20 000 льє під водою. Ілюстроване видання

By Жуль Верн and Альфонс де Невіль

«20000 льє під водою» — класичний науково-фантастичний роман французького письменника Жуля Верна. Роман розповідає про пригоди капітана Немо на побудованому ним підводному човні «Наутілус» — технологічному диві часу, що описується. Розповідь ведеться від першої особи, за словами професора Музею природної історії П'єра Аронакса, одного із випадкових пасажирів цієї субмарини.
Переклад з французької - Тетяна Черторижська
Ілюстрації художника Альфонса де Невіля 

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jun 8, 2022
• ISBN: 9780880029124

Book preview

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ І

Плавучий риф

Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, нез’ясовним, надзвичайним явищем, якого ніхто, безперечно, не забув. Чутки про це явище схвилювали жителів портів, збудили цікавість у населення континентів і особливо стривожили моряків. Купці, судновласники, капітани кораблів, шкіпери Європи і Америки, офіцери військових флотів усіх країн, навіть уряди різних держав обох континентів були дуже занепокоєні цим феноменом[1].

Справді, протягом деякого часу кілька кораблів зустрічали на морі «якусь величезну річ» — довгий, веретеноподібний, іноді фосфоресціюючий предмет, який своїми розмірами і швидкістю значно перевершував кита.

Записи про цю подію, зроблені в бортових журналах різних кораблів, досить точно збігалися в описі зовнішнього вигляду цього предмета нечуваної швидкості його пересування, надзвичайної потужності його рушійної сили, особливого життя, яким він, здавалося, був наділений. Якщо це була китоподібна тварина, то вона своїми розмірами була більша за всі відомі в науці різновидності китів. Ні Кюв’є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж[2]не повірили б в існування такого чудовиська, поки не побачили б його, як то кажуть, на власні очі вчених.

Деякі очевидці визначали довжину цього предмета в двісті футів[3], і це було явне зменшення; інші наділяли його довжиною в три милі[4]при ширині в одну милю, що було перебільшенням. Проте незважаючи на це, можна стверджувати, що ця феноменальна істота своїми розмірами значно переважала всі відомі досі зоологам тварини, — якщо тільки вона існувала.

А тим часом вона існувала, — це був незаперечний факт.

І при властивій людському розуму схильності вражатися всім незвичайним легко зрозуміти, яке хвилювання збудило в цілому світі це незвичайне явище. Даремно деякі вважали це за вигадку, — факти самі говорили за себе.

Справді, 20 липня 1866 року пароплав «Губернатор Хігінсон», що належав до Калькуттського пароплавного товариства, зустрів рухливу масу на відстані п’яти миль на схід од берегів Австралії. Капітан Беккер подумав спочатку, що це якийсь риф, і збирався навіть визначити точно його географічне положення, як раптом два стовпи води, що вирвалися з середини невідомого предмета, піднялися зі свистом на сто п’ятдесят футів угору. Якщо тільки цей риф не був виверженням підводного гейзера[5], то «Губернатор Хігінсон» мав справу просто-напросто з якимсь невідомим морським ссавцем, що викидав з ніздрів стовпи води, змішаної з парою.

Подібне явище було також помічене 23 липня того ж року в Тихому океані з пароплава «Христофор Колумб», що належав Вест-Індському і Тихоокеанському пароплавному товариству. Отже, ця незвичайна китоподібна тварина могла пересуватися з дивовижною швидкістю, бо протягом трьох днів «Губернатор Хігінсон» і «Христофор Колумб» бачили її в двох точках земної кулі, що були на відстані одна від одної понад сімсот морських миль.

Через два тижні, на відстані двох тисяч льє[6]від останнього пункту, «Гельвеція» Національної компанії і «Ханаан» компанії «Роял Мейл», зустрівшись в Атлантичному океані між Сполученими Штатами і Європою, сигналізували один одному про чудовисько, що перебувало під 42°15? північної широти і 60°35? довготи на захід від Грінвічського меридіана. При одночасному спостереженні вирахували, що довжина цього ссавця дорівнює мінімум трьомстам п’ятдесяти англійським футам[7], бо «Ханаан» і «Гельвеція», кожний розміром у сто метрів від форштевня[8]до ахтерштевня[9], були значно менші за нього. Тимчасом найбільші кити, що часто зустрічаються біля берегів Алеутських островів, Куламака і Умгули, були завдовжки не більше п’ятдесяти шести метрів.

Ці повідомлення, що надходили одне за одним, нові спостереження, проведені з трансатлантичного пароплава «Перейра», зіткнення між кораблем «Етна» і чудовиськом, протокол, складений офіцерами французького фрегата «Нормандія», дуже важлива зйомка, зроблена з борту судна «Лорд Клайд» штабом командира Фітц-Джемса, — все це глибоко схвилювало громадську думку. В деяких країнах з феномена тільки жартували, а в країнах, що вели пожвавлену морську торгівлю, ним дуже зацікавилися.

Скрізь у великих містах чудовисько ввійшло в моду; про нього співали з естрад кафе, з нього глузували в газетах, його зображували в театральних виставах. В усіх газетах з’явилися, за відсутністю справжніх зображень, рисунки вигаданих і невигаданих величезних істот, від білого кита, жахливого «мобі-діка» гіперборейських країн[10], до дивовижних кракенів (восьминогів), які могли щупальцями обплутати судно в п’ятсот тонн і потягти його на дно океану. Наводили навіть записи старих часів, думки Арістотеля[11]і Плінія[12], які допускали існування таких чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтоппідана, повідомлення Пауля Геггеди і, нарешті, свідчення Харінгтона, чия щирість не викликала сумнівів про те, що він, перебуваючи на борту «Кастілляна», побачив у 1857 році величезного морського змія.

Тоді почалася в товариствах учених і наукових журналах нескінченна полеміка між віруючими в існування чудовиська і скептиками. «Питання про чудовисько» розпалило уми. Журналісти, що висловлювали наукові погляди, в боротьбі з журналістами, що вправлялися в дотепності, вилили потоки чорнила під час цієї пам’ятної кампанії, а дехто навіть пролив дві-три краплі крові, бо в полеміці про морського змія дійшло до особистих образ.

Протягом шести місяців війна тривала з перемінним успіхом. На солідні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британської асоціації, Смітівського інституту у Вашингтоні, на дискусію журналів «Індійський архіпелаг», «Космос» абата Муаньє і «Вісті» Петерманна, на наукову хроніку великих газет Франції та закордонну дрібна преса відповідала невичерпними жартами. Її дотепні журналісти, пародіюючи вираз Ліннея[13], наведений противниками чудовиська, твердили, що «природа не створює дурнів», і умовляли своїх сучасників не приписувати природі створення восьминогів, морських гадюк, «мобі-діків» та інших істот, що існують в уяві п’яних моряків. Нарешті, в статті однієї дуже грізної сатиричної газети найулюбленіший з її редакторів накинувся на чудовисько, як Гіпполіт, завдав йому останнього удару і прикінчив його серед вибуху загального реготу. Дотепність перемогла науку.

Протягом перших місяців 1867 року питання здавалося похованим, і йому не судилося було вже воскреснути, коли нові факти були доведені до відома публіки. Мова йшла вже не просто про розв’язання наукової проблеми, а про реальну серйозну небезпеку, яку треба було усунути. Питання набуло іншого характеру. Чудовисько знову стало острівцем, скелею, рифом, але рифом плавучим, невизначеним, невловимим.

5 березня 1867 року пароплав «Моравія», що належав Монреальській океанській компанії, перебуваючи вночі під 27°30’ широти і 72°15’ довготи, ударився правим боком корми об скелю, яка не була позначена на жодній карті цих місць. Завдяки ходовому вітру і чотирьохсотсильній машині він ішов із швидкістю тринадцять вузлів[14]. Безперечно, коли б корпус «Моравії» не був таким міцним, пароплав, пробитий ударом, затонув би разом з двомастами тридцятьма сімома пасажирами, яких він віз із Канади.

Цей випадок стався близько п’ятої години ранку, коли тільки ще починало світати. Вахтові офіцери кинулися на палубу судна, дуже уважно і пильно оглянули океан, але нічого не побачили, крім великої хвилі, ніби піднятої якимсь могутнім ударом по гладкій поверхні води на відстані трьох кабельтових[15].

Відмітивши точні координати цього місця, «Моравія» продовжувала свій шлях без явних пошкоджень. Наткнулася вона на підводну скелю чи на великий уламок розбитого корабля — невідомо було. Але при огляді підводної частини судна, зробленому в доку, виявили, що частина кіля пошкоджена.

Цей факт, дуже важливий сам по собі, був би, може, забутий, як багато інших, коли б через три тижні він не повторився в аналогічних умовах. Тільки цього разу завдяки тому, що потерпіле судно належало відомому на весь світ пароплавному товариству, випадок набув широкого розголосу і викликав відгуки в усьому світі.

Напевне, всі знають ім’я відомого англійського судновласника Кюнарда, пароплави якого першими почали підтримувати регулярний зв’язок між Європою і Америкою. За двадцять сім років існування пароплавства Кюнарда його судна перетяли Атлантичний океан понад дві тисячі разів, жодного разу за весь час не спізнившись, жодного разу не відмінивши рейсів, жодного разу не загубивши й одного листа з довіреної йому пошти. Репутація Кюнардівського пароплавства була настільки міцною, що воно не боялося конкуренції. Тому не дивно, що випадок з од ним з кращих пароплавів компанії викликав такий широкий відгук.

13 квітня 1867 року, при спокійному морі і невеликому ходовому вітрі, «Шотландія» знаходилася під 15°12’ довготи і 45°37’ широти. Вона йшла з швидкістю тринадцять і сорок три сотих вузла, яку давала її тисячосильна машина. Колеса пароплава били по воді з точною розміреністю. Він сидів у воді на шість метрів сімдесят сантиметрів, а тоннажність його дорівнювала 6624 кубічним метрам.

О 4 годині 17 хвилин пополудні, коли пасажири сиділи у великому залі, удар у правий борт, трохи позаду колеса, мало відчутний загалом, струснув корпус «Шотландії».

Не «Шотландія» наткнулася на що-небудь, а щось ударилось об неї, причому щось таке, ніби гострий, ріжучий інструмент. Зіткнення здавалося таким слабким, що ніхто на палубі не звернув на це уваги, як раптом із трюма долинули крики:

— Ми тонемо! Ми тонемо!

Спочатку пасажири дуже злякалися; проте капітан Андерсон поспішив їх заспокоїти. Справді, небезпека не здавалася неминучою; «Шотландія» була поділена на сім відділень водонепроникними перегородками і тому могла не боятися течі.

Капітан Андерсон спустився негайно в трюм. Він побачив, що п’яте відділення залите водою, і швидкість, з якою вона прибувала, свідчила, що теча була значною. На велике щастя, в цьому відділенні не було котлів, бо сода могла залити топку.

Капітан Андерсон звелів негайно зупинитися, і один з матросів пірнув у воду, щоб оглянути пробоїну. За кілька хвилин з’ясувалося, що в підводній частині судна є пробоїна завширшки два метри. Таку пробоїну не було можливості заклепати, і «Шотландія» мусила продовжувати свій шлях з напівзануреними у воду колесами. Вона перебувала тоді на відстані трьохсот миль од мису Клір і з запізненням на три дні, що дуже схвилювало Ліверпуль, підійшла до пристані товариства.

Інженери відвідали тоді «Шотландію», поставлену в сухий док. Вони не вірили своїм очам. На два з половиною метри нижче ватерлінії виднівся отвір у формі правильного рівнобедреного трикутника. Листове залізо було пробите рівно, так що навіть різцем навряд чи можна було зробити краще. Очевидно, ріжуче знаряддя, яке зробило пробоїну, було неабиякого гарту. Але як це знаряддя, пущене з надзвичайною силою, пробивши листове залізо завтовшки в чотири сантиметри, могло звільнитися з пробоїни, — цього не можна було пояснити.

Такою була ця остання подія, що знову дуже схвилювала громадську думку. Віднині морські катастрофи, які не мали визначених причин, приписувалися чудовиську. Цій фантастичній тварині доводилося відповідати за всі корабельні аварії, число яких, на жаль, дуже значне, бо з трьох тисяч кораблів, про загибель яких щороку повідомляється в «Довідковому бюро», не менше двохсот вважаються такими, що пропали безвісти!

У зникненні їх, справедливо чи несправедливо, обвинувачували чудовисько, через яке сполучення між різними материками ставало дедалі небезпечнішим. Тому публіка зажадала категорично, щоб моря були очищені за всяку ціну від цієї жахливої китоподібної тварини.

РОЗДІЛ II

«За» і «проти»

В той час, коли відбувалися ці події, я повертався з наукової експедиції, влаштованої з метою дослідити землю штату Небраска в Сполучених Штатах Америки. Як ад’юнкт-професор при Паризькому музеї природничої історії, я був відряджений у цю експедицію французьким урядом. Провівши шість місяців у штаті Небраска, я на кінець березня прибув у Нью-Йорк з дорогоцінними колекціями. Від’їзд мій у Францію був призначений на перші дні травня. Чекаючи від’їзду, я вирішив витратити вільний час на впорядкування своїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних колекцій, коли стало відомо про випадок з «Шотландією».

Я, звичайно, був у курсі подій, що хвилювали громадську думку. Та й як могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські і європейські газети, але не міг узнати нічого точного. Ця таємниця заінтригувала мене. Не маючи можливості скласти собі певну думку, я переходив від однієї крайності до іншої. Тут, безперечно, крилася якась таємниця: скептикам варто було поглянути на протаранений борт «Шотландії», щоб переконатися в цьому.

Коли я прибув у Нью-Йорк, питання це палко обговорювалося. Гіпотеза про плавучий острівець, невловимий риф, підтримувана кількома мало компетентними особами, була зовсім відкинута. І справді, як цей риф міг пересуватися з такою дивовижною швидкістю, якщо тільки він не мав у собі потужної машини?

Так само облишили й гіпотезу про плаваючий корпус якогось корабля, що потонув, бо і вона не пояснювала такого швидкого пересування чудовиська.

Залишалися, таким чином, два можливих розв’язання питання, навколо яких і велися тепер суперечки: одні твердили, що це чудовисько величезної сили, інші — що це «підводне судно», яке має надзвичайно потужний двигун.

Останнє припущення, найбільш правдоподібне, кінець кінцем не могло не розвіятися після розшуків, проведених в обох півкулях. Неймовірно було припустити, що приватна особа має в своєму розпорядженні такий механічний прилад. Де й коли вона могла сконструювати його і притому зберегти це в таємниці?

Тільки яка-небудь держава могла володіти подібною руйнівною машиною. В наші згубні часи, коли людство вправляється у винайденні все нових знарядь війни, цілком можливо, що якась держава потай від інших спорудила і випробовувала на практиці цей жахливий корабель.

Але гіпотеза про якусь воєнну машину відпала після того, як уряди заявили про свою непричетність до цієї справи. Оскільки йшлося про інтереси суспільства і загрозу міжнародним трансокеанським зв’язкам, то не можна було сумніватися в щирості урядів. А втім, як допустити, що побудування такого судна могло приховатися від очей народу? Якщо приватній особі в такому випадку дуже важко зберегти таємницю, то державі це зовсім неможливо, бо за всіма її діями ревниво стежать інші держави.

Таким чином, після того як навели довідки в Англії, Франції, Росії, Німеччині, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Туреччині, припущення про підводне судно було остаточно відкинуте.

А чудовисько знову «випливло на поверхню», незважаючи на безперервні насмішки, якими осипала його дрібна преса, і тому вигадки дійшли до абсурдних уявлень про фантастичну морську тварину. Коли я прибув у Нью-Йорк, багато хто виявив бажання довідатися про мій погляд на цей феномен. Я ще у Франції надрукував твір у двох томах під заголовком: «Таємниці морських глибин». Ця книжка, що особливо сподобалася вченому світові, зробила з мене спеціаліста в цій досить темній галузі природничої історії. Мою думку й запитували.

Поки я міг заперечувати реальність події, я прикривався повним запереченням. Але тепер, притиснутий до стіни, я повинен був висловитися категорично. Газета «Нью-Йорк Геральд» запропонувала навіть «шановному П’єру Аронаксу, професорові Паризького музею», висловити свою думку.

Я скорився. Я заговорив, бо мовчати було вже неможливо. Я розглядав питання з усіх боків, з політичного і наукового, і наводжу тут уривок з дуже змістовної статті, опублікованої мною в номері від 30 квітня.

«Отже, — писав я, — проаналізувавши одну по одній різні гіпотези, відкинувши всі інші припущення, треба через необхідність припустити існування морської тварини надзвичайної сили.

Великі глибини океану нам зовсім невідомі. Ніякий зонд ще не досяг їх. Що відбувається в цих незмірних безоднях? Які істоти живуть і можуть жити на глибині дванадцяти-п’ятнадцяти тисяч метрів під поверхнею води?

Який організм у цих тварин? Про це важко навіть висловити припущення.

Проте розв’язання цієї проблеми може набути форми дилеми: або ми знаємо всі види істот, що населяють нашу землю, або ми не знаємо всіх.

Якщо ми не знаємо всіх істот, якщо природа має ще від нас таємниці в іхтіології[16], то найбільш імовірним буде припустити існування риб або китоподібних тварин нових видів чи навіть родів, з особливою, «глибинною» будовою, які живуть у недоступних для дослідження наддонних шарах океану і яких будь-яка подія чи випадковість примушує час од часу спливати на його поверхню.

Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то доводиться шукати дану тварину серед уже класифікованих морських істот, і в такому разі я схильний був би припустити існування нарвала-велетня[17].

Звичайний нарвал, або морський єдинорог, часто буває завдовжки шістдесят футів. Збільшіть цей розмір у п’ять-десять разів, надайте цій китоподібній тварині сили, пропорційної до її величини, відповідно збільшіть її наступальну зброю — і ви одержите бажану тварину. Вона матиме розміри, визначені офіцерами «Ханаана», зброю, необхідну для пробоїни такої ж форми, як у корпусі «Шотландії», і силу, достатню, щоб пробити корпус пароплава.

І справді, нарвал озброєний своєрідним кістяним мечем, алебардою, як висловлюються деякі натуралісти. Цей бивень має твердість сталі. Іноді знаходили такі бивні встромленими в тіло китів, яких нарвал атакує завжди з успіхом. Їх виймали не без зусиль з корпусів дерев’яних кораблів, які вони пронизували наскрізь, як свердло просвердлює бочонок. Музей медичного факультету в Парижі має один з таких бивнів завдовжки два метри двадцять п’ять сантиметрів, а завширшки в основі — сорок вісім сантиметрів.

Отже, уявіть зброю в десять разів сильнішу і тварину в десять разів могутнішу, уявіть, що вона рухається із швидкістю двадцять миль на годину, помножте її величину на її швидкість і ви дістанете удар, який може спричинитися до катастрофи будь-якого судна.

Таким чином, не маючи поки що докладніших відомостей, я схиляюсь до думки, що це морський єдинорог величезних розмірів, озброєний уже не алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати, на які він схожий і масою і силою.

Так можна пояснити цей загадковий феномен у тому разі, якщо він справді існує».

Ці останні слова були викликані боягузтвом з мого боку; але я хотів до деякої міри огородити свою професорську гідність і не дати американцям приводу сміятися з мене. Я приготував собі лазівку, а в глибині душі визнавав існування чудовиська.

Мою статтю гаряче обговорювали, вона стала широко відомою і зібрала деяку кількість прихильників. Рішення, яке в ній пропонувалося, давало повну волю уяві. Людський розум любить створювати величезні образи надприродних істот. А море є для них найкращим і єдиним середовищем, де можуть народжуватись і розвиватися ці велетні, в порівнянні з якими земні тварини — слони або носороги — просто карлики. У морських водах живуть найбільші породи відомих нам ссавців; можливо, там водяться і молюски небувалих розмірів, жахливі на вигляд ракоподібні, як, наприклад, стометрові омари або краби, що важать по двісті тонн. Чому ні? У колишні геологічні епохи наземні тварини, чотириногі, чотирирукі, плазуни, птахи досягали величезних розмірів, і тільки з часом вони поступово зменшилися до сучасних розмірів. Чому море, яке на відміну од суші ніколи не міняється, не могло зберегти в своїх незвіданих глибинах різноманітні зразки живих істот минулих епох? Чи не могло воно заховати в своїх надрах останні різновидності тих велетнів, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Але я захопився мріями, що не личать моєму званню. Досить про ці химери, які з часом перетворилися для мене в жахливу дійсність. Повторюю, природа цього незвичайного явища не викликала більше суперечок, і громадськість визнала існування якоїсь величезної істоти, що не мала нічого спільного з казковими морськими зміями.

Проте, якщо одні дивилися на це питання тільки як на виключно наукове, то інші, більш практичні, зокрема в Англії та Америці, були тієї думки, що треба очистити океан від жахливого чудовиська, щоб убезпечити морські шляхи сполучення. Промислові і комерційні газети обмірковували це питання тільки з цього погляду. «Морехідна торгова газета», «Газета Ллойда», «Пакетбот», «Морський огляд» — усі друковані органи, що захищали інтереси страхових товариств і загрожували збільшенням страхових внесків, висловлювалися з цього приводу одностайно.

На вимогу громадської думки першими відгукнулися Сполучені Штати. В Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, призначеної переслідувати нарвала. В море незабаром повинен був вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Усі арсенали були відкриті для капітана Фарагута, який діяльно споряджав свій фрегат.

Але саме тоді, коли було вирішено переслідувати чудовисько, воно, як це завжди буває в таких випадках, не з’являлося більше. Протягом двох місяців ніхто нічого не говорив про нього. Жоден корабель не зустрічав його. Здавалося, що цей єдинорог довідався про змову, яка готувалася проти нього. Про це стільки говорили, і навіть по трансатлантичному кабелю! Тому жартівники запевняли, що цей хитрий бестія перехопив на шляху яку-небудь телеграму, і це стало йому на користь.

Таким чином, коли фрегат був споряджений у далеку путь і обладнаний усіма грізними пристосуваннями для незвичайної ловлі, не знали, куди йому слід направитися. Нетерплячка дедалі зростала, як раптом 2 липня одержали звістку, що пароплав, який курсує між Сан-Франциско і Шанхаєм, зустрів тварину тижнів три тому в північних водах Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали відстрочки навіть на двадцять чотири години. Все продовольство уже навантажили на борт, трюм наповнили вугіллям, команда була в повному складі. Залишалося тільки запалити вогонь у топках, розвести пари і відчалювати! Капітанові не пробачили б, коли б він затримався хоч би на півдня! А втім, капітан Фарагут і сам поривався в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» я одержав листа такого змісту:

«Панові Аронаксу, професорові Паризького музею. Готель «П’яте авеню», Нью-Йорк.

Шановний пане!

Якщо Ви бажаєте приєднатися до експедиції на «Авраамі Лінкольні», то урядові Сполучених Штатів буде приємно знати, що Франція у Вашій особі бере участь у цій справі. Капітан Фарагут надасть у Ваше розпорядження окрему каюту.

Щиро відданий Вам

Д.-Б. Гобсон,

секретар морського відомства».

РОЗДІЛ ІІІ

«Як буде завгодно панові»

За три секунди до одержання листа Д.-Б. Гобсона я стільки ж думав про переслідування нарвала, скільки про спробу прорватися через Північно-Західний прохід[18]. Через три секунди після прочитання листа шановного секретаря морського відомства я зрозумів нарешті, що моє справжнє покликання, єдина мета мого життя полягали в полюванні на це непокояче чудовисько і в тому, щоб звільнити від нього світ.

Тимчасом я щойно прибув з важкої подорожі втомлений і жадав відпочинку, Я мріяв лише повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою маленьку квартирку поблизу Ботанічного саду, до своїх дорогих і безцінних колекцій! Але ніщо не могло мене утримати. Я забув усе: втому, друзів, колекції — і прийняв без усяких роздумів пропозицію американського уряду,

«До того ж, — думав я, — всі дороги ведуть в Європу, і нарвал буде такий люб’язний, що приведе мене до берегів Франції! Ця гідна тварина дозволить упіймати себе в європейських морях, — для моєї особисто втіхи, — і я привезу тоді принаймні півметровий уламок його кістяної алебарди в Музей природничої історії».

Але поки що доводилося шукати цього нарвала в північній частині Тихого океану, і це означало, що для повернення у Францію мені треба було об’їхати навколо всього світу.

— Конселю! — крикнув я нетерпляче.

Консель був моїм слугою. Відданий хлопець супроводжував мене в усіх моїх подорожах; я полюбив цього славного фламандця, і він платив мені тим же. Це була істота флегматична від природи, добра за характером і старанна за звичкою; він спокійно зустрічав усі житейські несподіванки, був майстром на всі руки, здатний до всякої роботи і, всупереч своєму імені[19], ніколи не давав порад, навіть коли у нього їх просили.

Потершись серед учених нашого маленького товариства в Ботанічному саду, Консель сам дечого навчився і перетворився на спеціаліста в галузі природничо-наукової класифікації, який з швидкістю акробата пробігав усю драбину відділів, груп, класів, підкласів, порядків, родин, родів, видів і різновидностей. Але вся його наука на цьому Й кінчалася. Класифікувати — в цьому було його життя, більшого він не знав. Дуже розуміючись на теорії класифікації, але будучи слабким у практиці, він, я думаю, не міг би відрізнити кашалота від кита. І все ж, який славний і чесний хлопець!

Протягом десяти років Консель супроводжував мене скрізь, куди тягла мене наука. Ніколи не чув я від нього жодної скарги на тривалість подорожі чи на втому від неї. Ніколи не відмовлявся він од поїздки в яку-небудь країну, Китай або Конго, хоч як далеко це було б. Він вирушав у будь-яке місце, ні про що не розпитуючи більше. До того ж він мав чудове здоров’я, при якому не страшні ніякі хвороби.

Йому було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п’ятнадцять до двадцяти. Хай вибачають мені, що я повідомляю таким способом про свої сорок років.

Консель мав одну тільки ваду. Відчайдушний формаліст, він говорив зі мною завжди в третій особі, так що це часто дратувало мене.

— Конселю! — знову покликав я, починаючи водночас гарячково готуватися до від’їзду.

Звичайно, я був упевнений у цьому відданому мені хлопцеві. Як правило, я ніколи не запитував його, згодний він чи ні супроводжувати мене під час моїх подорожей. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла тривати невизначений час, про рисковану справу, про переслідування тварини, що здатна потопити фрегат, як горіхову шкаралупу! Тут було над чим замислитися навіть найхолоднокровнішій людині в світі. Що ж скаже Консель?

— Конселю! — покликав я втретє.

Консель з’явився.

— Пан кликав мене?

— Так, люб’язний. Збирай мене і збирайся сам. За дві години ми їдемо.

— Як буде завгодно панові, - спокійно відповів Консель.

— Не можна втрачати й хвилини. Складай у чемодан усі мої дорожні речі, одяг, сорочки, шкарпетки, не рахуючи, — тільки якнайбільше, і поспішай!

— А колекції пана? — зауважив Консель.

— Ними будемо займатися пізніше.

— А кістяки стародавніх тварин?

— Їх зберігатимуть у готелі. — А жива індійська свинка?

— Її годуватимуть без нас. А втім, я розпоряджуся, щоб увесь наш звіринець відправили у Францію.

— Значить, ми їдемо не в Париж? — спитав Консель. — Так… звичайно, — відповів я ухильно, — тільки ми зробимо так.

— Нехай буде гак, якщо це подобається панові.

— О, це справжня дрібниця! Дорога трохи непряма, от і все. Ми поїдемо на «Авраамі Лінкольні».

— Як буде завгодно панові, - відповів спокійно Консель.

— Ти знаєш, мій друже, мова йде про чудовисько… про знаменитого нарвала… Ми очистимо від нього моря!.. Автор двотомного твору «Таємниці морських глибин» не може відмовитись од подорожі з капітаном Фарагутом. Місія славна, але так само… і небезпечна! Невідомо, куди заведе нас нарвал! Ці тварини можуть бути дуже примхливі! І все ж ми поїдемо! Капітан у нас — молодець!..

— Як зробить пан, так зроблю і я, — відповів Консель.

— Подумай гарненько! Я нічого не хочу від тебе приховувати. Це одна з тих подорожей, з яких не завжди повертаються.

— Як буде завгодно панові…

За чверть години наші чемодани були вже готові. Консель упорався швидко, я був певен, що він нічого не забув, бо цей хлопець класифікував сорочки і одяг так само добре, як я птахів та ссавців.

Ліфтер готелю склав наші речі у великому вестибюлі другого поверху. Я спустився по кількох східцях на нижній поверх і розплатився по рахунку за величезним прилавком, який завжди облягає великий натовп. Розпорядившись, щоб відправили в Париж мої тюки з препарованими тваринами і засушеними рослинами, і відкривши достатній кредит морській свинці, я в супроводі Конселя сів в екіпаж.

Екіпаж за 20 франків спустився по Бродвею до Юніон-сквера, завернув на Четверту авеню і поїхав нею до з’єднання її з Боврі-стріт, проїхав до Катрін-стріт і зупинився біля Тридцять четвертої набережної. Звідти пором перевіз усіх нас — людей, коней і екіпаж — у Бруклін, велике передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Східної річки, і за кілька хвилин ми досягли набережної, біля якої «Авраам Лінкольн» викидав із своїх двох труб клуби чорного диму.

Наш багаж був негайно перенесений на палубу фрегата. Я поспішив на борт і спитав, де капітан Фарагут. Один з матросів провів мене на місток, де я побачив вродливого офіцера. Той простяг мені руку.

— Пан П’єр Аронакс? — запитав він у мене.

— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?

— Так, я. Заходьте, будь ласка, пане професоре. Ваша каюта чекає вас.

Я вклонився і, не бажаючи заважати капітанові в останні хвилини перед відплиттям, попросив матроса провести мене в призначену мені каюту.

«Авраам Лінкольн» був повністю пристосований для свого нового призначення. Це був швидкохідний фрегат, устаткований найновішими машинами, що дозволяли підвищувати тиск пари до семи атмосфер. При такому тиску «Авраам Лінкольн» розвивав середню швидкість у вісімнадцять і три десятих милі на годину, швидкість значну, проте все-таки недостатню, щоб боротися з велетенським нарвалом.

Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його морехідним якостям. Я був дуже задоволений моєю каютою, розташованою в офіцерському відділенні, на кормі.

— Нам буде добре тут, — сказав я Конселю.

— З дозволу пана, я скажу: так само добре, як ракові-відлюдникові в черепашці слимака, — відповів Консель.

Я залишив Конселя розпаковувати наші чемодани, а сам піднявся на палубу, щоб стежити за приготуваннями до відплиття.

Цієї хвилини капітан Фарагут розпорядився віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінської набережної. Отже, коли б я запізнився на чверть години, навіть менше, фрегат відплив би без мене і я не брав би участі в цій незвичайній, надприродній, неймовірній експедиції, найправдивіша розповідь про яку буде все-таки зустрінута недовірливо деякими скептиками.

Капітан Фарагут не хотів втрачати жодного дня, навіть години, щоб вирушити в моря, де востаннє було помічено тварину. Він викликав корабельного інженера і спитав:

— Чи тиск пари достатній?

— Так, капітане, — відповів інженер.

— Малий хід, — скомандував капітан.

За цим розпорядженням, що було передане в машинне відділення по апарату, який приводився в рух стиснутим повітрям, механік повернув спусковий важіль. Пара зі свистом ринула в напіввідкриті циліндри. Довгі горизонтальні поршні застогнали і почали рухати шатуни. Лопаті гвинта закрутилися, розсікаючи хвилі все швидше й швидше, і «Авраам Лінкольн» велично рушив у путь, супроводжуваний сотнями катерів і буксирних пароплавиків, наповнених проводжаючими.

Набережні Брукліна і весь бік Нью-Йорка, що прилягав до Східної річки, були вкриті цікавими. Пролунало трикратне «ура», що вирвалося з грудей п’ятисот тисяч чоловік. Тисячі носових хусточок розвівалися в повітрі над щільно зімкнутим натовпом і вітали «Авраама Лінкольна», поки він не ввійшов у води Гудзонової затоки біля мису того довгастого півострова, на якому розташоване місто Нью-Йорк.

Потім фрегат, ідучи в напрямі до Нью-Джерсі вздовж чудового правого берега ріки, що витягся ланцюгом прекрасних вілл, пройшов мимо фортів, які салютували йому з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» відповів на це, тричі піднявши і опустивши свій прапор, усіяний тридцятьма дев’ятьма зірками; потім, уповільнивши хід, фрегат вступив у намічений бакенами фарватер, що звивався по затоці, утворюваній мисом Сенді-Гука, і проминув піщану мілину, де кілька тисяч глядачів привітали його ще раз.

Низка катерів і буксирів слідувала за фрегатом аж до маяка, вогні якого вказують вхід до Нью-Йоркського порту.

Пробило третю годину. Лоцман сів у шлюпку і добрався до маленької шхуни, що чекала його під вітром. Вогонь був збільшений; гвинт почав швидше бити по хвилях; фрегат плив уздовж жовтого і низького берега Лонг-Айленда, і вже о восьмій годині вечора, втративши з очей на північному сході вогні Файр-Айленда, він мчав на всіх парах по темних водах Атлантичного океану.

РОЗДІЛ IV

Нед Ленд

Капітан Фарагут був добрим моряком, гідним фрегата, яким він командував. Його корабель і він складали ніби одне ціле. Він був душею корабля. В питанні про існування нарвала в нього не було ніяких сумнівів, і він навіть не дозволяв на своєму судні будь-яких суперечок з цього приводу. Капітан вірив у чудовисько, як деякі жінки вірять у Левіафана, — серцем, а не розумом. Чудовисько існувало, і він очистить від нього моря, — в цьому він поклявся. Це був свого роду родоський рицар, який ішов назустріч змію, що розоряв його острів. Або капітан Фарагут уб’є нарвала, або нарвал уб’є капітана Фарагута, — середини тут не могло бути.

Суднові офіцери поділяли думку свого начальника. Треба було тільки послухати, як вони, стежачи за величезним простором океану, розмовляли, сперечались, обговорювали різні шанси на зустріч з чудовиськом. Нерідко то той, то другий добровільно йшов на вахту, тоді як за всяких інших умов кожен з них прокляв би цей нудний обов’язок. Поки сонце описувало своє денне коло, щогли були всіяні матросами, бо дошки палуби пекли їм ноги, і вони не могли встояти на них. А тимчасом «Авраам Лінкольн» ще не розрізав підозрілих вод Тихого океану.

Екіпаж горів бажанням зустріти нарвала, загарпунити його, витягти на палубу і порубати на куски. Всі вдивлялися в море з надзвичайною увагою. До того ж капітан Фарагут обіцяв суму в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, буде то юнга чи матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою старанністю очі екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я теж не відставав од інших і щодня подовгу стежив за океаном. Фрегат мав усі підстави називатися Аргусом[20]. Один тільки Консель байдуже ставився до питання, що цікавило всіх, і не поділяв загального захоплення.

Я вже говорив, що капітан Фарагут потурбувався спорядити свій корабель усіма знаряддями для ловлі велетенського кита. Жодне китоловне судно, мабуть, не могло бути краще озброєне. Ми мали в своєму розпорядженні всі відомі китоловні снаряди від гарпуна, який кидають руками, до зубчатих стріл і розривних куль. На носу стояла вдосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками і дуже вузьким жерлом; модель цієї гармати згодом була на всесвітній виставці в 1867 р. Оця дорогоцінна гармата посилала без усякого зусилля конічне ядро вагою в чотири кілограми на відстань у середньому до шістнадцяти кілометрів.

Отже, «Авраам Лінкольн» володів усіма засобами руйнування. Але цього мало — на борту був сам Нед Ленд, король гарпунників.

Нед Ленд, уродженець Канади, володів незвичайною вірністю руки і не знав собі рівних у. своєму ремеслі. Вправність і холоднокровність, сміливість і хитрість — усі ці якості досягали в нього найвищого ступеня, і треба було бути китові дуже хитрим або кашалотові занадто підступним, щоб уникнути удару його гарпуна.

Нед Ленд мав близько сорока років. Це був чоловік високого росту, — понад шість футів, — міцно збудований, суворий, мало товариський, часом запальний і дуже сердитий, коли йому перечили. Зовнішність його привертала увагу, а твердість погляду надавала його обличчю особливої виразності.

Я гадаю, що капітан Фарагут розумно вчинив, запросивши Неда на борт фрегата: він один вартий був усього екіпажу через вірність руки і погляду. Неда Ленда можна було б порівняти з потужним телескопом, з’єднаним водночас з гарматою, завжди готовою вистрілити.

Канадець — той же француз, і хоч який мало товариський був Нед Ленд, я повинен визнати, що він почував до мене деяку прихильність, — очевидно, він радів з нагоди поговорити по-французьки. І я охоче слухав старофранцузький діалект, який ще й досі зберігся з часів Рабле[21]в деяких провінціях Канади. Сім’я гарпунника походила з Квебека, і члени її були сміливими рибалками ще в ті часи, коли це місто належало Франції.

Потроху Нед розговорився, і я охоче слухав його розповідь про пригоди в полярних морях. Він розповідав про свої рибні ловлі і поєдинки з великою природною поетичністю, і мені здавалося, що я слухаю канадського Гомера[22], який співає «Іліаду» північних країн.

Я описую цю сміливу людину такою, якою знаю її тепер, бо ми з нею вже старі друзі, зв’язані тією нерозривною дружбою, яка народжується і міцніє в найтяжчих випробуваннях! Ах, бравий Неде! Я хотів би прожити сто років ще, щоб згадка про тебе була довшою!

Яка ж була думка Неда Ленда про морське чудовисько? Я повинен признатися, що він зовсім не вірив в існування нарвала і — єдиний на борту фрегата — не поділяв загального переконання. Він уник навіть розмови на цю тему, коли я одного разу спробував довідатися про його думку.

Одного чудового вечора, 30 липня, тобто через три тижні після нашого відплиття, фрегат знаходився недалеко від мису Бланка, на відстані тридцяти миль під вітром од берегів Патагонії. Ми перетяли вже тропік Козерога, і тепер на відстані менш ніж сімсот миль на південь перед нами відкривалася Магелланова протока. Ще тиждень — і «Авраам Лінкольн» борознитиме води Тихого океану.

Я і Нед Ленд сиділи на юті[23], розмовляли про те й про се, вдивляючись у таємниче море, глибини якого залишалися досі недоступними поглядові людини. Цілком природно, я заговорив про велетенського нарвала і проаналізував різні шанси на успіх або невдачу нашої експедиції. Потім, помітивши, що Нед мовчить, даючи мені можливість говорити, я прямо запитав його про нарвала:

— А що, Неде, невже ви не вірите в існування величезного кита, якого ми переслідуємо? Чи маєте ви якісь особливі причини не вірити?

Гарпунник мовчки дивився на мене кілька хвилин, перш ніж відповісти, потім звичним жестом руки провів по широкому лобі, заплющив очі, нібито зосереджуючись, і сказав нарешті:

— Мабуть, маю, пане Аронакс.

— Однак, Неде, ви, як гарпунник за професією, який уже не раз мав справу з великими морськими ссавцями і уява якого може легко сприйняти гіпотезу про велетенських китів, ви менше, ніж хто інший, повинні були б сумніватися за таких обставин.

— Отут ви помиляєтеся, пане професоре, — відповів Мед. — Якщо невіглас вірить у незвичайні комети, що перетинають простір, або в існування допотопних чудовиськ, які живуть усередині земної кулі, то це ще сяк-так; але ні астроном, ні геолог не повірять цим казкам. Так і китолов. Я переслідував багато китоподібних тварин, загарпунив велику кількість їх, багатьох з них убив, проте, хоч які вони були великі й сильні, ні їхні хвости, ні їхні бивні не в змозі були пробити обшивку пароплава.

— І все ж, Неде, розповідають, що зуб нарвала пробивав наскрізь великі судна.

— Дерев’яні, можливо, — відповів канадець, — але й цього я ніколи не бачив. Отже, поки сам не пересвідчуся, я заперечуватиму, що кити, кашалоти або нарвали спроможні на подібні дії.

— Послухайте, Неде…

— Ні, пане професоре, ні. Все що вам завгодно, тільки не це. Можливо, велетенський спрут…

— Це ще менш імовірно, Неде. Спрут — тільки молюск. І вже навіть ця назва вказує на м’якість його тіла. Хоч би спрут був завдовжки п’ятсот футів, він, належачи до безхребетних, зовсім не є небезпечним для таких суден, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн». Отже, слід відкинути як вигадки розповіді про подвиги кракенів або інших чудовиськ цього роду.

— Значить, пане натуралісте, — зауважив Нед Ленд досить іронічним тоном, — ви продовжуєте вірити в існування величезного кита?..

— Так, Неде, я повторюю вам це з переконливістю, то має своєю підставою ряд незаперечних фактів. Я вірю в існування ссавця дуже міцної будови, що належить до розряду хребетних, як кити, кашалоти або дельфіни, і наділений бивнем виняткової пробивної сили.

— Гм! — гмукнув гарпунник, похитуючи головою з виглядом людини, яку не переконаєш.

— Візьміть до уваги, мій дорогий, — продовжував я, — що коли така тварина існує, коли вона живе в глибинах океану на відстані кількох миль од поверхні води, то вона неодмінно повинна мати такий організм, міцність якого ні з чим не можна порівняти.

— А чому цей організм такий міцний? — спитав Нед.

— Тому, що потрібна незмірна сила, щоб витримувати на такій глибині тиск води.

— Справді? — сказав Нед, дивлячись на мене примруженим оком.

— Так, і кілька цифр легко доведуть вам це.

— О, цифри! — заперечив Нед. — З цифрами можна зробити що завгодно.

— В торгових справах, Неде, але не в математиці. Слухайте. Уявімо собі тиск в одну атмосферу у вигляді тиску водяного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді водяний стовп повинен бути трохи нижчим, бо мова йде про морську воду, щільність якої більша за щільність прісної води. Отже, коли ви пірнаєте у воду, Неде, то тіло ваше витримує тиск у стільки атмосфер, тобто у стільки кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки стовпів води у тридцять два фути відділяють вас од поверхні моря. З цього випливає, що на глибині в триста двадцять футів тиск цей дорівнює десяти атмосферам, на глибині три тисячі двісті футів — ста атмосферам,