Лiтература (Literatura)

By Folio Publisher

Ця енциклопедія є чудовим доповненням до шкільного курсу літератури. Вона допоможе учням 5—8 класів без проблем засвоїти цікаво викладений матеріал з теорії та історії літератури, що входить до шкільної програми. Живою та доступною мовою з використанням прикладів з літературних творів видання розповість про роди, види та жанри літератури, про основні прийоми, що застосовуються письмен ником під час написання книжок. Ви також дізнаєтеся, звідки пішло слово, як виникла абетка, як зародилася писемність, відчуєте красу і співучість української мови.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Dec 20, 2019
• ISBN: 9789660359628

Book preview

Література ISBN 9789660359628 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Ця енциклопедія є чудовим доповненням до шкільного курсу літератури. Вона допоможе учням 5—8 класів без проблем засвоїти цікаво викладений матеріал з теорії та історії літератури, що входить до шкільної програми. Живою та доступною мовою з використанням прикладів з літературних творів видання розповість про роди, види та жанри літератури, про основні прийоми, що застосовуються письменником під час написання книжок.

Ви також дізнаєтеся, звідки пішло слово, як виникла абетка, як зародилася писемність, відчуєте красу і співучість української мови.

О. Васильєва

Література

Безмежний світ літератури

Як відомо, найкращим накопичувачем досвіду є саме життя, впродовж якого людина пізнає себе і навколишній світ, оцінює вчинки інших людей, освоює суму знань, необхідних для розвитку особистості, оволодіває різними професіями. І все ж цей досвід буде далеко не повним без літератури, хоча кожний читач змалку знає, що роман чи вірш — то плід фантазії письменника, його творчої уяви.

Уявити собі життя без книги, певно, не може жодна освічена людина. Тому що книга — це більше, ніж художній твір, більше, ніж знання. Бо вона дає можливість пізнавати світ у всій його повноті та безмежності.

Різними шляхами йде читач до своїх улюблених книг. З дитинства й до похилого віку його супроводжують твори, у яких знаходиться місце для почуттів, пробудження уяви, розуміння свого покликання, філософського осмислення життя і для відкриття власних істин. Книжка здатна вчити, розважати, змінювати звички й характер, визначати мету і викликати бурхливі пристрасті. Тому живе вона з тих пір, коли людина усвідомила себе розумною істотою, що має невпинно йти вгору та вдосконалюватися.

Висновок простий — любити книгу, знайомитися з кращими зразками світової літератури і цікаво, і корисно. Але не менш цікаво не лише занурюватися у вигадані світи, знайомитися з минулим, сьогоденням і майбутнім людства. Добре ще й розумітися на тому, з чого складається твір, яким шляхом йде до нього письменник, які багатства слова використовує, щоб читач повірив у авторську розповідь.

Ось при такому розумінні своєї ролі читач стає не просто «перегортувачем сторінок», а співрозмовником, однодумцем письменника, навіть його співавтором, коли розмірковує над подіями і долею героїв. Без сумніву, то більш високий щабель співтворчості, який дає хороший поштовх для тверезої самооцінки і вдосконалює розумові здібності.

Ще далі піде читач, коли навчиться визначати роди, види, жанри літератури, розуміти художні засоби, відрізняти метафору від епітета, іронію від сатири, віршовані розміри, оповідь від розповіді, відмінності та особливості письменницького стилю. Власне, саме розумінню книги як твору з усіма його художніми ознаками, засобами та прийомами й присвячена енциклопедія, яку щойно взяв у руки юний читач. І хай перед читачем знову відкриється безмежний простір літератури, у якій він знайде гідний матеріал для власної творчості.

Подорож з минулого в майбутнє

Глава 1. Звідки пішло слово 

Звук, малюнок, ієрогліф, літера

З давніх-давен люди намагалися віднайти таємницю походження слова. Хто вперше його вимовив? Де шукати батьківщину писаного слова? Ці питання постають кожного разу, коли йдеться про початок мовлення, писемності, на яких, власне, ґрунтується і усна народна творчість, і будь-який літературний витвір.

Міміка та жест

До створення мови людство йшло довгі віки. А починалося все з невиразного звуку, більш виразної міміки та жесту, якими, до речі, ми користуємося й нині. Та й дивно було б спостерігати за співрозмовником, який говорить без жодного руху лицевих м’язів або не підкріплює свою думку красномовними жестами. Така наша поведінка йде від далеких пращурів, коли люди передавали інформацію лише за допомогою звуку та жесту. Ті з читачів, хто бачив відомий англійський телесеріал «Прогулянки з чудовиськами», мабуть, запам’ятали, як спілкувалися між собою далекі предки homo sapiens (людини розумної) австралопітеки — мавпоподібні істоти. Від їхніх емоційних вигуків до першого слова був лише один крок, щоправда, цей крок розтягнувся на десятки мільйонів років.

Таким чином, шлях до розумної мови пролягав через найпростіші дії. Але матимемо на увазі, що навіть у таких примітивних діях крився глибокий зміст. Бо коли давня людина показувала на небо або на свійську тварину, вона вже визначала «поняття». І потрібен був лише час, щоб знайти для нього відповідну систему умовних знаків та звуків — за допомогою письма.

Щодо писемності, то тут найкоротший шлях лежав через малюнок. Пояснити щось своєму одноплеміннику, який знаходиться поруч, можна за допомогою звуку чи жесту. Малюнок же «зберігав» послання надовго. І ним міг скористатися хто завгодно, скажімо, діти або онуки.

Вчені розподілили письмо на три основні типи — малюнкове (піктографічне), символічне, предметне (ідеографічне) та звукове (літерне).

Малюнкове письмо

Перші кроки, які привели людину до створення писемних знаків, були зроблені ще в кам’яну добу. Малюнок (знак первинної магії) почав виконувати функцію розповіді, піктограми. Всюди — на будь-якому континенті, у будь-якій країні — першим способом закріплення думки на відстані і в часі, першим способом обміну й збереження знань та досвіду людей був малюнок.

Піктографія — це ще не писемність у повному розумінні цього слова, оскільки вона не була системою сталих умовних знаків і не передавала звуків мови, що нею розмовляв автор піктограми. Проте вона все ж є першою формою спілкування з допомогою накреслювальних знаків. Тому піктографію можна вважати безпосереднім попередником писемності.

Піктограма — складний малюнок чи серія малюнків, що не ілюструють розповідь про певну подію, а самі переповідають у малюнках зміст цієї події.

Слово піктографія походить від латинського «піктус» — малюю і грецького «графо» — пишу. Піктографію, або малюнкове письмо, вважають первинною формою писемності.

Наскельні малюнки, писаниці та петрогліфи були прямими попередниками майбутньої писемності.

Щоб прочитати піктограму, не треба знати мови тієї людини, яка написала, точніше, намалювала ту чи іншу піктограму. Потреба у фіксації усної мови з’явилася значно пізніше, в процесі подальшого розвитку суспільства, коли життя вимагало досконаліших та складніших засобів спілкування не тільки між окремими людьми, а й між племенами, навіть між різними народами.

Піктографія сьогодні

Піктографія виявилася найпоширенішою, справді невмирущою формою спілкування між людьми. Піктограми живуть і в наші дні, і не тільки як залишки минулого, а як зручний засіб взаєморозуміння. Довкола нас є чимало умовних знаків, до яких ми так звикли, що не замислюємось над їхнім походженням. А тим часом це — своєрідні піктограми.

«Нащадками» піктографічного письма можна вважати деякі сучасні дорожні знаки, реклами, вивіски. Майстри реклами часто вдаються до піктографічних засобів, малюючи принадні зображення товарів. Піктографічними системами користуються і під час різних міжнародних виставок, куди приїздять люди з усього світу. Треба пообідати, тобто знайти їдальню або ресторан, поголитися, зателефонувати, дізнатися, де зупинка, гавань, камера схову багажу тощо — на всі ці випадки складають систему піктографічних знаків, зрозумілу всім відвідувачам. Так засоби спілкування, винайдені на світанку розвитку суспільства, прислужилися сучасній цивілізованій людині.

Єгипетська писемність виникла десь у глибині IV тисячоліття до нашої ери і спочатку була піктографічною, тобто малюнковою. Що більше спливало часу, то більше зростала культура єгиптян, збагачувалася мова, отже, більше зароджувалося в цій мові абстрактних понять. І складні абстрактні поняття, на відміну від слів конкретного значення, вже важко було передавати словом-малюнком. На початку III тисячоліття до нашої ери в Єгипті становище змінюється. Кількість знаків обмежується, звужується значення кожного окремого зображення, стандартизується їхня форма. Кожний знак тепер точно означає певне слово.

Символічне, або предметне письмо

Малюнок служив для зображення цілого повідомлення, а символ — лише для одного слова. Символічна писемність набула широкого вжитку у давніх шумерів, ассирійців та вавилонян. Вона зображувалася у вигляді клинопису. Згодом ці знаки були перенесені до письма інших народів. А найвідомішою із символічних писемностей є китайська ієрогліфіка, яка збереглася і до сьогодні, пройшовши довгу низку змін.

Давньоєгипетське письмо

Чимало пригод зазнала давньоєгипетська писемність. Важко повірити, але аж до XIX століття єгипетські тексти не були розшифровані. Єгиптологи ніяк не могли зрозуміти, як треба читати той чи інший ієрогліф, зображений у формі малюнка. Першим це зробив геніальний французький вчений Ж. Ф. Шампольйон, який володів, до речі, дванадцятьма мовами Заходу і Сходу. До нього в ієрогліфах бачили лише символи — змії, яструба, людини, які були зображені на малюнках. Шампольон відкрив, що малюнок не є символом слова або поняття. Він означає не що інше, як літеру або склад. Виявилося, що, наприклад, зображення змії, яка лежить, означає не словосполучення спляча змія, а звук f і таке інше.

Ієрогліф — так називали єгипетські знаки греки. Це слово походить від двох грецьких слів: hieros — священний  i glyho — ріжу, висікаю.

 З цього відкриття французького дослідника і почалася справжня розшифровка давніх текстів Єгипту.

Ідеографія — перехідний ступінь від піктографії до звукової, мовної графіки.

Оскільки цей вид писемності передавав не лише назви предметів, а й поняття, ідеї, його стали називати ідеографією.

Отже, піктографія, що була недосконалою системою, поступово упорядковувалася, і утворилося ієрогліфічне письмо.

Алфавіт

Створення першого алфавіту подія величезного значення. Перший алфавіт, який вражає своєю простотою, створили фінікійці в II тисячолітті до нашої ери. Вони скористалися для письма єгипетськими ієрогліфами, але взяли лише ті, що означали окремі склади, а потім вже створили нові знаки за зразком єгипетських. Письмо їхнє було складовим. Алфавіт налічував 22 писемні знаки, які передавали тільки приголосні; писали справа наліво.

Грецький алфавіт

Справжній — не складовий, а буквений алфавіт, у якому є знаки і для голосних, і для приголосних, з’явився вперше у давніх греків. Вони запозичили писемність у фінікійців, але вигадали свої знаки для голосних, яких у фінікійців не було. Грецький алфавіт виявився таким простим, зрозумілим та зручним, що ним скористалися інші народи Середземномор’я.

Найдавніші грецькі написи викарбовували на камені, як колись єгипетські ієрогліфи; вони були розраховані на читання здаля. Літери були великі, чіткі, прямолінійної кутастої форми, писали їх окремо одна від одної. Це письмо назвали капітальним. Написані ним тексти мали здебільшого державно-меморіальне та інформаційне або релігійне значення.

Латинський алфавіт

З грецького письма виник і латинський алфавіт. Збагачений різноманітними додатковими знаками і подвійними буквеними позначками для звуків, які не існували в латині, цей алфавіт сьогодні становить основу багатьох західних мов.

Інки, народ, який проживав колись на території Перу, винайшли так зване вузликове письмо (кіпу). Дослівний переклад цього слова — зав’язувати вузлик. Кіпу мало такий вигляд: до грубої мотузки чи до ціпка чіпляли кольорові шнури та нитки різної товщини.

Слово алфавіт походить від назв перших грецьких букв А — альфа та бета (віта) — абетка — це сукупність усіх графічних знаків — літер чи складових знаків якої-небудь системи письма, розміщених у традиційно усталеному для кожної мови порядку.

 На них в’язали вузлики прості, подвійні тощо. Від кольору, довжини шнура або кількості вузликів на кожному шнурі залежали значення, зміст зробленого в такий спосіб запису. Залежно від забарвлення ниток та порядку, в якому було зав’язано вузлики, індіанці встановлювали (читали), про що саме йдеться. Жовта барва означала золото, біла — срібло, червона — воїна, зелена — маїс.

Схоже письмо було і в племені ірокезів. Воно називалося вампум. Вампум — це стрічка або пасок з ниток, на які нанизано кольорові черепашки, різні за формою й розміром. Траплялося, що вампум налічував по шість-сім тисяч черепашок. Черепашки білого кольору означали щастя, здоров’я. Черепашки темного кольору — горе, хворобу, ворожнечу і навіть смерть. Нанизані на нитки, черепашки утворювали хитромудрі візерунки певного змісту.

Слов’янський алфавіт

Дещо по-іншому склалася доля слов’янської писемності. Її алфавіт створили слов’янські просветителі, брати Кирило і Мефодій. Це сталося майже 1140 років тому, у 863 році. Цей алфавіт зветься кирилицею. На той час у кирилиці було 43 літери (до речі, вони використовувалися і для позначення цифр; для цього над літерами ставилися риски).

На шляху до сучасного алфавіту

Друкарські шрифти, створені в середині XVI ст., майже точно відображали традиційну форму рукописних книг. Такими вони лишалися до початку XVIII століття, коли російський цар Петро I у 1708 році ввів нову форму писемних знаків — гражданський шрифт, або «гражданку» — спрощений кирилівський півустав.

Петро І зробив перегляд російської абетки, викресливши з неї деякі «зайві» літери. З абетки офіційно було вилучено юси, псі, омегу, іжицю. Потім Академія наук прибрала ксі та зело, що також віджили свій вік. Першою книжкою, надрукованою новою абеткою, був підручник геометрії «Геометриа славенски землемерие».

Та не все в абетці змінилося одразу і остаточно. Наприклад, літера іжиця, вилучена 1708 року, незабаром повернулася назад. 1710 року, коли Петро I вдруге затвердив новий алфавіт, її ліквідували знов, та іжиця вперто проіснувала аж до 1917 року.

Український алфавіт

В українській мові історія правописів має свою специфіку. Вже в XVII столітті намагалися пристосувати правопис до вимови, однак уперше це зробив І. Котляревський.

Над удосконаленням українського правопису працювали І. Павловський, автор «Української граматики», І. Максимович, Г. Квітка-Основ’яненко.

Намагаючись увести єдину правописну форму, український письменник та публіцист Пантелеймон Куліш реформував український правопис, наблизивши його до вимови, ввів єдине «и» та «і», останньою літерою позначав і йотоване «в», а «є» — знаком «е». Цей правопис він застосував у «Записках о Южной Руси», що вийшли в 1856—1857 роках, поклавши цим основу до нашого сучасного правопису. Звався цей правопис «кулішів-ка». Пізніше з’явилися здвоєні співзвуччя: суддя, весілля, ніччю.

Більшість сучасних алфавітних систем письма ґрунтується на латинському алфавіті (алфавіт багатьох мов Європи, ряду мов Америки, Азії, Африки). Український, російський та білоруський алфавіти ґрунтуються на слов’яно-кириличній основі.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос - більш нічого,

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!..

Т. Шевченко

Складаючи свій словник української мови, Є. Желехівський провів нову реформу правопису, ввівши два знаки для «и» — «і» та «ї». Зовсім вилучив твердий знак, ввівши апостроф.

Правопис, яким ми користуємося нині (реформована «кулішівка»), остаточно складався у Східній Україні на початку XX ст.

Отже, відтепер український алфавіт налічує 33 літери (до речі, у 1996 році до них додали літеру ґ), яких сьогодні цілком досить, щоб сформулювати у слові найскладнішу думку, а письменникові написати найцікавіший та найсучасніший твір.

Поняття і образ

Відкривши слово і знайшовши для нього графічне зображення, людина зробила величезний крок у своєму розвитку. Наступне досягнення розуму — оволодіння абстрактним мисленням.

Бо коли наш предок для зображення, наприклад трійки викладав три камінці або три гілочки, він мислив конкретно. Але коли він те саме число узагальнював, передаючи його словом, то вже мислив абстрактно, тобто оволодівав поняттям «трійка».

Продовжимо математичні паралелі. У природному середовищі ми не зустрінемо поняття «нуль», скоріше, скажемо «немає нічого». А в математиці таке число є, і воно дуже важливе. Підемо далі. Поняття «безкінечність» не в змозі уявити жоден розум. А у математиці воно має спеціальну позначку й широко використовується у всіляких розрахунках. Бо математика — наука абстрактна, а природа тяжіє до конкретного. Людина має щасливу здатність мислити і абстрактно, і конкретно. Це дозволяє їй добре орієнтуватися як у безпредметному, так і в предметному світах.

Поняття

Термін «поняття» прямо випливає з абстрактної мови. Це вже не математика, а мовна форма узагальнення предметів і явищ. Вона допомагає розвинути систему знань, оцінити явище, ситуацію, узагальнити життєвий досвід, проаналізувати власні досягнення і прорахунки. Скажімо, є така гарна риса, як наполегливість. Можна поставити перед собою конкретну мету — наприклад, оволодіти комп’ютером. А можна виявити наполегливість у будь-якій справі, обравши цю рису способом життя, щоб рухатися вперед, удосконалюючи себе як особистість. Що більше людина засвоює понять, то ширше її світогляд. А це дозволяє глибше оцінювати життя і людей, спрямовувати сили на досягнення мети, краще розуміти минуле, вільно орієнтуватися в сьогоденні, передбачати майбутнє.

Образ

З терміном «поняття» пов’язаний і термін «образ», який вже безпосередньо стосується предмета нашого розгляду. Тут варто зрозуміти, як вони взаємодіють між собою. Отже, вимовляючи слово «стілець», маємо на увазі поняття про цей предмет. А якщо ми тому стільцю надаємо індивідуальні прикмети — тонкі вигнуті ніжки, оздоблена спинка, жорстке чи м’яке сидіння тощо, то створюємо образ певного стільця, який маємо у своїй уяві.

Або візьмемо слово «груша». Його поняття об’єднує всі груші на світі, які існували, існують і будуть існувати. Ботанік матиме справу з описом дерева, якому притаманні конкретні властивості — період росту, цвітіння, будова крони, плодів і т. д.

А от письменник може створити образ груші. Це неперевершено відтворив І. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я». Перечитаємо ті чудові рядки. Насамперед, це груша стара, розлога і дуже родюча, бо через її щедрий врожай якраз і скоїлася чергова ворожнеча між двома сім’ями. Як відомо, все скінчилося тим, що «груша всохла, і в обох садибах настала мирнота і тиша».

Отже, за допомогою уяви та майстерного володіння словом письменник створив яскравий художній образ, який впливає і на сюжет, і на характери героїв, — образ дерева, який сам стає «дійовою особою» твору.

Отже, головна ознака літератури — це відтворення образу, втіленого у явищі, людині, предметі чи дії. Слід ще раз наголосити, що шлях від слова до поняття і образу — це не лише шлях від певної системи звуків та знаків до сучасного мислення. Це також шлях до глибшого сприйняття світу, збагачення емоційних вражень. Сприймаючи будь-який твір, читач має нагоду не лише насолоджуватися пригодами героїв, але й вдосконалює уяву, розуміння того, що стоїть за тим чи іншим поняттям і образом. Це значно розширює світогляд, культуру сприйняття світу, що стане у пригоді в оволодінні будь-якими знаннями.

Чи була мова єдиною

Задамо питання: якою мовою зручніше читати художній твір? Хтось скаже — українською, хтось — російською, а хтось так добре оволодів англійською, німецькою чи, наприклад, польською, що йому байдуже — аби книжка була цікавою. Одне не підлягає сумніву — що більше мов знає людина, то вищою є її рівень спілкування і ширшим кругозір. Знати кілька мов корисно ще й тому, що це збагачує пам’ять. Таке збагачення — добра передумова для успішної діяльності в будь-якій сфері життя.

Щоб класифікувати мови, вчені-лінгвісти використали метод, який дозволив встановити спорідненість та неспорідненість мов. Завдяки цьому вдалося класифікувати мови на сім’ї та групи, яких виявилося майже 50.

Три найпоширеніші з них — германська (датська, шведська, норвезька, англійська, голландська, німецька мови, сучасний ідиш), романська (французька, іспанська, італійська, румунська, португальська мови) та слов’янська (українська, російська, білоруська мови). Таким чином, якщо добре оволодіти англійською, то й інші мови цієї групи виявляться легшими для оволодіння. А знання, наприклад, української мови дозволить вільно читати російською та білоруською без будь-якого перекладу.

Скільки на світі мов? Поки що вчені не дійшли згоди щодо розв’язання цього, на перший погляд, нехитрого питання. Називають різні цифри — 2 тисячі, 3 тисячі, а то навіть і більше. Якщо мови Європи ще якось можна приблизно порахувати, то, скажімо, негритянські наріччя або мови індіанців Америки взагалі не підлягають переліку, оскільки про деякі з них майже нічого не відомо. Важко навіть визначити, чи то є мова, чи якийсь діалект.

Термін «есперанто» походить від псевдоніма німецького вченого Л. Заменгофа — Doktoro Esperanto (той, що сподівається), — який створив першу штучну міжнародну мову в 1887 році.

Постає цікава проблема: а чи не краще, якби усі народи користувалися єдиною мовою? Наскільки б спростилися людські стосунки без мовних бар’єрів. А будь-яка книжка, видана хоч у далекій Африці, стала б зрозумілою кожному читачеві.

Однак історія розпорядилася інакше. Кожен народ запровадив свою мову відповідно до певних природних умов, розвитку, способу життя та фізіологічних особливостей. Це не так уже й погано, бо дозволяє зберегти кожному народові свої національні риси, традиції та звичаї.

Мрія про єдину мову ніколи не покидала людство. Історія зберегла чимало легенд і переказів про існування в далекому минулому єдиної, як її називають, прамови. Про одну з них відомо із біблійних оповідей про будівництво славетної Вавилонської вежі. У ті часи люди начебто користувалися єдиною мовою. Але коли вони почали будувати вежу, що мала сягнути небес, і тим самим кинули виклик самому Творцю, той змішав усі мови. Будівельники втратили можливість спілкування між собою, і вежа залишилася недобудованою.

Інша легенда пов’язана з містичним вченням, яке має назву окультизм. Це вчення досліджує таємні, «приховані» знання про історичні події та явища. Згідно з ним у далеких тисячоліттях існувала єдина мова — сензарська. З її джерел були написані давні культурні та історичні пам’ятки — Біблія, твори єгипетського бога Гермеса, халдейська Книга чисел, китайська Шицзин, індійські Пурани та інше. Сензарською мовою, буцімто, володіли божественні істоти і передали її лише людям, яких називали посвяченими, тобто обранцям, що своєю мудрістю та авторитетом дістали доступ до найвищих знань. Володіли цією мовою і мешканці легендарної Атлантиди. Згодом сензарська мова стала недоступною для людства, але збереглася як міф у численних переказах.

Спроби створити єдину мову робилися неодноразово. Більше того, штучні, допоміжні міжнародні мови вже давно існують. Найпоширеніша з них має назву есперанто.

Основна граматика есперанто ґрунтується на 16 правилах, які практично не мають винятків. Графіка цієї мови латинська, кожній літері відповідає лише один звук, наголос завжди ставиться на передостанньому складі слова. Усі іменники закінчуються на -о, прикметники — на -а, дієслово не змінюється за особами і числами. Корені слів запозичені з германських, романських та слов’янських мов.

Таким чином, якщо вивчити тисячу найбільш уживаних коренів, маємо в розпорядженні приблизно 10 тисяч слів, з яких можна вже творити свою літературу. І вона існує. На есперанто перекладені деякі твори світової художньої та спеціальної літератури, існують і справжні знавці есперанто, які спілкуються між собою, обмінюючись мовним досвідом.

Великого поширення витвір доктора Есперанто досі не набув, мабуть, через певну недосконалість мови. Але пошук ведеться і в інших напрямках. Важко сказати, коли він завершиться повним успіхом, напевно, до цього ще далеченько. А поки що залишається один шлях — добре вивчати насамперед рідну мову і не шкодувати часу на оволодіння іншими, не менш корисними і цікавими. Бо, як