Та, що приходить із темряви

By Мелані Голдінг

Лорен Трантер — молода мама двох чудових хлопчиків-близнюків. А ще вона вкрай виснажена безсонними ночами та зворотнім боком материнства. Після повернення з лікарні Лорен майже не виходила з дому. Вона відчувала, що хтось стежить за нею та її дітьми. Це почалося ще там, у лікарні. Тієї страшної ночі хтось або щось проникло до палати Лорен, щоб підмінити її дітей! Ані поліціянти, ані чоловік не повірили наляканій жінці. Та згодом це сталося знову — хтось викрав дітей Лорен просто під час прогулянки у парку. А немовлята, яких знайшли невдовзі після викрадення, були вже не її дітьми, хоч бачила це тільки вона...

Невже Лорен божеволіє? Чи якась надприродна почвара справді полює на її сім’ю? Лорен ладна на все, аби знайти своїх близнят...

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 10, 2022
• ISBN: 9786171701915

Book preview

Розділ 1

Дитя не моє, як спочатку було,

Не можу я заколисати його.

Як рідне його я вже не відчуваю

І як до грудей притискати, не знаю.

Лежить, де лежало моє немовля,

Сидить, де сиділа б дитина моя.

А світло із Раю, де рідне летить,

Волосся підміни тепер золотить

Джеймс Рассел Лоуелл. Підмінене дитя

13 липня. 9:15. Новонароджені

— Ви не можете залишитися надовго, — сказала медсестра Патрику, поставивши ліжко на місце.

Вона опустила штори кольору морської хвилі. Лорен хотіла заперечити: вона сподівалася, що їй дадуть час звикнути до дітей, перш ніж чоловіка виженуть.

Подорож з операційної до пологового відділення відбувалась коридором завдовжки сотні метрів. Можливо, тисячі метрів. Патрик штовхав візок з одним із близнят, а медсестра штовхала ліжко з Лорен, яка тримала в руках другу дитину. Маленька процесія з брязкотом рухалася освітленим жовтим світлом ламп коридором, не промовляючи ані слова. Спершу Лорен подумала, що Патрик міг би запропонувати помінятися з медсестрою місцями та взяти важчий тягар, але згодом раділа, що промовчала. Коли вони підійшли до палати, було ясно, що ця жінка знає свою справу. Медсестра, на зріст майже удвічі менша за Патрика, використовувала всю масу свого тіла для противаги, коли ліжко входило у поворот та заїжджало у блок. Потім вийшла вперед та завела ліжко, як серф, в одну з чотирьох палат, ту, що біля вікна. Коли узголів’я ліжка торкнулося стіни, почувся лише легенький брязкіт. Патрик точно розбив би щось вартісне.

Медсестра натиснула на гальма і жваво випалила: «Ну от і ми!» — перш ніж, вказавши на годинник на протилежній стіні, видати попередження Патрику.

— П’ятнадцять хвилин, — промовила вона.

Коли вона проходила по палаті, її черевики рипіли. Лорен і Патрик подивилися на дітей.

— Кого ти тримаєш? — запитав Патрик.

Лорен перевернула маленький ярлик з іменем на тендітному зап’ястку дитини.

— Морґана.

Патрик нахилився над візком, у якому лежала друга дитина. Пізніше всі казатимуть, що близнята схожі на батька, але у цей момент не було видно подібності між дорослим чоловіком та крихітною дитиною. Хлопчики, безумовно, були схожі один на одного — дві горошини, які вийшли з одного стручка, або одна горошина, яка вийшла з нього двічі. У Райлі було таке ж зморщене личко, як у братика, такі ж довгі пальчики та неймовірно ідеальні нігтики. Коли вони позіхали, їхні личка набували того самого виразу. Трішки дратувало, що хтось в операційній одягнув їх в однакові білі бодіки з сумки, яку Лорен та Патрик принесли із собою. Там були бодіки й інших кольорів. Батьки хотіли вбрати одну дитину в жовтий одяг. Якби не ярлички, дітей можна було легко сплутати. Як би взагалі хтось про це дізнався? Дякувати Богові, були ярлички з іменами. Морґан, який лежав на руках у мами, покрутив головою та розплющив оченята. Лорен спостерігала, як повіки повільно опустилися.

У лікарні їм дали візок для обох дітей. Патрик уважно спостерігав за Райлі, який спав у пластиковому ліжечку, закріпленому зверху. Дитина лежала на міцному матраці, який щільно прилягав до поверхні ліжечка. На ньому була написана назва лікарні. Форма ліжечка абсолютно не підходила. Пластикова підставка та матрац були абсолютно пласкими, а малюк нагадував м’яч. Мокриця на вашій долоні, яка згортається у клубочок від страху. Патрик раптом злегка штовхнув візок, і маленькі рученята та ніжки Райлі випростались; малюк став схожим на п’ятикутну зірку. Він згорнувся так само швидко, як його брат заплющив очі. Маленький калачик відпочивав, повернувшись на бік. Дитині потрібне ліжко у формі чаші, маленьке гніздечко. Чому ніхто не подумав про це?

— Привіт, Райлі, — сказав Патрик дивним скрипучим голосом і випростався. — Дивно таке промовляти.

Лорен потягнула візок ближче до свого ліжка, обережно, щоб маленький клубочок не крутився. Вільною рукою вона накрила його ковдрою, а її краї заправила під матрац. Вона не хотіла порушити сон дитини.

— Привіт, Райлі, — сказала вона. — Так, і справді трішки дивно. Однак я думаю, що це нормально. Ми звикнемо. — Вона повернулася до дитини, яку тримала на руках. — Привіт, Морґане, — промовила вона.

Вона досі чекала на порив любові. Той, який відчуваєш у момент народження дитини; почуття, якого ви не відчували раніше. Порив любові, про який постійно кажуть батьки. Вона дуже чекала на це почуття. Її турбувало, що вона не мала його.

Вона передала Морґана Патрикові. Чоловік тримав дитину, наче крихку антикварну вазу, котра, як йому тільки-но сказали, коштувала дорожче за будинок. Він відчайдушно хотів покласти малюка на місце, але не знав куди; боявся, що трапиться щось жахливе. Лорен це здалося смішним, але розхвилювало. Мабуть, відчувши батьків настрій, хлопчик заплакав. Патрик закляк. На його обличчі з’явилася гримаса паніки, як у персонажа мультфільму. Плач Морґана розбудив Райлі, і він теж заплакав.

— Поклади його сюди, біля Райлі, — сказала Лорен.

Близнята були разом усе своє життя. Матері було цікаво, що цей зв’язок означатиме для них у майбутньому. Вони були з нею, росли в ній протягом дев’яти місяців; вони були разом кожну секунду щодня весь час свого існування. Вона відчула полегшення через те, що вони більше не в ній, і провину через це полегшення, і біль втрати через те, що вони ступили перший крок від неї, а насамперед через усі наступні кроки, які вони неминуче здійснять без неї. Чи було те відчуття провини любов’ю? Чи відчуттям втрати? Точно ні.

Патрик поклав згорток, який кричав, обличчям до обличчя з його копією, і сталося диво: плач припинився. Хлопчики потягнулися один до одного, кожен обіймав крихітними ручками вкриту пушком голову братика. Морґан тримався за вухо Райлі. Усе було спокійно. Вони здавалися нереальними. Лорен перевірила ще раз, але, як могла судити, пориву любові так і не виникло.

Сувора медсестра повернулася у палату одразу після дев’ятої та вигнала Патрика, залишивши Лорен, яка досі не могла рухатися, адже її ноги затерпли, на самоті з усіма потребами та бажаннями двох новонароджених дітей.

— Ти не можеш покинути мене, — сказала Лорен.

— Ви не можете залишитися, — сказала медсестра.

— Я повернусь, — сказав Патрик, — одразу ж. Щойно вони відчинять двері. Не хвилюйся.

Він поцілував дітей у голівки та пішов — занадто швидко.

Розділ 2

Сідає сонце тихо, плавно,

Бліденьке личко робить гарним.

І сині очі оживають,

Волосся золотом блищить.

Вона цілує губи й лобик,

Вона цілує щоки й носик

І до грудей своїх підносить

Його тонкий голодний рот.

Джон Грінліф Віттьє. Із казок про підмінених дітей

Після того як Патрик пішов, Лорен сіла на ліжку, не в змозі плакати, знаючи, що попереду очікує хаос. Однак діти спали. Вона спостерігала за одягнутими в біле коконами-близнятами, не вірячи власним очам: невже це зробила я?

У лікарні не панувала тиша та не було темно, хоча вікна були виготовлені з матеріалу, який відбиває інфрачервоні промені. У відображенні Лорен побачила глибокі заглибини на місці очей. Жах. Вона відвернулася.

Будівлю наповнював різнотонний гул, який не замовкав ні на хвилину. Лорен поклала голову на подушку та усвідомила, що її лікарняне ліжко теж грало разом із дещо нижчим, потужнішим гулом освітлення. Вона чула гул своєї лампи, це заспокоювало. Лорен заплющила очі, відчуваючи, як яскраве світло лампи проникає крізь повіки. Вона глибоко вдихнула — три або чотири рази. Вона засинала. Вона так давно на це чекала.

Дитяче скиглення пробилося крізь її слабку дрімоту. Вона майже фізично відчула його. Змусила себе розплющити очі, але, кліпаючи, бачила тільки червоне тло з темними смугами, наче рисунок судин на повіках було випалено на її сітківці. Вона відвернула лампу від обличчя.

Лорен з відчайдушним оптимізмом подумала, що, може, Райлі знову засне. Але плач ставав дедалі голоснішим, поки не перетворився на лемент. Доведеться діяти. Вистачить плачу однієї дитини.

Жінка потягнула візок якомога ближче до себе та усвідомила, що не може підняти дитину. Однією рукою треба було притримувати нижню занімілу частину свого тіла, щоб не впасти з ліжка, нахиляючись вперед, а обіруч — підняти дитину, тобто одну руку підкласти їй під голову, а другу під тіло, як їй показували. Райлі лежав з відкритим ротом та щільно заплющеними очима, випроставши ніжки і ручки, наче шукаючи опори в повітрі, та так і не знаходячи.

Лорен подумала про свою утробу та про те, як діти перебували там, як вона годувала їх, як огортала теплом. Їй стало їх шкода. Природа відібрала у них затишний дім, і тепер Лорен повинна про них піклуватися. Дітей витягнули з її матки та довірили їй. Вона єдина, хто відділяє їх від забуття та розчарування. Але вона навіть не могла взяти свого хлопчика на руки та погодувати його, а саме це тепер було метою її життя.

Морґан почув братиків плач. Він закрутився, хоча й не прокинувся, але от-от і це могло статися. Лорен потягнулася вперед та взялася за бодік Райлі, міцно затиснувши його у кулаку. Дитина скрутилася в одязі, як у згортку, який приносить лелека. Жінка затримала дихання та підняла дитину однією рукою, переймаючись, що його голівка відкинеться назад за ту секунду, яка знадобиться їй, щоб узяти його на руки. Але потім вона згадала, як дві години тому його витягали з неї за допомогою металевих щипців, тримаючи за голову та докладаючи значних зусиль з упевненістю, що шийка, яка здається такою тендітною та ніжною, допоможе безпечно витягнути і решту тіла.

Коли Лорен намагалася нагодувати Райлі, Морґан прокинувся та заплакав від голоду. Вона нічого не могла вдіяти. Його плач нагадував сигнал тривоги, який вона не могла вимкнути; він пронизував усе її тіло, відігнавши всі інші думки. Вона могла думати лише про те, що сина потрібно нагодувати, адже тільки їжа могла заспокоїти її хлопчика та вимкнути цей звук. Вона хвилювалася та за декілька хвилин просунула мізинець у кутик рота Райлі, щоб забрати у нього грудь. Їй було складно, але вона поклала його назад у колиску однією рукою. Вона виконувала дії, як механізм підйомного крану, щоб покласти Райлі, а замість нього взяти голодного Морґана. Якусь секунду в палаті було чути лише плямкання маленьких губ. Одна дитина їла, а друга лежала в роздумах, поки не згадала, що не закінчила трапезу та що треба продовжувати плакати.

Лорен годувала одного, поки другий вимагав їжі. Здавалося, це сізіфова праця. Жінка думала, що це скоро закінчиться, але ні. Ніч настала якось дуже раптово. Мозок Лорен намагався подрімати, відпочити та перезавантажитися після пологів — після дня, а потім ночі, а потім знову дня без сну; після цієї довгої ночі піднімання, вертіння та годування й сидіння у позах, які щохвилини завдавали болю. Спина нила, м’язи на руках рвалися, а шкіра на сосках тріскалася та кровоточила й пересихала, а потім знову занурювалася у мокрий ротик дитини. А потім дія знеболювальних закінчилася, і Лорен відчула біль свого знищеного тазового дна; у тому місці, де її розірвали та зашили, де її слизова оболонка натягнулася, а потім розірвалася.

Вона не розуміла, спала чи ні. Лорен здавалося, що ні. Усе ж вона пам’ятала, як обережно клала одну дитину у колиску, кліпала очима, а дивлячись на годинник, помічала, що минула вже ціла година.

Штора між її палатою та сусідньою була опущена. Мабуть, медсестри привезли іншу породіллю. Близнята тихенько спали. Усе було спокійно.

Вона чула воркотіння по той бік штори; мати розмовляла зі своєю дитиною. Голос звучав тихо, приглушено та якось неспокійно. Лорен не могла зрозуміти, чому він здавався дивним. Вона прислухалася. Просто жінка воркує до дитини. Чому Лорен хвилювалася? Вона чула звуки, ця дитина нагадувала їй пташку, яка м’яко щебетала, крякала та цвірінькала, просячи їжі. Потім долинув ще один звук, схожий на муркотіння. Лорен дозволила очам заплющитися та поринула у сон. Їй наснилася жінка з котом та пташкою, стара худорлява жилава жінка, яка тримала у кожній руці тварину за загривок та годувала їх черв’яками з відра. Оскільки її руки були зайняті, стара діставала черв’яків довгим чорним язиком, обмотуючи їх по одному та витягуючи із закрученого клубка, перш ніж опускати тваринкам у роти: відкритий дзьоб пташки та роззявлені щелепи кошеняти… Тоненькі, як голки, зуби кошеняти пронизували шкіру-оболонку жирного мокрого черв’яка, і він скручувався у паніці, несамовито намагаючись утекти, перш ніж випасти з розпрямленого чорного язика матері у дзьоб та щелепи пташки та кошеняти, які впивалися у нього, розриваючи навпіл. Тварини відверталися одне від одного, чуючи їжу, плямкаючи та жадібно ковтаючи, насолоджуючись своєю половиною черв’яка. Стара говорила щось тваринам — щось важливе. Лорен не могла розчути, адже жінка шепотіла, намагаючись донести важливість своїх слів, щоб вони запам’ятали все, адже від цього залежало їхнє життя. Тварини слухали настільки довго, наскільки могли, а потім плакали, тому що хотіли їсти. Але звуки, які вони видавали, стали менш схожими на плач пташки та кошеняти, а більше на плач дітей, цвірінькання перетворилося на плач, а нявкання кошеняти — на ниття дитини. Уві сні жінка тримала тварин і стискала їх, поки вони перетворювалися, гойдала їх, поки вони набували людської подоби, а потім поклала близнят у лікарняну колиску.

Лорен розплющила очі. Сон не відпускав; вона відчувала тваринний запах; вона похитала головою, щоб вигнати тривожні картинки з голови. Було тихо. Вона чула лише дихання близнят та майже нечутні звуки іншої пари дітей у ліжку поруч. Ще одна пара близнят. У жінки, яка лежала на сусідньому ліжку, теж були близнята; чомусь Лорен була впевнена у цьому. Вона прислухалася — точно пхикали двоє дітей. Як часто таке трапляється? Лорен забула про сон; вона хотіла зазирнути за штору та привітатися, але не могла дотягнутися. Окрім того, була ніч. Слід почекати до ранку. Дві пари близнят за день. Можливо, це рекорд для лікарні.

Застрягши у ліжку — адже її тіло було ослаблене спінальною ін’єкцією, позбавлене сну та виснажене, — Лорен заспокоювала себе. Тепер у неї хоча б буде з ким поговорити; з жінкою, яка пережила те саме, що вона. Сонце проникало у вікно, доповнюючи біло-жовте електричне світло палати відтінками оранжевого. За шторою панувала тиша; інша мати, напевно, заснула. Лорен знову заплющила очі, але одразу ж відчула дихання дитини, яка терлася щічкою об простирадло у колисці, крутячи голівкою вліво-вправо у пошуках соска. Вона змусила себе розплющити очі, із зусиллям сіла, підтягнула себе — до болю в руках — та підняла дитину, щоб нагодувати.

Роздiл 3

Тікай, дитинча,

До озер, у ліси

До фей і краси,

Де горя і сліз вже

не знатимеш ти.

Вільям Батлер Єйтс. Вкрадене дитя

14 липня. 9:30 ранку. Один день життя

Медсестра підняла штору. Цей звук розбудив Лорен. За шторою не було нічого, лише порожнє місце для іншого ліжка.

Коли не годувала дітей, вона заплющувала очі, сподіваючись поспати. Минуло три години. Сонце зійшло. Електричне освітлення більше не було потрібне. Кімната перетворилася з печери на відкритий простір. З вікна було видно парковку, а через дорогу — головний вхід до відділення екстреної допомоги. Широке небо було забарвлене у яскраво-сірий, але на вулиці згодом стане спекотно, як і щодня у липні. Ранкове свіже повітря зміниться денною задухою. Сильна спека тривала вже тиждень, і прогнози свідчили про те, що вона продовжиться. Била всі рекорди.

Медсестра забрала сечоприймач під ліжком, повний жовтої рідини. Кинула у відро та потягнулася по нове, порожнє.

— Де жінка, яку привозили вночі? — запитала Лорен.

— Хто — міс Гуч, ось там?

Палата поруч була зайнята. Здавалося, міс Гуч спала; безтурботна дитина лежала поруч із нею на ліжку. У матері було довге руде волосся, розкинуте по подушці, та бліді голі руки. Вона була наче з картини Клімта.

— Ні, ні. Я думала, що у палаті поруч хтось був. Я майже впевнена.

Райлі прокинувся. Він покрутив ручкою та вдарив Морґана по голові. Очі малого розплющилися від шоку, а потім із сумом заплющилися; ротик скривився від образи на несправедливість. Запала тиша, поки Морґан вдихав якомога більше повітря, яке збирався використати для того, щоб видати неабиякий гучний звук. Тривалий крик, який нарешті знайшов вихід, ударив Райлі в обличчя — та наче зім’яв. Райлі також глибоко вдихнув та закричав. У палаті тепер лунав подвійний крик. За декілька секунд він досяг піка обурення, яке вривалося у думки матері, наче ножиці, що розрізають стрічку. Лорен розвела руками, не знаючи, що робити, з чого почати, кого взяти на руки першим. Плакали обоє, а вона була одна. Вона розуміла, що вирішувати треба швидко. Вона багато читала про порушення прив’язаності та підвищення рівня кортизолу в дитячому мозку під час вагітності та в ранньому дитинстві. Не можна, щоб дитина довго плакала. Це матиме негативний вплив та може спричинити зміни у розвитку мозку дитини, що призведуть до жахливих наслідків. Близнята, здавалося, були вже дуже злі.

— Будь ласка, — звернулася Лорен до медсестри, відчуваючи, як її очі наповнюються слізьми, — можете мені допомогти?

— Золотце, не плач. — Медсестра витягнула три тоненькі серветки з коробки біля ліжка, вклала їх у руку Лорен та розвернулася, щоб підняти маленького Морґана, злу істоту з фіолетовим обличчям та широко відкритим ротом, який видавав настільки пронизливий звук, що хотілося затулити вуха руками. — У цій палаті достатньо двох плачучих дітей.

— Пробачте, — мовила Лорен, витираючи очі та видуваючи ніс, відкриваючи груди, готуючись до годування. — Я не знаю, що зі мною.

Здавалося, що минуло менше від хвилини, коли медсестра подала Лорен дітей і та міцно притиснула їх до себе. Жінка вправно впоралася з тілом Лорен, піднявши її важкі груди, допомагаючи їй зайняти положення, щоб вона могла годувати двох дітей одночасно. Голівка розміром з м’яч для гри в регбі під кожною рукою, зафіксованою подушкою.

— Ну от. Просто чудово.

Медсестра хотіла піти, але Лорен зупинила її.

— У тієї жінки, — запитала вона, — у неї близнята?

Міс Гуч розплющила очі. Вона здавалася такою свіжою та невимовно гарною, як Спляча красуня. Навіть коли Лорен питала, було очевидно, що там безтурботно лежить одна дитина — маленький Гуч, — ніщо не вказувало на те, що там двоє дітей.

— Ні, — сказала медсестра, — лише одна дитина. У лікарні тільки ваші близнята.

Патрик купив вегетаріанські суші, фрукти та темний шоколад.

— Дякую, — сказала вона без вдячності. Вона не хотіла нічого, окрім тосту з білого хліба.

— Тобі потрібні поживні речовини, — сказав він.

Вона надула губи. Вона мала їсти те, що хотіла.

— Будь-яка їжа поживна. Цукор поживний. І алкоголь.

— Гаразд, усезнайку. Тобі потрібна їжа, у якій є вітаміни. Скажи мені, чого ти хочеш, я можу сходити в супермаркет та принести тобі щось в обід. Авокадо?

Від думки про авокадо її знудило. Вона хотіла чипсів.

Патрик сфотографував Лорен зі сплячими дітьми на руках, а потім показав їй фотографію на екрані. Вона здавалася виснаженою та роздутою, її усмішка була натягнутою, а волосся жирним.

— Не публікуй це фото у фейсбуку. Вигляд жахливий.

Патрик відвів погляд від телефона.

— Упс, я вже це зробив.

На телефон надходили звукові сповіщення про появу коментарів. Чоловік нахилив телефон, щоб показати їй:

Вітаю!

Рада, що з вами все гаразд!

Сподіваюся, скоро побачимося!

Такііі гарніііі!

Молодці!

З нетерпінням чекаю на знайомство з хлопчиками. Цілую!

Згодом Лорен так само сфотографувала Патрика: він тримав дітей, сидячи в оббитому штучною шкірою кріслі біля ліжка. Він був такий, як завжди. Можливо, трішки змучений, як після легкого похмілля, але радикальних змін не було. Останнім часом він дещо схуд, і друзі казали, що він має кращий вигляд. Де ж справедливість? Вони обоє стали батьками близнят, але лише її тіло принесено в жертву.

Патрик поклав дітей у колиску. Він поводився з ними з меншим трепетом, ніж раніше, ніби вони були м’якими фруктами, а не бомбами, які необхідно знешкодити. Він сів, але тримав руку в колисці, рахуючи їхні пальчики, підсвідомо повторюючи дитячі віршики, з яких міг згадати тільки половину.

— По колу, по саду, тра-та-та. Наче… що там далі?

— Наче плюшевий ведмедик, — мовила Лорен.

— Справді?

— Здається, так. — Вона уявила палець своєї матері, який виводив кола на її долоні. Очікування одного кроку, двох кроків та лоскотання. Лорен згадала ще кілька віршиків: про Джека і Джилл, Джорджі Порджі, чорного птаха, який клював у носик. Виникло відчуття, що вона відкриває коробку скарбів. Ці подарунки, про які вона не згадувала роками, увесь цей час були в її пам’яті. Вони чекали слушного часу, чекали, коли вона зможе їх передати.

— Плюшевий ведмедик? — скептично повторив Патрик. — У цьому немає сенсу.

Лорен теж опустила руку в колиску. Вона погладила Морґана по щоці, і на кілька секунд у палаті запанував спокій. Було так радісно відчувати, як крихітна ручка хапає тебе за палець.

— Вони дихають? — спитав Патрик.

Раптовий напад паніки.

— Звісно дихають. — Але чи справді це так?

Батьки уважно придивлялися до грудей близнят, але було важко сказати, дихають вони чи ні. Лорен лоскотала їх, поки вони не розплакалися. Вони перекрикували одне одного, такі схожі, два паралельні звуки, перекручені ланцюги ДНК.

— Так, вони дихають.

Лорен і Патрик посміялися з нервовим полегшенням, ніби наблизились до чогось невимовного, але не могли сказати, до чого саме. Землі тікала з-під ніг. Яким тепер буде їхнє життя?

Прийшов анестезіолог та ткнув у набряклі щиколотки Лорен гострою білою пластиковою паличкою. Вона погойдала ногами, щоб він перевірив її рефлекси за допомогою молоточка. Вона добре його відчувала. Їй полегшало: ноги більше не були паралізовані.

— Ви вже можете вставати, — сказав анестезіолог. — Скоро прийде медсестра, щоб зняти катетер.

Лорен сумуватиме за катетером. Протягом декількох місяців вона вставала сім або вісім разів за ніч, щоб спорожнити сечовий міхур. Їй подобалося не думати про це — не залежати від іще однієї функції тіла.

— Коли мене випишуть? — Вона впрівала від сухого тепла, набряки на ногах виблискували. Чому опалення ввімкнене влітку? У Шеффілді найспекотніше літо за сорок років. А ще це марнування грошей.

Анестезіолог поглянув у свої записи.

— Я зможу спокійно виписати вас, коли налагодяться випорожнення.

— Налагодяться випо…

— Випорожнення. — Лікар поблажливо усміхнувся.

Вона зрозуміла суть, але формулювання було незнайоме. Вона не розмовляла про випорожнення на колишній роботі, пов’язаній із ліпленням форм для садка. Ніхто ніколи не замовляв випорожнення, вилиті з бетону, для фонтана в садовому ставку.

Хоча вони розмовляли про катетер та випорожнення, проста і впевнена манера лікаря заспокоювала Лорен, і вона засмутилася, коли він пішов, покинувши її у пастці сімейної палати — ідеальної сім’ї з чотирьох осіб. Патрик присвиснув, поглянувши на Лорен, яка задумливо дивилася вслід лікареві.

— Що? — запитала вона.

— Я думав, що тобі подобаються високі чоловіки.

Лорен похмуро всміхнулася. Вона згадала момент, коли голка ввійшла в її тіло, а біль минув. Отже, анестезіолог виокремив собі місце у її серці, адже вона відчувала вдячність разом зі щіпкою дівчачого захвату.

— Ви повинні пройтися, щоб переконатися, що організм працює правильно.

Медсестра витягнула катетер лише десять хвилин тому, і Лорен трохи засмутилася: не так давно вона була прикутою до ліжка, а тепер її витягли з нього та примусили ходити, швидко — раз, два, три. Вона не рухала ногами протягом двадцяти годин. Їм потрібен був час на роздуми. Жодній частині тіла не подобалось, що від неї очікують виконання певних дій на першу ж вимогу.

Вона стала босоніж на холодну вінілову підлогу — на ній було повно часточок мулу. Медсестра жестом вказала Патрику, щоб він взяв Лорен за руку.

— О Господи, — мовив Патрик, коли допомагав дружині встати.

Вона розвернулася, поглянула, що там. Калюжа крові на білому простирадлі, шириною майже на все ліжко; червоне сонце. «О, — подумала Лорен, — вона схожа на прапор Японії». Аж потім вона все відчула: струмочки, які стікали внутрішньою поверхнею її стегон на підлогу, червоні, чорні та гарячі, як страх.

Лорен і так була переконана, що пологи — це найжахливіше, що з нею сталося. Але наприкінці лікарі вирішили, що знадобляться щипці. Найгірша частина процедури проводилась за завісою, а Лорен перебувала під дією анестезії. Вона нічого не бачила та не відчувала. Де зараз красивий анестезіолог?.. Іще один незнайомий медик (насправді це міг бути будь-хто, навіть хтось із вулиці у медичному костюмі; і як би вона дізналася правду?) засовує в неї цілу руку