Володимир Великий: український чи російський?

By Volodymyr Krynytsky

Останнім часом керівники Російської Федерації докладає значних зусиль, щоб привласнити собі всю давню історію України, і російські науковці їм у цьому щосили допомагають. Нещодавно громадськість сколихнули заяви президента Путіна про сакральність значення для Росії Херсонеса, де Володимир Великий, "російський князь", хрестив "Росію". Тепер росіяни збираються побудувати в Москві пам'ятник князеві Володимиру. Та чи має Москва і Росія загалом стосунок до цієї постаті? У цьому ми й спробуємо розібратися.

• Language: Українська мова
• Publisher: Volodymyr Krynytsky
• Release date: Oct 15, 2015
• ISBN: 9781310613081

Volodymyr Krynytsky

Born in 1977. (Ukraine). Historian, translator, editor of "TextOver" magazine.

Book preview

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку історичної науки стосовно певних тем і проблем нашої історії спостерігається ситуація, коли наявні писемні джерела практично вичерпали свої інформативні можливості, а поява нових джерел є справою малоймовірною1. Саме в такому стані зараз перебуває вивчення історії Київської Русі, що зумовлює потребу звернутись до питань історіографічних. Вивчення надбань попередніх поколінь істориків може дати значний обсяг цікавого матеріалу з огляду на те, що кожне покоління науковців має свої пріоритети у опрацюванні тієї чи іншої тематики, свою методику та методологію. Тому історіографічні дослідження наразі є надзвичайно важливими з огляду на можливість оцінити як минуле історичної науки, так і спробувати визначити шляхи її подальшого розвитку. Стосовно конкретно-історичної проблематики така робота допомагає оцінити результати попередніх напрацювань, сформулювати перспективи та завдання наступних досліджень.

На нашу думку, особливо актуальними наразі є розвідки з історіографії останнього часу, яка ще слабко вивчена та опрацьована у науковій літературі. Це зумовлено тим, що кожна наукова концепція чи теорія, як і друковані праці, в яких вони викладені, спершу повинні стати надбанням широких кіл наукової громадськості, пройти певну перевірку часом та здобути визнання. Лише після цих етапів концепція (теорія) починає своє повноцінне наукове життя – стає об’єктом наслідування, доповнення та подальшої розробки, або навпаки спростування, й т. ін. Сучасні послаблені наукові зв’язки між Росією та Україною, незначний обмін друкованою продукцією, обмежені наклади (у більшості випадків) опублікованих праць теж не сприяють ознайомленню істориків двох країн з досягненнями колег. Певною мірою російські науковці намагаються ігнорувати праці українських дослідників (особисто для автора – без вагомих на те причин, оскільки рівень досліджень історії Київської Русі в Україні не нижчий за відповідний рівень у Росії), що відзначають вітчизняні історики2, помічено це й у ході нашої роботи.

Історіографія кінця ХХ ст. (1991–2000 рр.) в Україні та Російській Федерації характеризується значною динамічністю та великою кількістю змін. На тлі докорінного перелому в соціально-економічному та політичному житті суспільства, та й самого виходу на світову арену замість відносно єдиної радянської спільноти українського та російського народів, історична наука та історики не могли залишатись бездіяльними. Змінилась структура науки історії, виникли нові наукові установи та організації, з’явилась можливість досліджувати заборонені раніше теми. Історики почали користуватися все більшою свободою діяльності, переймати найкращі (і найгірші) зразки закордонного історіописання. Проте, на нашу думку, історична наука не стала вільнішою від ідеологічних переконань історика, хоча на зміну одній ідеології (ідеології-методології) прийшла їх багатоманітність. Таким чином, історична наука в обох країнах перебуває у стані, що багатьма дослідниками визначається як період зміни парадигм. Так характеризує сучасну історичну науку один з визначних українських фахівців у галузі історіографії професор Л. Таран, вказуючи, що це є станом кризи3. Подібні думки висловив Я. Грицак, оцінюючи українську історіографію 1991 – 2001 років, хіба що акцентуючи не на кризовому стані, а на змінах, що стались у пострадянське десятиліття4. У подібній ситуації посилюється соціальний та політичний вплив на розвиток історичної науки, і тиск суспільних чинників є досить значним, хоча, здавалось би, після тоталітарної епохи це вже неможливо. Однак, вивчаючи праці істориків останнього десятиліття ХХ ст., як нам здається, можна побачити весь плюралізм думок, ідей та поглядів, що існують у науковому співтоваристві та суспільстві (як в Україні, так і в Росії).

Мета даної роботи – порівняння поглядів українських та російських істориків на постать Володимира Великого, його державну діяльність та особисті якості.

Виходячи з цього, завдання роботи такі:

- визначити переважні на даному етапі в дослідженнях українських та російських істориків аспекти діяльності князя;

- встановити, які особисті риси Володимира досліджені більше, які менше;

- з’ясувати теоретико-методологічні підстави роботи істориків над студіями з історії Русі доби Володимира Великого;

- порівняти погляди російських та українських науковців на постать князя;

- охарактеризувати можливий вплив позанаукових чинників на результати досліджень істориків.

На початку роботи ми висуваємо гіпотезу, згідно з якою суспільні, економічні та політичні перетворення в Україні та Російській Федерації значною мірою вплинули на створення істориками їхніх історичних дискурсів, вагома частина яких на сучасному етапі покликана обґрунтувати як існування цих держав, так і певні амбіції та претензії державних утворень в цілому та окремих політичних сил зокрема. Так, російські історики значною мірою продовжили творення наукових та напівнаукових концепцій, що стосуються походження східнослов’янських народів, проблеми історичної спадщини Київської Русі, співвідношення європейського та євразійського напрямів у політичній та культурній орієнтації Русі, Росії та Східної Європи. Подібні теорії мали місце в імперські часи, дещо видозмінились у радянській історіографії, розвиваються на сучасному етапі. Значна частина російських істориків повернулась до схем історіописання на зразок теорій М. Погодіна, або навіть його попередників – В. Татіщева, М. Карамзіна. Українські історики переважною мірою повернулись до концепції М. Грушевського, перейнявши не лише ідею історичного розвитку українського народу, а й відповідні способи та методи історичних досліджень5. На кінець ХІХ – початок ХХ століття методологія М. Грушевського була не просто актуальною, а й рухалась синхронно з розвитком історичної науки у Європі. Але з плином часу ці зразки виявились законсервованими, а пізніше навіть небезпечними для окремого історика, тому їх подальшого розвитку не відбулось. Світова історична наука не стояла на місці, радянська ж історіографія розвивалася в одному напрямі – розробки марксистської (у сталінському варіанті) методології. Пострадянське сприйняття концепції Грушевського на тлі затяжного безальтернативного шляху радянської науки наразі означає відсутність руху вперед для української історіографії. Лише кілька останніх років можна зауважити прагнення і спроби наслідувати найвагоміші досягнення світової науки, які показують приклади висвітлення історичного процесу абстраговано від поточної кон’юнктури. Західні дослідники мають і на даному етапі більшу свободу дій, ніж пострадянські. Також вони звикли до більшої самостійності у виборі тематики, методології дослідження, тощо. Згідно ж із нашою гіпотезою, пострадянська історична наука в особі її представників – істориків – набагато більше залежна від політичної, а особливо – економічної ситуації у державі, що знаходить відбиток у наукових працях. В результаті перевірки нашої гіпотези маємо отримати та обґрунтувати історіографічну теорію, що є спробою пояснити конкретні процеси конструювання історичного знання в конкретних соціальних, інтелектуальних та культурних умовах6.

Об’єктом цього дослідження виступають історичні знання (тут – про Володимира Великого), представлені у монографіях, статтях, доповідях і лекціях українських та російських істориків, а також процес їх створення і поширення. Особливо цікавим є питання, наскільки проникнення в пострадянську історіографію західної методології (радше – методологій) відобразилось на рівні дослідження постаті Володимира Великого. Чи спробував хтось із науковців створити психологічний портрет князя, оцінити мотивації його діяльності тощо?

Предмет дослідження – постать київського князя Володимира Великого, його діяльність та особисті риси.

Хронологічні межі дослідження: у