Каїн і Авель

By Джееффри Арчер

Джеффрі Арчер (нар. 1940 р.) — постать доволі неоднозначна. Англійський

політик з оксфордською освітою, який кілька разів полишав політичну

арену через скандали; благодійник; лорд, котрий потрапив до в’язниці за лже-

свідоцтво та перешкоду в здійсненні правосуддя; людина, яка почала писати

книжки, щоб хоч якось виправити своє матеріальне становище. Уже перший

його роман став у США бестселером і дав авторові змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що написав понад 20 книжок.

В основі роману «Каїн і Авель» (1979) — протистояння двох яскравих особистостей. Вільям Ловелл Каїн народився в Америці в сім’ї багатого банкіра, що здебільшого й визначило його характер і майбутнє. Авель Росновський з’явився на світ у той самий день, що і Каїн, тільки у Польщі, і був знайдою, сьомою дитиною у бідній родині, й до свого повноліття йому довелося пережити стільки лиха, що не кожна б людина могла витримати. Проте, незважаючи на такі різні долі, Каїна і Авеля об’єднувала воля до життя і прагнення в усьому бути першими. І врешті-решт провидіння зіштовхнуло їх у нещадній боротьбі за владу і багатство...

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Jun 6, 2020
• ISBN: 9789660389335

Book preview

Каїн і Авель ISBN 9789660389335 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Джеффрі Арчер (нар. 1940 р.) — постать доволі неоднозначна. Англійський політик з оксфордською освітою, який кілька разів полишав політичну арену через скандали; благодійник; лорд, котрий потрапив до в’язниці за лжесвідоцтво та перешкоду в здійсненні правосуддя; людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити своє матеріальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером і дав авторові змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що написав понад 20 книжок.

В основі роману «Каїн і Авель» (1979) — протистояння двох яскравих особистостей. Вільям Ловелл Каїн народився в Америці в сім’ї багатого банкіра, що здебільшого й визначило його характер і майбутнє. Авель Росновський з’явився на світ у той самий день, що і Каїн, тільки у Польщі, і був знайдою, сьомою дитиною у бідній родині, й до свого повноліття йому довелося пережити стільки лиха, що не кожна б людина могла витримати. Проте, незважаючи на такі різні долі, Каїна і Авеля об’єднувала воля до життя і прагнення в усьому бути першими. І врешті-решт провидіння зіштовхнуло їх у нещадній боротьбі за владу і багатство...

Джеффрі Арчер

Каїн і Авель

Присвячується Майклу та Джейн

Частина перша

1906—1923

1

18 квітня 1906 року, Слонім (Польща)

Вона перестала лементувати лише тоді, коли перестала дихати. Саме тоді почав волати він.

Хлопчина, який полював на зайців у лісі, не був упевнений, що це було — останній зойк жінки чи перший — малюка, який сповіщав, що на світ з’явилася нова істота. Підліток обернувся, відчуваючи можливу небезпеку, а його очі шукали тварину, котра, вочевидь, відчувала біль. Та він зроду не знав жодної тварини, яка кричала б так разюче. Хлопець обережно ступив крок назустріч галасу, що уже перетворився на завивання, але він усе одно не був схожий на голоси тварин, яких він знав. Підліток сподівався, що тваринка буде невеликою, щоб її можна було вбити; принаймні зайцем можна буде пообідати.

Він підкрався до річки, звідки надходив дивний гамір, перестрибуючи з дерева на дерево та дряпаючи кору. «Ніколи не залишайтеся надовго на відкритому просторі», — колись навчав його батько. Коли хлопчина дійшов до краю лісу, то міг уже оглянути всю долину аж до річки, і навіть тоді йому знадобилася дрібка часу, аби збагнути, що дивний зойк вичавлює не звичайна тварина. Він підкрався до схилу, хоча й довелося вийти на незахищений простір.

Відтак підліток побачив жінку, чия сукня була задерта до пояса, а босі ноги — розчепірені. Він ніколи раніше не бачив, щоби жінка так лежала. Хлопець хутко помчав до неї і перелякано витріщився на живіт породіллі. Вона більше не лементувала, бо була мертва. А між ногами жінки лежала маленька рожева грудка, уся вкрита кров’ю, а від неї тягнулося щось схоже на мотузку. Молодий мисливець кинув щойно спійманих зайців на землю й упав на коліна біля цієї маленької істоти.

Він довго лупав на неї очима, явно приголомшений, аж нарешті перевів погляд на жінку. І тут же пошкодував про таке своє рішення. Вона вже встигла посиніти від холоду, а втомлене молоде обличчя виглядало, як старезне. Не було потреби казати, що жінка вже відійшла. Підліток підняв слизьке тільце, що лежало на траві між ногами матері. Якби його хтось запитав, чому він це зробив, хоча й не було кому питати, то хлопець відповів би, що його збентежили крихітні нігтики, які дряпали зморщене личко.

Мати та дитина були пов’язані між собою слизькою мотузкою. Хлопчина уже бачив народження ягняти кілька днів тому, а тепер намагався згадати, як це. Атож, це те, що зробив вівчар. Та чи наважиться він зробити таке ж із дитиною? Завивання раптово припинилося, і підліток відчув, що рішення треба приймати негайно. Він сягнув по ножа, того, яким білував зайців, витер його об рукав, і, завагавшись лише на мить, відрізав мотузку біля животика малюка. Кров потекла вільно від відрізаних кінчиків. А що зробив вівчар, коли народилося ягня? Він зав’язав вузлик, аби зупинити кров. Звісно, певна річ. Хлопчина вирвав із землі довгу травинку і квапливо зав’язав неоковирний вузлик на пуповині. Потому взяв дитину на руки. Та знову розридалася. Підліток повільно підвівся з колін, залишивши лежати трьох мертвих зайців та одну мертву жінку, яка народила цю дитину. Перед тим як нарешті обернутися до матері спиною, він стулив її ноги докупи і стягнув сукню до колін. Здавалося, що зробити так буде правильно.

— Святий Боже, — промовив хлопчина уголос. Він завжди це казав, коли робив щось або дуже хороше, або дуже лихе. Зараз підліток іще не був упевнений, який саме це вчинок.

Юний мисливець побіг додому, де його мати готувала вечерю, чекаючи лише на впольованих зайців; усе інше вже було готове. Їй було цікаво, скільки син зумів упіймати сьогодні; щоб нагодувати сім’ю із вісьмох осіб, їх потрібно було не менше трьох. Іноді хлопцеві вдавалося вполювати качку, гусака або навіть фазана, який приблудився з маєтку барона, на якого працював його батько. Та цієї ночі він уполював зовсім іншу істоту.

Коли підліток дійшов до обійстя, то так і не наважився перекинути свою здобич навіть в одну руку, тож кóпав двері ногою, поки їх не відчинила його мати. Хлопець мовчки простягнув їй малюка. Жінка не поспішала забрати цю ношу в сина і заціпеніла, затуляючи однією рукою рота, задивившись на нещасне створіння.

— Святий Боже... — тільки й сказала вона та перехрестилася.

Підліток поглянув в обличчя матері, шукаючи якоїсь ознаки задоволення чи гніву. Та знайшов очі, що сяяли ніжністю, якої він зроду-віку не бачив. Тоді й зрозумів, що цей вчинок був хорошим.

— Це маленьке дитя, — сказала його мати й узяла малюка на руки. — Де ти його знайшов?

— Вниз по річці, матко, — відповів він.

— А його мати?

— Мертва...

Вона знову перехрестилася.

— Швидко біжи та розповіси батькові, що сталося. Він знайде Уршулу Войнак у маєтку, треба їх обох відвести до матері. А тоді переконайся, що вони прийдуть сюди.

Хлопчик обтер руки об штани, щасливий, що удалося не впустити цю слизьку істоту, і помчав шукати батька.

Його мама зачинила двері плечем та закликала Флорентину, свою старшу доньку, і звеліла їй поставити баняк на вогонь. Відтак сіла на дерев’яний ослінчик, розстебнула блузку і запхала свою втомлену пипку до маленького зморщеного ротика. Софія, її наймолодша донька, якій виповнилося лише шість місяців, сьогодні мала залишитися без вечері. Врешті-решт, як і вся родина.

— І заради чого? — сказала жінка вголос, загортаючи дитину в хустину. — Бідна малеча помре іще до світанку.

Вона не повторила цих слів Уршулі Войнак, коли та прибула за кілька годин. Літня повитуха омила маленьке тільце та схилилася до пупка. Чоловік тихо стояв біля грубки і спостерігав за тим, що діється.

— Гість приводить до оселі Бога, — процитувала жінка стару польську приказку.

Чоловік сплюнув.

— Бодай його холера забере! Нам досить і власних дітей.

Жінка зробила вигляд, що не почула його, й погладила в темряві темне волосся на голівці дитини.

— Як ми його назвемо? — запитала вона.

Її чоловік стенув плечима.

— Чи це має значення? Нехай ляже в могилу без імені.

2

18 квітня 1906 року, Бостон (штат Массачусетс)

Лікар узяв новонародженого за ніжки і ляснув по сідничках. Дитина заверещала.

У Бостоні, що в штаті Массачусетс, є лікарня, яка обслуговує переважно незаможних, котрі страждають від хвороб, але в окремих випадках дозволяє собі приймати й багатих пацієнтів. Матері часто лементують і, ясна річ, не завжди народжують дітей у сорочках.

Якийсь молодик міряв кроками підлогу за дверима палати, а всередині перебували двійко акушерів і сімейний лікар. Цей батько не вірив у ризики, пов’язані з народженням первістка. Акушери отримають солідну винагороду за те, що стовбичили на місці та спостерігали за подіями. Один із них, котрий під довгим білим халатом був одягнений у вечірній костюм, запізнювався на вечерю, але він не міг дозволити собі відмовитися від цього особливого народження. Троє з них раніше тягнули соломинки, щоб вирішити, хто саме прийматиме дитину. Виграв доктор Мак-Кензі, сімейний лікар. «Кремезний надійний чоловік», — думав про нього батько, коли чвалав коридором.

Не тому, що він мав якусь причину для неспокою. Річард відвіз свою молоду дружину до лікарні в екіпажі цього ранку — зважаючи на розрахунки лікаря, це був двадцять восьмий день її дев’ятого місяця. Анну схопили перейми незабаром після сніданку, але його запевнили, що народження не станеться, поки сьогодні не замкнеться його банк. Батько був дисциплінованим чоловіком і не бачив причин, чому б народження дитини мало порушити його впорядковане життя. Та він усе одно залишався на ногах. Медсестри та лікарі минали його, стишуючи свої голоси, коли підходили ближче, і говорили гучніше лише тоді, коли відходили на безпечну відстань. Молодик нічого не помічав, адже люди завжди поводилися біля нього таким чином. Більшість працівників лікарні ніколи не зустрічалися з ним особисто, але всі вони знали, що він за цабе.

Коли ж народився син — йому навіть на гадку не спадало, навіть на мить, що дитина може бути дівчинкою, — він збудує нове дитяче крило, яке шпиталю зараз дуже потрібне. Його дідусь уже збудував бібліотеку, а батько — школу для місцевої громади.

Майбутній батько намагався почитати вечірню газету, бачив слова, але не тямив їхнього значення. Він нервував, навіть хвилювався. Чоловік ніколи не зробив би нічого для них (він майже всіх називав «їх»), які не знали, як важливо було, щоб його первісток виявився хлопчиком, тим, хто колись посяде його місце президента та голови ради директорів банку. Молодик зупинився на спортивних сторінках. Бостонські «Ред сокс» здолали нью-йоркських «Гайлендерів», хтось святкував перемогу. Потім він побачив заголовок на першій шпальті: «Найруйнівніший землетрус в історії Америки». Спустошення у Сан-Франциско, принаймні чотириста людей загинули, інші перебувають у жалобі.

Він це ненавидів. Такі події можуть відволікти громадськість від народження його сина. Люди запам’ятають, що цього дня сталося щось інше.

Чоловік розгорнув сторінки про фінансові новини і перевірив ситуацію на фондовому ринку: акції впали на кілька пунктів. Цей клятий землетрус відкусив майже сто тисяч доларів вартості його активів у банку, а позаяк його особиста частка іще залишалася вагомою і становила понад шістнадцять мільйонів доларів, то знадобиться щось більше, ніж землетрус у Каліфорнії, щоб зміну рівня його статків могла зареєструвати шкала Ріхтера. Зрештою, тепер він міг би жити на відсотки від відсотків, натомість капітал у шістнадцять мільйонів доларів залишався б незмінним, готовим для ще не народженого сина. Багатій продовжував удавати, що читає часопис.

Акушер у вечірньому костюмі штовхнув двері, щоб повідомити новини. Він відчував, що має зробити щось, аби виправдати свій чималий гонорар. Крім цього, для такого оголошення він був одягнений найвідповіднішим чином. Двоє чоловіків на мить витріщалися один на одного. Лікар також трохи нервував, але він не мав наміру показувати своє хвилювання перед батьком дитини.

— Вітаємо, сер, у вас син. Гарненький маленький хлопчик.

Першою думкою батька було те, що люди поводяться нерозумно, коли народжується дитина: чи міг малюк бути іншим, ніж малим? Потім він нарешті усвідомив новину: у нього — син. Молодик подумки склав подяку Богові, в якого не вірив. Акушер вирішив щось запитати, аби порушити мовчанку.

— Як ви його назвете?

Батько відповів без вагань:

— Вільям Ловелл Каїн.

3

Після того як вляглося хвилювання при вигляді народженого немовляти, вся сім’я повлягалася спати, але мати довго не могла заснути, тримаючи дитину на руках. Гелена Коскєвич вірила в життя, вона вже народила дев’ятьох дітей, аби довести це. Хоча вона й втратила трьох у дитячому віці, однак не дозволила нікому з них піти легко.

У свої тридцять п’ять років вона вже знала, що її колись розпусний Ясьо не дасть їй більше ні синів, ні доньок. Але Бог подарував жінці це маля. Звісно, воно має жити. Гелена мала просту віру, і це було добре, адже доля ніколи не дозволила б їй нічого більше, ніж невибагливе життя.

Хоча їй іще було далеко до сороківки, недостатнє харчування й наполеглива праця зробили свою справу: жінка виглядала набагато старшою. Молодиця була худа, аж сіра, і їй не часто у житті вдавалося отримати нову одежу. Вона зроду не скаржилася на свою долю, але риси обличчя робили жінку більше схожою на бабусю, ніж на матір. Хоч як вона не стискала груди, залишаючи огидні червоні плями навколо пипок, змогла вичавити з них лише жалюгідні кілька крапель молока. У тридцять п’ять років, на півдорозі свого життя, кожен здобуває якісь корисні знання, які можна передати в спадок, а в Гелени Коскєвич їх було навіть надміру.

— Мамине малятко, — ласкаво прошепотіла вона дитині й погладила її пипкою, змоченою в молоці, по зморщеному ротику.

Повіки розклепилися, і немовля спробувало смоктати. Тоді нарешті мати мимоволі впала у глибокий сон.

Ясьо Коскєвич, гарно збудований, але нудний чоловік із розкішними вусами — його єдиним проявом самоствердження в цьому світі — виявив, що його дружина і дитина поснули у кріслі-гойдалці, коли прокинувся о п’ятій. Цієї ночі він не помітив її відсутності у ліжку. Жевжик споглядав на байстрюка, який, дякувати Богові, хоча б перестав плакати. Може, воно мертве? Чоловікові було байдуже. Нехай про життя і смерть турбується жінка. А для нього найважливіше — бути у бароновому маєтку з першими промінчиками сонця. Лісничий зробив кілька довгих ковтків козячого молока й обтер свої вуса рукавом. Відтак схопив окраєць хліба однією рукою, а пастки — іншою й безгучно вислизнув з оселі, остерігаючись розбудити дитину, бо та знову почне плакати. Він подався до лісу, більше не згадуючи про маленького зловмисника, адже вважав, що бачив його востаннє.

Флорентина стояла поруч напоготові, щоб увійти в кухню саме перед тим, як старий годинник, що упродовж багатьох років демонстрував свій власний час, бамкнув шість разів. Це було не більш ніж невиразна допомога тим, хто хотів знати, котра зараз година, щоб підійматися або лягати спати. До повсякденних обов’язків дівчини входило приготування сніданку, загалом неважке завдання, яке полягало у простому розподілі козячого молока та куснів житнього хліба серед сім’ї з вісьмох осіб. Тим не менш, це завдання вимагало мудрості Соломона: розділити все так, аби ніхто не бурчав, що його обділили.

Флорентина вражала тих, хто бачив її вперше, — мила, немічна і добряче вже пошарпана. Хоча протягом останніх двох років їй доводилося носити ту саму сукню, ті, хто міг відокремити свою думку про дитину від її оточення, розуміли, чому Ясьо закохався в її матір. Довгі світлі коси Флорентини сяяли, а її карі очі блищали всупереч її походженню та вихованню.

Юнка навшпиньки підійшла до крісла-гойдалки та задивилася на матір і маленького хлопчика, якого вона обожнювала вже з першого погляду. За свої вісім років дівчинка ніколи не мала ляльки. Правду кажучи, вона навіть бачила ляльку лише раз, коли всю сім’ю запросили на День Святого Миколая до замку барона. Та навіть тоді вона не спромоглася торкнутися гарної іграшки, зате тепер відчула незбагненне бажання потримати цю дитину на руках. Юнка схилилася й узяла немовля в матері і, споглядаючи на його блакитні оченята, такі блакитні-блакитні, почала наспівувати. Зміна температури від теплоти грудей матері до холоду рук маленької дівчинки змусила дитину розплакатися. Це розбудило її матір, чия єдина реакція полягала в тому, щоб почуватися винною, що заснула.

— Святий Боже, він іще живий, Фльорцю, — втішилася вона. — Приготуй сніданок для хлопчиків, поки я знову спробую нагодувати маля.

Флорентина неохоче передала дитину матері й спостерігала, як та знову до болю стискала свої груди. Дівчинка стояла мов зачарована.

— Поквапся, Фльорцю! — гримнула на неї мати. — Решті сім’ї також треба їсти.

Флорентина неохоче скорилася, коли її четверо братиків скотилися з горища, де вони спали. Хлопці цілували материні руки вітаючись і з жахом зиркали на зайду. Все, що вони знали, полягало в тому, що цей байстрюк не вийшов із живота їхньої матінки. Флорентина ж була занадто схвильована, щоб їсти свій сніданок цього ранку, тому хлопці розділили її частку між собою без вагань, залишивши на столі порцію для матері. Ніхто й не помітив, що вона іще нічого не їла з моменту появи дитини.

Гелена Коскєвич була задоволена тим, що її діти вже на самому початку свого життя навчилися бути самостійними. Вони могли годувати худобу, доїти кіз і поратися на городі без жодної допомоги або спонукання.

Коли Ясьо повернувся ввечері додому, Гелена для нього вечерю не приготувала. Флорентина взяла трьох зайців Франека, її брата-мисливця, яких той уполював напередодні, й узялася здирати з них шкуру. Флорентина пишалася, що порядкувала вечірньою трапезою, відповідальність за яку їй довіряли лише тоді, коли її мати нездужала, а Гелена рідко дозволяла собі таку розкіш. Їхній батько приніс додому шість грибів і три картоплини: сьогодні ввечері буде справжнє свято.

Після вечері Ясьо Коскєвич сидів у кріслі біля вогню й уперше вивчав приблуду. Тримаючи малюка під пахвами і підтримуючи безпорадну голівку пальцями, він окинув його поглядом. Зморшкувате й беззубе обличчя рятували лише прекрасні блакитні очі, які лупали у порожнечу. Коли чоловік оглянув маленьке тільце, щось привернуло його увагу. Він спохмурнів і потер маленькі груди великими пальцями.

— Ти це помітила, жінко? — поцікавився він і вказав на груди дитини. — Маленький виродок має лише один сосок.

Дружина спохмурніла й собі потерла шкіру немовляти великим пальцем, ніби сподіваючись якимось дивовижним чином викликати появу відсутнього соска. Її чоловік мав рацію: там була лише одна маленька безбарвна цятка, але там, де мало з’явитися з правого боку її дзеркальне відображення, шкіра була цілком гладкою.

Забобони жінки негайно вилилися назовні.

— Його нам прислав сам Бог! — вигукнула вона. — Поглянь на його знак на дитині.

Чоловік сердито віддав їй малюка.

— Ти дурепа, жінко. Цю дитину матері дала людина з поганою кров’ю, — він плюнув у вогонь, аби підкреслити цю свою думку про походження дитини. — Так чи інакше, я б навіть картоплини не поставив на те, що цей маленький плюгавець проживе іще одну ніч.

Ясю Коскєвичу залежало ще менше, ніж картоплина, чи виживе ця дитина. За своєю природою він не був черствим, але хлопчик був не його, а іще один рот для годування лише додав би йому клопотів. Але не йому перечити Всемогутньому, і більше не думаючи про дитину, чоловік провалився у глибокий сон.



Дні минали один за одним, і навіть Ясьо Коскєвич почав вірити, що дитина може вижити, і якби він свого часу заклався, то втратив би цілу картоплину. Його старший син Франек, мисливець, зробив дитині ліжечко з деревини, яку назбирав у лісі барона. Флорентина порізала на дрібні шматочки свої старі сукні і зшила їх докупи. Вони б назвали його Арлекіном, якби знали, що це слово означає. Насправді майбутнє ім’я викликало більше суперечок у домашньому господарстві, ніж будь-що інше упродовж багатьох місяців. Лише батько не мав своїх варіантів. Нарешті зійшлися на імені Владек.

Наступної неділі в каплиці у великому маєтку барона дитину охрестили Владеком Коскєвичем, мати подякувала Богові за те, що зберіг йому життя, а батько змирився з тим, що у них з’явився іще один рот.

Того вечора відбувся невеликий бенкет, аби відсвяткувати хрестини, головною стравою на якому став подарований гусак із садиби барона. Усі наїлися досхочу.

З цього дня Флорентина навчилася ділити на дев’ятьох.

4

Анна Каїн мирно проспала всю ніч. Після легкого сніданку її сина Вільяма медсестра принесла на руках до її приватної палати. Жінка не могла дочекатися, щоб потримати сина знову.

— Доброго ранку, пані Каїн, — бадьоро привіталася медсестра у білому халаті, — настав час дати дитині сніданок.

Анна сіла, болісно відчуваючи свої напухлі груди. Медсестра допомогла двом новакам у ще незвичній для них процедурі. Анна усвідомлювала, що демонстрація збентеження буде вважатися відсутністю материнського потягу, задивилася на блакитні очі Вільяма, іще блакитніші, ніж у його батька. Жінка всміхнулася. У двадцять один рік вона й не здогадувалася, що нічого іще не знає. Уроджена Кебот, вона вийшла заміж за спадкоємця родини Ловеллів і тепер народила йому сина, щоб продовжити традицію, коротко викладену в картці, яку їй надіслав її давній шкільний приятель:

Це старий добрий Бостон,

Будинок бобів і тріски,

Там Ловелли близькі лише з Кеботами,

А Кеботи спілкуються лише з Богом.

Анна півгодини балакала з Вільямом, але отримала небагато відповідей. Тому нова мати відреагувала таким самим ефективним способом, як і він сам. Анна вчинила запеклий опір фруктам і цукеркам, які прислали друзі та доброзичливці, оскільки була націлена вчасно повернутися в усі свої сукні на літній сезон і відновити своє гідне місце на сторінках модних журналів. Хіба принц де Гаронна не оголосив її єдиним красивим об’єктом у Бостоні? Довге золоте волосся жінки, вишукані тонкі риси та струнка постава викликали захоплення навіть у містах, в яких вона зроду не бувала. Анна перевірила свою зовнішність у дзеркалі й залишилася задоволеною тим, що там побачила: люди навряд чи повірили б, що вона народила первістка. «Дякувати Богові, це хлопчик», — подумала вона, вперше відчуваючи те, що свого часу, мабуть, відчувала Анна Болейн.

Жінка насолодилася легким обідом перед тим, як приготуватися до зустрічі з відвідувачами, котрі регулярно з’являлися упродовж дня. Ті, хто навідувався до неї в ті перші кілька днів, були або сім’єю, або представниками найвідоміших родин Бостона; іншим заявили, що вона іще не готова їх прийняти. Але позаяк Бостон був єдиним містом в Америці, де всі знали своє місце в ієрархії, то навряд чи можна було остерігатися якогось несподіваного вторгнення.

У палаті, яку вона займала, помістилося б іще п’ять ліжок, якби увесь простір не заповнювали квіти. Випадковий перехожий міг би сплутати цю кімнату з оранжереєю, якби не присутність молодої матері, що сиділа у своєму ліжку. Анна увімкнула електричне освітлення, яке ще було новинкою у Бостоні. А її чоловік чекав, коли ж нарешті Кеботи встановлять таку ж мережу у себе, бо Бостон тоді вважав пророчим знаком, коли електромагнітна індукція з’являлася у пристойному товаристві.

Першим відвідувачем Анни була її теща, пані Томас Ловелл Каїн, голова сім’ї після передчасної смерті її чоловіка. В елегантному літньому віці пані Каїн удосконалила техніку вторгнення до кімнати задля власного повного задоволення і безсумнівної незручності господарів. На ній була довга шовкова сукня, яка не дозволяла бачити щиколотки; єдина людина, котра їх бачила, вже лежала на цвинтарі. Жінка завжди мала осину талію. На її думку (вона часто це повторювала), жінка з надмірною вагою означала погану дієту і ще гіршу породу. Зараз вона була найстаршою живою серед Ловеллів; навіть за найстаріших Каїнів. Тому очікувала, й не без підстав, стати першою, хто прибуде з такої важливої нагоди. Зрештою, хіба це не вона влаштувала першу зустріч Анни з Річардом?

Кохання не мало для пані Каїн великого значення. Статки, статус і престиж — це вона розуміла. А кохання було дуже добрим, але воно рідко виявлялося товаром тривалого терміну придатності; а ті три, без сумніву, його мали.

Жінка схвально поцілувала невістку в чоло. Анна торкнулася ґудзика виклику в стіні, почувся тихий гул. Цей звук здивував пані Каїн, оскільки вона іще не була переконана у потрібності електрики. Тут з’явилася медсестра, котра принесла сина та спадкоємця. Пані Каїн оглянула його, схвально понюхала немовля та махнула медсестрі, що та може йти.

— Чудово, Анно, — сказала вона, ніби її невістка виграла якусь регату. — Ми всі дуже пишаємося вами.

Мати Анни, пані Едвард Кебот, прибула за кілька хвилин. Вона настільки не відрізнялася від пані Каїн, що ті, хто спостерігав за ними здалеку, могли б сплутати цих двох леді між собою. Але заради справедливості варто зазначити, що пані Кебот проявила значно більший інтерес до свого онука та доньки, ніж пані Каїн. Потому ревізія перейшла до квітів.

— Як добре, що Джексони не забули, — бурмотіла пані Кебот, яка була б шокована, якби сталося інакше.

Огляд пані Каїн був ретельнішим. Її очі вивчили ніжні квіточки, перш ніж перейти до листівок адресантів. Вона заспокійливо шепотіла собі прізвища: Адамси, Лоуренси, Лоджеси, Гіґґінси. Жодна бабуся не коментувала імена, яких не знала; обидві вже вийшли з віку тих, хто бажає пізнати щось нове або когось нового. Вони обоє лишилися дуже задоволеними: народився спадкоємець і, на перший погляд, він виявився цілком задовільним. Обидві вважали, що їхні остаточні родинні зобов’язання, хоч і не ними, але виконані, і тепер вони вже можуть перейти із солісток до хору.

Та вони обидві помилялися.

Близькі друзі Анни й Річарда з’являлися упродовж усього дня, даруючи презенти та щирі побажання.

Перші були із золота або срібла, а останні мали вишуканий бостонський акцент.

До того часу, коли її чоловік приїхав наприкінці робочого дня, Анна вже була цілком виснажена. Річард здавався не таким жорстким, як зазвичай. Він уперше у своєму житті випив келих шампанського під час обіду, як наполягав Емос Кербес, у присутності всіх членів Сомерсет-клубу, тож уникнути цього не вдалося. Він стояв у своєму довгому чорному смугастому плащі на весь свій зріст у шість футів й один дюйм, а його темне волосся з пробором у центрі блищало у світлі великої електричної жарівки. Мало хто міг би правильно визначити його вік. Молодість ніколи не була такою важливою для нього; дехто з дотепників навіть припускав, що він уже народився в середньому віці. Та це не хвилювало чоловіка: важливими були лише сутність і репутація. Вільяма Ловелла Каїна викликали іще раз, щоб усе перевірити так само, як його батько перевіряв баланс наприкінці банківського дня. Усе, здавалося, було на місці. Хлопчик мав дві ноги, дві руки, десять пальців на руках і десять пальців на ногах. Річард не бачив нічого, що могло б потім збентежити його, тому Вільяма відпустили.

— Учора ввечері я повідомив директора школи Святого Павла, — поінформував він свою дружину. — Вільям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Річард узявся планувати майбутнє Вільяма іще задовго до його народження.

— Ну, моя люба, сподіваюся, що ти вже цілком одужала, — мовив він, провівши у лікарні лише три дні свого життя.

— Так... ні... гадаю, що так, — боязко відповіла його дружина, тамуючи будь-які емоції, котрі, як вона вважала, могли б викликати його невдоволення.

Чоловік ніжно поцілував дружину в щоку і вийшов, не зронивши більше жодного слова. Річард повернувся до Червоного будинку, їхнього родинного гнізда на Луїсбурґ-сквер. З новою дитиною та медсестрою, яку треба додати до списку існуючого персоналу, тепер доведеться годувати вже дев’ять ротів. Та Річард не задумувався про це.



Вільям Ловелл Каїн отримав благословення церкви у протестантському єпископському соборі Святого Павла у присутності всіх, хто мав якийсь вплив у Бостоні, і кількох тих, хто його не мав. Єпископ Вільям Лоуренс виконував службові обов’язки, тоді як Дж. П. Морґан і А. Дж. Ллойд, банкіри з бездоганною репутацією, стояли поряд зі шкільною подругою Анни — Міллі Престон як хрещені батьки. Його преосвященство вилив святу воду на голову Вільяма та промовив:

— Вільям Ловелл Каїн.

Хлопчик не нарікав. Він уже навчився приймати аристократичний підхід до життя. Анна подякувала Богові за щасливе народження сина, тоді як Річард схилив голову, бо вважав Всемогутнього не більш ніж звичайним реєстратором, до чиїх обов’язків входило записувати дати народження та смерті представників родини Каїнів. «Тим не менш, — міркував він, — можливо, буде краще для певності народити іще одного хлопчика», — як і британська королівська сім’я, він матиме запасного спадкоємця. Чоловік усміхнувся дружині, дуже задоволений нею.

5

Владек Коскєвич ріс повільно. Невдовзі його прийомній матері стало ясно, що здоров’я хлопчика завжди становитиме проблему. Він хапав усі хвороби та недуги, якими здебільшого хворіють діти, але й багато таких, які інших не займали. А потім заражав усіх інших членів сім’ї без розбору.

Гелена ставилася до Владека як до свого власного й енергійно захищала його щоразу, коли Ясьо брався звинувачувати чорта, а не Бога, за присутність дитини в їхній крихітній оселі. Флорентина також піклувалася про Владека, як про свою власну дитину. Вона полюбила його з першої миті, коли лишень поглянула на маля, з більшою силою, яка міцніша від страху, що ніхто й ніколи не захоче побратися з нею, бездарною донькою лісника, і вона не матиме власних дітей. Владек став її дитиною.

Старший брат, Франек, котрий, власне, й знайшов Владека на галявині, ставився до нього, як до іграшки. Він ніколи не казав, що любив цю тендітну істоту, адже батько йому казав, що діти — це турбота жінки. У будь-якому разі з наступного січня він уже не міг ходити до школи, бо довелося розпочати працю у садибі барона. Троє молодших братів — Стефан, Йозеф і Ян — мало цікавилися Владеком, тоді як залишилася іще одна членкиня сім’ї, Софія, яка була лише на шість місяців старшою і завжди тішилася, що може пригорнути братика. Те, до чого Гелена не була готова, було характером і розумом приймака, на відміну від її власних дітей.

Ніхто не може не помітити фізичних або інтелектуальних відмінностей. Усі діти Коскєвича були високими й дужими, мали руді кучері й усі, окрім Флорентини, сірі очі. А Владек був опецькуватим і прискіпливим, мав темне волосся та сині очі. Коскєвичі не дуже цікавилися освітою і полишали сільську школу, щойно дозволяли вік чи обставини. Владек же, хоч і став повзати пізніше за інших, міг щебетати вже у півтора року, читати іще до свого третього дня народження, але все ще не міг одягатися самостійно. І хоча навчився писати у п’ять років, він усе ж продовжував мочитися в ліжко. Приймак наповнював відчаєм свого батька і гордістю свою матір. Його перші чотири роки на цій землі запам’яталися головним чином тому, що багато спроб попрощатися з ним він робив через хворобу. Хлопцеві вдалося б це здійснити, якби не стійкі зусилля Гелени та Флорентини. Він босоніж бігав по маленькій дерев’яній хижі, здебільшого вдягнений у свій костюм Арлекіна, надвір або за матір’ю. Коли Флорентина поверталася зі школи, він перемикав усю свою увагу на неї, ніколи не відходячи від дівчинки, поки та не вкладала його в ліжко. У своєму розподілі їжі Флорентина часто приносила в жертву половину своєї частки задля Владека або, якщо він нездужав, то й усю свою порцію. Владек носив одяг, який вона шила для нього, співав пісень, яких вона його навчила, і бавився її іграшками та рідкісними дарунками, які вона робила.

Позаяк Флорентина більшу частину дня проводила в школі, Владек прагнув ходити туди з нею. Щойно йому це дозволили, він долав усі вісімнадцять верст шляху, минаючи ліси дерев, укритих мохом, до маленької школи в Слонімі, міцно тримаючись за руку сестри, поки вони разом не приходили до воріт навчального закладу.

На відміну від своїх братів, Владек захопився школою із самого першого дзвоника; для нього це була втеча з крихітного обійстя, яке до цього було всім його світом. Школа також принесла болісне усвідомлення, що росіяни окупували його батьківщину. Він дізнався, що його рідною польською мовою можна було балакати лише вдома, а в школі треба було спілкуватися російською. Він відчував у інших дітей люту гордість за свою пригноблену мову та культуру і був готовий поділитися цією гордістю із будь-ким.

На своє здивування, Владек виявив, що учитель пан Котовський його не принижував, як це робив удома батько. Незважаючи на те, що він був наймолодшим і дуже домашнім, він хутко випередив своїх однокласників в усьому, окрім зросту. Дрібна статура хлопчика вводила в оману інших, хто недооцінював його: діти часто вважають, що найкращим є найбільше. До п’ятирічного віку Владек став першим у своєму класі у кожному предметі, окрім трудового навчання.

Щовечора, повертаючись до маленької дерев’яної хатинки, інші діти бавилися, збирали плоди, які так рясно цього року вродили, рубали дрова, полювали на зайців або лагодили одяг. Натомість Владек читав і читав, доки не дістався до іще не студійованих підручників свого старшого брата, а потім — і своєї старшої сестри. Поступово Гелена почала усвідомлювати, що отримала більше, ніж сподівалася, коли Франек приніс додому маленьку істоту замість трьох кроликів. Владек ставив запитання, на які вона не знала відповідей. Молодиця здогадувалася, що незабаром уже не зможе дати собі з ним раду, і не могла вигадати, що із цим робити. Але жінка мала безперечну віру в долю, тому не здивувалася, коли рішення прийняли замість неї.

Перший значний поворотний момент у житті Владека стався одного вечора восени 1911 року. Сім’я якраз закінчила свою буденну вечерю з борщу та кролика. Ясьо хропів біля вогню, Гелена шила, а діти бавилися.

Владек сидів біля ніг своєї матері й читав, коли галас, який зчинили Стефан і Йозеф, воюючи за право власності на помальовану соснову шишку, заглушив гучний грюкіт у двері. Усі замовкли. Стук для Коскєвичів завжди був несподіванкою, позаяк до їхньої оселі дуже рідко навідувалися гості.

Вся родина зі страхом поглянула на двері. Так ніби нічого не сталося, вони чекали, чи повториться цей стукіт. Він пролунав навіть гучніше, ніж попереднього разу. Ясьо піднявся з крісла, підійшов до дверей та обережно їх відхилив. Коли ж присутні побачили, хто там стоїть, то всі схопилися й схилили голови, окрім Владека, який лупав очима на широку, гарну аристократичну постать, одягнену у важку ведмежу шубу, чия присутність негайно викликала страх в очах батька. Але щира посмішка відвідувача розвіяла будь-яку тривогу, і Ясьо шпарко відійшов убік, аби дозволити барону Росновському увійти досередини. Ніхто не озвався. Адже барон ніколи раніше не навідувався до цієї оселі, тому люди й не знали, що їм робити.

Владек відклав книжку, підвівся, підійшов до незнайомця і простягнув руку іще до того, як його батько встиг його зупинити:

— Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюкові, й вони поглянули один одному в вічі. Коли барон випустив його руку, очі Владека прикипіли до прекрасного срібного браслета на зап’ястку з написом, який він не міг розібрати.

— Ти, мабуть, Владек.

— Атож, пане, — відповів хлопчик, здавалося, зовсім не здивований, що барон знає його ім’я.

— Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, — повідомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.

— Коскєвичу, — почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, — по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. — Я прийшов просити про ласку.

— Усе, що забажаєте, пане барон, — белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.

Барон продовжив:

— Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів — один із Польщі, а другий — із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек — єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.

Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:

— Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевів погляд на Гелену.

— Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, — зронила вона тихо, — хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.

— Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

— Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.

Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:

— Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

— Тихо, хлопчику, — звелів мисливець.

— Я вас не покину... — шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.

— Тихо, хлопчику, — повторив лісник, цього разу трохи гучніше.

— Але чому? — здивувався барон зі співчуттям у голосі.

— Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!

— Фльорцю? — перепитав барон.

— Це моя старша донька, пане барон, — пояснив мисливець. — Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

— Скільки років дівчинці? — запитав гість.

— Чотирнадцять, — відповів лісник.

— А вона може працювати на кухні? — запитав барон, із полегшенням побачивши, що Гелена Коскєвич не виглядала так, ніби також готова розплакатися.

— Аякже, пане барон, — підтвердила вона. — Фльорця може варити, може шити, а також може...

— Добре, добре, тоді вона також може прийти. Я чекатиму їх завтра вранці о сьомій.

Барон підійшов до дверей, іще раз окинув поглядом хлопчика й усміхнувся. Цього разу Владек наважився на посмішку. Він уперше уклав вдалу угоду і дозволив матері себе обійняти, коли барон вийшов. Відтак почув її шепіт:

— Ах, найменший мамчин синочку, що ж буде з тобою тепер?

Владек не міг дочекатися, щоб самому це дізнатися.



Гелена спакувала речі Владека та Флорентини перед тим, як лягти спати того вечора. Для цього не знадобилося багато часу, власність усієї родини була скупою. Наступного ранку о шостій годині вся сім’я зібралася біля дверей і спостерігала, як двоє дітей їдуть до замку, кожен тримаючи паперовий пакет під пахвою. Флорентина, висока й витончена, постійно оберталася, щоб поглянути на тих, хто плакав і махав їм услід, але Владек, малий і незграбний, так і не озирнувся. Флорентина міцно тримала його за руку впродовж усієї подорожі. Їхні ролі помінялися: відтепер це вона залежатиме від брата.

Їх явно очікував поважний слуга у шитій лівреї зеленої барви із золотими ґудзиками, який відповів на боязкий стукіт дітей у великі дубові двері. Вони обоє часто дивувалися й захоплювалися сірими одностроями вояків, котрі охороняли по сусідству російсько-польський кордон, але зроду не бачили такого блискучого чоловіка, як цей велетень, що височів над ними і, на їхню думку, мав би бути кимось видатним. На підлозі зали лежав грубий килим, і Владек вивчав зелено-червоний орнамент, що вражав своєю красою, дивувався, навіщо треба знімати взуття, і сторопів, коли пройшов по ньому, а кроків не було чутно.

Поважний чоловік завів прибульців до їхніх спалень у західному крилі. Окремі кімнати — та чи вдасться в них заснути? Але там принаймні були суміжні двері, тому вони ніколи не будуть занадто далеко одне від одного. Справді упродовж перших ночей вони спали вкупі в одному ліжку.

Після того як вони розпакували речі, Флорентину відвели на кухню, а Владека — до ігрової кімнати у південному крилі замку, де його познайомили із сином барона. Леон Росновський був дуже високий як для свого віку, гарний хлопчик, напрочуд чарівний і привітний, тому Владек відмовився від свого плану посваритися вже за кілька хвилин знайомства з ним. Владек хутко виявив, що Леон дуже самотній, з ним ніхто не хоче бавитися, окрім його няньки, відданої литовської жінки, котра годувала дитину грудьми і турбувалася про малюка з часу передчасної смерті його матері. Міцний хлопчик, що вийшов із лісу, обіцяв багате спілкування. Принаймні в одній справі вони могли бути певні — у рівності між собою.

Леон одразу ж запропонував Владеку показати замок, кожна кімната якого була більшою за всю хижу Коскєвичів. Екскурсія забрала решту ранку, і Владек був вражений величезними розмірами замку, багатством його меблів і тканин, а також килимами в кожній кімнаті. Владек зізнався собі, що він був приємно вражений. Головну частину будівлі, як пояснив Леон, збудували у стилі ранньої готики, так наче Владек знав, що воно таке. Але він кивнув. Далі Леон повів свого нового приятеля вниз кам’яними сходами у величезні пивниці, де рядами лежали пляшки вина, вкриті пилом і павутинням. Але улюбленою кімнатою Владека стала величезна їдальня з її масивними високими склепіннями, кам’яною підлогою та найбільшим столом із усіх, які він бачив. Хлопчик дивився на голови забитих тварин на стінах. Леон називав їх по черзі — бізон, ведмідь, лось, кабан і росомаха, яких його батько підстрелив багато років тому. Над коминком висів герб барона. А на ньому — девіз родини Росновських: «Фортуна сприяє хоробрим».

О дванадцятій пролунав гонг, і лакеї подали обід. Владек їв дуже мало, він уважно стежив за Леоном, намагаючись запам’ятати, що саме і для чого той використовував серед дивовижного масиву срібного столового приладдя. Після обіду він зустрівся з двома вихователями, котрі вітали його зовсім інакше, ніж Леон. Того вечора Владек влігся у найбільше ліжко, яке будь-коли бачив, і розповів Флорентині про свої пригоди. Вона недовірливо не відводила погляду від його обличчя і так і сиділа з розкритим від здивування ротом, особливо коли почула про ножі та виделки.

Навчання почалося о сьомій годині наступного ранку, до сніданку, і тривало упродовж усього дня, лише з короткими перервами для споживання їжі. Спершу Леон явно випереджав свого нового однокласника, але Владек рішуче боровся зі своїми книжками, і не минуло й тижня, як розрив став зменшуватися. Дружба й суперництво між хлопцями розвивалися однаковою мірою. Наставникам було важко ставитися до своїх двох учнів однаково: одного — сина барона, а другого — незаконного сина бозна-кого. Але вони неохоче визнавали, що барон зробив правильний академічний вибір. Та їхнє безкомпромісне ставлення зроду не турбувало Владека, адже Леон завжди визнавав його рівнею.

Барон дав зрозуміти, що задоволений прогресом хлопчиків, і часто нагороджував Владека одягом та іграшками. Початкове віддалене та безпристрасне захоплення Владека бароном швидко перетворилося на повагу.

Коли настав час Владеку повертатися до маленької хижки в лісі на Різдво, то він засмутився, що змушений покинути Леона. Незважаючи на своє перше бажання побачити свою матір, три короткі місяці, які він провів у замку барона, відкрили йому набагато цікавіший світ. Він би скоріше волів бути слугою в замку, ніж господарем у хижі.

Свято ніяк не закінчувалося, і Владеку бракувало повітря в маленькій хатинці на одну кімнату, переповненій людом, йому не смакувала їжа, яку подавали у таких мізерних кількостях і їли голими руками: ніхто не ділив харчі на дев’ять порцій у замку. Вже за кілька днів Владек хотів повернутися, щоб знову опинитися з Леоном і бароном. Щодня він ходив по шість верст до замку і застигав, споглядаючи на великі мури, що оточували маєток, в який він не наважився б зайти без дозволу. Флорентина, яка жила тільки серед слуг на кухні, легше пережила повернення до свого колишнього простого життя й не могла збагнути, що цей будинок більше ніколи не буде домом для Владека.

Ясьо вже й не знав, як ставитися до цього шестирічного хлопчика, який тепер був так добре вдягнений і правильно балакав і гомонів про те, що батько був не спроможний второпати, та він цього й не прагнув. А що іще гірше — Владек, здавалося, нічого не робив і весь день марнував на читання. Що б сталося з тим, хто не зумів би нарубати дров або вполювати зайця? Як могла така людина сподіватися провадити чесне життя? Тому господар оселі також молився, щоб свята минули швидко.

Гелена пишалася Владеком і спершу навіть відмовлялася визнати, що між ним та іншими дітьми ввігнали клин. Але довго так тривати не могло. Граючи у солдатиків одного вечора, і Стефан, і Франек, генерали протиборчих армій, відмовилися приймати Владека до своїх лав.

— Чому я завжди маю бути поза грою?! — заволав Владек. — Я хочу вступити в бій!

— Тому що ти вже не один із нас, — заявив Стефан. — І в будь-якому випадку насправді ти не наш брат.

Запала мовчанка до того, як Франек додав:

— Батько ніколи тебе не хотів, тільки матка забажала тебе залишити.

Владек озирнувся по колу дітей, шукаючи Флорентину.

— Як це розуміти, Стефане, що я не твій брат? — поцікавився він.

Так Владек дізнався таємницю свого народження і збагнув, чому він завжди почувався інакшим серед своїх братів і сестер. Він був у душі задоволений, коли виявив, що прийшов із невідомого племені, якому незнане вбоге життя мисливців, і що він має у собі зародок духу, який зробить можливим усе.

Після того як злощасне свято нарешті добігло кінця, Владек повернувся до замку іще вдосвіта, за кілька кроків позад нього неохоче пленталася Флорентина. Леон привітав приятеля з розпростертими обіймами; для нього, ізольованого статками свого батька, як і Владек був обмежений бідністю мисливця, це Різдво також було незначним святом. Із цієї миті двоє хлопців стали нерозлийвода.

Коли почалися літні канікули, Леон попросив батька дозволити Владеку лишитися в замку. Барон погодився, бо він також прикипів до сина лісника. Владек був на сьомому небі від радощів. Він повернеться до дерев’яної хижки іще лише раз у своєму житті.

6

Вільям Каїн ріс швидко, й усі, котрі з ним контактували, вважали його чарівною дитиною; у перші роки свого життя він спілкувався здебільшого з близькими родичами або люблячими слугами.

Горішній поверх будинку Каїнів вісімнадцятого століття на Луїсбурґ-сквер перетворили на дитячу кімнату, вщент запруджену іграшками. Для нещодавно залученої няньки виділили окрему спальню та вітальню. Дитяча кімната розміщалася достатньо далеко від Річарда Каїна, щоб той не знав про такі клопоти, як прорізування зубчиків, мокрі пелюшки і будь-які несподівані та неслухняні плачі з проханнями їжі. Перша посмішка, перший зубчик, перший крок і перше слово записала в родинну книгу мати Вільяма, а також зміни в його зрості та вазі. Анна з подивом виявила, що ця статистика дуже мало різниться від показників будь-якої іншої дитини, з якою вона контактувала на Бекон-гіл.

Нянька, привезена з Англії, запровадила для хлопця режим, який потішив би серце офіцера прусської кавалерії. Батько Вільяма навідувався до нього щовечора рівно о шостій годині. Він не хотів розмовляти із сином як із дитиною, тому взагалі не бесідував із ним. Обоє просто витріщалися один на одного. Іноді Вільям хапав вказівний палець свого батька, той, яким чоловік перевіряв платіжний баланс, і Річард дозволяв собі посміхнутися.

До кінця першого року триб життя дещо змінився, і хлопчика привели вниз, щоб побачився зі своїм батьком. Річард сидів у своєму бордовому шкіряному фотелі й спостерігав, як його первісток торував свої шляхи навкарачки між ніжками меблів, з’являючись там, де його не очікували, що змусило Річарда вирішити, що його син, без сумніву, стане політиком. Вільям ступив свій перший крок у тринадцять місяців, тримаючись за фалди батьківського плаща. Його першим словом було «дaдa», яке втішило