Солодка Сіль

By Vinsent Mettel

Її тіло викликало асоціації з інопланетянками. Струнка майже до дистрофічності, з великими губами, очима і носом. Зазвичай великі носи на дівчатах виглядають жахливо, але її носик їй пасував. Зодягнена у чорні легінси, що підкреслювали її худобу, вона ніби кричала «Це не я з Освенциму, це ви жирні дупи». Коли я дивився на неї, мій погляд блукав від очей до губ і назад. Я уявляв свій член поміж цих пухлих губ і вона про це знала. Не здогадувалася, а точно знала.
* * *
Ми зайшли у дуже добре знайомий мені будинок. Колись давно, коли я жив у Харкові за часів свого студентства, я частенько навідувався сюди. На місці де зараз був безликий супермаркет, колись був такий самий безликий пост-радянський продуктовий магазин. Але тоді його вирізняла одна визначна риса. В його затхлих надрах містився прилавок із старим, як світ механізмом: міксером для молочних коктейлів. Я любив навідуватися сюди і не звертаючи увагу на тарганів, що вешталися міксером наче туристи Хрещатиком, випивав по пів літра на диво смачного коктейлю. Поруч запивали гіркоту свого буття алкоголіки і все це було таким абсурдним і сюрреалістичним, що просилося на сторінки творів Бориса Віана.
* * *
О Люцифере, якою вона була на смак! Пряною. Я не великий фанат кунілінгусів і зазвичай обмежуюся лише першим разом. Напевно більше з цікавості. Або для того, щоб як найдовше відтягнути момент кінця. Але Аня була моєю новою улюбленою стравою. Я можу майже безкінечно їсти прошуто, і ладен поглинути будь що, якщо його приправлено трюфелями. І от тепер цей триптих смаків нарешті завершено.

• Language: Українська мова
• Publisher: Vinsent Mettel
• Release date: Feb 6, 2023
• ISBN: 9798215351222

Vinsent Mettel

Film director, writer, musician, photographer, Aquarius:)

Book preview

ГЛАВА 4

ГЛАВА5

ГЛАВА6

ГЛАВА7

ГЛАВА8

ГЛАВА9

ГЛАВА10

ГЛАВА11

ГЛАВА12

ГЛАВА13

ГЛАВА 14

ГЛАВА15

ГЛАВА16

ГЛАВА17

ГЛАВА18

ГЛАВА19

ГЛАВА20

ГЛАВА 1

Я давно мріяв вийти до слухачів і замість того, щоб дві години розповідати очевидно-неочевидні речі, спитатись: «Ви хочете бути письменниками?» і побачивши обережні ствердні кивки здебільшого посередніх голів, сказати «Ну то пишіть» й забратися зі сцени. Існувала легенда, що один відомий американський сценарист, колись саме так і вчинив. Але я поки не дозволяв собі такої нахабності. Я любив приносити людям користь, бо тоді вони за це добре платили. А гроші я любив. Любив, як проміжну ланку до сексy.

Як і всі двадцятилітні я довго шукав сенс життя, хоча із самого початку знав, але намагався приховати від самого себе, просту відповідь. Моїм сенсом завжди був секс, а гроші, слава, професіоналізм та авторитет були лише засобом досягнення цієї мети, яку я не визнавав аж до того менту, як мені бахнуло тридцять. До цього я двічі намагався довести собі, що я паїнька й однолюб, а отже одружувався. Це було неправдою, а отже я розлучався. Кожного разу це було складно і кожного разу я відчував себе свинею. Так і було. Хоча свині, як-то кажуть, ні в чому не винні.

У свої тридцять три здебільшого пафосом власної персони і значно меншою мірою власним талантом й трудом, я заробив достатньо, щоб більше не перейматись.

Із самого початку своєї письменницької кар‘єри я обрав для себе шлях кількості, а не якості. Тому я ніколи не переписував власних романів, і волів витрачати цей час на те, щоб написати іще два. Чи три. Саме тому, коли мені видавали чергову премію чи нагороду всередині я сміявся, розуміючи, що мій геніальний твір написано за тиждень в перерві між статевими пригодами. Доречі саме тому, коли хтось високолобо мене критикував, я навіть не вдавав, що із цим незгодний. Подумки я лише рахував скільки з моїх помилок, що я сам дуже добре знав, встиг помітити черговий критик.

Проте заробляв я здебільшого не книжками. Вірніше безпосередньо література приносила мені лишень відсотків 20 прибутку. Решта 80 приходилися на викладання.

Коли у школі я втрачав інтерес до вивчення англійської мови, тато нагадував: «Вчи мову - у найгіршому випадку станеш вчителем». Вчителем я став, але викладаю не англійську, яка доречі дійсно відкрила мені багато дверей.

Моя сфера знань значно ефемерніша. Я викладаю письменництво. Тобто якщо в дитинстві ви писали вірші, а потім хтось колись похвалив ваш твір «Як я провів літо» з високою ймовірністю ви мій клієнт. Люди мріють нічого не робити і бути відомими, а оскільки більш менш грамотно в Україні вміють писати усі, письменництво видається найлегшим способом досягнення своїх мрій. Тому я й продаю мрії. Ідеальний товар, який нічого не коштує, а продається дорого.

Майстер-класи, учбові посібники і головне викладання у моїй власній Академії Української Літератури. Жодної офіційної акредитації цей заклад немає, але це не заважає мрійникам і головне мрійницям поступати до мене на навчання. Та й дійсно, нащо навчатися у якогось старого професора, що за радянських часів написав там щось про леніна-сталіна і отримувати справжній диплом, яким потім можна хіба що підтертися, коли можна вчитися у молодого селф-мейд красеня з багатотисячною аудиторією в Інсті, в якого нові книжки виходять мало не щомісяця. Головне довести це своїм авторитарним батьком. І багатьом вдається. То ж я викладаю.

На сто моїх учнів приходиться дев‘яносто нездар і десять потенційних справжніх майбутніх письменників. Цим десятьом я намагаюся допомогти і коли вони самі собі не заважають, мені це легко вдається.

Якщо ж далі продовжувати статистичні дослідження: зі ста моїх студентів, дев‘яносто студентки. А із третиною із цих дев‘яноста я сплю. То ж викладати я люблю.

Стосовно Інсти. Обожнюю. Колись очі буле дзеркалом душі, а зараз соціальні мережі. На першому ж занятті я велю кожному студентові на мене підписатися, а ввечері сиджу і вивчаю їхні акаунти. Що цікаво часто якась дівчина, що на заняттях я спершу навіть і не помітив, розкривається переді мною саме в Інсті. Тоді я ставлю за мету добитися її.

Не подумайте, я також іноді лажаю і мій розфуфирений павичевий хвіст спрацьовує не із стовідсотковою вірогідністю. Коли дівчині потрібні довготривалі міцні відносини, я зазвичай чесно відходжу в бік. Але найцікавіше, що таким чином позиціонують себе майже всі і майже всі ці дівчата брешуть. То ж коли моя студентка перетворюється на мою коханку, це добре. Коли ж ні, я використовую свої недовготривалі страждання для написання нової романтичної книги про нещасне кохання, і це вже дуже добре.

Мою нову здобич звуть Юлею, але я одразу почав називати її Джулс, за Інстаграмовим нікнеймом. Вона як раз із тих дівчат, що я не відмітив для себе підчас заняття, але зацікавився, розглядаючи акаунт. В неї блакитні очі, що я люблю, широке обличчя, що мені не до вподоби, стрункий верх, що дуже у моєму смаку і трошки важкуватий низ, що я ладен їй пробачити.

Її дебютна і поки єдина книга наївна і з настільки розхожою назвою, що я вже мабуть прочитав їх з десяток, але із родзинкою, яку можна і треба розвивати.

Паралельно із нею мене дуже зацікавило іще троє дівчат, то ж навчання на курсі обіцяло бути цікавим.

Кожного дня я проводжу в інсті щонайменше дві години. Лише двадцять хвилин із них робота, а все інше цілковісіньке задоволення. От і зараз я вирішив перевірити, як виглядають діти моїх колишніх однокурсниць. Більшість із них завагітніли іще на початку навчання, (не від мене) то ж їхнім дітям вже мало бути від 15 до 17 років. Все ще замало, щоб безпечно зваблювати, але на олівець взяти вже можна.

Переглядаючи одну із таких сторінок, я раптом зупинився на цілком ординарному знімкові. Насправді найординарнішому з усіх. Це було групове фото підчас якоїсь сімейної вечірки. Десь напочатку бо обличчя ще зберігали пристойний неалкогольний вигляд. Вісім чи дев‘ять людей. Одна із них моя однокурсниця. А збоку у правому кутку чорні туфлі, чорні шовкові панчохи і маленьке чорне плаття. О лихо! Я обережно підняв очі на обличчя. Не страшна! Цікава. А ноги, о Самаеле, я одразу уявив себе між них. Можливо то був лише ракурс, або дифракція об‘єктива, але ноги цієї дівчини були найкрасивішими ногами, які я колись бачив.

Я вже телефонував Асі.

- Привіт! Не очікувала? - грайливо спитав я в однокурсниці. Не пам‘ятаю звідки в мене був її телефонний номер, бо наче я ніколи до цього їй не дзвонив.

- Віктор? Не може бути! - здивувалася і зраділа водночас вона.

- Так, я. І в мене є до тебе надзвичайно термінова справа. Питання життя і смерті, щонайменше - зовсім не перебільшив я.

- Так. Але якщо я тобі допоможу, ти напишеш про мене в своїй книзі? – закокетничала Ася.

- Я навіть поставлю твоє фото на обкладинку - шалапутно збрехав я.

Вже за двадцять хвилин я сидів у своєму Cмартові і набирав в навігаторі адресу.

Не подумайте, це не був той роздутий смарт з якого всі кепкують і неполіткоректно кличуть «інвалідкою». Це був Смарт роудстер Брабус, який я дуже любив. Ця маленька спортивного вигляду машинка неодмінно привертала увагу, а головне, будучи лише двомісною і з відкидним верхом, одразу давала зрозуміти дівчатам про мене усе. Вона була, як пристрій, що автоматично піднімає сидіння унітазу і цим мовчки кричить: «бабій». Чесність - краща політика.

Від мого будинку на Осокорках у Києві до точки призначення у Харкові їхати було шість годин, а отже я мав дістатися до місця десь під вечір. Завтрашнє заняття я відмінив то ж разом із вікендом в мене було чотири дні, які я збирався провести неодмінно чудово у компанії найкрасивіших ніжок у світі.

ГЛАВА 2

Її тіло викликало асоціації з інопланетянками. Струнка майже до дистрофічності, з великими губами, очима і носом. Зазвичай великі носи на дівчатах виглядають жахливо, але її носик їй пасував. Зодягнена у чорні легінси, що підкреслювали її худобу, вона ніби кричала «Це не я з Освенциму, це ви жирні дупи». Коли я дивився на неї, мій погляд блукав від очей до губ і назад. Я уявляв свій член поміж цих пухлих губ і вона про це знала. Не здогадувалася, а точно знала.

- Ходімо - сказала вона.

Я нічого не відповів і лише хижо усміхнувся. Вона закрокувала вперед, а я замість того, щоб іти поруч, трішки відстав. Мені подобалося спостерігати за тим, як вона ходить. Її маленькі пружні сіднички, що визирали з-під короткої шкіряної куртки справляли на мене гіпнотичне враження. Я знав, що вже дуже скоро відчуватиму їх своїм пахом, саме тому мені хотілося добре їх перед цим закарбувати у власній пам‘яті. Бо ж коли справа доходить до сексу зір перетворюється на щось зовсім інше. Ти ніби й бачиш, але згадати потім нічого не можеш. А я хотів її запам‘ятати. Тоді я ще не здогадувався, що запам‘ятаю цю дівчину настільки добре, що вона з‘являтиметься у моїх снах мов жива.

- Сюди - скомандувала вона.

А я знову усміхнувся. Ми зайшли у дуже добре знайомий мені будинок. Колись давно, коли я жив у Харкові за часів свого студентства, я частенько навідувався сюди. На місці де зараз був безликий супермаркет, колись був такий самий безликий пост-радянський продуктовий магазин. Але тоді його вирізняла одна визначна риса. В його затхлих надрах містився прилавок із старим, як світ механізмом: міксером для молочних коктейлів. Я любив навідуватися сюди і не звертаючи увагу на тарганів, що вешталися міксером наче туристи Хрещатиком, випивав по пів літра на диво смачного коктейлю. Поруч запивали гіркоту свого буття алкоголіки і все це було таким абсурдним і сюрреалістичним, що просилося на сторінки творів Бориса Віана.

Ми зайшли до під‘їзду ліворуч від входу до супермаркету. Піднялися на четвертий поверх розлогими сходами старої сталінки. Аня вставила ключ у шпаринку замка.