Кладовище мрій

By Voldemar Lemberg

У цій збірці представлено п'ять оповідань, кожне з яких розкриває інший аспект людського існування.
"Чай для двох" та "Мішок цукру" присвячені життю літніх людей та проблемам, з якими їм доводиться стикатися кожного дня.
В коротенькому листі "Нікому вірити не можна" зображене гірке розчарування, з яким зустрічаються діти, роблячи лиш перші кроки у дорослий світ.
"Віденська кава" більш сучасне оповідання як за формою, так і за тематикою. У сповненій символів манері розкриваються стосунки подружжя у момент їхньої кризи.
"Кладовище мрій" зображає сучасну українську школу у її найнепривабливішому, і, на жаль, найбільш розповсюдженому вигляді. Автор в загальних рисах змальовує різні типи школярів, аналізує причини подібної ситуації та приходить до невтішних прогнозів стосовно подальшого життя таких людей.

• Language: Українська мова
• Publisher: Voldemar Lemberg
• Release date: Jul 27, 2015
• ISBN: 9781310362392

Voldemar Lemberg

Voldemar was born and raised in Lviv, Ukraine, which is the cultural center of the country and a home to hundreds of artists.Voldemar was raised in a small family, with strong moral values. The small physical space, step by step, pushed him towards creating enormous worlds in his imagination.He reads a lot, mixing classical literature with post-modern fiction an wants to, eventually, tie it all together into something unique.His dream is to, one day, write a novel which would contain everything he learned during his life journey.

Book preview

Table of Contents

Зміст

Чай для двох

Мішок цукру

Віденська кава

Нікому вірити не можна

Кладовище мрій

Післямова

Чай для двох

Сонце лагідно засвітило йому в очі, і він прокинувся. Повільно виліз з-під одіяла, сів на ліжко, і надягнув свої старі, залатані дружиною тапочки. Він спробував встати, але сильна біль в спині змусила його знову опуститися на ліжко, він стримав стогін, щоб не розбудити свою жінку.

З третьої спроби в нього таки вийшло підвестися і він не поспішаючи пошкандибав до вікна, щоб поправити штори, аби сонячне світло не потрапило до кімнати і не розбудило дружини. Потім він, намагаючись ступати тихо, і не видавати свого болю, перейшов в коридор. На мить він затримався біля дзеркала, розчесав декілька коротких, сивих волосин, що в нього ще залишались і уважно придивився до свого зморшкуватого обличчя. Він посміхнувся своїм беззубим ротом і здригнувся. Швидкоплинність часу вразила його. Ще недавно, зовсім недавно він був молодим, їздив із коханою на море, закордон, працював, гуляв, жив. А тепер для нього похід в магазин це вже випробування, яке далеко не кожний день йому до снаги. Діти до них вже майже не приїздили, а як приїздили, то намагались якомога швидше піти. Вони спішать, у них життя бурлить, а йому вже не було куди спішити. Але все ж таки незважаючи на це він був, щасливим, адже в нього ще була його кохана дружина, а значить було задля чого жити.. Він ще раз посміхнувся і обернувшись попрямував на кухню.

Він відкрив старенькі штори і відчинив вікно. Тепле, літнє повітря наповнило легені і підняло настрій. Він привітно кивнув незнайомому перехожому, помилувався деревами, і помітив маленького сірого котика, який примостився на лавочці під берізкою і поважно лизав собі лапку. Вловивши на собі чужий погляд, кошеня перервало своє заняття і зосереджено поглянуло на нього. Він замилувався на мить тим сіреньким клубочком щастя, якого раніше у себе біля дому не бачив, але щось стривожило його в тому як котик на нього дивився, і він відвернувся від вікна.

Підійшовши до газової плитки, він взяв зі столу сірники, запалив один, включив газ, але сірник погас, ще до того як він встиг його розпалити. Він швидко дістав і запалив другого сірника, але і той погас, не виконавши свого призначення. Тихо поскаржившись, він запалив третій сірник, і цього разу підпалив газ, якого витекло вже забагато, і різкий спалах полум’я попік йому руку. Він зойкнув. Прислухався. Ні, здається не розбудив. Він включив холодну воду, засунув руку під крижаний потік води, і одразу ж відчув полегшення. Він поглянув на фотографію своєї дружини у коричневій, покритій квітчастими візерунками рамці, і посміхнувся. Це було фото двохрічної давності, з весілля їхньої молодшої дочки. Дружина його не любить коли її фотографують, тому що вона вважає, що вже стара і негарна, але в той день їй було до цього байдуже, вона була щаслива щастям своєї доньки. Тоді вони ще не знали, що вона виїде із своїм чоловіком закордон. Його усмішку скривила гримаса болю, він згадав наскільки сильно по його жінці вдарив її від’їзд.

Він забрав руку