ти – син якогось іншого народу. Статура в тебе міцна, хоч і не кремезна. Дякувати Богові, ти не такий бурмило, як той твій приятель-араб, якого ми поховали біля дороги. Бо ми б тебе не змогли тоді затягти на цю гору, це точно. Ти, цей араб, і інший твій друг, грек – не жаль, теж мертвий – ми зрозуміли так, що ви билися завзято і навіть непогано! Анна нам дещо розповіла...

Петро подивився в куток келії, де на невеликому, незручному, грубо збитому ослоні примостилася трохи зніяковіла Анна, і продовжив говорити.

-  Але вона в тебе теж не з тих, хто багато розповідає. Чи вона теж небагато про тебе знає, так? А, мабуть, і те, і друге... Так от, я бачу, в тебе був чудовий ромейський спатіон... Це досить рідкісна річ старої цариградської роботи. Такими мечами здавна була озброєна ромейська піхота імператора. Але ти не воїн. Старих ран на тобі ми не знайшли. Жодної. І потім, я добре знаю цю породу людей. Ні, ти не солдат. Ти інший. Вже не молодик, отже, щось мав бачити