Мистецтво зосереджуватися: Як у нас украли увагу

By Гарі Йоган

Ви теж помічали, що втрачаєте увагу? Перескакуєте з одного гаджета на інший, з однієї вкладки на другу, не можете зосередитись навіть кілька хвилин? Напевно, ви теж картаєте себе за слабку волю, лінощі й відсутність дисципліни. Караєте себе тим, що обмежуєте час, проведений зі смартфоном. А що, як корінь зла не в особистих вадах і не в сучасних винаходах, а набагато глибше?
Йоган Гарі поспілкувався з десятками експертів зі всього світу, щоб з’ясувати, в чому причина сучасної кризи уваги і що з цим робити. Виявилось, що проблема глобальна й системна. ІТ-гіганти щодня борються за нашу увагу, щоб заробити на ній. Однак ця книжка і зібрані в ній інсайти доводять — проблему розсіяної уваги може подолати кожен.

• Language: Українська мова
• Publisher: Publishdrive
• Release date: Jan 29, 2022
• ISBN: 9786178053024

Book preview

Зміст

Вступ. Подорож у Мемфіс

1. Причина перша: прискорюємось, перемикаємось і забагато фільтруємо

2. Причина друга: втрачаємо стан потоку

3. Причина третя: виснажуємося фізично і психологічно

4. Причина четверта: мало читаємо

5. Причина п’ята: рідко блукаємо думками

6. Причина шоста: розвиток відстежувальних і маніпулятивних технологій (частина 1)

7. Причина шоста: розвиток відстежувальних і маніпулятивних технологій (частина 2)

8. Причина сьома: хвиля жорстокого оптимізму (або Чому індивідуальних змін замало, хоча це — важливий початок?)

9. Перші проблиски ґрунтовного вирішення

10. Причина восьма: більше стресу, який загострює настороженість

11. Два місця, де дають раду із прискоренням і виснаженням

12. Причини дев’ята й десята: погане харчування і забруднення

13. Причина одинадцята: СДУГ і як ми на нього реагуємо

14. Причина дванадцята: фізична і психологічна неволя наших дітей

Підсумок. Повстання за увагу

Подяки

Організації, які вже борються за поліпшення уваги

Примітки

Про автора

Присвячую моїм бабусям

Емі Макрей і Лідії Гарі

Вступ. Подорож у Мемфіс

Коли моєму похресникові було дев’ять років, він палко захопився Елвісом Преслі. На все горло виконував Jailhouse Rock, відтворюючи низькі наспіви й вихиляння стегнами «короля рок-н-ролу». Малий і гадки не мав, що цей стиль давно висміюють, та віддавався йому зі зворушливою щирістю хлопчака, який на порозі підліткового віку вважає себе крутим. Під час коротких пауз між шаленими співами він наполягав, що хоче знати все («Все! Все!») про Елвіса, і я бубонів, намагаючись окреслити в загальних рисах наснажливу, сумну, безглузду історію життя співака.

Я розповідав, що Елвіс народився в одному з найбідніших міст штату Міссісіпі — далеко-далеко звідси. Він з’явився на світ разом із братом-близнюком, але той помер за кілька хвилин після народження. Мати казала малому Елвісові, що коли він щовечора співатиме, дивлячись на місяць, братик почує його голос. От він і співав. Елвіс почав виступати на публіці, коли саме зароджувалося телебачення, тому несподівано зажив нечуваної слави. Хай куди Елвіс не подався б, люди верещали від захвату, аж доки його світ не перетворився на суцільний вереск. Отож він сплів собі кокон і сховався, пишаючись своїми статками, що замінили втрачену свободу. Для матері Елвіс придбав палац, який нарік Ґрейслендом.

Я проминав подробиці: розвиток залежності, пітніння й неконтрольовані гримаси на сцені у Вегасі, смерть у 42 роки… Щоразу, як похресник — назву його Адамом (я змінив і деякі інші деталі, щоб зробити його невпізнанним) — розпитував про кінець історії, я тягнув його співати зі мною дуетом Елвісову Blue Moon. «…Стояв я самотою, — наспівував він дитячим голосочком, — без надії в серці. Без власної мрії».

Якось Адам глянув на мене серйозно і попросив: «Йогане, звозиш мене колись у Ґрейсленд?». Я, не замислюючись, погодився. «Обіцяєш? Чесно-чесно?». Я пообіцяв. І більше про це не думав, аж доки все не полетіло шкереберть.

* * *

Подорослішавши, Адам збився на манівці. У 15 років кинув школу і буквально цілими днями сидів удома, витріщаючись в екран то мобільного телефона (нескінченне гортання повідомлень у ватсапі й фейсбуку (ФБ)), то айпада (де дивився затуманеними очима ютуб-відео й порно).

Зрідка я ще міг розгледіти в ньому того веселого хлопчика, який натхненно співав Viva Las Vegas, проте, здавалося, той малий розпався на окремі шматочки. Він не міг пильнувати теми розмови довше ніж кілька хвилин — втуплювався в екран або різко змінював тему. Він немов нісся зі швидкістю снепчату, і ніщо стабільне або серйозне не доходило до нього. Він був розумним, пристойним, добрим хлопцем, проте в його голові наче нічого не трималося.

За ті десять років, протягом яких Адам переходив у доросле життя, розпад, вочевидь, відбувався з усіма нами. На початку XXI століття відчуття, що ти живий, супроводжувалося втраченою, понівеченою здатністю зосереджувати увагу — фокусуватися. Зі мною діялося те саме: я купував безліч книжок, а потім винувато зиркав на них, надсилаючи, як себе переконував, останній твіт. Читав я досі багато, але рік від року процес нагадував біг ескалатором у протилежному напрямку. Мені саме минуло сорок, і на кожній зустрічі з людьми мого покоління я вислуховував скарги про втрату концентрації. Люди побивалися, немов за любим другом, що пропав у морі та й зник.

Одного вечора, коли ми з Адамом лежали на великій канапі, витріщаючись кожен у свій екран, де без кінця вигулькували сповіщення, я глянув на нього і вжахнувся. Я подумав, що не можна так жити. «Адаме, — стиха мовив я йому. — Їдьмо у Ґрейсленд». — «Куди?».

Я нагадав про обіцянку, яку дав багато років тому. Він уже й не пригадував ані часів Blue Moon, ані моєї обіцянки, але я бачив, що ідея вирватися із занімілої одноманітності щось запалила в його душі. Він зиркнув на мене й поцікавився, чи я серйозно. «Так, — відповів я, — але за одної умови. Я оплачу нашу мандрівку. Ми подолаємо 6500 кілометрів. Навідаємось у Мемфіс і Новий Орлеан. Об’їдемо Південь США, побуваємо де тобі заманеться. Але я не зможу цього зробити, якщо ти там лише витріщатимешся в екран мобілки. Ти маєш пообіцяти, що вмикатимеш телефон тільки ввечері. Ми повинні повернутися в реальність, відновити зв’язок із тим, що для нас важливе». Адам заприсягнувся, що так і буде. За кілька тижнів ми полетіли з лондонського летовища «Гітроу» у край дельта-блюзу.

* * *

Нині, коли під’їжджаєш до брами Ґрейсленду, тебе вже не зустрічає працівник, який показує гостям маєток. Тобі дають айпад, ти запихаєш у вуха навушники, і айпад підказує, куди йти: ліворуч; праворуч; прямо. У кожній кімнаті айпад голосом забутого актора розповідає тобі про неї, а на екрані з’являється її зображення. Отак і ми, втупившись в айпади, бродили Ґрейслендом самотою. Нас оточували канадці, корейці й ціла Організація Об’єднаних Націй — усі з порожніми невидющими очима, опущеними головами. Ніхто подовгу не дивився ні на що, крім екранів. Я спостерігав за людьми і дедалі більше напружувався. Раз по раз хтось відривався від айпада, і я, відчувши проблиск надії, намагався зустрітися з ним поглядом, стенути плечима, мовляв: гей, ми єдині, хто роззирається довкруги, ми єдині, хто, подолавши тисячі кілометрів, прагне побачити те, що відкривається нашим очам. Проте щоразу розчаровувався, виявивши, що люди відриваються, щоб лиш витягти телефон і клацнути селфі.

У «Кімнаті джунглів» — Елвісовій улюбленій у маєтку, — поки айпад теревенив, чоловік середнього віку, що саме стояв перед нами, повернувся до своєї дружини. Я роздивлявся величезні штучні рослини в горщиках: Елвіс придбав їх, щоб створити власні штучні джунглі, які збереглися донині. «Люба, — сказав чоловік, — глянь, яка дивовижа». Він тицьнув в айпад і заходився водити по ньому пальцем. «Якщо свайпнути ліворуч, відкривається лівий бік Кімнати джунглів, а якщо праворуч — правий». Дружина подивилася, всміхнулася, та й ну свайпати на своєму айпаді.

Я дививсь, як вони свайпають сюди-туди на екрані, розглядаючи різні куточки кімнати, не витримав і, нахилившись до чоловіка, сказав: «Пане, а не хочете скористатися старомодним свайпом — повертати голову ліворуч і праворуч? Адже ми тут. Ми в Кімнаті джунглів. Вам не потрібно дивитися на неї через екран. Ви можете побачити її без допоміжних засобів. Ось тут. Погляньте». Я махнув рукою — і штучні зелені листочки зашурхотіли.

Чоловік із дружиною трохи відступили від мене. «Дивіться! — сказав я, голосніше, ніж намірявся. — Хіба не бачите? Ми тут. Саме тут. Екран не потрібен. Ми в Кімнаті джунглів». Подружжя поквапилося вийти з кімнати, озираючись на мене й хитаючи головою: мовляв, оце бовдур. Моє серце калатало. Я обернувся до Адама, сподіваючись посміятися, разом подивуватися абсурдній ситуації, зігнати гнів, проте він стояв у кутку, тримаючи під курткою мобілку й гортаючи снепчат.

Протягом подорожі він не раз порушував обіцянку. Два тижні тому, щойно літак приземлився в Нью-Орлеані, умить витяг телефон, не встигли ми й підвестися з місць. «Ти обіцяв», — дорікнув я. Він відповів: «Я мав на увазі, що нікому не телефонуватиму. Не можу ж я не зазирати у снепчат і не переписуватися». Сказав він це щиро — так, наче я просив його на десять днів затамувати подих. У «Кімнаті джунглів» я мовчки дивився, як він копирсається в телефоні. Повз нього линув потік людей, що також витріщалися в екрани. Мені стало так самотньо, немов я стояв на порожньому кукурудзяному полі в штаті Айова і в радіусі кількох кілометрів не було ані душі. Я підійшов до Адама, вихопив у нього з рук телефон.

«Не можна так жити! — вигукнув я. — Ти не вмієш бути присутнім! Ти марнуєш своє життя! Ти боїшся щось проґавити й тому постійно перевіряєш телефон? Але так, навпаки, гарантовано все пропускаєш! Ти пропускаєш життя, а воно в тебе єдине! Ти не бачиш того, що зараз просто перед твоїми очима, — того, що з дитинства мріяв побачити! Жоден із цих людей не бачить! Поглянь на них!».

Я говорив голосно, але більшість «айзольованих» айфонами людей навколо нас навіть не завважила. Адам забрав у мене телефон, сказав (мушу визнати, небезпідставно), що я поводжуся, як псих, і почимчикував надвір, минаючи Елвісову могилу, де нас зустрів мемфіський ранок.

Я багато годин байдуже походжав між Елвісовими «ролс-ройсами», виставленими у прилеглому музеї. Коли споночіло, я нарешті зустрівся з Адамом на другому боці вулиці в готелі Heartbreak, де ми зупинилися. Він сидів коло басейну у формі гігантської гітари, і, як співав Елвіс у пісні, що дала назву цьому готелю і яку тут крутять 24/7, вигляд мав сумний. Сівши поряд із ним, я усвідомив, що мої спалахи гніву й люті на нього (що траплялися протягом усієї подорожі) насправді спричинені злістю на себе. Його неспроможність зосередитися й постійні відривання, а також невміння відвідувачів Ґрейсленду роздивитися місце, куди вони приїхали, дедалі більше дошкуляли мені самому. Я розпадався так само, як вони. Я теж утрачав здатність бути присутнім. І мене це бісило.

«Я знаю, зі мною не все гаразд, — стиха промовив Адам, міцно стискаючи телефон у руці. — Але й гадки не маю, як це виправити». І ми обидва знов застрочили в мобілках.

* * *

Я потягнув Адама в мандрівку, щоб утекти від умов, за яких ми не могли зосередитися. Проте здійснив прикре відкриття, що тікати нікуди, адже проблема скрізь. Працюючи над книжкою, я мандрував усім світом майже без перепочинку. Навіть коли дозволяв собі трохи віддихати від дослідницької роботи й відвідати найвідоміші у світі спокійні й умиротворені місця, проблема із зосередженістю чигала на мене й там.

Одного дня в Ісландії, сидячи в Блакитній лагуні — широкому й безмежно спокійному геотермальному озері, де, навіть коли навколо падає сніг, булькає гаряча, як у ванні, вода, — я спостерігав, як сніжинки повільно розчиняються в парі над водою, а люди навкруги орудують селфі-палицями. Мобільні телефони вони поклали у водонепроникні чохли й завзято позували і постили фотографії. Дехто стрімив в інстаграм. Я подумав, що, мабуть, гаслом нашої доби має стати: «Я намагався жити, але відволікся». Плин моїх думок перервав угашений німець — як видно з усього, впливовий блогер, який горлав у камерофон: «Я тут, у Блакитній лагуні! Заради цього варто жити!».

Ще якось вирушив я подивитись на «Мону Лізу» в Парижі, однак виявив, що до неї тепер не промикнутися крізь гідну сутички на регбійному полі навалу людей з усіх усюд, які проштовхуються до картини, щоб одразу ж розвернутися до неї спиною, клацнути селфі й лізти назад. Того дня в музеї я понад годину збоку спостерігав за натовпом. Кожен, абсолютно кожен відвідувач, розглядав «Мону Лізу» не довше ніж кілька секунд. Її усмішка вже не видається загадковою — вочевидь, жінка дивиться на нас із висоти Італії XVI століття й запитує: «Чому ви просто не милуєтеся мною, як раніше?».

* * *

Мої враження перегукувалися із сумнівами, що зароджувалися в мене протягом кількох років — не лише щодо поганих звичок туристів. Здавалося, нашу цивілізацію обсипали сверблячим порошком, і ми постійно смикали, сіпали й викручували мозок, не в змозі елементарно зосередитися на важливому. Заняття, що вимагають тривалішої концентрації, як-от читання книжок, роками занедбувалися. Після мандрівки з Адамом я прочитав дослідження провідного науковця, який вивчає силу волі в усьому світі, — професора Роя Баумейстера із Квінслендського університету (Австралія) — а згодом взяв у нього інтерв’ю. Наукове підґрунтя сили волі й самодисципліни він вивчає понад 30 років, а також саме він провів найвідоміші в суспільствознавстві експерименти. Сидячи навпроти 66-річного науковця, я пояснював, що замислив написати книжку про те, чому люди втратили увагу і як її повернути. Я дивився на нього з надією.

«Цікаво, — сказав він, — що ви звернулися до цієї теми. Мені здається, що мій контроль над увагою слабшає». Професор пояснив, що раніше міг годинами читати, писати, але тепер «значно частіше перестрибує з одної думки до другої». Нещодавно він помітив за собою, що засумувавши, бавиться «у відеогру на телефоні, і стає веселіше». Я уявив, як він відвертається від своїх величезних наукових досягнень і грає в Candy Crush. Потім Баумейстер сказав: «Я розумію, що, мабуть, не можу концентруватися, як раніше. — І додав: — Я просто розслабляюсь, а потім картаю себе».

Усе це говорив Рой Баумейстер — автор книжки «Сила волі» (Willpower), що досліджував цю тему більше, ніж будь-яка інша людина на Землі. I я подумав: «Якщо в нього проблеми з увагою, чи є взагалі люди, яких ця халепа оминула?».

* * *

Я довго переконував себе, що криза насправді примарна. Попередні покоління теж хвилювалися, що в них слабнуть увага й концентрація. Майже тисячу років тому середньовічні ченці скаржилися, що й собі потерпають від проблем з увагою. З роками люди гірше зосереджуються та більше нарікають на світ і нове покоління, а не на втрату своїх здібностей.

З’ясувати це питання напевно можна було б, якби науковці ще багато років тому започаткували елементарне дослідження. Вони могли провести тест на увагу серед вибраних навмання людей і повторювати його протягом років і десятиліть, щоб відстежити будь-які зміни. Але ніхто цього не зробив. Даних за тривалий період ніколи не збирали. Гадаю, є й інший спосіб дошукатися переконливих відповідей. Працюючи над цією книжкою, я дізнався, що на людську здатність зосереджуватися впливають різноманітні чинники, досліджені науковцями. Вірогідні дані засвідчують, що за останні кілька десятиліть вплив багатьох чинників посилився — подекуди кардинально. Попри це я виявив лиш одну тенденцію, яка, можливо, поліпшує нашу увагу. Саме тому я переконався, що криза справжня й вимагає нагальних дій.

Як засвідчують дослідження, нічого доброго з нових тенденцій не вийде. Наприклад, в одному маленькому дослідженні(1) науковці перевірили, як часто розпорошують увагу американські студенти: на їхні комп’ютери встановили програму, що відстежувала діяльність користувача за день. З’ясувалося, типового дня студент у середньому перемикається з одного заняття на інше що 65 секунд; студенти зосереджуються на одній діяльності лише 19 секунд. Якщо ви людина старшого віку й раптом відчули свою зверхність, не кваптеся. Ґлорія Марк із Каліфорнійського університету в Ірвайні — фахівчиня з проблематики уваги, в якої я брав інтерв’ю, — перевірила(²) середню тривалість зосередженості офісних працівників на одному завданні. Це три хвилини.

Я подолав 48 тисяч кілометрів, щоб довідатися, як нам повернути зосередженість і увагу. У Данії брав інтерв’ю в науковця, який разом із командою вперше довів, що наша колективна здатність зосереджуватися стрімко послаблюється. Згодом я зустрічався з науковцями зі всього світу, які з’ясували причини цього. Загалом я взяв інтерв’ю в понад 250 фахівців — від Маямі до Москви, від Монреаля до Мельбурна. У пошуку відповідей я потрапляв у несосвітенні місця: від фавел Ріо-де-Жанейро, де увага руйнується катастрофічно, до незвичайної компанії в маленькому містечку далекої Нової Зеландії, де вигадали, як істотно відновити зосередженість.

Переконаний, ми абсолютно не розуміємо, що насправді відбувається з нашою увагою. Я роками картав себе, коли не міг зосередитися. Лаяв: «Ти лінтюх недисциплінований, зберися!». Або звинувачував телефон, лютував на нього і шкодував, що його винайшли. Більшість моїх знайомих реагує так само. Проте я довідався, що насправді йдеться про щось значно глибше за особисті хиби або один винахід.

Уперше мене осяяло, коли я подався в Портленд, штат Орегон, на інтерв’ю з професором Джоелом Ніґґом — провідним у світі фахівцем із дефіциту уваги в дітей. Ніґґ підказав: буде легше розібратися, що відбувається, якщо порівняти поширення проблем з увагою та поширення ожиріння. П’ятдесят років тому відсоток людей з ожирінням був дуже низький, але нині це ендемічна хвороба на Заході. Річ не в тім, що ми раптом стали ненаситними чи неспроможними притлумити бажання. Професор пояснив: «Ожиріння — не медична епідемія, а соціальна. У нас погана їжа, і тому люди гладшають». Спосіб життя кардинально змінився: змінилася система забезпечення харчами; ми побудували міста, де складно ходити пішки чи пересуватися велосипедом. Зміни в нашому середовищі змінили наші тіла. Десь так само, припустив професор, пояснюються і зміни в увазі й зосередженості.

Джоел Ніґґ десятиліттями вивчав цю тему і вважає, що нині ми розвиваємо «патогенну культуру уваги» — середовище, де нам усім надзвичайно складно надовго й глибоко зосереджуватися. Щоб досягти такого рівня зосередженості, треба пливти проти течії. Наукові дослідження засвідчують, що багато чинників послаблюють увагу, роз’яснив Ніґґ, і в деяких людей проблема зумовлена хімічними особливостями, проте, можливо, потрібно визначитися: «Чи не виникла в суспільстві епідемія дефіциту уваги внаслідок хибного функціонування в ньому певних процесів?».

Згодом я запитав Ніґґа, що він зробив би, якби я доручив йому керувати світом і він хотів занапастити здатність людей зосереджувати увагу. Він на хвилю замислився й відповів: «Мабуть, приблизно те саме, що робить наше суспільство нині».

Я переконався, що послаблення уваги не варто сприймати передусім як особисту слабкість — мою, вашу чи вашої дитини. Це заподіюють усім нам потужні сили. Зокрема, IT-гіганти Big Tech, але не тільки вони.

Проблема системна. Правда в тім, що ви живете в системі, яка щодня обливає вашу увагу кислотою, а потім вам кажуть звинувачувати себе й виправляти власні звички, поки згорає увага всього світу. Довідавшись про це, я усвідомив, що в усіх книжках про увагу, які читав, є велика прогалина. Величезна. Автори переважно нехтують, власне, причинами кризи уваги, що здебільшого криються в тих потужних силах. Згідно з моїми дослідженнями, нашій увазі шкодять 12 чинників. Я дійшов висновку, що ми можемо розв’язати проблему в довгочасній перспективі, тільки якщо зрозуміємо ці чинники — і тоді гуртом завадимо їм шкодити нам.

Кожна людина може вжити дієвих заходів, щоб зменшити згубний вплив проблеми особисто для себе, і моя книжка навчить вас цього. Я наполягаю, щоб ви в такий спосіб узяли відповідальність на себе. Проте, мушу бути чесним (на жаль, в інших книжках на цю тему чесності бракувало), зміни дадуть вам небагато. Розв’яжуть лише частину проблеми. Вони цінні. Я і сам застосовую їх. Проте вони не виведуть вас із кризи уваги, хіба що вам дуже пощастить. Системні проблеми вимагають системних вирішень. Безсумнівно, кожен із нас має особисто брати на себе відповідальність, та водночас усі гуртом ми мусимо взяти колективну відповідальність за подолання потужних сил, що руйнують увагу. Справжнє вирішення, яке дасть усім змогу вилікуватися від послаблення уваги, — можливе. Для цього потрібно радикально переглянути наше ставлення до проблеми, а тоді — діяти. Гадаю, я збагнув, із якого боку до цього підійти.

* * *

На мою думку, у вас є три причини, щоб вирушити зі мною в подорож по увагу. По-перше, для кожного неуважне життя — це неповноцінне життя. Якщо ви не здатні утримувати увагу протягом тривалого часу, то не досягнете бажаного. Ви хочете прочитати книжку, але вас постійно відривають сповіщення і параноїдальне бажання перевірити соціальні мережі. Ви хочете побути кілька годин із дитиною, але раз по раз тривожно перевіряєте електронну пошту: чи немає повідомлень від боса. Ви хочете заснувати власну компанію, але ваше життя розчиняється в тумані постів на фейсбуку, від яких вам заздрісно й лячно. Не з вашої вини вам бракує спокою — свіжого повітря, вільного простору, де можна спинитися й поміркувати. Згідно з дослідженням професора Майкла Познера з Орегонського університету(3), якщо ви на чомусь зосереджені й перериваєтесь, вам знадобиться в середньому 23 хвилини, щоб відновити попередній стан зосередженості. Ще одне дослідження серед офісних працівників у США(4) виявило, що типового робочого дня більшість людей не має ані години безперервної роботи. Якщо так триває місяцями й роками, ви втрачаєте здатність зрозуміти, хто ви й чого прагнете. Ви губитесь у власному житті.

У Москві я брав інтерв’ю в найвидатнішого у світі науковця в галузі дослідження уваги доктора Джеймса Вільямса, який працює в Лабораторії цифрової етики Оксфордського університету. Він розповів: «Якщо ми хочемо робити щось важливе в будь-якій галузі, у будь-якій сфері життя, то маємо приділяти увагу відповідним аспектам… Якщо ж не здатні, складно взагалі щось робити». За словами Вільямса, щоб зрозуміти ситуацію, в якій ми нині опинилися, можна спробувати уявити таке: ви за кермом автівки, аж тут хтось вивертає відро багнюки на ваше вітрове скло. У вас умить виникне багато проблем: можливо, ви нічого не побачите в дзеркалі заднього виду; можливо, загубитесь; можливо, запізнитесь. Та найперше, що маєте зробити (до того як хвилюватися про халепи), — вичистити вітрове скло. А ні — то навіть не знатимете, де ви. Отже, нам потрібно розв’язати проблеми з увагою, перш ніж прямувати до будь-якої іншої мети.

Друга причина вирушити зі мною в подорож по увагу: втрата уваги не тільки створює проблеми особисто кожному з нас, а й викликає кризу в суспільстві. Людство опинилося перед лицем безпрецедентних перешкод і пасток (як-от зміна клімату), і, на відміну від попередніх поколінь, ми переважно не в змозі протистояти найсерйознішим викликам. Чому? На мою думку, почасти тому, що, коли послаблюється увага, послаблюється й здатність розв’язувати завдання. Щоб розв’язувати складні завдання, потрібна стійка увага багатьох людей протягом багатьох років.

Демократія вимагає від населення спроможності достатньо довго зосереджувати увагу, щоб виявляти справжні проблеми, відрізняти їх від нафантазованих, знаходити вирішення і притягати лідерів до відповідальності, якщо вони не впроваджують цих вирішень. Якщо ми втратимо це, не буде й суспільства, яке повноцінно функціонує. Я сумніваюся, що можна вважати збігом одночасне виникнення кризи уваги та найжахливішої кризи демократії з 1930-х років. Незосереджені люди більше схилятимуться до спрощених авторитарних рішень та менш тверезо оцінюватимуть ситуацію, коли ці рішення зазнають краху. Світ, населений людьми з дефіцитом уваги, які живуть між твітером і снепчатом, буде світом суцільних криз, із жодною з яких ми не дамо ради.

Третю причину, з якої нам варто глибше осмислити проблему щодо уваги, я вважаю найбільш обнадійливою. Зрозумівши, що відбувається, ми зможемо почати зміни. Джеймс Болдвін (як на мене, найвидатніший письменник XXI століття) сказав: «Приймаючи, не все можна змінити, але нічого не можна змінити, не прийнявши»(5). Нинішня криза — антропогенна, і тільки люди можуть її викоренити.

* * *

Одразу розповім, як я збирав інформацію, представлену в цій книжці, і чому обрав її. Працюючи над книжкою, я прочитав багато наукових досліджень і взяв інтерв’ю в науковців, які, на мою думку, зібрали найважливіші дані. Увагу й зосередженість вивчають науковці різних галузей. Зокрема нейробіологи, і про них далі ще поговоримо. Однак, гадаю, левову частку роботи над пошуком причин зміни уваги виконали соціологи, які аналізують, як новий спосіб життя впливає на нас (на кожного поодинці й колективно). Я вивчав соціологію і політологію в Кембриджському університеті, де мене вимуштрували, як належно читати дослідження науковців, як оцінювати дані, які вони наводять, і, сподіваюсь, ставити глибокі запитання.

У науковців часто суперечливі версії про те, що й чому відбувається. Річ не в тім, що наука ненадійна. Просто люди — надзвичайно складні, і справді важко визначитися з таким неоднозначним питанням, як чинники, що впливають на здатність зосереджувати увагу. Очевидно, це призводило до певних труднощів, коли я писав книжку. Беззаперечних свідчень можна чекати вічно. Тому я мусив працювати, стараючись спиратися на якнайбільш вірогідну інформацію та водночас завжди тримати в голові, що наука не стоїть на місці й може помилятися, а отже, до неї потрібно ставитися з обережністю.

У кожному розділі я намагався донести до вас, що наводжу вельми суперечливі дані. Сотні науковців, вивчаючи деякі теми, дійшли згоди про слушність висновків, із якими я вас ознайомлюю. Звісно ж, це ідеальний варіант, і, де можливо, я вишукував науковців, які мають консенсус у своїй галузі, та писав, спираючись на граніт їхньої науки. Проте є питання, з якими я прагнув розібратися і які вивчало лише кілька дослідників. У таких випадках дані, на яких ґрунтуються мої висновки, менш надійні. У деяких питаннях авторитетні дослідники, пояснюючи, що насправді відбувається, мають істотні розбіжності. Тоді я вас одразу попереджаю про це й намагаюсь розглянути різні погляди. Кожну думку підкріплюю найвагомішими доказами, які вдалося знайти.

До роботи над книжкою я старався підходити скромно. Адже я не фахівець у жодному з розглянутих питань. Я журналіст, який спілкувався із фахівцями, перевіряв і, як міг, пояснював їхні відкриття. Якщо ви хочете дізнатися детальніше про наукові дискусії, я значно глибше аналізую наявні дані в понад 400 примітках, опублікованих на сайті цієї книжки, і розповідаю про понад 250 наукових досліджень, які використав. Деколи я спирався на власний досвід, щоб пояснити, що засвоїв. Звісно ж, мої особисті історії не є науковими обґрунтуваннями. Я лише так пояснюю, чому завзято шукав відповідей.

* * *

Повернувшись із нашої з Адамом мандрівки в Мемфіс, я вжахнувся тим, що зі мною сталося. Одного дня я три години читав перші кілька сторінок роману, гублячись через думки, що мене повсякчас збивали, наче я був під кайфом. Я вирішив: так далі тривати не може. Художня література завжди була одним із найбільших моїх задоволень, і втратити читання означало б те саме, що втратити руку чи ногу. Тому я повідомив друзям, що ухвалив радикальне рішення.

Оскільки я вважав, що зі мною таке діється, бо я недостатньо дисциплінована людина і мною заволодів телефон, рішення здавалося очевидним: дисциплінувати себе й позбутися телефона. Я забронював через сайт квартиру коло пляжу в Провінстауні, на краю півострова Кейп-Код. «Поживу там три місяці, — тріумфально оголосив я всім, — без смартфона й комп’ютера з виходом в інтернет. Годі з мене. Несила терпіти. Уперше за 20 років поживу офлайн». Ми з друзями поговорили про подвійне значення слова wired: в англійській воно означає «перезбуджений», «схиблений» і водночас «під’єднаний онлайн». Для мене ці слова були взаємопов’язані, мали споріднене значення. Я втомився бути wired. Мусив розвіятися. Так і вчинив. Покинув усе. Налаштував в електронній пошті автоматичну відповідь про те, що зі мною неможливо зв’язатися протягом подальших трьох місяців, і розпрощався з метушнею, в якій крутився от уже 20 років.

Я старався сприймати екстремальний цифровий детокс без зайвих ілюзій. Знав, що повна відмова від інтернету не може слугувати довгочасним вирішенням: я ж не збирався стати амішем і назавжди відійти від технологій. Ба більше, я знав, що мій варіант не підхожий для більшості людей навіть як короткочасне вирішення. Я з робітничої родини: мене виростила бабуся, яка мила туалети; мій тато був водієм автобуса. Слова, що для подолання проблем уваги треба звільнитися з роботи й оселитися в хижі на березі моря, пролунають для них уїдливо і образливо, адже вони просто не можуть цього зробити.

Однак я вчинив так, бо інакше міг утратити значущу для мене здатність до глибокого мислення. Це був відчайдушний крок. Я відчував, що, позбувшись на якийсь час усього зайвого, дістану приблизне уявлення про те, які зміни потрібні всім нам. Завдяки кардинальному цифровому детоксу я багато що збагнув, зокрема й межі цифрових детоксів (про це далі).

Мій детокс розпочався травневого ранку, коли я вилетів у Провінстаун. Перед моїми очима невідступно мерехтіли екрани айпадів із Ґрейсленду. Я гадав, проблема в моїй неуважності й у наших технологіях, тому тішився в передчутті тривалої відмови від пристроїв — свободи, о так, свободи!

1. Причина перша: прискорюємось, перемикаємось і забагато фільтруємо

«Я не розумію прохання, — укотре повторив