Рослини (Roslini)

By Folio Publisher

Ця дитяча енциклопедія має на меті розширити уявлення юних читачів про розвиток царства рослин, особливості функціонування рослинних організмів, їхній життєвий цикл та способи пристосування до навколишнього середовища в усіх регіонах планети. Книга також допоможе усвідомити, яке місце посідають зелені мешканці у житті людей та тварин, зрозуміти велику цінність кожної рослини та необхідність збереження рослинного світу в усьому його розмаїтті.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Dec 20, 2019
• ISBN: 9789660363700

Book preview

Рослини

ISBN 9789660363700

Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Ця дитяча енциклопедія має на меті розширити уявлення юних читачів про розвиток царства рослин, особливості функціонування рослинних організмів, їхній життєвий цикл та способи пристосування до навколишнього середовища в усіх регіонах планети. Книга також допоможе усвідомити, яке місце посідають зелені мешканці у житті людей та тварин, зрозуміти велику цінність кожної рослини та необхідність збереження рослинного світу в усьому його розмаїтті.

Рослини. Дитяча енциклопедія

ЗЕЛЕНИЙ КОЛІР ПЛАНЕТИ

Кажуть, з космосу планета Земля здається блакитною. Це через те, що вона вкрита товстим шаром атмосфери, а більшу частину її площі займають голубі води Світового океану. Але якщо летіти невисоко над землею, там, де кінчаються водні простори, на континентах вона набуває зеленого кольору. Це зеленіє багатомільйонна армія таємничого й такого ще недостатньо вивченого світу рослин. А коли б людина щоденно не знищувала своїх зелених сусідів, то цей колір був би значно яскравіший і однорідніший.

Рослини є однією з панівних царин органічного світу Землі і, як вважають вчені, першими з’явилися на планеті. Вони набули надзвичайного розмаїття і мають величезну життєву силу. Окремі їхні представники живуть на Крайній Півночі, навіть в Арктиці і Антарктиді, переносять надзвичайно високі температури на екваторі. їхні тендітні стеблинки піднімають асфальт, а корінці руйнують скелі.

Наприкінці XVII століття видатний шведський вчений Карл Лінней писав, що на Землі існує сім тисяч видів рослин. Зараз відомо понад триста двадцять тисяч тільки вищих квіткових рослин. Майже стільки ж існує й неквіткових. А кількість бактерій, які теж умовно віднесені до рослинного світу, взагалі підрахувати дуже складно.

Важко переоцінити роль і значення рослин у житті планети та людства. Саме вони створюють основну масу органічних речовин Землі й підтримують газовий склад атмосфери на планеті, чим забезпечують життя всіх земних створінь: самих себе, тварин і людей. Це вони сприяють родючості ґрунтів. Рослини також стали першими інженерами й одержали «авторські свідоцтва» на безліч технічних винаходів, а люди лише скопіювали їх або винайшли нещодавно. Ці зелені трудівники знищують шкідливі мікроорганізми. Вони дають людям безліч речей, без яких не може існувати сучасна цивілізація: житло, меблі, одяг, ліки, папір тощо.

 А ще забезпечують нас теплом, годують, тамують спрагу, захищають від пекучого сонця. І таке інше, таке інше, таке інше... Цей перелік може зайняти кілька сторінок і все одно не відіб’є усіх корисних особливостей рослин — основи життя на Землі.

То що ж таке рослини? «Напевно те, що росте», — скажете ви і матимете рацію. Але ж ростуть усі живі творіння, в тому числі й людина та тварина, і навіть неживі об’єкти, наприклад гори.

«Те, що не рухається!» — спробуєте ви знайти іншу відповідь. Втім, насправді рослини рухаються, просто зазвичай дуже повільно. Вони змінюють положення стебла, листків і квіток відносно сонця та перед дощем, шукають опору для гнучкого стебла. А окремі види рослин навіть переповзають на інше місце. Є й такі, що миттєво згортають листочки від дотику. Один з прикладів такої недоторканої — добре знайома всім мімоза. Таким чином, і ця відповідь буде невірною.

Що ж таке роблять тоді зелені мешканці планети, чого не вміють робити інші? А ось що!

Рослини — єдині на Землі організми, які здатні синтезувати органічні речовини з неорганічних за допомогою сонячної енергії і виділяти при цьому необхідний для життя кисень. Таким чином, вони становлять первісне джерело їжі, енергії й газообміну для всіх інших форм життя на Землі.

Ви помітили, яким непростим виявилося навіть перше, таке, здавалося б, легке запитання стосовно рослин? А є й безліч інших, набагато складніших. Люди дуже поганознають зелене царство й особливості життя і поведінки рослин.

Завдяки життєдіяльності рослин увесь  кисень атмосфери Землі поновлюється кожні дві тисячі років. А кожний гектар лісу щорічно виділяє три тонни кисню.

Щодо цього тваринам пощастило значно більше. їх, щоправда, менше, і вони примітивніші порівняно з представниками рослинного світу. А серед рослин є безліч травок та кущиків, що здаються нам суцільною зеленою масою і досі залишаються для нас безіменними. Та й великі дерева ми знаємо далеко не всі. Нерідко не можемо розпізнати навіть ті, що ростуть поряд з нами, у добре знайомому лісі чи парку.

Сад троянд в Окленді (Нова Зеландія)

 Проте кожна рослина, навіть така, що складається з однієї клітини, ховає безліч цікавих особливостей, а деякі бережуть справжні таємниці, які вчені поки що не змогли розкрити.

Отже, ця книжка має на меті допомогти вам, юні читачі, розширити свої уявлення про рослинний світ, набути систематичних знань у цій галузі, більше дізнатися про найцікавіші явища царства рослин і конкретних його представників. На її сторінках ви ближче познайомитеся з добре відомими рослинами, що ростуть поряд, дізнаєтесь про зелених мешканців України та світу, здійсните подорожі до тропічних лісів, у савани, пустелі, тундри та інші природні зони планети. Книжка допоможе зрозуміти складні взаємини рослин між собою, стосунки між рослинами і тваринами, рослинами і людьми.

Хоч як не прикро це констатувати, але люди поступово знищують зелений покрив планети. Скорочується тайга і величезні тропічні ліси, зникають степи і луки. З ними гинуть цінні види рослин. Вчені навіть не можуть підрахувати котрі з них припинили своє існування і в якій кількості. Погіршується склад атмосфери. Половині людства загрожують голод і хвороби. Земля втрачає родючість.

В Україні росте понад сорок тисяч дерев, квітів, чагарників і трав. З них до Червоної книги країни нині занесено сто дев’яносто дев’ять видів. У 1985 році їх кількість становила лише сто шістдесят два види. Якщо ви, прочитавши цю книжку, усвідомите, що кожна рослина конче необхідна людям і є унікальною, що кожна билинка — це неповторне диво, то будете обережніше ставитися до своїх зелених сусідів. Не станете знічев’я нищити рослини, купувати дикі квіти, які продають на вулицях міст браконьєри. Бо цивілізована людина, яка усвідомлює свою відповідальність за майбутнє планети і людства, не дозволить собі або іншим цього робити.

І. РОЗМАЇТТЯ РОСЛИННОГО СВІТУ

Глава 1. МІЛЬЙОНИ РОКІВ ДО НАШОЇ ЕРИ

Ми звикли бачити навколо себе безліч рослин. Під ногами зеленіє трава, над головою тремтить листя, барвистим килимом устилають луки квіти, зеленими хвилями вирують степи, таємничими хащами манять до себе ліси. Здається, так було завжди. Втім, були часи, коли на Землі зовсім не існувало рослин. її вкривало лише голе каміння. І такий стан тривав багато мільйонів років. Потім з’явилися перші рослини, які поступово набули великого розмаїття і заполонили суходіл. Проте ці давні рослини були зовсім несхожими на сучасні. їхній зовнішній вигляд та особливості нам стали відомі завдяки науці, що називається палеоботанікою і яка виникла ще на початку ХІХ століття.

Коли виникли перші рослини і як вчені дізналися про них?

Прадавні рослини — їх ще називають викопними — були відомі людям з давніх часів. їх описували і стародавні греки, і середньовічні вчені. Втім, саме в останні два століття були зібрані і вивчені їх величезні колекції, що дало змогу скласти наукові уявлення про рослинний світ доісторичних часів.

У більшості біологічних та геологічних установ розвинених країн є палеоботанічні лабораторії, а в Індії існує навіть самостійний Палеоботанічний інститут, що був створений відразу після того, як країна стала незалежною.

Проте, напевне, у вас уже виникло запитання: як могли зберегтися рослини, адже навіть торішня трава та опале листя й ті встигають частково перегнити або змінити свій зовнішній вигляд. Що ж казати про дерева і трави, які росли багато мільйонів років тому!

Справді, для того щоб утворилися викопні рештки давніх рослин, потрібні певні умови. Треба, щоб лист, стовбур, пагони або інші частини рослини потрапили у воду, де їх невдовзі вкриє шар піску та глини. Під такою «ковдрою» без доступу повітря вони законсервуються і поступово перетворяться на вугілля, але збережуть при цьому всі особливості живої рослини. Саме такі обвуглені дерева утворили родовища кам’яного вугілля, яке є дуже важливим для економіки будь-якої країни.

Більшість родовищ кам’яного вугілля утворилися приблизно 300 млн років тому в періоді, який за це дістав назву кам’яновугільного. Багато дерев того часу мали лускоподібне листя, яке під час росту рослин опадало й утворювало на стовбурах характерні відбитки, що нагадували зміїну луску. Ось чому скам’янілі рештки цих дерев давнім людям часто здавалися казковими «кам’яними зміями». Саме з таких лісів складаються запаси кам’яного вугілля Донбасу.

Доволі часто у процесі гниття від рослини залишаються тонкі плівки, які називаються фітолеймою. Завдяки фітолеймі можна дослідити навіть будову клітин викопних рослин.

Якщо рослина потрапила на вологий ґрунт, із часом її тканини розкладаються, але на їх місці утворюється відбиток, який дозволяє скласти уяву про зовнішній вигляд листя, квітки або інших рослинних органів. А іноді дослідникам щастить. Розчини мінеральних речовин, що містяться в осадових породах, просочують кожну клітинку загиблої рослини. Тоді вона кам’яніє, а вчені роблять з такого каміння тонкі зрізи, які називають шліфами, і вивчають їх під мікроскопом. Такі зрізи нічим не гірші за ті, що їх роблять ботаніки, вивчаючи будову сучасних рослин. Вони дозволяють роздивитися навіть будову клітин, звичайно, за допомогою мікроскопа.

Іноді під землею зустрічаються цілі ліси скам’янілих дерев. їх знайдено в Болгарії, США, на Уралі, в Середній Азії та інших місцях. А в «кам’яному лісі» в долині річки Ягноб у Таджикистані збереглися навіть сліди динозаврів.

Викопні рештки рослин часто зустрічаються в бурштині. У смолу давніх дерев потрапляли шматочки кори, мох і навіть квітки. В одному шматочку бурштину, що його знайшли поблизу міста Калі-нінграда, який розташований на березі Балтійського моря, одного разу знайшли надзвичайно красиву квітку орхідеї. На жаль, тканини рослин в янтарі не зберігаються, проте залишають точнісіньку копію, котра дозволяє побачити рослину майже такою, якою вона була під час росту.

Предметом досліджень палеоботаніків є не тільки самі рослини, а і їх спори та насіння. Іноді про наявність якихось рослин на певній території можна говорити лише на підставі спор, які у великій кількості залишаються в геологічних відкладеннях[1].

Але й досі нам достеменно невідомо, коли саме на Землі з’явилися перші рослини. Певні сліди їх присутності вчені знаходять у геологічних породах, характерних для протерозойської ери, що тривала 1000—2000 млн років. З них відомі деякі бактерії, що дуже схожі на сучасні, та синьо-зелені водорості. Крім того, в окремих місцях, наприклад у Чехії та Індії, у протерозойських геологічних відкладеннях знайдено шматочки скам’янілої деревини, які свідчать про те, що вже тоді існували й вищі рослини. Втім, ряд дослідників піддають сумніву ці факти. Вони впевнені, що рослини з’явилися не раніше середини більш близької до нас палеозойської ери, яка розпочалася десь триста сорок мільйонів років тому і закінчилася сто шістдесят п’ять мільйонів років тому, а знайдені викопні рештки або не є рослинами, або потрапили до протерозойських відкладень разом з ґрунтовими водами, які вимили їх з пізніших шарів.

Найдавніші рештки живих організмів знайдено в Південній Африці. Вік цих бактерієподібних істот становить 3,5 млрд років.

А де ж з’явилися перші рослини? Більшість вчених схиляються до гіпотези про те, що колискою рослинного світу, як усього життя на планеті, було море. Саме тут з’явилися перші живі істоти — малесенькі грудочки білкової речовини, частина з яких із часом дала життя найпримітивнішим рослинам — бактеріям та мікроскопічним водоростям. З того часу бактерії майже не змінилися, а водорості поступово ставали все складнішими, згодом вийшли на суходіл, щоб пізніше запанувати там. Тож давайте ближче познайомимося з піонерами рослинного царства і зазирнемо у глибини давнього океану.

Проте спочатку слід запам’ятати деякі відомості, важливі для розуміння двох наступних розділів.

Усю історію розвитку життя на Землі розподіляють на тривалі відрізки часу, що їх називають ерами. Ери, у свою чергу, теж розподіляються на періоди залежно від змін, які відбувалися у світі рослин та тварин, тобто у флорі і фауні планети.

Між цими умовними відрізками часу, кожний з яких тривав багато мільйонів років, немає чітких меж, бо зміни відбувалися дуже повільно — один період плавно переходив в інший.

Таким чином, хронологію розвитку нашої планети можна уявити собі у вигляді таблиці-календаря, де водночас з назвами ер та періодів показана і їх тривалість. Таку таблицю називають геохронологічною, бо у перекладі з давньогрецької «гео» означає «земля», а«хронос» — «час».

В океанських глибинах

Ніхто не знає, коли дрібні білкові клітинки, що їх носили хвилі прадавнього моря, набули ознак рослини, навіть найпримітив-нішої. Є думка, що бактерії, які теж належать до рослинного світу, існували вже за часів архейської ери. Деякі з них дожили до наших днів майже без змін, тож про бактерії докладно ми поговоримо у матеріалі «Невидиме диво», а зараз перейдемо до викопних водоростей, які, до речі, досі існують у водоймищах, проте мають відмінності від наших сучасників.

Ми знаємо, що вже у палеозойській ері, приблизно 300 млн років тому, в океані розповсюдилися синьо-зелені водорості, виникло розмаїття водоростей зелених, бурих, червоних та золотистих.

Синьо-зелені водорості за будовою нагадують бактерії, тому деякі вчені вважають їх нащадками бактерій. Проте є науковці, які стверджують, що ці водорості — їхні пращури. Але не викликає сумніву той факт, що синьо-зелені водорості дуже давні, бо їх рештки зустрічаються ще у відкладеннях протерозою.

Ці найпростіші з водоростей частіше всього були одноклітинними. Втім, серед них існували і багатоклітинні рослини, які нагадували тоненькі нитки. Як свідчать спостереження за їхніми нащадками, що живуть у сучасних водоймищах, найпростіші водорості розмножуються поділом клітин, а багатоклітинні — розділенням ниток.

Найцікавішою і дуже важливою особливістю синьо-зелених водоростей, як і деяких з їхніх примітивних родичів, є те, що вони беруть участь в утворенні геологічних порід. Приблизно за рік їх нащадки здатні відкласти до 2—6 мм вапна. А далекі предки синьо-зелених водоростей утворили величезні скупчення вапняків у товщах осадових порід в різні геохронологічні періоди. Часто під час розкопок знаходять так звані строматоліти — вапнякові утворення на дні прадавніх морів, химерні за формою. А на морській гальці, яку синьо-зелені водорості ніби обгортали своїми виділеннями з усіх боків, утворювалися онколіти — незвичайні на вигляд, з галькою усередині.

Утворювали породи й золотисті водорості, які відомі з часів кембрію. Жовтого кольору їм надавав пігмент фітохризин. З них найвідомішими є хризомонади. Здебільшого це одноклітинні організми. Поверхню кожної клітинки вкривав панцир з вапнякових пластинок — кокколітів. У крейдяних відкладеннях знайдено вапнякові шари, що складаються саме з них і бувають завтовшки кілька сот метрів. Важко уявити, скільки золотистих водоростей знадобилося, щоб утворити такі міцні шари, адже за розміром вони нагадують хіба що порошинки.

Нарешті, дуже цікавими були одноклітинні діатомові водорості, або діатоміти (грецькою «ді» — два, «атом» — частина), які відомі з початку тріасу. Скелет цих водоростей складався з двох частин, кожна з яких мала дрібнесенькі отвори, щоб рослина могла отримувати поживні речовини з води. Скелети нагадували коробочку з кришечкою, тому одна з частин була більшою за іншу. Коли клітина ділилася при розмноженні, обидві половинки розпадалися, а дві нові водорості залишалися лише з однією половинкою. З часом вони вирощували другу частину. Звичайно, та з них, яка одержувала меншу частину, була і за розміром меншою. Коли ділилася й вона, то її «дочка» ставала ще меншою. Так не могло тривати довго, бо з часом потомство діатомітів повинно було взагалі зникнути. Але природа знайшла вихід. У певний момент клітина скидала свій панцир, якийсь час розвивалася без нього і тільки потім вирощувала новий. «Коробочки» та «кришечки» падали на дно, поступово ущільнювалися і утворювали шари породи, що їх називають діатомітом. Іноді такі шари сягають десятків метрів у товщину, а в США відомий шар завтовшки 100 м.

Зелені водорості дістали назву через наявність у них великої кількості хлорофілу, який надавав їм насиченого зеленого кольору. Зараз зелених водоростей налічують близько шести тисяч видів. Не менш розповсюдженими були вони і в прадавні часи, причому існували як одноклітинні, так і багатоклітинні їх види.

Зелені водорості теж відкладають на своїй поверхні вапно, і в такій кількості, що створюють цілі рифи у теплих морях. Саме вони утворили міцні товщі вапняків у тріасових відкладеннях Швейцарії.

Серед них з тріасу відомі так звані сифонові водорості. Організм кожної з них фактично є однією гігантською клітиною. Іноді такі клітини сягають 50 см у довжину.

Червоні водорості є багатоклітинними. Вони теж нагадували вищі наземні рослини. Прикріплювалися червоні водорості до каміння на дні моря. Завдяки пігментам вони мали червоний колір. їх клітини теж виділяли вапно, але з домішкою магнезіальних солей. З них утворювалися різноманітні горби, шари і рифи, тобто вони теж брали участь в утворенні геологічних порід. Червоні водорості є дуже давніми й існували вже у кембрії.

На жаль, бурі водорості, відомі з часів девону, ще не вивчені як слід. Зовні їх нащадки нагадують вищі рослини і навіть мають спеціальні клітини, щоб утримуватися на місці, прикріпившись до ґрунту. Часто вони мають оливково-зелений та брунатний кольори, завдяки чому й дістали свою назву.

Можливо, саме бурі водорості стали предками вищих наземних рослин. Вважають, що спочатку вони висунули верхівки з води. А були й такі водорості, що вибралися на берег і живилися водою припливів і прибою. Поступово вони пристосувалися до життя на суходолі, але ще багато мільйонів років були прив’язані до водоймищ. Про їхніх сухопутних нащадків ви дізнаєтеся з наступного розділу.

Зелені мешканці прадавнього суходолу

Справжні наземні рослини з’явилися на Землі приблизно 180— 200 млн років тому у девонський період, або скорочено — девон. їх називають псилофітами, що у перекладі з грецької означає «голі рослини». В них ще не було листя, а від лежачого кореневища відходили тільки голі круглі осі, що нагадували гілки сучасних рослин. Вони жили на берегах водоймищ і були невеликі —30— 40 см заввишки. Зелене вбрання їм замінювала луска. Псилофіти ще не мали коренів. Замість них існували відростки, якими ті закріплювалися в мулі. А розмножувалися ці давні рослини спорами, майже такими, як у сучасних папоротей. Проте для того щоб прорости, ці спори мали потрапити у воду.

Сусідами псилофітів були птеридофіти. Ці рослини теж розмножувалися спорами, але на відміну від псилофітів у деяких з них на пагонах розвинулися зачатки листя.

Теплий та вологий клімат, а також відсутність конкурентів сприяли бурхливому розвитку псилофітів. Поступово вони ускладнювалися і дали життя плаунам, папоротям та хвощам, які вже мали стовбур і справжнє кореневище. Деякі з них сягали 30 м у висоту. Проте більша частина суходолу все ще залишалася голою. Всі рослини розмножувалися спорами, і для проростання їм була потрібна вода.

Але наприкінці девону деякі папороті почали розмножуватися насінням, завдяки чому стали менше залежати від води. їх називають голонасінними. Це через те, що вони не мали ані ягід, ані плодів. їх насіння було голим і утворювалося на кінчиках листя, а потім падало на землю і проростало. Поступово голонасінні почали розповсюджуватися. Листя цих рослин здатне до фотосинтезу, тож воно збагачувало атмосферу вільним киснем.

Псилофіти

На зміну девонському періоду прийшов кам’яновугільний, або карбон. Упродовж цього періоду клімат здебільшого був м’який і вологий, що сприяло бурхливому розвитку рослинного світу. В ці часи Землю вкрили густі тропічні ліси, що їх утворили найрізноманітніші кущі та дерева. Вони існували навіть в Арктиці та Антарктиді.

Рослини карбону були дуже водолюбні і росли в болотах та по берегах річок і водоймищ. їхні корені закріплювалися в мулі, і вони повинні були високо підніматися над водою, щоб стовбури знаходилися на повітрі. Цю особливість до наших часів зберегли лише мангрові дерева, які й зараз ростуть у гирлах тропічних річок.

Звісно, корені таких рослин мали бути дуже міцними й розгалуженими, бо несли на собі величезні стовбури. Деякі плаунові, наприклад, сягали 40 м заввишки. Прямо від коренів стирчали пагінці, які виростали в нові стовбури. Таким чином на одному місці з’являлося кілька дерев. А вузькі листки цих гігантів були завдовжки один метр. Вони прикрашали не тільки гілки, а й стовбури. Коли листки відпадали, на деревинних колонах-стов-бурах залишалися сліди різної форми: кільця, спіралі, ромби або шестикутники. Напевне, це робило карбонові ліси дуже мальовничими.

У 1911 р. відбулася британська експедиція на Південний полюс під керівництвом Роберта Фалкона Скотта. Коли її учасники дісталися до полюса, вони побачили там знак, який за кілька днів до того залишив їхній суперник Руал Амундсен.

На зворотньому шляху всі вони загинули від холоду, проте збереглися колекції експедиції. Напівмертві люди тягли за собою 15 кг каміння з відбитками викопних рослин, які росли в Антарктиді в пермський період. На той час були відомі рештки таких рослин лише в Індії, Південній Африці, Австралії та Південній Америці.

До плаунових належать лепідодендрони — «лускодерева», які були дуже розповсюджені у карбоні. Але нині від них залишився лише травистий плаун. Лепідодендрони були найвищими серед дерев карбону. Діаметр їх схожого на колону стовбура на тридцятиметровій висоті розділявся на дві товсті гілки. Кожна з них також ділилася навпіл. Утворені гілки теж подвоювалися, але були тонші за попередні. Таким чином, утворювалася пишна шапка з гілок, які на кінцях мали довге і вузьке листя завдовжки до одного метра. Розмножувалися лепідодендрони спорами, які визрівали у величезних шишках, що були завбільшки ніж півметра.

Папороті теж мали незвичний, як на погляд сучасної людини, вигляд. Вони були дуже великі, з товстим стовбуром і численними гілками з довгим і широким листям.

Реконструкція лепідодендрону

Викопна папороть

Скам’янілі стовбури деревистих папоротей були описані одним німецьким вченим, який назвав їх Баагеїеш, що означає «шпакове каміння», бо поперечний зріз цих папоротей нагадує малюнок на грудях шпака. Завдяки цьому дуже красиве «шпакове каміння» широко використовується для виготовлення прикрас, статуеток тощо.

 Частина папоротей продовжувала розмножуватися спорами. Але виникли також нові види рослин, які мали таке саме листя, як у папоротей, але розмножувалися насінням. Воно містилося в маленьких сумочках на листках, а коли визрівало, то падало на вологу землю або у воду.

Саме в цей час з’явилися і можливі предки хвойних рослин — кордаіти, з яких в основному складаються вугільні запаси Кузбасу. Гадають, що вони походять від папоротей і особливо розповсюдилися з середини карбону. Але нащадки далеко переросли своїх предків. Кордаіти виростали до 40 м заввишки. При цьому їх довге вузьке листя, що нагадувало стрічки, як у півників або кукурудзи, росло на самому вершечку, а стовбур залишався зовсім голим.

Поміж листям у кордаїтів росли сережки, в яких містилося або насіння, або так звані спорангії — невеличкі утворення з пилком усередині.

Довгий час вважалося, що кордаіти росли в лісі на відносно посушливих місцях. Проте нещодавно з’ясувалося, що вони мали повітряні порожнини в коренях, схожі на ті, що їх мають рослини в мангрових заростях, які періодично заливає вода. А їх сусідами зазвичай були вологолюбні лепідодендрони.

Для карбону були характерними також каламіти. Якщо ви уявите собі звичайний хвощ, але збільшений у 20—30 разів, ви матимете чітке уявлення про зовнішній вигляд каламітів. Це були справжні дерева з добре розвиненою деревиною, що не властиве сучасним хвощам.

Українські вчені А. К. Щоголєв та О. П. Фисуненко довели,