Таємничий острів. Ілюстроване видання

By Жуль Верн and Жюль Декарт Фер

У США під час Громадянської війни п'ятеро північан тікають з обложеної столиці конфедератів Ричмонда на повітряній кулі. У березні 1865 року страшна буря викидає їх на берег безлюдного острова в Південній півкулі. Кожен з нових поселенців острова володіє незамінними талантами, а під керівництвом інженера Сайруса Сміта ці відважні люди гуртуються і стають єдиною командою. 
Переклад з французької - Тетяна Черторижська
Ілюстрації  - Жюль Декарт Фер

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jun 8, 2022
• ISBN: 9780880029117

Book preview

Частина перша

КАТАСТРОФА В ПОВІТРІ

РОЗДІЛ І

Ураган 1865 року. — Крики в повітрі. — Аеростат, підхоплений смерчем. — Оболонка розірвана. — Навкруги тільки море. — П'ять пасажирів. — Що діється в корзині. — Земля на горизонті. — Закінчення драми.

— Ми підіймаємось?

— Ні! Навпаки! Ми спускаємось!

— Гірше того, містере Сайрес! Ми падаємо!

— Викидайте баласт!

— Останній мішок тільки що випорожнили!

— Аеростат підіймається?

— Ні!

— Я чую ніби плюскіт хвиль!

— Під нами море!

— До моря, мабуть, не більш як п'ятсот футів![1]

Тоді в повітрі пролунав могутній голос.

— Викидайте за борт увесь вантаж!.. Увесь!

Ці слова прозвучали над безмежною пустинею Тихого океану близько четвертої години дня 23 березня 1865 року.

Всі, очевидно, пам'ятають жахливий ураган, що розпочався в час рівнодення цього року. Барометр упав до семисот десяти міліметрів. Страшний норд-ост дув безперервно від 18 до 26 березня. Він наробив великих спустошень в Америці, Європі та Азії, на території в тисячу вісімсот миль, починаючи з тридцять п'ятої паралелі північної широти до сорокової паралелі південної широти! Зруйновані міста, вирвані з корінням ліси, спустошені повіддю узбережжя, сотні викинутих на берег кораблів, цілі області, зруйновані смерчем, що змітав усе на своєму шляху, тисячі людей, що загинули на землі або потонули в морі, — такі були наслідки несамовитого лютування цього урагану Він перевищував руїнницькою силою ті два урагани, які знищили Гаванну і Гваделупу, перший 25 жовтня 1810 року, другий 26 липня 1825 року.

В той самий час, коли стільки катастроф сталося на землі й на морі, не менш страшна драма відбувалась і в розбурханому повітряному просторі.

Аеростат, що його, як кулю, несло на верховини смерчу, підхоплений коловоротом повітряного стовпа, пролітав простір із швидкістю дев'яносто миль[2] за годину, обертаючись навколо себе в повітряному вирі.

Під нижньою частиною аеростата гойдалася корзин;і з п'ятьма пасажирами, ледве помітними у вогкому тумані, що спускався аж до хвиль океану.

Звідки ж узявся цей аеростат — безпомічна іграшка страшної бурі? В якій точці землі він піднявся в повітрі? Не міг же він вилетіти під час урагану? Адже смерч тривав уже п'ять днів, а його перші ознаки виявилися ще 18 березня. Можна було припустити, що аеростат з'явився дуже здалека, оскільки він летів із швидкістю не менше двох тисяч миль на добу.

У всякому разі, пасажири не мали можливості визначити швидкості свого руху і відстань, яку вони пролетіли від початку своєї подорожі, бо їм ні на що було орієнтуватися. Хоч і дивно це, але, рухаючись і крутячись з неймовірною швидкістю серед могутньої бурі, вони навіть не відчували її. Вони переміщались, крутилися в повітрі, не відчуваючи ні обертання, ні руху вперед у горизонтальному напрямі. Їхні погляди не могли пронизати густий туман, що клубочився під корзиною. Все навколо них було в непроглядному тумані. Їх оточували такі густі хмари, що вони навіть не могли сказати, чи була це ніч, чи день.

Ні відблиск світла, ні звуки з населених земель, ні рев океану не доходили до них у цю густу темряву, поки вони тримались у верхніх шарах повітря. Лише почавши швидко спускатися, пасажири зрозуміли ту небезпеку, що чекала їх серед хвиль.

Тим часом, аеростат, позбувшись свого вантажу — спорядження, зброї, харчів, — піднявся у верхні шари повітря на висоту в чотири тисячі п'ятсот футів. Дізнавшись, що під ними море, пасажири зрозуміли, що вгорі їх чекала менша небезпека, ніж унизу. Не вагаючись, вони повикидали за порт навіть найпотрібніші речі, щоб лише зберегти газ, за допомогою якого аеростат тримався над безоднею.

Ніч проминула в хвилюванні, що могло бути смертельним для менш енергійних людей. І коли знову настав день, ураган почав ніби затихати. З ранку 24 березня з'явились ознаки заспокоєння. На світанку легші хмари піднялися вгору. За кілька годин смерч розвіявся і зник. Ураган перейшов у «свіжий вітер», тобто швидкість пересування атмосферних шарів зменшилася вдвоє. Такий вітер моряки називають «бриз у три рифи». Погода значно поліпшилася.

Близько одинадцятої години нижні шари повітря помітно прояснилися. Повітря було прозоре й вогке, як це завжди буває після великих ураганів. Здавалося, що цей ураган припинив своє просування на захід і затих сам по собі. Можливо, він розплився електричними струмами, після того, як розвіявся смерч; так буває інколи з тайфунами в Індійському океані.

Але одночасно можна було помітити, що аеростат почав знову повільно й безупинно спускатися. Він став потроху зменшуватись, і його оболонка змінила свою форму з круглої на овальну.

Опівдні аеростат був уже на висоті не більше двох тисяч футів над морем. Місткість його була близько п'ятдесяти тисяч кубічних футів, і завдяки цьому він міг би, очевидно, довго триматися в повітрі, коли б досяг великої висоти над рівнем моря або рухався в горизонтальному напрямку.

В цей час пасажири викинули останні речі, які могли ще обтяжувати корзину, продукти, які вони зберігали, все, навіть найдрібніші речі, що були у них в кишенях, а один з них, ухопившись за круг, до якого була прикріплена сітка, намагався міцніше зав'язати випускний клапан аеростата, щоб не виходив газ.

Ставало ясно, що пасажири не могли більше затримати простат у верхніх шарах повітря і що газу невистачало! Отже, вони повинні були загинути!

І справді, під ними не було ні континенту, ні навіть острова.

Ніде не було ніякого клаптика землі, ніякої твердої поверхні, за яку міг би зачепитись якір аеростата.

Скрізь — неосяжне море, хвилі якого здіймалися з страшною силою! Це був океан, якому не видно було кінця-краю, хоч з висоти очі пасажирів сягали на сорок миль! Це був водяний простір, безжально збитий смерчем, і хвилі його гнались одна за одною, як ошалілі істоти, поверх яких була накинута густа біла сітка! Ніде ні землі, ні корабля!

Отже, треба було за всяку ціну припинити опускання аеростата. Пасажири корзини билися з усіх сил, щоб не дати йому загинути в хвилях. Та, незважаючи на всі їхні зусилля, аеростат опускався все нижче, одночасно пересуваючись з великою швидкістю за вітром, тобто з північного сходу на південний захід.

Яке страшне було становище цих нещасних! Вони більше не могли керувати аеростатом. Марні були всі їхні зусилля. Оболонка аеростата дедалі зменшувалась. Газ виходив, і не було ніякої змоги його затримати. Опускання аеростата помітно прискорювалось, і о першій годині дня між корзиною і поверхнею океану було не більше шестисот футів.

Справді, не можна було затримати газ, який вільно виходив з розірваної оболонки.

Повикидавши з корзини всі речі, пасажири могли ще кілька годин триматися в повітрі. Але катастрофа була неминуча, і, якщо до вечора не з'явиться якась земля, пасажири, корзина і аеростат напевне загинуть у хвилях.

Останню спробу, на яку ще вистачило їхніх сил, вони вже зробили. Пасажири аеростата були, очевидно, людьми енергійними, які не боялись дивитися смерті в обличчя. Жодної скарги не почулося від них. Вони вирішили боротися до останньої секунди, зробити все можливе, щоб віддалити свою загибель. Якби корзина аеростата — щось на зразок ящика з лози — впала у воду, то неминуче повинна була б затонути.

О другій годині від аеростата до поверхні моря було не більше чотирьохсот футів.

Цієї миті мужній голос — голос людини, серце якої не знало страху, — пролунав над морем. Йому відповіли двоє голосів не менш енергійних.

— Чи все викинуто?

— Ні! Ще зосталось десять тисяч франків золотом!

Важкий мішок одразу ж полетів у воду.

— Чи підіймається аеростат?

— Потроху, але він зараз же спуститься!

— Що можна ще викинути?

— Нічого!

— Можна. Корзину!

— Чіпляйтесь за сітку! У море корзину!

Справді, це був єдиний і останній спосіб полегшити аеростат. Вірьовки, якими корзина була прив'язана до кулі, було перерізано, і аеростат піднявся знову вгору на дві тисячі футів.

П'ятеро пасажирів, учепившись за сітку навколо оболонки, дивилися в безодню.

Відомо, які чутливі аеростати до найменшої зміни ваги. Досить викинути з корзини найлегшу річ, щоб куля відразу ж почала підніматися вгору. Аеростат, плаваючий у повітрі, подібний до точної ваги. Отже, зрозуміло, що полегшений від значного вантажу, він робить різкий стрибок угору. Це й сталося в даному випадку.

Але, продержавшись кілька хвилин у верхніх шарах повітря, аеростат знову став спускатися. Газ виходив крізь дірку в оболонці, і не було змоги затримати його.

Пасажири зробили все, на що вони були спроможні. Ніякі зусилля не могли їх урятувати тепер. Вони могли тільки сподіватись якогось щасливого випадку.

О четвертій годині від аеростата до поверхні моря було інше п'ятсот футів.

Раптом почулося голосне гавкання. На аеростаті був собака, який тримався, вчепившись за сітку, поруч з своїм хазяїном.

— Топ щось побачив! — вигукнув один з пасажирів.

І відразу ж інший гучний голос крикнув:

— Земля! Земля!

Підхоплений сильним вітром, аеростат летів на південний схід і від ранку пролетів кілька сотень миль; справді, на обрії з'явився високий берег.

Але до цієї землі було ще близько тридцяти миль. Потрібно було не менше години, щоб долетіти до неї, якщо не зміниться швидкість і напрям вітру. Ціла година! Чи зможе аеростат протягом цього часу зберегти достатню кількість газу?

Таке страшне питання стояло перед пасажирами. Вони вже виразно бачили суходіл, якого треба було досягти за всяку ціну. Вони не знали, острів це чи континент; їм не було навіть відомо, в яку частину світу заніс їх ураган. Та яка б. не була ця земля, населена чи ні, гостинна чи непривітна, треба було її досягти!

О четвертій годині стало ясно, що аеростат не може більше триматися в повітрі. Він летів над самим морем. Гребені велетенських хвиль кілька разів уже лизнули нижню частину сітки, вірьовки якої намокли і обтяжували аеростат; він летів тепер, нахилившись набік, як птах з підстреленим крилом.

Через півгодини земля була на відстані лише однієї милі, але аеростат, виснажений, зів'ялий, у великих зморшках, зберігав газ тільки у верхній частині оболонки. Пасажири, які вчепилися за сітку, були занадто важкі для нього; незабаром вони опинилися по пояс у воді, під ударами несамовитих хвиль. Оболонка аеростата сплющилась і увігнулася, і, роздувшись від вітру, як парус, попливла вперед, ніби корабель. Може вона хоч так досягне берега!

До землі залишалося тільки два кабельтових[3], коли крик жаху вирвався одночасно з чотирьох грудей. Аеростат, який, здавалося, не міг більше піднятись, зробив ще один несподіваний стрибок, після того, як його вдарило великою хвилею. Немов одразу полегшений від частини свого вантажу, він рвучко піднявся вгору на тисячу п'ятсот футів і там потрапив у повітряний потік, який поніс його майже паралельно берегові. Нарешті, через дві хвилини, він навскоси наблизився до суходолу і впав на прибережний пісок, куди не доходили хвилі.

Пасажири насилу виплуталися з сітки. Аеростат, звільнений від ваги пасажирів, був підхоплений вітром і, як поранений птах, зібравши останні сили, піднявся вгору і зник серед хмар.

Пасажири насилу виплуталися з сітки.

У корзині було п'ятеро пасажирів і собака, але аеростат викинув на берег лише чотирьох людей.

П'ятого пасажира, мабуть, змило хвилею, яка вдарилась об сітку, і це дало змогу полегшеному аеростатові піднятися востаннє і за кілька хвилин досягти землі.

Не встигло четверо потерпілих від катастрофи — їх можна так назвати — звестися на ноги, як усі згадали про відсутнього і закричали:

— Може, він намагатиметься припливти до берега! Врятуймо його! Врятуймо його!

РОЗДІЛ II

Епізод з війни за визволення. — Інженер Сайрес Сміт. — Гедеон Спілет. — Негр Наб. — Моряк Пенкроф. — Юнак Харберт. — Несподівана пропозиція. — Побачення о десятій годині вечора. — Від'їзд під час бурі.

Люди, яких викинув на цей берег ураган, не були ні професіональними аеронавтами, ні любителями повітряних мандрівок. Це були військовополонені, які наважилися втекти з полону за зовсім виключних обставин. Сто разів вони могли загинути! Сто разів пошкоджений аеростат міг скинути їх у безодню! Але вони не загинули: їх чекала незвичайна доля. Залишивши 20 березня Річмонд, який обложило військо генерала Уліса Гранта, військовополонені через п'ять днів опинилися на відстані семи тисяч миль од столиці штату Віргінія, головної фортеці сепаратистів[4] під час жахливої війни за визволення негрів. Їхня повітряна подорож тривала п'ять днів.

Ось за яких дивних обставин відбулася втеча полонених, втеча, яка закінчилася відомою вже нам катастрофою. В лютому місяці 1865 року, під час однієї невдалої спроби генерала Гранта захопити Річмонд, кілька офіцерів з його армії потрапили до рук ворогів. Найвидатнішим серед них був Сайрес Сміт, який служив у головному штабі федералістів[5].

Сайрес Сміт, уродженець Масачусетса, був інженером і відомим ученим, якому уряд Сполучених Штатів доручив під час війни управління залізницями, що мали велике стратегічне значення. Це був типовий північний американець, худий, кістлявий, років сорока п'яти, з сивіючим, коротко постриженим волоссям і густими вусами. Його голова заслуговувала бути вирізьбленою на медалі — ясні очі, суворі уста, обличчя вченого войовничої школи. Сайрес Сміт належав до тих інженерів, які на початку своєї кар'єри працювали молотком і мотикою, подібно до тих генералів, що починали службу рядовими солдатами. Маючи винахідливий і гострий розум, Сайрес Сміт був надзвичайно сильний і вправний фізично. Мускули його були напрочуд правильно розвинені. Справжня людина думки і дії, він працював без зусиль, сповнений глибокої життєвої сили і витривалості, якої не могли зломити ніякі невдачі. Глибоко освічений, практичний, винахідливий, Сайрес Сміт при будь-яких обставинах завжди володів собою.

Крім того, Сайрес Сміт був дуже хоробрий. Він брав участь у всіх боях під час цієї війни за визволення негрів.

Вступивши під команду Уліса Гранта в загін ілінойських добровольців, він брав участь у боях під Падуками, під Пітсбург-Лендінгом, при облозі Коринфу, під Порт-Гібсоном, на Чорній річці, при Чаттанузі, під Уільдернесом, на Потомаку, скрізь як солдат, гідний свого генерала, що говорив: «Я ніколи не лічу своїх убитих!» І сто разів Сайрес Сміт міг бути і серед тих, яких не лічив грізний Грант, але він завжди вихопив цілим з усіх боїв, аж до того дня, коли його було поранено і взято в полон у великій битві під Річмондом.

Одночасно з ним, навіть того ж самого дня, було взято в полон і другу, не менш видатну людину. Це був відомий Гедеон Спілет, кореспондент газети «Нью-Йорк Геральд». Він був відряджений до Північної армії, щоб інформувати газету про хід війни.

Гедеон Спілет належав до тієї дивовижної породи англійських та американських журналістів, що не поступаються ні перед якими труднощами, аби першими добути і найшвидше передати своїй редакції цікаві відомості.

Будучи людиною енергійною, діяльною, завжди й на все готовою, людиною, що об'їздила цілий світ, солдатом і художником, незамінимим порадником, він не боявся ні роботи, ні втоми, ні небезпеки, коли можна було довідатись про щось важливе, спочатку для нього самого, потім для своєї газети. Невтомний мисливець за невідомими, ще не опублікованими новинами, здатний на неможливе, він належав до тих відважних спостережників, які пишуть нариси під кулями, складають хроніку під ядрами, для яких небезпека — тільки розвага.

Він також брав участь у всіх боях, ідучи в перших рядах, з револьвером в одній руці і з записною книжкою в другій; і постріли не могли примусити затремтіти його олівець. Він не обтяжував телеграфний провід довгими телеграмами, як це роблять ті, що говорять багато, коли їм нічого сказати, але кожна його кореспонденція, коротка, виразна, яскрава, завжди змальовувала якусь важливу подію. До того ж він не був позбавлений і гумору. Одного разу, чекаючи наслідків бою на Чорній річці і бажаючи за всяку ціну зберегти за собою чергу біля віконця телеграфіста, він протягом двох годин передавав своїй редакції по телеграфу текст перших розділів біблії. Це коштувало газеті «Нью-Йорк Геральд» дві тисячі доларів, зате газета першою одержала важливі повідомлення.

Гедеон Спілет був високий на зріст. Йому було не більше сорока років. Його обличчя облямовували рудуваті бакенбарди. Погляд його був спокійний і меткий, як погляд людини, що звикла швидко схоплювати все, що діється навколо неї. Будучи від народження сильним фізично, він до того ж загартувався у всіх кліматах світу, як сталевий клинок у холодній воді.

Вже протягом десяти років Гедеон Спілет був кореспондентом газети «Нью-Йорк Геральд», збагачуючи її своїми кореспонденціями і малюнками, бо він володів однаково добре і олівцем, і пером, його було взято в полон саме тоді, коли він описував хід бою. Останні слова його, записані в блокноті, були такі: «На мене цілиться якийсь сепаратист…» Але сепаратист не влучив у нього, бо Гедеон Спілет завжди виходив з усякої небезпеки без жодної для себе шкоди.

Сайреса Сміта і Гедеона Спілета, які знали один одного тільки з чуток, одвезли до Річмонда. Інженер незабаром одужав від своєї рани. Під час видужування він познайомився з кореспондентом. Потім вони оцінили один одного. Незабаром їх зв'язала спільна мета: втекти з полону, приєднатися до війська генерала Гранта і знову битися за об'єднання Штатів.

Обидва американці вирішили скористатися першою нагодою для втечі. Але хоч вони й вільно ходили по місту, проте Річмонд так пильно охоронявся, що всяка спроба втекти здавалася неможливою.

Через деякий час до Сайреса Сміта пробрався його слуга, відданий йому всією душею. Цей відважний слуга був негр. Він народився в маєтку Сайреса; його батько й мати були невільниками, але Сайрес Сміт, переконаний прихильник визволення негрів, уже давно дав йому волю. Негр, ставши вільним, не схотів покинути свого хазяїна. Він любив його так, що ладен був умерти за нього. Це була людина років тридцяти, сильна, спритна, розумна, лагідної і спокійної вдачі; часом наївна, завжди весела, услужлива й добра. Він звався Навуходоносор, але відгукувався на скорочене ім'я: Наб.

Довідавшись, що Сайреса Сміта взято в полон, Наб, не вагаючись, покинув Масачусетс, добрався до Річмонда і, за допомогою всяких хитрощів, разів з двадцять рискуючи життям, умудрився проникнути в обложене місто. Не можна описати, скільки було радощів, коли Сайрес Сміт і Наб зустрілися.

Та якщо Набові пощастило пробратися в Річмонд, то вибратися звідти було важче, бо за полоненими федералістами дуже пильно стежили. Потрібна була якась надзвичайна нагода, щоб спробувати втекти і мати хоч найменшу надію на успіх. Така нагода не тільки не траплялась, але не було навіть ніякої надії, що вона колись трапиться.

Тим часом генерал Грант продовжував енергійно діяти. Перемогу під Пітсбургом здобув він з великими труднощами. До нього приєдналися загони Батлера, але він однак не міг добитися під Річмондом ніяких результатів. Ніщо не давало надії на близьке звільнення полонених. Кореспондент, якому нудний полон не давав ніяких матеріалів для його нотаток, мав лише одне бажання: за всяку ціну вибратися з Річмонда. Він навіть зробив кілька спроб утекти, але кожного разу його спиняли непереможні, перешкоди.

Облога тимчасом тривала, і якщо полонені хотіли втекти, щоб приєднатися до військ генерала Гранта, то дехто з обложених так само хотів покинути Річмонд і приєднатися до війська Південної армії. Серед цих останніх був Джонатан Форстер, завзятий прихильник сепаратистів. Але сепаратисти, так само, як і полонені, не могли вибратися з міста, обложеного військом федералістів. Губернатор Річмонда давно вже не мав ніяких зносин з генералом Лі і дуже зацікавлений був повідомити його про становище в місті, щоб армія генерала Лі поспішила на допомогу. Тоді Джонатан Форстер подав думку вилетіти аеростатом і, обминувши лінію облоги, дістатися до табору сепаратистів.

Губернатор схвалив цей план. Було зроблено аеростат і віддано в розпорядження Джонатана Форстера; разом з ним повинні були вилетіти і п'ять його товаришів. Людей, що збиралися летіти на аеростаті, озброїли рушницями на випадок, якщо при посадці довелося б оборонятися, і продуктами, якщо подорож затягнеться.

Аеростат повинен був вилетіти вночі 18 березня. Аеронавти сподівалися за кілька годин прибути на територію військ генерала Лі, якщо буде помірний північно-західний вітер.

Проте цей північно-західний вітер набував усе більшої сили. Уже 18 березня стало помітно, що він переходить в ураган. Незабаром знялась така буря, що відліт Форстера довелось відкласти, бо неможливо було рискувати аеростатом і його пасажирами під час такої страшної негоди.

Підготовлений до польоту аеростат чекав на великому майдані Річмонда, поки ущухне вітер. Усі в місті з тривогою чекали зміни погоди.

Проминуло 18 і 19 березня, а вітер усе ще не вщухав. Було навіть важко тримати аеростат на припоні, бо сильні пориви вітру хилили його аж до землі.

Минула ше ніч. Ранком 20 числа ураган ще збільшився. Летіти було неможливо.

Цього дня інженера Сайреса Сміта зустрів на одній з вулиць Річмонда якийсь зовсім незнайомий йому чоловік. Це був моряк, на ім'я Пенкроф, років тридцяти п'яти, кремезний, засмаглий, із жвавими очима і привітним обличчям. Пенкроф був уродженцем Північної Америки. Він плавав по всіх морях земної кулі, і з ним траплялося все надзвичайне, ще тільки може трапитися з істотою на двох ногах і без пір'я. Слід додати, що він мав завзяту вдачу, ладний був одважитися на все, і ніщо не могло здивувати його.

На початку цього року Пенкроф прибув у своїх справах до Річмонда разом з п'ятнадцятирічним хлопчиком, сином свого капітана Харбертом Брауном з Нью-Джерсі, якого він любив, як рідну дитину. Не мавши змоги виїхати з міста до початку облоги, він примушений був, хоч як це було йому прикро, залишитися в ньому. У моряка було тільки одне бажання: втекти яким завгодно способом. Пенкроф чув про інженера Сайреса Сміта і знав, що йому не терпиться вирватися з полону. Тому він, не вагаючись, спинив на вулиці інженера і одразу ж запитав його:

— Містере Сміт, чи не надокучив вам Річмонд?

Інженер пильно подивився на незнайому людину, яка звернулася до нього з таким запитанням. Моряк додав тихішим голосом:

— Містере Сміт, хочете втекти звідси?

— Коли?.. — швидко запитав інженер.

Це запитання мимоволі зірвалося з його уст, бо він навіть не встиг роздивитися незнайому людину.

Але, придивившись до одвертого обличчя моряка, він переконався, що перед ним чесна людина.

— Хто ви? — коротко запитав він.

Пенкроф повідомив про себе все необхідне.

— Добре, — відповів Сайрес Сміт, — а яким способом пропонуєте ви втекти?

— На цій кулі, що теліпається тут без усякого діла. Мені здається, вона тільки нас і чекає тут!..

Морякові не довелося пояснювати своєї думки. Інженер зрозумів його з першого слова. Він схопив Пенкрофа за руку і повів його до себе.

Там моряк пояснив свій план, що виявився справді нескладним. Щоб виконати його, треба було одне — рискнути життям. Правда, ураган був у повній силі, але такий здібний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, напевне, добре впорається з аеростатом. Коли б він, Пенкроф, умів керувати аеростатом, то не вагаючись вилетів би на ньому разом з Харбертом. Він і не в таких бувальцях бував, і бурі його не лякають.

Сайрес Сміт мовчки слухав моряка, але очі його блищали. Ось нарешті нагода трапилася. Сайрес Сміт був не такий, щоб не скористатися з неї. План Пенкрофа можна здійснити, хоча він був дуже небезпечний. Вночі вони могли, непомітно для охорони, підкрастися до аеростата, влізти в корзину і обрізати канати, якими прив'язано аеростат! Правда, вони рискували життям, але могли й виграти, коли б не цей ураган… Проте, якби не цей ураган, аеростат давно вже вилетів би, і цієї, так давно бажаної нагоди не трапилося б!

— Я не один!.. — відповів нарешті Сайрес Сміт.

— Скільки чоловік хочете ви взяти з собою? — запитав моряк.

— Двох: мого друга Спілета і мого слугу Наба.

— Виходить, разом трьох, — сказав Пенкроф, — а з Харбертом і зі мною буде п'ятеро. Аеростат може підняти шістьох…

— Прекрасно. Ми вирушаємо! — сказав Сайрес Сміт.

Кажучи «ми», інженер мав на увазі кореспондента. А той був не такою людиною, щоб поступитися перед труднощами цьoro плану. Він погодився, не вагаючись, і тільки здивувався, що така проста ідея не спала йому раніше на думку. Щодо Наба, то він готовий був слідувати за своїм хазяїном куди завгодно.

— До вечора! — сказав Пенкроф. — Ми всі п'ятеро зустрінемося на майдані.

— До десятої години вечора, — відповів Сайрес Сміт, — і будемо сподіватися, що буря не вщухне до нашого відльоту!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся в свою квартиру, де зоставався молодий Харберт Браун. Сміливий хлопець знав про план моряка і не без хвилювання чекав peзультатів його розмови з інженером. П'ятеро відважних людей, не вагаючись, ішли на боротьбу з несамовитим ураганом.

Ураган не вщухав, і ні Джонатан Форстер, ні його товариші не наважувались вилетіти під час такої бурі! Негода була жахлива. Інженер боявся тільки одного: щоб аеростат не розірвало вітром на тисячу клаптів. Протягом кількох годин він блукав майже по безлюдному майдану, наглядаючи за аеростатом. Пенкроф так само тинявся по майдану, заклавши руки в кишені, позіхаючи, з виглядом людини, що не знає, як їй згаяти час. Він теж боявся, щоб прив'язаний аеростат не порвав канатів і не полетів за вітром.

Настав вечір. Ніч була дуже темна. Густий туман хмарами стелився над самою землею. Падав мокрий сніг. Було холодно. Туман оповивав Річмонд. Здавалося, несамовитий ураган примусив замиритися ворожі табори, гармати замовкли перед його громовими поривами. Вулиці міста були безлюдні. В таку жахливу ніч не вважали навіть за потрібне стерегти майдан, над яким метлявся аеростат. Все сприяло втечі полонених. Але яка це буде страшна подорож серед розбурханої стихії!..

«Паскудне відплиття, — думав Пенкроф, ударом кулака насовуючи бриль, бо вітер раз у раз зривав його з «голови. — Але нічого! Ми все одно не відступимо!»

О-пів на десяту Сайрес Сміт і його товариші з різних боків прокралися на темний майдан: сильний вітер погасив там ліхтарі. Не видно було навіть величезного аеростата, прибитого вітром майже до самої землі. Крім мішків з баластом, прив'язаних до сітки аеростата, які своєю вагою тримали його, аеростат був прикріплений ще й товстим подвійним канатом, що проходив крізь кільце, вмуроване в брук.

П'ятеро полонених зустрілися біля корзини. Їх ніхто не помітив, бо було так темно, що й вони ледве могли бачити один одного.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Харберт мовчки сіли в корзину. Тимчасом Пенкроф, за наказом інженера, одв'язував мішки з баластом. Зробивши це за кілька хвилин, моряк приєднався до своїх товаришів.

Аеростат тримався лише на канаті, і Смітові залишилося тільки дати наказ про відліт.

Цієї миті в корзину одним стрибком ускочив собака. Це був Топ. Зірвавшися з прив'язі, він прибіг до свого хазяїна — інженера. Сайрес Сміт, боячись обтяжити аеростат, хотів був прогнати бідну тварину.

— Ба! Одним більше! — сказав Пенкроф, викидаючи з корзини два мішки з піском.

Потім він перерізав канат, і аеростат злетів у повітря.

Ураган лютував з жахливою силою. Протягом ночі нічого було й думати про спуск, а коли настав день, землю вкривали густі хмари туману. Тільки через п'ять днів вони побачили, крізь розірвані хмари, що під аеростатом, який летів за вітром з страшенною швидкістю, хвилювалося неосяжне море!

Уже відомо, як воно сталося, що замість п'ятьох людей, які вилітали 20 березня, тільки четверо були викинуті на пустинний берег на відстані десяти тисяч кілометрів од Річмонда.

А той, кого невистачало і на допомогу якому кинулися четверо врятованих, був їхній командир Сайрес Сміт.

РОЗДІЛ III

П'ята година вечора. — Той, кого невистачає. — Наб у розпачі. — Розшуки на півночі. — Острівець. — Тривожна ніч. — Вранішній туман. — Наб пливе. — Видно землю. — Перехід через протоку.

Інженер не втримався за сітку, і його змило хвилею. Собака його так само зник. Віддана тварина сама кинулась у воду на допомогу своєму хазяїнові.

— Вперед! — вигукнув кореспондент.

І всі четверо — Гедеон Спілет, Харберт, Пенкроф і Наб, забувши про виснаження і втому, почали розшуки.

Бідний Наб плакав від гніву й відчаю, усвідомлюючи, шо загинув той, хто був йому дорожчий за все на світі.

Не проминуло і двох хвилин відтоді, як Сайрес Сміт зник, а його товариші опинилися на суші. Вони могли ще сподіватися врятувати його.

— Шукаймо! Шукаймо! — кричав Наб.

— І ми його знайдемо! — відповів Гедеон Спілет.

— Живого?

— Живого!

— Чи вміє він плавати? — запитав Пенкроф.

— Уміє! — відповів Наб. — І до того ж з ним Топ!..

Прислухаючись до гуркоту океану, моряк похитав головою.

Інженер впав у воду біля північної сторони острова, на; відстані приблизно півмилі од того місця, де аеростат спустився на землю. Якщо Сайрес Сміт зміг допливти до найближчого місця на узбережжі, то це було десь недалеко, на відстані не більше як півмилі.

Було близько шостої години вечора. Згустився туман, і ніч стала ще темнішою. Потерпілі від катастрофи йшли в північному напрямку по цій, не відомій їм землі, куди закинув їх випадок. Вони відчували під ногами піскуватий, перемішаний з дрібними камінцями грунт, позбавлений, здавалося, всякої рослинності. Цей грунт, дуже нерівний і вибоїстий, був увесь поритий невеличкими ямками, що дуже заважало йти. З цих ямок щохвилини злітали великі незграбні птахи; вони зникали в різних напрямках, і через темряву не можна було роздивитися їх. Інші, спритніші, зривалися цілими зграями і пролітали, мов хмари. Морякові здавалося, що він упізнає морських чайок і рибалок, пронизливі крики яких змагалися з ревом океану.

Час від часу подорожні спинялися, голосно гукали інженера і прислухалися, чи не чути якогось відгуку з боку океану. Вони думали, що навіть у тому випадку, коли б інженер був непритомний і не мав змоги відповісти їм, гавкання Топа долинуло б до них, якби інженер був десь поблизу. Але ніякого відгуку не чулося, крім ревіння хвиль і плюскоту прибою. І маленький загін знову просувався вперед, обшукуючи кожний куточок узбережжя.

Гедеон Спілет і його супутники зупинялись і гукали.

Проминуло хвилин двадцять, і Гедеон Спілет та його супутники дійшли до стрімкого берега, під яким сильно пінилися хвилі. Берег круто обривався. Вони опинились на кінці гострого мису, об який несамовито розбивалися хвилі.

— Це скелястий мис, — сказав моряк. — Треба повертатися назад, тримаючись правого боку, і ми знову вийдемо на тверду землю.

— А коли він там? — сказав Наб, показуючи на океан, де біліли в темряві велетенські хвилі.

— Покличмо його!

І всі разом гукнули щосили, але ніхто не відповів їм. Вони почекали кілька хвилин і знову закричали. Відповіді не було.

Тоді мандрівники повернули назад, ідучи протилежним берегом мису по такому ж піскуватому й нерівному грунту. Пенкроф помітив, що грунт став твердішим і підіймався; він подумав, що мис з'єднується з високим узбережжям, яке неясно виступало в темряві. Птахів було менше в цій частині берега. Море тут не було таким бурхливим, і хвилі з меншою силою бились об берег. Плюскіт прибою ледве долинав сюди. Очевидно, цей берег мису заокруглювався і утворював невеличку бухту, яку захищав від морських хвиль довгий виступ.

Проте, дотримуючись попереднього напряму, вони йшли на південь, тобто протилежно до того місця, де міг бути Сайрес Сміт. Подорожні пройшли вже півтори милі, а берег усе не завертав на північ. Але цей мис, який вони обминули, повинен же був з'єднуватися з суходолом? Потерпілі від катастрофи йшли, незважаючи на втому; вони сподівалися, що якийсь крутий поворот берега виведе їх на дорогу, яка веде на північ.

Яке ж було їхнє розчарування, коли, пройшовши майже дві милі, вони знову побачили море, що примусило їх спинитися серед високих слизьких скель!

— Ми на маленькому острові! — сказав Пенкроф. — Ми обійшли його кругом.

Моряк сказав правду. Потерпілі від катастрофи були викинуті не на континент і навіть не на великий острів; вони опинилися на вузенькому острівці завдовжки не більше двох миль.

Чи з'єднувався цей острівець, укритий камінням, позбавлений усякої рослинності, жалюгідне пристановище морських птахів, з яким-небудь більшим архіпелагом? Цього ніхто не міг сказати. Пасажири аеростата, побачивши з корзини землю, не могли роздивитися її через туман. А тепер Пенкроф своїми звиклими до темряви очима моряка, здавалося, бачив на заході якусь невиразну масу, що нагадувала високий берег.

Через темряву не можна було визначити, що являв собою цей острівець. Так само не можна було зараз покинути його, бо його оточувало море. Треба було також відкласти до ранку розшуки інженера, який, на жаль, нічим не виявляв своєї присутності.

— Що Сайреса не чути, це ще нічого не означає, — сказав кореспондент. — Він, можливо, знепритомнів або поранений і не має змоги відповісти нам. Не будемо впадати в розпач.

Гедеон Спілет запропонував розкласти багаття в якому-небудь місці острівця, що могло б бути сигналом для інженера. Але марно шукали вони якихось трісок чи сухого хмизу: пісок і каміння — це все, що було на острівці.

Легко уявити собі горе Наба і його товаришів, які щиро полюбили відважного інженера. Очевидно було, що вони не можуть нічим йому допомогти. Треба було чекати ранку. Або інженер зумів урятуватися сам і знайшов уже собі притулок десь на березі, або вони втратили його назавжди!

Потяглися довгі, безрадісні години чекання. Було дуже холодно. Потерпілі катастрофу сильно промерзли, але майже не помічали цього. Вони не подумали навіть про найкоротший відпочинок. Забуваючи про себе, мандрівники думали тільки про свого начальника; не втрачаючи надії, вони ходили скрізь по пустинному острову, повертаючись раз у раз до його північного кінця, ближче до місця катастрофи. Вони кричали, прислухалися, шукали, намагалися почути якийсь поклик чи відгук. Їхні голоси можна було чути на далеку відстань, бо в атмосфері почувалося деяке заспокоєння, і море вже не так сильно хвилювалося й шуміло.

На один з Набових покликів нібито відповіла луна. Харберт звернув на це увагу Пенкрофа й додав:

— Це доводить, що на заході десь недалеко берег.

Моряк хитнув головою на знак згоди. До того ж він знав, що очі його ніколи не помилялись. Якщо він, хоч і на короткий час, побачив землю, це означало, що земля таки справді там є.

Проте ця далека луна була єдиним відгуком на поклики Наба. На острівці панувала німа тиша.

Тим часом небо потроху прояснювалось. Опівночі заблищало кілька зірок, і якби інженер був тут, серед своїх товаришів, він, мабуть, помітив би, що ці зірки не ті, які світять у Північній півкулі. Справді, на обрії не було видно Полярної зірки, над головою блищали інші сузір'я: Південний Хрест ясно виблискував над Південним полюсом.

Ніч проминула. Близько п'ятої години ранку, 25 березня, небо трохи посвітлішало. Обрій був ще темний, але з першим проблиском ранку густий туман піднявся з моря, і далі, як на двадцять кроків не можна було нічого побачити. Повільно пливла важка пелена туману.

Це була велика перешкода: мандрівники не могли нічого бачити навколо себе. Тимчасом як погляди Наба і кореспондента раз у раз поверталися до океану, моряк і Харберт шукали на заході берега. Але жодної ознаки землі не можна було помітити.

— Все одно, — сказав Пенкроф, — хоч я і не бачу землі, але відчуваю… Вона там… там… Це так само певно, як те, що ми покинули Річмонд.

Нарешті туман піднявся. Це був той вранішній туман, який віщує гарну погоду. Гаряче сонце пробивалося крізь його верхні шари, і тепле проміння доходило аж до острівця.

Близько шостої години, тобто через сорок п'ять хвилин після сходу сонця, туман став прозорішим. Він густішав угорі і рідшав унизу. Незабаром показався весь острівець, неначе він спустився з хмари; потім навколо нього з'явилося море, безмежне на сході, але оточене на заході високим, крутим берегом.

Справді, там була земля. А це означало порятунок, хоч і ненадовго. Острівець був відокремлений од узбережжя протокою завширшки в півмилі. Течія в протоці була швидка, вода шуміла, протікаючи між берегами.

В цей час один з потерпілих катастрофу, незважаючи на небезпеку, не сказавши й слова своїм товаришам, кинувся в протоку. Це був Наб. Він поспішав допливти до берега, щоб пройти на північ. Ніхто не міг би затримати його. Пенкроф покликав його, але даремно. Кореспондент збирався кинутись у воду слідом за Набом.

Пенкроф, підійшовши до нього, спитав:

— Ви хочете перепливти цю протоку?

— Хочу, — відповів Гедеон Спілет.

— Почекайте трохи, — сказав моряк, — вірте мені, що Наб один зможе допомогти своєму хазяїнові. Якщо ми спробуємо перепливти цю протоку, нас може підхопити сильна течія і винести в море. Коли я не помиляюся, ця течія викликана відпливом. Дивіться, вода відходить од берега. Можливо, що під час відпливу ми знайдемо брід.

— Ви маєте рацію, — відповів Спілет. — Не будемо розлучатися.

Тим часом Наб завзято змагався з течією. Він перепливав протоку навскоси. З кожним ударом рук його чорні плечі з'являлися над водою. Хоч його й зносило з неймовірною швидкістю вбік, проте він усе-таки наближався до берега. Набові треба було більш як півгодини, щоб перепливти ці півмилі, що відокремлювали острівець од узбережжя; нарешті він підплив до берега за кілька тисяч кроків від того місця, з якого кинувся у воду.

Наб вийшов з води біля високої гранітної стіни і енергійно обтрусився; потім він кинувся бігти і зник за скелями, які доходили до самої води проти північного кінця острова.

Товариші Наба з тривогою стежили за ним і тільки тоді, як він зник з очей, почали оглядати землю, де вони знайдуть притулок. Вони поснідали черепашками, які вкривали прибережний пісок. Це все-таки був сніданок, хоч і жалюгідний.

Протилежний берег утворював чималу затоку, яка закінчувалася на півдні гострим і диким на вигляд мисом, позбавленим усякої рослинності. Цей мис з'єднувався з узбережжям, уздовж якого видно було високі, химерної форми гранітні скелі. На північ затока розширювалась; більш закруглений берег тягся з південного заходу на північний схід і закінчувався довгастим мисом. Між цими двома кінцевими пунктами, на які спиралася дуга бухти, було близько восьми миль. На відстані півмилі од берега був острівець, схожий формою на великого кита. Завширшки він був не більше як чверть милі.

Навпроти острівця, на передньому плані, був піскуватий берег, укритий чорнуватими скелями, які повільно виступали з води під час відпливу. На другому плані здіймалась гранітна стіна, заввишки не менше як триста футів. Вона мала химерні краї і тяглася на три милі в довжину, а з правого боку закінчувалася крутим спуском, наче обтесаним людськими руками. Зліва, над мисом, ця стіна розгалужувалась на багато відрогів призматичної форми. Вона поступово знижувалася, з'єднуючись довгастим пасмом з скелями південної стрілки.

На верхньому плато берега не росло жодного дерева. Це було рівне як стіл, плато, таке, яке здіймається над Капчітадтом на мисі Доброї Надії, але менше за розміром. Принаймні таким воно здавалося, коли на нього дивитися з острівця. Зате праворуч, позаду зрізаної грані валу, було багато зелені. Можна було бачити невиразні обриси густих дерев, які тяглися, скільки сягав погляд, зливаючись у безкрайні ліси. На цій зелені відпочивало око після суворих ліній гранітних скель.

Нарешті, зовсім позаду, над плато, в напрямку до північного заходу, на відстані не менше семи миль, виблискувала на сонці біла вершина. То була снігова шапка, що вкривала далеку гору.

Не можна було відповісти на питання, чи то був острів, чи континент. Але геолог, побачивши ці скелі, що купчилися ліворуч, не вагаючись, сказав би, що вони вулканічного походження: вони, безперечно, були продуктом роботи підземних сил.

Гедеон Спілет, Пенкроф і Харберт уважно оглядали цю землю, на якій доведеться їм жити, очевидно протягом довгих років, на якій, можливо, їм доведеться навіть помирати, якщо вона не лежить на лінії корабельних рейсів!

— Ну, що ти скажеш, Пенкроф? — запитав Харберт.

— Я скажу, — відповів моряк, — що в цьому, як і всюди, є своє добре і погане. Побачимо, що буде далі. Але ось відплив уже почався. Через три години ми спробуємо перебрести протоку, а там уже якось воно буде, і ми, можливо, розшукаємо містера Сміта.

Пенкроф у своєму передбаченні не помилився. Через три години, при повному відпливі протока обміліла, і на дні показався пісок. Між островом і берегом залишалась тільки вузенька смужка води, яку неважко було перепливти.

О десятій годині Гедеон Спілет і двоє його товаришів розляглися, поклали одежу собі на голову і ввійшли у воду. Протока була завглибшки не більше як п'ять футів. Харберт, для якого і цього було багато, плавав, мов риба, і прекрасно впорався з своїм завданням. Всі троє легко досягли протилежного берега. Там, обсушившись на сонці, вони одяглись і почали радитися, що їм робити далі.

РОЗДІЛ IV

Літодоми. — Гирло ріки. — Труби. — Розшуки тривають. — Хвойний ліс— Заготівля палива. — Чекання відпливу. — З високого берега. — Сплавний ліс. — Повернення на берег.

Насамперед Гедеон Спілет запропонував морякові чекати його тут, на цьому ж місці, а сам, не гаючи й хвилини, пішов угору від берега, в тому ж самому напрямку, куди пішов кілька годин тому негр Наб. Незабаром він зник за рогом скелі, поспішаючи довідатися, чи нема новин про долю інженера.

Харберт хотів було йти слідом за ним.

— Зостанься, хлопче, — сказав йому моряк. — Ми мусимо приготувати місце для табору і пошукати чогось кращого з їжі, ніж оці черепашки. Нашим друзям треба буде підкріпитися після повернення. У кожного — свої обов'язки.

— Я готовий, Пенкроф, — відповів Харберт.

— Добре, — сказав моряк. — Діло піде на лад. Будемо діяти за планом. Ми стомлені, нам холодно, ми голодні. Отже, треба знайти притулок, вогонь і їжу. В лісі є дрова, в гніздах яйця; виходить, треба шукати житло.

— Гаразд, — відповів Харберт, — я пошукаю печеру в цих скелях і, напевне, знайду якусь діру, куди ми зможемо заховатися.

— Це так, мій хлопче, — відповів Пенкроф. — У путь!

І вони пішли вздовж гранітної стіни, по піску, мокрому після відпливу. Але замість іти в північному напрямку, вони пішли на південь. На відстані кількох сотень кроків, од того місця, де вони вийшли з води, Пенкроф помітив. якусь щілину. На його думку, вона могла бути гирлом джерела або річки. Було б дуже добре отаборитись недалеко від прісної води, крім того, можливо, що течія занесла сюди Сайреса Сміта.

Висока стіна, як уже згадувалось, підносилась більше як на триста футів; вона була суцільним масивом і ніде, навіть біля її підніжжя, де її розмивав приплив, не було видно ніякої розколини, яка могла б придатися хоч на тимчасове житло.

Ця суцільна стіна складалася з дуже твердого граніту, який ніколи не розмивали води моря. Над скелею літало багато водяних птахів з породи лапчастоногих, з довгими, гострими дзьобами; вони літали з голосними криками, не лякаючись людей, які, напевне, вперше порушили спокій цього пустинного місця. Пенкроф упізнав кілька різних порід чайок. Досить було одного пострілу по цій пташиній зграї, щоб убити їх дуже багато, але для того щоб вистрелити, треба було мати рушницю, якої не було ні у Пенкрофа, ні в Харберта. До того ж ці чайки зовсім не придатні для їжі, а яйця їх дуже несмачні.

Тим часом Харберт, що йшов збоку, ліворуч, побачив кілька вкритих водоростями скель, які мабуть, під час припливу, заливало водою. На цих скелях, серед витких водоростів, було багато двостулкових черепашок, якими не могли нехтувати голодні люди. Харберт покликав Пенкрофа, і той швидко підбіг.

— Ба! Це устриці! — вигукнув моряк. — Ось що нам замінить яйця.

— Це не устриці, — відповів Харберт, уважно придивляючись до черепашок, — це літодоми.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф.

— Звичайно!

— Тоді ми будемо їсти літодомів.

У цьому моряк міг покластися на Харберта; хлопець дуже любив природознавство і мав великий нахил до цієї науки. Харбертів батько підтримував у ньому цей нахил, давши йому змогу прослухати лекції найкращих бостонських професорів, які дуже любили розумного і старанного хлопчика. Ці знання Харбсрта стали їм дуже корисними надалі; на цей раз він теж не помилився.

Літодоми — це довгасті черепашки, які цілими купами приліплюються до скель. Вони належать до породи молюсків-свердловиків, які висвердлюють дірки навіть у дуже твердому камінні; відрізняються вони від інших черепашок тим, що мають заокруглену форму.

Пенкроф і Харберт добре підгодувалися літодомами, які порозкривалися на сонці. Вони ковтали їх, як устриць. Літодоми мали гострий присмак, який цілком замінив нашим мандрівникам перець і всякі приправи.

Їм пощастило на час утолити голод, але вони дуже хотіли пити після цих поперчених самою природою молюсків. Отже, треба було знайти прісну воду, якої не могло не бути в цій поритій місцевості. Пенкроф і Харберт завбачливо наповнили кишені й хустки літодомами і повернулися до підніжжя скелі.

Пройшовши кроків двісті, вони наблизились до межигір'я, де, як думав Пенкроф, мав би протікати струмок. У цьому місці стіна, здавалося, була розколота якимсь підземним струсом. Біля підніжжя скелі була невеличка кругла бухта. Річка в цьому місці була завширшки футів сто: її круті береги були з обох боків не ширші двадцяти футів. Річка протікала між двома скелями, які знижувалися біля гирла, потім враз повертала і зникала на відстані півмилі між деревами.

— Тут вода! Там ліс! — сказав Пенкроф. Отож, Харберте, нам невистачає тільки житла!

Вода в річці була прозора. Моряк перекопався, що під час відпливу, коли сюди не доходили морські хвилі, вода в річці була прісна. Довідавшись про цей важливий факт, Харберт почав шукати якоїсь печери, де вони могли б знайти притулок, але даремно. Стіна скрізь була суцільна й рівна.

Біля самого гирла річки, трохи вище лінії припливу, внаслідок обвалів, утворилися нагромадження скель, які часто бувають у місцевості, де багато граніту, і мають назву «труб».

Пенкроф і Харберт далеко заглибилися в усипані піском коридори серед скель. У цих коридорах було досить світла, бо воно проходило між щілинами в скелях, які, здавалось, зберігали рівновагу тільки якимсь чудом. Але разом із світлом вривався і вітер, пронизливий, холодний протяг Моряк вирішив, що, замурувавши деяку частину цих коридорів, затуливши дірки камінням, змішаним з піском, можна буде пристосувати «труби» під житло.

— Це саме те, що нам потрібно, — сказав Пенкроф, — і якщо ми колись побачимо містера Сміта, він нам допоможе впорядкувати цей лабіринт.

— Ми його побачимо, Пенкроф, — сказав Харберт, — і коли він повернеться, треба, щоб він знайшов тут зручне житло. Воно таки буде, якщо ми зуміємо розкласти багаття в лівому коридорі й залишити прохід для диму.

— Ми зуміємо це зробити, мій хлопчику, — відповів моряк. — Труби, — Пенкроф залишив цю назву за тимчасовим притулком, — стануть нам у пригоді. Але спочатку ходімо назбираємо хмизу. Я думаю, що дерево нам пригодиться для того, щоб затулити ці щілини, крізь які чорт грає на своїй дудці!

Харберт і Пенкроф покинули Труби і, обминувши ріг, почали підніматися лівим берегом річки. Течія в річці була досить швидка і несла сухі дерева. Починався приплив, який повинен був затримати течію в річці і завернути її в протилежний бік. Моряк подумав, що можна буде використати приплив і відплив для перевозки важких речей.

За чверть години моряк і хлопець дійшли до крутого повороту річки, ліворуч. Від цього місця вона протікала в лісі, між розкішними деревами. Ці дерева зберегли свою зелень, незважаючи на осінню пору, бо вони належали до тієї породи хвойних, які ростуть на всіх континентах і в усіх кліматах, починаючи від північного і кінчаючи тропічним. Молодий натураліст упізнав породу деодарів, дерев, які часто зустрічаються в Гімалаях і мають приємний запах. Між цими прекрасними деревами великі групи сосен широко розкинули свої густі парасольки. У високій траві, під ногами Пенкрофа, тріщало стріляючи, як фейерверк, сухе гілля.

— Гаразд, мій хлопчику, — сказав моряк Харбертові. — Хоч я і не знаю назв цих дерев, та все ж можу сказати, що нони належать до тієї породи, яка здатна горіти. А тепер тільки такі нам і потрібні.

— То й назбираємо їх побільше! — відповів Харберт і відразу ж узявся до роботи.

Робота була неважка. Не треба було навіть обламувати гілля, бо під ногами лежало багато сухого хмизу. Та якщо палива мали багато, то транспортні засоби були відсутні. Хмиз був зовсім сухий, він мусив добре горіти. Тому треба було якнайбільше наносити його в Труби, а для цього двох людей було замало. Харберт сказав про це морякові.

— Ба, мій хлопчику, — відповів моряк, — мусить бути якийсь спосіб, щоб перевезти ці дрова. Нема такого становища, з якого не було б виходу! Якби у нас був візок або човен, це було б дуже добре.

— Але у нас є річка! — сказав Харберт.

— Це так, — відповів Пенкроф. — Річка буде для нас дорогою, яка сама рухає, недарма ж винайдені плоти.

— Тільки, — зауважив Харберт, — наша дорога в цей час рухається не в тому напрямку, який нам потрібен, бо почався приплив!

— Ми почекаємо відпливу, — сказав моряк, — і доручимо йому привезти наше паливо в Труби. А поки що почнемо робити пліт.

Моряк і Харберт вийшли на те місце, де ліс доходив аж до води. Вони несли, скільки хто міг, зв'язані дрова. На березі так само було багато сухого гілля; воно лежало у високій траві, де, напевне, ще ніколи не ступала нога людини. Пенкроф одразу ж почав робити пліт. У маленькій затоці, яку утворював виступ берега, і де не було течії, моряк і хлопець зв'язали сухими ліанами кілька товстих сучків. Таким чином вони зробили щось на зразок плота і на нього навантажили увесь свій запас дров, для перенесення якого потрібно було б не менше двадцяти чоловік. За годину вони закінчили роботу, і пліт, прив'язаний до берега, чекав, поки почнеться відплив.

У Пенкрофа і Харберта було кілька вільних годин, тому вони вирішили дійти до верхнього плато і оглянути місцевість з вищого пункту.

Кроків за двісті від повороту річки стіна, що закінчувалася купою каміння, поступово знижувалася виступами до узлісся, утворюючи щось на зразок природних сходів. Харберт і Пенкроф завдяки своїм сильним ногам швидко досягли вершини стіни і спинилися на краю виступа, що підносився над гирлом річки.

Спочатку вони глянули на океан, який перелетіли за таких жахливих обставин! З хвилюванням дивилися Харберт і Пенкроф на північну частину берега, де сталася катастрофа. Саме там зник Сайрес Сміт. Вони шукали очима, чи не плавають десь рештки аеростата, за які могла б учепитися людина. Але безмежне море було пустинним. На березі не видно ні кореспондента, ні Наба. Мабуть, вони були в цей час десь так далеко, що