18+ парафрази й переклади: Книга 1

By Олексій Кононенко

У книжці «18+» зібрані парафрази й переклади еротичних текстів майстрів слова різних часів з різних країн світу. Ці твори мають загалом схожу долю — свого часу їх забороняли, знищували, не допускали до читача. Авторів, ілюстраторів, друкарів переслідували, вони змушені були виїздити за кордон, декого навіть ув’язнили. Проте написане пером збереглося, було видрукуване, дійшло до наших часів.
Якщо тексти друкувалися іншими мовами, вони мають повне право побачити світ українською. Отже, український читач може насолодитися еротичними творами Жана Лафонтена, Юрія Винничука, Олександра Пушкіна, Лесі Українки, П’єтро Аретіно, Джефрі Чосера та інших майстрів слова.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (A)
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660381704

Book preview

18+ парафрази й переклади - Книга 1 ISBN 9789660381704 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

У книжці «18+» зібрані парафрази й переклади еротичних текстів майстрів слова різних часів з різних країн світу. Ці твори мають загалом схожу долю — свого часу їх забороняли, знищували, не допускали до читача. Авторів, ілюстраторів, друкарів переслідували, вони змушені були виїздити за кордон, декого навіть ув’язнили. Проте написане пером збереглося, було видрукуване, дійшло до наших часів.

Якщо тексти друкувалися іншими мовами, вони мають повне право побачити світ українською. Отже, український читач може насолодитися еротичними творами Жана Лафонтена, Юрія Винничука, Олександра Пушкіна, Лесі Українки, П’єтро Аретіно, Джефрі Чосера та інших майстрів слова.

Олексій Кононенко

18+. Парафрази й переклади. Книга 1

Якщо судити з літератури, то на Україні й діти не родяться, хіба що до капусти їх лелеки підкидають. Хай живуть і лелеки. Але їх мало, щоб забезпечити приріст населення. Тож нехай їм допоможуть письменники.

Юрій ШЕВЕЛЬОВ

Не існує моральних і аморальних книг. Книги написані або добре, або погано.

Оскар УАЙЛЬД. Передмова до роману «Портрет Доріана Грея», 1890 р.

Жан Лафонтен. Кішка, яку обернули жінкою 

У давнину один дивак

По вуха в Кішку закохався;

Без Кішки хлоп той аж ніяк:

Із нею спати укладався,

З одної миски з нею їв;

Дивак нарешті одружитись захотів.

Почав Юпітеру молитись — свято вірив, —

Що Кішку дівкою для нього оберне.

Юпітер диво відчебучив несмішне:

Дівицею постала Машка сіра!

Дивак на радощах заледь не збожеволів:

Цілує милу, пестить, обнімає,

Мов ляльку наряджає.

Та й наречена рада вищій волі,

Віддати й руку, й серце обіцяє:

Багатий наречений і не дід:

Журби немає, що не кіт!

Чимшвидше до вінця; хутенько обвінчались;

Гостей спровадили, нарешті, дочекались...

Кохану ніжно роздягав,

То пальці, то вуста, то шийку цілував;

Вона його до себе пригорнула,

Аж раптом вирвалась, майнула...

Куди ж? — під ліжком миша зашкреблась.

Природну схильність витравити зась.

Київ, лютий 2017

Леся Українка. Вороги

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Леся Укранка. Давня казка

«— Не життя! Пекельні муки!..»

Fiat lux! (Лат.) — Хай буде світло!

— Не життя! Пекельні муки!

Каторгу сама обрала... —

Жінка в розпачі німому

На кушетку майже впала.

Миготить в каміні вогник...

— Господи! Життя нікчемне!

Молоді найкращі роки

Змарнувала я даремно!

Чоловік — сама відраза —

В нервах відміряє кроки.

Співчуття в очах немає,

Лиш неспокій і морока.

Зупинивсь, торкнувся грубо:

— Врешті-решт, облиш цю драму:

Твоя поза — сміх та й годі,

Що це коїться між нами?!

Поговоримо по-людськи,

Чи на те не маєш волі?..

Сіла з переляком в оці,

Майже мов школярка в школі.

— І при чім тут моя поза?

Що за дурість з твого боку?

Його ніби перемкнуло:

— Знов одна і та ж тол о ка!

«Собі каторгу утнула», —

Ти знервовано торочиш.

Як себе я запитаю

Про те ж саме... Можу. Хочеш?

Одне одного, ти згодна,

Ми лиш мучили з тобою,

Чи не краще...

Вона далі:

— Розійтися стороною?

Ну, звичайно, легше всього

Змучити і розтерзати,

Потім: «Ти вже не потрібна!»,

В очі «Геть іди!» сказати...

— А який ти бачиш вихід,

Як, скажи, нам далі бути?..

Що ти скиглиш і белькочеш?

Я не те хотів почути!..

Поступки і вимагання,

Скарги, закиди, вимоги —

У сльозах все потонуло...

— Це не вихід, ну їй-богу!

Що нас зв’язує? Не діти,

В цім обоє обережні.

І звичайно, що не гроші,

У фінансах незалежні, —

Чоловік як міг старався

Зберігати спокій в мові, —

Про кохання, — засміявся, —

Смішно вимовити слово.

— Сміх твій зовсім недоречний, —

Жінка з місця підхопилась. —

Я це слухати не можу! —

І в кімнаті зачинилась.

Чоловік старався, кликав —

Марно... Сів біля каміна

І поринув у задуму,

Склавши руки на колінах.

Вони з першого знайомства

Між собою не мирились.

Насміхались, збиткувались,

Сперечались і сварились.

Він сказав їй: «Хай це смішно,

Але — я люблю вас, пані!»

— Якщо смішно, то навіщо

Ви освідчились в коханні?!

Різко, рвучко повернулась,

Мить — і вибігла б із зали...

— Пропоную руку й серце!

Згодні?

— Так! — і заридала.

Цілий день його по тому

Навіть чути не бажала.

Ну, а далі в спілкуванні —

Язики, мов гострі жала.

Одне одного шпиняли

Наодинці і на людях.

Навіть думати не сміли

Те, що хтось когось не любить.

Було важко уявити,

Як це раптом — розійшлися.

І з іронією, в кпинах

Під вінцем в сім’ю сплелися.

Й «каторга», як вона каже,

З того часу потягнулась...

У задумі й не побачив,

Як дружина повернулась.

Хоч заплакана і зблідла,

Але вдивовиж спокійна.

— Ти правий, нам жити разом

Неможливо, безнадійно...

Він від голосу здригнувся...

— Якщо ти мене не терпиш!

— Хіба я казав подібне?

— З пам’яті цього не стерти!

— Ти слова мої правдиві

Повсякчас перевертаєш!

— Але не у словах вся справа,

Ти це сам прекрасно знаєш!

— Ні, це ти мене не терпиш!

Знов неправда! Знов ти крутиш!

Це тобі я нетерпимий!

В мене свідки! В мене люди!

Ти завжди мене терзала,

Ти в стосунках наших зрада!.. —

Він злостився і лютився,

І доводив свою правду.

Здувся. Змовк. Вона зітхнула:

— Суть не в тому... Безвідносно,

Хто з нас більше винуватий, —

Жити далі так незносно!

Точимо, немов гадюки,

Одне одному отруту.

Цю комедію, це глупство

Слід скінчити і забути.

— Шлюб — комедія?! Дивуюсь! —

Він у відповідь завівся: —

Де твоя порядність, жінко?! —

Захлинувся, розізлився.

Розсварилися до краю,

Звинувачення — жорстокі.

В сварці слів не добирали

Й розійшлися в різні боки.

Наче зовсім божевільні,

В лайці мірялись, змагались.

Все частіше і частіше

Такі сцени повторялись.

Якось втомлені, безсилі

Від лайливих слів і рухів,

Він очима вп’явся в книгу,

Вона голку взяла в руки.

Боячись нової бурі,

Від яких вкінець втомились,

Кожен, ніби в шкаралупі,

Причаїлись, розчинились.

Раптом в тиші ненароком

Він поглянув на дружину.

Їхні погляди зустрілись —

Очі в очі — в ту хвилину.

Окрім сліз в її очицях, —

Де та ненависть поділась, —

Лиш печаль і навіть ніжність

Несподівана світилась.

— Де твої думки літають?

Про що думаєш? — спитався.

Так це ніжно прозвучало,

Що він сам не сподівався.

— Ми повинні розійтися,

Так, мій милий, розлучитись... —

Знітилась, почервоніла,

Він підвівся, заточився.

Підійшов, руки торкнувся,

Душу злість не переїла.

Ніжно, ледве чутно мовив:

— Так... Розлучимося... Мила...

Багрин—Київ, березень 2017

Юрій Винничук. Житіє гаремноє

І знову тиша.

Ховрашок перебіг стернею.

Та на далеких хмарах

безстидна райдуга розкрилась.

Упершись ніжками у поршні світу,

назад вона на руки перекинулась

і, так легко дугою вигнувшись,

як міст, вигнувшись передом до блакиті,

гола тремтіла.

Немовби й дивиться,

а хитрий сміх кирпатий

на самих кінчиках здивованих грудей опуклих

танцює, танцює,

м’яко передається на живіт

і там десь западає

в тьмяно-фіалковий у чорний трикутник...

Павло Тичина

На одній з книжкових виставок турецькі колеги-видавці зацікавилися «Житієм гаремним», що його доправив до українського читача Юрій Винничук. Коли вони дізналися «що й про що», відкрили очі нам на те, що султан Сулейман свого часу завіршував щоденники коханої Роксоляни, і люб’язно надали нам той віршований текст. Отож, маємо нагоду вперше познайомити читача з писанням Настасії Лісовської у віршах султана Сулеймана.

Я є Лісовська Настасія,

рекома Гасекі Гуррем.

Складу писання, як умію,

про невідомий світ — гарем.

Ює-єм дружина Сулеймана,

господаря мого, султана, —

Господь так, бачите, вчинив.

Читала я грекинь писання

і сарацинок — про кохання, —

які дійшли із давнини.

Подібного не зустрічала

в русинській рідній стороні.

Отож, щоб люди тайну знали,

сказати випало мені.

Пишу про житіє гаремне —

Мій труд, я певна, недаремний —

списати любощі не гріх.

Хто знає грамоту, читайте,

розпусту в цьому не вбачайте,

лиш втіху і любов для всіх.

1. О тім, як попала я до Константинополя

Отож, почну розмову з вами...

У розпачі, в журбі, в сльозах

разом із іншими бранцями

мене купив Кирей-мурза.

Тяжке то було мандрування

(це нині вже легке писання).

Коли ми вийшли на Дунай,

на валку кинулись гайдуки,

турчини ж швидко зброю в руки —

де ті гайдуки? Аж гай-гай!

Мурза сказав мені в Сучаві,

що відвезе до короля.

Відтоді у моїй уяві

убралася у квіт земля.

«Не на базар, як інших бранок!..»

Далеко двір і дім, і ґанок...

Константинополь видно з гір —

величне, горде і красиве,

славетне, світле місто-диво

у вечорінні тішить зір.

Із мінаретів муедзини

змагалися у голосах.

На килимках і на хустинах

заклякли турки в молитвах.

(І нам так доведеться, звісно...)

Нарешті в’їхали до міста,

за нами темна ніч повзе...

Мене і панну світлокосу

в палац поторохтіли возом...

Що завтра ранок принесе?

А вранці ми були товаром,

я навіть не згадаю де...

Неначе двох овець з отари

нас викупила валіде

(це мати короля турчинів).

Нас двоє. Молоді. Невинні.

В кареті пишній — на майдан,

у супроводі — до покою.

Ми трохи злякані обоє...

Там нас зустрів гарнезний пан.

І я туй-туй була би-м впала.

Мурза шепнув: «То не король...»

Ми з ним утрьох. Велика зала.

Він старший євнух. Що за роль?

Ставок у залі. Квіти. Птахи...

Наказ віддав: «Скидайте лахи.

Огляну, може, який ґандж».

Я, як і подруга, злякалась,

ні перед ким не розбиралась...

Він повторив, та грізно — аж!

В одних сорочках дриґотіли...

Він: «Далі! Кидайте на діл!»

Дивився довго, мацав тіло,

вертів обох нас, як хотів.

Велів схилитися уклінно

й покласти руки на коліна...

О жах! Сідниці розчепив...

(Це ява! Це мені не сниться!)

Спитав Мехмед: «Єсте дівиці?»

І зовсім близько підступив.

Мабуть, на слово не повірив.

Який ще сором? Пожалій!

Усьому має бути міра...

У цноту пальцем! Боже мій!

Та суне глибоко, до болю,

пручатися — не моя воля...

До крику пхає, вражий пан!

Киває схвально — все, як треба...

Хай мя Господь прихилить Небо,

корюсь — така моя судьба.

В долоні плеснув, стрельнув пальцем —

з’явилося кілько невіст.

Дали шовкові накривальця,

малі й тоненькі — не на зріст.

Невісти чемні були з нами,

вели нас довгими сінями —

з покою парa, теплий дух.

Замість долівки йду у воду —

не бачила такого зроду...

Аж біля мене жвавий рух.

Мене і Гальшку терли, мили

невісти (хай їм довгий вік).

Ми на той час не мали сили,

вже втратили годинам лік.

В сорочки вбрали незабаром,

в дзьобаті капці і шальвари

і до покою відвели.

Низенькі ліжка, чисті шати,

смаколики і фрукти... Спати!

Ми впали в ліжка — не лягли.

2.