Олександр Олесь. Найкращі твори. Ілюстроване видання: Україна в старовину, Чари ночі, По дорозі в Казку, З журбою радість обнялась…, Микита Кожум'яка та інші

By Олександр Олесь

Олександр Іванович Кандиба — український поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича.
Ця ілюстрована збірка дозволяє вам відчути красу його мови та емоційну силу його творів, доповнену захоплюючими ілюстраціями. Ми включили сюди його найвідоміші та найцінніші твори, такі як «Україна в старовину», «Чари ночі», «По дорозі в Казку», «З журбою радість обнялась…» та інші.
Читаючи цю збірку, ви зможете відкрити для себе різноманіття тем, якими займався Олександр Олесь. Він не боявся порушувати складні питання суспільства, душевних станів та існування людини. Його твори вражають своєю проникливістю, глибиною почуттів та філософською мудрістю.
Олександр Олесь був відомий своєю майстерністю використання мови, його слова ллється річковим потоком, створюючи гармонію з образами і емоціями. Ви перенесетесь у віддалені часи, сповнені краси, трагізму та надії, відчуєте багатство української природи та велич української душі.
Strelbytskyy Multimedia Publishing © Ukraine — Kyiv 2023

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: May 27, 2023
• ISBN: 9780880046541

Book preview

«А вже красно сонечко…»

Веснянка

(З драматичної поеми «Над Дніпром»)

А вже красно сонечко

Припекло, припекло,

Яснощире золото

Розлило, розлило.

На вулиці струмені

Воркотять, воркотять.

Журавлі курликають,

Та летять, та летять.

Засиніли проіски

У ліску, у ліску…

Швидко буде земленька

Вся в вінку, вся в вінку.

Ой сонечку-батечку,

Догоди, догоди,

А ти, земле-матінко,

Уроди, уроди.

«А мій Буба-чарівничка…»

А мій Буба-чарівничка

Знає, скільки два та одиничка.

А іноді як піде,

То і три з одним складе.

А складати одиниці —

Це йому одні дурниці.

А як свіжа голова,

Знає, скільки два та два.

А як років сто мине —

Й не таке іще утне.

Хоч погані оці вірші,

А бувають іще гірші.

Алфавіт віршами, написаними для сина

Айстра квітне у саду,

Аєр в лузі я знайду.

Бізон у двір забрався,

Баран його злякався.

Ведмеді вулика знайшли,

Вовки під деревом лягли.

Грак сидить на димарі,

Голуб в'ється угорі.

Дельфін живе в морях,

Дракон — лише в казках.

Жук до себе лізе в нірку,

Жабка плигає на гірку.

Зайчик вибіг із лісочку,

Зебра стала на горбочку.

Індик крутиться та дметься,

Іволга летить, сміється.

Їжачок, піймавши жабку,

Їжачатку дає в лапку.

Й та Е буде Є,

Й та І буде ї.

Курка сіла на гніздечко,

Качка ходить недалечко.

Лис попався у тенета,

Лебідь виплив з очерета.

Мавпа плигає, стрибає,

Мишка з нірки виглядає.

Носоріг поліз у воду,

Нирка теж шукає броду.

Осел прив'язаний пасеться,

Орел за пташкою женеться.

Півень весело співає,

Пугач цілий день дрімає.

Рибка плаває, гуляє,

Рак на неї поглядає.

Слон синка свого купає,

Сарна з лісу виглядає.

Тхір піймати хоче качку,

Тигр чатує на конячку

Удав лиш голову підняв.

Ужака кинувся у став.

Фламінго на багно летить,

Фазан на гніздечку сидить.

Хрущ над вишнею літає,

Хлопчик ловить — не піймає.

Цап на тина злізти хоче,

Цесарочка йде, цокоче.

Чапля ходить під вербою,

Чайка в'ється над водою.

Шишка висить на ялині,

Шершень сів на деревині.

Щука в ночвах лежить,

Щур до неї біжить.

Юрта на снігу стоїть,

Юшка на вогні кипить.

Явір гнеться над водою,

Ятір сохне під вербою.

«Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні…»

Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,

Який тягар з нас кожний ніс!

Моря б повстали з наших сліз,

Затихли б бурі в нашому зітханні.

На площах ми чужі стояли, босі й голі,

І кожний кидав камінь в нас…

Ми стільки винесли образ,

Ми стільки бачили сваволі!!

І все за те, що ми свій край любили,

Що рвались сонце в темряву внести.

…І понесли в світи хрести

Та сиві голови похилі.

Бджілка і зозуля

«Бджілко! — крикнула зозуля,

Сядь, спочинь зо мною.

Любо, мило спочивати

В холодку весною!

Будем звідси ми дивитись,

Як земля радіє,

Як горить і сяє сонце,

Як садок біліє.

Будем слухати з тобою,

Як степи співають,

Як шумлять широкі ріки,

Як вітри гуляють».

«Ой зозуленько ледача,—

Бджілка одказала.—

Чи не гріх тобі казати,

Щоб і я гуляла?!

Подивися: все працює

На широкім світі,

І у лісі, і у полі,

І в ясній блакиті

Ось несе горобчик гусінь

Діток годувати,

Ось комашка травку тягне

Хатку будувати.

Там кує ковалик-дятел,

Нірку жук копає,

В небі вітер хмару гонить,

Де дощу немає.

Чи не соромно ж, зозуле,

Цілий день гуляти?

Чи не краще й веселіше

Жити-працювати?!

Прощавай: немає часу!

Треба мед збирати,

Треба кожну квітку в полі

Бджілці облітати.

Як зима страшна настане,

Полетиш ти в вирій,

Я ж останусь зимувати

На Вкраїні милій.

Буду ж дбати я весною,

Щоб було що їсти,

Як сніги та хмари вкриють

Сонце променисте».

Заспівала бджілка пісню,

В сизім полі зникла.

А зозуля засмутилась,

Бо робить не звикла.

«Біга зайчик-скакунець…»

Біга зайчик-скакунець,

В затишок тікає.

А зима на помелі

Зайця доганяє.

Зайчик бачить, що біда —

Під дубом сховався.

А зима тут снігу — кидь!

Там малий й зостався.

А от білка із дупла

Хвостик виставляє.

А зима в дупло мерщій

Снігу напихає.

А як вгледіла вона

Горобців на гілці,

Плиг туди — і горобці

В сніговій тарілці.

А уранці, щоб спочить,

На сосну злетіла,

І в ту ж саму мить сосна

Снігом забіліла…

Дужче сонце припекло,

Розлило струмочки

І промінням золотим

Просякло листочки.

Бачить з лютістю зима,

Що не буде долі,

А морозика нема

Ні в гаю, ні в полі.

А вітри-гінці летять,

Про весну співають.

Сосни весело шумлять,

І струмочки грають.

Що робить, куди втекти,

Як під носом лихо?!

Покоритися, лягти

Та умерти тихо…

«Білі гуси летять над лугами…»

Білі гуси летять над лугами,

в синім небі біліють снігами,

в синім небі хмарками зникають,

довго-довго їх очі шукають.

Білі гуси на озеро впали,

тихі води кругом розгойдали…

Розцвіли, як купави великі…

Довго-довго їх чуються крики.

Навмивалися, накупалися,

нагойдалися, нагулялися.

Закричали, знялись і полинули,

тільки пір'я на спогад покинули.

Боровик

Вийшов в поле боровик

та й узявся в боки,

бо він бачити не звик

обрії широкі.

Покрутився на нозі,

реготом залився,

танцюристці-стрекозі

в пояс уклонився.

Довго зайчика ганяв,

виспавсь на пісочку.

Коли вечір вже настав,

викупавсь в струмочку.

Треба вже й додому йти,

суне ніч-циганка.

Почала гриба трясти

люта лихоманка.

Розболілась голова,

коле в усі, нежить…

Може, з тиждень або два

боровик пролежить.

Заблудився серед трав,

наколов десь ніжку,

ледве-ледве дочвалав

і упав на ліжко.

В хаті — лишенько моє!

Щось страшне знялося:

батько в груди себе-б'є,

мати рве волосся.

Звали знахаря-крота,

забігала мишка…

Горе! в грудях хрипота,

в легенях задишка.

З хліва кликали жука,

ящірку-ворожку,

прикладали павука,

розтинали ніжку.

Виганяли переляк

(«Йди, мовляв, до лиха!»).

Боровик палав, як мак…

(Думали, бешиха…)

Йшла бабуся, як на те

очі вже старенькі,

не розгледить, що росте —

погань чи опеньки.

Йде, нагнеться, візьме щось

і у кіш положить,

і старій чогось здалось,

що вона поможе.

«Гей, до нас, бабусю, йдіть!»

закричали з хати.

«З ліжка дворого зведіть,

треба рятувати!»

В руки хворого взяла,

плигає, сміється

і цілує без кінця:

«Боровик, здається!

Йди до гурту! Веселіш

буде тут малому…»

І, поклавши його в кіш,

понесла додому.

«Бризкало сонце дощами вогняними…»

Бризкало сонце дощами вогняними,

Сонна земля ожила.

Бризнуло небо піснями весняними:

О, це весна вже прийшла!

Ранні пташки задзвеніли над вітами,

Довше черешня терпіть не змогла,

Глянула, бризнувши білими квітами:

О, це весна вже прийшла!

Падали квіти з черешні, прощалися,

Пчілка дзвеніла, фіалка цвіла.

Брості поволі в саду розпускалися:

О, це весна вже була!

Будь мечем моїм (збірка)

Моїй матері

Мати, мати! Не журися,

Не сумуй, не проклинай…

Я і сам ходжу, як ссмуток,

З серцем, змученим украй…

Ой, нащо ж малу дитину

Доручала ти степам?..

Над степами сяє сонце

І вітри літають там.

Сонце звало мене в небо,

В море неба від землі,

І про край якийсь розкішний

Клекотали журавлі.

Темні вихори крутились,

Бились з горами вітри, —

Сам я бачив, як гриміли

Сірі камені в яри.

А квітки в траві пахтіли,

Степ, як море, хвилювавсь,

І до мене цілий всесвіт, —

Мати, — всесвіт усміхавсь!

І зробившись рідним братом

Вітру, простору і трав,

Кидав я нудну роботу

І в зелений степ тікав…

Не клени, о рідна мати, —

Я і сам себе клену…

Вмер би радо, так сама ти,

Знаю, ляжеш у труну.

Плачеш?.. в груди б’єш, конаєш…

Я конаю, мати, й сам…

Ой… нащо ж… малу дитину

Доручала… ти… степам…

1908

«Яка краса: відродження країни!..»

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.

Так спить орел, — і враз, розкривши очі,

Угледе світ, красу і простір голубий,

І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче

Про вільний льот орлів, про ранок золотий.

Так море іноді всю ніч дрімає,

І нагло хвилями, як крилами, заб’є,

І дивно перлами, і барвами заграє,

І очі всесвіту до себе прикує.

Летить воно, хвилюється і ллється,

В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,

І щастям все життя йому в той мент здається,

І все в той мент йому і годе, і щастить.

. . . . . . . . . . . .

І де взялись ці хвилі сніжно-білі,

Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,

З яких ясних країн чайки ці налетіли,

Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..

Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,

Коли іде борьба за волю, за життя,

Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу

І сонця жданого блискуче вороття.

1908

«Небо блакитне, зелена земля…»

Небо блакитне, зелена земля,

Груші і яблуні білі…

Квітоньки милі! зірвіться з гілля…

Вітряно! квітоньки милі.

Вітер на північ летить крізь садок,

Північ, ще вкриту снігами…

Квітоньки білі! зірвіться з гілок, —

Журиться мила за вами.

Ой полетіть, до вікна припадіть,

Мов голубки білокрилі…

Візьме на груди вас мила зогріть…

Вітряно! квітоньки милі!..

1907

«І нелюба свого теплом я обливаю…»

І нелюба свого теплом я обливаю,

І з ним живу життям одним…

Нема його — журюсь за ним,

Ходжу і спати не лягаю…

А як би я тебе, далекий мій, любила,

І скільки б ласки я лила,

Яка б щаслива я була…

О мамо, мамо! ненько мила…

1906

«О слово рідне! Орле скутий!..»

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

1907

Тіні

Куди піти,

Куди втекти

Від голосу страшного?

Тікаю я

В ліси, в поля, —

І не втечу від нього.

Біжу, а він

Гуде, як дзвін,

На смерть немов,

Все — бев та бов.

Коли ж стомлюсь,

Спочить спинюсь,

Бринять слова,

І хтось співа:

«Ой не стій,

Сину мій,

Не топчи хоругов…

Тут лилась моя кров,

Тут я ранений впав,

Як про тебе я дбав…

Ти забув…

Ти не був…

Ти ховавсь по житах,

По хлівах, по хатах,

Ти, як злодій, ховавсь,

Ти хотів і боявсь…»

І я з місця знімусь

І вперед понесусь,

А зо мною врівні

Щось летить і співає мені:

«Ой синочку, порадничку,

Ой, де ж ти був, мій зрадничку,

Як в бік мене улучено,

Як в’язано і мучено,

І топтано, і палено,

І глиною привалено.

Чому не йшов хоч віченьки

Стулить мені на ніченьки…»

І я кричу,

І знов лечу, —

Де люде, де огні…

І легшає мені.

…На досвітках прядуть,

Скрипки ведуть,

Баси гудуть,

Нічого їм не чуть…

«Нічого вам не чуть?» —

Питаюся у їх.

В одмову крик і сміх.

Я згодом обійдусь

І з ними сам сміюсь…

І нагло чую знов:

«Ой не смійсь, сину мій,

Ще сміяться рано,

Ще димить моя кров,

Ще ятряться рани.

Ой постій,

Сину мій!..»

І я криком кричу,

І із хати лечу,

А зо мною врівні

Щось біжить і співає мені…

1908

«Ллється море, плеще в берег…»

Ллється море, плеще в берег,

Б’ється в сірі скелі,

Мов з кайданів хоче вийти

На степи веселі.

Ой, і ми на волю рвались,

В сірі скелі били…

Море, море! глянь, — усюди

Наших хвиль могили…

1908

І ви покинули…

І ви покинули… і ви пішли…

І в найми душі віддали,

І клад, що вам діди сховали,

На скибку хліба проміняли…

Цигани ви,

Цигани ви!..

А там, в землі, який там скарб лежав

І скільки струн в собі ховав…

Які б то звуки розітнулись,

Коли б ви дивних струн торкнулись!..

Не варті ви,

Не варті ви…

. . . . . . . . . . . .

І часом чує ліс в пітьмі нічній,

Як десь на кобзі золотій

Струна застогне і порветься,

І стогін скаргою поллється…

«О, де ж ви єсть?

О, де ж ви єсть?..»

1908

«Колись здавався ти мені орлом підтятим…»

Колись здавався ти мені орлом підтятим

І в полі кинутим в агонії сконать…

Очима стежиш ти за ворогом проклятим,

Що хтів тебе ногою розтоптать.

Ти гнівом дихаєш, гориш, а не конаєш…

Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,

Одним крилом круків ти відбиваєш

І сам лежиш на зломанім крилі…

Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,

Що ліг в степу на камені спочить…

Ти важко спиш і мариш боєм щасним,

А ворог твій змією вже сичить…

Тебе взяли… Кати твої ламають руки,

Зривають твій мушкет з могучого плеча.

Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки, —

Його рука не випусте меча.

. . . . . . . . . . . .

Народе мій! і ти — орел, вночі підтятий,

І чом не лицар ти, захоплений в полон?!

О орле мій, мій велетню крилатий,

О лицарю, покараний за сон!..

Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,

А крила веслами волочиш по землі?!

Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,

А вітром жалібно голосиш на ріллі?!

І що орел, коли його орлина зграя

Не рве з землі в блакить ясного дня,

І що за лицар ти з усмішкою льокая,1

Без гордих дум, без честі і ім’я?!

1908

«Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах…»

Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах,

І вся ідеш в крові, і вся ідеш в сльозах…

А я, пригнічений журбою,

Іду поодаль за тобою.

О бідна ластівко! з залізом скутих крил…

Я знаю, — ти впадеш без віри і без сил,

А я в розпуці серед гаю

Тебе в могилі поховаю.

1909

«Світає… ніч поволі тане…»

Світає… ніч поволі тане,

Чорніє ліс, сіріє поле,

І скоро красне сонце встане!..

Моє ж не встане більш ніколи…

В душі останній промінь гасне,

Як чорний ворон, ніч літає,

А сонце, чисте і прекрасне,

Крізь сльози усміх посилає.

1908

«Не беріть із зеленого лугу верби…»

Не беріть із зеленого лугу верби

Ні на жовті піски, ні на скелі,

Бо зів’яне вона від жаги і журби

По зеленому лузі в пустелі…

І сосни не несіть на зелені луги,

Бо вона засумує в долині

І засохне в воді від палкої жаги.

І нудьги по далекій вершині.

1907

«Не зашумлять столітні верби…»

Не зашумлять столітні верби,

Не зашумлять…

Не зацвітуть пожовклі луки,

Не зацвітуть.

Не вернем ми літа дитячі

Повік, повік…

Не підем ми волошки рвати

Ніколи вже.

На призьбі ти сидиш совою

І серце рвеш,

А я іду в крові і ранах,

Сліпий іду…

Дурна надія мене тернами

Кудись веде.

1908

«В країні мертвій і безплодній…»

В країні мертвій і безплодній,

В країні зради і пітьми,

Забутий Богом і людьми

Сумує жертвенник народний.

Травою слід заріс до нього,

Віки вогонь вже не горить,

І ладан вгору не курить,

І перед ним нема нікого.

Де ж ви в сей час страшний вмирання?!

Чому молитись не йдете,

І жертв богам не кладете,

І не шепочете благання?

Чи в вас в пітьмі посліпли очі,

І ви не бачите мети,

Чи сил немає в вас іти,

Чи жити з вас ніхто не хоче?

Вам чути хід кінця страшною?

Ось він іде, біжить, біжить…

Востаннє,— жертвенник дрижить…

Впаде! впаде! скоріш до нього!

1908

На чужині

(пісня)

Ой чого ти, тополенько,

Не цвітеш,

Чом пожовклу головоньку

Хилиш-гнеш?

Чом з вітрами-парубками

Не шумиш?

А засмучена-засмучена,

Мов з нелюбим заручена,

Все мовчиш?

Тільки часом до хмароньки

Скажеш ти:

«Ой хмаронько, ой чаронько,

Не лети.

Зірви з мене це листячко,

Це листячко-намистечко

Без краси.

У рідную годиноньку,

На милую Вкраїноньку

Віднеси».

1908

«В міщанській одіжі і в рідному вінку…»

В міщанській одіжі і в рідному вінку,

Занесена сюди бозна-відкіль вітрами,

Дивується вона чужинному танку

І слухає «кек-вок», сховавшись між служками…

О Україно-мати! Зглянься, захисти,

Прости свою дочку безтямну і зрадливу,

Пошли ти янгола любовно одвести

Від круч дитя твоє сліпе на рідну ниву.

Мовчиш?.. Не йдеш спасти свою дочку?..

Ах, ти сама стоїш від рана і до рана,

В міщанській одіжі і в рідному вінку,

І слухаєш «кек-вок», розхристана і п’яна.

1908

«Ідіть! Ніхто вас не спиня…»

Ідіть! Ніхто вас не спиня,

Ідіть із ночі в сяйво дня.

Ідіть із мертвої пустелі

В краї зелені і веселі.

Ідіть, — ніхто нас не спиня.

Але ви тихо, тихо йдіть,

Сліпого лева не будіть,

На його навіть не дивіться, —

Йому страшне щось зараз сниться…

Ви тихо, тихо з ночі йдіть.

Вві сні він голову підвів

І ніби Божий світ уздрів…

Погляньте! плачуть мертві очі,

І струмінь сліз граніти точе…

О, що він в сні своїм уздрів?

І знову ліг… і важко спить…

Ще раз зітхнув… постійте мить…

Заснув, заснув… ідіть, не бійтесь.

Пройшли?! Тепер кричіть і смійтесь.

Далеко він і важко спить.

1908

Рано-вранці

(В Криму)

Зайнялися гори! В золоті каміння,

В полум’ї граніти і в диму гаї,

А на хмарах грає сонячне проміння,

Грає і дарує усміхи свої.

І проснулись хмари, і всміхнулись світу,

І всміхнулись небу, морю і землі…

І знялися легко, з усміхом привіту,

І поволі зникли, і розтали в млі…

Випливло і сонце! — все — любов і ласка!

Обняло всю землю сяйвом і теплом…

І, здавалось, щастя, чарівне, як казка,

Має над землею райдужним крилом.

1906

«Лився спів колись у мене…»

Лився спів колись у мене,

А тепер я сльози ллю…

Про журбу мою співати

Доручив я солов’ю.

Все втонуло в пісні-морі,

Все забулось, як вві сні…

Тільки ти, далека зоре,

Рівно сяєш в вишині.

1908

«Єсть дивні лілеї, що, вранці родившись…»

Єсть дивні лілеї, що, вранці родившись,

Надвечір уже умирають…

Я бачив їх трупи… Стоять, як зомлілі,

І руки кудись простягають.

Родився я ранком, та нагло погас він,

І стало і сумно, і темно…

І ось, — уже роки в пітьмі я блукаю

І смерті чекаю даремно.

1905

«Народ, як мертвий, спить без снів…»

Народ, як мертвий, спить без снів,

А я на лірі граю

І вас, нудьгуючих панів,

Піснями розважаю.

Ганьба мені, ганьба мені!

Замовкніть, срібні струни,

Бо цілий край кона в багні,

І скрізь мерці і труни.

Ні! Хочу ліру я розбить,

Узяти сурму мідну

І нею з гір мерців будить

І Україну бідну.

Лишу я співи про красу,

Забуду власні жалі

І з гір високих понесу

Народові скрижалі.

1908

«В проваллі темнім, десь на дні…»

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті…

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі…

Над нею десь весна цвіте,

Квітки цілуються з квітками,

Сміється сонце золоте,

Річки зливаються з річками.

Вона ж, самотня і смутна,

В яру чорніє на граніті, —

Ніхто з живих її не зна,

Не зна й вона нікого в світі…

І тільки іноді вітри

На скелі спиняться юрбою

І гоготать почнуть згори,

І насміхатись над сосною…

1906

«Небо з морем обнялося…»

Небо з морем обнялося,

Море в небі розлилося…

Цілий світ вони забули

І в туманах потонули.

Марив я з тобою бути,

Наші рідні душі скуті, —

Та, як небо, ти синіла

І в думках кудись летіла.

1908

«О сарнонько, приходь…»

О сарнонько, приходь

Вечірньою добою

Над скло прозорих вод,

Уквітчаних весною.

О пташко, прилітай,

Як ніч на землю гляне,

Туди, де темний гай

Шумить пісні весняні.

Ми будемо удвох

На цілий гай чудовий

Блукать серед квіток

По казці смарагдовій.

І будеш в сяйві ти,

Як фея, як царівна,

Кудись у казку йти,

Чудовній казці рівна.

І будуть перли рос

Скидать на тебе віти,

І в пишні хвилі кос

Самі вплетуться квіти.

І скажем ми в той час

Квіткам, струмкам і гаю:

«Вінчайте, друзі, нас, —

Ми любимось без краю…»

І гай нам зашумить,

Озветься солов’ями,

І стане нам курить

Пахучі фіміами.

1907

Над морем

(«Шуміть, шуміть, морські безодні…»)

«Шуміть, шуміть, морські безодні,

Сміліше, море, в бій лети!

Душа моя така ж сьогодні

Крилата, вільна, як і ти».

Стою над кручею страшною,

Каскади злотні сонце ллє,

А там, внизу десь, підо мною,

В гранітні бубни море б’є.

«Руйнуй, руйнуй холодні скелі,

З піснями труни розбивай, —

І з мене теж пісні веселі

Летять, як хвилі, в рідний край».

А в тім краю, у тій пустелі,

В краю прокляття і ганьби

Одні — глухі, байдужі скелі,

Другі — осліплені раби.

І скарги зойк несеться з мене,

І гніву дим за ним летить,

А море, вільне і шалене,

Танцює, грає і шумить.

«Танцюй, танцюй, мій коню сивий!

Весь в піні, гриву розпускай,

Летім у край мій нещасливий,

Летім у мій невільний край!..»

…На човні я… вітри співають,

Кричать чайки, кудись звучи…

В очах моїх знамена мають,

Бряжчать, виблискують мечі.

1908

«Зустрітися, щоб зразу розлучитись…»

Зустрітися, щоб зразу розлучитись,

Щоб бідне серце отруїть,

Щоб більш, ніколи не зустрітись

І вічно втратою боліть.

Зустрітися, щоб скрізь тебе шукати,

Для чогось жить, не маючи мети…

Складать пісні тобі і знати,

Що їх повік не вчуєш ти…

1908

«Ми плакали на цвинтарі, безсилі…»

Ми плакали на цвинтарі, безсилі,

А скрізь жовтіли на землі

Потоптані знамена милі

І наші зламані шаблі.

І сотні нас з чужинцем побратались,

Втекли від нас в ворожий стан

І разом з ворогом знущались

З кривавих наших сліз і ран.

Свої — серця нам виривали,

Чужі — тесали нам хрести,

А ми дивились і не знали,

Куди нам з цвинтаря іти.

1908

«Помилку зроблено… не треба каяття!..»

Помилку зроблено… не треба каяття!

Не треба сліз, і скарг, і жалю…

Неси покірно хрест життя,

Ховай журбу безкраю.

Про щастя втрачене даремно не гадай!

Удар в душі на смерть по йому

І мовчки привидом блукай

На святі життьовому.

«Чим втішу вас? На що ясне я вам вкажу?..»

Чим втішу вас? На що ясне я вам вкажу?

Де зілля я знайду на ваші рани?

Ні, ні! Я вам нічого не скажу, —

Уста мої скули кайдани…

На наш бенкет були вже сплетені вінки,

Стояли вже для нас столи накриті…

І ось, — лежать розтоптані квітки,

І наші келихи розбиті.

І ніч страшна іде… страшна, мої брати…

І так голосять жалібно каліки,

А там, немов серця людські, горять скирти,

Щоб, може, згаснути навіки.

Незрячий сам… на що ясне я вам вкажу?..

І як в лісах знайду я трав на рани?..

Ні, ні! Я вам нічого не скажу, —

Уста мої скули кайдани…

1907

«Хто сміється в той час, як повинно ридати…»

Хто сміється в той час, як повинно ридати,

Той навік збожеволів давно…

Ми в той час сміємось!.. Нас вітають гармати

І регочуться з нами водно.

Глянь, — ховаються в грудях багнети,

Глянь, — свистять і літають мечі,

А у наших руках кастаньєти, —

Ми танцюєм, в танок зовучи.

Водевіль і трагедія нагло зійшлися

І заграли шалений танок,

І як вихор ми враз понеслися

Всі в вінках із червоних квіток…

Глянь, — як жалібно скрипки виводять,

Глянь, — як весело бубни гудуть,

А з землі танцюристів підводять

І на мари холодні кладуть…

Ой, на гору несуть!.. не дамо! о, прокляті!

Побіжім!.. Там цвинтар на горі…

Ні… спинись… он, як сови окаті,

На могилах сидять матері…

1907

«Коли тебе розлюбе мила…»

Коли тебе розлюбе мила,

Для тебе сонце погаса,

Чорніє небо смарагдове,

І в’яне всесвіту краса.

Мене невірна розлюбила,

І я блукаю сам не свій,

Немов я кинутий остався

Один в пустелі світовій.

1908

«Не жди докорів і погріз…»

Не жди докорів і погріз,

Ні зайвих слів, ні зайвих сліз,

Бо я їх всі в собі спалю,

Бо я люблю тебе, люблю.

Літа пливуть, і в мряці літ

Довчасно гасне серця цвіт…

Цвісти б… горіть… — я цвіт гублю,

Бо я тебе люблю, люблю.

Ні, слів докірливих не жди…

Постій… не плач! постій, — не йди.

Замовкну я… уста стулю…

Люблю… люблю… люблю… люблю!..

1908

«Душа співа, як все співає…»

Душа співа, як все співає…

Вона — як озеро… Тремтить

І рвійно лове кожну мить,

І все незмінно відбиває…

Поглянь, — ось-ось почне смеркати,

А там і літня ніч злетить —

П’янить, циганкою дурить…

О, єсть про що пісні складати…

Коли ж весь край нечутно плаче,

Гниє, розтоптаний, в смітті,

Кона, розп’ятий на хресті, —

Тоді забудь красу, співаче!

Тоді — вкривайтесь пилом, струни,

Навік, улюблена, прощай,

А ти, бурлако, руку дай

І — в путь, під стріли і перуни!

1908

«Синіла ніч, дивились зорі…»

Синіла ніч, дивились зорі,

Дрімало стомлене село, —

Коли це враз вогняне море

Його схопило й залило.

…Крізь дим прорвався дзвін крилатий,

Махнув осмаленим крилом,

І, наче птах, стрільцем підтятий,

Забивсь, заплакав над селом.

«Води! води!» — лунає всюди.

«Ламай, неси, топчи, туши!

Куди пропали звідси люде?!

Чом там немає ні душі?

Подай драбину, кинь лопату,

Біжи за ломом, бий вікно!..

Куди?! куди, — не лізь в кімнату, —

Там все горить уже давно».

«Води! води!» — лунає всюди.

«Давай що-небудь дах накрить!

Сюди! рятуйте, добрі люде!

Горить! ох, лишенько, горить!»

А там, в пітьмі десь, на дорозі,

Жінки голосять в сорочках,

Холонуть діти на морозі

І немовлята на руках.

. . . . . . . . . . . .

В огні палає Україна.

. . . . . . . . . . . .

. . . .