День прапора

By Мосіюк Олександр

Книжка Олександра Мосіюка – це розповідь про драматичні епізоди сучасної історії Києва, які передували проголошенню незалежності України. На долю автора випало спочатку стати керівником демократичного блоку, а потім – в найскладніші кризові моменти – очолювати і Київраду. Ця книжка про те, як політикам нової генерації вдавалося розрубувати найскладніші вузли соціально-політичних протиріч, коли протистояння досягало навіть межі кровопролиття. Підняття прапора над столицею 24 липня 1990 року – серед 

найяскравіших подій того періоду. 



В найкритичніші періоди сучасної історії Києва, коли відходила в минуле радянська імперія зла і народжувалася незалежна Україна, коли соціально-політичні напруження в столиці досягали небезпечної межі, доля розпорядилася так, що Олександр Мосіюк очолював першу демократично обрану Київраду. Опираючись на підтримку команди нових політиків та демократичних сил міста, ухвалював сміливі рішення, завдяки яким Київ перебував в авангарді демократичних процесів. Саме про ці непрості і багатьом маловідомі події розповідає ця книжка – перша із серії «Народження країни. Київський горизонт».

• Language: Українська мова
• Publisher: KIS Publishing
• Release date: Oct 25, 2018
• ISBN: 9786176842125

Book preview

горизонт».

Київ–1990: час надії та тривоги

Час неминуче призводить до аберацій у спогадах навіть безпосередніх учасників подій, – а надто тоді, коли ці події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю, а їх сприйняття було позначене великим драматизмом. Тому особливої цінності набувають сьогодні системні свідчення тих, хто не лише перебував в епіцентрі вироблення й ухвалення рішень, але й спирається на дбайливо збережені документи. Відтак спогади Олександра Мосіюка про події, які розгорталися в Києві 28 років тому, будуть не лише цікаві для широкого кола читачів, але й стануть у пригоді майбутнім фаховим історикам. Адже деталізованого дослідження політичних процесів у столиці, які уможливили в кінцевому підсумкові епохальну подію – проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року – ще досі не створено.

Про події, що передували історичному голосуванню в Верховній Раді, вже чимало розповіли ті, хто перебував під куполом будинку на вулиці, яка тоді щойно стала носити ім’я проскрибованого в СРСР історика, голови Центральної Ради Михайла Грушевського, – хоч іще до квітня 1991-го увічнювала більшовицького ватажка Сергія Кірова. Але поза цими розповідями лишилося багато чорнової роботи, виконаної іншими. Врешті-решт, саме перейменування вулиці, на якій містився парламент ще Української радянської соціалістичної республіки, на честь людини, яка символізувала боротьбу України за незалежність, вже було одним із «малих кроків», які спонукали цю незалежність проголосити. А за цим та іншими «малими» (а часом – і зовсім не малими) кроками стояла історична Київрада першого демократичного скликання (1990–1994), яку на найдраматичніших відтинках її роботи випало очолювати саме молодому фізикові Олександрові Мосіюку.

Перша частина його спогадів охоплює події 1990-го. Очевидно, молодшій людині, яка народилася вже в незалежній Україні, той Київ важко уявити навіть візуально. Сам архітектурний профіль столиці був інший. У ній ще не було відбудованих Михайлівського й Успенського соборів – але не було ще й потворних хмарочосів, які замикають нині знамениту київську перспективу (згадаймо зеровське: «а вулиці круті виводять зір в повітря чисте, в запашний простір…» – цього відчуття простору сьогодні вже майже не залишилося). В Києві не було розкішних ресторанів і бутіків – а радянська торгівля агонізувала, і влада намагалася адміністративними (здебільшого недолугими) заходами протидіяти вимітанню зі столиці всіх учора ще звичайних товарів, які нині стрімко перетворилися на «дефіцити».

На вулицях було помітно менше автівок, і зовсім не було всюдисутніх нині «маршруток». Трамваєм ще можна було переїхати з лівого на правий берег Дніпра. Не було численних «мафів», але скрізь стояли кіоски «союздруку», які пропонували переважно україномовну пресу. Зате в україномовних школах у Києві навчалися тоді несповна чверть дітей (наслідок десятиліть системної політики русифікації) – і літературна українська на вустах інтелігентного з вигляду містянина була чітким маркуванням політичних поглядів, за які ще нещодавно відправляли в мордовські концтабори…

Саме в такому місті в березні 1990-го було обрано Київраду, якій судилося стати вагомим чинником, через який став можливим день 24 серпня 1991 року. Всі (чи майже всі) чули про синьо-жовтий прапор, піднятий над столицею рівно за рік і місяць перед тим. Значно менше сьогодні знають, які драматичні події цьому передували в будинку Київради і навколо нього.

Всі чули про «революцію на граніті» (що стала першою в черзі трьох революцій на Майдані), але мало хто знає, що її було б брутально придушено вже «в зародку», якби Президія Київради під тиском депутатів демблоку й вулиці не спромоглася б на рішення, що буквально в останній момент легалізувало студентську акцію протесту.

Ще менше людей здогадуються, що Київ дивом уникнув великого кровопролиття в день 7 листопада 1990-го, – його планували радянська вояччина й компартійні «яструби», аби страхом відвернути українців від самої думки про незалежність. І знов саме Київрада спромоглася тоді на рішення, яке в кінцевому підсумкові зірвало ці маніакальні, смертельно небезпечні для нашої народжуваної державності плани.

А найголовнішим підсумком року 1990-го, року надії й тривоги, стало те, що ідея незалежності України оволоділа суспільством (принаймні, політично активною його частиною). Адже ще перший з’їзд Народного руху України (тоді ще «за перебудову») у вересні 1989-го відбувся під гаслом вдосконалення радянської федерації, наповнення реальним змістом номінального доти республіканського суверенітету. Більшість делегатів ще з побоюванням слухала виступи відкритих «незалежників» на кшталт Левка Лук’яненка. А вже через рік мінімально прийнятною для цієї більшості стала вимога трансформації СРСР на конфедерацію незалежних держав. І тодішня Київрада своїми діями вельми прислужилася тому, аби ця зміна в умах відбулася.

Саме про це – спогади Олександра Мосіюка. Відразу скажу: мені, як безпосередньому учасникові усіх названих вище подій, було страшенно цікаво їх читати. Адже через згадані особливості людської пам’яті деякі обставини відійшли на другий план – але й про них важливо пам’ятати в ім’я повноти картини. А найголовніше: переді мною знов постала талановито написана панорама того неповторного часу.

Читачеві цих спогадів варто пам’ятати: ми, тодішні депутати з демблоку Київради, були здебільшого страшенно наївні. Ми не мали необхідного управлінського досвіду. Але ми йшли у владу не для того, щоб «відбити» гроші, витрачені на кампанію (сама думка про це здалася б тоді дикунською), а щоб боротися за Україну.

Нам довелося страшенно складно – значно складніше, аніж ми очікували. Ми всього навчалися «на ходу». А нам же доводилося не лише розплутувати складні політичні конфлікти чи стояти тонким ланцюжком між багатотисячними юрмами демонстрацій і міліцією в жовтні 1990-го, але й забезпечувати життєдіяльність тримільйонного міста неймовірно складної зими 1991–92 років, коли парткомів уже, а держадміністрацій ще не було, коли старі адміністративні важелі вже майже не працювали, і коли Київ отримував на добу 3 тони масла – по граму на кожного киянина…

Мені дуже цікаво, як Олександр Мосіюк у другій книзі опише ці та інші події 1991-го та подальших років. А поки бажаю читачам яскравих вражень від знайомства із цим по-справжньому непересічним документом про наше недалеке минуле, на підґрунті якого сьогодні ми будуємо в муках і помилках наше майбутнє.

Максим Стріха, фізик, письменник, депутат Київради в 1990–94 роках

Передмова

Волею долі мені пощастило бути в епіцентрі драматичних подій недавньої української історії, про які з різних причин досить мало знають мої сучасники. Роль Києва як столиці завжди була унікальною в контексті розвитку українських історичних драм. Вчергове це проявилось в 1990–1991 роках, коли українці виборювали державну незалежність. Київраді першого демократичного скликання випало на долю ухвалювати багато рішень далеко не місцевого значення.

Читачам пропонується розповідь-дослідження з елементами публіцистики та емоційних вражень, узагальнень, порівнянь та оцінок через призму майже трьох десятиліть української історії про події, які відбувались в Києві за участі депутатів першої в історії міста демократично обраної Київради. Робота над матеріалом тривала понад два роки. Мною було опрацьовано багато архівних документів, публікацій в тогочасних виданнях, фото, кіно та відеоматеріалів. Проведено велику кількість розмов з учасниками та свідками подій, які надавали іноді унікальну інформацію, якою я не завжди міг володіти, перебуваючи в стінах Київради. Оцінки описаних подій є суб’єктивними і відображають моє особисте бачення. При цьому я намагався максимально врахувати і проаналізувати весь доволі широкий спектр думок та вражень як учасників подій так і сучасників, іноді контраверсійних.

Вважаю своїм приємним обов’язком висловити подяку багатьом людям за різноманітну допомогу, надану мені при написанні цієї книги. Насамперед креативному літературному редактору тексту, відомому українському журналісту Миколі Черненку, який був не лише свідком, але і як журналіст активним учасником цілого ряду описаних в книзі історій. Завдяки Миколі в тексті з’явились публіцистичні родзинки. Значна частина тексту четвертої глави написана ним з моїх слів.

Найбільше дискусій з приводу змісту та трактування подій я мав з Іваном Зайцем, легендарним вже нині багаторазовим депутатом парламенту, який в 80–90-і роки був одним із засновників Руху та нашої незалежної Держави.

Дуже корисні поради я врахував після спілкування з львів’янином, колишнім заступником голови Львівської міськради, народним депутатом України Павлом Качуром.

Надзвичайно унікальні відеоматеріали, використані як джерела інформації, були люб’язно надані мені одним з патріархів нашої незалежності, також львів’янином членом історичної Народної Ради, народним депутатом Ярославом Кендзьором.

Багато цінних порад я взяв до уваги після спілкування з істориком та підприємцем Григорієм Афанасьєвим.

Особливу подяку, на жаль вже посмертно, я висловлюю своєму політичному побратиму, секретарю демократичного блоку Київради першого демократичного скликання Анатолію Шибіку. З ним ми багато разів зустрічались в процесі роботи над книгою і детально обговорювали епізоди, про які йде мова в цьому дослідженні. Частина поданих в книзі документів передані Анатолієм з його архіву.

Дуже корисними для з’ясування багатьох обставин подій були бесіди з Богданом Тернопільським, його дружиною Світланою Лі – головою однієї з найактивніших депутатських комісій.

Кілька бесід із депутатами Київради Олександром Куликом, автором одного з історичних документів Київради допомогли точніше представити деякі епізоди.

Вважаю також своїм обов’язком висловити подяку депутатам Київради Василю Мірошниченку, Миколі Нестеренку і Михайлу Чуфаріну за цікаве та інформативне спілкування.

Олександр Ковтуненко, голова відділу агітації та пропаганди Руху 1990-х років, в подальшому народний депутат України надав мені унікальні свідчення та дуже цікаві і корисні оцінки події піднесення національного стягу над Києвом.

Особливу подяку також висловлюю своєму політичному побратиму, депутату нашої історичної Київради, нині заступнику міністра освіти і науки, доктору фізико-математичних наук, письменнику і перекладачу Максиму Стрісі за надані унікальні свідчення про події осені 1990 року, в яких він відіграв дуже важливу роль. Завдяки Максиму, я уточнив подану в книзі інформацію про цілий ряд подій та епізодів, покращив якість тексту книги. Дякую також за оцінку моєї праці, висловлену Максимом в його передмові до цієї книги.

Ярославу Солтису я висловлюю подяку за різноманітну підтримку при написанні книги, зокрема при роботі з документами архівів.

Роману Ціхановському я вдячний за професійно виконану роботу з фото- та відеоматеріалами.

Костянтину Івановичу Масику моя подяка за цікаве та корисне інтерв’ю щодо діяльності Уряду та його особисто в тривожні дні осені 1990 року.

Книга «День прапора» є першою частиною моєї розповіді-дослідження. Глава перша «Моя історія» – це короткий опис життєвого шляху, обставин життя, подій та людей, які в тій чи іншій мірі впливали на формування моєї особистості та світобачення.

Друга глава «Нова Рада стала, яка не бувала» – це історія першої після довгих років тоталітаризму спроби формування в Києві реального самоврядування в умовах неоднозначних результатів перших демократичних виборів.

Третя глава, найбільша за розміром тексту і представлених в ній документів, присвячена неперевершеній, але поки що належно не оціненій, на мою думку, події – підняттю над Києвом 24 липня 1990 року синьо-жовтого прапора. Саме завдяки цій події керівники Київради всіх каденцій запрошують щороку 24 липня депутатів першої демократично обраної історичної Київради для вшанування та відзначення цього знаменного для Києва і, на мою думку, всієї України дня.

Глава четверта «Остання радянська осінь: київські буревії» – це глава-трилер про події в Києві останньої осені перебування України в складі СРСР, які завдяки Київраді не стали трагічними, і на моє глибоке переконання, не дозволили імперії зупинити процес здобуття Україною незалежності.

Отже, запрошую Вас прочитати цю книгу, яка може Вам допомогти дізнатись і можливо краще і глибше зрозуміти ті непрості часи через призму подій в Києві, коли виборювалась наша українська самостійна Держава.

І. Моя історія

Про мою духовну фортецю, як гартувався мій характер і формувались погляди, як я прийшов в політику і чому опинився в епіцентрі «синьо–жовтого майдану».

Біль в горлі, відчуття руху на автопілоті, переключення в режим «вольового керування» і рішення попри відсутність фізичних сил обійти ще двох суперників на дистанції вдалось здійснити… в результаті я в групі лідерів забігу передаю естафетну паличку партнеру … Легкоатлетична команда СШ №1 – серед кращих шкільних команд міста. Моя дистанція 1000 метрів – найдовша серед етапів забігу.

Відчуття свого вкладу в командний успіх незабутнє. Це частина моєї історії і характеру.

***

«Звідки в тебе юначе такі мозолі на руках?», … «В мене