Історія Литви. Частина друга

By Альберт Віюк Коялович

Перший переклад на українську мову пам'ятки латиномовної історіографії раннього нового часу отця єзуїта, доктора теології і професора віленської академії Альберта Віюка Кояловича (1609 — 1677) «Історія Литви», частина друга — Historiae Lituanae pars altera…
Твір є другою частиною капітальної праці автора і висвітлює у деталях головні події двох століть буремної історії Великого князівства Литовського, коли ця держава пережила розквіт своєї потуги: від князювання Скиргайла Ольгердовича 1387 року до об'єднання в одну державу з Польщею і смерті короля Сигізмунда Августа 1572 р. В характерній для свого часу манері автор викладає по роках перипетії боротьби претендентів на великокняжий стіл, описує шляхетські сейми і складні стосунки з сусідніми державами, а також не оминає увагою події місцевого життя в Руських землях держави: на Сіверщині, Поділлі, Волині та Київщині і в Білій Русі. Мотивацію вчинків головних діячів, зображених на сторінках цієї історії, опрацьовано автором добросовісно, хоча і не надто оригінально. Численні війни з хрестоносцями, татарами і московитами складають істотну частину праці. Дуже докладно висвітлені дипломатичні зносини з московськими князями.
Переклад з латини на українську виконано за антверпенським виданням 1669 року. В кінці книги є іменний покажчик.

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Sep 12, 2023
• ISBN: 9780880047098

Book preview

Книга перша

Про діяння литовців за князя Казимира Скиргайла I

Рік 1387

Зі зміною форми держави, яка щойно відбулась, коли литовці долучилися до Польщі, спокій Литви багато в чому залежав від вірності литовського князя польському королю, і саме зважаючи на це, король Ягайло проголосив великим князем литовським замість себе Казимира Скиргайла. Хоча вдача Казимира не була сталою, і був він дуже диким у гніві, однак за натурою своєю більше схилявся до тих вад, котрі виникають і живляться під час гулящого життя; видно було, що цей маєстат, котрий щойно випав на його долю, примусить його радше розкошувати ще більше, аніж заводити якісь новини. Проте, як часто буває з людськими розрахунками, коли вони стосуються непроглядного майбутнього, роблячи вибір на користь нібито ліпшого, ми обираємо і джерела майбутніх бід. Так було і з цим сподіванням, що, як виявилось потім, чимало коштувало Литві. Бо хоча Казимир і прийняв хрещення за римським обрядом у Кракові разом зі своїм братом королем, однак був більше відданий звичаям і грецькій вірі русинів[1], серед яких пройшло його дитинство, і або відверто нехтував, або відкладав на потім справу охрещення в католицьку віру підданої йому людності. Не більш уважним був він і до громадських справ: звиклий проводити цілі дні в бенкетах він рідко коли через пиятику сам собі давав раду, а про державні заняття годі й казати. Бенкети не раз були занапащені вбивствами їх учасників. Коли він мав проти когось давню підозру, то міг поміж келихами висловити її і одразу ж засудити підозрюваного на смерть; або ж через випадкову сварку за столом міг і сам завдати підступного смертельного удару. Ось так через дріб’язковий привід загинуло багато княжих слуг.

Справедлива ненависть до нього багатьох панів і княжат через оці вади характеру дала Вітовту привід для спроби перевороту. Цей муж мав великий розум, але й амбіції його були не меншими. Сидів він в той час в Луцьку, удаючи, що з розумінням ставиться якщо і не до гріхів Казимира, то принаймні до його великокняжого достоїнства. Про себе ж розмірковував над своїми заслугами перед Ягайлом і Литвою, які, напевно ж, були неабиякими, але у пристрастному засліпленні мали здаватися ще більшими. Хоча з ласки Ягайла він держав великі землі[2]: Жемайтію, Підляшшя, Полісся і добру частину Волині, однак вважав їх недостатньою винагородою за свої заслуги, бо йому, пошукачеві найвищого в Литві уряду і титулу великого князя литовського, цього було замало[3]. Ще більше досадував він через те, що спокусившись марними сподіваннями, явленими йому декілька років перед тим, він мав необережність за присягою відмовитись від дружби з Прусами. Через цю то досаду сповнений гніву проти Ягайла і заздрощів до Казимира, він став виношувати плани на війну і розмірковувати над тим, в який спосіб можна було б йому здобути княжий стіл. Додавало йому відваги сподівання на те, що багато хто відкрито перейде на його сторону, але і в душі ніхто з бояр не засудить цього вчинку. Що ж до того, що повстання[4] взагалі то справедливо вважається вартим догани, то народ, засліплений ненавистю чи страхом перед господарем, навряд чи над цим замислюється, або просто ігнорує.

Виступ почався з нападу на Вільно, де був стіл великого князя і столиця всієї країни. Гарну нагоду для початку справи дала відсутність у місті Казимира, бо в цей час він був у Полоцьку, розташованому за п’ятдесят верст звідти. Рахуючи, що за відсутності Казимира містяни гірше впораються з обороною, він примчав під Вільно із невеликим наспіх зібраним загоном. Залога зачинилась у замках і не пустила його, а всі спроби взяти замок силою були відбити міщанами і поляками, з котрих складалась залога. Не досягши успіху з наскоку, і виказавши тим самим свої наміри, він мусив тепер готуватись до відвертої війни, бо знав напевно, що Казимир піде на нього, а король Ягайло поспішить надати допомогу з Польщі. Він укріпив наскільки зміг Підляшшя і Полісся, розставив у Гродні, Суражі, Бересті, Кам’янці та інших містах залоги з вправних німецьких вояків, а сам із дружиною, двором і найціннішим скарбом, з панами і княжатами, котрі стояли за нього, виїхав у Мазовію до князів Януша та Земовита родичів своєї дружини. Прийом у цих двох князів був такий, що він не міг не відчути, що був тут небажаним гостем, бо все, про що він їх просив, надавалось так неохоче, що одразу було видно, що вони страшаться одночасно і бентежної вдачі Вітовта і гніву короля, а також мають намір будь-яким чином ухилитись від того, щоб пов’язати свою долю з непевною за наслідками війною. Адже було б нерозумно своєю допомогою підживлювати війну серед тих народів, від мирного співжиття яких залежить власне благополуччя. Вітовт, не маючи надії отримати тут допомогу, став думати про інший план. В пошуках більш надійної пристані для своєї справи, він пішов до Прусів. Там, як і сподівався, у магістра ордену Конрада Цельнера він знайшов усе, що було йому потрібно для втілення в життя свого плану. І хоча папа Урбан IV своїм листом, надісланим за рік перед цим, уклінно закликав короля і рицарів хрестоносців зберігати мир, Цельнер залюбки вхопився за привід розпочати війну. Під виглядом допомоги вигнанцю він щедро і без затримки пропонував усе, що було потрібно для ведення війни: воїнів, кошти гроші, хоча істинним його мотивом було бажання таким чином поширити свої володіння[5] у литовських землях. Насправді ця допомога хрестоносців була не безкоштовною. Перша ж їх послуга коштувала Жемайтської землі, бо Вітовт, маючи перед початком війни нестачу в грошах, не раніше отримав від хрестоносців триста тисяч кіп[6] (рід литовської монети, котра вартує зараз п’ять шостих імперіала[7]), ніж передав у їхнє володіння[8] Жемайтію як запоруку повернення боргу.

По укладенні цього договору для спустошення прикордонних волостей Литви зі сторони Пруссії через річку Німан[9], а зі сторони Лівонії — через Двіну переправилось два війська. Народ Литви в попередніх роках вже давав збройну відсіч походам хрестоносців, тому цей прихід іноземних загарбників, хоча і означав важку війну, але не був чимось зовсім жахливим. Набагато більш небезпечним був розбрат у державі, бо багато хто з шляхтичів і панів з княжатами відкрито співчували справі Вітовта і слід було очікувати, що в найближчому майбутньому ще більше їх зрадять Казимира. Отримавши звістки про стан справ у Литві, король Ягайло став опасатися підступу Вітовта, бо знав наскільки нездарним є Казимир. Він наказав королівському підканцлерові[10] Миколі Москоровському, досвідченому у справах війни мужу, на чолі декількох рот поляків з необхідним припасом рухатись в Литву швидкими переходами. Казимир, не маючи сумнівів, що головне зусилля війни слід спрямувати туди, де розташовано головний приз цієї війни, зібрав нашвидкоруч залогу і посилив оборону Вільно, а головування над залогою, містом, замком і взагалі всією кампанією доручив Москоровському. Плюндруючи округи і прагнучи охопити війною якомога ширші терени, Вітовт перш ніж піти до Вільно став табором за чотири милі від Троків не так заради штурму цього міста, як для набору війська з місцевого населення, щоб потім всіма силами вирушити проти головного війська супротивника. Між тим без особливої підготовки наскоком зробив спробу захопити місто і троцький замок. У двох штурмах зазнав втрат, але успіху не досяг і справу цю полишив, розуміючи, що гаяння часу тут означає втрату людей і бойового духу, в той час як як ворогові дає змогу краще укріпити Вільно. Отже раптовий напад на це місто великими силами, які матимуть піднесений бойовий дух, дозволяв би сподіватись на успіх. Тому він вирішив піти і стати табором під Вільно: військо він провів через височину, яка лежить на південь від міста і поставив шатри позаду замків, між пагорбами і річкою Вілія на схід від міста в урочищі, яке народною мовою зветься Антакальніс, тобто Підгорне. Коли він наближався до міста зі сторони Троків і очам його відкрилась перша лінія міських мурів, він обачливо утримався від штурму міста, чи то зваживши на те, що такий штурм потребуватиме надужиття всіх сил і принесе мало користі, чи то через якісь інші міркування. Бо якщо виявилось би, що в місті стоїть значна сила, то одна частина війська захищала б мури, а інша напевно робила б вилазки через зручні для цієї мети проходи і атакувала б з обох боків. І навіть оволодівши містом, залишалось ще взяти замки, які становили істинну мету всієї справи. Верхній замок, який стояв на вершині високої гори з крутими схилами, обороняли поляки, а нижній, навколо котрого тече річка Вільня, розташований біля підніжжя гори, обороняла залога з литовців. Після численних спроб взяти ці замки, коли мужність захисників пересилила всі його намагання, він був змушений зняти облогу і відвести військо в Пруссію. Наскільки багатою була в цьому поході здобич, настільки ж засмученим і обдуреним у своїх сподіваннях повертався він з нього, бо, звісно ж, справу було розпочато не заради здобичі, а заради володарювання. Смуток цей наростав з кожною годиною, а голова його була зайнята одночасно різними міркуваннями: після першого неуспіху кінець всієї війни вже виглядав по-іншому, а вірність панів і княжат до його, а не Казимира і короля, справи, слід було зважити ретельніше; було вже видно, наскільки нещирою була допомога від хрестоносців, бо вона дозволяла лише вести війну, але не давала змоги здобути княжий стіл, і взагалі вони переслідували свої, а не його цілі; то ж мав би бути спосіб спонукати Ягайла забрати великокняжий стіл у Казимира і передати його йому — Вітовту.

Зваживши на все це, чи то аби спробувати дізнатись думку Ягайла з цього приводу, чи то дізнавшись невідомо яким чином, на що можна сподіватись, він відправив Ягайлові через таємних і надійних посланців листа, в якому написав, що в цій прикрій війні, яка вирує і губить зараз Литву, він є лише солдатом, а провідником і підпалювачем є Казимир Скиргайло, вади характеру якого викликали відразу у багатьох, однак лише його змусили взятись до зброї, бо честь Литви була йому дорожчою, ніж усім іншим, і ось до чого все це призвело. І що він не має наміру вчиняти більше нічого і до сих пір лишається відданим Ягайлові. Руйнувати Литву ніколи не входило в його плани, ні тоді, коли все починалось, ні зараз, а поміч хрестоносців була йому потрібною для того, щоб, по вигннні Казимира не взяти її собі, а повернути свободу, бо всі бачили як руйнується держава за такого нікчемного володаря. Проте тепер, розуміючи намір хрестоносців погубити Литву, він готовий з любові до Ягайла та вітчизни скласти зброю, підняту через ненависть до Казимира, аби сам Ягайло волів би краще мати його за брата, аніж за ворога Не каяття за вчинене, але нерозуміння що робити далі спонукали Вітовта то цього. Оскільки таким чином він шукав лише інших способів добитись бажаного, то сподіватись на тривалий та щирий мир було б марно. Подібно до того, як збуджена магнітом голка компаса довго не може прийти в звичне для неї положення, так і дух, збурений колись амбіцією, не може заспокоїтись, доки не досягне поставленої цілі і не полишає спроб, доки не отримає бажаного. Все це Ягайло розумів досить добре, але вважав за краще зупинити війну якомога скоріше на будь-яких умовах через опасіння, що знесилені війною Литва і Русь піддадуться Вітовту, тим більше, що останній діяв не лише відкрито зі зброєю в руках, а й просував свою справу за допомогою таємних інтриг. Тому він негайно звернувся до Вітовта листом, в якому вмовляв його припинити через нерозумну пристрасть годувати ворогів добрами руйнованої батьківщини, а також натякнув на можливість йому стати великим князем. На що Вітовт відповів, що мир, такий потрібний Литві, але й почесний для нього, був би йому дуже до душі.

Рік 1388

Коли їм обіцяють те, чого вони палко бажають, амбітні натури завжди виявляють легковірність і швидко запалюються надією. Вітовт, сприймаючи як напевне все, що було написане в отриманих ним листах короля, продовжував бути твердим в своїх намірах і почав шукати можливостей того, як йому і його прибічникам розв’язатись із Пруссією. Але через власну буйну вдачу та й через хитрощі хрестоносців він опинився в такому заплутаному становищі, що з якого боку не підійди, ніякого слушного виходу з нього він найти не міг. Ось чому варто від самого початку будь-якого союзу усвідомлювати всі підстави дружби з ворогом, щоб було куди піти, коли доведеться знову мірятись з ним силами. Проте, маючи приткий розум, він придумав ось який спосіб. Свою дружину разом із прислугою, без домашнього начиння він відправив нібито на декілька днів у сімейних справах, щоби оглянути маєтності, надані йому хрестоносцями[11]. А сам через декілька днів з'явився таємно перед магістром ордену і під великим секретом поділився з ним своїм удаваним задумом завдати Литві великої поразки, але успіх цього діла, мовляв, цілком залежить від швидкості та втаємниченості. То ж чи не доручив би магістр всю цю справу йому і його легкоозброєним воїнам, спритним для такого роду набігів? Магістр дуже легко на це погодився бо вважав, що цією новою завданою Литві шкодою Вітовту буде дуже важко дійти будь-якої згоди із королем Ягайлом, а тим самим його приязнь до хрестоносців буде лише кріпшати. Отже Вітовт велів надати необхідне спорядження і провіант на багато днів, потрібні для цього походу, а сам розпоряджався усім таким чином, щоб не обтяжити себе зайвим обозом і не викликати у хрестоносців підозри про задуману ним втечу. З Марієнбургу він виїхав не тією дорогою, що вела в маєтки, а іншою і лише згодом повернув до маєтку, звідки забрав дружину, яка була завчасно навчена про цей план, і скарбницю та майже бігом вирушили в сторону Жемайтії. Звідти направились через суміжні волості Пруссії в Підляшшя, де стояли його залоги. В фортецях Юргенбург, Нойхауз та Мергенбург він був прийнятий як союзник, але винищив німецькі залоги: рядових воїв побив, а старшин забрав із собою в полон. Прибувши в своє місто Гродно, він одразу відправив листи Ягайлу, в яких повідомляв, що заради короля і вітчизни не лише вийшов з приязні до хрестоносців, але й відновив старовинну свою до них ворожнечу новими завданими їм поразками. А запорукою, мовляв, і доказом того, що він говорить правду і того, що вчинки його продиктовані доброю совістю, будуть ці хрестоносці, яких він захопив в їхніх суміжних волостях і посилає тепер королю. Отже те, про що просив король, він виконав навіть і з лихвою, то ж тепер благає короля виконати його обіцянку, а саме щоб з литовського великокнязівського столу був прибраний цей чоловік, зухвалість якого є для всіх нестерпною, а нездарність по відношенню до зовнішнього ворога співмірна лише з його кровожерливістю до своїх. Про те, що король мав би вважати його першим з кандидатів на звільнений стіл, він не писав, а писав лише про те, що був би задоволений, якщо той згадає про свої обіцянки. Так, король і Скиргайло — брати, але лише по праву крові, тоді як він, Вітовт, спирається на право давнього звичая: на свою старовинну до короля приязнь, свої заслуги перед вітчизною і власні ж обіцянки короля, тому і наважується претендувати на стіл Великого князя литовського.

Король зрадів тому, що військовий союз хрестоносців і Вітовта розпався. Але радість ця була затьмарена даними Вітовту обіцянками, які завдавали королю значного клопоту. Бо він не міг раптово відібрати кнізівський стіл у Казимира, чи упослідити інших братів короля, чи відкрито відмовити Вітовту, не опасаючись нових заворушень. Через це він знов вдався до своєї перевіреної методи: якомога довше підтримувати сподівання Вітовта листами і обіцянками, але так, щоб це не нагадувало відмову і так, щоб переконати його в тому, що король не без підстав боїться, що такий радикальний задум спричинив би нові заколоти і тому слід дочекатись слушної нагоди для його виконання, але в будь-якому разі всі обіцянки лишаються в силі, однак їх виконання має бути дещо відстрочено. Чи мав король намір вчинити так насправді, чи намагався лише в такий спосіб оманою укріпити приязнь Вітовта невідомо, але останній не міг надовго затамувати свої амбіції.

Не вміючи витерпіти затримку і так само ображений відтермінуваням, як був би ображений прямою відмовою, він легко віддався своїй хитрій вдачі і вирішив дістати литовський великокнязівський стіл перш за все хитрістю, а якщо це не вдалося б, то відвертою силою. Час не виліковує амбіцію, а лише збільшує її. Подібно до того, як потік, зрівнявшись висотою зі збудованою в нього на шляху греблею, переливається через край, так і амбіція: з часом лише зростає, і якщо не буде придавлена зовнішньою силою, то не припинить спроб, доки не проб’є собі шлях. Перш за все Вітовт наважився хоч-би там що захопити Вільно хитрістю. Допомогло його задуму те, що як раз в цей час стало відомо про шлюб князя мазовецького Генріка і сестри Вітовта Рингайли. Скориставшись цією нагодою, Вітовт сповістив про обрання місцем святкування Вільно. Тим часом набрав готовий на все загін з шляхти і таємно послав його до Вільно розміститись по окремих квартирах в місті і чекати на сигнал, щоб почати різню. В день, призначений для виступу, до Вільно прийшли триста возів, навантажених припасом для святкування, в яких було сховано чотири сотні вояків, не рахуючи погоничів та селян, які супроводжували вози, але теж були готові до бою. Все було влаштовано так хитро, що не мало викликати ні в кого жодної підозри. Лише ім’я Вітовта підозріле само по собі спричинило затримку, а потім і викриття усього цього підступу. Староста погоничів влаштував суперечку із сторожею на воротах замку. Чим настійливіше вимагали вони пустити їх в замок для вивантаження припасів, посилаючись при цьому на Вітовта, тим впертіше вартові іх не пускали. А тим часом ті товариші, котрі прибули до Вільно раніше, чи то своїм незвичним скупченням біля воріт, чи надмірним клопотом (а саме такий надмірний клопіт, коли ним намагаються щось прикрити, часто видає хитрість), чи то чимось іншим викликали підозру у поляків із замкової залоги. Поляки почали обшукувати вози і всіх, кого знаходили зі зброєю, затримувати і вбивати. Лише ті з товаришів, хто не встиг увійти в замок, втекли щойно обман було розкрито. Ця невдала спроба завдала Вітовтові стільки ж болю, скільки викликала в ньому люті, бо виглядало все так, що він начебто не лише кинув списа і не поцілив, але цього ж списа було піднято і кинуто в нього. Необхідність нової війни і кровопролиття знов стала йому очевидною. А оскільки приватних статків було для досягнення бажаного замало, то щоби не опинитись на самоті між двох ворогів, коли Ягайло з одного боку і Казимир з іншого почали б раптово діяти проти нього, він поспішив відновити союз із хрестоносцями, які в ту пору були єдиним притулком для всіх тих, хто щось умишляв проти законних литовських господарів і потребував воєнної сили. Такий собі невірний сусід, який був ніби гнотом для всіх повстань і заворушень. Навряд чи здасться достовірним читачеві те, що після стількох зрад хрестоносці знов повірили Вітовту, який вкотре вже запропонував їм дружбу, або те, що Вітовт дійсно сподівався, що хрестоносці йому повірять. Однак таку вже переконливу силу має надія на майбутню вигоду. Немає нічого дивного в тому, що Конрад Валлєнрод, новий магістр ордену, який замінив померлого Цельнера, жадібно вхопився за нову нагоду підкорити Литву, через що запропонував Вітовту військо і всіляку поміч. Про те на яких саме кондиціях було укладено цей новий союз нам нічого не відомо. Щойно отримавши відповідь від магістра, Вітовт із родиною, панами і княжатами, які готові були йти з ним до кінця нехай там що, в тому числі з Іваном Ольгимунтовичем[12], князем гольшанським, вирушив в Пруссію, де провів цілих два роки.

Рік 1389

В цей час ніяких ворожих дій проти Литви хрестоносці не вчиняли, доказом чого є одна пам’ятка — угода, укладена між литовцями та магістром лівонських рицарів Робіном де Ельтцем. Близько цього ж часу король Ягайло утвердив Дмитра Корибута на княжіння у Сіверській землі[13]. Але перед цим пани Сіверщини[14] Давид Русан[15], Василь Торошкрай[16] та Григорій Несвіцький[17] від себе, а також і від князя Дмитра, який їх послав, склали присягу на вірність Ягайлу, за якою б йому Дмитру лишатись пожиттєво у послушанні до короля, а якщо часом трапиться йому від королівства польського або від короля відступити, то Сіверщина б відмовила йому у будь-якій допомозі. Через подібне утвердження було надано княжіння у Великому Новгороді братові Ягайла Сімеону Лугвенію, князю мстиславському, після того як він теж присягнув на вірність королівству і королю. Тим часом Вітовт, виношуючи намір розпочати нову війну і бажаючи цей намір краще приховати, уклав з Казимиром нову угоду про дружбу, за якою вони мали надавати один одному поміч проти всіх ворогів (крім Ягайла), чим створив у цього нездарного володаря відчуття удаваної безпеки, хоча небезпека для нього лише збільшилась.

Рік 1390

Під самий початок наступного року Вітовт силами набраних в Пруссії і Німеччині вояків, а головним чином того війська, на яке він залишив охорону Підляшшя, розпочав (поки що як прелюдію до великої війни, яку готувався почати наступним літом) раптові набіги на волості в Литві і Польші. Ягайло оголосив збір литовського ополчення[18], але як діло це йшло повільно, то Ягайло повів на Вітовта військо, набране з польської шляхти. Адже для захисту маєтків у волостях суміжних із Малою Польщею і для збору війська в Литві критично важливим було спочатку очистити все Підляшшя і Полісся від вірних Вітовту військ, оскільки ці прикордонні між литовськими і польськими землями волості, якби там знаходились ворожі війська, поза сумнівом створили б значні незручності для забезпечення військ провіантом. Крім того не менш важливою причиною такого нагального виступу в похід був острах здатися більш схильним до примирення, чим партія Вітовта в Литві і Русі безперечно посилилась би. Бо ті з панів, хто ще не визначився остаточно, пішли б за тією із сторін, за якою було б продемонстровано більше воєнної потуги. Першим королівське військо прийшло до Берестя і через десять днів місто і замок здались на милість короля. Король призначив намісником в Бересті[19] Гінку Роговського і бажав розвивати свій воєнний успіх далі, але у війську виник бунт, через який король змушений був затриматись. Похід розпочатий був в несприятливу пору року під кінець лютого, а цей місяць в тих північних краях вирізняється незвично лютими морозами. Не витримуючи таких суворих умов, вважаючи їх недостойними вільних людей, поляки відмовлялись служити і вимагали розпуску війська тим більш завзято, що ніякого жолду за службу їм не належало, бо військо набране було за старим звичаєм цього народу як шляхетське ополчення[20]. Отже король мусив розпустити це військо. На чолі значно меншої сили, яка складалась із його надвірної гвардії і охочих, але з такою ж непохитною як і раніше волею продовжувати похід король підійшов до Кам’янця. Всього було їх не більше дев’ятисот, але звитяга вождя і війська доповнили нестачу сил і вони легко вигнали з міста вітовтову залогу. Залишившив Кам’янці залогу під орудою королівського мечника Жиндрама Масковського, далі рушили на Гродно. В Гродно було два дуже добре укріплених замки, в яких стояла залога з німців. Через що про штурм годі було й думати, доки не прийде литовське військо, а про те, що воно неподалік вже було доставлено звістку. Тим часом невеликі загони, відправлені на той берег Німану, перекрили шляхи, щоб унеможливити підвіз провіанту до міста. Через кілька днів брати короля князі литовський і руський Казимир Скиргайло, київський Володимир, сіверський Корибут на чолі сильного війська з’явились в таборі. Король розподілив сили на три частини, обложив місто з усіх боків і почав завдавати відчутних ударів обложеним вже з близької відстані. Вітовт не забарився. Як тільки почув, що король з військом вже в Підляшші, що Берестя і Кам’янець захоплені, а Гродно — в облозі, взявши з Пруссії деякі загони рушив навпростець до Гродно. Табором він став на протилежному березі Німана на виду у королівських військ навпроти замків. З якою метою невідомо, але перш за все він наказав робити узвишшя і влаштувати на ньому острожок. Королівські війска почали тиснути на обложених сильніше через опасіння, що з приходом ворожих підкріплень залога замку може посилитись, поповнити свої запаси провіанту і метальних знарядь, а через це або майже успішну облогу слід було б зняти, або взагалі вона б обернулася перемогою для обложених, а не тих, хто місто обложив. Кожного дня в королівському таборі давався взнаки голод, котрий спричинив велику смертність у війську та пошесть серед коней. Зі спустошених навколо полів годі було чекати знайти якийсь провіант. Багато з воїнів ледь животіли, пробавляючись селянським збіжжям, яке вони забирали необмолочене, молотили і робили з нього хліб. Коней же годували або листям, яке мали шукати під снігом, або соломою з селянських хат, та й за тією треба було їхати на відстань чотирнадцяти верст. Воїнів, які окрім ворога мали протистояти таким злидням, самий страх того, що битва ця триватиме й далі, наче надихав: вони завзято бились і зайняли з великими втратами вали нижнього замку. А Вітовту не лишалось нічого іншого, як спостерігати за неминучою поразкою своїх з протилежного берега повноводної в ці місяці ріки. Коли ж побачив, що дійшло і до облоги верхнього замку, спробував поспіхом переправити військо на той берег переправою, яку нашвидкоруч влаштував ось як. Обидва береги Німана він наказав з’єднати грубими ланцюгами від острожку у своєму таборі на одному березі до воріт замку на іншому. Потім велів поставити один біля одного човни і надійно закріпити їх якорями, палями чи ланцюгами так, щоб їх не зносило течією, а човни зв’язати покладеними зверху впоперек колодами і обшити все дошками. Роботи було вже майже завершено, коли величезні плоти, збудовані королевськими вояками, були спущені вниз за течією і з силою врізались в цей міст, порвали ланцюги і розбили багато човнів, які пішли на дно разом із робітниками і вояками. Лише один з них вмів плавати і хоча німці із замку кричали йому і радили краще втопитись, ніж шукати порятунку на ворожому березі, виплив на берег і втік до королівського табору. Приведений до короля він розповів в якому тяжкому становищі знаходяться обложені, скільки війська є з Вітовтом і які наміри він виношує. Після чого король почав штурмувати обложених із ще більшою завзятістю. Вітовт же, у якого разом з мостом ріка відняла єдину надію надати поміч обложеним, залишив місце подій і вирушив у Пруссію. Не отримавши допомоги, залога замку теж не довго чинила спротив. На п’ятдесятий день облоги вони здали замок королю. Відвоювавши таким чином Гродно, король вирушив у Велику Польщу, а Казимиру доручив стерегти Литву від подальшого наступу Вітовта. Але за цим коротким затишшям вже під кінець літа, коли почались жнива, розігралась справжня воєнна буря.

Нібито за покликом своєї набожності для почесної служби[21] з’явились в Пруссії герцог Ланкастер син короля Англії і граф Альгард фон Гогенштайн. Перший привів із собою англійців, шотландців, французів, другий — німців. Хоча більша частина Литви, як вже було нами згадано, стараннями Ягайла була навернена у християнство, проте багатьом християнським господарям, переважно через каверзи хрестоносців, було про це невідомо. Адже хрестоносцям було вигідно аби литовців вважали язичниками, щоб під виглядом хрестових походів[22] і почесної служби залучати війська інших володарів і цими силами укріплювати не віру, а своє панування над Литвою. Валлєнрод, збільшивши свої сили за рахунок цих прибульців, вивів яке тільки зміг військо з Пруссії та Лівонії, долучив тих, кого винайняв Вітовт у Німеччині і усіма цими об’єднаними силами напав на Литву. Одну частину війська вів сам Валлєнрод, другу — магістр Лівонських лицарів, а третю — Вітовт. Йшли різними шляхами, аби поширити руїну, аж доки, винищивши поля, не зійшлись в одне місце під Ковно, звідки рушили всі разом на Троки. Городки і замки цієї місцевості вони захоплювали майже без бою і руйнували. Повернули до річки Вілії, перейшли її і стали на виду у міста в урочищі Сескіне, яке зараз зветься Золтанів двір. Казимир Скиргайло повів на ворога королівське військо, набране з литовців і русинів, а крім того декілька рот поляків, залишенних Ягайлом, при поверненні в Польщу. На полях, що простягнулись аж до самого Варкоса противники зійшлись і довго фортуна посміхалась то одним, то іншим, а обидві сторони запекло билися. Воякам Скиргайла навіть вистачало духу діяти зухвало, бо воювали вони у себе вдома, проте і числом і добротою зброї вони значно поступались війську Вітовта. Вони міцно тримались від самого світанку, коли почалась битва, до півдня, але таки стали поволі відступати в сторону Вільно. На шляху відступу була річка Вілія і щоби не бути перебитими на березі залишкам війська вдалось вишикуватись і впорядковано відступити. З великих панів втратив Скиргайло кількох князів: Гліба смоленського, Семена Євнутовича[23] Заславського, Гліба Костянтиновича Чорторийського та Івана Львовича. Ті ж, хто лишився живий в цій битві, вирушили в Троки разом із Скиргайлом, відбиваючись від переможного супротивника.

Отримавши перемогу над королівською армією в полі, Вітовт скерував всі свої сили на штурм вільненських замків. Однак, ці штурми виявились значно складнішим ділом, ніж він очікував. Бо з одного боку залога замків відбивалась більш завзято, а з іншого Скиргайло, швидко привівши в Троках своє військо до ладу, робив вдалі напади на ворожі табори, розкидані по всій місцевості. Хоч яким би відносно безпечним проти нападників не було становище обложених, але зрада серед своїх їх все-таки згубила. Деякі з них, чи то за обіцянку винагороди від Вітовта, чи то сповнені ненависті до Скиргайла, підпалили обоє воріт в нижньому замку. Все укріплення було дерев'яним і вогонь спочатку не помітили, а коли помітили він розгорівся вже дуже сильно перекинувся на дерев’яні парапети стін і захисники опинились у безвиході: залишитись в замку означало загинути у вогні, а вийти з нього — загинути від ворога. Передають, що від вогню і меча в той день загинуло чотирнадцять тисяч душ. Знайшов свою смерть і князь Костянтин Коригайло, брат Ягайла. Він ледь врятувався із вогню, а німці, до яких він потрапив, зберегли йому життя. Проте Вітовт, до якого він потім був доставлений, його не пощадив. Відрублену за його наказом голову насадили на спис і носили в таборі, неначе доводячи цим, що немає більшої жорстокості, ніж та, з якою чубляться між собою брати. Вітовт розраховував на те, що у решти обложених не вистачить духу чинити спротив після такої трощі, яку вже зазнала частина гарнізону, і вони виявлять більшу готовність піддатися. Всі сили кинув він на новий штурм, покладаючи особливу надію на те, що у розташованої на вершині гори фортеці в одному з мурів, а саме в тому, що був обернений до Лисої гори, пострілами з гармат вдалося зробити великий пролом. Хоча і в меншому числі, але так само несхитно стояли захисники фортеці. Старанням Москоровського було зірвано всі ворожі хитрощі. Проломи у стінах вони позаповнювали мішками з хмелем і закрили телячими шкурами, аби сховати їх поки що від ворожих очей, а тим часом дуже швидко зносили землю та інше для того, щоб ці проломи завалити. Серед хоробрих мужів особливу звитягу виявив Наримунд князь пінський, який не тільки хоробро утримував залишки нижнього замку, що пережили пожежу, але й вчасно і влучно подавав поміч Москоровському. Однак один з вітовтових шляхтичів викликав його на герць, у якому поєдинку Наримунд бився затято, але нещасливо, бо вибитий коп’єм із седла потрапив у полон до ворога. Час минав, а облога і штурми проти очікування Вітовта не обіцяли успіху, та ще й застосовувані ним хитрощі і підступ втратили будь-яку користь. Москоровський вигнав із замку всіх тих, хто виказав хиткість чи симпатії до Вітовта, або схильний був до заколоту, особливо — русинів. Невдалий кінець такого походу дуже розлютив Вітовта і, шукаючи на на кому зірвати своє серце, він, наче варвар, вилив свій гнів на полоненого Наримунда. На лузі поблизу він велів підвісити його за ноги до в'язу так, що стріли і кулі оборонців замку могли легко його зачепити, а згодом власноручно прикінчив його з лука. Коли надії успішно штурмувати замки вже зовсім не залишилось, втративши багато своїх, серед найзначніших — свого брата князя Тотівіда, та Альгарда графа Гогенштайна, він змушений був зняти осаду, яка тривала від 24 червня до 1 жовтня, і з усім військом повернутися у Пруссію. На своєму зворотньому шляху це християнське військо не щадило нікого і нічого, навіть і самі церкви. Адже ті, хто у часи великої небезпеки дає волю своїм людськім пристрастям, не знають нічого святого. Коли усі інші війська розійшлися по зимових квартирах, Вітовт разом з комтурами Рагніта та Інстербурга[24] вдерся у сусідні волості Жемайтії, які жорстоко розорив огнем і мечем.

На поміч стражденній Литві йшов з військом король Ягайло, але просувався надто повільно. Так що сама тільки звістка про його наближення спонукала ворога повернутися додому зі здобиччу. Оскільки вже не було з ким воювати, він звернувся до відновлення порядку у збуреній і розореній війною державі. Нестачу хліба, котра утворилася внаслідок знищення ворогом посівів, він розпорядився поповнити підвозом усілякого збіжжя з волостей, які ця війна оминула. Також виявив він чимале старання навернути до себе і тримати у покорі королівською ласкою тих, хто виявляв хиткість у вірності королю, як казали, через ненависть до Скиргайла, який спричинив стільки бід у країні і був такий же нещасливий у війні, як і жорстокий під час миру. Але він не зміг переконати Москоровського бути намісником короля у Вільні, бо той не бажав терпіти постійні ворожі набіги, а ще дужче — лютість і образи Скиргайла. На його місце король поставив Яна Олесницького відомого усій Польщі вправного вояка зі славетного роду. Сама лише присутність Скиргайла була загрозою нового спалаху зрад і бунтів у державі. Однак Ягайло не бажав усунути його з великокнязівського столу з тих же самих міркувань, які спонукали його Скиргайла на цей стіл посадити. Хай там як, але справи конче вимагали випровадити його з Вільно. Тому під виглядом великої ласки він відправив Скиргайла у Русь, де йому було пожалуване Київське князівство, відібране від старшого брата Володимира[25]. Міста Дрогичин, Мельник і Більськ він віддав князю Мазовії Янушу, щоби у такий спосіб він став підлеглим королю на тому ж праві, що й інші князі Литви. Таким чином, укріпивши Підляшшя великою потугою Мазовії проти нападів Вітовта, та завершивши інші справи у Литві, король вирушив до Польші.

Рік 1391

Тим часом Вітовт зовсім не полишив надії захопити Вільно. Захопити місто силою не пощастило, але йому здавалося, що зрада міщан є іншим вірним шляхом до цього. Скориставшись тим, що король із військом повернувся у Польщу, він став переконувати найзначніших рицарів-хрестоносців піти з ним і обложити Вільно втретє. Оскільки це відповідало їхньому інтересу, то довго переконувати їх йому не прийшлося. Вони знали, що король не залишив у краї жодного війська, яке було б здатне зустріти і вистояти проти них у відкритому полі. Отже столиця князівства — єдиний надійний притулок ворожих сил, мав на їхню гадку стати єдиним театром війни. А Вітовт радів понад усе тому, що у Вільні доведеться битися з самим Скиргайлом, бо вважав, що пошкоджені у попередніх облогах укріплення міста не витримають нового штурму і сподівався на ненависть до Скиргайла міщан і на їхню зраду. Відомо, що дух запалюється бажанням не менше, ніж тіло і у надзвичайних випадках втішається часто вигаданою і химерною радістю. Охоплений хворобливим бажанням великого княжіння Вітовт мріяв про те, як Скиргайло залишиться у Вільні, а Вільно залишиться без укріплень. Але Скиргайло тим часом був уже у Києві. Олесницький тим часом дуже вправно укріпив замкову частину міста з усіх боків, а оскільки будинки навколо замку були спалені, мусив прийняти населення у замок, місця в якому для цього було небагато. Сповнений надією Вітовт вирушив у похід на чолі великого війська, маючи із собою різні машини для облоги, йшов суходолом і вгору проти течії річок Німан і Вілія, та, не гаючи часу, оточив своїм військом Вільно і почав облогу. Німецькі полки, налаштовані дуже войовничо, з гарним спорядженням і недоброю про себе славою, стали табором посеред руїн спаленого міста на рівному піщаному місці біля храму Богородиці. Олесницький добре розумів, як важливо на війні досягти успіху вже на самому початку війни і боявся, що його товариші впадуть духом, якщо зараз же не покарати зухвалість німців. Тому не думаючи довго, він вирішив їх атакувати, доки вони не всигли ще укріпити достатньо свій табір. Зібрав найбільш боєздатних і вишикував їх на замковому плацу, розділив на окремі загони і дав кожному своє завдання. Ці загони вийшли з замку, спустилось на виду у ворога похилим берегом річки Вільни і напали на німецький табір. Ворога було вибито з найближчих позицій, багато з прусів забито чи узято до полону, а з литовців не загинув ніхто. Не так багато було це діло небезпечним, як галасливим. Олесницький, добре розуміючи нездатність своїх невеликих загонів вистояти у справжньому бою, та не чекаючи, доки ворог оговтається і накинеться на них з більшою силою, подав сигнал до відступу і відвів свої переможні загони, які зберегли стрій, знов до замку, де на них чекала решта його захисників. Цей маленький успіх наче провіщував обложеним щасливе закінчення війни і дуже підніс їх настрій, а Вітовта і хрестоносців занурив у відчай, особливо, коли вони дізнались, що обороною замку командує Олесницький, а через відсутність Скиргайла ненависть до нього литовців ніяк не зможе допомогти облозі. Однак, перш, ніж остаточно прощатись із надією слід було випробувати сили, тому він зробив дві спроби штурму усіма силами, але обидва рази вони були відбиті із великими втратами для нападників. Потім раптом вони отримали звістку, що Скиргайло поспішає з Русі для зняття облоги. Вітовт чи то зі страху перед військом Скиргайла, силу якого поголос дуже перебільшував, чи то просто не бажаючи більше витрачати час на марну справу, або з іншої якоїсь причини, почувши про наближення Скиргайла, зняв облогу і вирушив у Пруссію. Дорогою він затримався для облоги Новогродека, невеличкого замку, який нещодавно був збудований Скиргайлом на річці Вілія неподалік від Вількомира, що на річці Швентой. Він узяв обидва ці міста, перебив залоги і зруйнував укріплення і деякі споруди[26]. Скиргайло йшов за ним і був уже не дуже далеко, але