Приреченість: політика і катастрофи

By Ніл Ферґюсон

Що спільного між початком коронавірусу й Чорнобильською катастрофою? Вони почалися з брехні. У 1986 році радянська влада приховала серйозність небезпеки, а на початку 2020-го те саме зробили китайці. Як це вплинуло на людство? «Сірий носоріг» став «чорним лебедем». Але ця книжка — не чергова спроба знайти винного. Вона про значно більше і глибше: як виникають лиха, чи можна їх передбачити, що робити, коли небезпека стає неминучою. Чому Тайваню й Південній Кореї вдалося, а США і Британії — не зовсім? Як нашкодила одночасна «інфодемія» фейкових новин і теорій змови? Чому катастрофа оголює суспільні проблеми й робить одні суспільства крихкими, а інші — навпаки сильнішими? Як подано апокаліпсис у різних релігіях і чи варто його боятися? Про це та інше розповідає відомий історик.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 31, 2023
• ISBN: 9786177973866

Book preview

Niall_Ferguson_Doom.jpg

Ніл Ферґюсон

Приреченість

політика і катастрофи

Переклала з англійської Катерина Диса

«Наш Формат» · Київ · 2022

Анотація

Коли в січні 2020 року Ферґюсон написав про загрозу глобальної пандемії ковіду, до нього поставилися як до дивака. І тільки згодом світ оцінив усі масштаби лиха.

Як автору вдалося зреагувати на те, чим злегковажили уряди найрозвиненіших країн? Хто такі «сірі носороги», «чорні лебеді», «царі драконів», «метелики Лоренца»? Як пандемія запускає ефект доміно і завдає шкоди не тільки здоров’ю, а й економіці, туризму і міжнародним відносинам? Чому хибно розділяти катастрофи на природні й антропогенні?

Ферґюсон ще зі студентських часів цікавиться роллю хвороб в історії, тож швидко розпізнав загрозу коронавірусу. У цій книжці він не розглядає суто пандемію ковіду, а дивиться на катастрофи в контексті людської історії: від Везувію до вулкана Лакі, від китайської пожежі 1938 року до американської пневмонії 1957-го, від епідемії віспи до нашого часу. А ще розповідає, як ці катастрофи заставали зненацька та як на них реагували люди, правителі, уряди.

Перекладено за виданням: Niall Ferguson. Doom: The Politics of Catastrophe (ny, Pen­guin Press, 2021, isbn 978-0-241-48844-7).

ISBN 978-617-7973-86-6 (електронне видання)

Усі права застережено. All rights reserved

© 2021, Niall Ferguson

© Катерина Диса, пер. з англ., 2022

© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2022

Феліксу, Фреї, Лахлану, Томасу та Кемпбеллу

Вступ

Ти щасливіша за людину,

Бо знаєш тільки цю годину.

А я в минуле погляд кину —

I знов журюсь.

Про завтрашню ж непевну днину

Й гадать боюсь.

Роберт Бернс, «До миші»[1]

Сповідь суперпоширювача

Здається, у нас ще ніколи в житті не було такої непевності в майбутньому (і більшого невігластва щодо минулого). На початку 2020 року мало хто зрозумів важливість новин з Вуханя про новий коронавірус. Коли 26 січня 2020 року[2] я вперше публічно заговорив і написав, що ймовірність глобальної пандемії дедалі більше зрос­тає, до мене поставилися як до ексцентрика (принаймні більшість делегатів Всесвітнього економічного форуму в Давосі, які, здавалося, не звертали на цю небезпеку уваги). Загальновизнаною істиною (від Fox News до Washington Post) у той час було те, що коронавірус становить для американців меншу загрозу, ніж звичайна зимова хвиля грипу. 2 лютого я написав: «Нині нам, у країні з одним із найчисленніших населень світу, доводиться мати справу з епідемією, яка має високі шанси стати глобальною... Виклик у тому... щоб опиратися дивному фаталізму, який змушує більшість із нас не скасовувати планів на мандрівки й не носити незручних масок, навіть якщо небезпечний вірус шириться в геометричній прогресії»[3]. Озираючись назад, я читаю ці рядки як приховану сповідь. У січні й лютому я подорожував як навіжений, як і більшість часу з попередніх двадцяти років. У січні я літав із Лондона до Далласа, з Далласа до Сан-­Франциско, а звідти до Гонконгу (8 січня), Тайбея (10 січня), Сингапура (13 січня), Цюриха (19 січня), назад до Сан-­Франциско (24 січня), а тоді до Форт-­Лодердейла (27 січня). Раз чи два я надівав маску, але за годину вирішував, що це нестерпно, і знімав її. Упродовж лютого я подорожував десь так само часто, хоча й не так далеко: до Нью-­Йорка, Сан-­Веллі, Бозмена, Вашингтона та Ліфорд-Кей. Вам може бути цікаво, що це за таке життя. Раніше я жартував, що нескінченний вир лекцій перетворив мене на «міжнародного історика». Лише згодом я зрозумів, що міг бути одним із тих «суперпоширювачів», які через свій гіперактивний розклад подорожей поширювали вірус з Азії в інші країни світу.

У першій половині 2020 року моя щотижнева колонка в газеті стала своєрідним «чумним щоденником», хоча я ніколи не згадував у ній про те, що хворів більшу частину лютого — мав нестерпний кашель, якого ніяк не міг позбутися. (Щоб завершити лекції, доводилося покладатися на шотландське віскі.) 29 лютого я писав: «Піклуйтеся про дідусів і бабусь, смертність серед людей, яким за вісімдесят, сягає понад 14 %, тоді як для молодших за сорок показник близький до 0». Я не згадав менш обнадійливих даних про людей за п’ятдесят з астмою. А також не розповідав про те, що двічі відвідував лікаря, щоб той сповістив мене (як тоді було нормою майже всюди в США), що тестів на COVID-19 немає. Я знав тільки те, що ситуація була вельми серйозна, й не лише для мене та моєї родини:

Ті, хто безтурботно кажуть: «Це не гірше за застуду»... неправильно розуміють ситуацію...

Хворобу оточує непевність, тому що її важко виявити на початкових етапах, коли багато носіїв уже заразні, але безсимптомні. Ми точно не знаємо, у скількох людей ця хвороба, а тому нам також не відоме репродуктивне число та рівень смертності. Вакцини, як і ліків, немає[4].

В іншій статті, опублікованій 8 березня у Wall Street Journal, я писав: «Якщо в США виявиться пропорційно стільки само випадків захворювання, як і в Південній Кореї, то невдовзі буде близько 46 000 заражень і понад 300 смертей щодня (або ж 1200 смертей, якщо рівень смертності в США виявиться таким само високим, як в Італії)»[5]. На той час загальна підтверджена кількість заражень у США сягнула лише 541 випадку, кількість смертей — 22. Ми перетнули показник у 46 000 заражень 24 березня, а 1200 смертей було 25 березня — всього два тижні по тому[6]. 15 березня я зазначав: «Учора аеропорт Джона Кеннеді був переповнений людьми, які робили те, що робили всі люди під час чуми з незапам’ятних часів, — тікали з великого міста (й поширювали вірус)... Ми сягнули фази паніки під час пандемії»[7]. Того самого дня я сам із дружиною і двома наймолодшими дітьми полетів із Каліфорнії до Монтани. Там і залишаюся дотепер.

У першій половині 2020 року я мало про що ще писав і думав. Звідки таке серйозне занепокоєння? Річ у тім, що хоча моя основна спеціалізація — фінансова історія, я дуже цікавився роллю хвороб в історії, ще відколи студентом магістерської програми вивчав епідемію холери в Гамбурзі 1892 року — це було понад тридцять років тому. Надзвичайно докладне дослідження цього епізоду, яке здійснив Річард Еванс, допомогло мені зрозуміти, що смертність, спричинена смертоносним патогеном, почасти відображає соціальний і політичний порядок, якому вона загрожує. Еванс стверджував, що людей у Гамбурзі вбивала не лише бактерія Vibrio cholerae, а й класова структура, тому що вкорінена влада власників нерухомості в місті виявилася непереборною завадою для вдосконалення застарілих систем водопостачання й каналізації Гамбурга. Рівень смертності серед бідних був у 13 разів вищий за відповідний рівень серед заможних[8]. Коли кілька років по тому я проводив дослідження для книжки «Жаль через війну» (The Pity of War), мене вразила статистика, з якої випливало, що німецька армія в 1918 році зазнала поразки почасти через сплеск захворюваності, можливо, внаслідок пандемії іспанки[9]. У «Світовій війні» (The War of the World) я глибше занурився в історію пандемії 1918–1919 років і показав, що Перша світова війна завершилася двома пандеміями-­близнюками — не лише грипу, а й ідеологічною заразою більшовизму[10].

Робота над дослідженням імперій у 2000-х роках також передбачала екскурс в історію інфекційних хвороб. Жодна розповідь про європейське освоєння Нового світу не може оминути роль, яку хвороба відіграла в «проріджуванні індіанського населення, щоб звільнити простір для англійців», як цинічно висловився Джон Арчдейл, губернатор Кароліни в 1690-х роках. (Другий розділ моєї книжки «Імперія» називався «Біла чума».) Мене також приголомшила жахлива кількість смертей від тропічних хвороб серед британських солдатів, які служили далеко від дому: шанси вижити під час служби в Сьєрра-­Леоне були жалюгідно низькі — помирав кожен другий[11]. У «Цивілізації» цілий розділ присвячено ролі сучасної медицини в розширенні західних володінь та влади; у ньому показано, як колоніальні режими значно вдосконалили наші знання про інфекційні хвороби й здатність їх контролювати, не приховуючи жорстоких методів, до яких часто вдавалися[12]. У «Глобальному занепаді» я чітко попереджав про нашу дедалі більшу вразливість перед «частими мутаціями вірусів, як-от грипу»[13], а книжка «Площі та вежі» була, по суті, історією світу, яка виходила з ідеї, що «мережеві структури так само важливі, як і віруси, коли йдеться про визначення швидкості та масштабів зараження»[14].

Коли я це пишу (на початку вересня 2020 року), до завершення пандемії COVID-19 ще дуже далеко. Уже було підтверджено майже 26 млн випадків заражень, що становить невелику частку від загальної кількості інфікованих вірусом SARS-CoV-2, якщо судити за даними серопревалентності[15] у всьому світі[16]. Кількість смертельних випадків наближається до 900 000. Безперечно, це занижені цифри, оскільки статистичним даним з деяких великих країн (зокрема з Ірану й Росії) не можна довіряти. І загальна кількість померлих продовжує зростати в усьому світі зі швидкістю понад 6 % на тиждень (уже не кажучи про людей, здоров’я яких зазнало непоправної шкоди — їхньої кількості ще ніхто не підраховував). Дедалі ймовірнішим видається те, що британський королівський астроном лорд Ріс виграє своє парі з гарвардським психологом Стівеном Пінкером на те, що «біотерор чи біопомилка спричинить мільйон смертей за одну подію, яка триватиме шість місяців і почнеться не пізніше за 31 грудня 2020 року»[17]. Деякі епідеміологи стверджували, що без радикальних заходів із соціального дистанціювання та економічного локдауну загальна кількість смертей могла б сягнути 30–40 млн[18]. Завдяки запровадженим на державному рівні обмеженням і змінам соціальної поведінки, ця кількість, безперечно, не буде такою великою. Однак саме через це «нефармацевтичне втручання» світова економіка зазнала значно більшого потрясіння, ніж від фінансової кризи 2008–2009 років (потенційно воно може бути настільки само серйозним, як і потрясіння від Великої депресії).

Навіщо писати історію тепер, коли вона ще триває? Річ у тому, що йдеться не про історію бентежної постмодерної пошесті, хоча у двох останніх розділах (9 і 10) і запропоновано попередній нарис такої історії. Це загальна історія катастроф — не лише пандемій, а й усіх лих, від геологічних (землетрусів) до геополітичних (війн), від біологічних (пандемій) до технологічних (аварій на АЕС). Падіння астероїдів, виверження вулканів, події пов’язані з екстремальними погодними умовами, голод, катастрофічні нещасні випадки, депресії, революції, війни та геноцид — тут зібране все життя (і багато смертей). А інакше як іще нам побачити катастрофи (будь-які) з відповідної перспективи? 

Вабливість загибелі

Вихідна теза цієї книжки — це те, що ми не можемо досліджувати історію катастроф, хоч природних, хоч антропогенних (хоча, як ми побачимо, ця дихотомія дещо помилкова), окремо від економічної, соціальної, культурної та політичної історії. Лиха зрідка бувають суто екзогенними подіями, за винятком падінь великих метеоритів, що востаннє трапилося 66 млн років тому, або вторг­нень прибульців, чого ще ніколи не було. Навіть катастрофічні землетруси катастрофічні лише залежно від масштабів урбанізації вздовж лінії розлому (або берегової лінії, якщо йдеться про цунамі). Пандемія складається з нового патогену і соціальних мереж, які він атакує. Ми не зрозуміємо масштабів зараження, якщо вивчатимемо тільки сам вірус, тому що вірус інфікує лише стільки людей, скільки дозволяють соціальні мережі[19]. Водночас катастрофа «оголює» суспільства й держави, які вона вражає. Це момент істини, відкриття, коли одні виявляються крихкими, інші стійкими, а ще деякі «антикрихкими» — здатними не лише пережити катастрофу, а й зміцніти завдяки їй[20]. Лиха мають глибокі економічні, культурні та політичні наслідки, багато з них суперечать логіці.

Усі суспільства живуть в умовах непевності. Навіть найдавніші цивілізації, що залишили по собі якісь джерела, добре розуміли вразливість Homo sapiens. Відколи люди почали фіксувати свої думки в мистецтві та літературі, величезний вплив на них справляла ймовірність вимирання або «кінця часів». Як пояснено в розділі 1, перспектива апокаліпсису (себто останнього, видовищного Страшного суду) була центральною для християнської теології, ще відколи її проповідував сам Ісус. Магомет додав до ісламського вчення ефект­ні попередження, описані в Одкровенні Йоана Богослова. Подібне бачення руйнувань знаходимо навіть у більш циклічних релігіях індуїзму та буддизму (і в давній скандинавській міфології). Насправді в деяких світських ідеологіях, зокрема в марксизмі, світського апокаліпсису, під час якого капіталізм буде повалений через внутрішні суперечності, треба чекати так само віддано, як євангелісти чекають на «вознесіння». Є дещо знайоме в палкості, з якою найрадикальніші пророки катастрофічних кліматичних змін вимагають радикальної економічної відплати, щоб відвернути кінець світу.

Уперше я почув слово «doom»[21] (приреченість) ще коли був дитиною і жив у Східній Африці, де так називався популярний інсектицидний спрей, який сьогодні подекуди використовують для релігійних цілей[22]. Це слово походить від давньоанглійського dóm, давньосаксонського dóm і давньоскандинавського dómr, яке означало офіційний присуд або вирок, зазвичай несприятливий. Річард ІІІ каже: «All unavoided is the doom of destiny» (Немилосердна доля їх згубила[23]). Макбет питає: «What, will the line stretch out to’ the crack of doom?» (Лиш Судний день ланцюг їх перерве?). Звісно, ми страшимося приреченості. Та водночас ми зачаровані нею — тому існує так багато літератури про «останні дні людства» (так іронічно назвав Першу світову війну великий драматург-­сатирик Карл Краус). Наукова фантастика й художні фільми незліченну кількість разів змальовували нашу загибель як біологічного виду: смертоносна пандемія — це лише один із багатьох способів знищити людство, вигаданий заради розваги мас. Цікаво, що під час першого етапу локдауну через COVID-19 одним із фільмів, які найчастіше переглядали на платформі Netflix у США, була стрічка Стівена Содерберга «Зараження» 2011 року про (значно гіршу) пандемію[24]. Я і сам з приголомшливим захопленням передивився драму виробництва BBC 1975 року «Вижилі» і прочитав трилогію Марґарет Етвуд «МеддАддам». Приреченість вабить.

Однак боятися нам треба не кінця світу (який повсякчас розчаровує міленіалістів[25], тому що не відбувається за розкладом), а великих катастроф, які більшість із нас переживе. Ці катастрофи можуть набувати різних форм і дуже відрізнятися за масштабами. І навіть якщо їх передбачили, вони все одно спричиняють неймовірне сум’яття. Література зрідка змальовує приголомшливу, але нікчемну реальність катастрофи. Винятком може бути надзвичайно цинічне зображення німецького вторгнення у Францію в 1914 році в романі «Подорож на край ночі» Луї-­Фердинана Селіна (Voyage au bout de la nuit, 1932). Селін зазначає: «Коли у вас немає уяви, смерть — це дрібниця. Коли у вас є уява, смерть — це вже занадто»[26]. Мало кому з авторів вдавалося краще передати хаос великого лиха, а також неприхований жах і дезорієнтацію на досвіді окремих осіб. Франція на початковому етапі Першої світової війни зазнала неймовірних утрат. Однак цинічне, травматичне зображення життя низів французького суспільства від Французької Екваторіальної Африки й до паризьких околиць у романі Селіна, здається, стало провісником ще більшого лиха, яке чекало попереду — в 1940 році.

«Дивна поразка» — так історик Марк Блок назвав свою оповідь про капітуляцію Франції влітку 1940 року[27]. В історії було багато таких дивних поразок — катастроф, які було неважко передбачити та які, однак, прискорювали крах. Багато в чому американський і британський досвід, пов’язаний з COVID-19, став (кожен по-своєму) дивною поразкою, яку можна зрозуміти лише як величезну неспроможність влади як слід підготуватися до катастрофи, яку вони завжди вважали ймовірною. Легко звинувачувати в цьому провалі лише самовдоволених популістів. Якщо порівнювати країни за рівнем смертності, то в Бельгії справи були не кращі, якщо не гірші. Однак прем’єр-міністеркою країни є лібералка Софі Вільмес.

Чому деякі суспільства й держави відповідають на катастрофи значно краще за інші? Чому деякі з них розпадаються, більшість вистоює, а окремі виходять з катастрофи навіть сильнішими? Чому політика іноді спричиняє лиха? Це головні питання, які я ставлю в цій книжці. Відповіді на них аж ніяк не очевидні.

Непевність катастрофи

Наскільки менш бентежним було б життя, якби всі катастрофи можна було передбачити! Автори століттями намагалися витягнути передбачення з історичних свідчень, звертаючись до різних циклічних теорій — релігійних, демографічних, поколіннєвих і фінансових. У розділі 2 я розгляну їх і спробую відповісти на питання, чи вони справді допомагають нам передбачити наступну катастрофу і, якщо не уникнути, то принаймні полегшити її перебіг. Відповідь — не дуже. Проблема в тому, що ті, хто вірять у ці теорії або в будь-яку іншу форму здатності розуміти суть речей, яких не розуміє загал, повсякчас опиняються в становищі Кассандри. Вони бачать майбутнє або вважають, що бачать, але не можуть переконати людей навколо. Тому багато катастроф стають справжніми трагедіями в класичному значенні цього слова. Пророк, що віщує загибель, не може переконати скептичний натовп. Царя неможливо врятувати від його заклятого ворога.

Але є причини, чому кассандри не вміють переконувати — через нездатність додати точності своїм передбаченням. Коли саме почнеться лихо? Зазвичай вони не знають. Деякі лиха — це справді «передбачувані несподіванки», як «сірі носороги», яких ми можемо побачити вже тоді, коли вони несуться на нас[28]. Однак іноді, у момент, коли вони мають завдати удару, ці «сірі носороги» перетворюються на «чорних лебедів» — події, які нібито спантеличують і які «ніхто не міг передбачити». Почасти це відбувається тому, що багато подій — «чорних лебедів» (пандемій, війн і фінансових криз) — підпорядковуються степеневому закону, а не нормальному розподілу імовірностей, який наш мозок сприймає набагато легше. Не існує середньостатистичної пандемії чи землетрусу, їх може бути лише кілька дуже істотних чи велика кількість доволі дрібних, і немає точного способу передбачити, коли станеться масштабна катастрофа[29]. У звичайні часи ми з родиною живемо недалеко від розлому Сан-­Андреас. Ми знаємо, що будь-якої миті може трапитися «велика катастрофа», але ніхто не може спрогнозувати, наскільки велика й коли саме. Те саме можна сказати і про антропогенні лиха, як-от війни та революції (які частіше все ж таки виливаються в катастрофи), а також фінансові кризи — економічні лиха, рівень смертності від яких нижчий, але вони зазвичай мають доволі руйнівні наслідки. Як показує розділ 3, визначальною рисою історії є те, що існує значно більше «чорних лебедів» (уже не кажучи про «царів драконів» — себто настільки масштабних подій, які не вкладаються навіть у межі степеневого розподілу[30]), ніж ми можемо очікувати від світу з нормальним розподілом. Такі події потрапляють у сферу непевності, а не обчислюваного ризику. Ба більше, світ, який ми розбудували, з часом ставав дедалі складнішою системою, схильною до всіх можливих різновидів стохастичної поведінки, нелінійних зв’язків та розподілу «жирних хвостів». Лихо на кшталт пандемії — це не поодинока, відірвана від інших подія. Вона неминуче призводить до інших лих — економічних, соціальних і політичних. Можуть траплятися і часто трапляються каскади нещасть, або ефект доміно. Що більш мережевим стає світ, то більше ми бачимо таких прикладів (розділ 4).

На жаль, наш мозок еволюціонував не так, щоб допомогти нам розуміти чи терпіти світ «чорних лебедів», «царів драконів», складності та хаосу. Було б чудово, якби науковий поступ звільнив нас принаймні від деяких ірраціональних способів мислення, характерних для античного та середньовічного світу («Ми згрішили. Це кара Божа»). Але навіть коли релігійні вірування занепали, інші форми магічного мислення зміцнили свої позиції. «Ця катастрофа викрила змову» — стає звичною відповіддю на будь-яку несприятливу подію. А ще ж є ледь відчутне поклоніння перед «наукою», яке за ближчого розгляду виявляється новою формою забобонів. «У нас є модель; ми розуміємо цей ризик» — фраза, яку не один раз промовляли напередодні нещодавніх лих так, ніби абияк виконана комп’ютерна симуляція з вигаданими змінними — це і є наука. Слідом за впливовим дослідженням «Релігія і занепад магії» (Religion and the Decline of Magic) оксфордського історика Кіта Томаса, розділ 5 натякає на те, що нам треба підготуватися до того, що невдовзі буде написане дослідження «Наука і відродження магії»[31].

Розібратися з катастрофами ще важче через те, що в наших політичних системах на керівні посади дедалі частіше просувають людей, які, здається, абсолютно не сприймають ті виклики, про які йшлося в попередніх абзацах: це радше прогнозисти для загалу, а не суперпрогнозисти. Психологія військової некомпетентності стала предметом одного чудового дослідження[32]. Про психологію політичної некомпетентності, яку розглянуто в розділі 6, загалом написано значно менше. Ми знаємо, що політики рідко прагнуть почути експертну думку, якщо це не пов’язано з якимись прихованими мотивами[33]. Нам також відомо, що незручну експертну думку дуже легко відсунути на другий план. Але чи можемо ми визначити загальні форми політичної некомпетентності, яка створює передумови до катастроф та нівеляції їхніх наслідків? На думку спадає п’ять категорій:

Нездатність засвоїти уроки історії.

Відсутність уяви.

Тенденція готуватися до минулої війни або кризи.

Недооцінювання небезпеки.

Прокрастинація або очікування певності, яка ніколи не настане.

«Проблема припущення», яку сформулював Генрі Кіссінджер у контексті стратегії щодо атомної зброї, передає асиметричність ухвалення рішень за умови непевності, особливо в демократичних країнах:

Кожен політичний лідер може вибирати між позицією, яка потребує менше зусиль, і тією, для якої необхідні більші зусилля. Якщо він обирає позицію, яка потребує менших зусиль, з часом може виявитися, що він помилявся, і тоді йому доведеться дорого за це заплатити. Якщо він діє на підставі припущень, то ніколи не зможе довести, що його зусилля були потрібні, але він може позбавити себе багатьох прикростей у майбутньому... Якщо він починає діяти дуже рано, то може не дізнатися, чи в цьому була необхідність. Якщо ж він чекає, то йому може або поталанити, або ні. Це жахлива дилема[34].

Лідерів нечасто винагороджують за те, що вони зробили, щоб запобігти катастрофам (тому що лихо, яке не відбулося, рідко викликає радість і вдячність), натомість частіше їх звинувачують за незручності, спричинені профілактичними засобами, які вони рекомендують. Частину розділу 7 присвячено контрасту між сучасними лідерами й президентством Двайта Ейзенгавера.

Однак не всі провали пов’язані лише з лідерами. Часто відповідальні за провал перебувають на значно нижчій сходинці організаційної ієрархії. Як довів фізик Річард Фейнман після аварії космічного шатла «Челенджер» у січні 1986 року, фатальний провал відбувся не через нетерплячку Білого дому, де хотіли, щоб успішний запуск збігся з виступом президента, а через те, що бюрократи НАСА середньої ланки наполягали на тому, що ризики катастрофічної невдачі, які їхні інженери оцінювали як 1 до 100, насправді становили 1 до 100 000[35]. Саме це, як і грубі помилки нагорі, виявляється характерною рисою багатьох сучасних катастроф. Як сказав конгресмен-­республіканець Том Дейвіс після урагану Катріна, існує «широкий вододіл між розробкою курсу та його впровадженням»[36]. Такий розрив можна знайти в катастрофах різних масштабів — від затонулого корабля до розваленої імперії, — що вказує на існування «фрактальної геометрії катастроф» (розділ 8).

Поведінка звичайних людей (хоч у децентралізованих мережах, хоч у натовпах без очільника) у разі катастрофи може важити навіть більше за рішення лідерів або видані урядом накази. Що ж змушує деяких людей раціонально адаптуватися до нової загрози, інших — діяти пасивно, як спостерігачів, а когось — вдаватися до заперечення чи бунту? І чому природні лиха можуть спричинити політичну катастрофу, коли обурений народ організується в революційний натовп? Що змушує натовп переходити від розсудливості до безумства? Я припускаю, що відповідь треба шукати в зміні структури публічної сфери. Тому що лише меншість людей напряму переживає лихо. Решта чує про це через різні комунікаційні мережі. Як з’ясував Даніель Дефо, досліджуючи лондонську чуму 1665 року, навіть у XVII столітті щойно народжена «народна преса» вже вміла посіяти збентеженість серед людей. Поява інтернету значно розширила можливості для поширення дезінформації, аж до того, що у 2020 році ми можемо говорити про дві епідемії: одну спричинив біологічний вірус, тоді як причиною другої стала ще заразніша вірусна облуда й брехня. Можливо, ця проблема не була б настільки серйозною у 2020 році, якби продумані реформи законів і правила управління великими технологічними компаніями запровадили раніше. Попри численні свідчення того, що після 2016 року статус-кво був неприйнятний, майже нічого не було зроблено.

Медична історія на цьому не завершується

Ми схильні дуже вузько думати про епідемії і пандемії — у контексті того, як конкретний патоген впливає на людську популя­цію. Однак саме соціальні мережі й можливості держави, з якими патоген зіштовхується, визначають масштаби впливу пандемії. Коефіцієнт летальності[37] від інфекції не вписаний у рибонуклеїнову кислоту коронавірусу. Він різний у різних місцях і в різний час не лише з генетичних, а й із соціальних і політичних причин.

Більшу частину історії суспільства виявлялися більш-менш незахищеними від нових хвороб через невігластво медицини. І, як собі на лихо з’ясували греки та римляни, що більшим і комерційно розвиненішим було суспільство, то частіше воно потерпало від пандемій. Сáме існування торгових шляхів, які в XIV столітті перетинали Євразію, дало змогу бактерії Yersinia pestis убити таку велику кількість європейців. Аналогічно, європейська експансія, яка почалася приблизно на півтора століття пізніше, призвела до так званого «Колумбового обміну»: привезені європейцями патогени знищували корінне населення Америки, відтак європейці транспортували з Нового світу сифіліс, а переправляючи на Карибські острови й до Америки поневолених африканців, вони також завезли туди малярію і жовту лихоманку. На кінець ХІХ століття європейські імперії могли заявляти, що здолали інфекційні хвороби. Однак неспроможність упоратися з кризою охорони здоров’я на зламі століть, як-от з поверненням бубонної чуми, стала джерелом невдоволення націоналістів корінних народів, а спалахи епідемії холери в портах та промислових містах грали на руку прогресистам і соціал-­демократам у метрополіях. Ще в 1950-х роках пандемії вважали повторюваною рисою глобального устрою.

Кінець ХХ століття став часом позірного прогресу. Навіть плануючи біологічну війну одне проти одного, Радянський Союз і США співпрацювали над викоріненням віспи й змагалися в приборканні малярії. У 1950–1980-ті роки було зроблено великі кроки в багатьох галузях охорони здоров’я: від вакцинації до санітарії. На кінець ХХ століття декому справді здавалося, ніби небезпека пандемій відступила. З розвитком рандомізованих контрольованих клінічних випробувань як стандарту медичних досліджень, ми досягли (принаймні так здавалося) «кінця історії медицини»[38]. Звісно, це було не так. Починаючи з пандемії ВІЛ / СНІДу, низка нових вірусів оприявнила вразливість світу, що ставав дедалі більш мережевим.

Ми отримали безліч попереджень про те, що найочевиднішою і найактуальнішою небезпекою для людства стане новий патоген і глобальна пандемія, яку він може спричинити. Однак у більшості країн ці попередження чомусь не переросли у швидкі й ефективні дії, коли в січні 2020 року «сірий носоріг» став «чорним лебедем». У Китаї однопартійна держава відповіла на спалах нового коронавірусу так само, як її радянський аналог у 1986 році відповів на аварію на Чорнобильській АЕС, — брехнею. У США президент-­популіст, слова якого розносили новини по кабельних каналах, спершу заперечував загрозу, говорячи, що це звичайна сезонна застуда, а відтак безладно втручався у спроби своєї адміністрації дати якусь відповідь. Але справжнім скандалом став ганебний провал державних органів, єдиним завданням яких було відповідати за біопезпеку. У Британії спрацював подібний сценарій. У Європі федеративні прагнення (а також поширене серед євроскептиків поняття європейської наддержави) спочатку виявилися пустопорожніми, коли кожна країна намагалася врятувати сама себе, повертаючи державні кордони й запасаючись дефіцитним медичним обладнанням. Розмови про «пов’язану долею спільноту» (нім. Schicksalsgemeinschaft) поновилися, лише коли стало зрозуміло, що Німеччина не повторить долі Італії. У будь-якому разі катастрофа стала моментом істини не лише щодо вірулентності патогену, а й щодо недоліків політичних утворень, яких це стосувалося. Цей самий вірус виявився менш катастрофічним для Тайваню та Південної Кореї, двох східноазійських демократій, підготовленість яких відповідала виклику. У розділі 9 я спробую пояснити, чому так сталося, а також розповісти про шкідливу роль, яку відіграла одночасна «інфодемія» фейкових новин і теорій змови. У розділі 10 розглянуто економічні наслідки пандемії і запропоновано пояснення нібито парадоксальної поведінки фінансових ринків перед лицем найбільшого макроекономічного потрясіння від часів Великої депресії. Нарешті, у розділі 11 проаналізовано геополітичні наслідки пандемії та спростовано поширену думку про те, що найбільшу вигоду від COVID-19 отримає Китай, а найбільших втрат зазнають США.

Ілонів шлях

Які загальні уроки можна винести з історичного дослідження катастроф?

По-перше, більшість лих просто неможливо передбачити. Найбільші катастрофи в історії, від землетрусів до війн і фінансових криз, визначалися випадковим або степеневим розподілом. Вони належать до сфери непевності, а не ризиків.

По-друге, катастрофа має забагато форм, щоб з ними можна було працювати за допомогою конвенційних підходів до зниження ризику. Не встигли ми зосередитися на загрозі салафістського джихаду, як розпочалася фінансова криза, спричинена субстандартними іпотеками. Не встигли ми знову засвоїти, що такі економічні потрясіння часто призводять до відповіді з боку політиків-­популістів, як уже новий коронавірус сіє хаос. Що далі? Нам не дано знати. На кожну потенційну катастрофу є принаймні одна кассандра. Не всі пророцтва можна взяти до уваги. В останні роки ми, можливо, дозволили, щоб один ризик (а саме кліматичні зміни) відволік нашу увагу від усіх інших. У січні 2020 року, навіть тоді, коли вже почалася глобальна пандемія (коли переповнені інфікованими людьми рейси вирушали з Вуханя в усі країни світу), на Всесвітньому економічному форумі майже всі дискусії були зосереджені навколо питання екологічної відповідальності, соціальної справедливості та урядування (ESG — екологічна відповідальність, соціальна справедливість, урядування) з наголосом на E (себто на екологічній відповідальності). Як можна буде побачити далі, я вважаю небезпеку підвищення температури планети реальною і потенційно катастрофічною, але кліматичні зміни не можуть бути єдиною загрозою, до якої ми готуємося. Якщо ми визнаємо множинність загроз, які перед нами постають, а також крайню непевність, пов’язану з часом, коли вони можуть статися, це заохотить до гнучкішої відповіді на катастрофи. Не випадково серед держав, які найкраще давали собі раду у 2020 році, було три (зокрема Тайвань і Південна Корея, а на початку також Ізраїль), які мають справу з численними загрозами, включно з екзистенційною загрозою з боку сусіда.

По-третє, не всі загрози глобальні. Однак що більш мережевим стає людське суспільство, то більший потенціал для поширення зараження, і не лише біологічного. Мережевому суспільству потрібен добре продуманий автоматичний вимикач, який зможе швидко скоротити мережевість під час кризи, щоб водночас повністю не атомізувати і не паралізувати суспільство. Ба більше, потоки інформації можуть або посилити, або загасити будь-яку катастрофу. Дезінформація у 2020 році (наприклад, вірусні фейкові новини про псевдолікування) погіршила ситуацію з COVID-19 у багатьох частинах світу. І навпаки: ефективне управління інформаційними потоками про інфікованих та контактних осіб допомогли стримати пандемію в кількох добре керованих країнах.

По-четверте, як показує розділ 9, COVID-19 виявив серйозні провали бюрократії, яка працює в галузі охорони здоров’я в США та багатьох інших країнах. Була спокуса (і багато журналістів їй піддалися) звинуватити президента у високій смертності через пандемію. Саме цю помилку — тенденцію надавати завелике значення ролі окремих лідерів в історії — висміював Толстой у романі «Війна та мир». Насправді провали 2020 року відбувалися на багатьох рівнях: від помічника міністра з питань підготовки до надзвичайних ситуацій та реагуванню в Міністерстві охорони здоров’я і соціальних служб США, губернатора штату Нью-­Йорк та мера міста Нью-­Йорк і до традиційних ЗМІ та соцмереж. На папері США були готові до пандемії — були краще підготовлені й мали кращі ресурси за будь-яку іншу країну світу. Майже так само добре підготовленим (на папері) був і уряд Великої Британії. Однак коли в січні з повідомлень із Китаю стало зрозуміло, що новий коронавірус, який назвали SARS-CoV-2, виявився заразним і смертоносним, по обидва боки Атлантики спостерігалася катастрофічна бездіяльність. Американський епідеміолог Ларрі Брілліант, який відіграв ключову роль у кампанії з викорінення віспи, багато років казав, що формула боротьби з інфекційною хворобою — це «раннє виявлення і раннє реагування»[39]. У Вашингтоні й Лондоні відбувалося прямо протилежне. Чи викличе інший різновид загрози таку саму кволу та безрезультатну реакцію? Якщо виявлені пандемією проблеми не стають прерогативою чиновників у галузі охорони здоров’я, перетворюючись натомість на загальні проблеми адміністративної держави, тоді, мабуть, саме так і буде.

Нарешті, упродовж усієї історії в часи глибокого соціального потрясіння спостерігалась тенденція до того, що релігійні та квазірелігійні ідеологічні імпульси перешкоджали раціональним реакціям. Ми всі попередньо спостерігали за небезпекою пандемії, але більше як за розвагою (фільм «Зараження»), а не як за потенційною реальністю. Навіть тепер, коли реалізуються інші науково-­фантастичні сценарії (не лише підвищення температури й кліматична нестабільність, а й також поширення державного нагляду в Китаї, — це якщо навести лише два приклади), ми щосили намагаємося реагувати узгоджено й послідовно. Улітку 2020 року мільйони американців вийшли на вулиці майже 300 міст, щоб голосно, а іноді з використанням насильства, протестувати проти жорстокості поліції та системного расизму. Хай яким приголомшливим був інцидент, який спричинив протести, така поведінка під час пандемії надзвичайно заразної респіраторної хвороби була дуже ризикована. Водночас елементарні засоби безпеки, як-от носіння маски, стали символом належності до певної партії. Той факт, що в деяких частинах країни популярнішим видається придбання зброї, а не носіння масок, указує на потенційну катастрофу як у галузі громадського порядку, так і у сфері охорони здоров’я.

COVID-19 — це не останнє лихо, з яким ми стикнемося за нашого життя. Воно просто найновіше після хвилі ісламського тероризму, глобальної фінансової кризи, низки невдач деяких держав, розвою нерегульованої міграції і так званої демократичної рецесії. Наступна катастрофа, мабуть, не буде пов’язана з кліматичними змінами, тому що з нами майже ніколи не трапляються ті лиха, на які ми очікуємо. Найімовірніше, це буде якась інша загроза, про яку більшість із нас і гадки не мають. Можливо, це буде штам резистентної до антибіотиків бубонної чуми або масштабна російсько-­китайська кібератака на США та їхніх союзників. А може, якийсь прорив у нанотехнологіях чи генетичній інженерії, який матиме неочікувані катастрофічні наслідки[40]. Або ж штучний інтелект виправдає передчуття Ілона Маска й зведе інтелектуальну перевагу людства до статусу «біологічного завантажувача для цифрового надрозуму». У 2020 році Маск відзначився тим, що заперечував небезпеку COVID-19 (6 березня він твітив: «Паніка через коронавірус — це тупо»). Він також стверджував, що «люди розв’яжуть проблему екологічної стабільності» і що навіть саму смерть, екзистенційну загрозу для кожної людини, можна здолати за допомогою певної комбінації редагованої ДНК і збереження нейрологічних даних. Однак Маск доволі песимістично ставиться до інших аспектів нашого майбутнього як цивілізованого виду на Землі:

Цивілізація існує... близько 7000 років. Якщо рахувати з моменту появи письма, будь-яких зафіксованих символів, за винятком наскельних малюнків, це дуже незначний період, зважаючи на те, що Всесвіту вже 13,8 млрд років... І цивілізація мала свої злети й падіння... Існує певна мінімальна ймовірність, що з нами може щось трапитися, попри всі наші добрі наміри, попри все, що ми намагаємося робити. На якомусь етапі стає можливим, що якась зовнішня сила чи внутрішня ненавмисна помилка спричинить руйнування цивілізації. Або вона настільки ослабне, що більше не зможе поширюватися на іншу планету[41].

Для Маска вибір, по суті, стоїть між «сингулярністю» у значенні невпинного прогресу штучного інтелекту та кінцем цивілізації («Такими є дві ймовірності»). Звідси і його ексцентричне попередження про те, що «найбільша проблема, яка постане перед світом у наступні двадцять років — це занепад народонаселення». А відповідно і його пропозиція колонізувати Марс.

Просто неможливо знати, котра з усіх можливих майбутніх катастроф (які докладно розглянуто у висновках) завдасть удару наступною і коли. Усе, що можна робити, — це навчатися на уроках історії, як збудувати такі соціальні й політичні структури, які будуть щонайменше стійкими, а в найкращому випадку ще й антикрихкими; як не впасти в самобичувальний хаос, який часто притаманний суспільствам, що потерпають від катастрофи; і як опиратися звабливим голосам, які пропонують тоталітарне правління або світовий уряд як необхідну умову для захисту нашого бідолашного біологічного виду й нашого вразливого світу.

1. Сенс смерті

Якби ще трохи часу — і конвой від Смерті був не надто пунктуальний...

Гамлет[42]

Ми всі приречені

«Ми приречені». Ця фраза, яку промовляла «каледонська Кассандра» британського телевізійного ситкому «Таткова армія», рядовий Джеймс Фрейзер, була одним із найпоширеніших жартів моєї юності. Важливо було промовляти її в найнедоречніші моменти: коли у вас закінчилося молоко або ви проґавили останній автобус додому. В одній серії («Непрохані гості») є чудова сцена, коли Фрейзер (якого зіграв неймовірний Джон Лорі) розповідає іншим бійцям загону місцевої оборони страшну історію прокляття. За молодих років він приплив до невеликого острова неподалік Самоа, де (як стверджував його друг Джетро) був зруйнований храм, усередині якого стояв ідол, прикрашений велетенським рубіном, «завбільшки із качине яйце». Щоб украсти рубін, вони вирушили до храму, прорубуючи шлях крізь густі джунглі. Але щойно Джетро взяв коштовність до рук, перед ними виник відун, який прокляв Джетро зі словами: «Смерть! Рубін принесе тобі смерть! Сме-е-ерть».

Рядовий Пайк. То прокляття збулося, пане Фрейзере?

Рядовий Фрейзер. Так, синку, збулося. Він помер... минулого року, йому було 86.

Ми всі приречені, навіть якщо не прокляті. Я помру найпізніше у 2056 році. Згідно з даними Адміністрації соціального забезпечення, ймовірна тривалість життя, яка мені лишилася у віці 56 років і 2 місяців — 26,2 року, що дасть мені змогу дожити до 82 років — на 4 роки менше, ніж прожив проклятий друг Фрейзера. Що обнадіює ще більше, Національне статистичне бюро Великої Британії дає чоловікові мого віку додаткові два роки й шанс 1 до 4 дожити до 92 років. Щоб перевірити, чи можу я покращити цей результат, я звернувся до калькулятора ймовірної тривалості життя «Дожити до 100», підрахунки якого ґрунтуються на докладній анкеті про ваш стиль життя і родинну історію. «Дожити до 100» повідомив, що я, мабуть, не проживу століття, але в мене є великий шанс прожити ще 36 років[43]. Звісно, історія могла б бути зовсім іншою, якби я захворів на COVID-19, хворобу, рівень летальності від якої для моєї вікової групи становить 1–2 % і навіть трохи більше, якщо врахувати мою помірну астму.

Померти в 56 років, звичайно, було б розчаруванням, але за стандартами більшості зі 107 млрд людей, які жили до нас, це був би добрий результат. У Великій Британії, де я народився, очікувана тривалість життя сягнула 56 років лише в 1920 році, рівно сто років тому. Середній показник для періоду з 1543-го до 1863-го становив менше ніж 40 років. І Велика Британія ще вирізнялася великою тривалістю життя. Підрахунки для світу загалом дають очікувану тривалість життя менше ніж 30 років аж до 1900 року, коли вона сягнула 32 років, а до 1960 року становила менше ніж 50 років. У 1911 році очікувана тривалість життя в Індії дорівнювала лише 23 рокам. Очікувана тривалість життя в Росії сягнула найнижчої точки — 20 років у 1920-му. Упродовж останнього століття спостерігалася стійка тенденція до зростання (з 1913 до 2006 року очікувана за народження тривалість життя приблизно подвоїлася), але траплялися і численні спади. Очікувана тривалість життя в Сомалі сьогодні становить 56 років — це мій вік[44]. Вона така низька почасти через високу смертність немовлят і дітей. Близько 12,2 % народжених у Сомалі дітей помирає до 5 років, а 2,5 % — у віці 5–14 років[45].

Коли я намагаюся подивитися на людську долю крізь призму власного життєвого досвіду, то згадую поета часів правління Якова І Джона Донна (1572–1631), який дожив до 59 років. Упродовж 16 років Анна Донн народила своєму чоловікові дванадцятьох дітей. Троє з них (Френсіс, Ніколас і Мері) не дожили до 10 років. Сама Анна відійшла у ліпший світ під час пологів: дванадцята дитина з’явилася на світ мертвонародженою. Після смерті улюбленої доньки Люсі, коли Донн і сам мало не зійшов у могилу, він написав книжку «Присвяти до надзвичайних подій» (1624), яка містить найвідоміший заклик співчувати мертвим: «Смерть будь-кого послаблює, й мене, бо я — частина людства, тому ніколи не питай за ким подзвін, бо він і за тобою».

Неаполітанський художник Сальватор Роза намалював, мабуть, найзворушливішу картину на сюжет memento mori, яка називається просто — «Крихкість людського життя» (L’umana fragilita). На її написання надихнув спалах бубонної чуми, який у 1655 році вразив його рідний Неаполь і забрав життя сина Розальво, а також брата, сестри, її чоловіка і п’ятьох дітей. Із темряви, що оточує коханку Рози Лукрецію, крилатий скелет з огидним вишкіром тягнеться, щоб забрати їхнього сина в момент, коли той робить свої перші вправи з письма. Настрій вбитого горем митця навічно закарбувався у восьми латинських словах, які малюк написав під керівництвом скелета:

Conceptio culpa

Nasci pena

Labor vita

Necesse mori

«Зачаття — гріх, народження — біль, життя — важка праця, смерть неминуча». Я досі пам’ятаю, як мене вразили ці слова під час мого першого візиту до кембриджського Музею Фіцвільяма. Тут зображено саму людську долю, розібрану до найпохмурішої основи. За згадками, Роза був веселим чоловіком, який писав сатиричні п’єси і п’єси для театру масок, а також грав у них. Однак приблизно в той період, коли помер його син, він написав одному другові: «Цього разу небеса вразили мене так, що я зрозумів: усі ліки марні, і найменший біль я відчуваю, коли розповідаю тобі, як плачу, пишучи цього листа»[46]. Сам він помер від водянки у віці 58 років.

У середні віки і ранньомодерну добу смерть була настільки всюдисуща, що сьогодні нам важко це навіть уявити. Як стверджував Філіп Ар’єс у праці «Година нашої смерті» (The Hour of Our Death), смерть «приборкали», зробивши соціальним обрядом переходу, — як одруження і навіть народження, — який розділяли з родиною і громадою і який супроводжувався поховальними й траурними обрядами, що пропонували розраду тим, хто втратив близьку людину. Однак від XVII століття ставлення до смерті змінилося. Коли смертність почала бентежити більше, навіть тоді, коли її причини люди стали краще розуміти, західні суспільства проклали дистанцію між живими і мертвими. Якщо вікторіанці надмірно сентименталізували й романтизували смерть (створивши в літературі образ «прекрасної смерті», яка дедалі менше нагадувала реальну смерть), то ХХ століття взагалі стало заперечувати «кінець життя». Момент смерті перетворився на самотній, антисоціальний, майже невидимий акт. З’явилося те, що Ар’єс назвав «абсолютно новим типом умирання», який перемістив тих, хто вмирає, до лікарень і хоспісів, і зробив усе, щоб приховати момент скону за ширмами[47]. Американці уникають слова «помирати». Люди «відходять». Івлін Во жорстоко висміяв цей американський різновид смерті у романі «Кохана» (1948), на написання якого його надихнуло невдале перебування в Голлівуді.

Утім британський різновид смерті не набагато кращий. У фільмі «Сенс життя за Монті Пайтоном» смерть подано неймовірно нетактовною. Смерть з косою (загорнутий у чорний плащ Джон Кліз) приходить до мальовничого сільського будиночка в Англії, де вечеряють три пари:

Смерть з косою. Я смерть.

Деббі. О, чи не дивина! Ми говорили про смерть буквально п’ять хвилин тому...

Смерть з косою. Цить! Я — по вас.

Анджела. Ви хочете сказати... щоб...

Смерть з косою. Забрати вас. Для цього я тут. Я смерть.

Джеффрі. Що ж, це сильно псує вечір, правда ж?..

Деббі. Можна у вас дещо запитати?

Смерть з косою. Що саме?

Деббі. Як ми всі можемо померти в той самий час?

Смерть з косою (після тривалої паузи вказує на одну зі страв). Лососевий мус.

Джеффрі. Кохана, правда ж ти не використала консервованого лосося?

Анджела. Мені неймовірно соромно.

Неминучий кінець світу

Щороку в усьому світі помирає близько 59 млн людей: це приблизно все населення світу в часи, коли ізраїльтянами правив цар Давид. Інакше кажучи, щодня помирає близько 160 000 людей — населення одного Оксфорда чи трьох Пало-­Альто. Близько 60 % померлих було понад 65 років. У першій половині 2020 року приблизно 510 000 осіб по всьому світу померли від нової хвороби COVID-19. Як ми побачимо, кожна смерть — це трагедія. Але навіть якби жодна людина не померла (що малоймовірно, зважаючи на їхній вік), кількість померлих становить незначне (на 1,8 %) зростання очікуваних смертей у першій половині 2020 року. У 2018 році померло 2,84 млн американців, тож близько 236 000 людей помирало щомісяця і 7800 — щодня. Три чверті померлих були віком понад 65 років. Найчастіше причинами смерті ставали серцево-­судинні захворювання та рак, на які припадає 44 % причин усіх смертей. Згідно з даними Центрів з контролю та профілактики захворювань (ЦКПЗ) США, у першій половині 2020 року 130 122 випадки смертей американців були «пов’язані з COVID-19». Однак загальна надлишкова (яка перевищує середню норму) смертність від усіх хвороб наближалася до 170 000. Якби ніхто з цих людей не помер (що, ­знову-таки, малоймовірно), то смертність у цей період усе одно була б на 11 % більшою за середній показник в останні роки.

Тож усі ми приречені, навіть якщо науковці-­медики зможуть ще більше подовжити тривалість нашого життя (за деякими прогнозами — до понад 100 років). Попри постійні пошуки розв’язання проблеми скінченності життя[48], безсмертя лишається мрією, або, як писав Хорхе Луїс Борхес у «Безсмертному», — кошмаром[49]. Але чи приречені ми колективно, як біологічний вид? Відповідь — так.

Як не втомлювалася повторювати мені і моїй сестрі наша мати — учителька фізики, життя — це космічна випадковість (цієї позиції дотримуються і деякі відоміші фізики, як-от Мюррей Ґелл-­Ман[50]). Наш Всесвіт з’явився 13,7 млрд років тому під час того, що фізики називають Великим вибухом. Завдяки ультрафіолетовому промінню й блискавкам на нашій планеті виникли хімічні будівельні блоки життя, що 3,5–4 млрд років тому привело до появи першої живої клітини. Упродовж подальших 1,2 млрд років статеве розмноження простих багатоклітинних організмів викликало хвилі еволюційних інновацій. Близько 6 млн років тому генетична мутація в шимпанзе стала причиною появи перших мавп, схожих на людей. Homo sapiens з’явився зовсім недавно — 200 000–100 000 років тому, близько 30 000 років тому цей вид став домінувати над іншими видами людиноподібних і близько 13 000 років тому поширився більшою частиною планети[51]. Щоб ми могли дожити до нашого часу, багато всього мало скластися, як слід. Але ці тепличні умови, у яких ми процвітаємо, не можуть тривати вічно. Сьогодні близько 99,9 % усіх видів, які колись населяли Землю, вимерли.

Інакше кажучи, як стверджували Нік Бостром і Мілан Чиркович, «на Землі вже траплялося вимирання розумних біологічних видів, тому наївно вважати, що це не трапиться знову»[52]. Навіть якщо ми уникнемо долі динозаврів і додо, «приблизно через 3,5 млрд років сонячне випромінювання, яке дедалі посилюватиметься, значною мірою спустошить біосферу Землі, але завершення складних форм життя на Землі очікується раніше, можливо через 0,9–1,5 млрд років», тому що на той час умови життя стануть нестерпними для видів, подібних до нас. «Така доля неминуче спіткає життя на нашій планеті»[53]. Можливо, розв’язавши проблему міжгалактичних подорожей на немислимо великі відстані, ми зможемо знайти іншу планету, яка підходить для життя. Та навіть тоді в нас зрештою все одно вичерпається час, коли приблизно через сотню трильйонів років згаснуть останні зорі, після чого сама матерія розпадеться на основні компоненти.

Нас має обнадіювати думка про те, що в нас як у біологічного виду може лишатися ще близько мільярда років на Землі. Однак багато хто з нас, здається, прагне, щоб судний день настав значно раніше. «Кінець світу», або «есхатон» (від грецького ἔσχατος — есхатос) — це складник більшості основних релігій світу, зокрема найдавнішої — зороастризму. «Бахман-яште» пророкує не лише неврожаї і загальний моральний занепад, а й «чорну хмару, від якої небо стане нічним», і дощ «із отруйних істот». Хоча індуїстська есхатологія говорить про величезні часові цикли, той, який триває тепер — Калі-юґа, має нагло завершитися тоді, коли Калкі — остання інкарнація Вішну, приїде на білому коні на чолі армії, щоб «установити праведність на Землі». Апокаліптичні сцени є також і в буддизмі. Будда Гаутама пророкував, що через 5000 років його вчення забудуть, і це призведе до моральної деградації людства. Тоді з’явиться бодгісатва на ім’я Майтрея, який заново відкриє вчення дхарма, після чого світ буде знищено смертоносними променями семи сонць. У скандинавській міфології є Раґнарек (сутінки богів), під час якого руйнівна велика зима (Фімбульветр) занурить світ у темряву та відчай. Боги на смерть битимуться із силами хаосу, вогняними велетами та іншими чарівними істотами (jötunn — єтунами). У кінці океан повністю поглине світ. (Шанувальники Ваґнера бачили версію цих подій у його опері Götterdämmerung — «Загибель богів».)

У кожній з цих релігій руйнування — це прелюдія до відродження. Авраамічні релігії навпаки мають лінійну космологію: кінець світу — це справді Кінець. Юдаїзм передвіщає Месіанську еру, під час якої єврейська діаспора повернеться до Ізраїлю, прийде Месія і вос­креснуть мертві. Християнство (релігія, заснована послідовниками людини, яка казала, що вона — Месія) пропонує значно яскравішу версію кінця світу. Як розповідав своїм послідовникам сам Христос, перед його другим пришестям (парусією), настане час «великої скорботи» (Мт. 24:21), «лиха» (Мк. 13:19) або «днів кари» (Лк. 21:22; з усіх євангелістів Лука у 21:10–33 подає найдокладніший опис). В Одкровенні Йоана Богослова наведено чи не найприголомшливішу версію судного дня: війну на небесах між Михаїлом і його ангелами та Сатаною, інтерлюдія, під час якої Сатану скинуть на землю і зв’яжуть на тисячу років, а тоді Христос правитиме тисячу років разом із воскреслими мучениками, після чого з’явиться сп’яніла від крові святих Вавилонська блудниця верхи на багряному звірі, й на горі Армагеддон розгорнеться велика битва. Після цього звільнять Сатану, кинуть його в озеро з палаючою сіркою й, урешті-решт, Христос судитиме мертвих, і недостойних скидатимуть у вогняне озеро. Опис чотирьох вершників Апокаліпсису просто приголомшує:

Я бачив, коли відкрив Агнець одну з семи печатей, і я чув одну з чотирьох істот, що говорила, мов голос грому: «Прийди!». Я ж глянув, і от — кінь білий, і вершник на ньому, що мав лук, і дано йому вінець, і вийшов він переможний, і щоб перемагати.

Коли відкрив печать другу, я чув другу істоту, що говорила: «Прийди!». І вийшов інший кінь огнистий, і хто на ньому сидів, дано тому взяти мир від землі, і щоб один одного вбивали; дано йому меч великий.

Коли відкрив печать третю, я чув третю істоту, що говорила: «Прийди!». Я глянув, і от — кінь вороний, а хто сидів на ньому, мав вагівницю в руці своїй.

І я чув мов голос посеред чотирьох істот, що говорив: «Мірка пшениці за динарій, і три мірки ячменю за динарій; а оливи і вина не ушкоджуй».

Коли відкрив печать четверту, я чув голос четвертої істоти, що говорила: «Прийди!».

Я глянув, і от — кінь жовтоблідий, і хто сидів на ньому, ім’я того «смерть», і ад ішов слідом за ним; дано їм владу над четвертою частиною землі — убивати мечем, голодом і мором, і звірами земними (Одкр. 6:1–8)[54].

Про день гніву провіщатимуть сильний землетрус, затемнення сонця та кривавий місяць. Зірки падатимуть на землю, а гори й острови «зійдуть зі свого місця».

Особливою рисою християнського кінця світу була та непевність, яку Христос лишив у головах своїх учнів щодо його точного часу: «А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, — лише один Отець» (Мт. 24:36). Ранні християни проінтерпретували зруйнування Єрусалима в 70 році н. е. за наказом імператора Тита як здійснення пророцтва Ісуса про зруйнування Другого храму, однак подальші яскраві події, які віщував Христос, так і не матеріалізувалися[55]. На час діяльності Аврелія Авґустина розважливим рішенням здавалося применшити значення тисячолітнього царства, як він це і зробив у «Граді Божому» (426), віднісши його до сфери непізнаваного й (потенційно) віддаленого майбутнього.

Занепад християнського міленіалізму, очевидно, зможе пояснити революційний вплив нової релігії Магомета, яка виникла в Аравійській пустелі в VII столітті. У багатьох аспектах іслам просто повернувся до найзахопливіших частин Одкровення. У Мецці Магомет навчав своїх послідовників, що Судному дню передуватиме поява одноокого аль-­Масіх ад-­Даджаля (неправдивого месії) у супроводі 70 000 євреїв з Ісфагана. Тоді прийде Іса (Ісус), щоб перемогти неправдивого месію. Згідно із сунітською доктриною, ашрат аль-саа (ознаками Судного дня) стануть величезна чорна хмара диму (Духан), яка вкриє землю, провалини в землі та поява Яджуджа й Маджуджа (Ґоґа й Маґоґа), які спустошуватимуть землю й убиватимуть вірних. Відтак Аллах позбудеться Ґоґа й Маґоґа, на заході зійде сонце, із землі постане Даббат аль-­Ард (Звір земний) і після звуків священної сурми також постануть мертві (аль-­Кіяма) для Страшного суду (Ям аль-­Хісаб). Однак коли це пророцтво не справдилося, Магомет через