Як Земля сформувала історію людства

By Льюїс Дартнелл

Мезозой вплинув на вибори у США. Маячня? А от і ні. Планета навчила людей плавити метал. Звучить як нісенітниця? Але це правда! Земля як впливала на людство, так і досі найнесподіваніше це робить. Завдяки їй вода з нашого тіла раніше текла в Нілі, випадала дощем чи клекотіла в океані. Піт, сльози й кістки були мінералами. Завдяки Землі люди видобули першу сировину й виготовили перші знаряддя праці. І цим її невидимий вплив не обмежується.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: May 11, 2022
• ISBN: 9786177863877

Book preview

2020.06.10_Evolution_354x250_print.jpg

Вступ

Чому світ такий, який є?

Я це питаю не в філософському сенсі — навіщо ми всі тут? Радше в глибокому науковому: які причини стоять за головними особливостями світу, ландшафтом материків і океанів, гір і пустель? І як рельєф місцевості та явища планети, і навіть космос, вплинули на виникнення й розвиток нашого виду, історію суспільств і цивілізацій? Як сама Земля стала головним героєм у формуванні людської історії — персонажем з унікальними рисами обличчя, змінами настрою й схильністю до випадкових вередливих зривів?

Я хочу дослідити, як Земля нас створила. Ясна річ, усі ми буквально зроблені із Землі — як і все життя на планеті. Вода у вашому тілі колись текла в Нілі, падала мусонним дощем на Індію й вирувала в Тихому океані. Вуглець в органічних молекулах ваших клітин видобувався з атмосфери рослинами, які ми тепер їмо. Сіль у вашому поті і сльозах, кальцій у ваших кістках і залізо у вашій крові — усе це колись було гірськими породами земної кори. А сульфур у молекулах білка вашого волосся й м’язів виплюнули вулкани¹. А ще Земля подарувала нам сировину, яку ми видобули, обробили й переробили на знаряддя праці та технології — від примітивних рубил ранньої кам’яної доби до сучасних комп’ютерів і смартфонів.

Саме активні геологічні процеси нашої планети повели еволюцію в Східній Африці² шляхом унікально розумних, комунікативних і кмітливих мавп, а мінливий клімат допоміг нам мігрувати по всьому світу й стати найпоширенішим видом тварин на Землі. Інші ж масштабні планетарні процеси й події сприяли утворенню різноманітних ландшафтів і кліматичних регіонів, які визначали виникнення й розвиток цивілізацій протягом усієї історії. Вплив планети на людську історію варіюється від начебто несуттєвого до вкрай глибокого. Ми дізнаємося, як стабільне похолодання й висихання в кліматі Землі привело до того, що ми тепер їмо на сніданок — бутерброд чи миску пластівців. Як колізії континентів перетворили Середземномор’я на вінегрет різноманітних культур і як контрастні кліматичні поя­си Євразії сприяли виникненню фундаментально відмінних способів життя, які тисячоліттями творили історію народів по всьому континенту.

Зараз нас неабияк турбує вплив людства на навколишнє середовище. З плином часу наша популяція неухильно зростала, споживаючи дедалі більше матеріальних ресурсів і енергії. Homo sapiens прийшли на зміну «природі» як панівній силі на Землі. Будівництво міст і доріг, зведення гребель на річках, промислова і гірничодобувна діяльність — усе це впливає в глобальному й довгостроковому масштабі, що призводить до зміни ландшафту, глобального клімату й масового вимирання. Вчені запропонували визнати домінування людини над природними процесами й виділити нову геологічну епоху — антропоцен, або «новий вік людства»³. Але як вид ми досі нерозривно пов’язані з планетою. Історія Землі залишила такий же відбиток на нашому тілі, як і наша діяльність — на світі природи. Тож, щоб краще зрозуміти власну історію, треба почати з біографії самої Землі — її ландшафтних особливостей та основоположних матеріалів, циркуляцій атмосфери і кліматичних поясів, тектоніки плит і стародавніх змін клімату. У цій книжці ми дослідимо те, що зробило наше довкілля із нами.

У своїй попередній книжці «Знання» (The Knowledge)⁴ я вирішив провести уявний експеримент: спланувати, як відродити цивілізацію з нуля якомога швидше після гіпотетичного апокаліпсису. Я припустив втрату всього, до чого ми вже звикли в повсякденному житті, щоб побачити, як працює цивілізація за лаштунками. По суті, книжка є дослідженням ключових наукових відкриттів і технологічних інновацій, які уможливили створення сучасного світу. Цього ж разу я хочу розширити ракурс й поговорити не лише про людську винахідливість, яка привела нас до технологічної епохи, а й зазирнути глибше, в еволюцію. Коріння сучасного світу сягають у далеке минуле, і якщо простежити їх крізь мінливу подобу Землі, то відшукаємо причиново-­наслідковий зв’язок, який сягає самого народження планети.

Мене зараз зрозуміють усі, хто мав справу з дітьми. Для допитливої шестирічки, яка постійно цікавиться — чому оце так, а це працює отак, ваша відповідь ніколи не буде задовільною. Вона лише породжує нові загадки. Безневинне запитання часто тягне за собою цілу низку оцих «чому?», «але чому?», «а тепер чому?». Дитина з невгамовною цікавістю намагається осягнути глибинну природу світу, у якому вона живе. Тож я хочу дослідити нашу історію, копаючи дедалі глибше до фундаментальних причин і дізнаючись, як, здавалося б, непов’язані грані світу формують глибинний зв’язок.

Історія хаотична, безладна й випадкова. Кілька років затяжних дощів призводять до голоду й соціальних заворушень, виверження вулкана руйнує довколишні міста, а хибне рішення генерала серед лементу і крові на полі бою спричинює знищення імперії. Але якщо відійти від форс-мажорів і поглянути на світ ширше — як з точки зору часу, так і простору, — можна відшукати стійкі тенденції та константи, а також пояснити первинні причини, які за ними стоять. Ясна річ, будова планети не визначила абсолютно всього, але загальні лейтмотиви простежити таки можна.

Наш огляд охоплюватиме величезний проміжок часу. Уся людська історія розгорталася на практично статичній карті світу — це як один кадр у планетарному фільмі. Але світ таким був не завжди. Хоча й форма материків та океанів змінюється відносно повільно, давня будова Землі кардинально вплинула на нашу історію. Ми розглянемо мінливу природу Землі й розвиток життя на планеті за останні кілька мільярдів років, еволюцію людини від предків-мавп за останні п’ять мільйонів років, розширення людських можливостей і розосередження людей по всьому світу за останні сто тисяч років, прогрес цивілізації за останні десять тисяч років, тенденції комерціалізації, індустріа­лізації та глобалізації за останнє тисячоліття, і, нарешті, як ми прийшли до розуміння цієї дивовижної історії людства за останнє сторіччя.

Таким чином, сягнемо витоків історії і навіть глибше. Історики розшифровують й інтерпретують письмові свідчення людства, щоб розповісти історію ранніх цивілізацій. Археологи струшують пил із давніх артефактів і руїн, щоб розповісти передісторію часів мисливців і збирачів. Палеонтологи збирають воєдино історію еволюції людини як виду.

А щоб зазирнути ще далі в минуле, ми звернемося до відкриттів з інших галузей науки: шукатимемо свідчення в шарах гірських порід, які формують саму тканину нашої планети; читатимемо стародавні тексти генетичного коду, що зберігаються в бібліотеці ДНК всередині кожної нашої клітини; зазиратимемо в телескопи, щоб розгледіти космічні сили, які сформували наш світ. Усі можливі ниточки історії й науки переплітатимуться разом від початку й до кінця книжки, збираючись в єдине полотно.

Кожна культура розповідає власну історію походження: від «часу сновидінь» австралійських аборигенів до міфу про створення світу зулусів. Але сучасна наука склала набагато повнішу й цікавішу оповідь про те, як виник навколишній світ і як ми зай­няли в ньому своє місце. Тепер замість того щоб покладатися лише на уяву, можна відтворити літопис через інструменти дослідження. І ми отримаємо всеосяжну та остаточну історію походження — історію всього людства й історію планети, на якій живемо.

Ми дізнаємося, чому Земля так стабільно охолоджувалася й висихала протягом останніх кількох десятків мільйонів років, і як це призвело до появи рослин, які ми зараз культивуємо, і травоїдних ссавців, яких ми одомашнили. Дізнаємося, як останній льодовиковий період допоміг нам розселитися по всій земній кулі і чому людство прийшло до осілості й розвитку землеробства лиш у нинішній міжльодовиковий період. Як людина навчилася добувати з кори планети й використовувати величезну кількість металів, що привели до низки революцій у виробництві знарядь праці й розвитку технологій. І як Земля подарува­ла нам викопні джерела енергії, які живили наш світ ще з часів промислової революції. Дізнаємося про Великі географічні відкриття в контексті фундаментальних систем циркуляції атмо­сфери та океанів, і як мореплавці крок за кроком вивчали вітрові режими й океанічні течії, щоби збудувати трансконтинентальні торговельні шляхи й морські імперії. Ді­знаємося, як історія Землі призвела до сучасних геостратегічних проблем і продовжує впливати на сучасну політику: чому політичну карту південного сходу США креслять осади давнього моря, що існувало 75 мільйонів років тому, а моделі голосування у Великій Британії ґрунтуються на розташуванні геологічних родовищ, утворених у кам’яновугільний період — 320 мільйонів років тому. Саме через минуле ми зможемо зрозуміти теперішнє й підготуватися до зустрічі з майбутнім.

А почнемо нашу всеосяжну історію походження з найважливішого питання: які процеси планети зумовили еволюцію людства?

---

1 Для повнішого опису того, як елементи людського тіла утворилися із Землі, див. Stager (2014) та Schrijver (2015).

2 До речі, Східно-Африканський рифт був не тільки еволюційною колискою й першими яслами людства, а й місцем, де я провів власне дитинство (школа в Найробі й канікули із сім’єю біля савани, озера й вулкани Рифтової долини). Саме цей досвід подарував мені незгасний інтерес до осягнення нашого походження. — Тут і далі примітки автора, якщо не вказано інше.

3 Crutzen (2000); Ruddiman (2015); Lewis (2015).

4 Dartnell (2015).

Розділ 1

Зародження людства

Усі ми мавпи.

Людська гілка еволюційного дерева, так звана триба «гомініні», є частиною більш широкої групи тварин — приматів⁵. Наші найближчі живі родичі — шимпанзе. Генетики припускають, що наше розходження розвитку із шимпанзе було тривалим процесом, який почався ще 13 мільйонів років тому, однак схрещення припинилося лише десь 7 мільйонів років тому⁶. Але врешті-решт наші еволюційні шляхи розійшлися: один дав початок сучасним звичайним і карликовим шимпанзе, а інший розгалузився на ще кілька видів гомінінів, де наш вид, Homo sapiens, утворив лиш одну гілку. Якщо дивитися на розвиток виду з такого ракурсу, то люди не пішли від мавп — ми й досі мавпи. Як і досі ссавці.

Усі основні зрушення в еволюції гомінінів відбувалися в Східній Африці. Цей регіон лежить у смузі тропічних дощових лісів поблизу екватора, на одному рівні з Конго, Амазонією і тропічними островами Ост-Індії. За такою логікою Східна Африка теж повинна бути густо вкрита лісами, однак характеризується вона головним чином сухими й опустеленими саванами. Оскільки раніше наші предки-примати жили на деревах, харчуючись плодами й листям, то в нашій історичній колисці мало трапитися щось вкрай кардинальне — подія, яка перетворила регіон з пишного лісу на посушливу савану та повела нашу еволюційну траєкторію від деревних приматів до двоногих гомінінів, що полюють у золотих луках.

Як же ж планета трансформувала цей регіон, утворивши сприятливе середовище для розвитку розумних, адаптивних тварин? І, оскільки ми є лише одним із кількох подібних розумних видів гомінінів, що вміли користуватися знаряддями праці й еволюціонували в Африці, чому саме Homo sapiens взяли верх й успадкували Землю як єдиний уцілілий вид із нашої еволюційної гілки?

Глобальне похолодання

Наша планета — невтомне місце, яке постійно змінює зовнішній вигляд. Якщо поставити геологічну історію Землі на швидке перемотування, то можна побачити, як материки набувають міріади різноманітних форм і ковзають міріадами різноманітних траєкторій, часто стикаючись і зливаючись одне з одним, щоб знову розійтися берегами, відкриваючи і ховаючи величезні океани. Довжелезні ланцюги вулканів вибухають і жевріють, ґрунт тремтить від землетрусів, а високі гірські хребти здіймаються із землі, перш ніж знову перетворитися на пил. Двигун, що живить усю цю бурхливу активність, — тектоніка плит. Саме вона є головною причиною нашої еволюції.

Зовнішня оболонка Землі, кора, подібна до тендітної яєчної шкаралупи, що утримує всередині гарячу й в’язку мантію. Шкаралупа нашої планети тріснула й розкололася на безліч окремих плит, які тепер рухаються по всій поверхні. Материки складаються з більш товстої кори менш щільних порід, тоді як океанічна кора тонша, але щільніша, тому й не піднімається так високо, як материкова. Більшість тектонічних плит — це шматки материкової й океанічної кори, які ковзають по поверхні гарячої й бурхливої мантії, прямуючи за її течіями, і постійно зіштовхуються.

Коли дві плити стикаються по так званій «конвергентній лінії», відбуваються певні зміни. Передній край однієї плити заходить під іншу і занурюється в киплячу мантію, викликаючи землетруси й живлячи вулканічні дуги. Оскільки породи материкової кори менш щільні, а тому й більш плавучі, то при зіткненні плит майже завжди потопає океанічна. Цей процес називається «субдукцією» і триває доти, доки океан між плитами не зникне, а два шматки материкової кори не зіллються, утворивши величезний неоднорідний ланцюг гір, що маркує лінію стику.

Дивергентні межі — це місця, де дві плити відриваються одна від одної. Гаряча мантія піднімається з глибин через розлом на поверхню, наче кров із рани, і застигає в свіжу кам’янисту кору. Такий розлом може трапитися й посеред континенту, розриваючи його надвоє, але новоутворена кора є достатньо щільною та формує заглибину, тож заповнюється водою. Дивергентні межі формують нову океанічну кору: Серединно-Атлантичний хребет є одним із яскравих прикладів такого розриву в морському дні⁷.

Тектоніка плит — головний лейтмотив Землі, до якого повертатимемося на сторінках книжки. Однак зараз зосередимося на тому, як зміни клімату, до яких ця тектоніка призвела в нещодавній геологічній історії, створили умови для зародження людства.

Десь останні 50 мільйонів років характеризуються зниженням температури глобального клімату. Цей процес називається кайнозойським заледенінням і своєї кульмінації досяг 2,6 мільйона років тому, запустивши поточний цикл льодовикових періодів, який детально розглянемо в наступному розділі. Така тривала тенденція глобального похолодання значною мірою зумовлена материковим зіткненням Індії з Євразією й утворенням Гімалаїв. Подальша ерозія високого гірського хребта поглинула з атмосфери величезну кількість вуглекислого газу, що зумовило зменшення парникового ефекту, який раніше не давав Землі охолонути (див. розділ 2), і зниження температури. Прохолодніший клімат, своєю чергою, привів до меншого випаровування води з океанів, що спричинило посушливіший клімат із меншою кількістю дощів.

Хоча цей тектонічний процес відбувався чи не за п’ять тисяч кілометрів від нашої колиски, він безпосередньо вплинув на регіональний театр еволюції людини. Гімалаї і Тибетське плато утворили дуже потужну мусонну систему над Індією і Південно-Східною Азією. Такий масштабний поглинальний ефект в атмосфері над Індійським океаном забрав вологу й зі Східної Африки, зменшуючи кількість опадів на території. Однак посушливому клімату у Східній Африці посприяли й інші глобальні тектонічні події. Близько 3–4 мільйонів років тому Австралію й Нову Гвінею віднесло північніше, закупоривши океанічний канал — так званий Індонезійський морський шлях. Така перешкода обмежила потік теплих південних вод Тихого океану на захід, пустивши натомість у центр Індійського океану прохолодніші води з північної частини Тихого океану. Охололий Індійський океан пригнітив випаровування, що теж сприяло меншій кількості опадів у Східній Африці⁸. Але найголовнішу роль у зародженні людства зіграв ще один величезний тектонічний зсув, що відбувся в самій Африці.

Розсадник еволюції

Близько 30 мільйонів років тому на південному сході Африки піднявся плюм гарячої мантії. Ґрунту, наче величезному прищу, довелося набухнути приблизно на кілометр вгору⁹. Шкіра материкової кори над цим набряклим пагорбом усе розтягувалася і стоншувалася, поки врешті-решт не почала тріскатися, утворивши низку рифтів. Розлом Східно-Африканського рифту простягнувся приблизно з півночі на південь: східна гілка пролягла через територію сучасних Ефіопії, Кенії, Танзанії та Малаві¹⁰, а західна — через Конго і вздовж кордону з Танзанією.

Процес розриву землі інтенсивніше відбувався на півночі, виштовхуючи бурхливу магму через довжелезну рану в землі й утворюючи нову кору з базальту. Потім глибокий розлом заповнився водою: один рифт перетворився на Червоне море, другий — на Аденську затоку. Підводні рифти відірвали шматок від Сомалійського півострова й утворили нову тектонічну плиту — Аравійську. Y-подібне перехрестя Африканського рифту, Червоного моря і Аденської затоки відоме як «трійник», у центрі якого — ділянка низовини, що зветься Афарською улоговиною й охоплює північно-східну Ефіопію, Джибуті та Еритрею¹¹. Ми повернемося до цього важливого регіону згодом.

Східно-Африканський рифт простягається на тисячі кілометрів від Ефіопії до Мозамбіку. Оскільки магматичний плюм усе ще продовжує підіймати землю на цій ділянці, рифт досі розширяється. Така «тектоніка розширення» призводить до того, що вздовж розломів руйнуються й обриваються цілі кам’яні брили, причому схили виштовхуються вгору, перетворюючись на круті обриви, а ділянки землі між ними осідають, формуючи дно долини. Приблизно між 3,7 і 5,5 мільйонами років тому цей процес й утворив нинішній ландшафт рифту: широку, глибоку долину майже на кілометр над рівнем моря, обрамлену з обох боків гірськими хребтами¹².

Одним з основних наслідків набрякання цього «пухиря» земної кори й утворення високих хребтів рифту стало перешкоджання опадам на переважній частині Східної Африки. Вологе повітря з Індійського океану підіймається вгору, де охо­лоджується й конденсується, випадаючи у вигляді дощу поблизу узбережжя. Це зумовлює сухіший клімат у глибині країни — таке явище зветься «дощовою тінню»¹³. Водночас вологе повітря з тропічних лісів Центральної Африки теж не просувається на схід через високогір’я рифту¹⁴.

Результатом усіх цих тектонічних процесів — утворення Гімалаїв, перекриття Індонезійського морського шляху і, зокрема, підйом високих хребтів Африканського рифту — стало висихання Східної Африки. А утворення рифту вплинуло не лише на клімат, а й на ландшафт, трансформувавши в процесі екосистеми регіону. Східна Африка перетворилася з однорідної рівнини, всіяної тропічними лісами, на шорсткий гірський регіон із плато і глибокими долинами, де рослинність коливається від мохових лісів до савани і пустельних чагарників¹⁵.

Хоча Великий розлом почав формуватися близько 30 мільйонів років тому, найбільші значення підйому й висихання припадають на останні 3–4 мільйони років¹⁶. За цей період паралельно з нашою еволюцією зовнішній вигляд Східної Африки змінився від декорацій «Тарзана» до місця дії «Короля Лева»¹⁷. Саме тривале висихання Східної Африки, скорочення і фрагментація лісів, поява саван стали одними з основних факторів, що зумовили відгалуження триби гомініні від деревних мавп. Поширення посушливих луків теж сприяло розповсюдженню великих травоїдних ссавців і копитних тварин, як-от антилопи та зебри, на яких полювали люди.

Але це був не єдиний фактор. Завдяки тектонічному походженню Рифтова долина стала вкрай складним середовищем із безліччю різних екосистем поблизу: ліси, савани, хребти, круті укоси, пагорби, плато, рівнини, долини і глибокі прісноводні озера на дні рифту¹⁸. Таке «мозаїчне середовище» пропонувало гомінінам різноманітність джерел їжі, ресурсів і можливостей¹⁹.

Розширення рифту і підйом магми супроводжувалися й появою низки агресивних вулканів, що розповсюджували пемзу й попіл по всьому регіону. Східно-Африканський рифт усія­ний вулканами по всій довжині, багато з яких сформувалися лише в останні кілька мільйонів років. Більшість лежить у самій Рифтовій долині, але кілька найбільших і найстарших розкидані по краях: приміром гора Кенія, Елґон і Кіліманджаро (найвища гора в Африці).

Регулярні виверження вулканів розливали потоки лави, які застигали в скелясті кряжі, що борознять ландшафт. Спритні ноги гомініна легко їх долали, а от для тварин, на яких гомінін полював, вони в поєднанні з крутими укосами рифту слугували ефективними природними бар’єрами. Так перші мисливці могли передбачати і контролювати рухи здобичі, обмежуючи їй шляхи відходу й заганяючи в смертельну пастку. Можливо, ці ж особливості ландшафту забезпечували першим немічним людям певний захист від хижаків, які нишпорили регіоном²⁰. Така шорстка й різноманітна місцевість, найімовірніше, сформувала ідеальне середовище для процвітання гомінінів. Перші люди, які, як і ми, були відносно слабкими й не володіли швидкістю гепарда чи силою лева, навчилися працювати разом і користуватися в полюванні перевагами місцевості з усіма її тектонічними й вулканічними особливостями.

Саме активна тектоніка й вулканізм забезпечували різноманітний і динамічний ландшафт протягом нашої еволюції. До речі, через високу тектонічну активність Африканського рифту ландшафт із часів перших людей дуже змінився. Оскільки рифт продовжував розширюватися, певні ділянки дна долини, колись населені гомінінами, згодом піднялися до країв розлому: тут ми сьогодні і знаходимо скам’янілості гомінінів й археологічні свідчення — так далеко від їхнього первинного місця розташування. Припускається, саме цей великий рифт, найбільший і найстаріший сучасний регіон із тектонікою розширення, зіграв провідну роль у нашій еволюції.

Від дерев до знарядь

Першим гомініном, викопні рештки якого знайшли в задовільному стані, є Ardipithecus ramidus (Ардипітек рамідус), що жив близько 4,4 мільйона років тому в лісах уздовж долини річки Аваш в Ефіопії. Цей вид був приблизно того ж зросту, що й сучасні шимпанзе, зі схожим за розміром мозком і зубами, що припускають всеїдність. Викопний скелет вказує на те, що жили вони на деревах, а їхній біпедалізм, тобто здатність ходити прямо на двох ногах, був досить примітивним. Близько 4 мільйонів років тому з’явилися перші представники роду австралопітеків — «південних мавп», — які вже мали кілька спільних рис із сучасними людьми, як-от струнка статура (хоча череп був досі примітивної форми) й повноцінне прямоходіння. Найкраще вдалося вивчити вид Australopithecus afarensis (Австралопітек афарський) завдяки збереженим скам’янілостям. Послугував цьому, на диво, повний скелет жінки, яка жила 3,2 мільйона років тому в долині річки Аваш і увійшла в історію як Люсі²¹.

Люсі була всього 1,1 метра заввишки, але мала хребет, таз і кістки ніг дуже подібні до кісток сучасних людей. Тож, хоча Люсі та інші представники A. afarensis²² усе ще мали мозок, не більший за мозок шимпанзе, їхній скелет явно вказує на двоногі пересування на далекі відстані. І дійсно, шар вулканічного попелу в Лаетолі, Танзанія, зберіг три пари слідів, що датуються 3,7 мільйона років тому. Ймовірно, належать вони представникам A. afarensіs і дуже нагадують ті, що ви лишаєте на піску під час прогулянки пляжем.

У людській еволюції перехід до двоногості відбувся задовго до того, як мозок людини збільшився: ми навчилися ходити, перш ніж говорити. А ще скам’янілості австралопітеків разом із більш ранніми залишками ардипітеків демонструють, що двоногість розвинулася не як адаптація до ходіння по саванах, як вважалося раніше: вперше вона помічена в представників триби гомініні, які все ще жили поблизу дерев у лісистих районах²³. Але, безумовно, прямоходіння виявилося корисною адаптацією, коли ліси почали скорочуватися і фрагментуватися. Наші предки-гомініні спочатку могли переміщатися між острівцями лісу, а потім — і вийти в луки. Завдяки двоногості вони могли бачити все над високою травою, а ще це зводило до мінімуму площу тіла, відкриту для пекучого сонця, що допомагало зберігати прохолоду в спекотній савані. Та й протиставлені великі пальці, що давало змогу тримати знаряддя праці, теж є еволюційною спадщиною від наших предків-приматів, які жили в лісах. Форма руки, витворена еволюцією для хапання за гілки дерев, зазда­легідь адаптувала нас до тримання палиці, сокири, письмового приладдя і, врешті-решт, ручки керування літаком.

Близько 2 мільйонів років тому всі види гомінінів роду Australopithecus вимерли, еволюціонувавши в наш рід Homo. Першим був Homo habilis (Людина уміла). Йому була притаманна струнка статура, подібна до тіла попередників австралопітеків, і лише трохи більший мозок²⁴. А от кардинальне збільшення розмірів тіла й мозку, а також значний прорив у способі життя почалися із Homo erectus (Людина прямоходяча), які з’явилися близько 2 мільйонів років тому в Східній Африці. Скелет H. erectus, окрім черепа, дуже подібний анатомічно до скелета сучасної людини, включаючи пристосування до бігу на довгі дистанції й будову плеча, яка допомагає кидати снаряди. Вважається, що з нами цей вид поділяє й інші риси, як-от довше дитинство за рахунок повільнішого розвитку і краща соціальна поведінка.

Також H. erectus був, ймовірно, першим гомініном, який вів мисливсько-збиральницький спосіб життя й навчився користуватися вогнем — не лише заради тепла, а й, можливо, для приготування їжі²⁵. Припускають, що вони навіть винайшли плоти для пересування великими водоймами²⁶. 1,8 мільйона років тому вид H. erectus поширився по всій Африці, а згодом його представники стали першими гомінінами, що покинули континент й розсіялися по Євразії, — найпевніше, у кілька окремих хвиль міграції²⁷. Цей вид існував майже 2 мільйони років. Для порівняння, сучасні люди існують анатомічно лиш десяту частину цього часу. І нам пощастить, якщо ми переживемо хоча б наступних 10 тисяч років, не кажучи вже про 2 мільйони.

Близько 800 тисяч років тому H. erectus дав початок виду Homo heidelbergensis (Гейдельберзька людина), який 250 тисяч років тому, своєю чергою, еволюціонував у Homo neanderthalensis (Людина неандертальська) в Європі і Denisovan hominin (Денисівська людина) в Азії. Перша анатомічно сучасна людина, Homo sapiens (Людина розумна), з’явилася в Східній Африці близько 200–300 тисяч років тому.

У ході людської еволюції гомініні все краще ходили на двох ногах і бігали на довгі дистанції²⁸, що відобразилося на змінах скелета: S-подібний хребет, чашоподібний таз і довші ноги для підтримки вертикальної постави й вертикального способу пересування. Волосся на тілі майже зникло, залишившись лише на шкірі голови. Форма голови теж змінилася, сформувавшись у менше обличчя з більш вираженим підборіддям і більш чашоподібним черепом²⁹, адже головною відмінністю між по­переднім родом Australopithecus і нашим родом Homo стало збільшення розміру мозку. Протягом 2 мільйонів років еволюції розмір мозку австралопітеків був вражаюче сталим — близько 450 см³, що приблизно відповідає розміру мозку сучасного шимпанзе. У H. habilis мозок був уже на третину більший — приблизно 600 см³. І, пройшовши шлях від H. habilis через H. erectus і до H. heidelbergensis, мозок зріс аж удвічі. 600 тисяч років тому мозок H. heidelbergensis був приблизно такого ж розміру, як у сучасних людей, у три рази більший за мозок австралопітека³⁰.

Ще однією відмінною рисою гомінінів було те, як ми застосовували інтелект для виготовлення знарядь праці. Перші широко поширені кам’яні знаряддя, відомі як «олдувайська культура», датують приблизно 2,6 мільйона років тому. Ними користувалися пізні представники австралопітеків, а також H. habilis і H. erectus. Гомініні діставали з річки округле каміння й розколювали ним кістки чи горіхи об другий плаский камінь-ковадло. Згодом із камінців почали відбивати шматочки й робити загострений кінець, щоб можна було розбирати тушу впольованої тварини чи використовувати знаряддя для деревообробки³¹.

Революція у технологіях кам’яного віку сталася, коли 1,7 мільйона років тому H. erectus успадкували олдувайські знаряддя й відточили їх, відзначивши початок ашельської епохи. Ашельські знаряддя виготовляли ретельніше: з кінця каміння оббивали дедалі менші шматочки, щоб витесати більш симетричне й тонке мигдалеподібне рубило. Такий інструмент був основним знаряддям праці більшу частину людської історії. Пізніше на зміну прийшли мустьєрські технології, якими користувалися неандертальці й анатомічно сучасні люди протягом льодовикового періоду. Основний камінь ретельно оброб­ляли й витісували з одного боку, а потім вміло відколювали одну велику пластину. Знаряддям слугував не оброблений камінь, а саме оцей відщеп: тонкий, загострений осколок був чудовим ножем або наконечником списа чи стріли³².

Такі кам’яні знаряддя в поєднанні з дерев’яними ратищами списів допомогли гомінінам стати надзвичайно ефективними мисливцями, відкинувши потребу в розвиненні великих зубів чи пазурів, як це трапилося із хижаками. Штучними зубами й пазурами нам слугували палиці й каміння, з допомогою яких полювали за здобиччю чи захищалися, тримаючи при цьому безпечну дистанцію із жертвами й хижаками,