Повернення На Землю: Пригоди Азакіса І Петрі

By Даніло Клементоні

КНИГА !/3 ”Ми поверталися. Минув лише один сонячний рік з тих пір, як ми були змушені поспіхом покинути планету, але для землян промайнуло 3,600 років. Що ж на нас чекає?”

Нібіру, дванадцята планета нашої Сонячної системи, має еліптичну орбіту, по якій вона рухається у напрямку, протилежному руху інших планет. Орбіта настільки велика, що оберт цієї планети навколо Сонця займає приблизно 3600 років. Протягом сотень тисяч років при наближенні Нібіру до Землі деякі її мешканці відвідували Землю, щоразу впливаючи на природу, культуру, знання, технології та саму еволюцію людської раси. Наші предки називали їх багатьма іменами, але найчастіше використовували слово «Боги». Двоє астронавтів, жителів цієї дивної планети, Азакіс і Петрі, на борту космічного зорельоту Теос повертаються на Землю, щоб забрати таємничий і цінний вантаж, залишений під час їхнього попереднього візиту. Ця дивовижна історія, сповнена пригод, можливо, змусить декого переосмислити історичні подій, що сталися на планеті Земля.

• Language: Українська мова
• Publisher: Tektime
• Release date: Feb 22, 2022
• ISBN: 9788835435631

Book preview

Вступ

Дванадцята планета, названа шумерами Нібіру (що означає «місце перетину»), або як її називали вавилоняни - Мардук (що означає «цар небес»), являє собою небесне тіло, що робить повний оберт навколо Сонця кожні 3600 років. ЇЇ еліптична орбіта значно відхилена відносно площини нашої Сонячної системи і виходить далеко за її межі. Рух планети по орбіті відбувається в напрямку протилежному руху інших планет.

Кожне циклічне проходження Нібіру через Сонячну систему майже завжди викликало зміни як в орбітах, так і в структурі планет, що входять до її складу. Так, під час одного з найбільш потужних циклів повернення Нібіру було знищено гігантську планету Тіамат, розташовану між Марсом і Юпітером. Ця планета мала масу приблизно в дев'ять разів більшу від маси Землі, була багата водою і мала одинадцять супутників. Один із семи супутників, що обертаються навколо Нібіру, зіткнувся з Тіамат, розколовши планету навпіл, і виштовхнувши ці уламки на протилежні орбіти. У наступному циклі повернення Нібіру (другий день книги Буття) решта її супутників завершили процес розколу Тіамат: було повністю знищено одну з двох частин, що утворилися в результаті першого зіткнення. Також від нескінченних ударів утворилося багато уламків, скупчення яких шумери називали «кований браслет», а ми зараз знаємо як «пояс астероїдів». Ці уламки частково були поглинуті сусідніми планетами. Юпітер, наприклад, поглинув їх найбільше, збільшивши таким чином свою власну вагу.

Супутники Тіамат, що лишились від цієї масштабної катастрофи, були викинуті на зовнішні орбіти, утворивши комети. А та частина планети, яка пережила другий цикл повернення Нібіру, тепер знаходиться на сталій орбіті між Марсом і Венерою, притягнувши до себе останній супутник Тіамат. Сьогодні це небесно тіло ми називаємо Землею разом з її нерозлучним супутником Місяцем.

Той космічний удар, що стався приблизно 4 мільярди років тому, лишив по собі шрам на поверхні Землі, частково помітний і сьогодні. Уражена частина планети тепер повністю вкрита водами Тихого океану та займає близько третини земної поверхні і понад 179 мільйонів квадратних кілометрів. На цій території практично немає суші, але натомість є велика впадина, що простягається на глибину понад десять кілометрів.

Нині Нібіру за своєю структурою дуже схожа на Землю. Дві третини її вкриті водою, а решту займає один єдиний континент, який простягається з півночі на південь площею понад 100 мільйонів квадратних кілометрів. Протягом сотень тисяч років при наближенні Нібіру до Землі деякі її мешканці відвідували нашу планету, щоразу впливаючи на культуру, знання, технології та саму еволюцію людської раси. Наші предки називали їх різними іменами, але найчастіше використовували слово «Боги».

Космічний зореліт Теос – 1 000 000 км від Юпітера

Азакіс зручно розтягнувся у своєму темному кріслі, яке автоматично приймало форму тіла. Кілька років тому це крісло подарував йому давній друг Майстер, який зробив його своїми руками з нагоди першої міжпланетної місії Азакіса.

— Воно принесе тобі удачу, — сказав йому Майстер того дня. — Допоможе розслабитися і прийняти вірні рішення, коли тобі це буде так необхідно.

Справді, він приймав багато рішень, сидячи в цьому кріслі, і удача часто була на його боці. Тому кожного разу, сідаючи у крісло, він завжди згадував ці цінні моменти свого життя, незважаючи на численні правила, які забороняли використовувати власні речі на борту зорельота. Особливо на кораблях категорії Боузен-1, як-от той, на борту якого він наразі опинився.

Між великим і вказівним пальцями правої руки Азакіс тримав сигару. Сизий дим швидко струменів і підіймався догори. Його очі в цей час намагалися відстежити далеку точку на відстані 4,2 астрономічних одиниць¹ , що все ще відділяла його від місця призначення. Він уже кілька років здійснював подібні подорожі. Але кожного разу захопливо спостерігав за таємничою темрявою, яка поглинала навколишній простір, та тисячами зірок, якими цей простір був усіяний. Великий отвір овальної форми на стіні, захищений силовим полем, дозволяв Азакісу слідкувати за простором у напрямку руху зорельота. Він вкотре дивувався як силове поле, що більше нагадувало тоненьку павутину, здатне захищати екіпаж корабля від космічного холоду, запобігати раптовому витоку повітря і зупиняти всмоктування його порожнечею, що була за бортом. В такому випадку смерть була б неминучою. Азакіс швидко вдихнув сигаретний дим і продовжив вдивлятися у голографічний дисплей перед собою. В іншій частині корабля Петрі намагався відремонтувати систему управління вентиляційними каналами. Азакіс розважався, спотворюючи зображення в центрі голограми: він випустив дим сигари, яким щойно наповнив свої легені, створивши ефект хвилі. Хвиля сколихнулась, нагадуючи Азакісу рухи екзотичних танцівниць, на концерти яких він ходив щоразу, коли нарешті повертався до рідного міста у таку довгоочікувану відпустку.

Це була четверта подібна місія для його друга і напарника Петрі, якому ось-ось повинно було виповнитися тридцять два роки. Його кремезна статура викликала захоплення і повагу всіх, хто його зустрічав на своєму шляху. Чорні очі нагадували безмежний простір космосу. Темне, довге і скуйовджене волосся спадало до плечей. Зі зростом під 2 метри 30 сантиметрів, широкими грудьми і сильними руками він міг з легкістю підняти дорослого небіра² , але в душі все ще лишався дитиною. Петрі міг заворожено дивитися, як розквітає на сонці квітка соеля³ . Чи сидіти годинами, як зачарований, спостерігаючи як хвилі Саранської затоки⁴  нещадно розбиваються об берег на узбережжі слонової кістки. Неймовірна людина, надійний друг та відданий напарник, Петрі готовий був віддати власне життя за життя Азакіса без жодного сумніву. Тому й Азакіс нізащо в світі не вирушив би у подорож, якби Петрі не було поруч. Він був єдиною людиною, якій Азакіс сліпо довіряв і яку б ніколи в житті не зрадив.

Двигуни корабля, налаштовані для навігації по Сонячній системі, заспокійливо гуділи. Для такого досвідченого мандрівника, як Азакіс, цей звук означав, що корабель функціонує добре. Завдяки своєму винятковому слуху він міг сприймати найменші зміни в звуку в роботі двигуна ще задовго до того, як їх могла розпізнати складна автоматизована система корабля. Саме це було вагомою причиною, щоб призначити Азакіса в досить молодому віці командиром зорельота категорії Пегас.

Багато чоловіків були готові пожертвувати будь-чим, аби лиш опинитися на його місці. Але командиром зорельоту був саме Азакіс.

Перед його очима з’явилось голографічне зображення щойно перерахованого маршруту. Було дивно, як невеликий об'єкт - імплантат O^КОМ, що знаходився всередині його ока і має розмір кілька мікрон - здатен виконувати такі складні функції. O^КОМ був вшитий безпосередньо в зоровий нерв, що дозволяло переглядати всю панель управління. Зображення немов накладалось поверх тієї картинки, яку бачив Азакіс у дійсності. Він довго не міг звикнути до такого чаклунства, і це спричиняло неконтрольовані приступи нудоти. Проте тепер і уявити не міг своєї роботи без цього девайсу.

Уся Сонячна система оберталася навколо нього у всій своїй чарівній величі. Місцезнаходження їхнього корабля було відмічено на екрані маленькою синьою крапкою біля планети Юпітер, а тонка червона лінія, вигнута трохи більше, ніж її попередня синя версія, вказувала нову траєкторію польоту до Землі.

Азакіс був занепокоєний гравітаційним тяжінням найбільшої планети Сонячної системи. Важливо було тримати корабель на безпечній відстані від Юпітера. І лише робота двох надпотужних двигунів Боузена, якими був облаштований зореліт Теос, дозволяла уникнути смертних обіймів гравітації.

— Азакіс, — прохрипів портативний комунікатор, закріплений на консолі перед ним. — Ми повинні перевірити стан елементів зчеплення у шостому відсіку.

— Хіба ти ще цього не зробив? — жартівливо відповів Азакіс знаючи, що це розлютить його друга.

— Викинь ту смердючу сигару і йди допоможи мені! — прогримав Петрі.

«Я знав, що він це скаже.»

Він отримував величезне задоволення, коли вдавалось отак покепкувати над напарником.

— Біжу, біжу, аж перечіпаюся. Я вже в дорозі, друже, не хвилюйся. — продовжував кепкувати Азакіс.

— Ворушись швидше, бо я колупаюся в цьому лайні майже чотири години, тому зовсім не налаштований розводити тут з тобою теревені.

Петрі бурчав, як завжди, та це не заважало бути їм кращими друзяками.

Вони знали один одного з дитинства. Петрі ріс опецькуватою дитиною, переважаючи своїми габаритами інших. Саме це дозволяло йому неодноразово рятувати Азакіса від кулаків хуліганів, ціллю для яких він часто був.

В дитинстві Азакіс навіть і не мріяв, що буде тим типом, за яким будуть упадати привабливі представниці протилежної статі. Худорлявий, з поголеною налисо головою, дещо неохайний на вигляд, він був постійно під'єднаний до ГКС⁵ , з якої поглинав величезні об'єми інформації в десятки разів швидше, ніж це могли зробити інші. Завдяки блискучим успіхам у навчанні уже у десять років Азакісу було надано доступ до рівня С, де за допомогою нейронного імплантату він мав можливість здобувати знання, недоступні більшості його однолітків. Проте нейронний імплантат Н^КОМ працював у кількох фазах і мав ряд незначних побічних ефектів. Фаза занурення у навчання вимагала повної концентрації і зосередженості. Оскільки Азакіс більшу частину свого часу знаходився саме у цій фазі, він завжди мав індиферентний погляд, направлений кудись у простір. Від того складалось враження, що він повністю відірваний від реального світу. Всі навколо вважали його розумово відсталим, незважаючи навіть на те, що Старійшини стверджували, що він нормальний.

Та для Азакіса все це не мало значення.

Його жага до навчання не мала меж. Навіть вночі під час сну, коли здатність запам'ятовувати інформацію знижувалась до 1%, він все одно лишався у фазі занурення, під'єднаним до ГКС. Він не хотів втрачати навіть миті свого життя, не скориставшись можливістю збільшити об'єм своїх знань.

З легкою посмішкою на обличчі Азакіс отямився від спогадів і попрямував до шостого відсіку, де на нього чекав Петрі.

Планета Земля - Тель ель – Мукаяр – Ірак

Еліза Хантер знову спробувала витерти ненависні краплі поту зі свого чола. Здавалося, вони вирішили повільно скотитися до кінчика її носа, щоб капнути на гарячий пісок під ногами. Вона вже кілька годин стояла на колінах, м'яко шкрябаючи землю своєю кельмою маршалтауна⁶ , намагаючись розкопати предмет, схожий на верхню частину надгробка. Однак з самого початку вона не вірила в цю теорію. Майже два місяці Еліза вела розкопки біля зікурату в Урі⁷ .. Їй вдалось отримати дозвіл працювати тут саме через свою бездоганну репутацію археолога та знання шумерської мови. З початку перших розкопок на початку XX століття тут було знайдено кілька гробниць, але в жодній з них не було подібного артефакту. Через квадратну форму та великі розміри артефакт більше нагадував «кришку» якогось контейнера, ніж саркофаг. Закопаний тут тисячі років тому, він ховав у собі безліч таємниць.

Розкопавши лише невелику частину цього дивного саркофагу, Еліза на жаль поки що не могла встановити, які реальні розміри може мати її артефакт. Клинописні гравюри, які вкривали всю видиму поверхню кришки, не були схожі на жодні з тих, які вона бачила до цього часу.

Елізі довелося провести кілька днів і безсонних ночей, перекладаючи ці написи.

— Докторе Хантер.

Еліза підняла голову. Прикривши очі від сонця рукою, вона побачила свого помічника Хішама, який рухався в її бік.

— Професоре, — повторив він, — вам телефонують з бази. Це терміново.

— Добре. Дякую, Хішаме.

Скориставшись невеликою паузою, Еліза зробила ковток води із фляги, яку завжди носила на поясі. Вода у флязі майже закипіла від спеки.

«Дзвінок з бази. Це могло означати лише одне - знову щось не так.»

Вона встала, змахнула хмари пилу зі своїх штанів і пішла до намету, який слугував дослідницькою базою.

Відчинивши намет, Еліза зайшла всередину. Її очам знадобилося кілька хвилин, щоб пристосуватися до зміни освітлення, але це не завадило розпізнати на моніторі обличчя полковника Джека Хадсона. Похмуро дивлячись у простір, полковник чекав її появи.

Офіційно полковник відповідав за стратегічний антитерористичний загін, дислокований в Нассірії. Але його справжнім обов'язком було координувати програму наукових досліджень, яку замовив і контролював таємничий департамент ЕСЛАД⁸ . Як і у всіх подібних організація, діяльність департаменту була огорнута завісою суцільної таємничості. В світі існувало мало людей, які б точно знали мету та цілі діяльності цієї організації. Але достеменно відомо було одне: оперативне командування департаменту підпорядковується безпосередньо президенту Сполучених Штатів Америки.

Для Елізи все це не мало ніякого значення. Справжня причина, по якій вона погодилася взяти участь у цій експедиції, полягала в тому, що нарешті вона змогла повернутися у місце, яке любила найбільше за все у світі, і займатися улюбленою справою. Незважаючи на досить молодий вік (тридцять вісім), вона була одним з найуспішніших спеціалістів у своїй галузі.

— Доброго вечора, полковнику, — сказала вона, широко посміхаючись. — Чим я завдячую такій честі?

— Докторе Хантер, не має сенсу у притворстві. Ви добре знаєте, чому я телефоную. Строк дії дозволу, який вам надали на проведення розкопок, закінчився ще два дні тому. Ви більше не можете тут залишатися.

Його голос був твердим і рішучим. Еліза зрозуміла, що цього разу навіть її шарму і чарівності не вистачить, щоб дозвіл на розкопки продовжили. Тому вона вирішила використати свій останній козир.

З 23 березня 2003 року, коли коаліція на чолі зі Сполученими Штатами прийняла рішення про вторгнення в Ірак з наміром скинути з посади диктатора Саддама Хусейна, якого звинувачували у зберіганні зброї масового знищення (це звинувачення згодом виявилося необґрунтованим) і в підтримці ісламського тероризму в Іраку, усі археологічні дослідження, які було складно вести і в мирний час, зазнали невдачі. І лише офіційна заява про припинення військових дій 15 квітня 2003 року подарувала надію археологам усього світу на те, що вони знову зможуть продовжити дослідження території, де зародилась одна з найдревніших цивілізацій в історії, що поширила свою культуру по всьому світу. Надія стала реальністю, коли іракська влада наприкінці 2011 року прийняла рішення відновити розкопки в місцях неоціненної історичної значимості задля «примноження культурної спадщини». Підписавши необхідні документи у всіх можливих інстанціях, кілька дослідницьких груп, відібраних спеціальною комісією, отримали дозвіл працювати на території Іраку в районах, що представляли найбільшу цінність для археології. Розкопки не обмежувалися в часі і проводилися під егідою Організації Об'єднаних Націй.

— Дорогий полковнику! Ви абсолютно праві.

Еліза нахилилась якомога ближче до веб-камери, демонструючи Хадсону свої великі смарагдово-зелені очі. Вона знала, що це налаштує його на позитивний настрій і мала надію отримати результат, на який так сподівалася.

— Але ми зараз так близько.

— Близько до чого? — прошипів полковник, і, вставши із крісла, гримнув кулаком по столу. — Ви торочите про це вже кілька тижнів. Придумайте щось більш конкретне, або я більше не буду надавати підтримку цій експедиції.

— Чи не погодитесь ви сьогодні зі мною повечеряти? У мене є для вас дещо цікаве. Що скажете?

Посміхнувшись наймилішою своєю усмішкою, Еліза провела рукою по довгому світлому волоссю. Вона не сумнівалась, що зможе його переконати.

Намагаючись зберегти грізний вигляд, полковник нахмурився. Але він знав, що не зможе встояти перед цією пропозицією. Йому завжди подобалася Еліза, тому ідея вечері на двох його інтригувала.

Незважаючи на свої сорок вісім років, Джек Хадсон все ще лишався досить привабливим чоловіком: мав атлетичну статуру, дещо незграбні риси обличчя, коротко підстрижене, сиве волосся, гострий, рішучий погляд в блакитних очах, гарну ерудицію і безперечну чарівність офіцера в уніформі. При цьому він лишався приємним співрозмовником і цікавою людиною.

— Добре, — пирхнув полковник. — Але майте на увазі: цього вечора вам доведеться показати мені щось справді сенсаційне. В іншому випадку, вам краще почати збирати весь свій мотлох і пакувати валізи уже зараз.

Він намагався говорити жорстко, не втрачаючи авторитету, але йому не надто це вдавалося. 

— Будьте готові о восьмій. Я надішлю машину, щоб забрати вас з готелю. 

Навіть не попрощавшись, Хадсон перервав зв'язок.

«Чорт, мені треба поспішати. Лишилось лише кілька годин до сутінок.»

— Хішаме, — покликала Еліза свого помічника, визираючи з намету. — Швидко збери всю нашу команду. Мені знадобиться будь-яка допомога, яку я зможу отримати.

Лишаючи за собою хмари пилу, вона швидко подолала кілька метрів, що відділяли її від території розкопок. За кілька хвилин усі члени команди скупчилася навколо неї, чекаючи на подальші інструкції.

— Будь ласка, прибери пісок он там, — звернулась Еліза до одного з помічників, вказуючи на дальній куток саркофагу. — А ти допоможи йому, — сказала іншому. — І будьте обережними. Якщо це те, про що я думаю, то ця річ може врятувати наші дупи.

Космічний зореліт Теос - Орбіта Юпітера

По тунелю номер три, який вів до входу у відсік, рухався невеликий, комфортабельний, сферичний транспортний модуль зі швидкістю 10 метрів за секунду. Тут на Азакіса уже чекав його напарник Петрі.

Зореліт Теос, сферичної форми і в діаметр дев'яносто шість метрів, мав вісімнадцять циліндричних тунелів, довжиною понад триста метрів кожен. Ці тунелі, побудовані у вигляді меридіанів, розташовувалися на відстані десяти градусів один від одного, охоплюючи всю поверхню корабля. Зореліт складався з двадцяти трьох рівнів висотою по чотири метри. Центральний, одинадцятий рівень, був вдвічі вищим. Тунелі мали зупинки на кожному з рівнів, тому за допомогою транспортного модуля можна було легко дістатися до будь-якого рівня. Фактично, переміщення між двома найбільш віддаленими точками на зорельоті займало не більше п'ятнадцяти секунд.

Транспортний модуль м'яко зупинився. Двері відчинилися з легким шипінням. В приміщенні стояв Петрі, широко розставивши ноги і склавши руки на грудях.

— Я чекаю на тебе кілька годин, — сказав він непереконливим тоном. — Нарешті закінчив забивати повітряні фільтри тим смердючим лайном, яке завжди береш до рота? — Петрі натякав на сигари.

Невимушено посміхнувшись, рухом пальця Азакіс увімкнув портативний аналізатор, ігноруючи провокаційні коментарі напарника.

— Тримай. У нас не має часу, — відповів він, передаючи однією рукою аналізатор Петрі, а іншою намагаючись встановити сенсорний датчик у прилад праворуч. — Прибудем на місце призначення через 58 годин. Я починаю хвилюватися.

— Чому? — здивовано запитав Петрі.

— Я не знаю. У мене відчуття, що щось іде не так.

Портативний аналізатор, який тримав в руках Петрі, видав серію звуків різної частоти. Не маючи ані найменшого уявлення, що ці звуки означають, Петрі оглянув прилад. Вимагаючи пояснень, він запитально подивився в обличчя свого капітана. Але Азакіс мовчав. Він обережно переставив датчик в інший пристрій. Аналізатор видав ще одну серію малозрозумілих звуків. І затих. Взявши у напарника прилад, Азакіс уважно подивився на результати, потім посміхнувся.

— Все нормально. Можемо продовжувати політ.

Тільки в цей момент Петрі усвідомив, що деякий час навіть не дихав. Він набрав повні груди повітря і нарешті дозволив собі розслабитися. Найменші несправності цих приладів могли поставити під загрозу всю їхню місію, змусивши їх повернутися назад. А цього робити аж ніяк не хотілося, адже вони були вже так близько від своєї цілі.

— Я збираюся привести себе в порядок, — сказав Петрі, струшуючи з одягу пил. — Кожного разу, проходячи через тунель, відчуваю..., — і, скрививши верхню губу, додав — ...наче по мені пробіглося стадо бізонів!!!

Азакіс посміхнувся.

— Побачимося на командному містку.

Петрі викликав транспортну капсулу, і уже через мить зник.

Центральна система сповіщення зорельота оголосила, що корабель безпечно покинув орбіту Юпітера і прямує до Землі. Швидким, ледь помітним рухом очей Азакіс направив запит до О^КОМ, щоб подивитися маршрут. Синя крапка, що рухалася вздовж червоної лінії, тепер знаходилась трохи далі в напрямку орбіти Марсу. Індикатор